Ентоні де Мелло. Молитва жаби

Тут публікую добірку притч із книжки Ентоні де Мелло “Молитва жаби” (том 2). Перекладав я її понад десять років тому, то була моя перша перекладена книжка, і власне тому, мабуть, ще й досі відчуваю до неї певний сентимент.  Зараз читати її і приємно, і трохи смішно – багато що тепер переклав би інакше. Але тут виставляю як є, без змін. Можливо, колись допишу щось і про автора – то був дуже цікавий і неординарний чоловік.

Про нове видання “Молитви жаби” читайте тут.

АПЛОДИСМЕНТИ АНГЕЛА

Стародавня легенда каже: коли Бог створював світ, до нього наблизилося четверо ангелів. Перший запитав: “Як ти це робиш?”. Другий: “Чому ти це робиш?”. “Чи можу я допомогти?” – було питання третього, а четвертий сказав: “Скільки це коштує?”. Перший був науковцем, другий – філософом, третій – альтруїстом, а четвертий – агентом з купівлі і продажу нерухомості. П’ятий ангел зачудовано спостерігав за тим, що відбувалося, і аплодував у щирому захваті. Він був містиком.

 

РОЗУМНІ БАТЬКИ

Батьки: “Чому оцінки Джонні у школі завжди кращі, хоч він і молодший за тебе?”

Семирічний син: “У Джонні батьки розумніші.”

 

СУЧАСНІ ДІТИ

Один чоловік хотів прищепити своїм дітям любов до музики і купив їм піаніно. Повернувшись додому, він побачив, що вони збентежено розглядають інструмент.

- Тату, – спитало врешті одне, – а як його увімкнути?

* * *

Маленький хлопчик вперше приїхав з великого міста в село. Він саме стояв на тротуарі, коли поруч зупинився запряжений конем візок, з якого зійшов літній чоловік і подався до крамниці. Хлопець зачудовано витріщився на коня, якого бачив уперше в житті. Коли старий вийшов і зібрався було їхати, малий сказав:

- Агов, пане! З нього щойно витекло пальне!

* * *

Дівчинка увійшла до фруктової крамниці з банановою шкуркою в руках.

- Чого тобі, маленька? – спитав продавець.

- Наповніть її знову, – відказала та.

 

ЧУЖІ ІДЕЇ

Філософ, у якого була лише одна пара черевиків, прийшов до шевця і сказав, що зачекає, поки той їх полагодить.

- Я саме зачиняю майстерню, – відповів швець, – тому не зможу зараз цього зробити. Чи не могли б ви прийти за ними завтра?

- У мене тільки одна пара взуття. Не ходитиму ж я босоніж.

- Чудово. Я позичу вам на день пару вживаних.

- Що? Носити чужі черевики? За кого ти мене маєш?

- Якщо ви можете носити в голові чужі ідеї, то чому не хочете одягнути чужих черевиків?

 

ЛЕКЦІЯ ПРО СЕКС

- Що цікавого було сьогодні в школі? – спитав батько сина-підлітка.

- О, нам читали лекцію про секс.

- Лекцію про секс? І що ж вам розповідали?

- Ну, спершу священик пояснив, чому не слід цим займатися. Потім лікар розказав, чого не слід робити. А наприкінці директор повідомив, де не слід цього робити.

 

ГОДИНА ЗАДОВОЛЕННЯ

Декан коледжу для дівчат представляла новачків. Їй видалося доречним торкнутися при цьому питання співвідношення сексу і моралі.

- В ту мить, коли спокуса майже взяла над вами верх, поставте собі лише одне запитання: чи варта година задоволення цілого життя, сповненого ганьбою?

При кінці лекції вона поцікавилася, чи є в когось питання. Одна з дівчат сором’язливо підняла руку і мовила:

- Чи не могли б ви сказати, як вам вдалося робити це цілу годину?

 

ЯК ВИЛІКУВАТИ ПРОСТУДУ

Жінка підхопила сильну простуду, і нічого з того, що приписав їй лікар, не допомагало.

- Невже ви не можете вилікувати мене? – розчаровано спитала вона.

- В мене є одна ідея, – сказав лікар. – Йдіть додому і прийміть гарячий душ, а потім, не витираючись і не одягаючись, постійте трохи на протязі.

- І це мені допоможе? – здивувалася вона.

- Ні, але назавтра матимете запалення легенів. І тоді я зможу вас вилікувати.

Вам не спадало на гадку, що учитель може давати вам ліки від хвороби, причиною якої був він сам?

 

ЯК ДОКТОР ЧУНҐ ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ

– Дяка Богові, що ми взяли на заміську прогулянку мула. Коли один з хлопців поранився, нам не важко було привезти його назад.

- Як же він поранився?

- Той мул його хвицнув!

- Можете порекомендувати мені хорошого лікаря?

- Скажімо, доктора Чунґа. Він врятував мені життя.

