08.07.2016

 Така рідна Італія

«Видавництво Старого Лева» завжди тішить українських читачів перекладами першокласних дитячих книжок. Цього разу ближчою до нас стала Італія в особі однієї з найвідоміших італійських письменниць Анджели Нанетті. Її книжка, яка привертає увагу вже навіть назвою, зібрала на Батьківщині цілий оберемок національних премій. І не даремно. Захоплива і щемлива історія однієї італійської родини захоплює і не відпускає, а італійський антураж здається таким знайомим, що часом дивуєшся, як це у нас з італійцями так багато спільного.

Оповідає історію про «дідуся, який був черешнею» маленький хлопчик Тоніно. Він описує своє життя, знайомлячи читача з мамою, яка головним чином і тягне на собі виховання нащадка, татом, який постійно на роботі, а ще з повним комплектом дідусів та бабусь: міських та сільських. Протиставлення робучого села і розманіженого міста – таке затерте в українській літературі – тут виявляється досить органічним і ненав’язливим. А далі в оповіді тривалістю в кілька років одна за одну чіпляються історії. Від першої сторінки до останньої багато що змінюється. Тоніно іде в школу, сільська бабуся помирає, а дідусь стає для хлопчика найкращим другом.

Попри неквапливу оповідь у формі спогадів, роман просто порскає великими і малими подіями. Наприклад, боротьба проти відчуження прабатьківської землі через забудову, у іншого автора стала б основою для окремого повноцінного твору. Тут же це лише штрих до масштабніших подій і засіб для створення психологічних портретів героїв. Та ж історія і зі шкільними непорозуміннями через неординарну поведінку дідуся (до речі, сама авторка у минулому – вчителька). Чи з охолодженням стосунків батьків і їхнім розлученням.

Теми, якими оперує авторка, численні й багатоманітні. Іноді аж дивуєшся, як вони вмістилися у такому загалом невеликому за обсягом творі. Особливо вирізняється, втім, тема смерті, описана детально, але водночас без зайвого акцентування. Починаючи від звичного для села різання птиці й закінчуючи смертю бабусі – жодного разу авторка не сфальшивила. Коли надходить час, бабуся ріже курей, яких сама викохала, бо така природа цього світу. І так само природно і тихо відходить сама, лишаючи, щоправда, замість себе… гуску. Черешня, посаджена дідусем у день народження єдиної доньки – хлопчикової мами – має ім’я і є не менш важливим членом родини, аніж будь-хто інший. Зрештою, вона починає уособлювати для хлопчика втраченого діда, адже всяка людина жива, доки про неї бережуть пам’ять. Мало яка книжка здатна навчити цьому читача-дитину.

Але не варто думати, що роман Нанетті промовляє лише до дітей.  Упродовж усієї оповіді авторка апелює до «дорослої» системи цінностей. Можна сказати навіть – деконструює її. Бо ж і в романі і в житті буває, що речі, які здаються дорослим неважливими і зайвими, а дітям – життєво важливими, виявляються рятівними і для тих, і для інших. Закрути життя, болісні розлуки і втрати, компроміси з самим собою виснажують, а врешті виводять людину до витоків, до тієї малої «внутрішньої дитини», якої радять слухатися знаючі психологи.

Українською роман «Мій дідусь був черешнею» переклав Андрій Маслюх, а ілюстрації та самобутню обкладинку до нього створила Анастасія Стефурак. До речі, завдяки такому оформленню та кольоровим малюнками, українське видання сприймається на межі книжки для читання й такого популярного нині концепт-буку. Хай там як, але тримати книгу в руках збіса приємно.

«Мій дідусь був черешнею» – книжка для всіх, кому одного разу виповнилося дев’ять років, і не важливо, як давно.

Автор: Володимир Чернишенко

Джерело: “Буквоїд” (http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/07/08/151318.html)

 

29.05.2015

Сезон закрито: 8 найкращих книг весни

…У нас багато виходить першосортної дитячої – і підліткової також – літератури, але трапляються і беззаперечні шедеври, книги-на-всі-часи, які відразу треба купувати “про запас”: собі, майбутнім дітям, дітям дітей, дітям друзів. Усім. Книга італійки Нанетті – саме той випадок.

Хлопець Тоніно росте з батьками, поруч живуть татові – “міські” – дідусь із бабусею, а за містом – мамині, сільські. І саме для українського читача це дуже зрозуміла історія: ідилія життя “на природі”, з сімейними легендами і традиціями, побутом і ритуалами, особливою вітальністю і специфічним – гармонійним, все-примирливим – типом чуттєвості. Саме там Тоніно зустрінеться вперше зі Смертю: спочатку бабусиною, потім дідусевою. Але до того, як, власне, “стати черешнею”, милий і мудрий Оттавіано навчить онука жити з такими речами – і не просто миритися з трагічними обставинами, а бачити їх суть: що сім’я – це тяглість і найвірніша опора, що люди не вічні, але це не біда, бо смерть – лише початок, якщо вас є кому пам’ятати. І по фізичній смерті кожен може перетворитися на те, що він найбільше любив за життя. Дуже небезпечна – через потенційну можливість завалитись у махровий сентименталізм – історія проходить усі підводні камені дурного смаку легко і невимушено, так, що під кінець – скільки не тримайся – горло буквально перехоплює. Від справжньої радості, звичайно.

