Умберто Еко. Відкриття Америки

Ще один мій переклад, поданий на премію “Метафора“, – “Відкриття Америки” з Diario minimo Умберто Еко; перший – а то був есей Олдоса Гакслі “Атитлан” – див. тут.

Умберто Еко

ВІДКРИТТЯ АМЕРИКИ

Телмон. Добрий вечір. На годиннику – 19.00, сьогодні 11 жовтня 1492 року, і ми готуємося вийти на прямий зв’язок з флагманським кораблем експедиції Колумба, яка до 6-ої ранку завтра, 12 жовтня 1492 року, має доправити першого європейського моренавта до берегів нової землі, нової планети, якщо дозволите мені таку метафору… це саме та terra incognita, якою марило стільки астрономів, географів, картографів і мандрівників. Дехто вважає її Індіями, куди таки вдалося дістатися якщо не зі сходу, то з заходу; інші ж припускають, що це взагалі новий континент – велетенський і недосліджений.  З цієї миті і впродовж наступної доби наша радіотелевізійна компанія не припинятиме мовлення; ми підтримуватимемо зв’язок із флагманським кораблем, «Санта-Марією», за допомогою встановленої там телекамери, а також із станцією на Канарах, із телецентром Сфорца у Мілані й університетами у Саламанці та Віттенберзі. Біля мене – професор Леонардо да Вінчі, визначний учений і футуролог, який у міру потреби надаватиме необхідні пояснення стосовно технічних особливостей цього надзвичайного починання. Передаю слово тобі, Станьо.

Станьо. Як вам уже відомо, відеозв’язок можна буде встановити тільки у момент висадки. Телекамеру прикріплено до фігури на носі каравели, але антену, змонтовану на марсі грот-щогли, можна буде ввімкнути лише тоді, коли марсовий матрос-дозорець припинить спостерігати за обрієм, а вітрила спустять. На якій стадії свого епічного плавання перебувають наразі три каравели? З завмиранням серця стежимо ми за найбільшим починанням в історії людства, за початком нової ери, яку дехто вже пропонує називати “новим часом”. Так, людина залишає позаду середньовіччя і робить новий крок у своїй духовній еволюції. Схожі почуття проймають, вочевидь, і технічних працівників на мисі Канаріас… Та про це ми запитаємо в Руджеро Орландо, який залишив осідок уряду в Палаццо Монтечіторіо спеціально для того, щоб долучитися до створення цієї історичної телехроніки. Орландо, ти мене чуєш?

Орландо. Так? Чую тебе. Ти мене чуєш?

Станьо. Руджеро?

Орландо. Так? Ти мене чуєш?

Станьо. Ти мене чуєш, Руджеро?

Орландо. Як я вже сказав, чую тебе добре. У нас на мисі Канаріас панує неабияка напруга. Місце, де знаходяться цієї миті три галери Христофора Колумба…

Станьо. Перепрошую, Руджеро, але мені здається, що це не галери…

Орландо. Хвилинку… мені підказують… Тут, у центрі управління, стоїть пекельний галас, бо триста босих кармелітів саме правлять водночас триста врочистих мес, що має посприяти успішному завершенню плавання… А, так, насправді це не галери, а шхуни. Шхуни! Шхуна – це типове судно…

Станьо. Вибач, Руджеро, але я чув, що йдеться про каравели…

Орландо. Що? Нічого не чути… тут страшенний гамір … А, й справді, як я вже казав, мова про три каравели: «Нінью», «Пенту»…  ні, стривайте, «Пінту» і «Санта-Редеґонду».

Станьо. Перепрошую, Руджеро, але у повідомленні Національної Пресової Агенції згадано про «Санта-Марію»…

Орландо. Справді, мені тут теж підказують, що то «Санта-Марія»… маємо, таким чином, дві версії. У будь-якому разі, каравела – це типове судно, невелику модель якого для мене недавно зробили… На мені, до речі, ви бачите мундир юнги іспанського флоту. Отже, каравели…

Телмон. Вибач, Руджеро, що перебиваю, але поруч зі мною – професор Вінчі, який може розповісти нам про те, що саме приводить каравели в рух…

Леонардо. Яннемй ан акилев яцитп едно…

Телмон. Секундочку, до уваги апаратної на Віа-Теулада… Професор Вінчі має химерну звичку говорити справа наліво, тому відео треба прокрутити задом наперед. Пам’ятаєте, саме через це й було передбачено дев’ятисекундну паузу між записом і виходом в ефір. Готові? Прокрутити задом наперед, чуєте?! Поїхали!

Леонардо. Онде птиця велика на ймення…

Телмон. Перепрошую, професоре Вінчі, але нас дивляться двадцять мільйонів телеглядачів… Можливо, доречно було б висловлюватися трохи простіше…

Леонардо. Гаразд, даруйте. Отже, каравелу урухомлює система, відома як wind and veil, себто “вітер і вітрило”, а на поверхні вона тримається з огляду на закон Архімеда, згідно з яким тіло, занурене в рідину, виштовхується вгору з силою, що відповідає масі витісненої цим тілом рідини. Вітрила, ключовий елемент системи, піднімаються на трьох щоглах – грот-щоглі, бізань-щоглі та фок-щоглі. Особливу функцію виконує бушприт, до якого кріпиться клівер і бом-клівер, а фор-брамсель і контр-бізань допомагають лягати на правильний курс.

Телмон. А сам морський корабель прибуває на місце призначення у тому ж стані, в якому вийшов у море, чи під час плавання від нього відокремлюються якісь ступені?

Леонардо. Скажу вам таке: на морському кораблі відбувається процес поступового виснаження, званий зазвичай kill and drawn чи то пак “убивай і топи”. Коли хтось із моряків дозволяє собі некоректну поведінку стосовно адмірала, то його просто б’ють по голові і викидають у море. Це, так би мовити, mutiny show-down або ж критична мить придушення бунту. На «Санта-Марії» ми спостерігали вже три фази зазначеного процесу, і саме вони дали адміралові Колумбу змогу відновити контроль над морським кораблем і керувати ним, так би мовити, в ручному режимі… У таких випадках адмірал має виявляти неабияку пильність і слушної миті втручатися у перебіг подій… 

Телмон. Бо інакше втратить контроль за тим, що відбувається на борту, зрозуміло. А скажіть-но мені, яку технічну функцію покладено на юнгу?

Леонардо. О, надзвичайно важливу. Його функція полягає у feeding back. Для широкого загалу це можна перекласти як “випускний клапан”. Я вже давно займаюся цією технічною проблемою і, якщо хочете, покажу вам деякі свої малюнки на анатомічну тематику…

Телмон. Дякую, професоре Вінчі, але, схоже, настав час зв’язатися зі студією в Саламанці. Слово тобі, Бонджорно!

Бонджорно. Радісний день! Сьогодні ми зібралися тут, у студії “Саламанка-1”, щоб поспілкуватися з кількома мудрими головами; їхня думка, як то кажуть, таки щось трохи важить. Перше питання адресуємо вельмишановному панові ректору Саламанського університету… будь ласка, станьте ось тут, де позначено крейдою. Скажіть, пане ректоре, що ж це за Америка, про яку тільки й мови останнім часом?

Ректор. Дим, ось що це таке, – дим!

Бонджорно. Вибачте, пане ректоре, але наші експерти вважають, що це кон… так, “континент”.

Ректор. Та ні, яке там… шкода, знаєте, що у вас такі експерти. Я в цьому випадку опираюся на Птолемеїв “Альмагест”. Перевірте і самі побачите, що ймовірність щось там знайти просто мізерна. Адмірал Колумб стверджує, що можна “шукати Схід на Заході”, але це твердження абсолютно безпідставне. Адже всім відомо, що земля закінчується за Геракловими стовпами, а те, що трьом каравелам буцімто пощастило залишитися цілими і неушкодженими поза вказаними межами, – просто наслідок такого собі телеобману, спричиненого втручанням диявола.

Вся ця авантюра з Колумбом – це, звісно, результат слабкості, яку виявила компетентна влада стосовно гідної хіба студентів суперечки; свої міркування на цю тему я маю намір викласти у книжці, яку саме готую для видавництва “Русконі”. З іншого боку, навіть якби таке плавання можна було здійснити, то морським кораблям внаслідок нестачі ангельського палива неминуче забракло б автономності. Бачите, як навчають різні собори, основне питання полягає у тому, скільки ангелів може поміститися на вістрі голки, але ніде в соборних документах немає жодної згадки про те, що ангели можуть знаходитися і на вершині фок-щогли. То були б лише вогні святого Ельма, а отже – диявольські прояви, нездатні допровадити каравелу до землі обітованої чи, коли ваша ласка, незнаної.

Бонджорно. Все це дуже складно, і я й гадки не маю, що вам сказати. Подивимось, до якого рішення прийдуть наші експерти, й успіху на “Що? Де? Коли?”! А ми зараз поговоримо ще з одним дуже важливим експертом, до думки якого варто прислухатися. Це – декан Королівського картографічного товариства Португалії. Отже, пане декане, як ви гадаєте, Колумб справді пливе до Індій?

Декан. Це непросте питання… Колумб завинив тим, що взявся шукати відповідь на нього емпіричним шляхом, а не підійшов до визначення проблеми по суті. Бачте, non sunt multiplicanda entia sine necessitate… тобто не слід множити сутності без потреби. Такий хід думок приводить нас до твердження про існування одної-єдиної Індії. Виходячи з цього, Колумб мав би рано чи пізно досягнути крайньої східної точки азійських земель, а точніше – гирла річки Уссурі. Якби це справді було так, то експедиція не мала б сенсу, оскільки ті краї не відіграють у світі жодної ролі ні з погляду політики, ні з погляду географії. Ще він міг би висадитися на східному узбережжі острова Сіпанґо, але тоді економіку Середземномор’я, скоріш за все, спіткали б серйозні негативні наслідки. Серед тамтешнього населення побутує згубний звичай запозичувати чужі технічні винаходи й імітувати їх, використовуючи напівпровідникові технології, а тому ринок морських республік затопили б тисячі досконало зімітованих каравел, які коштували б значно менше, ніж у Європі. За таких обставин у Венеційській республіці неминуче почалася б економічна криза, якщо тільки влада на чолі з дожем не розглядає можливості спорудження нових корабелень у Порто-Марґера, що, втім, мало б руйнівні наслідки для рівноваги в лагуні…

Бонджорно. Зрозуміло. У нас тут присутній також декан факультету права Ґранадського університету, який розповість нам про юридичні аспекти цього відкриття. Багато хто запитує, кому належатимуть нові землі. Отже, кому належатиме та частина океану, яку перетинає Колумб?

Декан. З погляду міжнародного права це вельми серйозне питання. Насамперед маємо тут проблему розподілу територій між Іспанією і Португалією… навряд чи я значно випереджу події, якщо скажу, що треба скликати конференцію – наприклад, у Тордесільясі, – і провести ідеальну демаркаційну лінію між сферами впливу…

Еліо Спарано. Перепрошую, Бонджорно… Говорить студія Сфорца в Мілані. У нас тут зібралася група визначних міланських юристів, які не згідні з такою постановкою питання і стверджують, що це абсурдно. Якщо йти таким шляхом, то, враховуючи ще одну морську потугу – Англію, ми рано чи пізно дійдемо до думки, що колись ці нові землі будуть поділені на три сфери впливу – англосаксонську, іспанську та португальську… Це ж фантастика! Тут у нас був професор Трімаркі, який хотів щось сказати на цю тему. Професоре! Де ви? Хвилинку… Так? Мені щойно повідомили, що професор внаслідок банального інциденту не зміг виїхати з університету. Гаразд, у такому разі я передаю слово студії у Віттенберзі. Піппо Баудо?