- Як це сталося? - Коротко кажучи, я серйозно занедужав і пішов до доктора Чінґа. Прийняв його ліки, і мені стало гірше. Тоді я пішов до доктора Чанґа. Випив ще й його ліки і відчув, що вмираю. Зрештою я подався до доктора Чунґа і, уявіть собі, – його не було вдома!

 

ЛІКАРЮ КРАЩЕ ЗНАТИ

Надмірна довіра до авторитету може обернутися сліпотою:

Над ліжком, в якому лежав чоловік, що не подавав жодних ознак життя, схилився лікар. За мить він випрямився і сказав:

- Мені дуже шкода, пані, але ваш чоловік помер.

З ліжка почувся слабкий голос:

- Я ще живий.

- Припни язика, – кинула жінка. – Лікарю краще знати.

 

ЯК ВИЛІКУВАТИ ОЧІ

Прислухавшись до багатьох схвальних відгуків, халіф призначив Насредіна головним придворним радником. Оскільки своєю владою він завдячував не власним знанням чи досвіду, а заступництву халіфа, то став загрозою для кожного, хто приходив до нього за порадою. Ось один із таких випадків:

- Насредіне, ти бувалий чоловік, – сказав якийсь придворний. – У мене дуже болять очі. Ти часом не знаєш ліків від цього?

- Зі мною теж траплялося подібне, – відповів Насредін. – Одного разу мене геть замучив зубний біль, і нічого не допомагало, аж доки зуба не вирвали.

 

НАДТО МОЛОДИЙ ФАХІВЕЦЬ

Десь в 1930-ті роки один промисловий концерн із Сполучених Штатів надіслав до Японії щойно розроблену машину. За місяць звідти прийшла телеграма: “Машина не працює. Пришліть когось для ремонту.” Керівництво компанії відрядило до Японії свого співробітника. Не встиг він з’ясувати причину поломки, як японці знову зателеграфували: “Майстер надто молодий. Пришліть старшого.” Відповідь американців звучала так: “Все ж скористайтесь його послугами. Він – винахідник машини.”

 

ЯК СОВА ПОЛІТИКУВАЛА

Стоніжка поскаржилась сові на біль у ногах.

- В тебе надто багато ніг! – сказала сова. – Якби ти стала мишею, то мала б їх лише чотири, і біль зменшився б у багато разів.

- Чудова думка, – втішилась стоніжка. – А тепер покажи мені, як стати мишею.

- З питаннями щодо втілення цієї ідеї в життя можеш до мене не звертатись, – мовила сова. – Я просто собі політикую.

 

ПРИТЧА ПРО МИЛИЦІ

Після того, як внаслідок нещасного випадку сільський голова перестав володіти ногами, він був змушений вдатися до милиць. Поступово він так опанував їх, що доволі швидко пересувався, навчився танцювати і навіть виконував, щоби потішити своїх сусідів, невеличкі піруети. Згодом йому спало на гадку навчити ходити на милицях своїх дітей. Незабаром милиці стали у селищі ознакою заможності їхнього господаря. Минав час. У четвертому поколінні ніхто в селі вже не міг ходити без милиць. До навчальної програми у місцевій школі було внесено предмет “Милицезнавство: теоретичне і прикладне”, а сільські ремісники прославилися на всю Туреччину якістю милиць, які вони виготовляли. Йшлося навіть про створення електронної пари милиць на батареях. Та ось перед сільськими старійшинами з’явився один молодик і зажадав відповіді на таке запитання: чому всі повинні ходити на милицях, коли для цього Бог дав людям ноги? Тим не вельми сподобалось, що якийсь вискочка вважає себе розумнішим за них, і вони вирішили провчити його.

- То покажи нам, як це робиться, – сказали вони у відповідь.

- Згода! – вигукнув хлопець.

Демонстрацію домовились провести наступної неділі о десятій годині ранку на сільському майдані. Всі вже зібралися, коли молодий сміливець пришкандибав на своїх милицях і став посеред площі. Коли годинник пробив десяту, він випрямився і відкинув милиці в сторону. Натовп оповила тиша, коли хлопець хоробро ступив крок вперед – і впав долілиць на землю. Це тільки зміцнило віру мешканців села в те, що ходити без милиць неможливо.

 

СЛІПИЙ З ЛІХТАРЕМ

За прадавніх часів люди в Японії часто-густо користувались паперовими ліхтарями. Папір, скріплений докупи бамбуковими паличками, захищав від вітру запалену свічку. Сталося так, що один сліпий чоловік затримався в гостях у приятеля. Коли він зібрався додому, йому запропонували взяти з собою ліхтаря, бо година була вже пізня.

- Мені однаковісінько, день надворі чи ніч, – розсміявся він у відповідь. – Що я з ним робитиму?

- Справді, тобі він навряд чи допоможе дістатися додому, – відповів приятель. – Однак він може завадити якомусь перехожому налетіти на тебе у темряві.

Тож сліпий вирушив у дорогу з ліхтарем в руці. Проте незабаром хтось таки наскочив на нього, зваливши з ніг.