Хороший переклад Андрія Маслюха, прекрасні – хоч бери і шпалери на всі кімнати з них роби – ілюстрації Анастасії Стефурак, у загальних рекомендаціях – Національна премія Андерсена найкращим дитячим письменникам світу. Але головне – сам текст, єдино правильна знайдена і відтворена інтонація, яка й робить половину справи в таких історіях: “Бабця казала, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі і що їй довелося добряче попріти, доки він таки спіймався на її гачок. Але вона, можливо, трохи й перебільшувала, бо любила його так сильно, що це було видно й досі”. Що скажеш – розкішно.

Автор: Євгеній Стасіневич

Джерело: “Інсайдер” (http://www.theinsider.ua/art/vesna-vinikala-de-tilki-mogla-8-naikrashchikh-knig-sezonu)

10850398_747378562005032_143389557_n

27.05.2015

Малий Тоніно у дорослому світі

Зненацька я прокинувся; серце у мене калатало, але я не бовся, бо й далі чув голос дідуся, який повторював: «Я тут, Тоніно, тут, з тобою».

Шестирічний Тоніно живе неподалік від своїх “міських” дідуся та бабусі, але хлопчик значно чутливіший до почувань і світобачення “сільських” дідуся Оттавіано і бабусі Теодолінди. Світ його родинних стосунків – мама-син-дідусь-невістка-свати-свекруха-тато-сестра – сповнений різноманітних емоцій та рівнів порозуміння. І попри те, що смерть – це одна з ключових тем повісті Анджели Нанетті “Мій дідусь був черешнею”, у тексті йдеться більше про дитячі страхи в доміш із нерозумінням дорослого світу.

Читаючи книжку, ніби розгадуєш логічну задачку хто, що, коли і з ким трапилося, ніби складаєш вціле пазл життєвої історії. Про вік хлопчика ми дізнаємося майже в середині тексту, а сповіщення про смерть бабусі авторка подає так заздалегідь і непомірно делікатно, ніби ми самі нашіптуємо цю правдиву істину хлопчаку. Чи не найчастіше причиною спогадів про дідуся і бабуся є природа: «… а я перебирався з гілки на гілку. В голові у мене звучав дідусів голос: «Думай, що ти-пташка… думай, що ти –кіт… думай, що дерево – твій приятель». Дерево є животворчим символом життя та збереження традицій: воно росло разом з мамою, росте разом з хлоп’ям і тепер заразом із його сестричкою.

Книжка Анджели Нанетті цілковито реалістична, однак доволі стереотипна з точки зору сімейних стосунків і гендерних питань. Бабуся Теодолінда, мама, крихітна Корінна – жіноча сторона світу малого Тоніно. Бабуся спокійна та емоційна, мама неспокійна та зайнята, а маленька сестричка виявляє зацікавлення до всього нового в її житті. Словами сина авторка осписує усі можливі емоцій його мами – від хвилювання за нього до розчарування в час розлучення з татом, та поміж тим її переживання за знищення черешні в селі. Що ж до чоловічого начала, то воно тут яскраво дідусеве з онуком і аж ніяк не таткове, бо він з’являється тут лише як друга сторона конфлікту з мамою. Дідусь навпаки є наставником та прикладом чоловічого виховання. Крізь призму дідусевих слів хлопча сприймає та починає розуміти життя. «Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня». Він дозволяє вилазити на дерево, приїздить щоразу на день народження та відвідує його у школі. Він сильний духом і впертий життєлюб.

Книжка вперше вийшла українською у прекрасному перекладі Андрія Маслюха. Завдяки йому, цю книжку можна лексично «смакувати». Навіть добір образливих слів такий наповнений і не спаплюжений, що я відразу роблю помітки поруч із суто українськими словами: придуркуватий, упертюх. Та ще звороти, які хочеться запам’ятати – «впадала в зажуру», «зсунувся з глузду», «зчинився гамір», «звівши до неба очі».

Чуттєве та гармонійне ілюстрування Анастасії Стефурак (уже відомої роботою над книжкою-картинкою «Українські прислів’я», «Йорґен+Анна=Любов», «Невгамовна Кейті» і «Кейті у школі») надає книжці шарму та підлітково-авторського слова. Зображення не емоційні та графічні в деталях, однак спокійні, продумані та зрозумілі читачеві.    

Видання «Мій дідусь був черешнею» для дітей середнього шкільного віку. Я доповню для «спільного» читання, бо книжка потребує супровідної бесіди з підлітком. Попри відображену реалістичність іншої культури, попри те, що перше видання вийшло ще 1998 року, історія близька українському читачеві. Тим паче в час актуальної війни в України, коли багатьом дітям доводиться прийняти втрату рідних. Рядки «померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям» допоможуть батькам порушити таку непросту тему смерті.

Класичний текст італійської літератури для дітей «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті отримує від Букмолі 5 мольок.