Баудо. Говорить телестудія у Віттенберзі. Ми хотіли б запитати дещо в молодого, але вже досвідченого богослова-августинця з Віттенберґа – одного з тих, на кого наша свята Католицька Церква покладає особливу надію. Скажіть, докторе Лютер, на вашу думку, ця висадка призведе до справжньої революції в історії людства, що матиме вагомі і тривалі наслідки?

Лютер. Знаєте, революції бувають не тільки технологічного характеру. Трапляються часом і внутрішні зміни, які можуть призвести до набагато більших, справді драматичних і піднесених результатів…

Баудо. Блискуча відповідь… Невже ви хочете сказати, що у майбутньому можуть відбутися якісь внутрішні переміни, здатні наробити галасу більше, ніж ось це велике наукове відкриття?

Лютер. Не вірте, не вірте…

Баудо. О-о, дуже загадково. Знаєте, сміх та й годі, але я ладен уже вам повірити. У мене взагалі девіз: “Вір пильно і гріши сильно”. Ха-ха!

Лютер. Гарний вислів. Ви б не могли мені його записати?

Станьо. Секундочку, перепрошую… Через звуковий канал до нас долинають якісь голоси… Здається, вони побачили землю! Ось, виразно чути, що там кричать: “Земля, земля!” Орландо, ти теж це чуєш?

Орландо. Тут у нас не чути нічого. Хвилинку, зараз я поцікавлюся, які останні новини отримувала станція на Азорах…

Станьо. Так, вони справді побачили землю. Корабель швартується… Все, вони висадилися!!! Сьогодні, 12 жовтня 1492 року, людина вперше ступила на берег Нового Світу. Орландо, що там кажуть?

Орландо. Значить так… з останніх повідомлень випливає, що висадку відкладено на місяць, а земля, яку побачили моренавти, виявилася одним із Ліпарських островів.

Станьо. Та ні, Орландо, я ж ясно чув…

Телмон. Алло?! Так? Ага. Рацію має як Станьо, так і Орландо. Корабель справді кинув якір, як стверджував Станьо, проте не біля твердої, так би мовити, землі, а біля Сан-Сальвадора – острівця у Карибському архіпелазі… один географ уже запропонував охрестити ту частину океану Морем Супокою. Та ось увімкнулася нарешті телекамера, змонтована на носі флагманського судна. Бачимо, як Христофор Колумб ступає на берег, щоб установити там стяг його католицької величності!

Це грандіозне видовище… З-під пальм назустріч моренавтам виходить група якихось прикрашених пір’ям осіб. Зараз ми почуємо перші слова, які промовить людина в Новому Світі. Заговорити збирається моряк, що йде попереду, – боцман Бачіччін Пароді…

Пароді. От холера, адмірале, вони ж голі!

Станьо. Що він сказав, Орландо?

Орландо. Чути було не дуже добре, але це явно не умовлені заздалегідь слова… Мені тут підказують, що йдеться, напевне, про феномен перехоплення розмов. Схоже, в Новому Світі таке трапляється частенько… Але увага! Говоритиме адмірал Колумб!

Колумб. Це маленький крок для моряка, але великий – для його католицької величності… Холера ясна, що це у них на шиї? До дідька! Це ж золото! Золото!

Орландо. Завдяки телекамері перед нами розгортається достоту грандіозне видовище! Моряки зриваються з місця і біжать до тубільців великими, просто-таки величезними стрибками. Це – перші стрибки людини в Новому Світі. Вони знімають з шиї в тубільців зразки мінералів Нового Світу і складають їх до чималих пластикових мішків… Ось тубільці, намагаючись утекти, заходяться і собі високо стрибати; через незначну силу тяжіння вони просто позлітали б у повітря, якби моряки не прикріпили їх до землі важкими ланцюгами… А тепер бачимо, що тубільців, як то заведено у цивілізованому світі, вже вишикувано належним чином у рівну колону, моряки ж вирушають тим часом назад до кораблів із тяжкими мішками, наповненими зразками місцевих мінералів. Мішки, видно, важелезні; щоб зібрати їх і донести до кораблів, треба було докласти немало зусиль…

Станьо. Ось вона – ноша білої людини! Так, цього видовища ми не забудемо ніколи. Віце-президент Де Фео вже надіслав вітальну телеграму. Сьогодні розпочинається нова фаза в історії нашої цивілізації!

1968

© Андрій Маслюх, український переклад, 2012.

Перекладено за виданням: Umberto Eco, Diario minimo. Milano: Oscar Mondadori, 1978. Текст оригіналу можна знайти тут.

Олдос Гакслі. Атитлан

Подав на премію “Метафора” переклад одного невеличкого есею Олдоса Гакслі.

 

Олдос Гакслі

АТИТЛАН

Історія іспанського завоювання Америки правдива, але неймовірна. Те, що іспанці здобули Теночтитлан, Кортес здійснив похід із Мексики до Гондурасу, а Альварадо підбив під свою руку кіче і какчикелів, – факти незаперечні, проте водночас настільки неправдоподібні, що повірити в них мене спонукала хіба авторитетність джерел, які про все це розповідали; розум і уява погоджуватися з ними відмовлялися. У Панахачелі я познайомився з одним чоловіком, завдяки якому вперше впевнився, що все описане у Прескота і Берналя Діаса таки відбулося насправді. То був старий іспанець, який жив разом із дружиною-індіанкою і цілою своєю сім’єю у великому будинку, абияк зведеному на березі озера, і заробляв на життя тим, що чинбарював та набивав опудала. На своєму ремеслі він знався пречудово, а тамтешні птахи, ссавці та плазуни були відомі йому аж ніяк не з чужих слів. Та мене зацікавило не стільки те, що він робив чи говорив, скільки те, яким він був. Дивлячись, як старий ходить терасою свого будинку – худорлява й кістлява, а проте рухлива й міцна постать, затято настовбурчена супроти вітру чорна борода, орлиний ніс, блискучі очі, що знай зирять навколо пронизливим поглядом, – я раптом збагнув, як і чому іспанцям вдалося так швидко завоювати ці землі. Сила індіанців – це сила опору, пасивного спротиву. Зіткнувшись із такими-от завзятими, шалено активними істотами з-за моря, вони просто не мали шансів – або принаймні мали шансів не більше, ніж скеля, яку раз у раз лупають ковальським молотом. Звісно, та індіанська скеля була дуже велика, але молот, хоч і незрівнянно менший, був наділений страшною силою. Під його ударами, що один по одному невпинно падали на скелю, вкритий вигадливою різьбою моноліт американської цивілізації розсипався на друзки. Ті уламки видно й досі – знищити їх остаточно годі, – і колись вони, можливо, й зіллються знову в одне ціле; проте сьогодні, безладно порозкидувані навколо й достоту нікчемні, вони лише свідчать про дивовижну силу іспанського молота.

Старий чинбар пішов до будинку і за мить повернувся з великим відром, по вінця наповненим якоюсь клейкою смердючою рідиною.
– Дивіться, – сказав він, а тоді став ярд за ярдом витягувати з того огидного варива довжелезну зміїну шкіру. – Que bonito! – повторював старий, розгладжуючи її. – Наче шовк. Ніхто тут не вміє чинити зміїну шкіру краще за мене.
Я кивнув і постарався належним чином продемонструвати своє захоплення. Та дивився я не на шкіру, а на руки старого – великі, з довгими, але тупими пальцями; рухалися вони вправно і з силою, притьмом сягали вперед і з позбавленою будь-яких вагань жадібністю затискалися в кулак; то були руки конкістадора.
Він попросив надто багато за шкіру, яку врешті-решт продав нам, але грошей мені не було шкода; адже разом із двома ярдами чудової зміїної шкіри я купив і ключ до розуміння іспансько-американської історії, а це мало для мене у кілька разів більше значення, ніж той зайвий долар, що його я заплатив за свого пітона.

© Андрій Маслюх, український переклад, 2012.

Перекладено за виданням: Aldous Huxley, Collected Essays; New York: Harper, 1958. Текст оригіналу можна знайти тут.

Артур Конан Дойл

Сьогодні виконую врешті-решт давній задум і публікую свій ще студентський переклад  оповідання Артура Конан Дойла “Загадка Торського мосту” зі збірки “Архів Шерлока Голмса” (1922-29). Зроблений навесні 1998 р., він становив практичну частину мого дипломного проекту, захищеного того ж року на факультеті іноземних мов ЛНУ ім. Франка. Опісля цей переклад майже не переглядався і ніколи не публікувався; тільки зовсім недавно, в грудні 2011 р., він прозвучав у скороченому вигляді на Першому каналі Українського радіо в рамках програми “Детективна історія”, тож, користу-ючись нагодою, подаю тут також радіоверсію. Отже, почитати “Загадку Торського мосту” і подивитися оригінальні ілюстрації А. Джилберта зі Strand Magazine, де в лютому-березні 1922 р. вперше публікувалося це оповідання, можна тут, а щоб послухати, клацайте нижче на плеєр.

“Загадка Торського мосту” – радіоверсія (у прямому ефірі звучала 28.12.2011 о 21.30)

Проект “Джошуа”: плюси і мінуси

Кілька тижнів тому завдяки групі “Український переклад” на Facebook дізнався про проект “Джошуа”, зреалізований на сайті “Гоголівської академії”, – колективний переклад книжки капітана Джошуа Слокама “Навколосвітня подорож вітрильником наодинці”. Перша реакція – ну, нарешті! І жаль, що дізнався запізно, бо й сам радо долучився би до цього проекту. На Форумі першим ділом розшукав цю книжку, а після Форуму – читати, і то негайно. 

Вчора дочитав.  Враження – дивна суміш позитиву і негативу. Позитиву однозначно більше. З нього і почну (наші критики зазвичай роблять навпаки, а часом позитиву взагалі не бачать, хоч він до них аж волає :-)).

Позитивним є сам факт появи цієї книжки українською.  Ще один крок у правильному напрямку – до світу, а не від нього. Фактично жодних претензій до оформлення – браво стронґовському! Єдине, що я додав би, – це детальніші мапи, але то таке, з дитинства маю пунктика на мапах, і це, здається, не лікується. Далі – морська термінологія: тут перекладачі попрацювали на славу, і було над чим, бо ж очевидно, що у нас цей лексичний пласт розвинутий значно слабше, ніж в англійській. Сам із цим зіткнувся, коли перекладав “Плавання “Досвітнього мандрівця” К. С. Люїса, хоч Люїс до моря мав приблизно таке ж відношення, як Слокам – до суші :-) Словом, знаю напевне, що проблем там вистачало, і перекладачі дали собі з ними раду – молодці. 

Тепер кілька слів про недоліки. Видно все-таки, що переклад робили різні люди. Подекуди він читається рівненько і гладенько, а подекуди око все ж зачіпається за якісь хиби. Частенько це пунктуація (розкриваю книжку навмання і беру перше-ліпше проблемне речення): “Люди розповідали мені, що у ньому було золото і я вірив їм на слово” (с. 147); “…а люди все ще продовжували запитувати мене за які кошти я живу, і чим харчуюсь” (с. 148). І такого чимало. Трапляються проблеми з написанням через дефіс (“…я не задував свічку в цю холодну ніч, і раз у раз визирав з-під ковдри, сподіваючись зустрітися, віч на віч, із самим Наполеоном” – с. 202) і “разом-окремо” (“Того ж дня “Спрей” прибув до порту Галец, Реюньйон, де на зустріч виплив лоцман та зупинив судно” – с. 187). Окрема тема – географічні назви. Наприклад, Sandy-Point я б усе-таки передавав як “Сенді-Пойнт”, а не “Сенді-Поінт”, бо англійське point – слово односкладове. Valparaiso – місто в Чилі, де говорять іспанською, отже, мало б бути “Вальпараїсо”, а не “Валпарейзо”, на англійський манір. Потім, або “Маврикій” і “Тринідад”, або, нехай уже, “Маврікій” і “Трінідад”, хоч це й ріже око, – але не “Маврікій” і через кількадесят сторінок – “Тринідад”. Але найсмішнішим із географічних “проколів” (чи “приколів”?), які мені трапилися, був такий: прибувши до Кейптауна, Слокам вирішив помандрувати трохи країною і подався до Преторії, де зустрівся з Паулем Крюґером, президентом… Трансильванії! :-))) Де Трансильванія, а де – Трансвааль, президентом якого і був той Крюґер!

