Анджела Нанетті. Інтерв’ю

В лютому 2017-го Анджела Нанетті погодилася відповісти на кілька моїх запитань. Так і з’явилося ось це інтерв’ю з однією з найкращих дитячих письменниць сьогочасної Європи (хоча, як на мене, пише вона далеко не тільки для дітей). Опубліковане на “Літакценті” 6 березня 2017 р.

 

Анджела Нанетті

Angela-Nanetti_(1)_300x410Сучасна італійська письменниця. Народилася у 1942 р. в містечку Будріо поблизу Болоньї, живе і працює у Пескарі. Вчилася на філологічному факультеті Болонського університету, опісля працювала в різних навчальних закладах, а з 1995 р. зосередилася суто на літературній діяльності.

Першу ж повість Нанетті, «Спогади Адальберто», було відзначено 1985 р. національною премією Андерсена, а критики охрестили її “початком нової італійської літератури для дітей і підлітків”. Вже тоді авторка показала, що чудово знається на тонкощах дитячої психології і має рідкісний дар природно й невимушено писати про складні речі, як-от життя і смерть, дорослішання, пізнання себе, проблеми у стосунках із батьками й друзями… а часом просто вміє бачити за деревами ліс. У її творах багато легкої іронії, дотепів і тонкого гумору, а мова насичена аж ніяк не банальними метафорами. Найвідомішою з майже 30 книжок Нанетті стала повість «Мій дідусь був черешнею», перекладена понад 20 мовами. Популярність здобули також багато інших її творів. Авторку відзначено численними преміями як в Італії, так і за кордоном, а у 2013 і 2014 рр. її було номіновано на здобуття Меморіальної премії ім. Астрід Ліндґрен.

Українською на цей час видано дві книжки Анджели Нанетті: «Мій дідусь був черешнею» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015) і «Чоловік, який вирощував комети» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2016), обидві у перекладі автора цього матеріалу.

За свідченням італійських мас-медіа, Нанетті пильно оберігає своє приватне життя і з журналістами спілкується нечасто. Проте на прохання українського перекладача своїх книжок письменниця відгукнулася і погодилася відповісти на кілька запитань.

 

Як у вас з’явилося бажання писати? Зокрема, книжки для дітей?

AdalbertoПисати я почала у 80-х, коли створила «Спогади Адальберто» – невелику повість, де хлопчик 11-12 років розповідає про себе. Адальберто – особа аж ніяк не героїчного плану; просто мені хотілося поговорити про ранній підлітковий вік, на той час мало досліджений, і про проблеми, з ним пов’язані. Тіло у цьому віці зазнає кардинальних змін, і це породжує невпевненість та сумніви, виразником яких і став Адальберто. Ще мені йшлося про те, щоб зацікавити дітей, які не люблять читати, і спонукати їх до читання. Критики сприйняли ту повість прихильно: на їхню думку, вона сприяла оновленню італійської дитячої літератури; її було видано багато де за кордоном. Так з’ясувалося, що я відчуваю і бажання, і потребу стати “голосом” дитинства і підліткового віку, можливо, і для того, щоб самій пережити на сторінках своїх книжок вік, з яким особисто в мене пов’язано не так і багато спогадів.

Обидва головні герої ваших книжок, перекладених українською, – хлопчаки 10-11 років. Але ж ви пишете також про (і для) підлітків?

Авжеж, я написала п‘ять романів, де дійовими особами є підлітки.

Ви написали понад двадцять п’ять книжок. Які з них для вас особливі і чому?

«Було свято весни» (перевидана під заголовком «Таємна любов»), «Мій дідусь був черешнею», «Чоловік, який вирощував комети», «Містраль», «Мрія Крістіни»… Майже все це, окрім хіба що «Мій дідусь був черешнею», – романи для підлітків, проте їх залюбки читають і дорослі. Вони різні за сюжетом і тональністю розповіді; схоже, мені вдалося зачепити у них сильні теми, які я добре відчувала. Поза тим, і саме письмо в цих книжках уже зріле.

Чи трапляються у ваших книжках автобіографічні мотиви?

З моєю біографією пов’язана лиш одна книжка – вона виходила вже під трьома заголовками, а першим був «Rosaroserose» [щоб перекласти цю назву, треба спершу прочитати книжку, а потім добре подумати – А.М.], – бо там ідеться про рік навчання у середній школі із викладанням латини. Давно ж це було! В решті нічого суто автобіографічного немає, хоч я так чи інак присутня у кожній: наприклад, у «Черешні» описано моє відчуття природи, там є мої роздуми про смерть (що спримається як утрата) і краєвид паданської рівнини, де я народилася. А ще – постаті сільських дідуся і бабусі: вони нагадують двох стареньких, до яких я була дуже прив’язана в дитинстві і які були для мене названими дідусем і бабусею.

У вашій “дорослій” книжці також ідеться про дитину. Це історичний роман. Ви знаєтеся і на історії?

il_bambino_di_budrio_01Не те що знаюся, просто захистила на філологічному факультеті диплом із ухилом у середньовічну історію, на тему “Григорій VII і міста”: боротьба за інвеституру [надання ленних прав після того, як васал складав присягу честі своєму сеньйорові – А.М.], зародження в Італії перших міських автономій тощо. Можливо, роман «Дитя з Будріо» й можна вважати історичним з огляду на тло Риму XVII століття, яке я там відтворюю, але насправді мені хотілося би, щоб він був чимось більшим. Роздумами про минущість амбіцій? Про неоднозначність стосунків, особливо таких-от непостійних? Про темний бік людської природи? Хтозна.

В дорослій літературі, кажуть, є тільки чотири базові сюжети; в дитячій їх, мабуть, іще менше, бо це так чи інакше або «пригодницький роман», або «роман виховання». Наскільки плідним для сучасної літератури є системне «оновлення» класичної дитячої прози?

Як на мене, дітям і підліткам потрібна література, в якій актуальним буде насамперед інструментарій комунікації, тобто мова. Це зовсім не обов’язково означає використання принципів міметизму і сліпого наслідування; йдеться радше про мовні засоби, за допомогою яких можна було б у найбільш правдоподібний спосіб відтворити їхній внутрішній світ і характерні для них стосунки. Насамперед це важливо у контексті літератури для підлітків, і тут виклик полягає у тому, щоб оновлювати, але при цьому не баналізувати і не збіднювати, й відтворювати, але не мавпувати; зрештою, ставити себе на місце дійових осіб і дивитися на світ їхніми очима, але з ними не ототожнюватися, пропонуючи їм таким чином ще один плюс у порівнянні з тими вбогими і стереотипними засобами, якими часто послуговуються автори.

Якою, на вашу думку, має бути дитяча література, щоб відволікати дітей від телебачення і комп’ютера й привертати до книжки?

Непросте запитання, на яке у мене немає чіткої відповіді, бо це дуже складний і неоднозначний виклик. Думаю все ж, що людина формується як читач у найперші роки життя, і що багатшими на емоції будуть у ці роки стосунки з книжкою, то більшою буде й імовірність того, що це враження збережеться попри конкуренцію з боку телебачення й інтернету. Що ж до того, якою має бути дитяча література, то для мене тут існує лиш одне визначення: якісною. Це дорослим можна пропонувати що завгодно, дітям натомість треба давати тільки найкраще.

В наш час межі між дитячою і дорослою літературою вже не такі чіткі, як раніше. Ваші книжки популярні і серед дорослих читачів. Для кого ви радше пишете: для дітей, щоб розбурхати їхню уяву, чи для дорослих, щоб розворушити їхню пам’ять?

Двадцять років я писала лише для дітей. Мій перший роман для дорослих, над яким я працювала п’ять років, вийшов у світ три роки тому; впродовж цього року вийде і другий. Гадаю, я й далі буду йти обидвома цими шляхами. Навряд чи лінія поділу між дитячою і дорослою літературою виявляється тільки у двох функціях, зазначених у питанні; для мене тут скоріше йдеться про такого  собі внутрішнього читача: коли пишеш для дітей, він має бути присутній, а я маю відповідати його очікуванням; натомість пишучи для дорослих, я присутності цього внутрішнього читача не відчуваю. Підлітковий дискурс – складніший і менш виразний, от у ньому межі й справді зовсім не чіткі.

У ваших книжках чимало болю і сильних переживань, але герої при цьому – щасливі люди з неймовірно світлими спогадами. Це формула, як зробити своїх героїв щасливими: дати їм хорошу пам’ять?

Хтозна… коли я пишу, то думаю не про формули, а скоріше про теми, які мені хотілося б висвітити у книжці. У «Мій дідусь був черешнею» це тема втрати, в «Чоловікові, який вирощував комети» – тема сім’ї і батьківства. Себто, наприклад, батьківство актуальне лише в момент зародження нового життя чи цього не досить? Те саме у стосунку до сім’ї: що служить тим цементом, який тримає її разом, – засвідчені зв’язки чи все ж таки любов? Навколо цих двох тем і виросли обидві згадані історії, в яких є й багато всього іншого.

Беручись писати перші сторінки книжки, ви вже знаєте про своїх героїв усе? Чи вони вимальовуються перед вами в міру створення тексту?

Я тримаю в голові стежку, такий собі слід чи напрям, якого загалом дотримуюся. Та можуть минути місяці й місяці, перш ніж я візьмуся безпосередньо до писання. Насправді я чекаю, доки головні герої визріють у мені, а разом із ними – імена і голоси. Те, що я називаю “голосами”, визначає ритм сторінки і тональність письма. Тональність «Черешні» – це такий дитячий монолог, тональність «Чоловіка, який вирощував комети» – поетичніша, бо я відчувала, що Арно – мрійник, дитина з тонкою, чуйною натурою. Звісно, письмо може змінюватися, а сама історія – розширюватися, обростати новими деталями, та головні герої здебільшого вже не міняються.

Отже, створюючи історію для дітей, ви ніколи не забуваєте про потенційного читача? А чи буває, що історія народжується, скажімо, сама по собі, просто тому, що має народитися?

Історія взагалі народжується сама по собі, вона має свої причини і свою силу, які живуть десь у мені. Проте коли я вже беруся писати, особливо для дітей, то біля мене завжди сидить внутрішній читач: я маю з ким порадитися, а він мене оцінює і поправляє.

Де, на вашу думку, пролягає межа між дійсністю і казкою, як у житті, так і у книжках?

Для дітей і підлітків, а часто і для дорослих, межа між дійсністю і вимислом сьогодні й справді дуже нечітка, а іноді її взагалі не бачать. Колись література, зокрема твори романтичного, казкового жанру, спонукала до мрій, це правда, проте тоді книжка існувала у своїй матеріальній конкретності, рано чи пізно читач перегортав останню сторінку – і повертався до дійсності. Або ж роль посередника виконували голос розповідача і його присутність, які унеможливлювали будь-яку плутанину. Натомість у наш час використання – часто недобросовісне – візуальних образів, якими нас безнастанно бомбардують, особливо у відеоіграх і на телебаченні, поступово скоротило відстані і породило загрозливі непорозуміння. Образ впливає на вироблення умовних рефлексів і загалом вабить до себе набагато сильніше за слово, адже діє безпосередньо на уяву і чуття. Межа між дійсністю і казкою? Вона у вкоріненні в дійсність і у здатності чітко відрізняти одну площину від іншої. Тож якщо вже стимулювати дітей розвивати свою фантазію, то треба водночас і допомагати їм учитися відрізняти дійсність від вимислу.

Чи є тема, на яку ви точно ніколи не напишете книжку?

Фентезі. Я не читаю творів цього жанру і, думаю, ніколи не писатиму нічого подібного.

Що перше спадає вам на гадку, коли ви чуєте назву «Україна»?

Імена великих письменників, Михайла Булгакова і Василя Гроссмана: вони написали дві книжки, які я дуже люблю.

Україна переживає важкі часи: деякі частини країни окуповано, фактично, вже три роки йде війна. Можливо, ви порадите якісь книжки, свої чи інших авторів, які могли б хоч трохи допомогти українським дітям адекватно сприймати цю жорстоку дійсність?

На жаль, я навряд чи зможу дати належну відповідь на це запитання. Я не переживала нічого схожого на те, що зараз переживаєте ви, тому пропонувати з-за кордону, з безпечного середовища, якісь книжки чи авторів було б, як на мене, надто самовпевнено. На думку спадає хіба що «Маленький принц» Сент-Екзюпері – власне через свою витонченість і поетичність.

 

Advertisements

“Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті на радіо

Вчора, себто 22 лютого 2017 року, на Першому каналі Українського радіо  читали уривки з книжки “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті і трохи розповідали про саму авторку.

 

Почитати кілька уривків з цієї книжки можна тут, поряд – добірка рецензій, а на сайті “Видавництва Старого Лева” є можливість погортати перші сторінки і помилуватися чудовими ілюстраціями Анастасії Стефурак.

Інтерв’ю з Анджелою Нанетті

Тома Шпідлік. Професор Уліпіспірус та інші історії

Тома ШпідлікКардиналом, який пише богословські праці, нікого не здивуєш, а от кардинал, який пише казки, – справжня дивовижа. Тома Шпідлік (1919-2010) був відомим істориком духовності християнського Сходу і знавцем східного богослов’я. У цій книжці йдеться насамперед про великі істини нашого життя. Прості на позір оповідки про принцес і відьом, лицарів і драконів, речисті дерева і професорів, котрі розмовляють з тваринами, допомагають нам збагнути, що навколо точиться невпинна боротьба добра і зла, усвідомити, що все суще – живе й уміє говорити, навчитися бачити чудо в усіх і в усьому.

Це – анотація до видання, яке буквально вчора побачило світ у львівському видавництві “Скриня”. З її автором, кардиналом Томою (Томашем) Шпідліком, я познайомився у січні 2008-го, коли на запрошення Папського Східного Інституту приїхав до римського “Центру Алетті”. На той час я уже переклав для “Свічада” одну з книжок кардинала – “Мистецтво очищувати серце”, тож зустрітися з ним особисто було надзвичайно цікаво. То був неймовірно світлий чоловік. За ті два місяці, які я прожив з ним під одним дахом, у нього завжди знаходилося добре слово для кожного і цікава історійка на кожну нагоду. І от якось, порпаючись перед від’їздом до Львова у бібліотеці “Центру Алетті”, я натрапив на дві збірки казок, які кардинал написав італійською… А сьогодні тихо тішуся, що одна з тих збірок, перекладена раніше чеською, фламандською, польською і словенською, виходить у моєму перекладі українською. І хоч кардинала Шпідліка вже п’ять років немає на цім світі, я анітрохи не сумніваюся, що десь там, у позасвітті, він тішиться також.

Нижче можна почитати одну з казок із цієї збірки.

КРАПЛИНА РОСИ

Професор Уліпіспірус та інші історіїУ повітрі літали собі хмари. Вони гралися, набуваючи різних форм – то овечок на пасовищі, то замків, то храмів, то гір, то озер… словом, усього, на що була здатна їхня фантазія. Так і блукали небом, опиняючись то тут, то там. Сонце пригрівало їх згори, а вітер знай загравав із ними та лагідно куйовдив пишні чуприни. Землею вони зовсім не переймалися: справді, яке діло їм до того, що діється десь там ген унизу? Тож над полями і містами лише пропливали їхні тіні, легковажно ганяючись одна за одною. Та ось настав день, коли вітер раптом перестав бавитися з ними й зробився незвично холодний і колючий.

– Ну все, досить. Тепер я скину вас униз, на землю, – оголосив він пронизливим, різким голосом, а хмари тим часом злякано тиснулися одна до одної. – Надто довго розважалися ви собі тут, у теплі й добрі, і не робили нічого корисного, а лише заступали людям сонце. На землі вже й забули, що десь там існує небо. Прийшов час вам зійти донизу й розповісти людям про його велич: ви будете посланцями неба. Як краще це зробити, вирішуйте самі.

Перша хмара потемніла, насупилася і сказала:

– То люди забули про небо? Треба їх покарати. Тоді вони побачать всю його силу і могутність!

– Гаразд, – погодився вітер.

Il professor Ulipispirus e altre storieВін став холодним, аж крижаним, подув на хмару і перетворив пару на воду, а воду – на град. Лихо! Здійнялася така буря, що в полі полягли хліби, з дерев поопадали яблука і груші, з дахів позлітала черепиця, у вікнах порозбивалися шибки. Люди у розпачі бігали туди й сюди, лаялися на чім світ стоїть і сушили собі голову над тим, як завтра дати з усім цим раду. Про небо ніхто навіть не подумав.

– Я зроблю інакше, – мовила інша хмара. – Налякаю їх, але не завдаватиму шкоди.

Вітер погнав її у край, де довго панувала посуха, й охолодив трохи менше, ніж першу, і не так швидко. Почалася злива. Була неділя, і багато хто саме вийшов на пообідню прогулянку. Всі кинулися врозтіч: хтось устиг заховатися під першим-ліпшим дахом, а хтось – ні, тож мусив скидати промоклий до нитки святковий одяг. Та щойно знову визирнуло сонце, як люди стали весело сміятися з усього цього переполоху. “Зрештою, такий дощисько нашим полям тільки на користь, у нас буде добрий врожай, і ми заробимо купу грошей. Все буде добре!” – чулося навколо. Про небо подумали тільки двоє чи троє старших жінок.

– Так, переконати в чомусь людей справді непросто, – зітхнула третя хмаринка. – Я маленька, біла і навряд чи когось налякаю. Мені залишається хіба непомітно спуститися на землю вдосвіта, коли люди ще спатимуть.

Вночі вітер опустив її на луку, де вона трохи подрімала, а вранці розбудив прохолодним поцілунком. На світанку хмаринка опала на землю росою, і ніхто її не помітив.

dewdrop

Рано-ранесенько одна бабця пішла нарвати трави для своєї кози. Взяла з собою й онучку, яку звали Джанетта. Дівчинка розважалася, бігаючи босоніж по вкритій росою траві. Вона зірвала квітку – синій дзвіночок, на якому блищала краплина роси. Джанетта піднесла квітку до сонця і вигукнула:

– Бабцю, дивися, тут у краплині виблискує ціле небо!

Тієї миті неподалік проходив один відомий поет. Слова дівчинки вразили його і надихнули. Він швиденько побіг додому і написав вірша, який назвав “Небо у краплині роси”. Люди прочитали того вірша – і згадали про небо. Втім, вони й далі майже завжди ходять із опущеною головою.

Книжка на сайті видавництва “Скриня”

Джеремі Кларксон: через місяць у книгарнях

Ще одна колонка з книжки Джеремі Кларксона, яка наступного тижня йде до друкарні, і десь через місяць її можна буде вже придбати у книгарнях. Пару інших уривків див. тут.

Update 7.08.2015: Кілька уривків із книжки опубліковано на сайтах Insider i Zaxid.net.

 Джеремі Кларксон

Принюхуємося до ЄС після колотнечі у Брюсселі

djeremi_klarkson_i_svit_dovkola_0_1Зазвичай я не встряю в розмови про Європейський Союз. Але коли ви у Брюсселі, столиці Бельгії та цілої Європи, то довго уникати цієї теми не вийде.

Учора я засів на якійсь доволі приємній для ока площі з одною милою та начитаною дівчиною-ірландкою, котра живе у Бельгії вже чотири роки. Секунд п’ять ми говорили про красу Брюґґе, одинадцять – про Жана-Клода Ван Дамма, а далі я вже не міг стримуватись.

– От що конкретно дав Євросоюз особисто мені? – поцікавився я без зайвих церемоній.

Я, звісно, перепрошую, та напередодні ввечері я приїхав до «Президентс-готелю» слідом за двома автобусами з туристами, котрі не могли ні прочитати реєстраційних карток із усіми їхніми фантастичними вимогами, ні до пуття збагнути, чого від них хочуть. Бо виходить дуже цікаво: щоби в’їхати до Бельгії, паспорт вам не потрібен, але, щоби вас пустили переночувати, треба вказати номер паспорта.

Тож доки мені видали ключ від номера, довелося зачекати лише якісь дві години. З’ясувалося, що це не номер, а, фактично, справжнісінька двомісна доменна піч. Окрім того, я відразу ж дізнався, що цей готель сконструйовано та обладнано так, аби він відповідав насамперед вимогам заїжджих американців. А вони, як відомо, почуваються затишно тільки у двох випадках: у приміщенні має бути або така спека, щоб там буквально закипали мізки, або така холоднеча, щоб замерзав азот.

Десь о першій ночі я запхав подушку до міні-бару, де сподівався бодай на пару градусів її остудити, й у розпуці ліг, намагаючись хоч трохи подрімати. Проте саме тоді мій сусід за стіною надумав зіграти у сквош. І негайно взявся до діла. Тривало це десь годину.

Добряче облившись потом, він вирішив, мабуть, що незле було би поправити це діло ще й водою, і пішов у душ, де весело провів іще одну годину. Далі йому спало на думку, що час уже й потеревенити зі земляками, котрі залишилися дома, в Айові. Щоправда, я і досі хоч убий не збагну, навіщо було для цього марнувати гроші на телефон.

“Здоров, Тодде, це Чак! – ревнув у слухавку він. – Послухай, як голосно тут можна врубати телик!” У мене ще не було нагоди це перевірити, але я все одно не маю жодних сумнівів стосовно того, хто фігурує у «Книзі рекордів Ґіннеса» в рубриці «Найгучніший голос у світі». Старий добрий Чак, хто ж іще. Знали би ви, до речі, скільки в нього друзів! Коли він із усіма наговорився, настала, звісно, пора на ще одну партійку у сквош. Урешті-решт, я не витримав, зателефонував на рецепцію і запитав, чи не могли би вони подзвонити до мого сусіда і попросити його вгамуватися. Я почув, як у нього задзеленчав телефон.

“Алло! – гаркнув він. – О, так, звичайно!” А тоді поклав слухавку, постукав до мене у двері й шепнув (від такого шепоту репається кора на деревах): “Вибач, друзяко!” Тієї самої миті за вікном зійшло сонце. Ви ж знаєте, як добре воно вміє вишукувати всілякі щілини під чи над сонцезахисними щитками в авто, правда? Так-от, наше денне світило й цього разу зуміло знайти шпарку між шторами, і варто було на мить розплющити очі, як гострий, розпечений і, безперечно, радіоактивний промінь відразу ж уп’явся мені прямісінько в сітківку. Довелося витягати подушку з міні-бару і повертатися назад у піч… Тобто я мав на думці – до ліжка.

Нічого дивного, отже, що наступного дня в мене якось не було ні найменшого бажання базікати про того бісового Ван Дамма. “То що такого особливого зробив для мене Євросоюз?” – заповзявся я.

Моя співрозмовниця, затята єврофілка, заходилася розповідати, що от вона, приміром, не могла би вступити до жодного університету в Ірландії, бо ходила до школи в Англії, а відтак не говорить ірландською. “Гаразд, – сказав я, – це, звичайно, чудово, та мені від цього що?”

Їй хоч-не-хоч довелося погодитися, що таки нічого, та це її анітрохи не збентежило і вона повела далі: мовляв, тепер на шкіряних черевиках, зроблених в Євросоюзі, має бути спеціальний знак ЄС, який підтверджуватиме, що вони справді зі шкіри.

Гм… Чомусь я не впевнений, що лише цього досить, аби виправдати існування тут двоцентрового і трирівневого уряду, де працюють 35 тисяч осіб. Особливо з огляду на те, що переважній більшості з нас і самим стає кебети відрізнити виріб із коров’ячої шкури від продукції саудівських нафтопереробних заводів. “Е, ні, – сказав я, – так не піде, на самій шкірі ти тут не виїдеш. Пошукай кращих аргументів”.

Вона спробувала пробити мене тим, що от дизайнерський одяг завдяки ЄС тепер у Британії подешевшав, але через те, що я зроду не ходив у «Prada», знову промахнулась. А тоді бовкнула, що от якби не Рада Міністрів ЄС, то повітря у Європі було би значно бруднішим, аніж воно є. Не те, ой, зовсім не те. Через двадцять хвилин, коли я закінчив пояснювати, наскільки малої шкоди завдають природі людина та машини, які вона створила, моя співрозмовниця поїхала далі.

От якщо мене заарештують за перевезення наркотиків там, де немає британського посольства (а що, ще і справді є такі країни?.. Ми вдвох так і не пригадали жодної), то я зможу звернутися по допомогу до дипломатичної місії будь-якого з членів Євросоюзу, яка функціонує в тому місці.

Тож якщо вас запроторять до каталажки в Кабулі за зберігання героїну – а це, повірте мені, дуже малоймовірно, – і наше Міністерство закордонних справ із якихось причин не матиме впливу на цю ситуацію, ви завжди зможете звернутися до шведів.

І це все, що вона зуміла запропонувати, прокопирсавшись у пам’яті цілу годину – не менше. Дешеві шкіряні черевики та допомогу від вікінгів, якщо ви потрапите в тарапати в якійсь дірі у третьому світі.