Автор: Марія Удуд

Джерело: “Букмоль” (http://bokmal.com.ua/books/maly-tonino-u-doroslomu-sviti)

20.04.2015

Солодка черешня з італійського саду

Ця зворушлива й часом, може, надміру сентиментальна повість завершується несподівано сильним катарсисом, що здатен діткнути не лише дитячу душу.

Хлопчику Тоніно випало жити в негармонійній родині: його тато з міста, а мама з села. Відповідно є міські та сільські дідусь і бабуся, що теж не завжди знаходять спільну мову. Самому Тоніно цікавіший сільський світ, бо там усе живе і має власну історію – як ота черешня, посаджена щасливого дня, коли народилася його мама. Дерево росло разом із нею, і Тоніно вже дістається готова легенда, справдешнє дерево життя, що вміє дихати й сміятися.

Оповідь ведеться очима дитини, й авторка справді віртуозно веде маленького читача тонкою гранню численних конфліктів: життя і смерті, міста й села, батьків і дітей, чоловіка й жінки, дитячого й дорослого світосприймання – і зрештою виводить на вершину дитячого катарсису, коли маленький хлопчик несподівано для самого себе рятує дорослий світ.

Тією вершиною виявився вершечок черешні, на який Тоніно заліз, аби врятувати її. Дорослим не вдається зняти хлопчика, бо ж він пам’ятає дідусеву пораду, як вдало лазити по деревах: «Думай, що ти – пташка… думай, що ти – кіт… думай, що дерево – твій приятель….» Отак, зріднившись з усім світом (Тоніно думав і про те, що дідусь насправді не вмер, а втілився в оцю черешню, яку так любив), хлопчику таки вдалося виграти свій найперший бій.

Той спокій розрядив усі конфлікти і поновив зв’язки. Бо ж є такий хлопчик, якому це справді важливо. І є ті невидимі зв’язки з рідними душами, про які говорив колись дідусь: «доки тебе хтось любить, померти неможливо».

…А ще подумалося: ця повість насправді дуже «українська». Це ж «рідна» тематика нашої літератури, за яку її часом покльовують критики у спробах збудити з провінційного сну: повернення до кореня, до роду, оспівування сільської ідилії на противагу міській агресії… А з італійського боку глянеш: ач, не в тематиці річ…

Автор: Марія Литвин

Джерело: “Казкарка” (http://kazkarka.com/books/solodka-chereshnya-z-italiyskogo-sadu.html)

16.04.2015

Перед тим, як повернутися до Саду…

Світ дідусів і бабусь відрізняється від решти дорослого світу. Бо старість – це такий час, коли у підсумку пережитих комбінацій обставин і зроблених після них висновків нарешті розумієш, що насправді має значення, але сказати іншим про ці свої знання не можеш. Згідно із якимись невідомими законами світобудови ці знання мають відкритися кожному особисто. Зрештою, казати про свої відкриття не вартує також з інших причин: ніхто, крім інших представників клубу «за 60», не повірить або ж просто засміє. Доки сам не постаріє.

Єдині, з ким можна відвести душу, це онуки. Бо вони ще не встигли забути про те, що прийшли із Саду. А якщо онук ще й пише, та ще й «не так, як інші діти, і не так, як треба вчительці»? Якщо у своїх шість замислюється, як у серце потрапляють скалки; як ростуть діти і дерева; чим різняться міські дідусі від сільських; і чи можна захворіти від самотності, якщо тривалий час бути далеко одне від одного? Дідусеві Оттавіано пощастило: його онук Тоніно саме такий. Бо як пояснити той факт, що малий у своїх чотири навчився чути, як дихає черешня у їхньому дворі?

Ми занадто довго ходимо із розплющеними очима, боїмося їх заплющити, щоб не перечепитися і не впасти. Проте все одно падаємо – із розплющеними очима. Падаємо, бо не вміємо жити поруч із тими, кого любимо… Дідусь же пропонує Тоніно і нам із вами піднятися на рівень угору і… на хвильку заплющити очі. Бо те, що побачиш із заплющеними очима, тільки й має значення! Спочатку, як і малий Тоніно, побачимо лише власну темряву і нічого більше, все ж дещо пізніше помітимо синичку, що годує з дзьобика своїх малят, і бджіл, які облетіли чимало квітів і тепер летять додому з повними животами. Бо «якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Книжка – про оте невловиме і справжнє, що навіть не хочеться називати, щоб не втратити його неповторності. Бо назвати – це вбити когось, заперечити його існування, забути, повестися, як це роблять усі стандартні дорослі. Тому краще говорити обережно, ставши навшпиньки і, прикривши рота долонькою, нашіптувати, як це роблять діти, коли оповідають про щось сокровенне…

Все ж будьте готові, світ не простить вам бажання осягнути справжній смисл речей. Як і дідусеві Оттавіано, якого «мали за такого собі дивака, трохи навіть божевільного». У цьому світі за все треба платити. За знання і любов також…

Хоч книжка про втрати і дорослішання, але не позбавлена радості, не моралізаторська і не нудна, печаль у ній світла, як і зміни, які вона з собою приносить.