Очевидно, колективний переклад висуває просто-таки захмарні вимоги до редактора, а редактори в українському книговиданні – це взагалі тема окрема і доволі болісна. Та й самим перекладачам варто якось тісніше співпрацювати між собою, хоч як у цьому випадку організувати це на практиці – тут ще треба подумати. Зрештою, і відкритість до такої співпраці в різних людей різна.

Так чи так, а перекладачам (зокрема, Антонові Санченку, який, наскільки я розумію, доклався до цього проекту найбільше) і всім іншим залученим фахівцям хочеться щиро подякувати. Попри недоліки, яких тією чи іншою мірою все одно не уникнути – не раз пересвідчувався, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить, – книжка вийшла, книжка читається і книжка цікава. Дасть Бог, буде колись друге видання, то всі ті речі, про які я згадував вище, можна буде поправити. А ті шановні критики, які воліють наголошувати на негативі, нехай краще скажуть, де ще можна українською мовою почитати про те, як жили люди сто з гаком років тому у таких цікавезних місцинах як Хуан-Фернандес, Самоа, острови Кілінґа чи Родріґес і як ті місця тоді виглядали.

P.S. Якщо комусь цікаво глянути на оригінал, то його можна знайти тут.

Андреа Каміллері

У “Всесвіті” за травень-червень 2011 р. (сс. 176-196) опубліковано мій переклад оповідання Андреа Каміллері “Почерк митця” зі збірки “Місяць з Монтальбано” (Un mese con Montalbano, 1998).  Коротку інформацію про автора і текст перекладу див. тут – так що читайте, критикуйте, рецензуйте :-)

Клайв С. Люїс: дивує світ ще й досі

Моя стаття про К. С. Люїса, опублікована на “Літакценті“.

Клайва Стейплза Люїса я б не завагався назвати “людиною-оркестром”. Справді, перед нами відомий письменник: чого варті одні лиш знамениті на цілий світ “Хроніки Нарнії”. Літературний критик: його “Передмова до “Втраченого раю” й досі вважається однією з кращих критичних розвідок, присвячених творчості Мільтона. Філософ і богослов чи, радше, апологет християнства: його “Просте християнство” американське періодичне видання Christianity today оголосило у 2000 р. найкращою книгою ХХ століття. Визначний спеціаліст з історії та культури європейського Середньовіччя та Відродження: на ідеях з останньої книги Люїса, “Відкинутого образу” – своєрідного вступу до середньовічної та ренесансної літератури, побудовано десятки дисертацій, які захищалися в кращих університетах Європи і Америки. Викладач-філолог спочатку в Оксфорді, а згодом і в Кембриджі: на лекціях у нього завжди збиралися цілі натовпи. Наклади Люїсових книг, які перекладено понад тридцятьма мовами, обчислюються десятками мільйонів примірників; практично всі з понад 50 його творів  перевидаються й досі, в тому числі й ранні поетичні збірки. Згідно з опитуванням, яке проводила у 2008 р. лондонська “Таймс”, Люїс опинився на одинадцятому місці серез півсотні найкращих британських письменників другої половини ХХ століття. З деякими його книгами взагалі відбуваються дивні речі: схоже, вони належать до тих, в принципі, дуже небагатьох творів світової літератури, які з плином часу не тільки не застарівають, а, навпаки, набувають щораз нових, непомітних раніше сенсів і відтінків. Зовсім не даремно відома британська авторка і філософ Мері Міджлі порівнює Люїсові книги з добрим вином: що довше воно стоїть у погребі, то краще смакує.

Отже, надзвичайна проникливість і далекоглядність, здатність не тільки дивитися, але й бачити – саме тут, на мою думку, криється один із головних секретів творчості Люїса. Поза тим, на відміну від сили-силенної іншої літературної “продукції”, його твори язик не повернеться назвати “одноразовими”. Сам Люїс якось сказав, що визначати, добра книжка нам трапилася чи погана, найкраще за тим, “скільки разів її можна прочитати, щоразу на останній сторінці розуміючи більше, ніж на першій… або зайвий раз переконуючись, що з кожним новим прочитанням наше захоплення нею знай зростає”. За цим критерієм Люїсові твори – на висоті; це зрозуміло з перших сторінок чи не кожної його книжки. Читаючи і перечитуючи ті ж “Хроніки Нарнії” чи “Космічну трилогію”, неодмінно ловиш себе на тому, що фактично кожного разу відкриваєш щось нове, не помічене раніше… причому не помічене не через брак уваги, а власне через питому глибину цих творів, через хитромудре й химерне плетиво найрізноманітніших думок та ідей (розкиданих у часі від далекої античності та середньовіччя до сучасних авторові філософських поглядів); розібратися в усьому цьому відразу навряд чи можливо.

Цікаво, що мову Люїсових творів можна назвати одночасно і простою, і складною чи, радше, вишуканою. За великим рахунком, немає нічого дивного у тому, що викладач Оксфордського університету, а згодом – професор англійської літератури Середніх Віків та Відродження у Кембриджі досконало володіє рідною мовою і вміє гарно писати. Йдеться про інше: далеко не кожен професор зуміє так просто і на позір легко висловлювати такі складні думки і філософські ідеї, як це робить у своїх творах Люїс. І це – ще один ключ до належного сприйняття феномену цього непересічного автора.

Щоб бодай наблизитися до сякого-такого розуміння цього феномену, варто, мабуть, окинути оком головні віхи його біографії. Народився Клайв Стейплз Люїс 1898 року у столиці Північної Ірландії Белфасті, куди його предки на початку 19-го століття перебралися з Вельсу; батько був правником, мати – донькою англіканського священика. Після смерті матері його у віці десяти років відправили вчитися до Англії. У тогочасній Британії побутувало переконання, що “справжню” освіту можна здобути тільки поза домом, у школі-інтернаті, і згодом Люїс у своїх творах доволі реалістично змальовував деякі епізоди шкільного життя. Втім, шкільні роки виявилися для нього не надто щасливими, і через якийсь час його віддали в науку до професора Вільяма Т. Керкпатрика, де він навчався приватно.

Мабуть, саме в професоровому домі у Великому Букгемі, що в англійському графстві Суррей, було закладено підвалини тієї ерудиції та енциклопедичних знань з мов, літератури, міфології та культури, якими згодом відзначався письменник. У своїй автобіографії під назвою “Заскочений радістю” (1955) він пише: “Я – витвір довгих коридорів, порожніх осяяних сонцем кімнат, тихих сходів, досліджуваних на самоті горищ, ледь чутного булькотіння води у баках та трубах, шуму вітру під черепицею… а ще – безконечних книжок”. І вдома, у Белфасті, і в професоровій оселі книги були повсюди – “в кабінеті, у вітальні, в гардеробі, вони стояли в два ряди у великій шафі на сходовому майданчику, лежали у спальні, громадилися високими – мало не у мій зріст – купами на горищі… Мені ніхто нічого не забороняв, і довгими сльотавими днями я знай тягнув з полиць том за томом…”.

У Бога професор не вірив, і Люїс також оголосив себе атеїстом – почасти під впливом Керкпатрика, а почасти тому, що християнство на той час видавалося йому тільки громіздкою системою зашкарублих, обтяжливих обрядів та міфів, які не витримували перевірки елементарною логікою. У 1916 р. Люїс вступає до Університетського коледжу в Оксфорді, проте вже незабаром вирушає у ранзі молодшого офіцера на фронт – адже Перша світова війна саме в розпалі. Під час битви при Аррасі у квітні 1918 р. його було поранено, і на цьому війна для нього закінчилася. Він повернувся до навчання в Оксфорді, яке й закінчив із найвищими оцінками у 1923 р. З 1925 р. Люїс упродовж майже тридцяти років працює викладачем англійської мови і літератури в оксфордському коледжі св. Магдалини.

В Оксфорді Люїс знайомиться з людьми, спілкування з якими стало великою мірою визначальним для його подальшого становлення як письменника і як особистості. Разом із Дж. Р. Р. Толкіном і Чарльзом Вільямсом він став одним із найвідоміших членів неформального гуртка літераторів та любителів літератури “Інклінґи”, що регулярно двічі на тиждень збирався або у пабі “Птах і дитя”, або у Люїсовій квартирі при коледжі св. Магдалини. Більшість “інклінґів” були переконаними християнами, і частково під їхнім впливом, а частково завдяки прочитаним книгам (сам письменник у цьому контексті згадував насамперед “Вічну людину” Г.К. Честертона), Люїс у 1933 р. навертається до християнства. Втім, шлях до цього навернення виявився зовсім не простим – не дарма одна з перших книжок про Люїса, видана ще за життя письменника, у 1949 р., називалася “Апостол скептиків”, а сам він якось назвав себе “найпонурішим і найупертішим новонаверненим у цілій Англії”. Згодом у своїй автобіографії Люїс писав: “…між двома півкулями мого розуму існувало надзвичайно гостре протистояння. З одного боку – широке, всіяне численними островами море поезії і міфу, з іншого – надійний, але поверхневий “раціоналізм”. Майже все, що я любив, уявлялося мені вимислом, натомість майже все, в реальність чого я вірив, бачилося жорстоким та безглуздим”.

Так чи так, а саме після навернення до християнства, яке стало зламним моментом у житті Люїса, він заходиться одну за одною публікувати свої книги. У 1933 р., перебуваючи в Ірландії, він за два тижні написав “Повернення прочанина” – майстерний, сповнений тонкими алегоріями художній опис свого шляху до християнства. Минає кілька років, і він починає створювати “Космічну трилогію”, яку разом із “Хроніками Нарнії” можна вважати однією з вершин його творчості. Властиво, Люїс із Толкіном не надто мирилися з сучасною їм фантастикою; вони додержувалися думки, що від часів Велса і Берроуза цей жанр майже не змінився. Толкін якось навіть сказав: фантасти переважно займаються тим, що змушують остогидлі механічні іграшки бігати дедалі швидше й швидше, а їхні ідеали зводяться в основному до того, щоб побудувати на інших планетах кілька міст під скляними ковпаками. Врешті-решт письменники вирішили створити для фантастичного жанру нові взірці і десь у середині 1930-х рр. домовилися, що Толкін розповідатиме про мандри в часі, а Люїс – про мандри в просторі. Толкін заходився було писати “Втрачений шлях” – роман, що мав стати своєрідним мостом між сучасністю й епохою “Володаря перстенів”, – але так його й не закінчив. Натомість Люїс із завданням впорався – і так упродовж восьми років (1938-1945) було написано “Космічну трилогію”. На жаль, обмежений обсяг цієї статті не дозволяє детально описати ці три романи, тож мені залишається хіба відіслати читача до інших своїх статей, присвячених суто “Космічній трилогії” (їх можна прочитати тут, тут і тут). Наразі ж скажу тільки, що книги трилогії можна сміливо зараховувати до класики філософської фантастики; водночас їм повною мірою властива риса, характерна, як я вже писав вище, для всієї творчості Люїса: підняті в них питання аж ніяк не втрачають актуальності в наш час – радше навпаки.  