- Гей, ти, роззяво! – вигукнув сліпий. – Ти що, не бачиш ліхтаря?

- Брате, – сказав незнайомець, – твій ліхтар давно погас.

Значно безпечніше йти у своїй власній темряві, ніж у чужому­ світлі.

 

ПЕРЛИ ЗА ЇЖУ

Якось увечері до караван-сараю, що стояв у пустелі, майже одночасно прибули два купці, що торгували коштовностями. Кожного з них дратувала присутність іншого. Розвантажуючи свого верблюда, один купець не втримався від спокуси і нібито припадково випустив з рук велику перлину, що покотилася по землі до його сусіди. Той підняв її і з показною люб’язністю повернув власникові, кажучи:

- Гарні ж у вас перли, добродію. Ось ця – велика і блискуча, наче щойно з морського дна.

- Як гречно з вашого боку, – відказав купець. – Втім, це – одна з найменших перлин, які в мене є.

Неподалік біля вогню сидів якийсь бедуїн, що мовчки спостерігав за цією виставою. Він звівся на ноги й запросив обох купців розділити з ним трапезу, під час якої розповів їм таку історію: “Друзі мої, колись давно я був, як і ви, купцем, і теж торгував коштовними речами. Одного разу в пустелі мій караван потрапив у сильну бурю. Нас жбурляло то туди, то сюди, аж доки мої товариші не зникли з очей, а я остаточно не заблудився. Минали дні, й у відчаї я став усвідомлювати, що колами блукаю по пустелі, не маючи жодного уявлення про те, де знаходжуся і куди податися. Тоді, майже вмираючи від голоду, я зняв із спини верблюда всі свої речі і почав чи не всоте обмацувати кожен клунок. Уявіть собі мою радість, коли я знайшов торбинку, яка досі не потрапляла мені до рук. Тремтячими пальцями я розірвав її, сподіваючись побачити там щось їстівне. Уявіть же тепер розчарування, яке охопило мене, коли перед моїми очима з’явилися всього лише якісь перлини.”

 

ПАЛАЦ – КАРАВАН-САРАЙ

Одного дня до дверей царського палацу підійшов суфій не вельми привабливої зовнішності. Він попрямував просто до трону, на якому сидів праведний Ібрагім бен Адам, і ніхто не наважився стати йому на шляху.

- Чого ти хочеш? – спитав цар.

- Зупинитися на нічліг у цьому караван-сараї.

- Це не караван-сарай. Це мій палац.

- Можна дізнатися, хто володів ним до тебе?

- Мій батько. Він вже помер.

- А перед ним?

- Мій дід. Він також помер.

- То як ще назвати місце, де люди зупиняються, щоби за якусь мить піти далі, як не звичайнісіньким караван-сараєм?

 

СКАРБ У ЗАЧАРОВАНІЙ ГОРІ

Ось історія, що її Вчитель розповів своїм учням для того, аби ті зрозуміли, яку шкоду може принести духовно багатим людям прив’язаність до нікчемних речей.

Якось селянин проїзджав верхи повз гору. Він нагодився саме тоді, коли в горі відкривався вхід до печери, де зберігалися незліченні скарби, і кожен, хто хотів, міг взяти собі скільки завгодно золота і самоцвітів. Селянин увійшов досередини і почав квапливо набивати коштовностями сумки, приторочені до сідла на його мулі. Він добре пам’ятав легенду, в якій говорилося, що печера відкривається на дуже короткий час. Торби було напхано по саму зав’язку, і селянин вже виходив, дякуючи долі за такий чудовий дарунок, коли зненацька пригадав собі, що залишив у печері кийка. Він повернувся і кинувся назад. Та саме в ту мить, коли він знову ввійшов усередину, вхід до печери зачинився. З тих пір його ніколи більше не бачили. Прочекавши рік чи два, родичі й друзі селянина продали коштовності, які знайшли в торбах на ослі, і розбагатіли завдяки щасливому випадку, що трапився з їхнім безталанним односельцем.

Коли горобець будує собі на дереві гніздо, то займає не більше однієї гілки. Коли олень приходить до річки вгамувати спрагу, то випиває не більше, ніж може вмістити його шлунок. Ми збираємо речі, бо маємо порожні серця.

 

НОНОКО І ЗЛОДІЙ

В хижі біля підніжжя гори самотньо мешкав старий учитель дзену на ймення Ноноко. Одного вечора, коли Ноноко сидів, медитуючи, до нього увірвався якийсь незнайомець і, погрозливо розмахуючи мечем, зажадав у господаря грошей. Не перериваючи медитації, Ноноко кинув:

- Всі мої гроші в чаші, що стоїть он там, на полиці. Візьми, скільки хочеш, мені ж залиш п’ять йєн. Наступного тижня я маю заплатити податок.

Незваний гість спорожнив чашу, вийнявши з неї всі гроші, і вкинув назад п’ять йєн. Він також спокусився коштовною вазою, яку знайшов на тій же полиці.