Ми забуваємо, що смерть – це лише перехід, а не цілковите зникнення, що видимий світ – ще не вся реальність, і від нас самих залежать наші стосунки та радість від простих речей, як-от сабайон на сніданок і прикрашання черешні у дворі замість традиційної ялинки… І байдуже, якщо решта світу буде думати ніби ви «цілковито зсунулися з глузду». Старенькі добре знають, що вони тут ненадовго, тож треба встигнути робити несподіванки для тих, кого любиш, адже іншого Різдва може просто не бути. А «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме з цієї причини після смерті бабусі Теодолінди дідусь Оттавіано шукає її у всьому, що старенька так любила за життя. Для нього нічого дивного немає у тому, що бабуся перетворилася на гуску Альфонсину. Бо «якщо ти не помираєш, бо тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий». Закон збереження енергії – елементарно! Сам же дідусь Оттавіано став черешнею, яку так любив і оберігав навіть під час морозів, розкладаючи вогнище вночі, щоб його улюблена Фелічія не втратила цвіту…

Малому Тоніно пощастило – його дідусь і бабуся завжди з ним, достатньо просто вийти у двір, де росте черешня і гріється на сонечку Альфонсина. Чому ж тоді після багатьох стареньких залишаються всього лише черевики і окулярів пара? Невже їх ніхто не продовжує любити?

Як стверджував один геніальний старенький, Клайв Стейплз Люїс, кожен сам моделює свій Сад, причому ще за життя. Розповідь малого Тоніно, який «пише не так, як треба вчительці, і не так, як інші діти» – це запрошення увійти на хвильку до його саду з черешнею, на яку нікому, крім сестрички Корінни, він не дозволяє вилазити. Він робить так само, як Велетень-Себелюбець Оскара Вайлда, який одного разу розчулюється і впускає Малюка з вулиці погратися у його рідкісному саду, за що Малюк  пізніше впускає Велетня до Свого Саду…

Перед тим, як повернутися до Саду, наші бабусі-дідусі мають розказати нам щось важливе. Але щоб їх почути, треба стати навшпиньки і заплющити очі. Інакше нам здасться, що то просто десь за вікном шелестить на вітрі молоде деревце.

…А моя бабця, якщо хочете знати, була старим горіховим креденсом – отим універсальним елементом старосвітських меблів, які донедавна були в кожного вдома. Креденс уміщав у себе окремий Всесвіт з усіма цими пуделочками-пляшечками-мішечками, вміст яких рятував усю вулицю і нас, малих, від усіх можливих хвороб. Я й досі по ночах чую його дерев’яне схлипування (у бабці був ревматизм, у неї постійно боліли ноги, особливо на зміну погоди). То що ви на це скажете, дорослі? Ви й досі не вірите?..

Автор: Ірина Березовська

Джерело: “Видавництво Старого Лева” (http://starylev.com.ua/club/article/pered-tym-yak-povernutysya-do-sadu)

08.04.2015

«Мій дідусь був черешнею»:

історія про щасливе дерево

«Кожен читач має щось схоже з іншим читачем тієї ж історії. Кожен окремо і всі разом вони відтворюють історію автора у власних фантазіях. Вона одночасно стає приватною і публічною, індивідуальною та спільною, особистою та міжнародною. Цілком може бути, що це те, що люди вміють робити найкраще».

                    З «Листа до дітей усього світу» Шівон Паркінсон

 Ось уже другий рік поспіль головною темою Міжнародного дня дитячої книги стають так чи інакше витлумачені історії. Історії, які здатні об’єднувати і примирювати людей не гірше (а то й краще!) за політичні гасла; історії, які дозволяють мандрувати іншими світами та пізнавати цей, які дарують можливість переживати нові почуття і, що не менш важливо, розуміти себе та інших. Історія, про яку сьогодні йтиме мова, – це вже давно популярна у багатьох країнах повість італійки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), яка місяць тому з’явилася в українському перекладі («Видавництво Старого Лева»).

Переклад книжки «Мій дідусь був черешнею» здійснив Андрій Маслюх, а ілюстрації виконала Анастасія Стефурак

Книжка Анджели Нанетті – це розповідь про стосунки між трьома поколіннями, про взаємини між закоренілими містянами та закоханими у землю селянами, про перші зустрічі зі смертю та здатність співпереживати, про взаємодопомогу і взаєморозуміння, про любов до природи і здатність бути добрим до інших. Розповідаючи про цю книжку, не хочеться зосереджуватися на дотепних моментах, яких у тексті чимало, на іронії, відчитату яку вдасться лише дорослим, і на перебігові подій, який важить значно менше за те, як він впливає на героїв. Загалом, сюжет повісті складно звести до одного короткого визначення. Але, якщо спробувати означити його кількома словами, то можна дійти до висновку, що «Мій дідусь був черешнею» є історією про родину, життя і дідуся. Про родину, як квінтесенцію духовної спорідненості та близькості між людьми, життя, яке не закінчується доти, доки тебе хтось любить, і дідуся Оттавіано, який навчив свого онука Тоніно – головного героя й оповідача – усе це розуміти.