Критики Люїса – а їх у нього, як і в кожного відомого письменника, вистачало, – як на мене, іноді просто не дотягували до властивої йому широти кругозору і глибини мислення. Часто їм не вдавалося вийти за межі шаблонних уявлень про літературу, вони намагалися втиснути його твори у певні рамки – і збивалися на банальне критиканство, бо не розуміли, про що насамперед йдеться автору. Дивитися на “Хроніки Нарнії” тільки як на фентезі або оцінювати “Космічну трилогію” суто з позицій наукової фантастики – це очевидна помилка. У жанрі фентезі можна знайти твори з набагато закрученішим сюжетом, а опис космічного корабля у першому томі “Космічної трилогії” не критикував з-поміж знавців фантастики хіба лінивий. Натомість із погляду алегоричності і філософської глибини ці твори кардинально різняться від основної маси фентезійної і науково-фантастичної літератури.

Властиво, Люїсові твори відносяться до того чи іншого жанру доволі умовно, бо вони, схоже, творилися у якомусь “позажанровому просторі”. Скажімо, його останній роман “Доки маємо обличчя” можна описати і як алегорію, і як міф, і як романтичну любовну історію, і як історичний роман, і як християнський переказ язичницької оповідки, і як наслідування Горація, і як автобіографію, і як сповідь, і як хтозна-що іще. Кажуть, сам Люїс напівжартома стверджував, наче став писати почасти через те, що ніхто не писав книжок, які йому хотілося читати. Та й спосіб, у який він творив свої книги, був доволі оригінальний. Ось що говорив сам письменник про те, як з’являлися на світ його твори: “У певному сенсі мені ніколи не доводилося “створювати” історію… Я просто бачу картини. Деякі з них чимось – можливо, запахом – схожі одна на одну, і це їх об’єднує. Не слід ставати їм на заваді – спостерігай собі тихенько, і вони почнуть зливатися докупи. Якщо дуже пощастить (втім, зі мною такого ще не траплялося), то ціла низка картин зіллється так добре, що вийде готова історія, а письменникові й робити нічого не доведеться. Проте частіше – саме так буває зі мною – поміж цими картинами залишаються незаповнені місця, тож якраз тут і треба поміркувати, з’ясувати, чому той чи той персонаж у тому чи тому місці робить те чи те. Не маю уявлення, чи інші письменники працюють так само і чи так взагалі треба писати. Але я інакше не вмію. В мене першими завжди з’являються образи.” Хтозна, можливо, саме завдяки образам малакандрійської гарандри і дивовижних гандрамітів постав перший роман “Космічної трилогії” – “За межі Мовчазної планети” (з чудернацьких назв дивуватися не слід – по-перше, автор був блискучим філологом, а по-друге, в його творах нагромаджено стільки всілякої химерії, що незвичним словам і справді вже якось не дивуєшся), а тим, хто прочитав “Переландру”, навряд чи скоро вивітряться з пам’яті дивовижні плавучі острови, що гойдаються під золотим небесним склепінням на хвилях безмежного переландрійського океану…

Після “Космічної трилогії” Люїс написав твори, які зробили його не просто відомим, а знаменитим, – йдеться, ясна річ, про “Хроніки Нарнії”. І цього разу все почалося з образу – тут то був образ фавна з парасолькою, що йде засніженим лісом; саме його ми зустрічаємо на початку повісті “Лев, чаклунка і шафа”, написаної першою (хронологічний порядок для читання, у якому розташував свої “Хроніки” автор, трохи відрізняється від послідовності їхнього створення). Образ того фавна дражнив Люїса ще з шістнадцяти років, проте тільки в 1949 р. він нарешті окреслив його на папері. Далі з’явився образ Аслана, Великого Лева, який став центральним для всього циклу. Всього було написано сім повістей; заключною стала “Остання битва” (1953), яку в 1957 р. відзначили почесною медаллю фонду Карнеґі.

Сам Люїс писав: “Що ти побачиш і почуєш, залежить від того, що ти за людина і звідки дивишся”. Великою мірою ці слова стосуються і “Хронік Нарнії”. Можна читати їх просто як захоплюючі казкові повісті; вам буде цікаво, сумніватися тут годі, і ви не скоро їх забудете, адже автор – чудовий оповідач, і відкласти його книжку недочитаною вдається далеко не кожному. А можна спробувати зазирнути, що називається, в корінь – і тоді ви неодмінно переконаєтесь, що за змальованими у “Хроніках” подіями криється глибокий сенс. Зрештою, найчастіше сприйняття цих повістей змінюється у самому процесі читання – і саме в цьому, очевидно, й полягав один із замислів автора. Приглянувшись, ми бачимо, що героям раз у раз доводиться робити вибір між добром і злом, приймати рішення морального характеру – а це часом ой як непросто. Іноді вони спотикаються і падають, складається враження, що зло ось-ось таки візьме гору, і тоді навколо запанує вічна зима і непроглядний морок. Та віра в добро і радість незмінно перемагає. Взагалі, Нарнія розпочинається з радості (Асланова пісня у “Небожі чорнокнижника”) і так само радість звучить у заключних акордах її історії (завершення “Останньої битви”). Це глибоко символічно – адже саме радість, нестримна радість, яку дарує справжня віра, становила один із основних елементів Люїсового світогляду; навіть свою автобіографію він назвав “Заскочений радістю”.

Цю радість тільки трохи приглушили не надто веселі події останніх років життя письменника – серед них і смерть улюбленої дружини. Люїс дуже важко переживав цю втрату. Здоров’я у нього похитнулося, і врешті-решт йому довелося покинути викладацьку роботу у Кембриджі. Помер він 22 листопада 1963 р.; за дивним збігом обставин, в той же день у Далласі загинув від рук убивці президент Кенеді, а в Лос-Анджелесі помер відомий британський письменник Олдос Гакслі, тож на тлі американської трагедії смерть Люїса зосталася майже непоміченою. Згодом цей збіг спонукав доктора філософії з Бостона Пітера Кріфта написати книгу під назвою “Між небом і пеклом: розмова десь поза смертю між Джоном Ф. Кенеді, Олдосом Гакслі та Клайвом С. Люїсом” (1982).

…Поховали Люїса в Оксфорді, місті, де він прожив добру половину свого життя, біля храму Святої Трійці; на надгробку його могили викарбувано слова “Men must endure their going hence”. Це – одна з улюблених цитат його матері з Шекспірового “Короля Ліра”:

Men must endure their going hence

even as their coming hither.

У перекладі Максима Рильського ці рядки звучать так:

Годиться нам терпіть і те, що ми на світ цей народились,

І з ним свою розлуку неминучу.

Як писав один із дослідників творчості Люїса Клайд С. Кілбі, в Люїсових книжках важко знайти хоч одну сторінку – а іноді й хоч одне речення, – де ледь чутно не звучали б приховані обертони, прислухаючись до яких, мимоволі замислюєшся: “А чи немає тут чогось іще?” Відтак приходимо до ще одного, надзвичайно важливого, як на мене, аспекту творчості Люїса: його книжки спонукають до думки, а іноді й розкривають читачеві очі на те, про що ми тільки зрідка підсвідомо здогадуємося, але ніколи не вміємо до пуття окреслити й висловити – скажімо, на ту ж радість, якої так багато в житті навколо і яку ми, поглинуті повсякденними клопотами, так рідко помічаємо. А це ж тільки предтеча тієї радості, яка чекає нас далі…

Український читач почав знайомитися з творами Люїса з величезним запізненням (маю на думці саме переклади українською). Першопрохідцем тут стало львівське видавництво “Свічадо”. Ще у 1994 р. вийшли друком “Листи Крутеня” (пер. Володимира Романця), а у 2003 р. – “Велике розлучення” (пер. Олеся Манька). У тому ж “Свічаді” в 2001-2003 рр. побачили світ і перші чотири частини “Хронік Нарнії” (пер. Олеся Манька / ред. Наталки Римської). Згодом на хвилі популярності після екранізації “Лева, чаклунки і шафи” естафету підхопив дніпропетровський “Проспект”, який у 2006-2008 рр. видав українською всі “Хроніки Нарнії” у перекладі Вікторії Наріжної (“Лев, Біла Відьма та шафа”, “Кінь та його хлопчик”, “Небіж чаклуна”, “Срібне крісло”), Софії Андрухович (“Принц Каспіян”, “Подорож “Досвітнього мандрівника”) і Л. Овсянникової (“Остання битва”). І нарешті у 2010 р. “Свічадо” видало три романи “Космічної трилогії” – “За межі Мовчазної планети”, “Переландру” і “Мерзенну силу” в перекладі Андрія Маслюха. Решта чималого доробку Люїса все ще чекає свого перекладача і насамперед – видавця. Читачі, переконаний, у боргу не залишилися б.

Замість постскриптуму. Вже дописував цю статтю, коли прочитав у лондонській “Індепендент” про те, що недавно в архіві колишнього Люїсового секретаря Волтера Гупера було виявлено “Енеїду” Вергілія у перекладі англійською Люїса (детально я писав про це тут). Про те, що письменник працював над цим перекладом і читав уривки з нього на засіданнях “інклінґів”, згадував ще Толкін, та згодом його текст вважався безповоротно втраченим. Ось так Люїс продовжує дивувати всіх багатогранністю своїх талантів і майже через півстоліття після своєї смерті. Здається, здивує ще не раз.

Андрій Маслюх

“Космічна трилогія” К. С. Люїса: актуальна forever

“Варіація на тему”, опублікована сьогодні на “Читомо”:

Днями у львівському видавництві «Свічадо» вийшла «Мерзенна сила» Клайва С. Люїса – заключна частина «Космічної трилогії», яку автор знаменитих «Хронік Нарнії» створив у 1938-45 рр. Перша і друга книги вийшли українською у тому ж видавництві на початку 2010-го. Здавалося б, написані ще у далеку «докосмічну» епоху книжки на «космічну» тематику мали б давно морально застаріти і припадати пилом десь у бібліотечних закамарках – бо хто, крім затятих бібліофілів, читає тепер тогочасну фантастику? Але Люїсову епопею спіткала інша доля – за шістдесят з гаком років вона була перекладена десятками мов і витримала сотні видань сукупним накладом понад мільйон примірників. Мабуть, мають рацію ті, хто порівнює Люїсові книжки з добрим вином: що старші вони стають, то «смачніше» читаються. Можливо, автор підкуповує дивовижною проникливістю, бо таки вміє заглянути в суть речей і відрізнити зерно від полови. Можливо, свою роль відіграє його письменницький хист та ерудиція: все ж таки Люїс був викладачем в Оксфорді, згодом – професором англійської літератури в Кембриджі, а це говорить саме за себе. Неповторного колориту додає творам Люїса вміння химерно переплітати християнські ідеї, елементи середньовічного світогляду, античну і навіть толкінівську міфологію – особливо відчутно це власне в «Космічній трилогії». Безперечно, велике значення має і надзвичайна філософська глибина зачеплених у трилогії питань – особливо порівняно з більшістю сучасного фантастичного чтива. Так чи інакше, не схоже, щоб Люїса найближчим часом стали читати у світі менше – свій читач у нього буде завжди.

