Позначки

,

metaforaПодав на цьогорічну премію “Метафора” переклад одного з листів, які молодий Марк Твен надсилав у 1866 р. до редакції часопису Sacramento Union з Гавайських островів. Працювати з цим текстом було цікаво. Це ще не той Марк Твен, який згодом написав мого улюбленого “Гекльбері Фінна”, але знайомі нотки вже відчуваються…

Update 4.IX.2013: Переклад відзначено дипломом премії Metaphora: http://repairmyalarum.16mb.com/2013/09/peremozhtsi-premiyi-metaphora-2012-13/

Update 25.X.2013: Переклад опубліковано в журналі “Всесвіт“, № 9-10’2013.

 

Марк Твен

ЛИСТИ З ГАВАЇВ

(лист 4-тий)

 

Гонолулу, березень 1866 р.

Прибуття на Гаваї (трохи докладніше)

Два острови з цього архипелагу, Оаху і Молокаї, з’явилися на обрії зранку 18-го числа, і невдовзі глибокі темно-сині води відкритого моря змінилися під нами на блискотливе світло-блакитне мілководдя. Дебелі, потворні птахи (кажуть, якийсь різновид альбатроса), що весь час невтомно летіли назирці за нами через океан, кудись поділися, і замість них у повітря вряди-годи здіймалася хіба якась летюча риба. Оаху бовванів попереду, підносячись високо понад морем, – суворий, безлісий і безплідний, темний та понурий, а віддалік лежав Молокаї, схожий на милого кита, що висунув з води трохи неприродно вигнуту спину.

 

Гавайський прапор

За мисом Даймонд-Гед (обігнувши його, ми побачили гай кокосових пальм – перший наочний доказ того, що справді потрапили у тропіки) на гафелі нашого корабля підняли зоряно-смугастий прапор, а на носі – гавайський. Останній наводить на думку про деякі помітні елементи політичної системи островів. Він почасти французький, почасти англійський, почасти американський, загалом же – гавайський. Там, де у нас зірки, що символізують Союз, у них – англійський хрест; решта прапора (горизонтальні смуги) виглядає по-американськи, але має на додачу до наших червоних і білих смуг ще й сині французькі. Прапор цей, порадившись із гавайським урядом, вигадали представники іноземних місій. Вісім смуг означають вісім заселених островів; ще чотири острови – то безплідні скелі, на яких неможливо прогодуватися.

 

Роздуми

Коли з пароплава стало видно місто, ми вистрелили з гармати, і чимала частина Гонолулу висипала нам назустріч. Був недільний ранок, якраз та година, коли в церквах починається відправа, і ми пливли вузькою протокою під музику шести різних церковних дзвонів; розмірений благовіст линув ген-ген понад горами й долинами, де ще п’ятдесят років тому жили голі й дикі острів’яни – словом, жахливі варвари! Шість християнських церков не далі, ніж за п’ять миль від руїн поганського храму, де ще у минулому столітті перед бридкими ідолами щодня приносили людські жертви! За пістольний постріл від нас був один із островів архипелагу, де всього вісімдесят сім років тому жорстокі тубільці схопили і замордували безталанного й безпорадного капітана Кука, – і ось тепер їхні нащадки ходять до церкви! Погляньте лишень – все це справа рук місіонерів!

 

Натовп на пірсі

Коли ми під проводом лоцмана Макінтайра поволі підійшли до пристані, там уже зібрався пістрявий натовп, якихось чотири чи п’ять сотень люду: китайці – у звичних для своїх країв строях; іноземці, найвпливовіші з тубільців та “напівбілі” – вони поприїжджали у візках і були одягнуті так, як одягаються влітку в Сакраменто; решта тубільців – ті прийшли пішки, дехто вбрався в те, що повикидали білі, дехто насадив на голову бувалого в бувальцях капелюха, нап’яв стару, потріпану жилетку – оце й усе, якщо не рахувати зовсім уже невеличкого шматка тканини, протягнутого між ногами; тубільні жінки мали на собі одну-єдину одежину – вільну сукню чи просто халамиду яскравої барви, об’ємисту, немов повітряна куля, з повними рукавами. Ця сукня “зібрана” між плечима як спереду, так і ззаду, а далі спадає донизу широкими складками аж до кісточок (мало хто має під сподом сорочку чи якусь іншу білизну); подібно виглядало б циркове шатро, прикріплене вгорі до центральної жердини, якщо забрати всі до одного обручі. Вбрання на острів’янках було яскраво-жовте, або малинове, або іноді й чисто чорне чи сліпучо-біле, проте переважали все ж однотонні сукні “приголомшливих” барв. На головах тубілки мали такі ж капелюшки, які носить жіноцтво у наших містах, а серед молодших траплялися жінки з дуже вродливим обличчям, чудовими темними очима і важкою копицею довгого чорного волосся, часом зібраного у “сітку”; деякі з цих смаглявих, барви імбирного печива красунь прийшли пішки – до того ж, можу додати, босоніж, – інші ж були верхи, причому сиділи “по-чоловічому”; вони ніколи не їздять на конях інакше, а кому ж іще знати, який спосіб найкращий, адже, кажуть, в цілому світі не знайти вправніших вершниць. Решту натовпу складали переважно напівголі тубільні дітлахи, як хлопці, так і дівчата. Всі жваво балакали своєю химерною, уривчастою канакською мовою, але про що йшла мова, для мене так назавжди й залишиться таємницею.