«Якось, повернувшись із дитячого садка, я не застав дома ні мами, ні тата, а лише дідуся Луїджі з бабцею Антоньєттою. З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу.

– Як поїхала?! – закричав я. – А чому вона нічого мені не сказала, не попрощалася зі мною?! І що тепер буде з Альфонсиною?»

Кілька років тому Тоніно, крізь призму світобачення якого ми й дізнаємося усю цю історію, жив у місті разом з мамою і татом. По сусідству з ними мешкали татові батьки з улюбленим песиком: Луїджи, Антоньєтта і Флоппі, а в сорока кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. В цілому, історія Тоніно починається зі смерті бабусі Теодолінда, коли головний герой вперше зіштовхується з чимось, чого він не може зрозуміти і вперше стає свідком похорону. Звичайно, фраза «Бабця Теодолінда померла» нічого не пояснює п’ятирічному Тоніно, не дає відповіді на питання «Де бабця?». Він ще може змиритися з тим, що бабуся «поїхала». Але як вона може бути і «дерев‘яному ящику», і «на небі» одночасно?

«У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев‘яному ящику, на який наклали купу квітів, — бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там, усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили».

Єдиним, хто зміг пояснити Тоніно смерть стає дідусь Оттавіоно: »Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця». Таким чином, давня, як світ, ідея реінкарнації виявляється найадекватнішим і найдієвішим способом зробити смерть чимось зрозумілим, не страшним і не травматичним для дитячої свідомості.

«Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Центральним образом повісті стає черешня Фелічія (від італ. «феліче» – щасливий) – дерево, яке дідусь Оттавіано посадив у день народження мами Тоніно – Фелічіти. Щаслива черешня постає символічним втіленням і родини — як родинне дерево, і життя — як дерево життя, і дідуся — як дерево пізнання, родинне дерево та дерево життя заразом. Саме черешня, у якій так просто реалізується ідея реінкарнації, у якій поєднується звичайне біологічне життя і магія, допомагає Тоніно пережити смерть дідуся Оттавіано і зрозуміти, що таке турбота про близьких і рідних.

Сказати, що сімейна історія Тоніно – це історія про втрату можна лише не читаючи книжки. Під кінець повісті уважні читачі обов’язково переконаються, що увесь час мова йшла аж ніяк не про втрати, а – про знаходження, головним чином, себе, рідних людей і рівноваги у світі. Отож, хоч книжка і торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною. Авторка вдало відтворює мову та психологію справжньої, не рафінованої дитини, отож читачам не складно буде повірити в цю історію і зблизитися з головним героєм. Можливо, не для кожного, але для багатьох він стане другом та цікавим співрозмовником, а його досвід допоможе у житті як дітям, так і дорослим.

Букмоль рекомендує книжку для прочитання разом з дітьми та оцінує її у 5 мольок

Автор: Міра Київська

Джерело: “Букмоль” (http://bokmal.com.ua/books/miy-didus-buv-chereshneyu/)

31.03.2015

Так вони стають міцнішими

Людина не помирає – її душа переселяється у тваринку. Людина не помирає, а перероджується в іншій людині. Людина не помирає, лише перетворюється на дерево… Розумники називають це примітивними віруваннями. Зазирніть до ніжної і мудрої книжки Анджели Нанетті і назвіть це надією.

Про те, як «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), розповідає хлопчик Тоніно. Йому п’ять років, він живе у місті разом з мамою Фелічітою і татом, поруч із ними мешкають татові батьки Луїджі і Антоньєтта, а в сороках кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. Власне, ця історія починається зі смерті Лінди.

Самотній дідусь забирає Тоніно до себе у село, де проходять найкращі два місці в житті малого (дід, зокрема, вчить його лазити по деревах). Втім, закінчилися і вони: муніципалітет надіслав повідомлення, що нова дорога пройде через обійстя Оттавіано, треба знищити його сад і, зокрема, черешню, яка росте перед будинком – посаджену у день народження Фелічіти і на її честь. Старий через це захворів, після лікарні переїхав до дочки, програв позов проти міста – і опинився на дереві в парку, де розмовляв із пташками, відтак у божевільні, де скоро помер.

У цей же час не витримує трагічних подій шлюб батьків Тоніно. Мама з малим переїздять до села. Горе від втрат, увесь відчай малого виливається в одному доленосному вчинку. Коли бульдозери приходять, щоб зрити дерево, він залазить на черешню – аж доки спровокований розголосом у ЗМІ мер не погоджується дідову ділянку залишити у спокої. Хвилювання за малого зближує батьків, вони знову оселяються разом уже у селі, і народжують Тоніно сестру.

Це один із перших творів Нанетті – нині, либонь, найпопулярнішої в Європі дитячої письменниці. «Мій дідусь…» відразу привернув до себе увагу, його відзначили у престижних рейтингах дитячого читання на кшталт списків «Білих ворон», книжка отримала чимало відзнак і премій (скажімо, вона була у короткому списку премії Г.-Х. Адресена) і, зрештою, підказала новий спосіб легко говорити до дитини про серйозні речі. Таким новим способом є чітке усвідомлення: історія для дітей завжди моделює, а не транслює культурні установки; принаймні мусить. Якщо повість Нанетті і можна порівняти з якимсь сучасним твором за шкалою значущості для дитячого читання, то, мабуть, зі «Світом Софії» Юстейна Ґордера. Варто щиро порадіти, бо настав час почути Нанетті українською; хочеться сподіватися, що «Мій дідусь…» буде хорошим стартом для її «всебічної українізації».