Почалося все через те, що Люїс із Толкіном – а вони обоє жили в Оксфорді, приятелювали і входили до відомого літературного гуртка «інклінґів» –  були дуже невдоволені сучасною їм фантастикою; обоє вважали, що від часів Герберта Велса й Едґара Берроуза вона змінилася зовсім мало, і врешті-решт вирішили створити для неї нові взірці. Один із «інклінґів» напівжартома стверджував: члени гуртка й писали головно тому, що ніхто не писав книг, які їм хотілося читати. Тож у середині 1930-х рр. письменники домовилися, що Толкін напише книгу про мандри в часі, а Люїс – про мандри в просторі. Толкін взявся було писати «Втрачений шлях» – книгу, яка мала поєднати сучасність і епоху «Володаря перстенів», – але так і не довів роботу до кінця. Люїс же свою частину домовленості виконав.

Перший роман – «За межі Мовчазної планети» – це фактично пролог до всієї історії. Головний герой, кембриджський філолог Елвін Ренсом (його прототипом, до речі, деякі літературознавці вважають Толкіна) мимохіть потрапляє на далеку планету Малакандра чи, по-земному, Марс, де стикається з кількома формами розумного життя, які мирно співіснують між собою – уявити собі таку картину на Землі доволі важко. Марсіяни – і не тільки вони, але й інші, ще дивовижніші створіння, – поступово розкривають Ренсомові очі на запеклу боротьбу добра і зла, яка стоїть за всіма більш-менш значущими подіями вселенської історії.

У «Переландрі», другому романі трилогії, вже трохи обізнаний зі справжнім станом справ у Всесвіті, Ренсом вирушає, власне, на Переландру чи то пак Венеру – планету-Едем, де живуть тільки двоє людей, тамтешні Адам із Євою, або Тор із Тінідріл. Перед Ренсомом постає невимовно прекрасний світ – тут автор дав повну волю своїй і так надзвичайно багатій уяві – і стоїть дуже непросте завдання. Він має завадити силам зла, які намагаються спокусити Тінідріл і штовхнути Переландру на той же шлях, яким уже давно котиться Земля. За напругою сюжет не поступається сучасним трилерам – спокійно відкласти книжку можна тільки перегорнувши останню сторінку і переконавшись, що після всіх пригод головний герой залишився все ж живий і навіть майже неушкоджений.

Дія останнього роману, «Мерзенної сили», відбувається на Землі, в англійському університетському середовищі. Ренсом цього разу відходить дещо у затінок, а на першому плані з’являється молоде подружжя Джейн і Марка Стадоків, які цілком різними шляхами приходять до пізнання одних і тих же істин. Тут автор, за його ж власними словами, «громадить чимало різного чортовиння» і показує, «як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії». Джейн із Марком потрапляють в гущу моторошних подій. Стара добра Англія руйнується просто на очах. Оживає сам Мерлін – і всі напружено чекають, на чий же бік стане славнозвісний чаклун. Але безвихідних ситуацій не буває, позаземні сили приходять на порятунок, і добро – принаймні тимчасово – знову перемагає.

Прочитати чималі уривки з усіх трьох частин трилогії можна, перейшовши за поданими вище посиланнями.

Андрій Маслюх

Рукописи не горять: знайдено текст Вергілієвої “Енеїди” у перекладі англійською К. С. Люїса

4-го березня лондонська The Independent опублікувала такий матеріал:

К. С. Люїс залюбки читав уривки зі свого перекладу Вергілієвої “Енеїди” колегам-літераторам з Оксфорда, в тому числі й Дж. Р. Р. Толкіну, на зібраннях знаменитого неформального літературного гуртка “Інклінґів”, до якого вони обоє належали.

Досі вважалося, що цей переклад загинув у вогнищі в 1964 р., невдовзі після смерті автора. Та зараз, майже через 50 років, він знову виринув на поверхню. Працю врятував колишній секретар Люїса, Волтер Гупер, якому цього місяця виповнюється вісімдесят. Повний переклад буде опубліковано у книзі C.S. Lewis’s Lost Aeneid, яка має вийти у квітні 2011 р.

“Хоч і було відомо, що Люїс працював над цим перекладом, ніхто й гадки не мав, що уривки з нього збереглися, аж доки Волтер не почав “просіювати крізь сито” свої матеріали, – повідомив видавець книжки Енді Рейєс. – Ми вважали, що найважливіші фрагменти “люїсіани” все ж загинули у вогнищі.”

Люїс розпочав працювати над перекладом “Енеїди” у 1935 р., у віці 37 років; є підстави вважати, що протягом свого життя він кілька разів повертався до цього перекладу.

Це вже не перша праця з Люїсового доробку, що публікується після того, як її довгі роки вважали втраченою. Так було і з його незакінченим романом “Темна вежа”. У передмові до тієї книжки Гупер розповідає про те, як Люїсів брат, майор Воррен Люїс, почав прибирати в “Кілнс”, колишньому домі Люїса в Оксфорді, “готуючись переїхати до меншого будинку”:

“Спочатку майор Люїс відклав папери, які мали для нього особливе значення, а тоді заходився давати раду з усім решта, – пише Гупер. – Саме тому безліч різних матеріалів, ідентифікувати які мені так ніколи і не вдалося, опинилася у вогнищі, яке не згасало три дні.”

Колишній Люїсів секретар пише, що Фред Пексфорд, садівник із “Кілнс”, якому наказали спалити рукописи письменника, знав, що Гупер “страшенно цінував усе, що вийшло з-під руки його господаря”. Отримавши розпорядження спалити чимало різних записників та зошитів, садівник зумів переконати майора Люїса спершу показати їх Гуперові.

“Тепер мені здається, що це не просто збіг обставин, але я з’явився у “Кілнс” того ж таки дня. Згодом з’ясувалося, що якби я тоді не забрав ті папери з собою, то до вечора їх точно вкинули б у вогонь, – пише Гупер. – Їх було так багато, що я ледь доніс усе це до Кебл-коледжу.” Останні 46 років він вивчав і аналізував врятовані матеріали, які згодом перейдуть до Оксфордської Бодліанської бібліотеки. Чотири роки тому Гупер збагнув, що раніше чомусь не звертав належної уваги на уривки зі знаменитого перекладу “Енеїди”, про який згадував у своїх листах Толкін, і відтоді разом із Рейєсом працював над тим, щоб зібрати разом окремі фрагменти перекладу, розкидані по кількох різних зошитах.

Співпраця між Гупером і Рейєсом розпочалася тоді, коли останній працював у Вольфсонському коледжі Оксфордського університету. “Він [Гупер] попросив мене укласти примітки, які допомагали б пересічному читачеві у розумінні тексту, – розповідає Рейєс. – То мало бути  щось на взірець глосарію, де пояснювалися б алюзії на класичну літературу, проте цей глосарій виявився надто великим, щоб його можна було включити до нового видання збірки Люїсових поезій, і тоді Волтер замислився, чи не краще було б видати переклад “Енеїди” окремо.”

Люїс став цікавитися грецькою міфологією ще в юнацькому віці. У 1920-х рр. він вивчав в Оксфорді грецьку і латинську літературу, а також філософію і історію античного світу, у 1925-1954 рр. викладав в оксфордському коледжі св. Магдалини, а згодом став першим професором англійської літератури Середніх Віків і Відродження в Кембриджі.

Роб Шарп

переклад з англ. Андрія Маслюха

В оригіналі статтю можна знайти тут.

“Мерзенна сила” К. С. Люїса: нотатки перекладача

Моя стаття про переклад “Мерзенної сили”, опублікована на сайті РІСУ.

“Мерзенна сила” – під такою назвою у видавництві “Свічадо” в січні цього року вийшов друком третій роман “Космічної трилогії” Клайва Стейплза Люїса. Пишучи напередодні Різдва 1943 р. передмову до своєї “сучасної казки для дорослих”, сам автор зазначає, що ця книжка “завершує трилогію, першою частиною якої є “За межі Мовчазної планети”, а другою – “Переландра”, проте читати її можна й окремо”. Справді, порівняно з двома першими романами трилогії (Львів: Свічадо, 2010) “Мерзенна сила” виглядає трохи інакше. Дія розгортається не на далеких планетах, а на Землі, в Англії, у звичному для Люїса університетському середовищі. Письменник, за його власними словами, громадить тут “чимало різних небилиць та чортовиння”, але залежить йому передусім на тому, щоб “показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії”. Отож з-поміж усіх професій він обирає свою – “не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті”, а радше через те, що це, на його переконання, єдина професія, з якою він обізнаний достатньо добре, аби про неї писати.

Як на мене, Люїс належить до тих авторів, твори яких після першого прочитання часто банально не розуміють, а отже й недооцінюють. Не дивно, адже дуже непросто отак відразу розібратися у химерному плетиві християнських істин, елементів середньовічного світогляду, численних натяків на легенди артурівського циклу та алюзій на античну і навіть толкінівську міфологію – всього цього в “Мерзенній силі” справді хоч греблю гати. Тож немає нічого дивного і в тому, що у 1945 р., відразу після виходу книжки у світ, багато хто, прочитавши кілька перших розділів, вгледів у ній лише банальний наклеп на сучасну науку з боку відомого оксфордського філолога-традиціоналіста. Тільки у травні 1946 р. Орвіл Прескот, відомий літературний критик, який протягом 24 років вів щоденну книжкову рубрику в New York Times, влучив просто в яблучко: “Мерзенна сила” – це притча, і йдеться в ній про загрозу виродження людства, що є неминучим наслідком грубого і бездумного матеріалізму, який заперечує будь-які ідеалістичні, етичні та релігійні цінності”. Схоже, Люїс боявся – і, погодьмося, мав для цього всі підстави, – тієї долі, яка чекає природу і, зокрема, людство, коли здобуті наукою знання застосовуватимуться без жодних обмежень, встановлених традиційними цінностями. Ця тема піднімається в усіх трьох романах “Космічної трилогії”; в наш час вона значно актуальніша, ніж шістдесят із гаком років тому, і це зайвий раз свідчить про те, що мало який письменник може зрівнятися з Люїсом у проникливості і далекоглядності.

Отже, притча – а в цього жанру свої закони. І вже не надто дивує те, що у середині ХХ століття раптом оживає славнозвісний Мерлін (який до того ж виявляється добрим християнином), що важливу роль у книжці відіграє ручний ведмідь на прізвисько Пан Бультитюд, що одна з головних героїв, Джейн Стадок, чи то у видінні, чи наяву зустрічається з земним втіленням античної богині Венери, що на допомогу людству, над яким нависла жахлива загроза, приходять самі ангели (вони ж – міфічні мешканці античного Олімпу, вони ж – зверхники планет Сонячної системи чи то пак “полів Арболу”). Ми дізнаємося, що Мерлінова “земна магія” походить з самої Атлантиди і є “останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що… сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні”.

На відміну від перших романів трилогії, де головним героєм був кембриджський філолог Елвін Ренсом (цього разу він перебуває трохи в затінку), в “Мерзенній силі” на передній план виходять Джейн і Марк Стадоки – молоде подружжя, представники того ж університетського середовища. Марк, перспективний соціолог, – чоловік честолюбний і амбіційний, і саме це спонукає його перейти з провінційного Бректонського коледжу в містечку Еджстоу, де все так і дихає старою доброю Англією, до гіперсучасного Національного інституту координованих експериментів (НІКЕ), керівництво якого вирішило перебратися до того ж Еджстоу і з цією метою викупило в коледжу Бреґдонський ліс – відому з сивої давнини місцину, де, за переказами, поховано самого Мерліна. Посеред лісу б’є джерело; перші письмові згадки про нього належать до правління королеви Єлизавети, коли один із ректорів Бректону звелів обгородити ліс стіною, аби “покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовувалися біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим”; на його переконання, все це слід було “викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти”.