Того самого вечора я переїхав до готелю, де покоївки 24 години на добу не випускали з рук порохотяга. А через те, що мій номер розташували в якомусь хитромудрому закапелку, то саме там вони переважно й завершували свої перегони, з розгону луплячи плінтус.

Власне, в цьому, підозрюю, і криється причина того, що ЄС насправді не працює. Просто ті, хто ним керує, ніяк не можуть виспатися.

Анджела Нанетті, “Мій дідусь був черешнею”: рецензії

08.07.2016

 Така рідна Італія

«Видавництво Старого Лева» завжди тішить українських читачів перекладами першокласних дитячих книжок. Цього разу ближчою до нас стала Італія в особі однієї з найвідоміших італійських письменниць Анджели Нанетті. Її книжка, яка привертає увагу вже навіть назвою, зібрала на Батьківщині цілий оберемок національних премій. І не даремно. Захоплива і щемлива історія однієї італійської родини захоплює і не відпускає, а італійський антураж здається таким знайомим, що часом дивуєшся, як це у нас з італійцями так багато спільного.

Оповідає історію про «дідуся, який був черешнею» маленький хлопчик Тоніно. Він описує своє життя, знайомлячи читача з мамою, яка головним чином і тягне на собі виховання нащадка, татом, який постійно на роботі, а ще з повним комплектом дідусів та бабусь: міських та сільських. Протиставлення робучого села і розманіженого міста – таке затерте в українській літературі – тут виявляється досить органічним і ненав’язливим. А далі в оповіді тривалістю в кілька років одна за одну чіпляються історії. Від першої сторінки до останньої багато що змінюється. Тоніно іде в школу, сільська бабуся помирає, а дідусь стає для хлопчика найкращим другом.

Попри неквапливу оповідь у формі спогадів, роман просто порскає великими і малими подіями. Наприклад, боротьба проти відчуження прабатьківської землі через забудову, у іншого автора стала б основою для окремого повноцінного твору. Тут же це лише штрих до масштабніших подій і засіб для створення психологічних портретів героїв. Та ж історія і зі шкільними непорозуміннями через неординарну поведінку дідуся (до речі, сама авторка у минулому – вчителька). Чи з охолодженням стосунків батьків і їхнім розлученням.

Теми, якими оперує авторка, численні й багатоманітні. Іноді аж дивуєшся, як вони вмістилися у такому загалом невеликому за обсягом творі. Особливо вирізняється, втім, тема смерті, описана детально, але водночас без зайвого акцентування. Починаючи від звичного для села різання птиці й закінчуючи смертю бабусі – жодного разу авторка не сфальшивила. Коли надходить час, бабуся ріже курей, яких сама викохала, бо така природа цього світу. І так само природно і тихо відходить сама, лишаючи, щоправда, замість себе… гуску. Черешня, посаджена дідусем у день народження єдиної доньки – хлопчикової мами – має ім’я і є не менш важливим членом родини, аніж будь-хто інший. Зрештою, вона починає уособлювати для хлопчика втраченого діда, адже всяка людина жива, доки про неї бережуть пам’ять. Мало яка книжка здатна навчити цьому читача-дитину.

Але не варто думати, що роман Нанетті промовляє лише до дітей.  Упродовж усієї оповіді авторка апелює до «дорослої» системи цінностей. Можна сказати навіть – деконструює її. Бо ж і в романі і в житті буває, що речі, які здаються дорослим неважливими і зайвими, а дітям – життєво важливими, виявляються рятівними і для тих, і для інших. Закрути життя, болісні розлуки і втрати, компроміси з самим собою виснажують, а врешті виводять людину до витоків, до тієї малої «внутрішньої дитини», якої радять слухатися знаючі психологи.

Українською роман «Мій дідусь був черешнею» переклав Андрій Маслюх, а ілюстрації та самобутню обкладинку до нього створила Анастасія Стефурак. До речі, завдяки такому оформленню та кольоровим малюнками, українське видання сприймається на межі книжки для читання й такого популярного нині концепт-буку. Хай там як, але тримати книгу в руках збіса приємно.

«Мій дідусь був черешнею» – книжка для всіх, кому одного разу виповнилося дев’ять років, і не важливо, як давно.

Автор: Володимир Чернишенко

Джерело: “Буквоїд” (http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/07/08/151318.html)

 

29.05.2015

Сезон закрито: 8 найкращих книг весни

…У нас багато виходить першосортної дитячої – і підліткової також – літератури, але трапляються і беззаперечні шедеври, книги-на-всі-часи, які відразу треба купувати “про запас”: собі, майбутнім дітям, дітям дітей, дітям друзів. Усім. Книга італійки Нанетті – саме той випадок.

Хлопець Тоніно росте з батьками, поруч живуть татові – “міські” – дідусь із бабусею, а за містом – мамині, сільські. І саме для українського читача це дуже зрозуміла історія: ідилія життя “на природі”, з сімейними легендами і традиціями, побутом і ритуалами, особливою вітальністю і специфічним – гармонійним, все-примирливим – типом чуттєвості. Саме там Тоніно зустрінеться вперше зі Смертю: спочатку бабусиною, потім дідусевою. Але до того, як, власне, “стати черешнею”, милий і мудрий Оттавіано навчить онука жити з такими речами – і не просто миритися з трагічними обставинами, а бачити їх суть: що сім’я – це тяглість і найвірніша опора, що люди не вічні, але це не біда, бо смерть – лише початок, якщо вас є кому пам’ятати. І по фізичній смерті кожен може перетворитися на те, що він найбільше любив за життя. Дуже небезпечна – через потенційну можливість завалитись у махровий сентименталізм – історія проходить усі підводні камені дурного смаку легко і невимушено, так, що під кінець – скільки не тримайся – горло буквально перехоплює. Від справжньої радості, звичайно.

Хороший переклад Андрія Маслюха, прекрасні – хоч бери і шпалери на всі кімнати з них роби – ілюстрації Анастасії Стефурак, у загальних рекомендаціях – Національна премія Андерсена найкращим дитячим письменникам світу. Але головне – сам текст, єдино правильна знайдена і відтворена інтонація, яка й робить половину справи в таких історіях: “Бабця казала, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі і що їй довелося добряче попріти, доки він таки спіймався на її гачок. Але вона, можливо, трохи й перебільшувала, бо любила його так сильно, що це було видно й досі”. Що скажеш – розкішно.

Автор: Євгеній Стасіневич

Джерело: “Інсайдер” (http://www.theinsider.ua/art/vesna-vinikala-de-tilki-mogla-8-naikrashchikh-knig-sezonu)

10850398_747378562005032_143389557_n

27.05.2015

Малий Тоніно у дорослому світі

Зненацька я прокинувся; серце у мене калатало, але я не бовся, бо й далі чув голос дідуся, який повторював: «Я тут, Тоніно, тут, з тобою».

Шестирічний Тоніно живе неподалік від своїх “міських” дідуся та бабусі, але хлопчик значно чутливіший до почувань і світобачення “сільських” дідуся Оттавіано і бабусі Теодолінди. Світ його родинних стосунків – мама-син-дідусь-невістка-свати-свекруха-тато-сестра – сповнений різноманітних емоцій та рівнів порозуміння. І попри те, що смерть – це одна з ключових тем повісті Анджели Нанетті “Мій дідусь був черешнею”, у тексті йдеться більше про дитячі страхи в доміш із нерозумінням дорослого світу.

Читаючи книжку, ніби розгадуєш логічну задачку хто, що, коли і з ким трапилося, ніби складаєш вціле пазл життєвої історії. Про вік хлопчика ми дізнаємося майже в середині тексту, а сповіщення про смерть бабусі авторка подає так заздалегідь і непомірно делікатно, ніби ми самі нашіптуємо цю правдиву істину хлопчаку. Чи не найчастіше причиною спогадів про дідуся і бабуся є природа: «… а я перебирався з гілки на гілку. В голові у мене звучав дідусів голос: «Думай, що ти-пташка… думай, що ти –кіт… думай, що дерево – твій приятель». Дерево є животворчим символом життя та збереження традицій: воно росло разом з мамою, росте разом з хлоп’ям і тепер заразом із його сестричкою.

Книжка Анджели Нанетті цілковито реалістична, однак доволі стереотипна з точки зору сімейних стосунків і гендерних питань. Бабуся Теодолінда, мама, крихітна Корінна – жіноча сторона світу малого Тоніно. Бабуся спокійна та емоційна, мама неспокійна та зайнята, а маленька сестричка виявляє зацікавлення до всього нового в її житті. Словами сина авторка осписує усі можливі емоцій його мами – від хвилювання за нього до розчарування в час розлучення з татом, та поміж тим її переживання за знищення черешні в селі. Що ж до чоловічого начала, то воно тут яскраво дідусеве з онуком і аж ніяк не таткове, бо він з’являється тут лише як друга сторона конфлікту з мамою. Дідусь навпаки є наставником та прикладом чоловічого виховання. Крізь призму дідусевих слів хлопча сприймає та починає розуміти життя. «Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня». Він дозволяє вилазити на дерево, приїздить щоразу на день народження та відвідує його у школі. Він сильний духом і впертий життєлюб.

Книжка вперше вийшла українською у прекрасному перекладі Андрія Маслюха. Завдяки йому, цю книжку можна лексично «смакувати». Навіть добір образливих слів такий наповнений і не спаплюжений, що я відразу роблю помітки поруч із суто українськими словами: придуркуватий, упертюх. Та ще звороти, які хочеться запам’ятати – «впадала в зажуру», «зсунувся з глузду», «зчинився гамір», «звівши до неба очі».

Чуттєве та гармонійне ілюстрування Анастасії Стефурак (уже відомої роботою над книжкою-картинкою «Українські прислів’я», «Йорґен+Анна=Любов», «Невгамовна Кейті» і «Кейті у школі») надає книжці шарму та підлітково-авторського слова. Зображення не емоційні та графічні в деталях, однак спокійні, продумані та зрозумілі читачеві.    

Видання «Мій дідусь був черешнею» для дітей середнього шкільного віку. Я доповню для «спільного» читання, бо книжка потребує супровідної бесіди з підлітком. Попри відображену реалістичність іншої культури, попри те, що перше видання вийшло ще 1998 року, історія близька українському читачеві. Тим паче в час актуальної війни в України, коли багатьом дітям доводиться прийняти втрату рідних. Рядки «померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям» допоможуть батькам порушити таку непросту тему смерті.

Класичний текст італійської літератури для дітей «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті отримує від Букмолі 5 мольок.

Автор: Марія Удуд

Джерело: “Букмоль” (http://bokmal.com.ua/books/maly-tonino-u-doroslomu-sviti)

20.04.2015

Солодка черешня з італійського саду

Ця зворушлива й часом, може, надміру сентиментальна повість завершується несподівано сильним катарсисом, що здатен діткнути не лише дитячу душу.

Хлопчику Тоніно випало жити в негармонійній родині: його тато з міста, а мама з села. Відповідно є міські та сільські дідусь і бабуся, що теж не завжди знаходять спільну мову. Самому Тоніно цікавіший сільський світ, бо там усе живе і має власну історію – як ота черешня, посаджена щасливого дня, коли народилася його мама. Дерево росло разом із нею, і Тоніно вже дістається готова легенда, справдешнє дерево життя, що вміє дихати й сміятися.

Оповідь ведеться очима дитини, й авторка справді віртуозно веде маленького читача тонкою гранню численних конфліктів: життя і смерті, міста й села, батьків і дітей, чоловіка й жінки, дитячого й дорослого світосприймання – і зрештою виводить на вершину дитячого катарсису, коли маленький хлопчик несподівано для самого себе рятує дорослий світ.

Тією вершиною виявився вершечок черешні, на який Тоніно заліз, аби врятувати її. Дорослим не вдається зняти хлопчика, бо ж він пам’ятає дідусеву пораду, як вдало лазити по деревах: «Думай, що ти – пташка… думай, що ти – кіт… думай, що дерево – твій приятель….» Отак, зріднившись з усім світом (Тоніно думав і про те, що дідусь насправді не вмер, а втілився в оцю черешню, яку так любив), хлопчику таки вдалося виграти свій найперший бій.

Той спокій розрядив усі конфлікти і поновив зв’язки. Бо ж є такий хлопчик, якому це справді важливо. І є ті невидимі зв’язки з рідними душами, про які говорив колись дідусь: «доки тебе хтось любить, померти неможливо».

…А ще подумалося: ця повість насправді дуже «українська». Це ж «рідна» тематика нашої літератури, за яку її часом покльовують критики у спробах збудити з провінційного сну: повернення до кореня, до роду, оспівування сільської ідилії на противагу міській агресії… А з італійського боку глянеш: ач, не в тематиці річ…

Автор: Марія Литвин

Джерело: “Казкарка” (http://kazkarka.com/books/solodka-chereshnya-z-italiyskogo-sadu.html)

16.04.2015

Перед тим, як повернутися до Саду…

Світ дідусів і бабусь відрізняється від решти дорослого світу. Бо старість – це такий час, коли у підсумку пережитих комбінацій обставин і зроблених після них висновків нарешті розумієш, що насправді має значення, але сказати іншим про ці свої знання не можеш. Згідно із якимись невідомими законами світобудови ці знання мають відкритися кожному особисто. Зрештою, казати про свої відкриття не вартує також з інших причин: ніхто, крім інших представників клубу «за 60», не повірить або ж просто засміє. Доки сам не постаріє.

Єдині, з ким можна відвести душу, це онуки. Бо вони ще не встигли забути про те, що прийшли із Саду. А якщо онук ще й пише, та ще й «не так, як інші діти, і не так, як треба вчительці»? Якщо у своїх шість замислюється, як у серце потрапляють скалки; як ростуть діти і дерева; чим різняться міські дідусі від сільських; і чи можна захворіти від самотності, якщо тривалий час бути далеко одне від одного? Дідусеві Оттавіано пощастило: його онук Тоніно саме такий. Бо як пояснити той факт, що малий у своїх чотири навчився чути, як дихає черешня у їхньому дворі?

Ми занадто довго ходимо із розплющеними очима, боїмося їх заплющити, щоб не перечепитися і не впасти. Проте все одно падаємо – із розплющеними очима. Падаємо, бо не вміємо жити поруч із тими, кого любимо… Дідусь же пропонує Тоніно і нам із вами піднятися на рівень угору і… на хвильку заплющити очі. Бо те, що побачиш із заплющеними очима, тільки й має значення! Спочатку, як і малий Тоніно, побачимо лише власну темряву і нічого більше, все ж дещо пізніше помітимо синичку, що годує з дзьобика своїх малят, і бджіл, які облетіли чимало квітів і тепер летять додому з повними животами. Бо «якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Книжка – про оте невловиме і справжнє, що навіть не хочеться називати, щоб не втратити його неповторності. Бо назвати – це вбити когось, заперечити його існування, забути, повестися, як це роблять усі стандартні дорослі. Тому краще говорити обережно, ставши навшпиньки і, прикривши рота долонькою, нашіптувати, як це роблять діти, коли оповідають про щось сокровенне…

Все ж будьте готові, світ не простить вам бажання осягнути справжній смисл речей. Як і дідусеві Оттавіано, якого «мали за такого собі дивака, трохи навіть божевільного». У цьому світі за все треба платити. За знання і любов також…

Хоч книжка про втрати і дорослішання, але не позбавлена радості, не моралізаторська і не нудна, печаль у ній світла, як і зміни, які вона з собою приносить.

Ми забуваємо, що смерть – це лише перехід, а не цілковите зникнення, що видимий світ – ще не вся реальність, і від нас самих залежать наші стосунки та радість від простих речей, як-от сабайон на сніданок і прикрашання черешні у дворі замість традиційної ялинки… І байдуже, якщо решта світу буде думати ніби ви «цілковито зсунулися з глузду». Старенькі добре знають, що вони тут ненадовго, тож треба встигнути робити несподіванки для тих, кого любиш, адже іншого Різдва може просто не бути. А «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме з цієї причини після смерті бабусі Теодолінди дідусь Оттавіано шукає її у всьому, що старенька так любила за життя. Для нього нічого дивного немає у тому, що бабуся перетворилася на гуску Альфонсину. Бо «якщо ти не помираєш, бо тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий». Закон збереження енергії – елементарно! Сам же дідусь Оттавіано став черешнею, яку так любив і оберігав навіть під час морозів, розкладаючи вогнище вночі, щоб його улюблена Фелічія не втратила цвіту…

Малому Тоніно пощастило – його дідусь і бабуся завжди з ним, достатньо просто вийти у двір, де росте черешня і гріється на сонечку Альфонсина. Чому ж тоді після багатьох стареньких залишаються всього лише черевики і окулярів пара? Невже їх ніхто не продовжує любити?

Як стверджував один геніальний старенький, Клайв Стейплз Люїс, кожен сам моделює свій Сад, причому ще за життя. Розповідь малого Тоніно, який «пише не так, як треба вчительці, і не так, як інші діти» – це запрошення увійти на хвильку до його саду з черешнею, на яку нікому, крім сестрички Корінни, він не дозволяє вилазити. Він робить так само, як Велетень-Себелюбець Оскара Вайлда, який одного разу розчулюється і впускає Малюка з вулиці погратися у його рідкісному саду, за що Малюк  пізніше впускає Велетня до Свого Саду…

Перед тим, як повернутися до Саду, наші бабусі-дідусі мають розказати нам щось важливе. Але щоб їх почути, треба стати навшпиньки і заплющити очі. Інакше нам здасться, що то просто десь за вікном шелестить на вітрі молоде деревце.

…А моя бабця, якщо хочете знати, була старим горіховим креденсом – отим універсальним елементом старосвітських меблів, які донедавна були в кожного вдома. Креденс уміщав у себе окремий Всесвіт з усіма цими пуделочками-пляшечками-мішечками, вміст яких рятував усю вулицю і нас, малих, від усіх можливих хвороб. Я й досі по ночах чую його дерев’яне схлипування (у бабці був ревматизм, у неї постійно боліли ноги, особливо на зміну погоди). То що ви на це скажете, дорослі? Ви й досі не вірите?..

Автор: Ірина Березовська

Джерело: “Видавництво Старого Лева” (http://starylev.com.ua/club/article/pered-tym-yak-povernutysya-do-sadu)

08.04.2015

«Мій дідусь був черешнею»:

історія про щасливе дерево

«Кожен читач має щось схоже з іншим читачем тієї ж історії. Кожен окремо і всі разом вони відтворюють історію автора у власних фантазіях. Вона одночасно стає приватною і публічною, індивідуальною та спільною, особистою та міжнародною. Цілком може бути, що це те, що люди вміють робити найкраще».

                    З «Листа до дітей усього світу» Шівон Паркінсон

 Ось уже другий рік поспіль головною темою Міжнародного дня дитячої книги стають так чи інакше витлумачені історії. Історії, які здатні об’єднувати і примирювати людей не гірше (а то й краще!) за політичні гасла; історії, які дозволяють мандрувати іншими світами та пізнавати цей, які дарують можливість переживати нові почуття і, що не менш важливо, розуміти себе та інших. Історія, про яку сьогодні йтиме мова, – це вже давно популярна у багатьох країнах повість італійки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), яка місяць тому з’явилася в українському перекладі («Видавництво Старого Лева»).

Переклад книжки «Мій дідусь був черешнею» здійснив Андрій Маслюх, а ілюстрації виконала Анастасія Стефурак

Книжка Анджели Нанетті – це розповідь про стосунки між трьома поколіннями, про взаємини між закоренілими містянами та закоханими у землю селянами, про перші зустрічі зі смертю та здатність співпереживати, про взаємодопомогу і взаєморозуміння, про любов до природи і здатність бути добрим до інших. Розповідаючи про цю книжку, не хочеться зосереджуватися на дотепних моментах, яких у тексті чимало, на іронії, відчитату яку вдасться лише дорослим, і на перебігові подій, який важить значно менше за те, як він впливає на героїв. Загалом, сюжет повісті складно звести до одного короткого визначення. Але, якщо спробувати означити його кількома словами, то можна дійти до висновку, що «Мій дідусь був черешнею» є історією про родину, життя і дідуся. Про родину, як квінтесенцію духовної спорідненості та близькості між людьми, життя, яке не закінчується доти, доки тебе хтось любить, і дідуся Оттавіано, який навчив свого онука Тоніно – головного героя й оповідача – усе це розуміти.

«Якось, повернувшись із дитячого садка, я не застав дома ні мами, ні тата, а лише дідуся Луїджі з бабцею Антоньєттою. З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу.

– Як поїхала?! – закричав я. – А чому вона нічого мені не сказала, не попрощалася зі мною?! І що тепер буде з Альфонсиною?»

Кілька років тому Тоніно, крізь призму світобачення якого ми й дізнаємося усю цю історію, жив у місті разом з мамою і татом. По сусідству з ними мешкали татові батьки з улюбленим песиком: Луїджи, Антоньєтта і Флоппі, а в сорока кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. В цілому, історія Тоніно починається зі смерті бабусі Теодолінда, коли головний герой вперше зіштовхується з чимось, чого він не може зрозуміти і вперше стає свідком похорону. Звичайно, фраза «Бабця Теодолінда померла» нічого не пояснює п’ятирічному Тоніно, не дає відповіді на питання «Де бабця?». Він ще може змиритися з тим, що бабуся «поїхала». Але як вона може бути і «дерев‘яному ящику», і «на небі» одночасно?

«У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев‘яному ящику, на який наклали купу квітів, — бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там, усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили».

Єдиним, хто зміг пояснити Тоніно смерть стає дідусь Оттавіоно: »Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця». Таким чином, давня, як світ, ідея реінкарнації виявляється найадекватнішим і найдієвішим способом зробити смерть чимось зрозумілим, не страшним і не травматичним для дитячої свідомості.

«Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Центральним образом повісті стає черешня Фелічія (від італ. «феліче» – щасливий) – дерево, яке дідусь Оттавіано посадив у день народження мами Тоніно – Фелічіти. Щаслива черешня постає символічним втіленням і родини — як родинне дерево, і життя — як дерево життя, і дідуся — як дерево пізнання, родинне дерево та дерево життя заразом. Саме черешня, у якій так просто реалізується ідея реінкарнації, у якій поєднується звичайне біологічне життя і магія, допомагає Тоніно пережити смерть дідуся Оттавіано і зрозуміти, що таке турбота про близьких і рідних.

Сказати, що сімейна історія Тоніно – це історія про втрату можна лише не читаючи книжки. Під кінець повісті уважні читачі обов’язково переконаються, що увесь час мова йшла аж ніяк не про втрати, а – про знаходження, головним чином, себе, рідних людей і рівноваги у світі. Отож, хоч книжка і торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною. Авторка вдало відтворює мову та психологію справжньої, не рафінованої дитини, отож читачам не складно буде повірити в цю історію і зблизитися з головним героєм. Можливо, не для кожного, але для багатьох він стане другом та цікавим співрозмовником, а його досвід допоможе у житті як дітям, так і дорослим.

Букмоль рекомендує книжку для прочитання разом з дітьми та оцінує її у 5 мольок

Автор: Міра Київська

Джерело: “Букмоль” (http://bokmal.com.ua/books/miy-didus-buv-chereshneyu/)

31.03.2015

Так вони стають міцнішими

Людина не помирає – її душа переселяється у тваринку. Людина не помирає, а перероджується в іншій людині. Людина не помирає, лише перетворюється на дерево… Розумники називають це примітивними віруваннями. Зазирніть до ніжної і мудрої книжки Анджели Нанетті і назвіть це надією.

Про те, як «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), розповідає хлопчик Тоніно. Йому п’ять років, він живе у місті разом з мамою Фелічітою і татом, поруч із ними мешкають татові батьки Луїджі і Антоньєтта, а в сороках кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. Власне, ця історія починається зі смерті Лінди.

Самотній дідусь забирає Тоніно до себе у село, де проходять найкращі два місці в житті малого (дід, зокрема, вчить його лазити по деревах). Втім, закінчилися і вони: муніципалітет надіслав повідомлення, що нова дорога пройде через обійстя Оттавіано, треба знищити його сад і, зокрема, черешню, яка росте перед будинком – посаджену у день народження Фелічіти і на її честь. Старий через це захворів, після лікарні переїхав до дочки, програв позов проти міста – і опинився на дереві в парку, де розмовляв із пташками, відтак у божевільні, де скоро помер.

У цей же час не витримує трагічних подій шлюб батьків Тоніно. Мама з малим переїздять до села. Горе від втрат, увесь відчай малого виливається в одному доленосному вчинку. Коли бульдозери приходять, щоб зрити дерево, він залазить на черешню – аж доки спровокований розголосом у ЗМІ мер не погоджується дідову ділянку залишити у спокої. Хвилювання за малого зближує батьків, вони знову оселяються разом уже у селі, і народжують Тоніно сестру.