- Будь обережний з нею, – сказав Ноноко. – Її легко розбити.

Тим часом незнайомець востаннє роззирнувся довкола по небагатій хатині й приготувався було йти.

- Ти не сказав “дякую”, – мовив Ноноко.

Незнайомець подякував і подався геть.

На другий день все село вирувало. Люди твердили, що вночі їх пограбували. Хтось помітив, що з полиці в хижі Ноноко зникла ваза, і запитав, чи не став і він жертвою грабіжника.

- О, ні. Я віддав вазу і кілька монет одному незнайомому чоловікові. Він подякував і пішов собі. То був доволі приємний хлопець, хіба що із своїм мечем він поводився трохи необачно.

 

ЗЛОДІЙ БІЛЯ МЕЧЕТІ

Якось один заможний мусульманин, повертаючись з гостини, вирішив помолитися і увійшов до мечеті, залишивши свої коштовні черевики перед входом. Коли після молитви він вийшов, черевиків уже не було.

- Як недбало з мого боку, – сказав він сам до себе. – Отак по-дурному покинувши тут ці черевики, я дав комусь нагоду їх поцупити. Я сам із радістю подарував би їх йому. А відтак повинен ще й нести відповідальність за те, що хтось став злодієм.

 

ГУРУ І ПЕРЛИ

Гуру сидів, медитуючи, на березі річки, коли один з учнів схилився, аби на знак глибокої поваги і відданості покласти йому до ніг дві велетенські перлини. Вчитель розплющив очі і взяв одну з них, та зробив це так недбало, що та вислизнула йому з руки і, скотившись берегом, впала в річку. Переляканий учень кинувся у воду слідом за нею, однак, хоча він пірнав знову і знову до пізнього вечора, йому не щастило. Зрештою, виснажений і промоклий до нитки, він зважився перервати медитацію учителя:

- Ви бачили, куди впала перлина. Покажіть мені те місце, і я поверну її вам.

Гуру підняв перлину, що зосталася, кинув її в річку, і сказав:

- Вона ось там!

 

ДВІ ЗОРІ НАД ГОРОЮ

Жив колись чоловік, погляди якого на життя були такими суворими й аскетичними, що він не дозволяв собі з’їсти й крихти хліба чи випити краплю води, доки сонце не зайде за обрій. Знаком, який свідчив про те, що Небеса схвалюють його поведінку, він вважав яскраву зорю, яка сяяла над вершиною найближчої гори. Її можна було бачити навіть в білий день, і ніхто не знав, звідкіля вона там узялася. Якось аскетові заманулося піднятися на цю гору. З ним пішла маленька дівчинка, що мешкала поруч і страшенно хотіла його супроводжувати. День видався спекотним, і невдовзі обоє відчули спрагу. Чоловік наполягав, щоб дівчинка напилася, але та й чути про це не хотіла – адже він не пив. Бідолаха опинився в скруті. Йому дуже не хотілося переривати свій піст, але й дивитися, як страждає від спраги дитина, він теж не міг. Зрештою він ковтнув трохи води. Дівчинка зробила те саме. Довго не наважувався він поглянути догори, бо боявся, що зоря згасла. Тож уявіть собі його здивування, коли, звівши очі до неба, він побачи в, що над горою яскраво сяє не одна, а дві зорі.

 

ЯК ПЯНІ ПОЗИЧИЛИ АВТОБУСА

Двоє добродіїв, які не зовсім впевнено трималися на ногах, з нетерпінням чекали автобуса на кінцевій зупинці. Була пізня ніч, і транспорт давно перестав ходити. Минуло кілька годин, доки до п’яних дійшло, що останній автобус давно від’їхав. Побачивши, що поруч припарковано наніч кілька десятків автобусів, вони вирішили позичити одного з них, щоб дістатися додому. На своє превелике розчарування, чоловіки не змогли відшукати потрібного їм автобуса.

- Чи ти ба? – сказав один. – Сотня автобусів, і серед них жодного номера “36”!

- Байдуже! – відповів інший. – Ми можемо взяти “22”, доїхати ним до кінцевої, а ще дві милі додому пройдемо пішки.

 

ДИВО-КАМІНЬ

Придивіться до того, що вони, не приховуючи задоволення, називають незалежною, пристойною та відповідальною поведінкою, і, швидше за все, побачите не свідомі дії, а механічні рухи…

