Тома ШпідлікКардиналом, який пише богословські праці, нікого не здивуєш, а от кардинал, який пише казки, – справжня дивовижа. Тома Шпідлік (1919-2010) був відомим істориком духовності християнського Сходу і знавцем східного богослов’я. У цій книжці йдеться насамперед про великі істини нашого життя. Прості на позір оповідки про принцес і відьом, лицарів і драконів, речисті дерева і професорів, котрі розмовляють з тваринами, допомагають нам збагнути, що навколо точиться невпинна боротьба добра і зла, усвідомити, що все суще – живе й уміє говорити, навчитися бачити чудо в усіх і в усьому.

Це – анотація до видання, яке буквально вчора побачило світ у львівському видавництві “Скриня”. З її автором, кардиналом Томою (Томашем) Шпідліком, я познайомився у січні 2008-го, коли на запрошення Папського Східного Інституту приїхав до римського “Центру Алетті”. На той час я уже переклав для “Свічада” одну з книжок кардинала – “Мистецтво очищувати серце”, тож зустрітися з ним особисто було надзвичайно цікаво. То був неймовірно світлий чоловік. За ті два місяці, які я прожив з ним під одним дахом, у нього завжди знаходилося добре слово для кожного і цікава історійка на кожну нагоду. І от якось, порпаючись перед від’їздом до Львова у бібліотеці “Центру Алетті”, я натрапив на дві збірки казок, які кардинал написав італійською… А сьогодні тихо тішуся, що одна з тих збірок, перекладена раніше чеською, фламандською, польською і словенською, виходить у моєму перекладі українською. І хоч кардинала Шпідліка вже п’ять років немає на цім світі, я анітрохи не сумніваюся, що десь там, у позасвітті, він тішиться також.

Нижче можна почитати одну з казок із цієї збірки.

КРАПЛИНА РОСИ

Професор Уліпіспірус та інші історіїУ повітрі літали собі хмари. Вони гралися, набуваючи різних форм – то овечок на пасовищі, то замків, то храмів, то гір, то озер… словом, усього, на що була здатна їхня фантазія. Так і блукали небом, опиняючись то тут, то там. Сонце пригрівало їх згори, а вітер знай загравав із ними та лагідно куйовдив пишні чуприни. Землею вони зовсім не переймалися: справді, яке діло їм до того, що діється десь там ген унизу? Тож над полями і містами лише пропливали їхні тіні, легковажно ганяючись одна за одною. Та ось настав день, коли вітер раптом перестав бавитися з ними й зробився незвично холодний і колючий.

– Ну все, досить. Тепер я скину вас униз, на землю, – оголосив він пронизливим, різким голосом, а хмари тим часом злякано тиснулися одна до одної. – Надто довго розважалися ви собі тут, у теплі й добрі, і не робили нічого корисного, а лише заступали людям сонце. На землі вже й забули, що десь там існує небо. Прийшов час вам зійти донизу й розповісти людям про його велич: ви будете посланцями неба. Як краще це зробити, вирішуйте самі.

Перша хмара потемніла, насупилася і сказала:

– То люди забули про небо? Треба їх покарати. Тоді вони побачать всю його силу і могутність!

– Гаразд, – погодився вітер.

Il professor Ulipispirus e altre storieВін став холодним, аж крижаним, подув на хмару і перетворив пару на воду, а воду – на град. Лихо! Здійнялася така буря, що в полі полягли хліби, з дерев поопадали яблука і груші, з дахів позлітала черепиця, у вікнах порозбивалися шибки. Люди у розпачі бігали туди й сюди, лаялися на чім світ стоїть і сушили собі голову над тим, як завтра дати з усім цим раду. Про небо ніхто навіть не подумав.

– Я зроблю інакше, – мовила інша хмара. – Налякаю їх, але не завдаватиму шкоди.

Вітер погнав її у край, де довго панувала посуха, й охолодив трохи менше, ніж першу, і не так швидко. Почалася злива. Була неділя, і багато хто саме вийшов на пообідню прогулянку. Всі кинулися врозтіч: хтось устиг заховатися під першим-ліпшим дахом, а хтось – ні, тож мусив скидати промоклий до нитки святковий одяг. Та щойно знову визирнуло сонце, як люди стали весело сміятися з усього цього переполоху. “Зрештою, такий дощисько нашим полям тільки на користь, у нас буде добрий врожай, і ми заробимо купу грошей. Все буде добре!” – чулося навколо. Про небо подумали тільки двоє чи троє старших жінок.

– Так, переконати в чомусь людей справді непросто, – зітхнула третя хмаринка. – Я маленька, біла і навряд чи когось налякаю. Мені залишається хіба непомітно спуститися на землю вдосвіта, коли люди ще спатимуть.

Вночі вітер опустив її на луку, де вона трохи подрімала, а вранці розбудив прохолодним поцілунком. На світанку хмаринка опала на землю росою, і ніхто її не помітив.

dewdrop

Рано-ранесенько одна бабця пішла нарвати трави для своєї кози. Взяла з собою й онучку, яку звали Джанетта. Дівчинка розважалася, бігаючи босоніж по вкритій росою траві. Вона зірвала квітку – синій дзвіночок, на якому блищала краплина роси. Джанетта піднесла квітку до сонця і вигукнула:

– Бабцю, дивися, тут у краплині виблискує ціле небо!

Тієї миті неподалік проходив один відомий поет. Слова дівчинки вразили його і надихнули. Він швиденько побіг додому і написав вірша, який назвав “Небо у краплині роси”. Люди прочитали того вірша – і згадали про небо. Втім, вони й далі майже завжди ходять із опущеною головою.

Книжка на сайті видавництва “Скриня”

Advertisements