Це один із перших творів Нанетті – нині, либонь, найпопулярнішої в Європі дитячої письменниці. «Мій дідусь…» відразу привернув до себе увагу, його відзначили у престижних рейтингах дитячого читання на кшталт списків «Білих ворон», книжка отримала чимало відзнак і премій (скажімо, вона була у короткому списку премії Г.-Х. Адресена) і, зрештою, підказала новий спосіб легко говорити до дитини про серйозні речі. Таким новим способом є чітке усвідомлення: історія для дітей завжди моделює, а не транслює культурні установки; принаймні мусить. Якщо повість Нанетті і можна порівняти з якимсь сучасним твором за шкалою значущості для дитячого читання, то, мабуть, зі «Світом Софії» Юстейна Ґордера. Варто щиро порадіти, бо настав час почути Нанетті українською; хочеться сподіватися, що «Мій дідусь…» буде хорошим стартом для її «всебічної українізації».

Сюжет нескладний, мова легка, історія тривіальна, але бути докучливим читачем натомість доведеться: «Мій дідусь…» є якою завгодно книжкою, але не простою.

Дитяча проза про смерть

Що стається з родиною, коли один із її членів зникає, і раптом ясно: саме на ньому/ній родина і трималася? Нанетті підказує зсампочатку: бабця Теодолінда була саме такою опорою – огрядною, повною, великою і гладкою та «пречудово почувалася б на ринзі у суперважкій вазі» – вона надійна і неяскрава, як сама земля. За рік після смерті Лінди у розмові з сином вибухає гнівом Фелічіта – той випадково нагадує їй, що вона народилася хворою безсилою дитиною, горошинкою. Дрібниця, начебто. Але бути горошинкою на тлі могутньої Лінди – значить, знову і знову констатувати руйнацію цього світу. Смерть старої сприймають як зраду не лише наївне дитя-розповідач, а й цілком дорослі герої. Їм можна вижити, лише щиро повіривши: Лінда залишилася поруч, навіть якщо у вигляді гуски.

У в цілому стриманому щодо пафосу тексті дисонує одна репліка: «Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям» – так пояснює малому смерть бабці Лінди бабця Антоньєтта. Смерть близької людини у світі Нанетті – це момент, коли все зміниться; страх перед ними красивою брехнею не перекрити.

Відновити гармонію тут належить дитині. Ні, не Тоніно. Він посередник, такий собі Гораціо – вижив і розказав. Подолати смерть спроможна «нова людина»: крихітна Корінна, яка у фіналі книжки ще не здатна приєднатися до брата, котрий сидить на гілках дерева, а дорослим туди зась; проте драбинка вже приставлена до стовбура, на неї дочекається. Немовля нічого не знає про смерть і саме тому здатне протистояти їй.

Фелічія-черешня – одна з головних героїнь (гляньте на назву книжки) – достатньо складний символ. Пов’язаний він, зокрема, і зі смертю. Вперше на дерево Тоніно залазить, коли Лінда уже важко хвора; вона повільно помирає, він забирається все вище. Останній із дорослих, хто відривався від землі, ховаючись у кроні Фелічії, був дідусь-не-від-світу-цього… Таке собі дерево світу на подвір’ї мерців, де гілки сягають неба, куди відлітають без літаків, а коріння – землі, в яку зарили коробку з Ліндою. І дві істоти на цьому дереві: розповідач-дитина і слухач-дитина, які мають два світи і поєднати, і потлумачити.

Серйозна байка про диваків

Дві родини, між якими існують заклопотані батьки маленького хлопчика – одні старі живуть у місті, прогулюються з вередливим собакою і впевнені, що померти – значить просто зникнути; інші старі сидять на деревах, гасають на старих пікапах, ховають за пазухою курячі яйця і запевняють: бабця перетворилася на гуску.

Можемо прочитати тут протистояння села і міста: до цих тем ми привчені, і насправді воно тут є – безумовне і чітке. В селі знаходиться все надважливе для малого: дерево, гуска-бабця, дім дідуся, мама, сестра.

Можемо відчитати сюжет про природну і культурну людину, такий собі конфлікт натури і цивілізації. Слово «цивілізація» в цій історії, скажімо, виринає один раз – цивілізованою міська бабуся назве гуску Альфонсину, котра чемно поводилася за святковим столом. До речі, власного песика за таких саме умов вона визначить як майже-людину. Людина в такому світі – отже, це цивілізація плюс ще щось?

Але адекватніше буде поміркувати зараз про норму, позаяк саме це питання хвилює і авторку, і героя «Мого дідуся…» – але до легкого вирішення воно не надасться. Дідусь гуляє парком із собакою і дідусь сидить у парку на дереві – хто з них нормальний? Обидва, очевидно. У першому випадку це така собі норма повинності (такої поведінки і таких реакцій потребує від нас співіснування з іншими людьми). У другому – уроджена норма (так, як має бути, бо того вимагає внутрішній стан людини). Тут головне не зачудовуватися чужими фантазіями про норму. Спостережливий хлопчик рекомендує нам героїв своєї історії: «Луїджі й Антоньєтта були вони точнісінько такі ж, як і решта міського люду» – «Оттавіано й Теодолінда не були подібні ні на кого, навіть на своїх сусідів». І хто з них ближчий малому? Ясно: хлопець сидить на дереві поруч із дідом.

Оттавіано зачаровує: він красивий (про це напишуть кілька разів), кумедний, щирий (о, італійським темпераментом у книжці натішитесь!), вчить слухати дерева і розважає байками – простіше: в унормованому міському світі малого він є нетутешнім. Дочка сумно говорить про своїх сільських батьків: «Вони як ті привиди» – ідеальна для них характеристика: страшно, цікаво і мусять розчинитися. От тільки Оттавіано буквально божевільний, хай навіть і йдеться у його випадку про безумство наднормативне. Хлопець натомість має через його байки і вчинки проблеми в дитсадку: онук дивака і сам є диваком.

Між тим Нанетті побудувала для своїх диваків доста затишний світ.

Мудра книжка про дорослішання

Кому в цій історії не позаздриш, так це матусі.

Відомо, що родинні сценарії мати спроможна передати дитині виключно у два способи: вона прямо переказує цінності того порядку, в яких виховували її саму, або власним же прикладом мотивує дитину чинити цим цінностям супротив. Отже, дитина так чи інакше приречена або копіювати поведінку матері, або робити точно навпаки.

Мама Фелічіта є ще й дочкою Лінди, не забуваймо про це. І якщо малому бракує обіймів, в яких можна притиснутися до м’яких, як подушки, бабциних грудей, то, що в руках «важковаговика» Лінди можна і задихнутися, точно знає Фелічіта. Бабця, до речі, майстерно скручувала голову курям і гусям, яких любила до нестями – це коло життя, наголошувала вона. Але й Тоніно нам повідомляє: мама боїться залишатися вдома сама, мама не відпускає його від себе ані на крок, «якби могла, то, напевно, приклеїла б мене до себе, як поштову марку до конверта» і ніколи не довіряє «дорослим». Тато? Та він навіть імені в цій історії не має.

Черешня Фелічія, посаджена на честь народження Фелічіти і названа її іменем, обидві значать «щастя». «Щасливий» вирізав на дереві дідусь, коли його садив (думаю собі: чи стає таврування менш болісним за формою, якщо за змістом є оттаким життєствердним посланням?). Дерево росте разом із малою. Дерево опиняється у небезпеці після смерті доглядальниці, яка покинула і дочку також. Дерево рятує дитина. Дитиною рятується і Фелічіта – немовлям-дочкою… Діти у фіналі вдвох сидітимуть на надійних гілках щасливої черешні.

На одному з родинних знімків (збожеволілий дід альбом знищив, їхній зміст здатна передати лише пам’ять Тоніно) маленька дівчинка сфотографована на тлі черешні, у якої щойно підрізали гілля – дерево виглядає голим і понівеченим. Ні, заспокоїли малого, черешням від того добре: «Рослинам це тільки на користь, так вони стають міцнішими». Делікатна аналогія людини і дерева з «Мого дідуся…» в цьому місці дає неоднозначний результат. «Відрізані гілки» осиротілої Фелічіти також зробили її міцнішою, більше: нарешті щасливою – саме невідворотність смерті батьків є умовою щастя дитини?

Ми все ще про дитячу книжку говоримо?

Не сльозлива  історія про любов

«Мій дідусь…» – це спогади уже дев’ятирічного Тоніно: він розказує про тих, кого любив, новонародженій сестрі. Є така вимога до адекватного опису явища – щось проявляється не в максимумі його ознак, а у необхідному мінімумі. Тоніно добре запам’ятав цей необхідний мінімум і адекватно його відтворив: смерть – це коли когось немає поруч, любов – це коли ти знаєш, кого нема поруч.

«Видавництво Старого Лева» рекомендує повість Анджели Нанетті для середнього шкільного віку. Знаєте, за бажання слово «шкільний» можна і прибрати.

Автор: Ганна Улюра

Джерело: “Збруч” (http://zbruc.eu/node/34465)

31.03.2015

«Доки тебе хтось любить, померти неможливо»

«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася – ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»

Паралельно із набуттям читацького досвіду, назбирується й перелік імен, причетних до книговидання, стикаючись із якими згодом тільки черговий раз упевнюєшся в якості їхньої справи. Тож коли в анонсі до українського перекладу книжки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» прозвучали імена Андрія Маслюха та Анастасії Стефурак, залишалося хіба що нетерпляче чекати на безсумнівну довершеність тексту та дизайну.

Не знаю, наскільки смачно читати в оригіналі цю книжку, проте український переклад видався (і тут не побоюся гучних слів) сильним та напрочуд органічним. Перекладач Андрій Маслюх настільки тонко вловив стилістику тексту та характер оповіді, що розповідь українською мовою наче оживає під час читання. Інший добротний внесок українського видання – це оформлення. Завдяки ілюстратору Анастасії Стефурак герої набувають ще точнішого забарвлення, стають дуже характерними та особливими, і що найголовніше – гармонійними із самим текстом.

Книжка захоплює одразу, з перших сторінок. І вже не відпускає. До самого фіналу важко відволіктися бодай на приготування гарячого чаю (бо попереднє недопите горнятко напою вже давно охололо). Одним із непомітних з першого погляду прийомів авторки є така важлива риса, як багатющість тексту на історії: їх у книжці справді багато, вони змінюють одна одну не лише слідуючи хронологічному сюжетному викладу, а урізнобарвлюють якраз своїми часовими стрибками. То дідусь до слова згадає якусь до сліз кумедну пригоду зі своєї молодості, то авторка вирішить словами описати родинний фотоальбом, то внук видасть якийсь жарт чи ненароком обмовиться про одну із його з дідусем витівок тощо. Так читати стає прецікаво – кожна сторінка книжки загорається новими іскорками, свіжими деталями героїв, смішними жартами та пригодами.

Так, загальна атмосфера книжки й справді доволі радісна й весела, хоча насправді розповідається про серйозні речі – стосунки між поколіннями, родинні чвари та сімейні конфлікти, зрештою – про смерть близьких. Тож іноді гумор набуває легкого чорного відтінку.

«Хай там як, відколи бабця стала почуватися недобре, ми їздили на село щотижня, переважно в суботу, і залишалися там на цілий день; мені це дуже подобалося, і я сподівався, що бабця не видужає ніколи».

Найважливішою темою цієї історії є смерть. Зокрема її сприйняття дорослими та пояснення цього неминучого етапу дітям. Так, спершу помирає бабуся Теодолінда, і її відхід найболючіше переживає дідусь Оттавіано. Він же й намагається доступно та легко пояснити, що ж сталося із бабусею, внукові. І робить це справді незвично, але водночас й зрозуміло. Тому й саме явище смерті не страшить малого Тоніно. Більше того, дідусь не робить із цього трагедії, не лякає малого, і сам не сумує, принаймні не подає виду.

«Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним. – Для мене вона не померла, Тоніно. Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо».

Згодом Тоніно робить висновок, що людина після смерті перетворюється у те, що їй найбільше подобалося у житті. Тому за його версією бабуся перетворилася в гуску. Іншу версію того, що стається з людиною після смерті, внук чує від своїх батьків та другої бабусі.

«З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу […] Що бабця помадрувала на небо, а мені туди не можна […] Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям».

Але згодом хлопцеві доведеться знову зіткнутися зі смертю – помирає дідусь Оттавіано, який був для Тоніно найкращим другом. І дідусева теорія «перевтілення» розраджує внука у важку болючу хвилину прощання. Тут і маєте підказку, що означає назва цієї книжки.

Однією з важливих тем є відчуття природи, зокрема спілкування з тваринами, слухання дерев та спостереження за рослинами. Це невід’ємна частина життя дідуся та бабусі на селі. Згодом і внук причащається до такого способу життя, і вже мабуть назавжди усвідомлює значимість та необхідність співіснування зі всім живим навколо. Дідусь вчить його слухати як дихають дерева, як повертаються з повними животами до своїх вуликів бджоли, як тріпочуть крилами синички у саду і як гойдають у гніздах своїх пташенят.

«Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня. Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися».

Дідусь Оттавіано дещо дивакуватий. Але якраз ці нетипові для суспільства манери поведінки, спосіб спілкування й приваблюють дітей. Тому й онукові так легко знайти з ним спільну мову. Більше того – вони стають справжніми друзями, мають свої таємниці та пригоди. Можливо батьки не завжди можуть дозволити собі певні ризики у дозвіллі з дітьми – але на те й існують дідусі та бабусі…

«Дідуся всі мали за такого собі дивака, за трохи божевільного – всі, навіть бабця Теодолінда, яка не раз казала: «У того твого дідуся точно не всі вдома». І яка ж вона тоді була задоволена!»

Іншою характерною рисою дідуся, а також його дочки та внука, є впертість та принциповість, яка проявляється у справах, де немає й мови про якісь поступки чи компроміси. Тому коли міська влада хоче зрубати черешню задля розширення дороги, дідусь вилізає на дерево й сидить там, допоки його не переконають, що все влаштували по-його. Аналогічно чудить і Тоніно, коли справа доходить до екскаваторів та лопат. Не менш завзятою є й мати Тоніно, тобто дочка дідуся Оттавіано. Вона за словом у кишеню не полізе. З нею й врешті постійно трапляються кумедно-трагічні ситуації.

Авторка навмисне розповідає історію про Тоніно, у котрого є «сільські» та «міські» дідусь з бабусею – аби протиставити ці два способи життя. Міське життя виглядає одноманітним, все відбувається за певним графіком. У місті дитині нудно та нецікаво. А сільське життя – це безліч можливостей навколо, майже повна відсутність заборон. Це свіже повітря, спілкування з живою природою, допомога по господарству. Тут у дитини безліч розваг, участь у дорослих справах. Натомість у місті вона може хіба що вигуляти двічі на день свого пса.

Нагороди

Книжка «Мій дідусь був черешнею» увійшла до списку видатних книг для дітей «Білі круки», створеного Міжнародною Молодіжною Бібліотекою в Мюнхені. Також отримала премії в Італії, Німеччині, Франції, Словаччині та ін. Перекладена більш ніж 20-ма мовами.

У 2003 році авторка Анджела Нанетті отримала Національну премію Андерсена як найкраща письменниця Італії.

Автор: Христина Содомора

Джерело: “Видавництво Старого Лева” (http://starylev.com.ua/club/article/doky-tebe-htos-lyubyt-pomerty-nemozhlyvo)

“Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті: щойно з друкарні

Сьогодні привезли з друкарні “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті – на сайті “Видавництва Старого Лева” книжку можна замовити вже, а в книгарнях з’явиться, думаю, протягом кількох днів.

Анотація від Катерини Міхаліциної:

Ця книга – родинна історія хлопчика Тоніно, розказана від його імені. Проста і казкова водночас. Така, що зачепить кожного знайомими ситуаціями, подіями, фразами і страхами.

У Тоніно є мама й тато, які не завжди знаходять спільну мову. Є дідусь і бабуся міські, а є – сільські. І вони зовсім різні, бо живуть у різних світах. І саме сільські дідусь і бабуся – Оттавіано і Теодолінда – словами, вчинками, тим, які вони є, відкривають перед Тоніно, а отже – й перед нами, скарби емоцій, вчать розуміти себе й близьких, сприймати і переосмислювати навіть найскладніші речі та явища. Навіть смерть, яка є невід’ємною частиною життя.

Ця історія – повернення в дитинство з його можливістю неможливого і нагадування про те, що дива існують поряд з нами, і що, попри сум, несправедливість та розпач, ми таки зуміємо їх побачити, якщо тільки відкриємо до них серце.

Кілька уривків з книжки можна почитати тут.

Ілюстрації до видання створила художниця Анастасія Стефурак.

І кілька слів про авторку від мене:

Анджела Нанетті

nanettiНародилася у 1942 р. в містечку Будріо біля Болоньї, живе і працює у Пескарі. За освітою – історик-медієвіст, закінчила Болонський університет. Отримавши диплом, працювала в різних навчальних закладах, аж доки у 1995 р. не зосередилася суто на літературній праці.

Першу ж повість Анджели Нанетті, “Спогади Адальберто”, в 1985 р. було відзначено національною премією Андерсена, а критики назвали її “початком нової італійської літератури для дітей і підлітків”. Вже тоді авторка показала себе неабияким знавцем дитячої психології. Вона відкидає панівну на той час манеру писати про дітей і для дітей з погляду дорослих і починає описувати світ таким, яким бачать його діти. У її творах багато легкої іронії, дотепів і тонкого гумору, вони вирізняються багатою на метафори мовою, іноді – глибоким ліризмом. Письменниця володіє рідкісним даром природно й невимушено писати про надзвичайно складні речі, як-от про життя і смерть, дорослішання, пізнання себе, проблеми у стосунках із батьками й друзями… а часом просто вміє бачити за деревами ліс.

Всього Анджела Нанетті написала більше 25 книг. Найвідомішою з них стала повість “Мій дідусь був черешнею”, перекладена понад 20 мовами. Популярність здобуло також чимало інших її творів. Авторку відзначено численними преміями на батьківщині і за кордоном, а у 2013 і 2014 рр. її було номіновано на здобуття Меморіальної премії ім. Астрід Ліндґрен.

Анджела Нанетті. Мій дідусь був черешнею

Позначки

,

Angela NanettiЧерез кілька тижнів у “Видавництві Старого Лева” вийде друком повість сучасної італійської письменниці Анджели Нанетті “Мій дідусь був черешнею” (Mio nonno era un ciliegio), над перекладом якої я працював минулого року. Дуже гарна, глибока, пронизлива і прониклива книжка… думаю, мало кого вона залишить байдужим. Український переклад десь двадцятий за ліком у світі, і це, як на мене, факт дуже промовистий. Та й всіляких премій і відзнак ця книжка назбирала чимало. Викладаю тут кілька уривків – рівно стільки, щоб можна було добре її розсмакувати.

Update 08.07.2015:

Почитати анотацію і інформацію про авторку можна тут.

Перші сторінки видання гортаємо на сайті ВСЛ.

Добірку рецензій і низку чудових ілюстрацій Анастасії Стефурак викладено тут.

А тут можна послухати радіопередачу, присвячену цій книжці, і кілька уривків.

Інтерв’ю з Анджелою Нанетті

Анджела Нанетті

МІЙ ДІДУСЬ БУВ ЧЕРЕШНЕЮ

Одне з італійських виданьКоли я мав чотири роки, у мене було двоє дідусів і дві бабці: одні дідусь із бабцею жили в місті, а другі – на селі.

Міських дідуся з бабцею звали Луїджі й Антоньєтта, і були вони точнісінько такі ж, як і решта міського люду. Сільські дідусь із бабцею називалися Оттавіано й Теодолінда і не були подібні ні на кого, навіть на своїх сусідів.

Міські дідусь із бабцею жили у нашій багатоповерхівці, і бачив я їх щонайменше чотири рази на день.

О восьмій ранку, коли дідусь повертався з Флопі після прогулянки:

– То що сьогодні робимо, юначе? Йдемо до школи чи ні?

О дев’ятій, коли бабця йшла з Флопі на закупи:

– Готовий до школи, пуцьвірінку?

О другій, коли дідусь виводив Флопі на другу прогулянку:

– О, ти вже прийшов зі школи! Молодець!

І о п’ятій, коли бабця знову виходила з Флопі до крамниці або йшла в гості до своїх приятельок:

– То що, добре повеселився у школі, пуцьвірінку?

“Школою” вони чомусь називали мій дитячий садок. Його я ненавидів усім серцем відтоді, як одного жахливого ранку мама пішла на роботу, а мене затягнула туди.

Щодня у нас повторювалася одна й та сама історія: я плакав, дідусь стукав у двері, потім з’являлася бабця, і вони обоє ішли собі кудись із Флопі.

Побачивши їх, мама часом пирхала і казала щось типу: “Ну от, собака їм дорожчий за внука”. Мене це дуже непокоїло, і часто я навіть переставав плакати. Адже Флопі з тим своїм круглим, ніби футбольний м’яч, животом і рахітичними лапами був страшенно бридкий, і я лякався: невже я ще гірший за нього?

Сільські дідусь із бабцею були цілком інакші. По-перше, замість собаки вони мали гусей і курей; по-друге, не ходили чотири рази на день з ними гуляти; і по-третє, жили не вгорі над нами, а за сорок кілометрів, тому бачив я їх, у кращому разі, двічі на місяць.

Говорячи про них, мама часом зітхала і казала щось типу: “Вони як ті привиди”. І я уявляв, як високий дідусь Оттавіано й огрядна бабця Теодолінда, накинувши собі на голову білі простирадла, ганяють по подвір’ї своїх гусей і курей.

Сільські дідусь із бабцею були маминими батьками. Вони були набагато симпатичніші за міських – такі, як і сама мама.

Мама була в дідуся Оттавіано єдиною донькою, бо бабця Теодолінда хоч і була дуже повна, але дітей народжувала зовсім малесеньких, і вони не проживали й дня. З мамою, на щастя, у неї все вийшло краще. Може, тому, що цього разу, казала бабця, вона дуже вже постаралася – щоб мати згодом такого внука, як я.

Дідусь святкував цілий день, і бабця розповідала, що впився він тоді таки добряче. А потім пішов на город посадити черешню.

Німецьке виданняТут треба розповісти вам трохи про дідуся. Мене у той час ще не було, але я собі думаю, що він уже тоді був дуже незвичайним чоловіком. Бабця казала, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі і що їй довелося добряче попріти, доки він таки спіймався на її гачок. Але вона, можливо, трохи й перебільшувала, бо любила його так сильно, що це було видно й досі. Я пам’ятаю дідуся не те щоб гарним, а високим і струнким, з розкуйовдженим від вітру волоссям – тим, яке в нього ще залишалося, – і завжди зі стеблинкою польової трави в зубах. Стеблинку цю дідусь виривав двома пальцями і повільно-повільно пожовував. “Краще це, ніж цигарка”, – казав він.

Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто “Щасливий”. Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло – на ньому з’явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею – оце й була сім’я. 

Щоб у цьому переконатися, досить було переглянути альбом із фотографіями.

На першій знимці бабця Теодолінда піднімала догори семимісячну маму. Правда, знаменитих чотирьох зубів тут не було видно. Дивлячись на цю фотографію, я завжди думав про те, що бабця Теодолінда пречудово почувалася б на рингу у суперважкій вазі. Вона була ще молода і не така повна, як за моєї пам’яті, але руки вже тоді мала вдвічі товщі, ніж у бабці Антоньєтти. А що вже казати про груди! Вони у бабці Теодолінди були такі великі і м’які, що коли я потрапляв до неї в обійми, то ніби з головою пірнав у пухову подушку. Хотілося вмоститися там і тихесенько спати собі хоч би й ціле життя.

Це – найкраще, що я пам’ятаю про бабцю… а ще її запах, анітрохи не подібний на смердючі парфуми бабці Антоньєтти, більше схожий на те, як пахла після ванни мама. Бабця казала, що вся штука тут у милі, звареному вдома за таємним рецептом, який їй дала одна відьма, і я вірив, бо вона так відрізнялася від інших жінок, що від неї можна було чекати чого завгодно.

На тій першій в альбомі знимці біля бабці була також Фелічія – черешня-дитинча, заввишки вже десь така, як сама бабця. Дідусь казав, що Фелічія, коли він її посадив, мала три роки – якраз той вік, коли добре бавитися разом. На іншій фотографії видно було маму на гойдалці, підвішеній до найтовстішої гілки черешні, яка тим часом вже випустила тих гілок багато. Якось дідусь попідрізав їх, і тоді Фелічія мала такий вигляд, ніби сильно змерзла. Але коли я сказав про це дідусеві, той лише посміхнувся: “Ні, рослинам це тільки на користь, так вони стають міцнішими”. І справді, на знимці, зробленій у мамин сьомий день народження, Фелічія вже виглядала справжнім деревом, і мама сиділа верхи на якійсь гілці, гойдаючи в повітрі ногами.