Кажуть, що після пожежі, яка охопила колись Александрійську бібліотеку, вціліла лише одна книжка. Вона була звичайнісінькою, нудною і зовсім нецікавою, тож врешті-решт її продали за кілька шелягів бідняку, який ледь умів читати. Насправді ж ця книжка, хоч і здавалась нудною й нецікавою, була, можливо, найціннішою книжкою на світі: на внутрішній стороні палітурки було нашкрябано великими круглими літерами кілька речень, за якими крилася таємниця Диво-каменя – круглого камінця, що перетворював у золото все, до чого торкався. Напис говорив, що цей дорогоцінний камінець лежав десь на березі Чорного моря серед тисяч інших камінців, як дві каплі води схожих на нього. Була лише одна подробиця, що відрізняла його від інших – тоді як інші камінці були на дотик холодними, він, наче живий, випромінював тепло. Бідний чоловік подякував долі за такий чудовий дарунок. Він попродав усе своє майно, позичив чималу суму грошей, яких йому повинно було вистарчити на рік, і вирушив до Чорного моря. Там розбив табір і розпочав свою копітку працю – пошук Диво-каменя. Було це ось як: чоловік підіймав камінець і, якщо той був холодний, не кидав його назад на берег. Тоді один і той самий камінець міг потрапляти йому до рук десятки разів. Тож, пересвідчившись, що ще не знайшов того, за чим шукав, він жбурляв камінця далеко в море. І так тривало кожного дня від світанку до смерку: він підіймав камінець і, відчуваючи холод, кидав його у воду; підіймав інший… знову і знову, до безконечності. За цим заняттям бідняк не зчувся, як минув тиждень, потім місяць, десять місяців, а зрештою і рік. Він знову взяв у борг трохи грошей і провів на морському березі ще два роки. Спливав час, а чоловік все так само підіймав камінець, пробував, відчував прохолоду і викидав його в море. Година за годиною, день за днем, тиждень за тижнем… Диво-камінь все не знаходився. Та ось одного надвечір’я чоловік підняв камінець і зненацька відчув тепло… Проте, підкорившись незборимій силі звички, він жбурнув його в зеленкуваті води Чорного моря!

 

КАПІТАЛІСТИЧНІ КОМУНЯКИ

На один із заводів у Детройті завітала делегація російських робітників. Керівник запитав у майстра, скільки годин на тиждень працюють американські робітники.

- Сорок, – відповів той.

Росіянин похитав головою і сказав:

- В нас пересічний робітник працює шістдесять годин на тиждень.

- Шістдесять годин? – вигукнув майстер. – Ви б ніколи не змусили тутешніх робітників стільки працювати. Це ж просто банда комуняк!

 

АВАРІЙНА ЗУПИНКА

Психолог сказав пацієнтові:

- Даруйте, але я не можу допомогти вам змінитися. Втім, Природа живе за своїм власним часом і законами…

Капітан підводного човна вирішив перевірити готовність машинного відділу. Він наказав збільшити швидкість до максимальної, а тоді зненацька дав сигнал аварійної зупинки. Всі розпорядження було чітко виконано. Увімкнулась система оповіщення.

- Говорить капітан. Дуже добре, машинний відділ. Човен зупинився рівно за 55,05 секунди.

За мить система знову запрацювала.

- Говорить кок. Човен, може, й зупинився, а от біфштекс і картопля – ні. Обід їстимете холодним.

 

ЯК ВИЗНАЧИТИ ВІК ХЛОПЧИКА

Зустрілися два маленькі хлопчики.

- Скільки тобі років?

- П’ять. А тобі?

- Не знаю.

- Ти не знаєш, скільки тобі років?

- Нє-а.

- А тебе хвилюють жінки?

- Нє-а.

- Значить, тобі чотири.

 

ЩО ВИКЛИКАЄ АРТРИТ

Сільський п’яничка, похитуючись, підійшов з газетою в руках до пароха і чемно привітався. Той не відгукнувся, бо чолов’яга був, без сумніву, трохи під чаркою. Втім, прийшов він не просто так.

- Даруйте, отче, – мовив, – ви не могли б сказати мені, що викликає артрит?

Священик не обізвався і цього разу. Та коли п’яничка повторив своє запитання, терпець в отця увірвався:

- Ти хочеш знати, що викликає артрит? Зараз довідаєшся! Випивка, азартні ігри, безпутні жінки – ось причини артриту!

І тільки після цього він спитав:

- А навіщо тобі це?

- В газеті написано, що Папа хворіє саме ним!

 

ЗАМОВЛЕННЯ НА ДОЩ

Власник крамниці випадково почув, як один із його продавців сказав до жінки, яка зайшла щось купити:

- Ні, пані, в нас його не було ось уже кілька тижнів і, мабуть, не скоро буде.

Ці слова жахнули його. Він кинувся до клієнтки, яка вже виходила геть, і залопотів:

- Це, звісно, зовсім не так, пані. Його повинні підвезти з хвилини на хвилину. Ми послали замовлення ще пару тижнів тому.

По тому він відвів продавця в сторону і, насупившись, наказав:

- Ніколи, чуєш, ніколи не кажи, що у нас чогось немає. А якщо це й так, то товар вже замовлено і його ось-ось привезуть. До речі, що їй було потрібно?

- Дощ, – відповів продавець.

 

РОЗБІРЛИВИЙ ПОЧЕРК

Недоліки, які ми зауважуємо в інших, здебільшого не минають і нас.

- Вибачте, пане, – боязко сказав учень, – але я не можу прочитати, що ви написали на полях мого зошита.

