Позначки

, , , , , , ,

Моя стаття про переклад “Мерзенної сили”, опублікована на сайті РІСУ.

Мерзенна сила– під такою назвою у видавництві “Свічадо” в січні цього року вийшов друком третій роман Космічної трилогіїКлайва Стейплза Льюїса. Пишучи напередодні Різдва 1943 р. передмову до своєї “сучасної казки для дорослих”, сам автор зазначає, що ця книжка “завершує трилогію, першою частиною якої є За межі Мовчазної планети, а другою – “Переландра”, проте читати її можна й окремо”. Справді, порівняно з двома першими романами трилогії (Львів: Свічадо, 2010) “Мерзенна сила” виглядає трохи інакше. Дія розгортається не на далеких планетах, а на Землі, в Англії, у звичному для Льюїса університетському середовищі. Письменник, за його власними словами, громадить тут “чимало різних небилиць та чортовиння”, але залежить йому передусім на тому, щоб “показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії”. Отож з-поміж усіх професій він обирає свою – “не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті”, а радше через те, що це, на його переконання, єдина професія, з якою він обізнаний достатньо добре, аби про неї писати.

Як на мене, Льюїс належить до тих авторів, твори яких після першого прочитання часто банально не розуміють, а отже й недооцінюють. Не дивно, адже дуже непросто отак відразу розібратися у химерному плетиві християнських істин, елементів середньовічного світогляду, численних натяків на легенди артурівського циклу та алюзій на античну і навіть толкінівську міфологію – всього цього в “Мерзенній силі” справді хоч греблю гати. Тож немає нічого дивного і в тому, що у 1945 р., відразу після виходу книжки у світ, багато хто, прочитавши кілька перших розділів, вгледів у ній лише банальний наклеп на сучасну науку з боку відомого оксфордського філолога-традиціоналіста. Тільки у травні 1946 р. Орвіл Прескот, відомий літературний критик, який протягом 24 років вів щоденну книжкову рубрику в New York Times, влучив просто в яблучко: “Мерзенна сила” – це притча, і йдеться в ній про загрозу виродження людства, що є неминучим наслідком грубого і бездумного матеріалізму, який заперечує будь-які ідеалістичні, етичні та релігійні цінності”. Схоже, Льюїс боявся – і, погодьмося, мав для цього всі підстави, – тієї долі, яка чекає природу і, зокрема, людство, коли здобуті наукою знання застосовуватимуться без жодних обмежень, встановлених традиційними цінностями. Ця тема піднімається в усіх трьох романах “Космічної трилогії”; в наш час вона значно актуальніша, ніж шістдесят із гаком років тому, і це зайвий раз свідчить про те, що мало який письменник може зрівнятися з Льюїсом у проникливості і далекоглядності.

Отже, притча – а в цього жанру свої закони. І вже не надто дивує те, що у середині ХХ століття раптом оживає славнозвісний Мерлін (який до того ж виявляється добрим християнином), що важливу роль у книжці відіграє ручний ведмідь на прізвисько Пан Бультитюд, що одна з головних героїв, Джейн Стадок, чи то у видінні, чи наяву зустрічається з земним втіленням античної богині Венери, що на допомогу людству, над яким нависла жахлива загроза, приходять самі ангели (вони ж – міфічні мешканці античного Олімпу, вони ж – зверхники планет Сонячної системи чи то пак “полів Арболу”). Ми дізнаємося, що Мерлінова “земна магія” походить з самої Атлантиди і є “останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що… сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні”.

На відміну від перших романів трилогії, де головним героєм був кембриджський філолог Елвін Ренсом (цього разу він перебуває трохи в затінку), в “Мерзенній силі” на передній план виходять Джейн і Марк Стадоки – молоде подружжя, представники того ж університетського середовища. Марк, перспективний соціолог, – чоловік честолюбний і амбіційний, і саме це спонукає його перейти з провінційного Бректонського коледжу в містечку Еджстоу, де все так і дихає старою доброю Англією, до гіперсучасного Національного інституту координованих експериментів (НІКЕ), керівництво якого вирішило перебратися до того ж Еджстоу і з цією метою викупило в коледжу Бреґдонський ліс – відому з сивої давнини місцину, де, за переказами, поховано самого Мерліна. Посеред лісу б’є джерело; перші письмові згадки про нього належать до правління королеви Єлизавети, коли один із ректорів Бректону звелів обгородити ліс стіною, аби “покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовувалися біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим”; на його переконання, все це слід було “викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти”.

Потрапивши до рук інституту, прадавній ліс безжально нищиться: на його місці планують спорудити модерну споруду зі скла і бетону – штаб-квартиру НІКЕ. За словами одного з героїв роману, старого професора-аристократа на прізвище Гінджест, саме серце Англії має перетворитися на “якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу”. Втім, Марка Стадока старовина і природа не надто цікавлять. Його мета – пробитися нагору, потрапити до кола “обраних”, які керують інститутом; згодом виявляється, що ці “обрані” мають намір вершити долю цілої країни чи навіть усього людства. Прозріння, переосмислення цінностей і, як наслідок, навернення відбуваються дуже важко; Льюїс тут показує себе неабияким знавцем людської психології, адже, стежачи за тим, як реагують головні герої на ті чи інші обставини, не один читач з подивом усвідомлює, що й сам діяв би на їхньому місці точнісінько так само.