*    *    *

Бразильське виданняВ березні Альфонсина висиділа прегарних гусенят, і бабця сказала дідусеві, що хотіла б на них подивитися. А коли побачила, то так утішилася, що дідусь став щодня приносити їх до кімнати і ненадовго залишати коло ліжка.

Бабця брала їх по одному і поволеньки пестила, а тоді клала назад до кошика. Час від часу вона, здавалося, засинала; гусенятко теж дрімало, пригрівшись у неї на грудях, у теплі й добрі; все це діялося під пильним оком Альфонсини, яка анітрішечки не ревнувала.

Це мій останній спогад про бабцю Теодолінду. Якось, повернувшись із дитячого садка, я не застав дома ні мами, ні тата, а лише дідуся Луїджі з бабцею Антоньєттою. З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу.

– Як поїхала?! – закричав я. – А чому вона нічого мені не сказала, не попрощалася зі мною?! І що тепер буде з Альфонсиною?

Я почувався так, ніби бабця мене зрадила, і був такий вражений її поведінкою, що аж розплакався. Тоді бабця Антоньєтта обняла мене і стала розповідати про те, що бабця помандрувала на небо, а мені туди не можна.

– Вона полетіла літаком? – відразу поцікавився я, бо вже одного разу літав з мамою і татом, і мені це дуже сподобалося.

– Ні, не літаком. Бабця Теодолінда померла.

Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям.

У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев’яному ящику, на який наклали купу квітів, – бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили.

– Я вам не вірю! Ви всі брехуни! Де бабця? Я хочу її побачити! – розкричався я так сильно, що всі перелякалися, бо ніяк не могли мене заспокоїти.

Врешті-решт до мене підійшов дідусь Оттавіано.

– Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину і просила, щоб ми всі дбали про неї – так, ніби це сама бабця.

Я подивився на дідуся і відчув, що мені дуже полегшало.

– Вона справді так сказала?

Дідусь кивнув. У своєму темному весільному костюмі він виглядав дуже елегантно і був гарно зачесаний, але чомусь горбився сильніше, ніж завжди, і здавався ще старішим.

– Так, а ще сказала передати тобі привіт і поцілувати тебе від її імені.

– Але коли вона повернеться?

Він знизав плечима і кудись пішов, а коли вернувся, то тримав у руках Альфонсину і так з нею й ішов за гробом до самого цвинтаря. Всі дивилися на нього, та сам дідусь ні на кого не звертав уваги. Він узяв мене за руку і час від часу нахилявся й шепотів щось Альфонсині, а та на знак згоди кивала головою.

Я певний, що він говорив тоді з бабцею Теодоліндою.

*    *    *

Сербське виданняЧерешня стояла в куті городу, між дорогою і подвір’ям; вона сильно розрослася, і її було видно звідусіль. Дідусь, відколи залишився сам, проводив під черешнею не одну годину. Колись він приходив туди переважно зі мною, а тепер поставив під деревом крісло бабці Теодолінди і, коли вже поробив усе на городі або просто хотів перепочити, сидів собі там, заплющивши очі і не ворушачи навіть пальцем, а поруч була незмінна Альфонсина зі своїми гусенятами.

Якось я застав його під черешнею у такому-от положенні і запитав:

– Дідусю, ти помер?

Він зиркнув на мене з-під напівопущених повік, як то робили колись бабцині кури, і поманив до себе:

– Ходи сюди.

А тоді трохи посунувся, щоб дати місце. Я сів коло нього, і він одною рукою обняв мене за плечі, другою затулив мені очі і прошепотів:

– Тепер скажи, що ти бачиш.

Я відповів, що бачу тільки темряву, і він сказав:

– Послухай.

Я прислухався і почув якесь тихесеньке попискування; потім угорі між листям щось зашаруділо.

– Там мають гніздо синички. Бачиш, як мама годує своїх малят?

Бачити я не бачив нічого, але чув, як синичка тріпоче крилами, а пізніше подали голос пташенята. Як же вони розщебеталися!

– Вона їх годує, – пояснював дідусь. – О, послухай ще.

Почулося якесь інтенсивне гудіння.

– Це повертаються до вулика бджоли. Вони облетіли чимало квітів, насмокталися нектару і тепер летять додому з повними животами. Бачиш?

Я знову прислухався і майже побачив їх, тих бідолашних бджіл; животи у них були такі великі, що вони ледь летіли.

Тоді дідусь забрав руку у мене з очей і спитав:

– Зрозумів? Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті. А зараз послухай, як дихає черешня.

Я заплющив очі, і в обличчя мені війнув ледь відчутний вітерець; усі до одного листочки черешневого дерева легесенько ворушилися.

– Це правда, дідусю, – сказав я. – Фелічія дихає.

Дідусь погладив мене по голові і ще трохи посидів без руху; я дивився на нього і бачив, що він посміхається.

Тепер, думаючи про дідуся Оттавіано, я завжди пригадую собі і той день, коли він навчив мене слухати, як дихають дерева.

*    *    *

Норвезьке виданняНа Різдво дідусь приїхав до нас на обід, а оскільки він конче хотів того ж вечора повернутися додому, мама запитала, чи немає у мене часом бажання поїхати до нього.

– А ми за пару днів по тебе приїдемо.

По дідусевому обличчю видно було, що його це дуже потішило; він сказав мамі, що кращого подарунка й уявити собі не може.

Ми швиденько зібрали мої речі і поїхали, й цього разу ніхто вже не визирав у вікно, щоб помахати нам на прощання.

– Це добрий знак, – зауважив дідусь. – Значить, нам починають довіряти. Гляди, наступного разу вони ще взагалі забудуть по тебе приїхати!

Дідусь був страшенно задоволений і цілу дорогу знай співав пісеньки, які подобалися бабці Теодолінді, та розповідав, як вони з бабцею ходили на танці.

– Твоя бабця була шалено ревнива. Досить було, щоб туди прийшла якась вродлива панна, а я випадково, кажу тобі, чисто випадково зиркнув у той бік, – і Лінда перетворювалася на справжню фурію. Якось накинулася на одну дівчину і мало живцем її не з’їла!

Мені досить складно було уявити бабцю Лінду в ролі людожера: як на мене, їй набагато більше підійшла б вільна боротьба, бокс чи ще щось подібне. Я сказав про це дідусеві.

– Звісно, Тоніно, це ж просто так, задля красного слівця. Але будь певен, того разу вона була абсолютно неперевершена! Бачив би ти, яких лящів надавала твоя бабця тій бідоласі: то було стихійне лихо, не інакше!

– А що робив ти?

– Ну, я намагався їх розборонити, але ти ж знаєш, твоя бабця, коли пускалася берега…

Дідусь Оттавіано весело сміявся і час від часу похитував головою.

– Хіба тобі не прикро, що вона померла? – запитав я.

Адже я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.

– Для мене вона не померла, Тоніно. Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо.

І він знову заспівав.

*    *    *

Французьке видання

Дідусеві слова про скалку в серці страшенно мене вразили, і дорогою додому я не міг думати ні про що інше. Насамперед мені було цікаво, як скалка могла опинитися у дідуся всередині й дістатися до самого серця, і я став перебирати різні ймовірні варіанти: можливо, він ковтнув її випадково, коли їв щось колюче. Що б то могло бути?

– Що колюче можна їсти? – запитав я у мами.

– А що спадає тобі на думку? – відгукнулася вона. – Наприклад, морські їжаки, яких ми їмо, мають голки.

– А дідусь їх їсть?

– Навряд, риба йому не смакує.

Отже, морські їжаки тут ні до чого.

– А ще?

– Ще? – мама саме змагалася з вантажівкою, яка обдавала нас смердючими вихлопами, і не мала великого бажання мені відповідати.

– Що ще колюче ми їмо?

– Ну, кактус опунцію, каштани…

Ось, це воно! Дідусь, напевно, їв каштани і випадково… Але як таке могло трапитися? І, стривайте, каштани їдять у листопаді, а не в лютому. Щось тут не клеїлося, і я зрозумів, що без мами таки не обійдуся.

– Як ти думаєш, може таке бути, що якась скалка чи колючка опинилася всередині каштана, а потім хтось її не помітив і проковтнув?

Мама зненацька різко загальмувала, і ззаду відразу гучно загудів клаксон.

– Слухай, цілу дорогу ти морочиш мені голову якимись безглуздими розмовами. В тебе часом нема гарячки? – вона поклала руку мені на чоло. – Та ні, холодне. Ану, розповідай, що це за дурниці про каштан з колючкою, який комусь забагнулося ковтнути?

Через це запитання я відчув себе останнім телепнем. Але мені треба було розібратися, що тут до чого, і я бачив, що сам не дам із цим ради, тому не опирався.

Цього разу мама поставилася до мене серйозно і, коли я переповів їй те, що говорив дідусь, запитала:

– І що, він саме так і сказав?

Я старанно повторив дідусеві слова. Мама зітхнула:

– Мені він ніколи нічого не каже! – а тоді обернулася до мене: – Дідусь хотів сказати, що має проблему, що його щось тривожить, не дає спокою, ніби скалка.

Так розкрилася ця таємниця. Отакої, хіба ж дідусь не міг краще пояснити, що має на думці? Принаймні я б тоді так не переймався!

Втім, радіти було рано, бо маму, схоже, також мучила якась скалка – тільки-от у неї та скалка була десь понижче, ніж у дідуся. Вона не могла всидіти на місці, крутилася й вертілася і знай повторювала:

– А мені він ніколи нічого не каже! От як, як можна бути спокійною, коли маєш такого батька?!

Мама страх як розхвилювалася, тому я не наважився сказати, що вона, взагалі-то, все одно ніколи не буває спокійна – з батьком чи без батька, однаковісінько. І так ми повернулися додому.

Японське виданняПротягом наступних кількох днів мама телефонувала до дідуся частіше, ніж зазвичай. Спочатку вона завжди казала: “Привіт, тату, як справи?”, а потім запитувала: “Тобі нічого не треба?”. У дідуся все було гаразд і йому нічого не було треба. Та що частіше він так говорив, то сильніше тривожилася мама. Якось тато втратив терпець і сказав:

– Але що він має тобі сказати, щоб ти нарешті заспокоїлася? Що помирає?

Татові слова звучали цілком логічно, але мама, схоже, цього не оцінила. Вона твердила, що дідусь поводиться ненормально.

– Через усі ці телефонні дзвінки він мав би розсердитися; колись він точно добряче мене відчитав би. То чому тепер він такий спокійний?

Тато сказав, що мама городить казна-що і що їй треба лікуватися; вона відповіла, що лікуватися треба якраз йому, а то корчить тут із себе бозна-якого розумника; тато на це відказав, що просто старається мислити логічно, а мама тоді сказала, що саме тому є речі, яких він зроду не розумів і вже ніколи не зрозуміє. Тато розізлився і пішов геть, гримнувши за собою дверима, а мама заходилася чистити плитку на кухні так завзято, ніби збиралася протерти її наскрізь. З усієї цієї суперечки я нічогісінько не второпав, але тоді мені здавалося, що мама перебільшує, а тато має рацію. Згодом виявилося, що рацію все ж мала мама.

“Переландра” К. С. Льюїса на радіо

львівське радіоЧимало часу минуло відтоді, як торік у вересні на Львівському радіо звучали уривки з першого роману “Космічної трилогії” К. С. Льюїса – “За межі Мовчазної планети”. Потім наша країна потрапила в зону високої турбулентності: Майдан, революція, окупація і анексія Криму (у 2013-му ми з дружиною майже чотири місяці прожили в Євпаторії, до того подовгу бували у Феодосії… словом, Крим нам аж ніяк не чужий). Далі почалася війна на Сході, тепер-от – фактично відкрита війна з Росією. Зосередитися на звичній роботі непросто, але мусимо вчитися це робити – життя так чи так триває. Ми з диктором Львівського радіо Романом Гриньком і моєю дружиною Лесею трохи попрацювали і врешті-решт підготували для читання на радіо уривки з другого роману “Космічної трилогії” – “Переландри”. Так склалося, що в прямому ефірі вони звучали на сам День незалежності – 24 серпня. Хто читав, той знає, що мова в тому романі про боротьбу зі злом – боротьбу довгу, важку і запеклу. Зло там неймовірно підступне і хитре, та все ж, як і будь-яке інше зло, – приречене на поразку. А тому, хай як важко нам буде, ми переможемо. Неодмінно. Слава Україні!

P. S. Ясна річ, вмістити понад 200-сторінковий роман у 50-хвилинну програму – річ неможлива, тому я спробував підібрати деякі ключові, часом – найдраматичніші уривки, які дають змогу скласти загальне враження про цю непересічну книжку. Перші розділи з неї можна прочитати тут, тут є стаття про автора, а тут – про “Космічну трилогію”; хто ж хоче прочитати “Переландру” повністю – шукайте в книгарнях або бібліотеках.

Уривки з першого роману трилогії можна послухати тут.

Нове видання “Молитви жаби” Ентоні де Мелло

Ентоні де Мелло, "Молитва жаби"“Свічадо” перевидало “Молитву жаби” Ентоні де Мелло, направду добру книжку, другий том якої у 1999 р. перекладав я – і то був перший мій “книжковий” переклад. Той наклад давно розійшовся, але мене й досі періодично запитують, де можна придбати цю книжку. Нарешті можу відповісти: щойно з’явилося друге видання, де два невеликі за обсягом томи об’єднано в одній книжці. Читати її я радив би так, як рекомендував сам автор, – одну-дві оповідки на день, не більше. Кільканадцять таких оповідок у своєму перекладі я опублікував ось тут рік чи два тому, коли ще й гадки не мав, що колись цю книжку таки перевидадуть. Тим, хто хоче її придбати, варто поквапитися, бо маю таке враження, що і це видання на полицях не залежиться. Можна також купити через інтернет на сайті “Свічада”; наразі, правда, в них там якісь пертурбації у зв’язку з переходом на нову платформу, але, сподіваюся, це не затягнеться надовго.

 

А прочитати там можна, приміром, таке:

 

ЯК РОЗРІЗНИТИ КІСТКИ

Плутарх розповідає, що одного разу Александр Великий натрапив на Діогена, який уважно розглядав купу людських кісток.

– Що ти шукаєш? – запитав Александр.

– Певно, таки не знайду, – відказав філософ.

– Що саме?

– Різницю між кістками твого батька і кістками його рабів.

Ще нікому не вдалося розрізнити такі кістки: католицькі й протестантські, індуїстські й мусульманські, арабські й ізраїльські, російські й американські.

Просвітлені не бачать жодної різниці навіть тоді, коли ці кістки вкриті плоттю.

 

СЛІПИЙ З ЛІХТАРЕМ

За прадавніх часів люди в Японії часто-густо користувались паперовими ліхтарями. Папір, скріплений докупи бамбуковими паличками, захищав від вітру запалену свічку.

Сталося так, що один сліпий чоловік затримався в гостях у приятеля. Коли він зібрався додому, йому запропонували взяти з собою ліхтаря, бо година була вже пізня.

– Мені однаковісінько, день надворі чи ніч, – розсміявся він у відповідь. – Що я з ним робитиму?

– Справді, тобі він навряд чи допоможе дістатися додому, – відповів приятель. – Однак він може завадити якомусь перехожому налетіти на тебе у темряві.

Тож сліпий вирушив у дорогу з ліхтарем в руці. Проте незабаром хтось таки наскочив на нього, зваливши з ніг.

– Гей, ти, роззяво! – вигукнув сліпий. – Ти що, не бачиш ліхтаря?

– Брате, – сказав незнайомець, – твій ліхтар давно погас.

Значно безпечніше йти у своїй темряві, ніж у чужому­ світлі.

 

ДЕСЯТЬ ФІЛІЖАНОК КАВИ

Жебрак побачив банкіра, який саме виходив із свого офісу, і сказав:

– Чи не могли б ви, пане, дати мені десять центів на філіжанку кави?

Банкіру стало шкода обшарпаного жебрака, в якого був не вельми щасливий вигляд. Він мовив:

– Ось тобі долар. Візьми і купи собі десять філіжанок.

Наступного дня банкір знову зустрів жебрака на сходах, що вели до його офісу. Проходячи повз нього, він несподівано отримав добрячого стусана.

– Гей! – вигукнув банкір. – Що ти робиш?

– Віддячую за твої паршиві десять філіжанок кави. Через них я всю ніч не міг стулити очей.

 

Більше дивіться тут.

“За межі Мовчазної планети” К. С. Льюїса на радіо

11_2567_oboi_staroe_radio_1280x1024

львівське радіоДякую диктору Львівського радіо Романові Гриньку й актору театру ім. М. Заньковецької Романові Білю за класне читання фрагментів із роману “За межі Мовчазної планети” К. С. Льюїса в ефірі Львівського радіо (програма “Арт-бесіда”, 29 вересня 2013 року). Далі буде, бо на черзі ще “Переландра” і “Мерзенна сила”…

 

Марк Твен. Листи з Гаваїв (лист 4-ий)

Позначки

,

metaforaПодав на цьогорічну премію “Метафора” переклад одного з листів, які молодий Марк Твен надсилав у 1866 р. до редакції часопису Sacramento Union з Гавайських островів. Працювати з цим текстом було цікаво. Це ще не той Марк Твен, який згодом написав мого улюбленого “Гекльбері Фінна”, але знайомі нотки вже відчуваються…

Update 4.IX.2013: Переклад відзначено дипломом премії Metaphora: http://repairmyalarum.16mb.com/2013/09/peremozhtsi-premiyi-metaphora-2012-13/

Update 25.X.2013: Переклад опубліковано в журналі “Всесвіт“, № 9-10’2013.

 

Марк Твен

ЛИСТИ З ГАВАЇВ

(лист 4-тий)

 

Гонолулу, березень 1866 р.

Прибуття на Гаваї (трохи докладніше)

Два острови з цього архипелагу, Оаху і Молокаї, з’явилися на обрії зранку 18-го числа, і невдовзі глибокі темно-сині води відкритого моря змінилися під нами на блискотливе світло-блакитне мілководдя. Дебелі, потворні птахи (кажуть, якийсь різновид альбатроса), що весь час невтомно летіли назирці за нами через океан, кудись поділися, і замість них у повітря вряди-годи здіймалася хіба якась летюча риба. Оаху бовванів попереду, підносячись високо понад морем, – суворий, безлісий і безплідний, темний та понурий, а віддалік лежав Молокаї, схожий на милого кита, що висунув з води трохи неприродно вигнуту спину.

 

Гавайський прапор

За мисом Даймонд-Гед (обігнувши його, ми побачили гай кокосових пальм – перший наочний доказ того, що справді потрапили у тропіки) на гафелі нашого корабля підняли зоряно-смугастий прапор, а на носі – гавайський. Останній наводить на думку про деякі помітні елементи політичної системи островів. Він почасти французький, почасти англійський, почасти американський, загалом же – гавайський. Там, де у нас зірки, що символізують Союз, у них – англійський хрест; решта прапора (горизонтальні смуги) виглядає по-американськи, але має на додачу до наших червоних і білих смуг ще й сині французькі. Прапор цей, порадившись із гавайським урядом, вигадали представники іноземних місій. Вісім смуг означають вісім заселених островів; ще чотири острови – то безплідні скелі, на яких неможливо прогодуватися.

 

Роздуми

Коли з пароплава стало видно місто, ми вистрелили з гармати, і чимала частина Гонолулу висипала нам назустріч. Був недільний ранок, якраз та година, коли в церквах починається відправа, і ми пливли вузькою протокою під музику шести різних церковних дзвонів; розмірений благовіст линув ген-ген понад горами й долинами, де ще п’ятдесят років тому жили голі й дикі острів’яни – словом, жахливі варвари! Шість християнських церков не далі, ніж за п’ять миль від руїн поганського храму, де ще у минулому столітті перед бридкими ідолами щодня приносили людські жертви! За пістольний постріл від нас був один із островів архипелагу, де всього вісімдесят сім років тому жорстокі тубільці схопили і замордували безталанного й безпорадного капітана Кука, – і ось тепер їхні нащадки ходять до церкви! Погляньте лишень – все це справа рук місіонерів!

 

Натовп на пірсі

Коли ми під проводом лоцмана Макінтайра поволі підійшли до пристані, там уже зібрався пістрявий натовп, якихось чотири чи п’ять сотень люду: китайці – у звичних для своїх країв строях; іноземці, найвпливовіші з тубільців та “напівбілі” – вони поприїжджали у візках і були одягнуті так, як одягаються влітку в Сакраменто; решта тубільців – ті прийшли пішки, дехто вбрався в те, що повикидали білі, дехто насадив на голову бувалого в бувальцях капелюха, нап’яв стару, потріпану жилетку – оце й усе, якщо не рахувати зовсім уже невеличкого шматка тканини, протягнутого між ногами; тубільні жінки мали на собі одну-єдину одежину – вільну сукню чи просто халамиду яскравої барви, об’ємисту, немов повітряна куля, з повними рукавами. Ця сукня “зібрана” між плечима як спереду, так і ззаду, а далі спадає донизу широкими складками аж до кісточок (мало хто має під сподом сорочку чи якусь іншу білизну); подібно виглядало б циркове шатро, прикріплене вгорі до центральної жердини, якщо забрати всі до одного обручі. Вбрання на острів’янках було яскраво-жовте, або малинове, або іноді й чисто чорне чи сліпучо-біле, проте переважали все ж однотонні сукні “приголомшливих” барв. На головах тубілки мали такі ж капелюшки, які носить жіноцтво у наших містах, а серед молодших траплялися жінки з дуже вродливим обличчям, чудовими темними очима і важкою копицею довгого чорного волосся, часом зібраного у “сітку”; деякі з цих смаглявих, барви імбирного печива красунь прийшли пішки – до того ж, можу додати, босоніж, – інші ж були верхи, причому сиділи “по-чоловічому”; вони ніколи не їздять на конях інакше, а кому ж іще знати, який спосіб найкращий, адже, кажуть, в цілому світі не знайти вправніших вершниць. Решту натовпу складали переважно напівголі тубільні дітлахи, як хлопці, так і дівчата. Всі жваво балакали своєю химерною, уривчастою канакською мовою, але про що йшла мова, для мене так назавжди й залишиться таємницею.

 

Король

Капітан Фітч сказав:

– А ось і король! Онде, у колясці! Я впізнав його, як тільки побачив.

Я зроду не бачив жоднісінького короля, тож, звісно, витягнув свого записника й описав його: “Високий, стрункий, смуглий; бородатий; зелений сюртук з отороченими золотою стрічкою дюйм завширшки лацканами і коміром; циліндр із широкою золотою стрічкою довкола; королівське вбрання надто вже нагадує ліврею; не такий огрядний, як я думав”.

Та ледь встиг я накидати ці рядки, як капітан Фітч з’ясував, що то не король, а візник – чи то королівський, чи когось із знаті. Король не прийшов узагалі. Для мене то було велике розчарування. Згодом я чув, що напередодні спокійного і добродушного короля Камеамеа V бачили на пристані, де він сидів собі на якомусь барилі і вудив рибу; проте втіхи у цьому було небагато, адже це не повернуло мені мого втраченого короля.

 

Гонолулу

Місто Гонолулу (в ньому, кажуть, налічується десь від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч мешканців) розкинулося на місцині пласкій, немов млинець; вулиці тут двадцять-тридцять футів завширшки, тверді і рівні, як підлога, переважно прямі, ніби стріла, хоч є й кілька покручених, мов коркотяг; одно- і двоповерхові будинки зведені з дерева, соломи, адобу та з жовтавих і безрадісних на вигляд подовгастих прямокутних блоків, витесаних із корала, де галька поєдналася в одне ціле з черепашками, і покладених на цемент; втім цегляних будівель тут немає. Повсюди можна побачити великі подвір’я, більше схожі на майдани, оточені численними житловими будинками і вкриті килимом яскраво-зеленої трави, в якій ступня тоне так, що її й не видно; подвір’я ці обсаджені чудовими квітами та квітучими кущами сотні різних видів і затінені шляхетними тамариндовими деревами, “гордістю Індії” з її запашними квітами, “парасольковими деревами” та не знати скількома і якими ще рослинами. Що ж, мені більше до вподоби вдихати запахи Гонолулу на заході сонця, ніж старої зали судових засідань у поліції Сан-Франциско.

 

Майже король

Я не голився відтоді, як ми відпливли з Сан-Франциско, – десять днів. Тому, зійшовши на берег, відразу ж заходився шукати смугастий стовп і незабаром таки знайшов. Мені завжди прагнулося бути королем. Гадаю, це прагнення навряд чи коли-небудь здійсниться. Проте в будь-якому разі мене завше втішатиме усвідомлення того, що хоч я й не король, та втік від нього зовсім не далеко – мене ж, що не кажіть, голив сам королівський цирульник.