Потрапивши до рук інституту, прадавній ліс безжально нищиться: на його місці планують спорудити модерну споруду зі скла і бетону – штаб-квартиру НІКЕ. За словами одного з героїв роману, старого професора-аристократа на прізвище Гінджест, саме серце Англії має перетворитися на “якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу”. Втім, Марка Стадока старовина і природа не надто цікавлять. Його мета – пробитися нагору, потрапити до кола “обраних”, які керують інститутом; згодом виявляється, що ці “обрані” мають намір вершити долю цілої країни чи навіть усього людства. Прозріння, переосмислення цінностей і, як наслідок, навернення відбуваються дуже важко; Люїс тут показує себе неабияким знавцем людської психології, адже, стежачи за тим, як реагують головні герої на ті чи інші обставини, не один читач з подивом усвідомлює, що й сам діяв би на їхньому місці точнісінько так само.

Маркова дружина, Джейн, також переживає прозріння і навернення, хоч і приходить до них зовсім іншим шляхом. На відміну від чоловіка, вона небайдужа до природи і цікавиться мистецтвом, але твердо переконана, що “жити треба своїм власним життям”, тож розкривати душу перед іншими шкідливо і небезпечно. Твердий індивідуалізм – таким було її життєве кредо, аж доки одного дня вона раптом не “переступила невидиму межу й не ввійшла туди, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього”. І тоді “порівняно з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм “я”, зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі”. Змінилося все: бачення світу і себе у цьому світі, ставлення до інших і, зокрема, до чоловіка, з яким у неї раніше часто виникали непорозуміння.

По суті, перед нами – все те ж протистояння добра і зла, що й у попередніх частинах трилогії. Зло цього разу уособлює НІКЕ, добро – очолювана Ренсомом маленька спільнота з Сент-Ен. Ця спільнота, за задумом автора, є спадкоємцем славного Лоґресу – держави легендарного короля Артура і лицарів Круглого столу. Люїс зовсім недаремно вважався одним із кращих медієвістів ХХ століття. Хтозна, чи комусь іншому вдалося б так хитромудро й органічно переплести теперішнє з минулим, так майстерно, тонкими натяками описати ті прадавні часи, коли у Британії “скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі – очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків”.

Під орудою Ренсома спільнота – вона чимось нагадує громади перших християн – провадить у сент-енському маєтку спокійне і розмірене життя; як каже один із її членів, ольстерець МакФі, вони тільки годують свиней і вирощують непогану городину. Втім, як сказав один із “інклінґів” і найближчих приятелів Люїса Чарльз Вільямс, “часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде”. І ось із прадавньої Британії просто в наш час приходить Мерлін; без його допомоги і без втручання вищих сил – “небесного вогню” – Ренсомові із жменькою однодумців навряд чи вдалося б довго протистояти всесильному інститутові. Зло врешті-решт зазнає поразки – нехай тимчасової, але поразки.

Оскільки це все-таки нотатки перекладача, я цілком свідомо навів вище кілька уривків з тексту, даючи змогу відчути, наскільки багатою і різноманітною мовою написано цю книжку. Перекладати Люїса – це виклик. Не можу не погодитися з Арендом Смільде, перекладачем і знавцем Люїса з Роттердама, який у травні 2009 р., коли я саме закінчував працювати над перекладом “Переландри”, писав мені: “Думаю, ви вже переконалися, яким обмеженим рано чи пізно почуває себе кожен, хто береться перекладати чи коментувати Люїса”. Пан Смільде таки мав рацію – переконався. Працюючи з Люїсовими текстами, доводиться постійно бути насторожі. Приховані цитати, алюзії на Святе Письмо і твори інших письменників, імена реальних і вигаданих осіб трапляються в нього на кожному кроці. Маю підозру, що завдяки своїй неймовірній ерудиції він навіть не завжди це зауважував. Варто згадати і про своєрідну стилістичну “гойдалку”; ось як, наприклад, описує Люїс Лурґу чи то пак античного Сатурна:

Лурґа… скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувшині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум.

А так, для порівняння, балакають між собою два прості працівники НІКЕ, яких послали роздобути тварин для вівісекції:

– Нам про ведмедів нічого не казали.

– Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

– Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все – хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері – то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

– Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

З примітками і коментарями до тексту також довелося поморочитися. Наприклад, у першому розділі в одному абзаці згадано Мерліна, сера Кенельма Діґбі, Вільяма Колінза, Ґеорґа ІІІ і Натанієля Фокса. Готуючи примітки, з першими чотирма я розібрався доволі легко, а от Натанієля Фокса шукав кілька днів, аж доки в якійсь книжці про Люїса (а про нього написано значно більше, ніж написав він сам) не натрапив на згадку про те, що то був fictitious poet invented by C.S. Lewis. І будь тут мудрий… Хтозна, чи дав би я собі з усім цим раду, якби не допомога вже згаданого вище Аренда Смільде, який люб’язно дозволив мені скористатися своїми примітками до нідерландського видання “Космічної трилогії”. Втім, і там виявилися прогалини, які треба було заповнювати самому.

Над перекладом “Космічної трилогії” я працював понад півтора року. Часом було важко, але водночас жодна інша перекладена книжка не приносила мені стільки задоволення у самому процесі роботи. Про Люїса знають у нас незаслужено мало. Хочеться вірити, що українські видавці врешті-решт таки перестануть обходити його увагою.

Андрій Маслюх

“Мерзенна сила” К.С. Люїса

Нарешті вийшла друком остання частина “Космічної трилогії” К. С. Люїса, “Мерзенна сила”, над перекладом якої я гарував з вересня 2009 до червня 2010. Ура! Аж не віриться :-) Чималі уривки з того перекладу можна прочитати тут (авторську передмову і перший розділ я виклав повністю, а далі – на мою думку, “найсмачніше”, тож радив би тим першим розділом не обмежуватися). Придбати книжку можна в крамниці “Свічадо” на Лисенка… думаю, що і в “Українській книгарні” на пр. Шевченка, і в “Глобусі” на Князя Романа також мала б бути.

Перекладати цю книжку було цікаво. Тепер добре було б дізнатися, чи й читати її так само цікаво :-) А до Люїса, сподіваюся, ще повернуся: він написав багато всякого-різного, українською перекладено лише невелику частину. Питання тільки в тому, щоб зацікавити видавців.

Антонич італійською – 2 | Antonych in italiano – 2

Останні місяці були сповнені стількома різними подіями і справами, що до блогу просто не доходили руки. Але сьогодні нарешті публікую ще один Антоничів вірш, який переклала італійською Мар’яна Прокопович (взято звідси).

 

LA TEMPESTA

S’avvicina la tempesta. Canuti ontani
Inquieti si stringon l’un l’altro.
Per riprender fiato, chiede una tregua,
Non fosse che un momento, il cielo in porpora.

Come colonna, s`è alzato il turbine tre volte,
E brillan lampi, come papaveri
Rossi chiudon le pupille,
S’inchinan agli alfieri della paura.

Il singhiozzo dei clarinetti, e la mossa del vento,
E ulula la volpe – astronomo notturno.
Del cielo il rosso papilloma,
Come di latta, dal tuono trafitto.

È l’infinito libero da sopra la tempesta,
Che si china e scava buche nelle nuvole.
Allora rapide parole, ed efficaci,
Come lame, incrocio con i tuoni.

(Dalla raccolta “Il libro del leone”, 1936)

traduzione italiana di Mariana Prokopovych

Український оригінал цього вірша звучить так:

 

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,
і виє лис — нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.

(Зі збірки «Книга лева», 1936)

Далі буде…  |  Continua…

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 3. Міжгір’я – Колочава

З-під Хуста ми вздовж річки, яка називалася просто Ріка, вирушили на північ, до Міжгір’я. Саме на тій Ріці нам трапився такий-от цікавий механізм для переправи:

З Міжгір’я – через перевал Кам’янка на Колочаву. Якось так складається, що на той перевал – як на мене, один із найгарніших в Карпатах, – ми щоразу потрапляємо пополудні, коли важко проти сонця зазнимкувати панораму, яка відкривається з вершини (900 м над рівнем моря) на захід. На схід вид теж непоганий, але вже трохи не те…

З перевалу через село Синевир спускаємося до Колочави. Там теж є досить цікава дерев’яна церква Святого Духа 1795 р.:

А ще в Колочаві є скансен “Старе село” – один із небагатьох сільських скансенів в Україні. Він ще розбудовується, але вже зараз там можна побачити чимало всякої всячини… наприклад, невелику ділянку вузькоколійки з купою всіляких залізничних причандалів і жандармський відділок:

Ось так виглядає один із вагонів всередині:

А це – жандармський відділок (і Тарас в ролі жандарма :-)):

І ще кілька фоток зі “Старого села”:

Почитати про Колочаву та подивитися більше фотографій можна тут і тут, а скансену навіть присвячена окрема сторінка.

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 2. Сокирниця – Крайникове – Данилове – Олександрівка

Ночівля в Хусті, по філіжанці кави – і знову в дорогу, доки не притиснула спека (а вона в ті дні таки тиснула – навіть вітер здавався гарячим). Перша зупинка в селі Сокирниця біля Хуста. Вже здалека помічаємо над купкою дерев гострий шпиль. Церква св. Миколая (XVII ст.) – єдина недіюча з четвірки готичних дерев’яних храмів Хустського району. Фахівці стверджують, що на самому початку XVIII століття її перевезли сюди з села Шашвар на Виноградівщині.

Більше інформації про сокирницьку церкву і світлин шукайте тут і тут.

Ще кілька кілометрів – і ми в Крайникові, де поміж могутніми крислатими дубами заховалася церква св. Михайла 1668 р. З усього побаченого за два дні мандрівки, мабуть, саме крайниківський храм припав мені до серця найбільше.  В густому затінку панувала якась дуже особлива атмосфера, і зовсім не хотілося рушати далі в дорогу…

Більше інформації і світлин – тут і тут.

Далі на північ – Данилово, де на високому пагорбі стоїть церква св. Миколая 1779 р.

Більше про церкву в Данилово – тут і тут.

Вибоїстим путівцем їдемо до Олександрівки (раніше – Шандрове), останнього пункту призначення в Хустському районі. Тутешню дерев’яну церкву св. Параскеви 1753 р. доводиться шукати поміж хатами і городами, але воно того варте…

Більше читайте і дивіться тут і тут.

Далі буде…

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 1. Нижня Апша – Тячів

Вже давно мене тягнуло на Мармарощину: страшенно хотілося на власні очі побачити мало кому відомі шедеври закарпатської дерев’яної готики. І ось нарешті ми туди таки вибралися. Львів – Яремче – Рахів, а далі – понад Тисою на захід. За не дуже широкою річкою – Румунія; якщо стати на березі і добре розмахнутися, то можна кидати камінці просто в ЄС. Прикордонників майже не видно; документи провіряли тільки один раз, трохи за Раховом. Ми запитали, чи можна десь там проскочити до румунів, і веселий хлопака в камуфляжі пообіцяв показати, де :-) На захід, ще далі на захід – і ось за Солотвино, яке місцеві називають Slatina, починається Нижня Апша – одне з кількох румунських сіл у Тячівському районі. За радянських часів воно називалося Діброва, і це ще не найгірший варіант: вище в горах є село Німецька Мокра, яке у 1950-х перейменували на Комсомольськ. Повертаємо праворуч, якийсь кілометр трусимося поганенькою дорогою попри  неймовірно розкішні палаци румунських селян (до них ще повернуся далі), тоді пішки піднімаємося на стрімкий пагорб, і ось перед нами перший шедевр – церква св. Миколая 1604 (за іншими даними – 1561) року. Хоч і не раз бачив її на фото, та все одно від цього видовища аж починають бігати по спині мурашки:

Перед церквою – дзвіниця, з якої вдалині видно вже румунський Марамуреш:

З інших ракурсів знімати було проблематично, бо довкола все пообгороджувано… думалося, от вискочить зараз якийсь вуйко з ломакою, то буде нам непереливки :-) Проте деяких фотографів це не зупиняло:

Фото Олени Крушинської з сайту “Дерев’яні храми України“, червень 2008 р.