Сюжет нескладний, мова легка, історія тривіальна, але бути докучливим читачем натомість доведеться: «Мій дідусь…» є якою завгодно книжкою, але не простою.

Дитяча проза про смерть

Що стається з родиною, коли один із її членів зникає, і раптом ясно: саме на ньому/ній родина і трималася? Нанетті підказує зсампочатку: бабця Теодолінда була саме такою опорою – огрядною, повною, великою і гладкою та «пречудово почувалася б на ринзі у суперважкій вазі» – вона надійна і неяскрава, як сама земля. За рік після смерті Лінди у розмові з сином вибухає гнівом Фелічіта – той випадково нагадує їй, що вона народилася хворою безсилою дитиною, горошинкою. Дрібниця, начебто. Але бути горошинкою на тлі могутньої Лінди – значить, знову і знову констатувати руйнацію цього світу. Смерть старої сприймають як зраду не лише наївне дитя-розповідач, а й цілком дорослі герої. Їм можна вижити, лише щиро повіривши: Лінда залишилася поруч, навіть якщо у вигляді гуски.

У в цілому стриманому щодо пафосу тексті дисонує одна репліка: «Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям» – так пояснює малому смерть бабці Лінди бабця Антоньєтта. Смерть близької людини у світі Нанетті – це момент, коли все зміниться; страх перед ними красивою брехнею не перекрити.

Відновити гармонію тут належить дитині. Ні, не Тоніно. Він посередник, такий собі Гораціо – вижив і розказав. Подолати смерть спроможна «нова людина»: крихітна Корінна, яка у фіналі книжки ще не здатна приєднатися до брата, котрий сидить на гілках дерева, а дорослим туди зась; проте драбинка вже приставлена до стовбура, на неї дочекається. Немовля нічого не знає про смерть і саме тому здатне протистояти їй.

Фелічія-черешня – одна з головних героїнь (гляньте на назву книжки) – достатньо складний символ. Пов’язаний він, зокрема, і зі смертю. Вперше на дерево Тоніно залазить, коли Лінда уже важко хвора; вона повільно помирає, він забирається все вище. Останній із дорослих, хто відривався від землі, ховаючись у кроні Фелічії, був дідусь-не-від-світу-цього… Таке собі дерево світу на подвір’ї мерців, де гілки сягають неба, куди відлітають без літаків, а коріння – землі, в яку зарили коробку з Ліндою. І дві істоти на цьому дереві: розповідач-дитина і слухач-дитина, які мають два світи і поєднати, і потлумачити.

Серйозна байка про диваків

Дві родини, між якими існують заклопотані батьки маленького хлопчика – одні старі живуть у місті, прогулюються з вередливим собакою і впевнені, що померти – значить просто зникнути; інші старі сидять на деревах, гасають на старих пікапах, ховають за пазухою курячі яйця і запевняють: бабця перетворилася на гуску.

Можемо прочитати тут протистояння села і міста: до цих тем ми привчені, і насправді воно тут є – безумовне і чітке. В селі знаходиться все надважливе для малого: дерево, гуска-бабця, дім дідуся, мама, сестра.

Можемо відчитати сюжет про природну і культурну людину, такий собі конфлікт натури і цивілізації. Слово «цивілізація» в цій історії, скажімо, виринає один раз – цивілізованою міська бабуся назве гуску Альфонсину, котра чемно поводилася за святковим столом. До речі, власного песика за таких саме умов вона визначить як майже-людину. Людина в такому світі – отже, це цивілізація плюс ще щось?

Але адекватніше буде поміркувати зараз про норму, позаяк саме це питання хвилює і авторку, і героя «Мого дідуся…» – але до легкого вирішення воно не надасться. Дідусь гуляє парком із собакою і дідусь сидить у парку на дереві – хто з них нормальний? Обидва, очевидно. У першому випадку це така собі норма повинності (такої поведінки і таких реакцій потребує від нас співіснування з іншими людьми). У другому – уроджена норма (так, як має бути, бо того вимагає внутрішній стан людини). Тут головне не зачудовуватися чужими фантазіями про норму. Спостережливий хлопчик рекомендує нам героїв своєї історії: «Луїджі й Антоньєтта були вони точнісінько такі ж, як і решта міського люду» – «Оттавіано й Теодолінда не були подібні ні на кого, навіть на своїх сусідів». І хто з них ближчий малому? Ясно: хлопець сидить на дереві поруч із дідом.