 

На суходолі після хитавиці

Спочатку ходити берегом було дуже незручно; тверда земля не пружинить, і мені бракувало похитування корабельної палуби. Не надто приємно мимохіть нахилятися, очікуючи, що світ ось-ось накрениться, а тоді виявляти, що світ, взагалі-то, не крениться – хоч і мав би. Поза тим, бракувало ще чогось – щось пропало, чогось не вистачало… відчувався якийсь вакуум, якась гнітюча порожнеча. Проте невдовзі я все ж збагнув, про що мені йшлося. Безнастанний глухий рокіт хвиль і тремтливий стугін гвинта, лопотіння вітрил і скрипіння корабля – зникло все те, до чого я так звик, що перестав помічати й узагалі не звертав на ці звуки уваги, аж доки глибокий недільний спокій на березі не навіяв мені невиразну думку про те, що бракує чогось дуже й дуже знайомого. Через те, що треба було ходити по твердій землі, а ноги у нас встигли призвичаїтися до того, що палуба внизу постійно трохи “подається”, Браунові стало погано, і він пішов прилягти, зоставивши мене блукати цим химерним на вигляд містом у тропіках на самоті.

 

Нові разючі відмінності

Що далі мандрував я цим містом, то більше воно мені подобалося. Щокроку переді мною розкривалася якась нова відмінність, з’ясовувалося щось незвичне. Замість великих і темних кам’яних фасадів кольору грязюки, яких багато у Сан-Франциско, я бачив чепурні білі будиночки з зеленими віконницями. Замість обгороджених залізними парканами дворів завбільшки з більярдний стіл я бачив навколо цих будиночків широкі подвір’я розміром із Портсмутську площу, рясно порослі зеленою травою і затінені високими деревами, густе листя яких ледь пропускало сонячне проміння. Замість звичної й остогидлої вже герані, що знемагає у пилюці і запустінні під бляшаними дахами занедбаних прибудов чи на підвіконнях у спальнях, я бачив пишну гущавину квітів, справжнісінькі квіткові зарослі, що були свіжі, ніби лука після дощу, і вражали багатством яскравих барв. Замість бляклого жахіття “Верб” і колючого чагарника, що росте в тій кумедній карикатурі на природу, яку величають Південним парком, я бачив лісові дерева, кремезні та розлогі, дивні на вигляд і з дивними назвами – дерева, що кидали тінь, схожу на грозову хмару, і могли стояти самі – до зелених жердин їх прив’язувати не треба було. Замість тих огидних, осоружних, дурнуватих, вічних золотих рибок, які метляються туди й сюди у скляних кулястих акваріумах і завдяки властивостям своїх прозорих в’язниць то збільшуються, то зменшуються, проходячи всі ступені спотворення та набуваючи усіх його відтінків, я бачив котів (і кішок, звісно, також) – котів з довгими хвостами і з короткими, котів сліпих і більмастих, однооких і косооких, сірих і чорних, білих і рудих, смугастих і плямистих, рябих і красих, ручних і диких; мені траплялися то поодинокі коти, то двійко котів, то гурт, то взвод, то рота, то полк, то армія, то цілий мільйон – словом, була їх сила-силенна, і всі вони аж лисніли, виглядали товстими й лінивими, а часом просто міцно спали. Замість різних гультіпак та розбишак, які знай ловлять витрішки і лаються між собою на роздоріжжях, я бачив довговолосих, смаглявих дівиць із Сандвічевих островів, які сиділи долі в затінку наріжних будинків і спроквола проводжали поглядом усе, що трапляло їм на очі. Замість жалюгідних і незручних брукованих хідників я ступав по твердій кораловій основі, що піднялася з морського дна завдяки сміховинно дрібній, а проте вельми наполегливій комашині, так само званій “коралом”; зверху цю основу вкривав легкий шар лави і попелу, вивергнутих хтозна-коли з пекельної безодні через розпечений, почорнілий кратер, який тепер височіє он там, у далині, холодний та мертвий, і не може завдати нікому жодної кривди. Замість тісних і переповнених кінних трамваїв повз мене мчали верхи на прудких конях вільні, як вітер, смуглі тубілки, а барвисті стрічки майоріли за ними, ніби стяги на вітрі. Замість смородів Сакраменто-стріт, Чайнадому та боєнь Бреннан-стріт я вдихав ніжні пахощі жасмину, олеандру і “гордості Індії”. Замість метушні, штовханини і гамору Сан-Франциско я йшов, оповитий літнім супокоєм, тихим, ніби світання в Едемському саду. Замість знайомих кожному в нашому місті довколишніх піщаних пагорбів і спокійної бухти я бачив з одного боку, зовсім неподалік, обриси високих, прямовисних гір, зодягнутих у живлющу зелень і порізаних глибокими, прохолодними, схожими на провалля долинами, попереду ж розгортався на всю широчінь океан – блискотливий, прозоро-зелений біля берега, облямованого довгою білою смугою піни та бризок там, де хвилі наштовхувалися на риф, і темно-синій далі, де починалися вже помережані білими “баранцями” глибокі води, а ген-ген на обрії виднілося одне-однісіньке, самотнє вітрило…

Цієї миті Браун – манер у чолов’яги вистачає лиш на те, щоб читати комусь через плече, – мовив:

– Так, і спека… хоча хто його зна – це ж тільки вісімдесят два* в тіні! Ну, то гайда, пишіть про все, якщо вже почали: “А ще тут є стоніжки, і таргани, і блохи, і ящірки, і червоні мурахи, і скорпіони, і павуки, і москіти, і місіонери”… та нехай мене дідько вхопить, якщо я проживу тут два місяці – я ж не вискочка якийсь, не король цієї Оаги і не маю повного гарему гієн!

(“Вагіне“, схоже, означає тут одночасно дружину, жінку взагалі і жінку сумнівної репутації зокрема. Браунові годі розтлумачити, що вимовляти це слово як “гієна” – неправильно. Він знай відмахується: “А яка різниця? Однаково це про декого з них багато що говорить.”)

– Але ж це все дурниці, містере Браун, – відповів я.

– Дурниці?! Нічогенькі ж собі дурниці, бодай би їм! Заждіть, от ужалить вас котрийсь із тих скорпіонів, тоді й подивимося, якої ви заспіваєте! Онде місіс Джонс якось витирала губкою обличчя і раптом відчула, як щось ухопило її за щоку; вона впустила ту губку, і звідти випав скорпіон півтора дюйма завдовжки! Вона як не зірветься на ноги, як не застрибає – геть чисто шотландський танок, отой хвацький, горянський, – і так дві з половиною години… а верещала – страх, за попутного вітру її було б чути від Луау до Хулахули! Потім вона три дні натирала щоку бренді з сіллю, бо та набрякла і зробилася як два ваші кулаки завбільшки. А знаєте, чому я вчора ввечері отак притьмом вискочив з ліжка? Та тільки тому, що побачив там стоніжку – оту, в якої по сорок дві ніжки з кожного боку, і кожна з тих ніжок легко може пропалити наскрізь навіть сирицю. Хіба ви не чули, що така-от тварюка втяла за ногу міс Бун, коли та якось їхала верхи? Сховалася була у стремені, тоді обвилася довкола ступні і всадила в неї ікла – просто через черевик. Міс Бун тієї миті закричала так, що вийшов справжнісінький бойовий клич, всю душу у той крик вклала, – і зомліла. Потім вона два тижні на ту ногу не ставала, взагалі не піднімалася з ліжка. А капітанові Ґодфрі як вдавалося щоразу виходити сухим із води, знаєте? Так от, у нього завжди була при собі плящина з залитими спиртом скорпіонами та стоніжками, і коли хтось із їхньої живої ще рідні його жалив, він чи то змащував цією диявольською настоянкою те місце, чи просто випивав ковток – вже й не пригадаю. Коли ж одного разу він ту плящину не взяв із собою, то знаєте, що мусив зробити? Вирізати вжалене місце ножем і закласти рану арнікою, а тоді закусити якийсь дрючок, щоб не звело щелепи. Ох, я вже ситий цим пречудовим краєм по самісіньке горло! Про мене, можете й далі базґрати собі різні нісенітниці про ніжний вітерець, запашні квіточки й усіляке таке глупство, але тоді вже, знаєте, не забувайте і про стоніжок та все інше, щоб не треба було зайвий раз нагадувати.

Я стиха мовив:

– Містере Браун, але ж це просто…

– “Просто”?! Розкажіть це своїй бабусі! Ти ба, “просто” – якби ж то! “Просто” що?! Гляньте на оці червоні цятки – у мене вони по всьому обличчі… та що там, по всіх руках, по всьому тілі! Це укуси москітів! І не розказуйте мені, що це “просто” якесь там казна-що! Укуси москітів – це укуси москітів. Учора ввечері я зняв свою протимоскітну сітку, закутався в неї, з усіх боків попідтикував і до самого ранку знай упрівав під нею… а позавчора застебнув був її, як належиться, ліг у ліжко і палив свою стару люльку з міцним тютюнцем, доки мало не задихнувся, аж у голові запаморочилося так, що не міг звідтіля вибратися… то не встиг я віддихатися, як їх уже набилася туди ціла хмара, аж роїлося, і вони повсаджували в мене свої дзьобиська просто через сорочку й виссали мене трохи не на скіпку. І яке, скажіть, пуття з цієї сітки? Два дні я марудився з нею до сьомого поту – не одне відро ропи з мене зійшло, кажу вам, – і хай би якийсь москіт спробував тільки під неї поткнутися; але якось уві сні зачепив її ногою, і вона розтягнулася так, що під нею помістилася б і зелена черепаха – та, у якої панцир сорок чотири дюйми завширшки. Джим Аєрс вимучив був сім подвійних віршів про цілу цю Оагу і в останніх двох страшенно плакався, що мусить цю трикляту місцину покидати, а ви розпускаєте тут рюмси над… О-о, прошу дуже! А тепер, тепер що ви скажете? Он той жовтий павук міг умлівіч проскочити по тарілці, і якби я не нагодився саме вчасно, щоб придушити його плювальницею, то за хвилину він уже сидів би у вас між простирадлами, бо прямував просто до ліжка – саме його мав на оці, це точно. Посмикайте-но павутину, яка за ним тягнеться, – розірвати її не легше, ніж шовкову нитку… а з-під плювальниці онде стирчать навсібіч його лапи… От клята Оага, хай їй грець!

Я втішився, коли Браун так роздратувався через того розчавленого павука, що забрався геть; не люблю, коли я пишу, а мене переривають – особливо Браун, один із тих, хто завжди бачить в усьому тільки неприємне; сам я звертаю на таке увагу нечасто.

Марк Твен

© Андрій Маслюх, український переклад, 2013.


* 27,7°C.

Перекладено за виданням: Mark Twain’s Letters from Hawaii, Honolulu: University of Hawaii Press, 1975.
Текст оригіналу можна переглянути тут (сс. 25-34).

Ukraine: Europe’s Underground (by Oksana Zabuzhko)

Позначки

Some time ago I translated into English a number of texts for kulturaenter.pl, a Polish edition that publishes an annual report on the condition of culture and NGOs in Ukraine. Among the texts, there was an essay by Oksana Zabuzhko. It was perhaps the most difficult to translate but, at the same time, the most interesting.

.

Oksana Zabuzhko

 Ukraine: Europe’s Underground

 Oksana ZabuzhkoIf you know that the Lufthansa logo was created by the Ukrainian graphic artist Robert Lisovsky who emigrated to the West with the government of the Ukrainian People’s Republic, worked in the traditions of the Kyiv avant-garde of the 1910s-1920s and died in Genève in 1982, then you are a Ukrainian. There is no other explanation for your knowledge. The cultural presence of Ukraine in the European space still, in the 21st year since our country appeared on the political map, remains almost invisible – and usually is not recognized by non-Ukrainians. Even such widely known things as borsch and varenyky are not an exception: most of my acquaintances born to the west of the Oder had been convinced, before they came to Ukraine, that borsch is a Russian dish and varenyky are of Polish origin.

An attendant at the Leipzig Museum der Bildenden Künste, having answered my question regarding the whereabouts of the Oleksandr Arkhypenko’s work (The Portrait of the Wife with an ornamented socle, a wonderful pattern of Ukrainian Art Nouveau), hastens to boast that they have “other Russian artists” (!) as well. In Vienna, you will be gladly shown the monument to Yuriy Kulchytsky who familiarized Europe with coffee after the 1683 battle with the Turks but he will be called either an Armenian merchant (?) or a Polish nobleman (there is a kind of logic here, at least to the extent that Ukrainian kossacks really fought under the standards of the Polish crown in the environs of Vienna at that time!), and you have to go as far as Lviv, to the coffee-house with the historical (from the very Kulchytsky) name Under the Blue Bottle, to hear an exciting story about the Zaporozhian kossack Yuriy Franz Kulchytsky-Shelestovych who after having been held captive by the Turks appeared to be at that time perhaps the only one in Vienna who was able to realize that lots of sacks filled with some black grain that had been found in the Turkish camp were not camel forage at all… It goes without saying that Ukrainian song folklore was “taken to pieces” a long time ago: Semen Klymovsky’s “Yikhav kozak za Dunay” (18th century) as the result of Beethoven’s initiative was turned into the “Russian minka”; Marusia Churai’s “Oy ne khody, Hrytsiu” (17th century) was turned into the American “Yes, my darling daughter” (Helmut Lotti sings it in Ukrainian now, it’s true, as “Lutshje bulo”, but in a Russian album!); and only professional musicologists know that Gershwin’s “Summertime” is in reality a jazz version of a Ukrainian lullaby in arrangement by Oleksandr Koshyts. Among all Ukrainian composers, only Mykola Leontovych, killed by the bolsheviks in the same 1920, was lucky in the afterdeath: at least his “Schedryk”, though under the name of the “Carol of the Bells”, has not lost its Ukrainian “passport”.

In fact, there is much more “Ukrainian dust” in the cultural air of Europe than one can imagine, but it is in no way associated with the image of Ukraine. Theoretically, this is certainly the fate of all nations that have been for centuries deprived of their own “political roof”: the winds of history scatter away everything that is not secured – and another, more careful master for such things is always at call. Strictly speaking, whole Ukraine, from a geopolitical point of view, lies not secured, “on the beaten track”, according to a baroque song: on the route “from the Varangians to the Greeks”, at the eternal crossroads of differently directed civilizational influences and transit roads, “sewing” them up with her very self and melting them together. If there’s a will, one can find here everything as if at a flea market (it’s not in vain that “a fair” became, following Hohol’s example, a metaphor of Ukrainian national culture!): the Scythia of Herodotus, late antique settlements, Byzantine churches, medieval towns, traces of many ruined empires aA wooden baroque church in Novomoskovsknd originally remelted styles, from cossack baroque wooden churches to constructivist experiments of the same avant-garde of the 1920s (the multifacetedness which the USSR never managed to level!); as for today, a huge, “wild” fair of riches that are registered and preserved by nobody, a house without the master and with the inhabitants that were in the course of the whole last century weaned from the very idea that they can be masters here, as if it were the most terrible political sedition, weaned by means of the strictest selection (now by Stalin, now by Hitler, now by the Gulag, now by an artificial famine, and always and invariably by the colonial schooling).

It is certainly not possible to correct such a situation in 20 years of independence. Especially when the independence is still rather relative since, in informational and cultural respect, Ukraine remains, so far, a Klondike for the markets of neighbouring Russia, and the struggle of Ukrainian musicians, filmmakers, editors and many others against the dominance of Russian “guest performers” for “their territory” – namely for radio and TV broadcasts, stage and distribution areas, shelves in bookshops – is a real long-lasting epic saga that will be recalled by our ancestors some time due to news reports in the media as the chronicles of a long guerrilla warfare (when even art festivals are named if not “The Last Barricade” then directly after the national liberation struggle heroes, “Makhno-Fest” or “Mazepa-Fest”, though, one would think, what have Makhno and Mazepa to do with that?). In a certain sense, Ukraine has not yet come out of the underground, not only for the outside world but also for herself, what is much more important; the process has, for some valid reasons, taken longer than expected.

On the one hand, due to the colonial experience of the last two centuries the Ukrainians have learnt to live “bypassing” the state. In case of need, that is to say, when the state starts to “bother” them, the Ukrainians can organize themselves rather well, in an entirely guerrilla way, but, as a rule, for one-time actions and not for the systematic ones; the Orange Revolution is a classic example but the same pattern is one of the main driving forces of social life though certainly on a smaller scale. Accordingly, when a popular writer comes into conflict with the absolutely unpopular education minister and loses in so doing the state prize for a newly published historical novel, an “all-national movement” starts in the Internet on the same day in order to make the writer up for his loss, and the necessary amount (equivalent to 30,000 euro) is gathered on a purposely opened account in just a few days, and the novel after being severely criticized by the minister becomes one of the bestsellers of the year – all this is a typical algorithm of a culture accustomed to exist in the mode of chronic resistance. All the most interesting and most creative things in the cultural life of Ukraine in the last 20 years – modern art, new literature, theatre of “small forms” – have been developed within the limits of a “self-created” infrastructure, of small and middle business, so to say, that is, in a guerrilla way too. It is quite impossible, however, to protect the national product and to take care of the national heritage in a guerrilla way, bypassing the state, and if the state does not perform these functions then there will sooner or later arise the question of how much the state is representative in respect to its country.

And it is just here that our main problem comes to the foreground – the problem of the Ukrainian ruling class that resembles a closed oligarchic club more; both Ukraine and the average European citizen, who is guilty of nothing, has to watch two business clans – that of Donetsk and that of Dnipropetrovsk – making war within this club.

The class mentioned above was formed as a result of the fusion of the Ukrainian Soviet bureaucratic establishment and the criminal capital of the 1990s and is consequently marked with the “genetic defects” of the both. In the last 20 years, it has created in Ukraine its own subculture patterned on that of neighbouring Russia, an aggresively consumerist one (the very first thing that astonishes visitors from abroad in the streets of Kyiv is an incredible number of costly cars which cannot be even compared with that in any other European capital!), with two rather powerful industries, that of sport and that of show business, the latter including the subculture of “political simulacra”, from talk shows (ironically, given the name of “The Liberty of Speech”) on the three most influential national TV channels where the speakers of the two belligerent clans wage “ultimate fights” live to staged political rallies with crowd scenes that are paid-up (a constant source of income for the poorest population groups, i.e. for students, pensioners and homeless). The country is seen by this class above all as a business that has to be profitable; consequently, the representatives of this class promote above all their own interests in all fields of state management: what we have here is not even corruption in the classic sense but the mere fact that yesterday’s boys and girls from Soviet proletarian quarters are quite unfamiliar – and this is a matter of principle – with any other values except the power of money (as the same unpopular education minister said touchingly, “our national idea is welfare” – and was immediately answered by the student movement: “Speak for yourself!”). The most visual evidence of the extent to which these persons (it is just they who are identified, in the eyes of the West, with Ukraine not only politically, but also culturally and symbolically, in view of the lack of other recognizable images!) are, in fact, “foreigners in their own country”, is provided by new architecture in old towns. In Odesa, the shabby façades of old buildings loom black wall to wall with tall business centres gleaming with glass and chrome; in Lviv, a new bank building is shamelessly stuffed into the ancient ensemble in the course of restoration; even in the historical heart of Kyiv, the thousand-year-old St. Sophia cathedral, a miraculously saved from Stalin’s “architectural devastation of the city” gem of Byzantine architecture and Mazepa’s baroque, now is reflected, at full height, in the mirror walls of a Hyatt hotel: welcome, dear guests!..St. Sophia cathedral seen from the windows of the Hyatt hotel in Kyiv

“We’ll survive it, – an elderly teacher told me reassuringly not long ago; as far back as the times of Brezhnev he did his seven years of camps and five years of exile and now lives out his days receiving a pension of 200 euro per month. – All these things are passing, and Ukraine is eternal.”

I love my country too and I’m never tired to wonder at her invincible vital force. Through the smoky fumes given off by the feast of the nouveaux riches, she gives me dozens of evidences of this force every day, as well as dozens of reasons to be proud of her. How, in spite of the lack of even minimal conditions, can such a beautiful performance appear? Where have those excellent young poets sprung from, poets who speak to halls for 500 persons packed with listeners, and those young activists of protest movements that bring me another petition against raider seizure of a historical building to sign, and those inspired crowds at rock concerts, and, in general, all this warm, lively, meaningful life that pulses largely beyond the focus of TV cameras, stubbornly ignoring the total dysfunctionality of the Ukrainian state with all its simulacra?

Gucci collection and pysanka ornaments, Source: http://sistern.multiply.com/journal/item/14/Pysanka_by_GucciI just feel sorry for Oleh Kiraschuk, the pysankar (Easter eggs master) whose ornaments were “in a piratical way” used by Gucci in the 2008-2009 collection: there was nobody who could defend his work. And while Kiraschuk himself is genuinely glad that his pysanky, even though anonymously, “went into the world” (went out of the “Ukrainian underground”, well… ), I’m sure he would be glad much less if he knew that traditional Ukrainian painting was this time announced – no, not Russian or Polish as before – but Persian Gypsy (!). Indeed, Ukraine is inexhaustible.

Oksana Zabuzhko – born in 1960, one of Ukraine’s major contemporary writers, the author of nineteen books of different genres (poetry, fiction, essays, criticism).  She graduated from the department of philosophy of Kyiv Shevchenko University, obtained her PhD in philosophy of arts, and has worked as a research associate for the Institute of Philosophy of the Ukrainian Academy of Sciences. Zabuzhko’s books have been translated into Bulgarian, Czech, Dutch, English, German, Hungarian, Italian, Persian, Polish, Romanian, Russian, Serbian, Swedish, Turkish. Among her numerous acknowledgements are Global Commitment Foundation Poetry Prize (1997), MacArthur Grant (2002), Antonovych International Foundation Prize (2008), Ukrainian National Award “The Order of Princess Olha” (2009), and many other national awards.

© Andriy Masliukh, English translation, 2012.

Source: http://en.kulturaenter.pl/ukraine-europes-underground/2013/03/

Ukrainian original: http://ua.kulturaenter.pl/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%BF%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8/2013/03/

Св. Йоан від Хреста: щойно з друку

Позначки

Днями вийшли друком “Сходження на гору Кармель” і “Темна ніч” св. Йоана від Хреста в моєму перекладі. Тут наводжу своє коротеньке вступне слово (разом із лінками на чималі уривки з цих трактатів, викладені тут ще торік влітку).

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Св. Йоан від Хреста, або ж Хуан де ля Крус (1542-1591), – один із тридцяти п’яти Учителів Католицької Церкви, знаменитий іспанський церковний письменник і поет, творчість якого стала найвищою вершиною іспанської містичної літератури й однією з вершин іспанської літератури загалом. Крім того, разом зі св. Терезою з Авіли він вважається засновником ордену босих кармелітів. Праці св. Йоана від Хреста відомі далеко поза межами поширення католицизму; в Англіканській Церкві, наприклад, його вшановують як “Учителя віри”. Впливу його творчості зазнало багато добре відомих сьогодні постатей із царини духовної літератури, серед яких можна виокремити Томаса Стернза Еліота, св. Терезу з Лізьє, Едіт Штайн, Томаса Мертона.

До цього видання, яке виходить в рамках «Ігнатіянської серії», увійшли два тісно пов’язані між собою трактати св. Йоана від Хреста – «Сходження на гору Кармель» і «Темна ніч»; невід’ємною частиною обидвох трактатів є також вірш «Темна ніч», який визнано одним із шедеврів іспанської поезії.

У «Сходженні на гору Кармель» описано мандрівку, яку повинна здійснити душа, що прагне сягнути  досконалої містичної злуки зі своїм Творцем. Опираючись на давнішу традицію, а великою мірою – і на власний досвід, св. Йоан дає у цьому трактаті чимало порад, які мають допомогти душі успішно пройти через усі випробування і подолати численні перепони, що неминуче траплятимуться їй на шляху. Продовженням і доповненням цієї праці є трактат «Темна ніч», який становить, по суті, коментар до однойменного вірша;  за словами самого автора, в ньому “йдеться про те, як має поводитися душа, торуючи шлях до злуки з Богом в любові”. Детальніше обидва трактати описано в окремих вступних частинах, що передують основному викладу.

Біографічний нарис та вступні частини до «Сходження на гору Кармель» і «Темної ночі» перекладено з англійської за виданням The Collected Works of St. John of the Cross, яке було опубліковане Інститутом кармелітських студій у Вашингтоні 1991 р. З самими ж трактатами все було трохи складніше. Працюючи над ними, я постійно мав перед очима як іспанський оригінал, так і сучасний англійський переклад зі згаданого вище видання, намагаючись завдяки цьому сягнути подвійної мети: по-перше, не надто відхилятися від букви іспанського тексту і водночас передати його дух, дотримуватися властивого св. Йоанові стилю, а по-друге – зробити ці два трактати зрозумілими і приступними для сьогочасного читача. По суті, то був неперервний пошук “золотої середини”;  наскільки вдалося її знайти – судити читачеві. Що стосується характерної для св. Йоана специфічної термінології, то, опрацьовуючи її, я враховував як думку фахівців-богословів з Українського Католицького Університету, так і побажання отців із ордену босих кармелітів.