 

Король

Капітан Фітч сказав:

– А ось і король! Онде, у колясці! Я впізнав його, як тільки побачив.

Я зроду не бачив жоднісінького короля, тож, звісно, витягнув свого записника й описав його: “Високий, стрункий, смуглий; бородатий; зелений сюртук з отороченими золотою стрічкою дюйм завширшки лацканами і коміром; циліндр із широкою золотою стрічкою довкола; королівське вбрання надто вже нагадує ліврею; не такий огрядний, як я думав”.

Та ледь встиг я накидати ці рядки, як капітан Фітч з’ясував, що то не король, а візник – чи то королівський, чи когось із знаті. Король не прийшов узагалі. Для мене то було велике розчарування. Згодом я чув, що напередодні спокійного і добродушного короля Камеамеа V бачили на пристані, де він сидів собі на якомусь барилі і вудив рибу; проте втіхи у цьому було небагато, адже це не повернуло мені мого втраченого короля.

 

Гонолулу

Місто Гонолулу (в ньому, кажуть, налічується десь від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч мешканців) розкинулося на місцині пласкій, немов млинець; вулиці тут двадцять-тридцять футів завширшки, тверді і рівні, як підлога, переважно прямі, ніби стріла, хоч є й кілька покручених, мов коркотяг; одно- і двоповерхові будинки зведені з дерева, соломи, адобу та з жовтавих і безрадісних на вигляд подовгастих прямокутних блоків, витесаних із корала, де галька поєдналася в одне ціле з черепашками, і покладених на цемент; втім цегляних будівель тут немає. Повсюди можна побачити великі подвір’я, більше схожі на майдани, оточені численними житловими будинками і вкриті килимом яскраво-зеленої трави, в якій ступня тоне так, що її й не видно; подвір’я ці обсаджені чудовими квітами та квітучими кущами сотні різних видів і затінені шляхетними тамариндовими деревами, “гордістю Індії” з її запашними квітами, “парасольковими деревами” та не знати скількома і якими ще рослинами. Що ж, мені більше до вподоби вдихати запахи Гонолулу на заході сонця, ніж старої зали судових засідань у поліції Сан-Франциско.

 

Майже король

Я не голився відтоді, як ми відпливли з Сан-Франциско, – десять днів. Тому, зійшовши на берег, відразу ж заходився шукати смугастий стовп і незабаром таки знайшов. Мені завжди прагнулося бути королем. Гадаю, це прагнення навряд чи коли-небудь здійсниться. Проте в будь-якому разі мене завше втішатиме усвідомлення того, що хоч я й не король, та втік від нього зовсім не далеко – мене ж, що не кажіть, голив сам королівський цирульник.

 

На суходолі після хитавиці

Спочатку ходити берегом було дуже незручно; тверда земля не пружинить, і мені бракувало похитування корабельної палуби. Не надто приємно мимохіть нахилятися, очікуючи, що світ ось-ось накрениться, а тоді виявляти, що світ, взагалі-то, не крениться – хоч і мав би. Поза тим, бракувало ще чогось – щось пропало, чогось не вистачало… відчувався якийсь вакуум, якась гнітюча порожнеча. Проте невдовзі я все ж збагнув, про що мені йшлося. Безнастанний глухий рокіт хвиль і тремтливий стугін гвинта, лопотіння вітрил і скрипіння корабля – зникло все те, до чого я так звик, що перестав помічати й узагалі не звертав на ці звуки уваги, аж доки глибокий недільний спокій на березі не навіяв мені невиразну думку про те, що бракує чогось дуже й дуже знайомого. Через те, що треба було ходити по твердій землі, а ноги у нас встигли призвичаїтися до того, що палуба внизу постійно трохи “подається”, Браунові стало погано, і він пішов прилягти, зоставивши мене блукати цим химерним на вигляд містом у тропіках на самоті.