- Щоб ти писав розбірливіше, – відповів учитель.

 

НА ВЕЧІРЦІ

На вечірці дружина сказала до чоловіка:

- Любий, не пий більше, бо ти вже наче в тумані.

 

ОБРУЧКА

Направду рідкісними є стосунки, в яких ніхто не прагне використати іншого.

- Я чула, ти розірвала заручини з Томом. Що сталося?

- Сталося те, що мої почуття до нього змінилися.

- І ти повернеш обручку, яку він тобі подарував?

- О, ні! Мої почуття до обручки не змінилися.

 

ЗМІНИ В ЗАПРОШЕННІ НА ВЕСІЛЛЯ

Молода жінка зателефонувала до крамниці вітальних карток.

- Пригадуєте, минулого тижня я замовляла у вас картки-запрошення на весілля? Чи можна ще внести деякі зміни в текст?

- Подайте мені нові дані, і я подивлюсь, що можна зробити, – відказав крамар.

- Чудово. Це інша дата, інша церква та інший чоловік.

 

НАСРЕДІН І ДИНАМІТ

Неможливо допомогти комусь, не допомагаючи одночасно самому собі. Неможливо також завдати комусь шкоди, не зашкодивши собі.

Насредін захоплено щось бубонів собі під ніс, і приятель спитав його, в чому річ.

- Той недоумок Абдула при зустрічі завжди ляскає мене по спині, – відповів мулла. – А сьогодні я поклав під одяг динамітну шашку, і якщо він хоч пальцем до мене доторкнеться, то залишиться без руки!

 

“ДАВАТИ ДРАПАКА”

Священик йшов собі вулицею, коли раптом побачив хлопчика, який підстрибував, намагаючись дотягнутись до дзвінка на дверях. Бідне дитя було надто маленьке, а дзвінок знаходився надто високо. Тож священик підійшов і натиснув кнопку, а тоді повернувся до дитини і, посміхнувшись, мовив:

- А що ми будемо робити тепер?

- Давати драпака, – відповів малий.

 

ДЕСЯТЬ ФІЛІЖАНОК КАВИ

Жебрак побачив банкіра, який саме виходив із свого офісу, і сказав:

- Чи не могли б ви, пане, дати мені десять центів на філіжанку кави?

Банкіру стало шкода обшарпаного жебрака, в якого був не вельми щасливий вигляд. Він мовив:

- Ось тобі долар. Візьми і купи собі десять філіжанок.

Наступного дня банкір знову зустрів жебрака на сходах, що вели до його офісу. Проходячи повз нього, він несподівано отримав добрячого стусана.

- Гей! – вигукнув банкір. – Що ти робиш?

- Віддячую за твої паршиві десять філіжанок кави. Через них я всю ніч не міг стулити очей.

 

ВОДА В БОЧЦІ ДЛЯ ВИНА

В селі мало відбутися велике свято, і кожного мешканця попросили вилити у велетенську бочку пляшку вина, долучившись таким чином до організації святкового бенкету. Коли настав час вийняти із бочки затичку, то виявилось, що вона наповнена водою. Просто напередодні одному селянину сяйнуло: “Якщо я виллю в таку велетенську бочку пляшку води, то цього й так ніхто не помітить.” Він не подумав про те, що схожа ідея могла прийти до голови кожному.

 

ТЕРПІННЯ ОТЦЯ ЙОАНА

Притча від Отців з Єгипетської пустелі:

Жив колись старий самітник, який відзначався аскетизмом і святістю духу, та думки в нього в голові часом плуталися. Якось він подався до отця Йоана і отримав від того пораду, як позбутися забудькуватості. Пустельник постарався запам’ятати мудрі слова і повернувся до своєї келії, та ба – на зворотньому шляху він геть забув, що ж саме сказав йому отець Йоан. Тож він прийшов ще раз і вислухав ту саму пораду. Проте, повернувшись назад, знову не зумів її пригадати. Так повторювалось кілька разів. Він розмовляв з отцем Йоаном, але по дорозі додому почуте начисто вивітрювалось йому з голови. Минуло кілька тижнів, і самітник, випадково зустрівшись з отцем Йоаном, мовив:

- Знаєте, отче, я знов забув те, що ви мені сказали. Я прийшов би ще раз, але я і так уже занадто набридав, а тому не хотів вас переобтяжувати.

Отець Йоан на це відказав:

- Йди і засвіти лампу.

Старий виконав прохання. Тоді Йоан сказав:

- Принеси ще кілька ламп і засвіти їх від цієї.

Пустельник зробив і це.

- Чи завдало першій лампі хоч якої-небудь шкоди те, що інші лампи було засвічено від неї? – спитав отець Йоан.

- Ні.

- Отож-бо й воно. Якби не те що ти, а хоч би й усе місто Скитис прийшло до мене в пошуках поради чи допомоги, то я ніколи не зазнав би від цього щонайменшої шкоди. Тому можеш, не вагаючись, приходити до мене, коли тільки тобі заманеться.