Маркова дружина, Джейн, також переживає прозріння і навернення, хоч і приходить до них зовсім іншим шляхом. На відміну від чоловіка, вона небайдужа до природи і цікавиться мистецтвом, але твердо переконана, що “жити треба своїм власним життям”, тож розкривати душу перед іншими шкідливо і небезпечно. Твердий індивідуалізм – таким було її життєве кредо, аж доки одного дня вона раптом не “переступила невидиму межу й не ввійшла туди, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього”. І тоді “порівняно з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм “я”, зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі”. Змінилося все: бачення світу і себе у цьому світі, ставлення до інших і, зокрема, до чоловіка, з яким у неї раніше часто виникали непорозуміння.

По суті, перед нами – все те ж протистояння добра і зла, що й у попередніх частинах трилогії. Зло цього разу уособлює НІКЕ, добро – очолювана Ренсомом маленька спільнота з Сент-Ен. Ця спільнота, за задумом автора, є спадкоємцем славного Лоґресу – держави легендарного короля Артура і лицарів Круглого столу. Льюїс зовсім недаремно вважався одним із кращих медієвістів ХХ століття. Хтозна, чи комусь іншому вдалося б так хитромудро й органічно переплести теперішнє з минулим, так майстерно, тонкими натяками описати ті прадавні часи, коли у Британії “скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі – очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків”.

Під орудою Ренсома спільнота – вона чимось нагадує громади перших християн – провадить у сент-енському маєтку спокійне і розмірене життя; як каже один із її членів, ольстерець МакФі, вони тільки годують свиней і вирощують непогану городину. Втім, як сказав один із “інклінґів” і найближчих приятелів Люїса Чарльз Вільямс, “часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде”. І ось із прадавньої Британії просто в наш час приходить Мерлін; без його допомоги і без втручання вищих сил – “небесного вогню” – Ренсомові із жменькою однодумців навряд чи вдалося б довго протистояти всесильному інститутові. Зло врешті-решт зазнає поразки – нехай тимчасової, але поразки.

Оскільки це все-таки нотатки перекладача, я цілком свідомо навів вище кілька уривків з тексту, даючи змогу відчути, наскільки багатою і різноманітною мовою написано цю книжку. Перекладати Льюїса – це виклик. Не можу не погодитися з Арендом Смільде, перекладачем і знавцем Льюїса з Роттердама, який у травні 2009 р., коли я саме закінчував працювати над перекладом “Переландри”, писав мені: “Думаю, ви вже переконалися, яким обмеженим рано чи пізно почуває себе кожен, хто береться перекладати чи коментувати Льюїса”. Пан Смільде таки мав рацію – переконався. Працюючи з Льюїсовими текстами, доводиться постійно бути насторожі. Приховані цитати, алюзії на Святе Письмо і твори інших письменників, імена реальних і вигаданих осіб трапляються в нього на кожному кроці. Маю підозру, що завдяки своїй неймовірній ерудиції він навіть не завжди це зауважував. Варто згадати і про своєрідну стилістичну “гойдалку”; ось як, наприклад, описує Льюїс Лурґу, чи то пак античного Сатурна:

Лурґа… скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувшині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум.

А так, для порівняння, балакають між собою два прості працівники НІКЕ, яких послали роздобути тварин для вівісекції:

Нам про ведмедів нічого не казали.

– Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

– Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все – хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері – то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

– Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

З примітками і коментарями до тексту також довелося поморочитися. Наприклад, у першому розділі в одному абзаці згадано Мерліна, сера Кенельма Діґбі, Вільяма Колінза, Ґеорґа ІІІ і Натанієля Фокса. Готуючи примітки, з першими чотирма я розібрався доволі легко, а от Натанієля Фокса шукав кілька днів, аж доки в якійсь книжці про Льюїса (а про нього написано значно більше, ніж написав він сам) не натрапив на згадку про те, що то був fictitious poet invented by C.S. Lewis. І будь тут мудрий… Хтозна, чи дав би я собі з усім цим раду, якби не допомога вже згаданого вище Аренда Смільде, який люб’язно дозволив мені скористатися своїми примітками до нідерландського видання “Космічної трилогії”. Втім, і там виявилися прогалини, які треба було заповнювати самому.

Над перекладом “Космічної трилогії” я працював понад півтора року. Часом було важко, але водночас жодна інша перекладена книжка не приносила мені стільки задоволення у самому процесі роботи. Про Льюїса знають у нас незаслужено мало. Хочеться вірити, що українські видавці врешті-решт таки перестануть обходити його увагою.

Андрій Маслюх

Advertisements