 

Нові разючі відмінності

Що далі мандрував я цим містом, то більше воно мені подобалося. Щокроку переді мною розкривалася якась нова відмінність, з’ясовувалося щось незвичне. Замість великих і темних кам’яних фасадів кольору грязюки, яких багато у Сан-Франциско, я бачив чепурні білі будиночки з зеленими віконницями. Замість обгороджених залізними парканами дворів завбільшки з більярдний стіл я бачив навколо цих будиночків широкі подвір’я розміром із Портсмутську площу, рясно порослі зеленою травою і затінені високими деревами, густе листя яких ледь пропускало сонячне проміння. Замість звичної й остогидлої вже герані, що знемагає у пилюці і запустінні під бляшаними дахами занедбаних прибудов чи на підвіконнях у спальнях, я бачив пишну гущавину квітів, справжнісінькі квіткові зарослі, що були свіжі, ніби лука після дощу, і вражали багатством яскравих барв. Замість бляклого жахіття “Верб” і колючого чагарника, що росте в тій кумедній карикатурі на природу, яку величають Південним парком, я бачив лісові дерева, кремезні та розлогі, дивні на вигляд і з дивними назвами – дерева, що кидали тінь, схожу на грозову хмару, і могли стояти самі – до зелених жердин їх прив’язувати не треба було. Замість тих огидних, осоружних, дурнуватих, вічних золотих рибок, які метляються туди й сюди у скляних кулястих акваріумах і завдяки властивостям своїх прозорих в’язниць то збільшуються, то зменшуються, проходячи всі ступені спотворення та набуваючи усіх його відтінків, я бачив котів (і кішок, звісно, також) – котів з довгими хвостами і з короткими, котів сліпих і більмастих, однооких і косооких, сірих і чорних, білих і рудих, смугастих і плямистих, рябих і красих, ручних і диких; мені траплялися то поодинокі коти, то двійко котів, то гурт, то взвод, то рота, то полк, то армія, то цілий мільйон – словом, була їх сила-силенна, і всі вони аж лисніли, виглядали товстими й лінивими, а часом просто міцно спали. Замість різних гультіпак та розбишак, які знай ловлять витрішки і лаються між собою на роздоріжжях, я бачив довговолосих, смаглявих дівиць із Сандвічевих островів, які сиділи долі в затінку наріжних будинків і спроквола проводжали поглядом усе, що трапляло їм на очі. Замість жалюгідних і незручних брукованих хідників я ступав по твердій кораловій основі, що піднялася з морського дна завдяки сміховинно дрібній, а проте вельми наполегливій комашині, так само званій “коралом”; зверху цю основу вкривав легкий шар лави і попелу, вивергнутих хтозна-коли з пекельної безодні через розпечений, почорнілий кратер, який тепер височіє он там, у далині, холодний та мертвий, і не може завдати нікому жодної кривди. Замість тісних і переповнених кінних трамваїв повз мене мчали верхи на прудких конях вільні, як вітер, смуглі тубілки, а барвисті стрічки майоріли за ними, ніби стяги на вітрі. Замість смородів Сакраменто-стріт, Чайнадому та боєнь Бреннан-стріт я вдихав ніжні пахощі жасмину, олеандру і “гордості Індії”. Замість метушні, штовханини і гамору Сан-Франциско я йшов, оповитий літнім супокоєм, тихим, ніби світання в Едемському саду. Замість знайомих кожному в нашому місті довколишніх піщаних пагорбів і спокійної бухти я бачив з одного боку, зовсім неподалік, обриси високих, прямовисних гір, зодягнутих у живлющу зелень і порізаних глибокими, прохолодними, схожими на провалля долинами, попереду ж розгортався на всю широчінь океан – блискотливий, прозоро-зелений біля берега, облямованого довгою білою смугою піни та бризок там, де хвилі наштовхувалися на риф, і темно-синій далі, де починалися вже помережані білими “баранцями” глибокі води, а ген-ген на обрії виднілося одне-однісіньке, самотнє вітрило…

Цієї миті Браун – манер у чолов’яги вистачає лиш на те, щоб читати комусь через плече, – мовив:

– Так, і спека… хоча хто його зна – це ж тільки вісімдесят два* в тіні! Ну, то гайда, пишіть про все, якщо вже почали: “А ще тут є стоніжки, і таргани, і блохи, і ящірки, і червоні мурахи, і скорпіони, і павуки, і москіти, і місіонери”… та нехай мене дідько вхопить, якщо я проживу тут два місяці – я ж не вискочка якийсь, не король цієї Оаги і не маю повного гарему гієн!

(“Вагіне“, схоже, означає тут одночасно дружину, жінку взагалі і жінку сумнівної репутації зокрема. Браунові годі розтлумачити, що вимовляти це слово як “гієна” – неправильно. Він знай відмахується: “А яка різниця? Однаково це про декого з них багато що говорить.”)

– Але ж це все дурниці, містере Браун, – відповів я.