 

МИЛОСЕРДЯ ВИЩЕ ЗА АСКЕТИЗМ

Ще одна притча від отців із пустелі:

Якийсь брат запитав одного із старійшин:

- Живуть собі двоє братів. Перший тільки те й робить, що молиться у себе в келії, постить шість днів на тиждень і всіляко себе обмежує. А другий увесь свій час віддає догляду за хворими. Хто з них більше догодить Богові?

Відповідь була такою:

- Якщо брат, який молиться і постить, робить це тому, що хоче вивищитися над іншими, то він не вартий і мізинця того, який піклується про хворих.

 

МАЯТНИК

Якщо ти сприймаєш кожну хвилину повністю, то ця хвилина ніколи не видаватиметься нестерпною. Справді ж важко стерпіти ситуацію, за якої, скажімо, для твого тіла зараз десята година ранку, а для розуму – шоста пообіді; чи якщо твоє тіло знаходиться в Бомбеї, а розум – в Сан-Франциско.

Годинникар саме збирався закріпити маятник годинника, коли той, на його подив, заговорив:

- Будь ласка, залиште мене в спокої. З вашого боку це буде справжнім виявом милосердя. Уявіть собі лишень, що мені доводиться цокати день і ніч… Шістдесять разів у хвилину, шістдесять хвилин на годину, двадцять чотири години на день, триста шістдесять п’ять днів на рік. І так рік за роком… Я цього просто не знесу.

Однак у годинникаря була напоготові мудра відповідь на це прохання. Він сказав:

- Не думай про майбутнє. Просто цокай собі, і тоді кожна секунда приноситиме тобі задоволення до кінця життя.

Маятник поміркував і вирішив скористатися цією порадою. Тому він весело цокає і досі.

 

“А ЩО, КОЛИ Я УПАДУ?”

Турист боязко підійшов до краю кручі і запитав гіда:

- А що, коли я упаду?

- Тоді, пане, – радо відказав той, – не забудьте поглянути праворуч. Краєвид вам сподобається!

 

ДЕРВІШ І ЦАР

Цар випадково зустрів на битому шляху дервіша і, дотримуючись східних звичаїв, сказав:

- Проси, чого бажаєш.

- Мені було б просто непристойно просити про що-небудь одного із своїх рабів, – обізвався дервіш.

- Як насмілюєшся ти так непоштиво говорити з царем?! – вигукнув якийсь воїн з царського почту. – Поясни свої слова або ж умри!

- В мене є раб, який давно владарює над твоїм повелителем, – відказав дервіш.

- Хто ж він?

- Страх, – пролунало у відповідь.

 

ЯК ДІОГЕНА ПРОДАВАЛИ В РАБСТВО

Розповідають, що коли грецького філософа Діогена схопили і привели на базар, аби продати в­­ рабство, він виліз на підвищення, де стояв розпорядник і крикнув:

- Продається господар! Чи є серед вас невільник, який захоче його купити?

 

СМЕРТЬ ЗНАЙДЕ І В САМАРІ

Багдадський купець послав свого слугу з дорученням на базар. Невдовзі той повернувся, блідий від страху, і мовив тремтячим голосом:

- Мій пане, на торговищі я наштовхнувся на якусь незнайомку, а коли поглянув їй в обличчя, то зрозумів, що то була Смерть. Вона замахнулась на мене рукою і пішла геть. Я ж і досі не тямлю себе з переляку. Уклінно благаю вас, дайте мені коня і я негайно помчу в Самару, щоб опинитися якомога далі від неї.

Купець перейнявся лихом, яке спіткало бідолаху і дав йому свого найшвидшого жеребця. Той вискочив на нього і миттю зник з очей. Цього ж дня по обіді купець сам опинився на базарі й побачив Смерть, що походжала собі туди й сюди поміж людей. Він підійшов ближче і сказав:

- Вранці ти замахнулась на мого бідного слугу. Що це означало?

- Замахнулась? – здивовано перепитала Смерть. – Я просто підскочила від здивування, побачивши його в Багдаді.

- А де ж йому бути, як не в Багдаді? Він тут живе.

- Так, але сьогодні увечері я маю зустрітись з ним у Самарі.

Багато людей так бояться смерті, що гинуть, намагаючись її уникнути.

 

СВЯТИЙ ГОДУЄ СОБАКУ

Жив колись благочестивий чоловік, який постійно перебував у стані екстазу, хоч всі довкола вважали, що він давно з’їхав з глузду. Одного дня, нажебравши в селі трохи їжі, він всівся на узбіччі дороги і почав було полуднувати, коли побачив собаку, який дивився на нього голодними очима. Тоді праведник взявся годувати тварину так, наче вони були давніми друзями: проковтнувши шматок, він незмінно кидав тварині такий же. Незабаром навколо зібралося чимало людей, яким кортіло поспостерігати за цією дивовижною картиною. Зрештою хтось із натовпу заходився глузувати із праведника:

- Чого ж іще можна чекати від божевільного, який не робить жодної різниці між собакою і людиною?