Оттавіано зачаровує: він красивий (про це напишуть кілька разів), кумедний, щирий (о, італійським темпераментом у книжці натішитесь!), вчить слухати дерева і розважає байками – простіше: в унормованому міському світі малого він є нетутешнім. Дочка сумно говорить про своїх сільських батьків: «Вони як ті привиди» – ідеальна для них характеристика: страшно, цікаво і мусять розчинитися. От тільки Оттавіано буквально божевільний, хай навіть і йдеться у його випадку про безумство наднормативне. Хлопець натомість має через його байки і вчинки проблеми в дитсадку: онук дивака і сам є диваком.

Між тим Нанетті побудувала для своїх диваків доста затишний світ.

Мудра книжка про дорослішання

Кому в цій історії не позаздриш, так це матусі.

Відомо, що родинні сценарії мати спроможна передати дитині виключно у два способи: вона прямо переказує цінності того порядку, в яких виховували її саму, або власним же прикладом мотивує дитину чинити цим цінностям супротив. Отже, дитина так чи інакше приречена або копіювати поведінку матері, або робити точно навпаки.

Мама Фелічіта є ще й дочкою Лінди, не забуваймо про це. І якщо малому бракує обіймів, в яких можна притиснутися до м’яких, як подушки, бабциних грудей, то, що в руках «важковаговика» Лінди можна і задихнутися, точно знає Фелічіта. Бабця, до речі, майстерно скручувала голову курям і гусям, яких любила до нестями – це коло життя, наголошувала вона. Але й Тоніно нам повідомляє: мама боїться залишатися вдома сама, мама не відпускає його від себе ані на крок, «якби могла, то, напевно, приклеїла б мене до себе, як поштову марку до конверта» і ніколи не довіряє «дорослим». Тато? Та він навіть імені в цій історії не має.

Черешня Фелічія, посаджена на честь народження Фелічіти і названа її іменем, обидві значать «щастя». «Щасливий» вирізав на дереві дідусь, коли його садив (думаю собі: чи стає таврування менш болісним за формою, якщо за змістом є оттаким життєствердним посланням?). Дерево росте разом із малою. Дерево опиняється у небезпеці після смерті доглядальниці, яка покинула і дочку також. Дерево рятує дитина. Дитиною рятується і Фелічіта – немовлям-дочкою… Діти у фіналі вдвох сидітимуть на надійних гілках щасливої черешні.

На одному з родинних знімків (збожеволілий дід альбом знищив, їхній зміст здатна передати лише пам’ять Тоніно) маленька дівчинка сфотографована на тлі черешні, у якої щойно підрізали гілля – дерево виглядає голим і понівеченим. Ні, заспокоїли малого, черешням від того добре: «Рослинам це тільки на користь, так вони стають міцнішими». Делікатна аналогія людини і дерева з «Мого дідуся…» в цьому місці дає неоднозначний результат. «Відрізані гілки» осиротілої Фелічіти також зробили її міцнішою, більше: нарешті щасливою – саме невідворотність смерті батьків є умовою щастя дитини?

Ми все ще про дитячу книжку говоримо?

Не сльозлива  історія про любов

«Мій дідусь…» – це спогади уже дев’ятирічного Тоніно: він розказує про тих, кого любив, новонародженій сестрі. Є така вимога до адекватного опису явища – щось проявляється не в максимумі його ознак, а у необхідному мінімумі. Тоніно добре запам’ятав цей необхідний мінімум і адекватно його відтворив: смерть – це коли когось немає поруч, любов – це коли ти знаєш, кого нема поруч.

«Видавництво Старого Лева» рекомендує повість Анджели Нанетті для середнього шкільного віку. Знаєте, за бажання слово «шкільний» можна і прибрати.

Автор: Ганна Улюра

Джерело: “Збруч” (http://zbruc.eu/node/34465)

31.03.2015

«Доки тебе хтось любить, померти неможливо»

«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася – ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»

Паралельно із набуттям читацького досвіду, назбирується й перелік імен, причетних до книговидання, стикаючись із якими згодом тільки черговий раз упевнюєшся в якості їхньої справи. Тож коли в анонсі до українського перекладу книжки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» прозвучали імена Андрія Маслюха та Анастасії Стефурак, залишалося хіба що нетерпляче чекати на безсумнівну довершеність тексту та дизайну.

Не знаю, наскільки смачно читати в оригіналі цю книжку, проте український переклад видався (і тут не побоюся гучних слів) сильним та напрочуд органічним. Перекладач Андрій Маслюх настільки тонко вловив стилістику тексту та характер оповіді, що розповідь українською мовою наче оживає під час читання. Інший добротний внесок українського видання – це оформлення. Завдяки ілюстратору Анастасії Стефурак герої набувають ще точнішого забарвлення, стають дуже характерними та особливими, і що найголовніше – гармонійними із самим текстом.

Книжка захоплює одразу, з перших сторінок. І вже не відпускає. До самого фіналу важко відволіктися бодай на приготування гарячого чаю (бо попереднє недопите горнятко напою вже давно охололо). Одним із непомітних з першого погляду прийомів авторки є така важлива риса, як багатющість тексту на історії: їх у книжці справді багато, вони змінюють одна одну не лише слідуючи хронологічному сюжетному викладу, а урізнобарвлюють якраз своїми часовими стрибками. То дідусь до слова згадає якусь до сліз кумедну пригоду зі своєї молодості, то авторка вирішить словами описати родинний фотоальбом, то внук видасть якийсь жарт чи ненароком обмовиться про одну із його з дідусем витівок тощо. Так читати стає прецікаво – кожна сторінка книжки загорається новими іскорками, свіжими деталями героїв, смішними жартами та пригодами.