Особливу подяку хочу висловити п. Наталі Трохим – чудовій львівській перекладачці, яка на моє прохання переклала українською вірш «Темна ніч». Також сердечно дякую натхненникові «Ігнатіянської серії» о. Давидові Назару, ТІ, – за довіру і розуміння, а п. Лесі Антонів – за розважливе і вдумливе редагування тексту перекладу.

 Див. також:

Св. Йоан від Хреста: біографічний нарис (скорочено)

Вступ до “Сходження на гору Кармель” (скорочено)

“Сходження на гору Кармель” (перші глави)

Вступ до “Темної ночі” (скорочено)

“Темна ніч” (перші глави)

 

Стосовно того, де можна цю книжку придбати, звертайтеся або у видавництво “Свічадо“, або безпосередньо до отців-єзуїтів.

            

 

Св. Йоан від Хреста

Позначки

, , , ,

Сьогодні публікую уривки з двох тісно пов’язаних між собою книг, над перекладом яких працював від вересня минулого року. Це – два трактати знаменитого іспанського поета і містика, св. Йоана від Хреста, чи то пак Хуана де ля Круса, “Сходження на гору Кармель” і “Темна ніч”. Окремим виданням цей переклад побачить світ, сподіваюсь, ще до кінця цього року у видавництві “Свічадо”. А поки що в якості анонсу видання публікую:

Св. Йоан від Хреста: біографічний нарис (скорочено)

Вступ до “Сходження на гору Кармель” (скорочено)

“Сходження на гору Кармель” (перші глави)

Вступ до “Темної ночі” (скорочено)

“Темна ніч” (перші глави)

Невід’ємною частиною обидвох трактатів є вірш “Темна ніч”. Його на моє прохання переклала українською чудова львівська перекладачка Наталя Трохим, за що хочу сердечно їй подякувати.

* * *

Св. Йоан від Хреста

Темна ніч

У темну ніч довгождану,
Охоплена палким вогнем любові,
О щастя! Щастю – осанна!
Я крадькома втікала в ніч, на волю,
Як спав мій дім в обіймах супокою.

Безпечна в тьмі, невпізнанна,
Прибігла до драбини потайної,
О щастя! Щастю – осанна!
Там в темряві ховалась самотою,
Як спав мій дім в обіймах супокою.

У ніч ту, щастям розквітлу,
скрадалась потай, щоб ніхто не вгледів.
У тьмі тій – мовби осліпла,
ні вогника, ні зірочки на небі –
лиш пломінь в серці все ясніше жеврів.

Мене провадив той пломінь
певніше, ніж полуденне світило –
туди, де, повен любові,
мене ждав Той, кого я так любила,
туди, де відшукати нас несила.

О ноче! Звіднице-ноче!
Прекрасніша стократ за всі світання!
Ти поєднала уроче
Милóго й Милу силою кохання,
Тепер вони одне – о ніч єднання!

На перса мої розквітлі,
які я берегла лише для нього,
він стиха голову хилить,
у пестощі солодкі до знемоги…
Від кедра лине подих прохолоди.

Від вежі – вітру потоки,
милóго пасма – мов пісок крізь пальці,
жагучий, жаданий дотик –
рука його вкруг шиї обвилася
так тісно, аж зомліла я від щастя.

І так в забутті застигла,
схиливши личко милому на груди.
Турботи, смутки – все зникло,
всього зреклась я – що було, що буде –
там, серед лілій, що цвіли повсюди.

* * *

San Juan de la Cruz

Noche oscura

En una noche oscura,
con ansias, en amores inflamada,
¡oh dichosa ventura!
salí sin ser notada
estando ya mi casa sosegada.

A oscuras y segura,
por la secreta escala, disfrazada,
¡oh dichosa ventura!
a oscuras y en celada
estando ya mi casa sosegada.

En la noche dichosa,
en secreto, que nadie me veía,
ni yo miraba cosa,
sin otra luz y guía
sino la que en el corazón ardía.

Aquésta me guiaba
más cierto que la luz del mediodía,
adonde me esperaba
quien yo bien me sabía,
en parte donde nadie parecía.

¡Oh noche que guiaste!
¡Oh noche amable más que la alborada!
¡Oh noche que juntaste
Amado con amada,
amada en el Amado transformada!

En mi pecho florido,
que entero para él solo se guardaba,
allí quedó dormido,
y yo le regalaba,
y el ventalle de cedros aire daba.

El aire de la almena,
cuando yo sus cabellos esparcía,
con su mano serena
en mi cuello hería
y todos mis sentidos suspendía.

Quedéme y olvidéme,
el rostro recliné sobre el Amado,
cesó todo y dejéme,
dejando mi cuidado
entre las azucenas olvidado.

Умберто Еко. Відкриття Америки

Позначки

, ,

Ще один мій переклад, поданий на премію “Метафора” – “Відкриття Америки” з Diario minimo Умберто Еко; перший – а то був есей Олдоса Гакслі “Атитлан” – див. тут.

Update 25.ІІ.2013:  Відзначений на премії Metaphora 2011-12 р. (http://repairmyalarum.16mb.com/2012/09/pro-pershy-h-peremozhtsiv-premiyi) переклад опубліковано в журналі “Всесвіт“, № 1-2’2013.

Умберто Еко

ВІДКРИТТЯ АМЕРИКИ

Телмон. Добрий вечір. На годиннику – 19.00, сьогодні 11 жовтня 1492 року, і ми готуємося вийти на прямий зв’язок з флагманським кораблем експедиції Колумба, яка до 6-ої ранку завтра, 12 жовтня 1492 року, має доправити першого європейського моренавта до берегів нової землі, нової планети, якщо дозволите мені таку метафору… це саме та terra incognita, якою марило стільки астрономів, географів, картографів і мандрівників. Дехто вважає її Індіями, куди таки вдалося дістатися якщо не зі сходу, то з заходу; інші ж припускають, що це взагалі новий континент – велетенський і недосліджений.  З цієї миті і впродовж наступної доби наша радіотелевізійна компанія не припинятиме мовлення; ми підтримуватимемо зв’язок із флагманським кораблем, «Санта-Марією», за допомогою встановленої там телекамери, а також із станцією на Канарах, із телецентром Сфорца у Мілані й університетами у Саламанці та Віттенберзі. Біля мене – професор Леонардо да Вінчі, визначний учений і футуролог, який у міру потреби надаватиме необхідні пояснення стосовно технічних особливостей цього надзвичайного починання. Передаю слово тобі, Станьо.

Умберто ЕкоСтаньо. Як вам уже відомо, відеозв’язок можна буде встановити тільки у момент висадки. Телекамеру прикріплено до фігури на носі каравели, але антену, змонтовану на марсі грот-щогли, можна буде ввімкнути лише тоді, коли марсовий матрос-дозорець припинить спостерігати за обрієм, а вітрила спустять. На якій стадії свого епічного плавання перебувають наразі три каравели? З завмиранням серця стежимо ми за найбільшим починанням в історії людства, за початком нової ери, яку дехто вже пропонує називати “новим часом”. Так, людина залишає позаду середньовіччя і робить новий крок у своїй духовній еволюції. Схожі почуття проймають, вочевидь, і технічних працівників на мисі Канаріас… Та про це ми запитаємо в Руджеро Орландо, який залишив осідок уряду в Палаццо Монтечіторіо спеціально для того, щоб долучитися до створення цієї історичної телехроніки. Орландо, ти мене чуєш?

Орландо. Так? Чую тебе. Ти мене чуєш?

Станьо. Руджеро?

Орландо. Так? Ти мене чуєш?

Станьо. Ти мене чуєш, Руджеро?

Орландо. Як я вже сказав, чую тебе добре. У нас на мисі Канаріас панує неабияка напруга. Місце, де перебувають цієї миті три галери Христофора Колумба…

Станьо. Перепрошую, Руджеро, але мені здається, що це не галери…

Орландо. Хвилинку… мені підказують… Тут, у центрі управління, стоїть пекельний галас, бо триста босих кармелітів саме правлять водночас триста врочистих мес, що має посприяти успішному завершенню плавання… А, так, насправді це не галери, а шхуни. Шхуни! Шхуна – це типове судно…

Станьо. Вибач, Руджеро, але я чув, що йдеться про каравели…

Орландо. Що? Нічого не чути… тут страшенний гамір … А, й справді, як я вже казав, мова про три каравели: «Нінью», «Пенту»…  ні, стривайте, «Пінту» і «Санта-Редеґонду».

Станьо. Перепрошую, Руджеро, але у повідомленні Національної Пресової Агенції згадано про «Санта-Марію»…

Відкриття АмерикиОрландо. Справді, мені тут теж підказують, що то «Санта-Марія»… маємо, таким чином, дві версії. У будь-якому разі, каравела – це типове судно, невелику модель якого для мене недавно зробили… На мені, до речі, ви бачите мундир юнги іспанського флоту. Отже, каравели…

Телмон. Вибач, Руджеро, що перебиваю, але поруч зі мною – професор Вінчі, який може розповісти нам про те, що саме приводить каравели в рух…

Леонардо. Яннемй ан акилев яцитп едно…

Телмон. Секундочку, до уваги апаратної на Віа-Теулада… Професор Вінчі має химерну звичку говорити справа наліво, тому відео треба прокрутити задом наперед. Пам’ятаєте, саме через це й було передбачено дев’ятисекундну паузу між записом і виходом в ефір. Готові? Прокрутити задом наперед, чуєте?! Поїхали!

Леонардо. Онде птиця велика на ймення…

Телмон. Перепрошую, професоре Вінчі, але нас дивляться двадцять мільйонів телеглядачів… Можливо, доречно було б висловлюватися трохи простіше…

Леонардо. Гаразд, даруйте. Отже, каравелу урухомлює система, відома як wind and veil, себто “вітер і вітрило”, а на поверхні вона тримається з огляду на закон Архімеда, згідно з яким тіло, занурене в рідину, виштовхується вгору з силою, що відповідає масі витісненої цим тілом рідини. Вітрила, ключовий елемент системи, піднімаються на трьох щоглах – грот-щоглі, бізань-щоглі та фок-щоглі. Особливу функцію виконує бушприт, до якого кріпиться клівер і бом-клівер, а фор-брамсель і контр-бізань допомагають лягати на правильний курс.

Умберто Еко Відкриття АмерикиТелмон. А сам морський корабель прибуває на місце призначення у тому ж стані, в якому вийшов у море, чи під час плавання від нього відокремлюються якісь ступені?

Леонардо. Скажу вам таке: на морському кораблі відбувається процес поступового виснаження, званий зазвичай kill and drawn чи то пак “убивай і топи”. Коли хтось із моряків дозволяє собі некоректну поведінку стосовно адмірала, то його просто б’ють по голові і викидають у море. Це, так би мовити, mutiny showdown або ж критична мить придушення бунту. На «Санта-Марії» ми спостерігали вже три фази зазначеного процесу, і саме вони дали адміралові Колумбу змогу відновити контроль над морським кораблем і керувати ним, так би мовити, в ручному режимі… У таких випадках адмірал має виявляти неабияку пильність і слушної миті втручатися у перебіг подій… 

Телмон. Бо інакше втратить контроль за тим, що відбувається на борту, зрозуміло. А скажіть-но мені, яку технічну функцію покладено на юнгу?

Леонардо. О, надзвичайно важливу. Його функція полягає у feeding back. Для широкого загалу це можна перекласти як “випускний клапан”. Я вже давно займаюся цією технічною проблемою і, якщо хочете, покажу вам деякі свої малюнки на анатомічну тематику…

Телмон. Дякую, професоре Вінчі, але, схоже, настав час зв’язатися зі студією в Саламанці. Слово тобі, Бонджорно!

Бонджорно. Вітаю! Сьогодні, в цей радісний день, ми зібралися тут, у студії “Саламанка-1”, щоб поспілкуватися з кількома мудрими головами; їхня думка, як то кажуть, таки щось трохи важить. Перше питання адресуємо вельмишановному панові ректору Саламанського університету… будь ласка, станьте ось тут, де позначено крейдою. Скажіть, пане ректоре, що ж це за Америка, про яку тільки й мови останнім часом?

Ректор. Дим, ось що це таке, – дим!

Бонджорно. Вибачте, пане ректоре, але наші експерти вважають, що це кон… так, континент.

Ректор. Та ні, яке там… шкода, знаєте, що у вас такі експерти. Я в цьому випадку опираюся на Птолемеїв “Альмагест”. Перевірте і самі побачите, що ймовірність щось там знайти просто мізерна. Адмірал Колумб стверджує, що можна “шукати Схід на Заході”, але це твердження абсолютно безпідставне. Адже всім відомо, що земля закінчується за Геракловими стовпами, а те, що трьом каравелам буцімто пощастило залишитися цілими і неушкодженими поза вказаними межами, – просто наслідок такого собі телеобману, спричиненого втручанням диявола.

Вся ця авантюра з Колумбом – це, звісно, результат слабкості, яку виявила компетентна влада стосовно гідної хіба студентів суперечки; свої міркування на цю тему я маю намір викласти у книжці, яку саме готую для видавництва “Русконі”. З іншого боку, навіть якби таке плавання можна було здійснити, то морським кораблям внаслідок нестачі ангельського палива неминуче забракло б автономності. Бачите, як навчають різні собори, основне питання полягає у тому, скільки ангелів може поміститися на вістрі голки, але ніде в соборних документах немає жодної згадки про те, що ангели можуть перебувати і на вершині фок-щогли. То були б лише вогні святого Ельма, а отже – диявольські прояви, нездатні допровадити каравелу до землі обітованої чи, коли ваша ласка, незнаної.

Бонджорно. Все це дуже складно, і я й гадки не маю, що сказати… Подивимось, до якого рішення прийдуть наші експерти, а вам – успіху на “Що? Де? Коли?”! Ми ж поговоримо зараз із ще одним дуже важливим експертом, до думки якого варто прислухатися. Це – декан Королівського картографічного товариства Португалії. Отже, пане декане, як ви гадаєте, Колумб справді пливе до Індій?

Декан. Це непросте питання… Колумб завинив тим, що взявся шукати відповідь на нього емпіричним шляхом, а не підійшов до визначення проблеми по суті. Бачте, non sunt multiplicanda entia sine necessitate… тобто не слід множити сутності без потреби. Такий хід думок приводить нас до твердження про існування одної-єдиної Індії. Виходячи з цього, Колумб мав би рано чи пізно досягнути крайньої східної точки азійських земель, а точніше – гирла річки Уссурі. Якби це справді було так, то експедиція не мала б сенсу, оскільки ті краї не відіграють у світі жодної ролі ні з погляду політики, ні з погляду географії. Ще він міг би висадитися на східному узбережжі острова Сіпанґо, але тоді економіку Середземномор’я, скоріш за все, спіткали б серйозні негативні наслідки. Серед тамтешнього населення побутує згубний звичай запозичувати чужі технічні винаходи й імітувати їх, використовуючи напівпровідникові технології, а тому ринок морських республік затопили б тисячі досконало зімітованих каравел, які коштували б значно менше, ніж у Європі. За таких обставин у Венеційській республіці неминуче почалася б економічна криза, якщо тільки влада на чолі з дожем не розглядає можливості спорудження нових корабелень у Порто-Марґера – а це мало б руйнівні наслідки для рівноваги в лагуні…

Бонджорно. Зрозуміло. У нас тут присутній також декан факультету права Ґранадського університету, який розповість нам про юридичні аспекти цього відкриття. Багато хто запитує, кому належатимуть нові землі. Отже, кому належатиме та частина океану, яку перетинає Колумб?

Декан. З погляду міжнародного права це вельми серйозне питання. Насамперед маємо тут проблему розподілу територій між Іспанією і Португалією… навряд чи я значно випереджу події, якщо скажу, що треба скликати конференцію – наприклад, у Тордесільясі, – і провести ідеальну демаркаційну лінію між сферами впливу…

Еліо Спарано. Перепрошую, Бонджорно… Говорить студія Сфорца в Мілані. У нас тут зібралася група визначних міланських юристів, які не згідні з такою постановкою питання і стверджують, що це абсурдно. Якщо йти таким шляхом, то, враховуючи ще одну морську потугу – Англію, ми рано чи пізно дійдемо до думки, що колись ці нові землі будуть поділені на три сфери впливу – англосаксонську, іспанську та португальську… Це ж фантастика! Тут у нас був професор Трімаркі, який хотів щось сказати на цю тему. Професоре! Де ви? Хвилинку… Так? Мені щойно повідомили, що професор внаслідок банального інциденту не зміг виїхати з університету. Гаразд, у такому разі я передаю слово студії у Віттенберзі. Піппо Баудо?

Баудо. Говорить телестудія у Віттенберзі. Ми хотіли б запитати дещо в молодого, але вже досвідченого богослова-августинця з Віттенберґа – одного з тих, на кого наша свята Католицька Церква покладає особливу надію. Скажіть, докторе Лютер, на вашу думку, ця висадка призведе до справжньої революції в історії людства, що матиме вагомі і тривалі наслідки?

Лютер. Знаєте, революції бувають не тільки технологічного характеру. Трапляються часом і внутрішні зміни, які можуть призвести до набагато більших, справді драматичних і піднесених результатів…

Баудо. Блискуча відповідь… Невже ви хочете сказати, що у майбутньому можуть відбутися якісь внутрішні переміни, здатні наробити галасу більше, ніж ось це велике наукове відкриття?

Лютер. Не вірте, не вірте…

Баудо. О-о, дуже загадково. Знаєте, сміх та й годі, але я ладен уже вам повірити. У мене взагалі девіз: “Вір пильно і гріши сильно”. Ха-ха!

Лютер. Гарний вислів. Ви б не могли мені його записати?

Станьо. Секундочку, перепрошую… Через звуковий канал до нас долинають якісь голоси… Здається, вони побачили землю! Ось, виразно чути, що там кричать: “Земля, земля!” Орландо, ти теж це чуєш?

Орландо. Тут у нас не чути нічого. Хвилинку, зараз я поцікавлюся, які останні новини отримувала станція на Азорах…

Станьо. Так, вони справді побачили землю. Корабель швартується… Все, вони висадилися!!! Сьогодні, 12 жовтня 1492 року, людина вперше ступила на берег Нового Світу. Орландо, що там кажуть?

Орландо. Значить так… з останніх повідомлень випливає, що висадку відкладено на місяць, а земля, яку побачили моренавти, виявилася одним із Ліпарських островів.

Станьо. Та ні, Орландо, я ж ясно чув…

Телмон. Алло?! Так? Ага. Рацію мають обоє – і Станьо, і Орландо. Корабель справді кинув якір, як стверджував Станьо, проте не біля твердої, так би мовити, землі, а біля Сан-Сальвадора – острівця у Карибському архіпелазі… один географ уже запропонував охрестити ту частину океану Морем Супокою. Та ось увімкнулася нарешті телекамера, змонтована на носі флагманського судна. Бачимо, як Христофор Колумб ступає на берег, щоб установити там стяг його католицької величності!

Це грандіозне видовище… З-під пальм назустріч моренавтам виходить група якихось прикрашених пір’ям осіб. Зараз ми почуємо перші слова, які промовить людина в Новому Світі. Заговорити збирається моряк, що йде попереду, – боцман Бачіччін Пароді…

Пароді. От холера, адмірале, вони ж голі!

Станьо. Що він сказав, Орландо?

Орландо. Чути було не дуже добре, але це явно не умовлені заздалегідь слова… Мені тут підказують, що йдеться, напевне, про феномен перехоплення розмов. Схоже, в Новому Світі таке трапляється частенько… Але увага! Говоритиме адмірал Колумб!

Колумб. Це маленький крок для моряка, але великий – для його католицької величності… Холера ясна, що це у них на шиї? До дідька! Це ж золото! Золото!

Орландо. Завдяки телекамері перед нами розгортається достоту грандіозне видовище! Моряки зриваються з місця і біжать до тубільців великими, просто-таки величезними стрибками. Це – перші стрибки людини в Новому Світі. Вони знімають з шиї в тубільців зразки мінералів Нового Світу і складають їх до чималих пластикових мішків… Ось тубільці, намагаючись утекти, заходяться і собі високо стрибати; через незначну силу тяжіння вони просто позлітали б у повітря, якби моряки не прикріпили їх до землі важкими ланцюгами… А тепер бачимо, що тубільців, як то заведено у цивілізованому світі, вже вишикувано у рівну колону, моряки ж вирушають тим часом назад до кораблів із тяжкими мішками, які наповнені зразками місцевих мінералів. Мішки, видно, важелезні; щоб зібрати їх і донести до кораблів, треба було докласти немало зусиль…

Станьо. Ось вона – ноша білої людини! Так, цього видовища ми не забудемо ніколи. Віце-президент Де Фео вже надіслав вітальну телеграму. Сьогодні розпочинається нова фаза в історії нашої цивілізації!

1968

© Андрій Маслюх, український переклад, 2012.

Перекладено за виданням: Umberto Eco, Diario minimo. Milano: Oscar Mondadori, 1978.

Олдос Гакслі. Атитлан

Позначки

, , ,

Подав на премію “Метафора” переклад одного невеличкого есею Олдоса Гакслі.

Update 25.X.2013: Відзначений на премії Metaphora 2012 р. (http://repairmyalarum.16mb.com/2012/09/pro-pershy-h-peremozhtsiv-premiyi) переклад опубліковано в журналі “Українська культура”, № 9-10’2013.

 

Олдос Гакслі

АТИТЛАН

Історія іспанського завоювання Америки правдива, але неймовірна. Те, що іспанці здобули Теночтитлан, Кортес здійснив похід із Мексики до Гондурасу, а Альварадо підбив під свою руку кіче і какчикелів, – факти незаперечні, проте водночас настільки неправдоподібні, що повірити в них мене спонукала хіба авторитетність джерел, які про все це розповідали; розум і уява погоджуватися з ними відмовлялися. У Панахачелі я познайомився з одним чоловіком, завдяки якому вперше впевнився, що все описане у Прескота і Берналя Діаса таки відбулося насправді. То був старий іспанець, який жив разом із дружиною-індіанкою і цілою своєю сім’єю у великому будинку, абияк зведеному на березі озера, і заробляв на життя тим, що чинбарював та набивав опудала. На своєму ремеслі він знався пречудово, а тамтешні птахи, ссавці та плазуни були відомі йому аж ніяк не з чужих слів. Та мене зацікавило не стільки те, що він робив чи говорив, скільки те, яким він був. Дивлячись, як старий ходить терасою свого будинку – худорлява й кістлява, а проте рухлива й міцна постать, затято настовбурчена супроти вітру чорна борода, орлиний ніс, блискучі очі, що знай зирять навколо пронизливим поглядом, – я раптом збагнув, як і чому іспанцям вдалося так швидко завоювати ці землі. Сила індіанців – це сила опору, пасивного спротиву. Зіткнувшись із такими-от завзятими, шалено активними істотами з-за моря, вони просто не мали шансів – або принаймні мали шансів не більше, ніж скеля, яку раз у раз лупають ковальським молотом. Звісно, та індіанська скеля була дуже велика, але молот, хоч і незрівнянно менший, був наділений страшною силою. Під його ударами, що один по одному невпинно падали на скелю, вкритий вигадливою різьбою моноліт американської цивілізації розсипався на друзки. Ті уламки видно й досі – знищити їх остаточно годі, – і колись вони, можливо, й зіллються знову в одне ціле; проте сьогодні, безладно порозкидувані навколо й достоту нікчемні, вони лише свідчать про дивовижну силу іспанського молота.

Старий чинбар пішов до будинку і за мить повернувся з великим відром, по вінця наповненим якоюсь клейкою смердючою рідиною.
– Дивіться, – сказав він, а тоді став ярд за ярдом витягувати з того огидного варива довжелезну зміїну шкіру. – Que bonito! – повторював старий, розгладжуючи її. – Наче шовк. Ніхто тут не вміє чинити зміїну шкіру краще за мене.
Я кивнув і постарався належним чином продемонструвати своє захоплення. Та дивився я не на шкіру, а на руки старого – великі, з довгими, але тупими пальцями; рухалися вони вправно і з силою, притьмом сягали вперед і з позбавленою будь-яких вагань жадібністю затискалися в кулак; то були руки конкістадора.
Він попросив надто багато за шкіру, яку врешті-решт продав нам, але грошей мені не було шкода; адже разом із двома ярдами чудової зміїної шкіри я купив і ключ до розуміння іспансько-американської історії, а це мало для мене у кілька разів більше значення, ніж той зайвий долар, що його я заплатив за свого пітона.

© Андрій Маслюх, український переклад, 2012.

Перекладено за виданням: Aldous Huxley, Collected Essays; New York: Harper, 1958. Текст оригіналу можна знайти тут.