У відповідь він почув:

- Чому ти смієшся? Хіба ти не бачиш, що тут поряд із Вішну сидить Вішну? Вішну годує Вішну. То чому ж ти смієшся, о Вішну?

 

“БІЛІ ЧИ ЧОРНІ?”

Чабан пас своїх овець, коли якийсь перехожий сказав до нього:

- Гарна ж у вас отара. Можна щось про неї запитати?

- Звичайно, – відповів чабан.

- Як гадаєте, скільки ваші вівці проходять за день?

- Які, білі чи чорні?

- Білі.

- Ну, білі проходять близько чотирьох миль.

- А чорні?

- Чорні також.

- Скільки трави вони щодня з’їдають?

- Які, білі чи чорні?

- Білі.

- Ну, білі з’їдають біля чотирьох фунтів.

- А чорні?

- Чорні також.

- Скільки вовни вони дають кожного року?

- Які, білі чи чорні?

- Білі.

- Ну, я б сказав, що білі дають десь шість фунтів вовни.

- А чорні?

- Чорні також.

У перехожого був спантеличений вигляд.

- Скажіть, звідки у вас ця дивна звичка щоразу ділити овець на білих і чорних?

- Тут немає нічого складного. Бачте, білі вівці належать мені.

- Ага! А чорні?

- Чорні також, – відказав чабан.

-Людський розум часом по-дурному ділить те, що Любов бачить як одне ціле.

 

ЯК РОЗРІЗНИТИ КІСТКИ

Плутарх розповідає, що одного разу Александр Великий натрапив на Діогена, який уважно розглядав купу людських кісток.

- Що ти шукаєш? – запитав Александр.

- Певно, таки не знайду, – відказав філософ.

- Що саме?

- Різницю між кістками твого батька і кістками його рабів.

Ще нікому не вдалося розрізнити такі кістки: католицькі й протестантські, індуїстські й мусульманські, арабські й ізраїльські, російські й американські. Просвітлені не бачать жодної різниці навіть тоді, коли ці кістки вкриті плоттю.

 

ВОЛЯ РАМИ

В маленькому індійському селі жив собі ткач, який відзначався  своєю побожністю. Ім’я Бога цілий день не сходило у нього з вуст, і люди без вагань йому довіряли. Наткавши достатньо полотна, він продавав його на торговищі. Коли хтось запитував про ціну відрізка тканини, то завжди чув у відповідь схожі слова: “Волею Рами, ціна пряжі – 35 центів, робота коштує 10 центів, прибуток, волею Рами, 4 центи. Отож, ціна цього відрізка, волею Рами, становить 49 центів.” Покупці так вірили цьому чоловікові, що ніколи з ним не торгувалися, а просто платили, брали товар і йшли собі.

У ткача була звичка ходити пізнім вечором до сільського храму, аби помолитися і подякувати Богу за його ласку. Якось туди увірвалася зграя грабіжників. Їм був потрібен хтось для того, щоб нести награбоване, і вони прихопили ткача із собою. Той покірно скорився і, несучи на голові крадене добро, пішов за злодіями. Невдовзі їх почала переслідувати поліція, і грабіжники разом із своїм носієм кинулися втікати, проте ткач був уже в літах, тож поліцейські впіймали його, а знайшовши крадені речі, заарештували і кинули до в’язниці. Наступного ранку бідного чоловіка повели в суд і звинуватили в грабіжництві. Коли суддя спитав, що він може сказати на свій захист, то почув:

- Ваша честь, волею Рами, я вчора повечеряв і, волею Рами, подався до храму, аби прославити його ім’я. Тоді, волею Рами, увірвалися грабіжники і, волею Рами, загадали мені нести за ними крадені речі. Вони були такі важкі, що, коли поліція, волею Рами, кинулася в погоню, мене легко наздогнали. Далі мене, волею Рами, арештували і кинули до в’язниці. І ось я тут, волею Рами.

Суддя сказав поліцейському:

- Відпустіть цього чоловіка. Він, вочевидь, не при своєму розумі.

Коли ткач повернувся додому і його запитали, що трапилось, він відповів:

- Волею Рами, мене заарештували і допитували в суді. А потім, волею Рами, виправдали.

 

ЗУБИ АЛІГАТОРА ЦІННІШІ ЗА ПЕРЛИ

Туристка із Заходу милувалася намистом тубільця: -

З чого воно зроблено? – поцікавилася вона.

- Із зубів алігатора, пані.

- О, так, я бачу. Ви, мабуть, цінуєте їх так, як ми – перли?

- Не зовсім. Відкрити устрицю може хто завгодно.

3 thoughts on “Ентоні де Мелло. Молитва жаби”

  1. anatolij said:

    дякую за недарма витрачений час

  2. чудово)

  3. Анонімний said:

    Притчі на щодень. Дякую!

Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.