– Дурниці?! Нічогенькі ж собі дурниці, бодай би їм! Заждіть, от ужалить вас котрийсь із тих скорпіонів, тоді й подивимося, якої ви заспіваєте! Онде місіс Джонс якось витирала губкою обличчя і раптом відчула, як щось ухопило її за щоку; вона впустила ту губку, і звідти випав скорпіон півтора дюйма завдовжки! Вона як не зірветься на ноги, як не застрибає – геть чисто шотландський танок, отой хвацький, горянський, – і так дві з половиною години… а верещала – страх, за попутного вітру її було б чути від Луау до Хулахули! Потім вона три дні натирала щоку бренді з сіллю, бо та набрякла і зробилася як два ваші кулаки завбільшки. А знаєте, чому я вчора ввечері отак притьмом вискочив з ліжка? Та тільки тому, що побачив там стоніжку – оту, в якої по сорок дві ніжки з кожного боку, і кожна з тих ніжок легко може пропалити наскрізь навіть сирицю. Хіба ви не чули, що така-от тварюка втяла за ногу міс Бун, коли та якось їхала верхи? Сховалася була у стремені, тоді обвилася довкола ступні і всадила в неї ікла – просто через черевик. Міс Бун тієї миті закричала так, що вийшов справжнісінький бойовий клич, всю душу у той крик вклала, – і зомліла. Потім вона два тижні на ту ногу не ставала, взагалі не піднімалася з ліжка. А капітанові Ґодфрі як вдавалося щоразу виходити сухим із води, знаєте? Так от, у нього завжди була при собі плящина з залитими спиртом скорпіонами та стоніжками, і коли хтось із їхньої живої ще рідні його жалив, він чи то змащував цією диявольською настоянкою те місце, чи просто випивав ковток – вже й не пригадаю. Коли ж одного разу він ту плящину не взяв із собою, то знаєте, що мусив зробити? Вирізати вжалене місце ножем і закласти рану арнікою, а тоді закусити якийсь дрючок, щоб не звело щелепи. Ох, я вже ситий цим пречудовим краєм по самісіньке горло! Про мене, можете й далі базґрати собі різні нісенітниці про ніжний вітерець, запашні квіточки й усіляке таке глупство, але тоді вже, знаєте, не забувайте і про стоніжок та все інше, щоб не треба було зайвий раз нагадувати.

Я стиха мовив:

– Містере Браун, але ж це просто…

– “Просто”?! Розкажіть це своїй бабусі! Ти ба, “просто” – якби ж то! “Просто” що?! Гляньте на оці червоні цятки – у мене вони по всьому обличчі… та що там, по всіх руках, по всьому тілі! Це укуси москітів! І не розказуйте мені, що це “просто” якесь там казна-що! Укуси москітів – це укуси москітів. Учора ввечері я зняв свою протимоскітну сітку, закутався в неї, з усіх боків попідтикував і до самого ранку знай упрівав під нею… а позавчора застебнув був її, як належиться, ліг у ліжко і палив свою стару люльку з міцним тютюнцем, доки мало не задихнувся, аж у голові запаморочилося так, що не міг звідтіля вибратися… то не встиг я віддихатися, як їх уже набилася туди ціла хмара, аж роїлося, і вони повсаджували в мене свої дзьобиська просто через сорочку й виссали мене трохи не на скіпку. І яке, скажіть, пуття з цієї сітки? Два дні я марудився з нею до сьомого поту – не одне відро ропи з мене зійшло, кажу вам, – і хай би якийсь москіт спробував тільки під неї поткнутися; але якось уві сні зачепив її ногою, і вона розтягнулася так, що під нею помістилася б і зелена черепаха – та, у якої панцир сорок чотири дюйми завширшки. Джим Аєрс вимучив був сім подвійних віршів про цілу цю Оагу і в останніх двох страшенно плакався, що мусить цю трикляту місцину покидати, а ви розпускаєте тут рюмси над… О-о, прошу дуже! А тепер, тепер що ви скажете? Он той жовтий павук міг умлівіч проскочити по тарілці, і якби я не нагодився саме вчасно, щоб придушити його плювальницею, то за хвилину він уже сидів би у вас між простирадлами, бо прямував просто до ліжка – саме його мав на оці, це точно. Посмикайте-но павутину, яка за ним тягнеться, – розірвати її не легше, ніж шовкову нитку… а з-під плювальниці онде стирчать навсібіч його лапи… От клята Оага, хай їй грець!

Я втішився, коли Браун так роздратувався через того розчавленого павука, що забрався геть; не люблю, коли я пишу, а мене переривають – особливо Браун, один із тих, хто завжди бачить в усьому тільки неприємне; сам я звертаю на таке увагу нечасто.

Марк Твен

© Андрій Маслюх, український переклад, 2013.


* 27,7°C.

Перекладено за виданням: Mark Twain’s Letters from Hawaii, Honolulu: University of Hawaii Press, 1975.
Текст оригіналу можна переглянути тут (сс. 25-34).

Advertisements