Фото Олени Крушинської з сайту “Дерев’яні храми України“, 2008 р.

Багато цікавого про Нижню Апшу можна прочитати на сайтах “Дерев’яні храми України” і “Замки та храми України“; різних світлин там теж чимало.

Повертаючись на трасу, знов минаємо ось такі “хатинки” місцевих селян:

Хтозна, з чого вони там живуть, чи з заробітків, чи з контрабанди, але гроші у свої будинки вкладають просто неймовірні.

Потім був Тячів, як на мене, доволі симпатичне і затишне містечко:

Далі буде…

Ігор Качуровський – перекладач Петрарки

Після інтерв’ю з Ігорем Качуровським хотілося дізнатися ще щось про нього і зокрема – про його переклади. Інтернет – то таки сила. В архіві нью-йоркської  газети “Свобода” за 1986 рік (25-26 листопада) знайшлася ось така стаття (скани трохи неякісні, але прочитати можна):

Єднаючи час і простір – інтерв’ю з Ігорем Качуровським

Завдяки одному з друзів із Facebook прочитав в “Українському тижні” інтерв’ю з Ігорем Качуровським – “останнім із могікан українського неокласицизму”. З п. Ігорем можна погоджуватися чи не погоджуватися, але думки він висловлює доволі оригінальні…

Ігор Качуровський – український поет, прозаїк, філолог, літературознавець, перекладач.

Народився 1 вересня 1918 року в Ніжині в родині випускників Київсь­кого університету. Батько певний час обіймав посаду держав­ного секретаря Центральної Ради.

У 1918-1930 рр. жили в Крутах.

1932 року, тікаючи від голоду, сім’я переїхала до Курська, де 1937-го він закінчив десятирічку й вступив до педагогіч­­ного інституту.

1942 року Качуровські повертають­­ся в Україну.

1948-го родина перебирається на Захід, а згодом до Аргентини.

1948–1968 рр. Ігор Качуровсь­кий заробляв на життя чорноробом.

1968–1990рр. – журналіст «Радіо Свобода» в Мюнхені.

1973 року захистив дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» в Українському вільному університеті.

З 1974 року викладав в УВУ теорію літератури та історію новітньої літератури.

Лауреат премій імені Максима Рильського (2002), імені Володимира Вернадського (2003) та Національної премії імені Тараса Шевченка (2006)

Він дивовижний оповідач: парадоксальний, дотепний, зухвалий, запальний і найголовніше – терплячий. Нестися навздогін чи назустріч його думці не просто важко – майже неможливо. Він приголомшує десятками невідомих імен і фактів, відточених дефініцій та несподіваних ремінісценцій. Натхненно цитує середньовічні балади, Петрарку, Сковороду, свої й чужі, але у власних перекладах сонети, улюблених Михайла Ореста та Юрія Клена, співає українських пісень. Він ущент руйнує усталені поняття, канони й п’єде­стали, даруючи несподівану свободу першого подиху, першого погляду, першого відчуття. Йому 91 рік.

Кілька уривків з інтерв’ю:

Читати я любив змалку. В часи революції, коли відбирали панські бібліотеки, мама заховала в клуні скриню з книжками. Якось я натрапив на ту забуту скриню, а там – скарби. Так у десять років я прочитав «Дон Кіхота» Сервантеса, «Легенду про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера, Олексія Костянтиновича Толстого, прозу Пушкіна, вірші Лєрмонтова, знав напа­м’ять першу частину «Енеїди». І були в тій скрині дві книжки: Тобілевича «Хазяїн» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного. Став читати й зрозумів, що це не література. Вони не витримували того критерію, за яким я звик сприймати західну й російську літературу. Це мене так вразило, що я відвернувся від української літератури.

Якась учителька позичила мені книж­­ку без обкладинки, став читати, й тут мене як струмом ударило – українська мова, але яка! На рівні найвищих світових мов! Це я тепер знаю, що українська набагато перевищує російську своїми формами, а тоді це відкриття перевернуло весь мій світ. То була «Орлеанська діва» Вольтера в перекладі Максима Рильського. Так я навернувся на українство й почав перекладати українською світову поезію, яку сподобав для себе.

Із поетів [в українській літературі] першою є Ліна Костенко. З прозаїків подобається мені майже одного зі мною віку Анатолій Дімаров. Усі говорять про Пашковського, але я, на жаль, його не читав… Щодо так званих корифеїв… Гончар – письменник середнього рівня, але свого часу КДБ вирішив організувати йому світову славу. Пішли статті, де Гончара називали зрадником, націоналістом, громили «Собор», аби на Заході склалося враження, що його утискають. От і почали тут Гончара великими тиражами видавати, але Захід його не сприйняв. Цікава історія була в мене з Загребельним. Я тоді працював на «Радіо Свобода», а всі начальники на РС, майже всі, були подвійні агенти: одна нога в КДБ, а друга – в ЦРУ. Й ось викликає мене мій шеф і каже, щоб я стежив за творчістю Загребельного, що той далеко піде, бо КДБ його просуває. Я став його читати. З великим зусиллям подолав «Я, Богдан» і натрапив там на сторінки, переписані живцем, із «Міст через Дрину» нобелівського лауреата Іво Андрича. Сцену розп’яття, коли циган заганяє кілка, щоб не пошкодити органи, Загребельний один до одного переписав до свого роману. В нього багато є цілими сторінками переписаного з інших авторів. Раніше я думав, Загребельний – плагіатор, а зараз вважаю, що це хвороба клептоамнезія: він забував, де що прочитав, і вважав за своє.

Найбільшим українським поетом ХХ сторіччя, мабуть, усе ж таки є Олег Ольжич. Хоча особисто я дуже шаную Михайла Ореста, він для мене – поет світового рівня. В нього філософська глибина… Орест, Зеров і Борхес – явища однієї найвищої проби поезії. Потім іде…

Повністю інтерв’ю можна прочитати тут.

Ігор Качуровський, український поет, прозаїк, філолог, літературознавець,перекладач. Народився 1 вересня 1918 року в Ніжині в родині випускників Київсь­кого університету. Батько певний час обіймав посаду держав­ного секретаря Центральної Ради. У 1918-1930 рр. жили в Крутах. 1932 року, тікаючи від голоду, сім’я переїхала до Курська, де 1937-го він закінчив десятирічку й вступив до педагогіч­­ного інституту. 1942 року Качуровські повертають­­ся в Україну. 1948-го родина перебирається на Захід, а згодом до Аргентини. 1948–1968 рр. Ігор Качуровсь­кий заробляв на життя чорноробом. 1968–1990рр. – журналіст «Радіо Свобода» в Мюнхені. 1973 року захистив дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» в Українському вільному університеті. З 1974 року викладав в УВУ теорію літератури та історію новітньої літератури. Лауреат премій імені Максима Рильського (2002), імені Володимира Вернадського (2003) та Національної премії імені Тараса Шевченка (2006) Головні книги Поезія: «Над світлим джерелом»,  1948 «В далекій гавані»,  1956 «Село», 1960 «Пісня про білий парус», 1971 «Свічада віч­ності», 1990 Проза: «Шлях невідомого», 2006 «Дім над кручею», 1966 «Залізний куркуль», 1959 Переклади: «Петрарка. Вибране», 1982 «Золота галузка», 1994 «Окно в украинскую поэзию», 1994 «Стежка крізь безмір: 100 німецьких поезій (750–1950 р.р.)», 2000 «Круг понадземний», 2007 «Світова поезія від VІ по ХХ сторіччя», 2000 Наукові праці: «Строфіка», 1967 «Хрестоматія української релігійної літератури. Книга I, поезія»,  1988 «Аналізи мовних форм» у двох томах, 1994 «Метрика – строфіка – фоніка», віршознавчий триптих, 1994 «Генерика і архітектоніка» у двох томах, 2005–2008 «Променисті сильвети», 2008 Спогад про Монте-Кассіно Владиці Север’янові Якимишину Хто за німців – під чорним орлом, Хто за Польщу – під білим… Наші хлопці служили обом Цим роз’ятреним силам. І не білі, й не чорні орли – Рідні діти твої, Україно, За чуже, за ненаше лягли Біля Монте-Кассіно. Безконечні, рядами, хрести, Без імен невідомі солдати. Матерям і жінкам не прийти, Щоб над ними ридати. Не загоїти ран… Та за душі поляглих, І спокою, й очищення спраглих, – Помолився отець Север’ян… Сонет Лідії Лікуючи мене від марних снів, Від мрій про щастя у своїй паланці, Від сподівань, що висловив я вранці, – Ти ввечері не шкодувала слів.  Щоб я про тебе й думати не смів, Що ти достойна кращого обранця, Що маєш ти коханця… Так, коханця! І в тонких ніздрях роздувався гнів. У молодечій, запальній кав’ярні Поети і художники почварні Гули, як бджіл сполохана сім’я. Я слухав посміхаючись, недбало, І все в мені тремтіло і співало, Бо я вже знав, що ти – моя, моя! Переглядів: 1112 Виявивши помилку, виділіть її мишкою та натисніть CTRL+Enter - 1 19 + // Друкована версія Додати коментар   <!– –> Ім’я * Текст *(750) Введіть номер поля, що позначені * є обов`язковими для заповнення // 750) { $(this).val(a.substr(0,750)); a = $(this).val(); } $(‘#field_notify_473′).text(“(” + (750 – a.length) + “)”); }); $(“textarea[name='f473']“).change(function () { var a = $(this).val(); if (a.length > 750) { $(this).val(a.substr(0,750)); a = $(this).val(); } $(‘#field_notify_473′).text(“(” + (750 – a.length) + “)”); }); // ]]> // <![CDATA[ if (!cms_ban_pn) var cms_ban_pn = Math.round((Math.random() * 10000000)); rnd_num = Math.round((Math.random() * 10000000)); document.write(''); document.write(''); document.write(''); document.write(''); document.write(''); // ]]>&amp;amp;lt;a href=”/img/b/g.php?pid=6&amp;amp;amp;ptype=5&amp;amp;amp;rnd=4279758&amp;amp;amp;pn=3840702″&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;img src=/img/b/im.php?pid=6&amp;amp;amp;ptype=5&amp;amp;amp;rnd=4279758&amp;amp;amp;pn=3840702 width=300 height=150 border=0 alt=”CMS By Webo Banner Plugin”&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;/a&amp;amp;gt; Коментарі читачів (6) Дмитро Анатолійович Дякую за Ваші вірші. Бо читаю їх часто!  І знову ніч. І знову курс зюйд-вест. Високе небо нап’ялось над нами. Цвяхований блискучими зірками, На наші плечі ліг Південний Хрест. Давно позаду втрачена мета. Та в порожнечі нам блукати доти, Аж доки ми тягар того Хреста Донесемо до нашої Голготи. (Зі збірки “В далекій гавані», 1956) 31.07.2010 11:07 Нетерпимый Факт работы на Радио свобода говорит о многом. Вперед в Штаты на пенсию! 30.07.2010 17:36 прокруст “складається враження що журналісти «Українського тижня» тут самі себе хвалять “велемудро”.” Чому “самі себе”? “Письменник, культуролог, філолог-енциклопедист. Чи не останній із могікан українського неокласицизму” – це ж слова про Качуровського, а не про журналістку, хоч на сайті їх невдало розташували під її прізвищем… 29.07.2010 20:15 фізик складається враження що журналісти «Українського тижня» тут самі себе хвалять “велемудро”. Було б за що. назва ну така філософічнаааа…. Простір і час поєднані й без Качуровського – це зробив Ейнштейн, див. підручник фізики для шкіл 29.07.2010 08:22 diima n_ka  То ти сама собі протирічиш. Не знаходите? 27.07.2010 23:25 Переглянути всі коментарі (6) Читайте також Кохання у м’якій обкладинці Дамська проза в Україні: від жорсткого реалізмудо казкової дольче-віта Щур Оксана Світ очима дитини Ерік-Емманюель Шмітт про космополітизм і корені,поняття поваги та колекцію реліктових якостей людини Рябчій Іван Долаючи «підлі часи» Життя та спадщина Ярослава Ісаєвича вкотре довели, що історик таки може зберегти честь і гідність, коли служить не владі, а науці Яковенко Наталія Аскет із літературного скиту Валерій Шевчук про історичну прозу, малоросійство, ерзац-літературу та здеградованих інтелектуалів Рябчій Іван Як фальсифікували історію Вони, схоже, використовуватимуть увесь історичний багаж фальсифікацій