Так, загальна атмосфера книжки й справді доволі радісна й весела, хоча насправді розповідається про серйозні речі – стосунки між поколіннями, родинні чвари та сімейні конфлікти, зрештою – про смерть близьких. Тож іноді гумор набуває легкого чорного відтінку.

«Хай там як, відколи бабця стала почуватися недобре, ми їздили на село щотижня, переважно в суботу, і залишалися там на цілий день; мені це дуже подобалося, і я сподівався, що бабця не видужає ніколи».

Найважливішою темою цієї історії є смерть. Зокрема її сприйняття дорослими та пояснення цього неминучого етапу дітям. Так, спершу помирає бабуся Теодолінда, і її відхід найболючіше переживає дідусь Оттавіано. Він же й намагається доступно та легко пояснити, що ж сталося із бабусею, внукові. І робить це справді незвично, але водночас й зрозуміло. Тому й саме явище смерті не страшить малого Тоніно. Більше того, дідусь не робить із цього трагедії, не лякає малого, і сам не сумує, принаймні не подає виду.

«Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним. – Для мене вона не померла, Тоніно. Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо».

Згодом Тоніно робить висновок, що людина після смерті перетворюється у те, що їй найбільше подобалося у житті. Тому за його версією бабуся перетворилася в гуску. Іншу версію того, що стається з людиною після смерті, внук чує від своїх батьків та другої бабусі.

«З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу […] Що бабця помадрувала на небо, а мені туди не можна […] Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям».

Але згодом хлопцеві доведеться знову зіткнутися зі смертю – помирає дідусь Оттавіано, який був для Тоніно найкращим другом. І дідусева теорія «перевтілення» розраджує внука у важку болючу хвилину прощання. Тут і маєте підказку, що означає назва цієї книжки.

Однією з важливих тем є відчуття природи, зокрема спілкування з тваринами, слухання дерев та спостереження за рослинами. Це невід’ємна частина життя дідуся та бабусі на селі. Згодом і внук причащається до такого способу життя, і вже мабуть назавжди усвідомлює значимість та необхідність співіснування зі всім живим навколо. Дідусь вчить його слухати як дихають дерева, як повертаються з повними животами до своїх вуликів бджоли, як тріпочуть крилами синички у саду і як гойдають у гніздах своїх пташенят.

«Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня. Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися».

Дідусь Оттавіано дещо дивакуватий. Але якраз ці нетипові для суспільства манери поведінки, спосіб спілкування й приваблюють дітей. Тому й онукові так легко знайти з ним спільну мову. Більше того – вони стають справжніми друзями, мають свої таємниці та пригоди. Можливо батьки не завжди можуть дозволити собі певні ризики у дозвіллі з дітьми – але на те й існують дідусі та бабусі…

«Дідуся всі мали за такого собі дивака, за трохи божевільного – всі, навіть бабця Теодолінда, яка не раз казала: «У того твого дідуся точно не всі вдома». І яка ж вона тоді була задоволена!»

Іншою характерною рисою дідуся, а також його дочки та внука, є впертість та принциповість, яка проявляється у справах, де немає й мови про якісь поступки чи компроміси. Тому коли міська влада хоче зрубати черешню задля розширення дороги, дідусь вилізає на дерево й сидить там, допоки його не переконають, що все влаштували по-його. Аналогічно чудить і Тоніно, коли справа доходить до екскаваторів та лопат. Не менш завзятою є й мати Тоніно, тобто дочка дідуся Оттавіано. Вона за словом у кишеню не полізе. З нею й врешті постійно трапляються кумедно-трагічні ситуації.

Авторка навмисне розповідає історію про Тоніно, у котрого є «сільські» та «міські» дідусь з бабусею – аби протиставити ці два способи життя. Міське життя виглядає одноманітним, все відбувається за певним графіком. У місті дитині нудно та нецікаво. А сільське життя – це безліч можливостей навколо, майже повна відсутність заборон. Це свіже повітря, спілкування з живою природою, допомога по господарству. Тут у дитини безліч розваг, участь у дорослих справах. Натомість у місті вона може хіба що вигуляти двічі на день свого пса.

Нагороди

Книжка «Мій дідусь був черешнею» увійшла до списку видатних книг для дітей «Білі круки», створеного Міжнародною Молодіжною Бібліотекою в Мюнхені. Також отримала премії в Італії, Німеччині, Франції, Словаччині та ін. Перекладена більш ніж 20-ма мовами.

У 2003 році авторка Анджела Нанетті отримала Національну премію Андерсена як найкраща письменниця Італії.

Автор: Христина Содомора

Джерело: “Видавництво Старого Лева” (http://starylev.com.ua/club/article/doky-tebe-htos-lyubyt-pomerty-nemozhlyvo)

Advertisements