Позначки

, , ,

Подав на премію “Метафора” переклад одного невеличкого есею Олдоса Гакслі.

Update 25.X.2013: Відзначений на премії Metaphora 2012 р. (http://repairmyalarum.16mb.com/2012/09/pro-pershy-h-peremozhtsiv-premiyi) переклад опубліковано в журналі “Українська культура”, № 9-10’2013.

 

Олдос Гакслі

АТИТЛАН

Історія іспанського завоювання Америки правдива, але неймовірна. Те, що іспанці здобули Теночтитлан, Кортес здійснив похід із Мексики до Гондурасу, а Альварадо підбив під свою руку кіче і какчикелів, – факти незаперечні, проте водночас настільки неправдоподібні, що повірити в них мене спонукала хіба авторитетність джерел, які про все це розповідали; розум і уява погоджуватися з ними відмовлялися. У Панахачелі я познайомився з одним чоловіком, завдяки якому вперше впевнився, що все описане у Прескота і Берналя Діаса таки відбулося насправді. То був старий іспанець, який жив разом із дружиною-індіанкою і цілою своєю сім’єю у великому будинку, абияк зведеному на березі озера, і заробляв на життя тим, що чинбарював та набивав опудала. На своєму ремеслі він знався пречудово, а тамтешні птахи, ссавці та плазуни були відомі йому аж ніяк не з чужих слів. Та мене зацікавило не стільки те, що він робив чи говорив, скільки те, яким він був. Дивлячись, як старий ходить терасою свого будинку – худорлява й кістлява, а проте рухлива й міцна постать, затято настовбурчена супроти вітру чорна борода, орлиний ніс, блискучі очі, що знай зирять навколо пронизливим поглядом, – я раптом збагнув, як і чому іспанцям вдалося так швидко завоювати ці землі. Сила індіанців – це сила опору, пасивного спротиву. Зіткнувшись із такими-от завзятими, шалено активними істотами з-за моря, вони просто не мали шансів – або принаймні мали шансів не більше, ніж скеля, яку раз у раз лупають ковальським молотом. Звісно, та індіанська скеля була дуже велика, але молот, хоч і незрівнянно менший, був наділений страшною силою. Під його ударами, що один по одному невпинно падали на скелю, вкритий вигадливою різьбою моноліт американської цивілізації розсипався на друзки. Ті уламки видно й досі – знищити їх остаточно годі, – і колись вони, можливо, й зіллються знову в одне ціле; проте сьогодні, безладно порозкидувані навколо й достоту нікчемні, вони лише свідчать про дивовижну силу іспанського молота.

Старий чинбар пішов до будинку і за мить повернувся з великим відром, по вінця наповненим якоюсь клейкою смердючою рідиною.
– Дивіться, – сказав він, а тоді став ярд за ярдом витягувати з того огидного варива довжелезну зміїну шкіру. – Que bonito! – повторював старий, розгладжуючи її. – Наче шовк. Ніхто тут не вміє чинити зміїну шкіру краще за мене.
Я кивнув і постарався належним чином продемонструвати своє захоплення. Та дивився я не на шкіру, а на руки старого – великі, з довгими, але тупими пальцями; рухалися вони вправно і з силою, притьмом сягали вперед і з позбавленою будь-яких вагань жадібністю затискалися в кулак; то були руки конкістадора.
Він попросив надто багато за шкіру, яку врешті-решт продав нам, але грошей мені не було шкода; адже разом із двома ярдами чудової зміїної шкіри я купив і ключ до розуміння іспансько-американської історії, а це мало для мене у кілька разів більше значення, ніж той зайвий долар, що його я заплатив за свого пітона.

© Андрій Маслюх, український переклад, 2012.

Перекладено за виданням: Aldous Huxley, Collected Essays; New York: Harper, 1958. Текст оригіналу можна знайти тут.

Advertisements