Журнал Образ Особиста думка На часі Впритул Тема тижня Ми Навігатор В наступному номері Кохання у м’якій обкладинці Фото тижня переглянути архів блоку Теги тижня ЄС Голандія УПЦ (МП) Янукович готи книга література мафія наркотики неформал релігія соціум субкультура торгівля філологія церква Наш тиждень Полундра! Спека в північній півкулі б’є всі рекорди Читати більше Про дядю Вітю Цей шедевр, створений керівником місцевого дитячого ансамблю Читати більше Орден у подарунок Зробити подарунок людині, в котрої все є, важко Читати більше Ідеальний клімат Кліматичні зміни в Україні відбуваються різк Читати більше Тропічне про місце, красуню та яйця До вагона метро заходить прекрасна дівчина. Читати більше архів блоку // Архів номерів   30 (143)   29 (142)   28 (141) архів блоку // <![CDATA[ if (!cms_ban_pn) var cms_ban_pn = Math.round((Math.random() * 10000000)); rnd_num = Math.round((Math.random() * 10000000)); document.write(''); document.write(''); document.write(''); document.write(''); document.write(''); // ]]>&amp;amp;lt;a href=”/img/b/g.php?pid=7&amp;amp;amp;ptype=6&amp;amp;amp;rnd=2148650&amp;amp;amp;pn=3840702″&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;img src=/img/b/im.php?pid=7&amp;amp;amp;ptype=6&amp;amp;amp;rnd=2148650&amp;amp;amp;pn=3840702 width=314 height=334 border=0 alt=”CMS By Webo Banner Plugin”&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;/a&amp;amp;gt; Топ 10 минулого тижня Чи є життя після спеки? (1602) Єднаючи час і простір (1112) Президентські одкровення (718) Догори дриґом (658) Ловці душ (533) Патріарх влади (516) Країна сутінкового світу (392) Субкультури чи субпродукти (313) Проти всіх (311) ГМОфобія (267) Чи є життя після спеки? (101) Президентські одкровення (39) Догори дриґом (32) Патріарх влади (27) Ловці душ (20) Проти всіх (20) Єднаючи час і простір (19) Субкультури чи субпродукти (19) ГМОфобія (11) Вічно у гостях (11) Чи є життя після спеки? (26) Патріарх влади (9) ГМОфобія (8) Догори дриґом (7) Проти всіх (7) Єднаючи час і простір (6) Субкультури чи субпродукти (4) Право на свою освіту (3) Ловці душ (3) Президентські одкровення (3) Переглянуті Проголосовані Прокоментовані // Голосування Хто для вас Патріарх Кіріл? Глава іноземної імперської церкви Духовний лідер моєї віри Руйнівник Української Помісної Церкви Лідер світового православ’я Церковно-політичний шоумен Кадебіст у рясі Мені байдуже Інші опитування

Антонич англійською | Antonych in English

З люб’язного дозволу п. Михайла Найдана, перекладача віршів Антонича (і не тільки) англійською (The Essential Poetry of Bohdan Ihor Antonych: Ecstasies and Elegies, Bucknell University Press, 2010), на додачу до італійського перекладу “Трьох перстенів” публікую тут і переклад англійський. Чудовий матеріал для порівняльного аналізу і просто чудовий вірш.

.

THREE RINGS

.

On the wall a winged violin,
a black jug, a flowery box.
Creative fires slumber in the violin,
the musical dew is silver and deep blue.

.

In the flowery box a singing root,
an intoxicating herb, wax, and seeds,
and at the very bottom three stars,
the bright stone of three rings.

.

In the crimson jug a mint libation,
green maple droplets.
Bells, a winged string,
for love and mad spring!

.

The top is being lifted up,
the jug is circling, the box singing.
And the sun, like a flaming bird,
and morning, leaning against a fence.

.

Далі буде… |   To be continued…

Антонич італійською | Antonych in italiano

Тиждень минає під знаком Антонича. Перечитуючи вчора “Три перстені”, піймав себе на тому, що пробую перекласти якісь окремі звороти італійською – цікаво ж, як звучить! А сьогодні став шукати… і за доброю порадою Мар’яни Прокопович ось тут нашукав ось таке:

.

TRE ANELLI

.

Violino alato alla parete,
Brocca rossa, scrigno fiorito.
Nel violino dormon fuochi creatori,
Rugiada musicale, argentea e celeste.

.

Nel fiorito scrigno è del canto la radice,
Le erbe inebrianti, la cera, i semi
E giù nel fondo ci son tre stelle,
Dei tre anelli pietre luminose.

.

Nella brocca rossa bevanda di menta,
Gocce verdi di sicomoro.
Suona, alata corda,
Alla folle primavera ed all’amore!

.
Si solleva il tetto verso l’alto,
Gira la brocca intorno, canta lo scrigno.
E il sole è come uccello in fiamme,
E s’addossa il mattino alla siepe.

ю

traduzione italiana di Mariana Prokopovych

ю

І український текст:

ю

ТРИ ПЕРСТЕНІ

.

Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.

.

В квітчастій скрині співний корінь,
п’янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.

.
В червонім дзбані м’ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!

.
Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
І ранок, спертий на вориння

.

Далі буде…  |  Continua…

Улюблене з Антонича

З “Елегії про співучі двері” (збірка “Три перстені”, 1934):

На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч і день смуглявий,
немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,
немов коханці до дівчат,
злітають до долин глибоких,
що в сивій мряці тихо сплять,
і куриться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,
течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
п’є олень воду з джерела.
Квітчасте сонце спить в криниці
на мохом стеленому дні.
Кущем горючим таємниці
виходить ранком з глибині.
Співає пуща сном кудлатим,
прадавнім шумом загуло.
На схилі гір, неначе лата,
пришите до лісів село.

Рим, словенці, slovenščina і Прешерен

Моє знайомство зі словенцями і словенською мовою почалося, як не дивно, з Риму.

Словенців у римському Центрі “Алетті”, де я провів два місяці у 2008 р., було таки чимало: і Йоже (саме він у перші дні повів мене до Колізею… як нині пам’ятаю: сидимо у кафе навпроти, я витріщаюся довкола і повірити не можу, що оце я – в Римі, і п’ю пиво, і дивлюся на Колізей, і можу просто зараз піти і доторкнутися до тих старезних каменів…); і веселун Боштян, від якого можна було щомиті сподіватися якогось коника; і вічно заклопотана майбутніми екзаменами, але завжди готова допомогти Катаріна; і серйозна Ева (тепер уже сестра Ева), з якою ми вечорами дивилися на кухні словенські фільми; і Лея, філолог і художниця, незмінна учасниця пообіднього кавування; і старший уже пан Станко, з яким ми спілкувалися химерною панслов’янською гутіркою (він майже не говорив по-італійськи), а ще влаштовували на трьох із Боштяном шахові турніри…  Ще були там дві сестри – Наташа, яка з’явилася на світ лише на один день пізніше за мене, і Маріна (майже її не бачив, бо вона постійно була в роз’їздах), та три отці-єзуїти: о. Давід, який першого дня зустрічав мене, невиспаного і страшенно втомленого після 40 годин в автобусі, біля станції Тібуртіна, о. Мілан, з яким ми познайомилися ще у Львові, і о. Марко – директор Центру, знаний у світі художник і письменник. Ясна річ, були в Центрі і італійці, і серби, і румуни, і навіть ливанець з грузином, але словенців було найбільше.

Опинившись у такому середовищі, я, сам цього не зауважуючи, став хапати спочатку окремі слова, а потім і цілі фрази словенською. Для українського вуха ця мова звучить трохи архаїчно; скажімо, “сьогодні” по-словенськи буде “danes” (наше “днесь”), а ще в ній відчувається набагато більша, ніж в українській, схильність до пуризму: “театр”  словенською буде “gledališče”, а “поет” – “pesnik”. Перекладаючи тексти для української версії сайту Центру “Алетті”, я поступово став користуватися як італійською, так і словенською версією – це було насправді дуже цікаво.

Є в словенській столиці Любляні видавництво “France Prešeren”, назване на честь великого словенського поета-романтика Франца Прешерена (1800-1848). Прешерен (або, за сербською, а відтак і російською традицією, Прешерн) – це такий собі словенський Шевченко; він вважається найбільшим поетом за всю історію словенської літератури, а його Zdravljica (1844) стала державним гімном Словенської Республіки. Українською Прешерена перекладав чи, радше, переспівував Павло Грабовський. На фасаді люблянського видавництва – чимала мозаїка, виконана майстрами з мистецького ательє Центру “Алетті” (там працюють майже всі згадані вище); в її основу ліг сюжет Прешеренової поеми Krst pri Savici, в якій ідеться про хрещення словенського народу, що відбулося на річці Савиця у IX ст.

Сюжет поеми такий: Вальгун, вождь християнської партії, йде війною на поганського вождя на ім’я Чртомир. Вночі, у страшну бурю, відбувається вирішальна битва, після якої на полі залишаються лежати тисячі мертвих тіл. Хоч Вальгун і втрачає понад половину свого війська, а проте йому не вдається здійснити одне зі своїх головних бажань і таки охрестити Чртомира: той рятується втечею. Якийсь таємничий рибалка “виловлює” самотнього Чртомира, що поринув у глибоку задуму, і привозить його на острівець на Бледському озері (одне з місць-символів Словенії, де знаходитьcя прадавній храм Божої Матері, раніше присвячений богині життя). Тут Чртомир зустрічає Богомилу, своє давню кохану, яка міцно пов’язувала його з поганством. Але тепер Богомила християнка – вона охрестилася. В душі у Чртомира знов розгоряється вогонь кохання. Богомила зізнається, що теж його кохає, та завдяки хрещенню зрозуміла, що якби побралася з поганином, то вони не могли б бути разом у вічності; відтак вона вирішила присвятити себе Богові, і жоден чоловік не приверне більше її уваги. Чртомир врешті-решт приймає хрещення і віру, хоч і знає, що в цьому житті Богомила йому вже не належатиме.

А зовсім недавно мені трапилося в неті видання віршів Прешерена 1902 р. і я не міг стриматися, щоб трохи в ньому не покопирсатися.

Дуже цікаво було почитати Krst pri Savici (звісно, зрозуміло було далеко не все, але…). Ось так виглядає початок одного з розділів поеми:

І насамкінець: ось такий вигляд має сьогодні Бледське озеро і згаданий у поемі острів, де Чртомир зустрівся з Богомилою.