Артур Конан-Дойл

Позначки

, ,

Сьогодні виконую врешті-решт давній задум і публікую свій ще студентський переклад  оповідання Артура Конан-Дойла “Загадка Торського мосту” зі збірки “Архів Шерлока Голмса” (1922-29). Зроблений навесні 1998 р., він становив практичну частину мого дипломного проекту, захищеного того ж року на факультеті іноземних мов ЛНУ ім. Франка. Опісля цей переклад майже не переглядався і ніколи не публікувався; тільки зовсім недавно, в грудні 2011 р., він прозвучав у скороченому вигляді на Першому каналі Українського радіо в рамках програми “Детективна історія”, тож, користуючись нагодою, подаю тут також радіоверсію. Отже, почитати “Загадку Торського мосту” і подивитися оригінальні ілюстрації А. Джилберта зі Strand Magazine, де в лютому-березні 1922 р. вперше публікувалося це оповідання, можна тут, а щоб послухати, клацайте нижче на плеєр.

“Загадка Торського мосту” – радіоверсія (у прямому ефірі звучала 28.12.2011 о 21.30)

Проект “Джошуа”: плюси і мінуси

Позначки

, ,

Кілька тижнів тому завдяки групі “Український переклад” на Facebook дізнався про проект “Джошуа”, зреалізований на сайті “Гоголівської академії”, – колективний переклад книжки капітана Джошуа Слокама “Навколосвітня подорож вітрильником наодинці”. Перша реакція – ну, нарешті! І жаль, що дізнався запізно, бо й сам радо долучився би до цього проекту. На Форумі першим ділом розшукав цю книжку, а після Форуму – читати, і то негайно. 

Вчора дочитав.  Враження – дивна суміш позитиву і негативу. Позитиву однозначно більше. З нього і почну (наші критики зазвичай роблять навпаки, а часом позитиву взагалі не бачать, хоч він до них аж волає :-)).

Позитивним є сам факт появи цієї книжки українською.  Ще один крок у правильному напрямку – до світу, а не від нього. Фактично жодних претензій до оформлення – браво стронґовському! Єдине, що я додав би, – це детальніші мапи, але то таке, з дитинства маю пунктика на мапах, і це, здається, не лікується. Далі – морська термінологія: тут перекладачі попрацювали на славу, і було над чим, бо ж очевидно, що у нас цей лексичний пласт розвинутий значно слабше, ніж в англійській. Сам із цим зіткнувся, коли перекладав “Плавання “Досвітнього мандрівця” К. С. Люїса, хоч Люїс до моря мав приблизно таке ж відношення, як Слокам – до суші :-) Словом, знаю напевне, що проблем там вистачало, і перекладачі дали собі з ними раду – молодці. 

Тепер кілька слів про недоліки. Видно все-таки, що переклад робили різні люди. Подекуди він читається рівненько і гладенько, а подекуди око все ж зачіпається за якісь хиби. Частенько це пунктуація (розкриваю книжку навмання і беру перше-ліпше проблемне речення): “Люди розповідали мені, що у ньому було золото і я вірив їм на слово” (с. 147); “…а люди все ще продовжували запитувати мене за які кошти я живу, і чим харчуюсь” (с. 148). І такого чимало. Трапляються проблеми з написанням через дефіс (“…я не задував свічку в цю холодну ніч, і раз у раз визирав з-під ковдри, сподіваючись зустрітися, віч на віч, із самим Наполеоном” – с. 202) і “разом-окремо” (“Того ж дня “Спрей” прибув до порту Галец, Реюньйон, де на зустріч виплив лоцман та зупинив судно” – с. 187). Окрема тема – географічні назви. Наприклад, Sandy-Point я б усе-таки передавав як “Сенді-Пойнт”, а не “Сенді-Поінт”, бо англійське point – слово односкладове. Valparaiso – місто в Чилі, де говорять іспанською, отже, мало б бути “Вальпараїсо”, а не “Валпарейзо”, на англійський манір. Потім, або “Маврикій” і “Тринідад”, або, нехай уже, “Маврікій” і “Трінідад”, хоч це й ріже око, – але не “Маврікій” і через кількадесят сторінок – “Тринідад”. Але найсмішнішим із географічних “проколів” (чи “приколів”?), які мені трапилися, був такий: прибувши до Кейптауна, Слокам вирішив помандрувати трохи країною і подався до Преторії, де зустрівся з Паулем Крюґером, президентом… Трансильванії! :-))) Де Трансильванія, а де – Трансвааль, президентом якого і був той Крюґер!

Очевидно, колективний переклад висуває просто-таки захмарні вимоги до редактора, а редактори в українському книговиданні – це взагалі тема окрема і доволі болісна. Та й самим перекладачам варто якось тісніше співпрацювати між собою, хоч як у цьому випадку організувати це на практиці – тут ще треба подумати. Зрештою, і відкритість до такої співпраці в різних людей різна.

Так чи так, а перекладачам (зокрема, Антонові Санченку, який, наскільки я розумію, доклався до цього проекту найбільше) і всім іншим залученим фахівцям хочеться щиро подякувати. Попри недоліки, яких тією чи іншою мірою все одно не уникнути – не раз пересвідчувався, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить, – книжка вийшла, книжка читається і книжка цікава. Дасть Бог, буде колись друге видання, то всі ті речі, про які я згадував вище, можна буде поправити. А ті шановні критики, які воліють наголошувати на негативі, нехай краще скажуть, де ще можна українською мовою почитати про те, як жили люди сто з гаком років тому у таких цікавезних місцинах як Хуан-Фернандес, Самоа, острови Кілінґа чи Родріґес і як ті місця тоді виглядали.

P.S. Якщо комусь цікаво глянути на оригінал, то його можна знайти тут.

Андреа Каміллері

Позначки

, , ,

У “Всесвіті” за травень-червень 2011 р. (сс. 176-196) опубліковано мій переклад оповідання Андреа Каміллері “Почерк митця” зі збірки “Місяць з Монтальбано” (Un mese con Montalbano, 1998).  Коротку інформацію про автора і текст перекладу див. тут – так що читайте, критикуйте, рецензуйте :-)

Update: “Почерк митця” – радіоверсія (у прямому ефірі Першого каналу НТРК України звучала 1.02.2012 о 21.30)

Клайв С. Льюїс: дивує світ ще й досі

Позначки

, , , , ,

Моя стаття про К. С. Льюїса, опублікована на “Літакценті“.

Клайва Стейплза Льюїса я б не завагався назвати “людиною-оркестром”. Справді, перед нами відомий письменник: чого варті одні лиш знамениті на цілий світ “Хроніки Нарнії”. Літературний критик: його “Передмова до “Втраченого раю” й досі вважається однією з кращих критичних розвідок, присвячених творчості Мільтона. Філософ і богослов чи, радше, апологет християнства: його “Просте християнство” американське періодичне видання Christianity today оголосило у 2000 р. найкращою книгою ХХ століття. Визначний спеціаліст з історії та культури європейського Середньовіччя та Відродження: на ідеях з останньої книги Льюїса, “Відкинутого образу” – своєрідного вступу до середньовічної та ренесансної літератури, побудовано десятки дисертацій, які захищалися в кращих університетах Європи і Америки. Викладач-філолог спочатку в Оксфорді, а згодом і в Кембриджі: на лекціях у нього завжди збиралися цілі натовпи. Наклади Льюїсових книг, які перекладено понад тридцятьма мовами, обчислюються десятками мільйонів примірників; практично всі з понад 50 його творів  перевидаються й досі, в тому числі й ранні поетичні збірки. Згідно з опитуванням, яке проводила у 2008 р. лондонська “Таймс”, Льюїс опинився на одинадцятому місці серез півсотні найкращих британських письменників другої половини ХХ століття. З деякими його книгами взагалі відбуваються дивні речі: схоже, вони належать до тих, в принципі, дуже небагатьох творів світової літератури, які з плином часу не тільки не застарівають, а, навпаки, набувають щораз нових, непомітних раніше сенсів і відтінків. Зовсім не даремно відома британська авторка і філософ Мері Міджлі порівнює Льюїсові книги з добрим вином: що довше воно стоїть у погребі, то краще смакує.

Отже, надзвичайна проникливість і далекоглядність, здатність не тільки дивитися, але й бачити – саме тут, на мою думку, криється один із головних секретів творчості Льюїса. Поза тим, на відміну від сили-силенної іншої літературної “продукції”, його твори язик не повернеться назвати “одноразовими”. Сам Льюїс якось сказав, що визначати, добра книжка нам трапилася чи погана, найкраще за тим, “скільки разів її можна прочитати, щоразу на останній сторінці розуміючи більше, ніж на першій… або зайвий раз переконуючись, що з кожним новим прочитанням наше захоплення нею знай зростає”. За цим критерієм Льюїсові твори – на висоті; це зрозуміло з перших сторінок чи не кожної його книжки. Читаючи і перечитуючи ті ж “Хроніки Нарнії” чи “Космічну трилогію”, неодмінно ловиш себе на тому, що фактично кожного разу відкриваєш щось нове, не помічене раніше… причому не помічене не через брак уваги, а власне через питому глибину цих творів, через хитромудре й химерне плетиво найрізноманітніших думок та ідей (розкиданих у часі від далекої античності та середньовіччя до сучасних авторові філософських поглядів); розібратися в усьому цьому відразу навряд чи можливо.

Цікаво, що мову Льюїсових творів можна назвати одночасно і простою, і складною чи, радше, вишуканою. За великим рахунком, немає нічого дивного у тому, що викладач Оксфордського університету, а згодом – професор англійської літератури Середніх Віків та Відродження у Кембриджі досконало володіє рідною мовою і вміє гарно писати. Йдеться про інше: далеко не кожен професор зуміє так просто і на позір легко висловлювати такі складні думки і філософські ідеї, як це робить у своїх творах Льюїс. І це – ще один ключ до належного сприйняття феномену цього непересічного автора.

Щоб бодай наблизитися до сякого-такого розуміння цього феномену, варто, мабуть, окинути оком головні віхи його біографії. Народився Клайв Стейплз Льюїс 1898 року у столиці Північної Ірландії Белфасті, куди його предки на початку 19-го століття перебралися з Вельсу; батько був правником, мати – донькою англіканського священика. Після смерті матері його у віці десяти років відправили вчитися до Англії. У тогочасній Британії побутувало переконання, що “справжню” освіту можна здобути тільки поза домом, у школі-інтернаті, і згодом Льюїс у своїх творах доволі реалістично змальовував деякі епізоди шкільного життя. Втім, шкільні роки виявилися для нього не надто щасливими, і через якийсь час його віддали в науку до професора Вільяма Т. Керкпатрика, де він навчався приватно.

Мабуть, саме в професоровому домі у Великому Букгемі, що в англійському графстві Суррей, було закладено підвалини тієї ерудиції та енциклопедичних знань з мов, літератури, міфології та культури, якими згодом відзначався письменник. У своїй автобіографії під назвою “Заскочений радістю” (1955) він пише: “Я – витвір довгих коридорів, порожніх осяяних сонцем кімнат, тихих сходів, досліджуваних на самоті горищ, ледь чутного булькотіння води у баках та трубах, шуму вітру під черепицею… а ще – безконечних книжок”. І вдома, у Белфасті, і в професоровій оселі книги були повсюди – “в кабінеті, у вітальні, в гардеробі, вони стояли в два ряди у великій шафі на сходовому майданчику, лежали у спальні, громадилися високими – мало не у мій зріст – купами на горищі… Мені ніхто нічого не забороняв, і довгими сльотавими днями я знай тягнув з полиць том за томом…”.

У Бога професор не вірив, і Льюїс також оголосив себе атеїстом – почасти під впливом Керкпатрика, а почасти тому, що християнство на той час видавалося йому тільки громіздкою системою зашкарублих, обтяжливих обрядів та міфів, які не витримували перевірки елементарною логікою. У 1916 р. Льюїс вступає до Університетського коледжу в Оксфорді, проте вже незабаром вирушає у ранзі молодшого офіцера на фронт – адже Перша світова війна саме в розпалі. Під час битви при Аррасі у квітні 1918 р. його було поранено, і на цьому війна для нього закінчилася. Він повернувся до навчання в Оксфорді, яке й закінчив із найвищими оцінками у 1923 р. З 1925 р. Льюїс упродовж майже тридцяти років працює викладачем англійської мови і літератури в оксфордському коледжі св. Магдалини.

В Оксфорді Льюїс знайомиться з людьми, спілкування з якими стало великою мірою визначальним для його подальшого становлення як письменника і як особистості. Разом із Дж. Р. Р. Толкіном і Чарльзом Вільямсом він став одним із найвідоміших членів неформального гуртка літераторів та любителів літератури “Інклінґи”, що регулярно двічі на тиждень збирався або у пабі “Птах і дитя”, або у Льюїсовій квартирі при коледжі св. Магдалини. Більшість “інклінґів” були переконаними християнами, і частково під їхнім впливом, а частково завдяки прочитаним книгам (сам письменник у цьому контексті згадував насамперед “Вічну людину” Г.К. Честертона), Льюїс у 1933 р. навертається до християнства. Втім, шлях до цього навернення виявився зовсім не простим – не дарма одна з перших книжок про Льюїса, видана ще за життя письменника, у 1949 р., називалася “Апостол скептиків”, а сам він якось назвав себе “найпонурішим і найупертішим новонаверненим у цілій Англії”. Згодом у своїй автобіографії Льюїс писав: “…між двома півкулями мого розуму існувало надзвичайно гостре протистояння. З одного боку – широке, всіяне численними островами море поезії і міфу, з іншого – надійний, але поверхневий “раціоналізм”. Майже все, що я любив, уявлялося мені вимислом, натомість майже все, в реальність чого я вірив, бачилося жорстоким та безглуздим”.

Так чи так, а саме після навернення до християнства, яке стало зламним моментом у житті Льюїса, він заходиться одну за одною публікувати свої книги. У 1933 р., перебуваючи в Ірландії, він за два тижні написав “Повернення прочанина” – майстерний, сповнений тонкими алегоріями художній опис свого шляху до християнства. Минає кілька років, і він починає створювати “Космічну трилогію”, яку разом із “Хроніками Нарнії” можна вважати однією з вершин його творчості. Властиво, Льюїс із Толкіном не надто мирилися з сучасною їм фантастикою; вони додержувалися думки, що від часів Велса і Берроуза цей жанр майже не змінився. Толкін якось навіть сказав: фантасти переважно займаються тим, що змушують остогидлі механічні іграшки бігати дедалі швидше й швидше, а їхні ідеали зводяться в основному до того, щоб побудувати на інших планетах кілька міст під скляними ковпаками. Врешті-решт письменники вирішили створити для фантастичного жанру нові взірці і десь у середині 1930-х рр. домовилися, що Толкін розповідатиме про мандри в часі, а Льюїс – про мандри в просторі. Толкін заходився було писати “Втрачений шлях” – роман, що мав стати своєрідним мостом між сучасністю й епохою “Володаря перстенів”, – але так його й не закінчив. Натомість Льюїс із завданням впорався – і так упродовж восьми років (1938-1945) було написано “Космічну трилогію”. На жаль, обмежений обсяг цієї статті не дозволяє детально описати ці три романи, тож мені залишається хіба відіслати читача до інших своїх статей, присвячених суто “Космічній трилогії” (їх можна прочитати тут, тут і тут). Наразі ж скажу тільки, що книги трилогії можна сміливо зараховувати до класики філософської фантастики; водночас їм повною мірою властива риса, характерна, як я вже писав вище, для всієї творчості Льюїса: підняті в них питання аж ніяк не втрачають актуальності в наш час – радше навпаки.  

Критики Льюїса – а їх у нього, як і в кожного відомого письменника, вистачало, – як на мене, іноді просто не дотягували до властивої йому широти кругозору і глибини мислення. Часто їм не вдавалося вийти за межі шаблонних уявлень про літературу, вони намагалися втиснути його твори у певні рамки – і збивалися на банальне критиканство, бо не розуміли, про що насамперед йдеться автору. Дивитися на “Хроніки Нарнії” тільки як на фентезі або оцінювати “Космічну трилогію” суто з позицій наукової фантастики – це очевидна помилка. У жанрі фентезі можна знайти твори з набагато закрученішим сюжетом, а опис космічного корабля у першому томі “Космічної трилогії” не критикував з-поміж знавців фантастики хіба лінивий. Натомість із погляду алегоричності і філософської глибини ці твори кардинально різняться від основної маси фентезійної і науково-фантастичної літератури.

Властиво, Льюїсові твори відносяться до того чи іншого жанру доволі умовно, бо вони, схоже, творилися у якомусь “позажанровому просторі”. Скажімо, його останній роман “Доки маємо обличчя” можна описати і як алегорію, і як міф, і як романтичну любовну історію, і як історичний роман, і як християнський переказ язичницької оповідки, і як наслідування Горація, і як автобіографію, і як сповідь, і як хтозна-що іще. Кажуть, сам Льюїс напівжартома стверджував, наче став писати почасти через те, що ніхто не писав книжок, які йому хотілося читати. Та й спосіб, у який він творив свої книги, був доволі оригінальний. Ось що говорив сам письменник про те, як з’являлися на світ його твори: “У певному сенсі мені ніколи не доводилося “створювати” історію… Я просто бачу картини. Деякі з них чимось – можливо, запахом – схожі одна на одну, і це їх об’єднує. Не слід ставати їм на заваді – спостерігай собі тихенько, і вони почнуть зливатися докупи. Якщо дуже пощастить (втім, зі мною такого ще не траплялося), то ціла низка картин зіллється так добре, що вийде готова історія, а письменникові й робити нічого не доведеться. Проте частіше – саме так буває зі мною – поміж цими картинами залишаються незаповнені місця, тож якраз тут і треба поміркувати, з’ясувати, чому той чи той персонаж у тому чи тому місці робить те чи те. Не маю уявлення, чи інші письменники працюють так само і чи так взагалі треба писати. Але я інакше не вмію. В мене першими завжди з’являються образи.” Хтозна, можливо, саме завдяки образам малакандрійської гарандри і дивовижних гандрамітів постав перший роман “Космічної трилогії” – “За межі Мовчазної планети” (з чудернацьких назв дивуватися не слід – по-перше, автор був блискучим філологом, а по-друге, в його творах нагромаджено стільки всілякої химерії, що незвичним словам і справді вже якось не дивуєшся), а тим, хто прочитав “Переландру”, навряд чи скоро вивітряться з пам’яті дивовижні плавучі острови, що гойдаються під золотим небесним склепінням на хвилях безмежного переландрійського океану…

Після “Космічної трилогії” Льюїс написав твори, які зробили його не просто відомим, а знаменитим, – йдеться, ясна річ, про “Хроніки Нарнії”. І цього разу все почалося з образу – тут то був образ фавна з парасолькою, що йде засніженим лісом; саме його ми зустрічаємо на початку повісті “Лев, чаклунка і шафа”, написаної першою (хронологічний порядок для читання, у якому розташував свої “Хроніки” автор, трохи відрізняється від послідовності їхнього створення). Образ того фавна дражнив Льюїса ще з шістнадцяти років, проте тільки в 1949 р. він нарешті окреслив його на папері. Далі з’явився образ Аслана, Великого Лева, який став центральним для всього циклу. Всього було написано сім повістей; заключною стала “Остання битва” (1953), яку в 1957 р. відзначили почесною медаллю фонду Карнеґі.

Сам Льюїс писав: “Що ти побачиш і почуєш, залежить від того, що ти за людина і звідки дивишся”. Великою мірою ці слова стосуються і “Хронік Нарнії”. Можна читати їх просто як захоплюючі казкові повісті; вам буде цікаво, сумніватися тут годі, і ви не скоро їх забудете, адже автор – чудовий оповідач, і відкласти його книжку недочитаною вдається далеко не кожному. А можна спробувати зазирнути, що називається, в корінь – і тоді ви неодмінно переконаєтесь, що за змальованими у “Хроніках” подіями криється глибокий сенс. Зрештою, найчастіше сприйняття цих повістей змінюється у самому процесі читання – і саме в цьому, очевидно, й полягав один із замислів автора. Приглянувшись, ми бачимо, що героям раз у раз доводиться робити вибір між добром і злом, приймати рішення морального характеру – а це часом ой як непросто. Іноді вони спотикаються і падають, складається враження, що зло ось-ось таки візьме гору, і тоді навколо запанує вічна зима і непроглядний морок. Та віра в добро і радість незмінно перемагає. Взагалі, Нарнія розпочинається з радості (Асланова пісня у “Небожі чорнокнижника”) і так само радість звучить у заключних акордах її історії (завершення “Останньої битви”). Це глибоко символічно – адже саме радість, нестримна радість, яку дарує справжня віра, становила один із основних елементів Льюїсового світогляду; навіть свою автобіографію він назвав “Заскочений радістю”.

Цю радість тільки трохи приглушили не надто веселі події останніх років життя письменника – серед них і смерть улюбленої дружини. Льюїс дуже важко переживав цю втрату. Здоров’я у нього похитнулося, і врешті-решт йому довелося покинути викладацьку роботу у Кембриджі. Помер він 22 листопада 1963 р.; за дивним збігом обставин, в той же день у Далласі загинув від рук убивці президент Кенеді, а в Лос-Анджелесі помер відомий британський письменник Олдос Гакслі, тож на тлі американської трагедії смерть Льюїса зосталася майже непоміченою. Згодом цей збіг спонукав доктора філософії з Бостона Пітера Кріфта написати книгу під назвою “Між небом і пеклом: розмова десь поза смертю між Джоном Ф. Кенеді, Олдосом Гакслі та Клайвом С. Льюїсом” (1982).

…Поховали Льюїса в Оксфорді, місті, де він прожив добру половину свого життя, біля храму Святої Трійці; на надгробку його могили викарбувано слова “Men must endure their going hence”. Це – одна з улюблених цитат його матері з Шекспірового “Короля Ліра”:

Men must endure their going hence

even as their coming hither.

У перекладі Максима Рильського ці рядки звучать так:

Годиться нам терпіть і те, що ми на світ цей народились,

І з ним свою розлуку неминучу.

Як писав один із дослідників творчості Льюїса Клайд С. Кілбі, в Люїсових книжках важко знайти хоч одну сторінку – а іноді й хоч одне речення, – де ледь чутно не звучали б приховані обертони, прислухаючись до яких, мимоволі замислюєшся: “А чи немає тут чогось іще?” Відтак приходимо до ще одного, надзвичайно важливого, як на мене, аспекту творчості Льюїса: його книжки спонукають до думки, а іноді й розкривають читачеві очі на те, про що ми тільки зрідка підсвідомо здогадуємося, але ніколи не вміємо до пуття окреслити й висловити – скажімо, на ту ж радість, якої так багато в житті навколо і яку ми, поглинуті повсякденними клопотами, так рідко помічаємо. А це ж тільки предтеча тієї радості, яка чекає нас далі…

Український читач почав знайомитися з творами Льюїса з величезним запізненням (маю на думці саме переклади українською). Першопрохідцем тут стало львівське видавництво “Свічадо”. Ще у 1994 р. вийшли друком “Листи Крутеня” (пер. Володимира Романця), а у 2003 р. – “Велике розлучення” (пер. Олеся Манька). У тому ж “Свічаді” в 2001-2003 рр. побачили світ і перші чотири частини “Хронік Нарнії” (пер. Олеся Манька / ред. Наталки Римської). Згодом на хвилі популярності після екранізації “Лева, чаклунки і шафи” естафету підхопив дніпропетровський “Проспект”, який у 2006-2008 рр. видав українською всі “Хроніки Нарнії” у перекладі Вікторії Наріжної (“Лев, Біла Відьма та шафа”, “Кінь та його хлопчик”, “Небіж чаклуна”, “Срібне крісло”), Софії Андрухович (“Принц Каспіян”, “Подорож “Досвітнього мандрівника”) і Л. Овсянникової (“Остання битва”). І нарешті у 2010 р. “Свічадо” видало три романи “Космічної трилогії” – “За межі Мовчазної планети”, “Переландру” і “Мерзенну силу” в перекладі автора цієї статті. Решта чималого доробку Льюїса все ще чекає свого перекладача і насамперед – видавця. Читачі, переконаний, у боргу не залишилися б.

Замість постскриптуму. Вже дописував цю статтю, коли прочитав у лондонській “Індепендент” про те, що недавно в архіві колишнього Льюїсового секретаря Волтера Гупера було виявлено “Енеїду” Вергілія у перекладі англійською Льюїса (детально я писав про це тут). Про те, що письменник працював над цим перекладом і читав уривки з нього на засіданнях “інклінґів”, згадував ще Толкін, та згодом його текст вважався безповоротно втраченим. Ось так Льюїс продовжує дивувати всіх багатогранністю своїх талантів і майже через півстоліття після своєї смерті. Здається, здивує ще не раз.

Андрій Маслюх

“Космічна трилогія” К. С. Льюїса: актуальна forever

Позначки

, , , ,

“Варіація на тему”, опублікована сьогодні на “Читомо”:

Днями у львівському видавництві «Свічадо» вийшла «Мерзенна сила» Клайва С. Льюїса – заключна частина «Космічної трилогії», яку автор знаменитих «Хронік Нарнії» створив у 1938-45 рр. Перша і друга книги вийшли українською у тому ж видавництві на початку 2010-го. Здавалося б, написані ще у далеку «докосмічну» епоху книжки на «космічну» тематику мали б давно морально застаріти і припадати пилом десь у бібліотечних закамарках – бо хто, крім затятих бібліофілів, читає тепер тогочасну фантастику? Але Льюїсову епопею спіткала інша доля – за шістдесят з гаком років вона була перекладена десятками мов і витримала сотні видань сукупним накладом понад мільйон примірників. Мабуть, мають рацію ті, хто порівнює Льюїсові книжки з добрим вином: що старші вони стають, то «смачніше» читаються. Можливо, автор підкуповує дивовижною проникливістю, бо таки вміє заглянути в суть речей і відрізнити зерно від полови. Можливо, свою роль відіграє його письменницький хист та ерудиція: все ж таки Льюїс був викладачем в Оксфорді, згодом – професором англійської літератури в Кембриджі, а це говорить саме за себе. Неповторного колориту додає творам Льюїса вміння химерно переплітати християнські ідеї, елементи середньовічного світогляду, античну і навіть толкінівську міфологію – особливо відчутно це власне в «Космічній трилогії». Безперечно, велике значення має і надзвичайна філософська глибина зачеплених у трилогії питань – особливо порівняно з більшістю сучасного фантастичного чтива. Так чи інакше, не схоже, щоб Льюїса найближчим часом стали читати у світі менше – свій читач у нього буде завжди.

Почалося все через те, що Льюїс із Толкіном – а вони обоє жили в Оксфорді, приятелювали і входили до відомого літературного гуртка «інклінґів» –  були дуже невдоволені сучасною їм фантастикою; обоє вважали, що від часів Герберта Велса й Едґара Берроуза вона змінилася зовсім мало, і врешті-решт вирішили створити для неї нові взірці. Один із «інклінґів» напівжартома стверджував: члени гуртка й писали головно тому, що ніхто не писав книг, які їм хотілося читати. Тож у середині 1930-х рр. письменники домовилися, що Толкін напише книгу про мандри в часі, а Льюїс – про мандри в просторі. Толкін взявся було писати «Втрачений шлях» – книгу, яка мала поєднати сучасність і епоху «Володаря перстенів», – але так і не довів роботу до кінця. Льюїс же свою частину домовленості виконав.

Перший роман – «За межі Мовчазної планети» – це фактично пролог до всієї історії. Головний герой, кембриджський філолог Елвін Ренсом (його прототипом, до речі, деякі літературознавці вважають Толкіна) мимохіть потрапляє на далеку планету Малакандра чи, по-земному, Марс, де стикається з кількома формами розумного життя, які мирно співіснують між собою – уявити собі таку картину на Землі доволі важко. Марсіяни – і не тільки вони, але й інші, ще дивовижніші створіння, – поступово розкривають Ренсомові очі на запеклу боротьбу добра і зла, яка стоїть за всіма більш-менш значущими подіями вселенської історії.

У «Переландрі», другому романі трилогії, вже трохи обізнаний зі справжнім станом справ у Всесвіті, Ренсом вирушає, власне, на Переландру чи то пак Венеру – планету-Едем, де живуть тільки двоє людей, тамтешні Адам із Євою, або Тор із Тінідріл. Перед Ренсомом постає невимовно прекрасний світ – тут автор дав повну волю своїй і так надзвичайно багатій уяві – і стоїть дуже непросте завдання. Він має завадити силам зла, які намагаються спокусити Тінідріл і штовхнути Переландру на той же шлях, яким уже давно котиться Земля. За напругою сюжет не поступається сучасним трилерам – спокійно відкласти книжку можна тільки перегорнувши останню сторінку і переконавшись, що після всіх пригод головний герой залишився все ж живий і навіть майже неушкоджений.

Дія останнього роману, «Мерзенної сили», відбувається на Землі, в англійському університетському середовищі. Ренсом цього разу відходить дещо у затінок, а на першому плані з’являється молоде подружжя Джейн і Марка Стадоків, які цілком різними шляхами приходять до пізнання одних і тих же істин. Тут автор, за його ж власними словами, «громадить чимало різного чортовиння» і показує, «як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії». Джейн із Марком потрапляють в гущу моторошних подій. Стара добра Англія руйнується просто на очах. Оживає сам Мерлін – і всі напружено чекають, на чий же бік стане славнозвісний чаклун. Але безвихідних ситуацій не буває, позаземні сили приходять на порятунок, і добро – принаймні тимчасово – знову перемагає.

Прочитати чималі уривки з усіх трьох частин трилогії можна, перейшовши за поданими вище посиланнями.

Андрій Маслюх

Рукописи не горять: знайдено текст Вергілієвої “Енеїди” у перекладі англійською К. С. Льюїса

Позначки

, , , ,

Independent4-го березня лондонська The Independent опублікувала такий матеріал:

К. С. Льюїс залюбки читав уривки зі свого перекладу Вергілієвої “Енеїди” колегам-літераторам з Оксфорда, в тому числі й Дж. Р. Р. Толкіну, на зібраннях знаменитого неформального літературного гуртка “Інклінґів”, до якого вони обоє належали.

Досі вважалося, що цей переклад загинув у вогнищі в 1964 р., невдовзі після смерті автора. Та зараз, майже через 50 років, він знову виринув на поверхню. Працю врятував колишній секретар Льюїса, Волтер Гупер, якому цього місяця виповнюється вісімдесят. Повний переклад буде опубліковано у книзі C.S. Lewiss Lost Aeneid, яка має вийти у квітні 2011 р.

“Хоч і було відомо, що Льюїс C.S. Lewisпрацював над цим перекладом, ніхто й гадки не мав, що уривки з нього збереглися, аж доки Волтер не почав “просіювати крізь сито” свої матеріали, – повідомив видавець книжки Енді Рейєс. – Ми вважали, що найважливіші фрагменти “льюїсіани” все ж загинули у вогнищі.”

Льюїс розпочав працювати над перекладом “Енеїди” у 1935 р., у віці 37 років; є підстави вважати, що протягом свого життя він кілька разів повертався до цього перекладу.

Це вже не перша праця з Льюїсового доробку, що публікується після того, як її довгі роки вважали втраченою. Так було і з його незакінченим романом “Темна вежа”. У передмові до тієї книжки Гупер розповідає про те, як Льюїсів брат, майор Воррен Льюїс, почав прибирати в “Кілнс”, колишньому домі Люїса в Оксфорді, “готуючись переїхати до меншого будинку”:

“Спочатку майор Льюїс відклав папери, які мали для нього особливе значення, а тоді заходився давати раду з усім решта, – пише Гупер. – Саме тому безліч різних матеріалів, ідентифікувати які мені так ніколи і не вдалося, опинилася у вогнищі, яке не згасало три дні.”

Колишній Льюїсів секретар пише, що Фред Пексфорд, садівник із “Кілнс”, якому наказали спалити рукописи письменника, знав, що Гупер “страшенно цінував усе, що вийшло з-під руки його господаря”. Отримавши розпорядження спалити чимало різних записників та зошитів, садівник зумів переконати майора Льюїса спершу показати їх Гуперові.

“Тепер мені здається, що це не просто збіг обставин, але я з’явився у “Кілнс” того ж таки дня. Згодом з’ясувалося, що якби я тоді не забрав ті папери з собою, то до вечора їх точно вкинули б у вогонь, – пише Гупер. – Їх було так багато, що я ледь доніс усе це до Кебл-коледжу.” Останні 46 років він вивчав і аналізував врятовані матеріали, які згодом перейдуть до Оксфордської Бодліанської бібліотеки. Чотири роки тому Гупер збагнув, що раніше чомусь не звертав належної уваги на уривки зі знаменитого перекладу “Енеїди”, про який згадував у своїх листах Толкін, і відтоді разом із Рейєсом працював над тим, щоб зібрати разом окремі фрагменти перекладу, розкидані по кількох різних зошитах.

Співпраця між Гупером і Рейєсом розпочалася тоді, коли останній працював у Вольфсонському коледжі Оксфордського університету. “Він [Гупер] попросив мене укласти примітки, які допомагали б пересічному читачеві у розумінні тексту, – розповідає Рейєс. – То мало бути  щось на взірець глосарію, де пояснювалися б алюзії на класичну літературу, проте цей глосарій виявився надто великим, щоб його можна було включити до нового видання збірки Льюїсових поезій, і тоді Волтер замислився, чи не краще було б видати переклад “Енеїди” окремо.”

Льюїс став цікавитися грецькою міфологією ще в юнацькому віці. У 1920-х рр. він вивчав в Оксфорді грецьку і латинську літературу, а також філософію і історію античного світу, у 1925-1954 рр. викладав в оксфордському коледжі св. Магдалини, а згодом став першим професором англійської літератури Середніх Віків і Відродження в Кембриджі.

Роб Шарп

переклад з англ. Андрія Маслюха

В оригіналі статтю можна знайти тут.

“Мерзенна сила” К. С. Льюїса: нотатки перекладача

Позначки

, , , , , , ,

Моя стаття про переклад “Мерзенної сили”, опублікована на сайті РІСУ.

Мерзенна сила– під такою назвою у видавництві “Свічадо” в січні цього року вийшов друком третій роман Космічної трилогіїКлайва Стейплза Льюїса. Пишучи напередодні Різдва 1943 р. передмову до своєї “сучасної казки для дорослих”, сам автор зазначає, що ця книжка “завершує трилогію, першою частиною якої є За межі Мовчазної планети, а другою – “Переландра”, проте читати її можна й окремо”. Справді, порівняно з двома першими романами трилогії (Львів: Свічадо, 2010) “Мерзенна сила” виглядає трохи інакше. Дія розгортається не на далеких планетах, а на Землі, в Англії, у звичному для Льюїса університетському середовищі. Письменник, за його власними словами, громадить тут “чимало різних небилиць та чортовиння”, але залежить йому передусім на тому, щоб “показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії”. Отож з-поміж усіх професій він обирає свою – “не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті”, а радше через те, що це, на його переконання, єдина професія, з якою він обізнаний достатньо добре, аби про неї писати.

Як на мене, Льюїс належить до тих авторів, твори яких після першого прочитання часто банально не розуміють, а отже й недооцінюють. Не дивно, адже дуже непросто отак відразу розібратися у химерному плетиві християнських істин, елементів середньовічного світогляду, численних натяків на легенди артурівського циклу та алюзій на античну і навіть толкінівську міфологію – всього цього в “Мерзенній силі” справді хоч греблю гати. Тож немає нічого дивного і в тому, що у 1945 р., відразу після виходу книжки у світ, багато хто, прочитавши кілька перших розділів, вгледів у ній лише банальний наклеп на сучасну науку з боку відомого оксфордського філолога-традиціоналіста. Тільки у травні 1946 р. Орвіл Прескот, відомий літературний критик, який протягом 24 років вів щоденну книжкову рубрику в New York Times, влучив просто в яблучко: “Мерзенна сила” – це притча, і йдеться в ній про загрозу виродження людства, що є неминучим наслідком грубого і бездумного матеріалізму, який заперечує будь-які ідеалістичні, етичні та релігійні цінності”. Схоже, Льюїс боявся – і, погодьмося, мав для цього всі підстави, – тієї долі, яка чекає природу і, зокрема, людство, коли здобуті наукою знання застосовуватимуться без жодних обмежень, встановлених традиційними цінностями. Ця тема піднімається в усіх трьох романах “Космічної трилогії”; в наш час вона значно актуальніша, ніж шістдесят із гаком років тому, і це зайвий раз свідчить про те, що мало який письменник може зрівнятися з Льюїсом у проникливості і далекоглядності.

Отже, притча – а в цього жанру свої закони. І вже не надто дивує те, що у середині ХХ століття раптом оживає славнозвісний Мерлін (який до того ж виявляється добрим християнином), що важливу роль у книжці відіграє ручний ведмідь на прізвисько Пан Бультитюд, що одна з головних героїв, Джейн Стадок, чи то у видінні, чи наяву зустрічається з земним втіленням античної богині Венери, що на допомогу людству, над яким нависла жахлива загроза, приходять самі ангели (вони ж – міфічні мешканці античного Олімпу, вони ж – зверхники планет Сонячної системи чи то пак “полів Арболу”). Ми дізнаємося, що Мерлінова “земна магія” походить з самої Атлантиди і є “останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що… сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні”.

На відміну від перших романів трилогії, де головним героєм був кембриджський філолог Елвін Ренсом (цього разу він перебуває трохи в затінку), в “Мерзенній силі” на передній план виходять Джейн і Марк Стадоки – молоде подружжя, представники того ж університетського середовища. Марк, перспективний соціолог, – чоловік честолюбний і амбіційний, і саме це спонукає його перейти з провінційного Бректонського коледжу в містечку Еджстоу, де все так і дихає старою доброю Англією, до гіперсучасного Національного інституту координованих експериментів (НІКЕ), керівництво якого вирішило перебратися до того ж Еджстоу і з цією метою викупило в коледжу Бреґдонський ліс – відому з сивої давнини місцину, де, за переказами, поховано самого Мерліна. Посеред лісу б’є джерело; перші письмові згадки про нього належать до правління королеви Єлизавети, коли один із ректорів Бректону звелів обгородити ліс стіною, аби “покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовувалися біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим”; на його переконання, все це слід було “викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти”.

Потрапивши до рук інституту, прадавній ліс безжально нищиться: на його місці планують спорудити модерну споруду зі скла і бетону – штаб-квартиру НІКЕ. За словами одного з героїв роману, старого професора-аристократа на прізвище Гінджест, саме серце Англії має перетворитися на “якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу”. Втім, Марка Стадока старовина і природа не надто цікавлять. Його мета – пробитися нагору, потрапити до кола “обраних”, які керують інститутом; згодом виявляється, що ці “обрані” мають намір вершити долю цілої країни чи навіть усього людства. Прозріння, переосмислення цінностей і, як наслідок, навернення відбуваються дуже важко; Льюїс тут показує себе неабияким знавцем людської психології, адже, стежачи за тим, як реагують головні герої на ті чи інші обставини, не один читач з подивом усвідомлює, що й сам діяв би на їхньому місці точнісінько так само.

Маркова дружина, Джейн, також переживає прозріння і навернення, хоч і приходить до них зовсім іншим шляхом. На відміну від чоловіка, вона небайдужа до природи і цікавиться мистецтвом, але твердо переконана, що “жити треба своїм власним життям”, тож розкривати душу перед іншими шкідливо і небезпечно. Твердий індивідуалізм – таким було її життєве кредо, аж доки одного дня вона раптом не “переступила невидиму межу й не ввійшла туди, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього”. І тоді “порівняно з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм “я”, зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі”. Змінилося все: бачення світу і себе у цьому світі, ставлення до інших і, зокрема, до чоловіка, з яким у неї раніше часто виникали непорозуміння.

По суті, перед нами – все те ж протистояння добра і зла, що й у попередніх частинах трилогії. Зло цього разу уособлює НІКЕ, добро – очолювана Ренсомом маленька спільнота з Сент-Ен. Ця спільнота, за задумом автора, є спадкоємцем славного Лоґресу – держави легендарного короля Артура і лицарів Круглого столу. Льюїс зовсім недаремно вважався одним із кращих медієвістів ХХ століття. Хтозна, чи комусь іншому вдалося б так хитромудро й органічно переплести теперішнє з минулим, так майстерно, тонкими натяками описати ті прадавні часи, коли у Британії “скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі – очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків”.

Під орудою Ренсома спільнота – вона чимось нагадує громади перших християн – провадить у сент-енському маєтку спокійне і розмірене життя; як каже один із її членів, ольстерець МакФі, вони тільки годують свиней і вирощують непогану городину. Втім, як сказав один із “інклінґів” і найближчих приятелів Люїса Чарльз Вільямс, “часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде”. І ось із прадавньої Британії просто в наш час приходить Мерлін; без його допомоги і без втручання вищих сил – “небесного вогню” – Ренсомові із жменькою однодумців навряд чи вдалося б довго протистояти всесильному інститутові. Зло врешті-решт зазнає поразки – нехай тимчасової, але поразки.

Оскільки це все-таки нотатки перекладача, я цілком свідомо навів вище кілька уривків з тексту, даючи змогу відчути, наскільки багатою і різноманітною мовою написано цю книжку. Перекладати Льюїса – це виклик. Не можу не погодитися з Арендом Смільде, перекладачем і знавцем Льюїса з Роттердама, який у травні 2009 р., коли я саме закінчував працювати над перекладом “Переландри”, писав мені: “Думаю, ви вже переконалися, яким обмеженим рано чи пізно почуває себе кожен, хто береться перекладати чи коментувати Льюїса”. Пан Смільде таки мав рацію – переконався. Працюючи з Льюїсовими текстами, доводиться постійно бути насторожі. Приховані цитати, алюзії на Святе Письмо і твори інших письменників, імена реальних і вигаданих осіб трапляються в нього на кожному кроці. Маю підозру, що завдяки своїй неймовірній ерудиції він навіть не завжди це зауважував. Варто згадати і про своєрідну стилістичну “гойдалку”; ось як, наприклад, описує Льюїс Лурґу, чи то пак античного Сатурна:

Лурґа… скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувшині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум.

А так, для порівняння, балакають між собою два прості працівники НІКЕ, яких послали роздобути тварин для вівісекції:

Нам про ведмедів нічого не казали.

– Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

– Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все – хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері – то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

– Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

З примітками і коментарями до тексту також довелося поморочитися. Наприклад, у першому розділі в одному абзаці згадано Мерліна, сера Кенельма Діґбі, Вільяма Колінза, Ґеорґа ІІІ і Натанієля Фокса. Готуючи примітки, з першими чотирма я розібрався доволі легко, а от Натанієля Фокса шукав кілька днів, аж доки в якійсь книжці про Льюїса (а про нього написано значно більше, ніж написав він сам) не натрапив на згадку про те, що то був fictitious poet invented by C.S. Lewis. І будь тут мудрий… Хтозна, чи дав би я собі з усім цим раду, якби не допомога вже згаданого вище Аренда Смільде, який люб’язно дозволив мені скористатися своїми примітками до нідерландського видання “Космічної трилогії”. Втім, і там виявилися прогалини, які треба було заповнювати самому.

Над перекладом “Космічної трилогії” я працював понад півтора року. Часом було важко, але водночас жодна інша перекладена книжка не приносила мені стільки задоволення у самому процесі роботи. Про Льюїса знають у нас незаслужено мало. Хочеться вірити, що українські видавці врешті-решт таки перестануть обходити його увагою.

Андрій Маслюх

“Мерзенна сила” К.С. Льюїса

Позначки

, , , , , , ,

Нарешті вийшла друком остання частина “Космічної трилогії” К. С. Льюїса, “Мерзенна сила”, над перекладом якої я гарував з вересня 2009 до червня 2010. Ура! Аж не віриться :-) Чималі уривки з того перекладу можна прочитати тут (авторську передмову і перший розділ я виклав повністю, а далі – на мою думку, “найсмачніше”, тож радив би тим першим розділом не обмежуватися). Придбати книжку можна в крамниці “Свічадо” на Лисенка… думаю, що і в “Українській книгарні” на пр. Шевченка, і в “Глобусі” на Князя Романа також мала б бути.

Перекладати цю книжку було цікаво. Тепер добре було б дізнатися, чи й читати її так само цікаво :-) А до Льюїса, сподіваюся, ще повернуся: він написав багато всякого-різного, українською перекладено лише невелику частину. Питання тільки в тому, щоб зацікавити видавців.

Антонич італійською – 2 | Antonych in italiano – 2

Позначки

,

Останні місяці були сповнені стількома різними подіями і справами, що до блогу просто не доходили руки. Але сьогодні нарешті публікую ще один Антоничів вірш, який переклала італійською Мар’яна Прокопович (взято звідси).

 

LA TEMPESTA

S’avvicina la tempesta. Canuti ontani
Inquieti si stringon l’un l’altro.
Per riprender fiato, chiede una tregua,
Non fosse che un momento, il cielo in porpora.

Come colonna, s`è alzato il turbine tre volte,
E brillan lampi, come papaveri
Rossi chiudon le pupille,
S’inchinan agli alfieri della paura.

Il singhiozzo dei clarinetti, e la mossa del vento,
E ulula la volpe – astronomo notturno.
Del cielo il rosso papilloma,
Come di latta, dal tuono trafitto.

È l’infinito libero da sopra la tempesta,
Che si china e scava buche nelle nuvole.
Allora rapide parole, ed efficaci,
Come lame, incrocio con i tuoni.

(Dalla raccolta “Il libro del leone”, 1936)

traduzione italiana di Mariana Prokopovych

Український оригінал цього вірша звучить так:

 

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,
і виє лис — нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.

(Зі збірки «Книга лева», 1936)

Далі буде…  |  Continua…

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 3. Міжгір’я – Колочава

Позначки

, ,

З-під Хуста ми вздовж річки, яка називалася просто Ріка, вирушили на північ, до Міжгір’я. Саме на тій Ріці нам трапився такий-от цікавий механізм для переправи:

З Міжгір’я – через перевал Кам’янка на Колочаву. Якось так складається, що на той перевал – як на мене, один із найгарніших в Карпатах, – ми щоразу потрапляємо пополудні, коли важко проти сонця зазнимкувати панораму, яка відкривається з вершини (900 м над рівнем моря) на захід. На схід вид теж непоганий, але вже трохи не те…

З перевалу через село Синевир спускаємося до Колочави. Там теж є досить цікава дерев’яна церква Святого Духа 1795 р.:

А ще в Колочаві є скансен “Старе село” – один із небагатьох сільських скансенів в Україні. Він ще розбудовується, але вже зараз там можна побачити чимало всякої всячини… наприклад, невелику ділянку вузькоколійки з купою всіляких залізничних причандалів і жандармський відділок:

Ось так виглядає один із вагонів всередині:

А це – жандармський відділок (і Тарас в ролі жандарма :-)):

І ще кілька фоток зі “Старого села”:


Почитати про Колочаву та подивитися більше фотографій можна тут і тут, а скансену навіть присвячена окрема сторінка.

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 2. Сокирниця – Крайникове – Данилове – Олександрівка

Позначки

, , , , ,

Ночівля в Хусті, по філіжанці кави – і знову в дорогу, доки не притиснула спека (а вона в ті дні таки тиснула – навіть вітер здавався гарячим). Перша зупинка в селі Сокирниця біля Хуста. Вже здалека помічаємо над купкою дерев гострий шпиль. Церква св. Миколая (XVII ст.) – єдина недіюча з четвірки готичних дерев’яних храмів Хустського району. Фахівці стверджують, що на самому початку XVIII століття її перевезли сюди з села Шашвар на Виноградівщині.

Більше інформації про сокирницьку церкву і світлин шукайте тут і тут.

Ще кілька кілометрів – і ми в Крайникові, де поміж могутніми крислатими дубами заховалася церква св. Михайла 1668 р. З усього побаченого за два дні мандрівки, мабуть, саме крайниківський храм припав мені до серця найбільше.  В густому затінку панувала якась дуже особлива атмосфера, і зовсім не хотілося рушати далі в дорогу…

Більше інформації і світлин – тут і тут.

Далі на північ – Данилово, де на високому пагорбі стоїть церква св. Миколая 1779 р.

Більше про церкву в Данилово – тут і тут.

Вибоїстим путівцем їдемо до Олександрівки (раніше – Шандрове), останнього пункту призначення в Хустському районі. Тутешню дерев’яну церкву св. Параскеви 1753 р. доводиться шукати поміж хатами і городами, але воно того варте…

Більше читайте і дивіться тут і тут.

Далі буде…

Off-topic: Мандри Закарпаттям – 1. Нижня Апша – Тячів

Позначки

, , ,

Вже давно мене тягнуло на Мармарощину: страшенно хотілося на власні очі побачити мало кому відомі шедеври закарпатської дерев’яної готики. І ось нарешті ми туди таки вибралися. Львів – Яремче – Рахів, а далі – понад Тисою на захід. За не дуже широкою річкою – Румунія; якщо стати на березі і добре розмахнутися, то можна кидати камінці просто в ЄС. Прикордонників майже не видно; документи провіряли тільки один раз, трохи за Раховом. Ми запитали, чи можна десь там проскочити до румунів, і веселий хлопака в камуфляжі пообіцяв показати, де :-) На захід, ще далі на захід – і ось за Солотвино, яке місцеві називають Slatina, починається Нижня Апша – одне з кількох румунських сіл у Тячівському районі. За радянських часів воно називалося Діброва, і це ще не найгірший варіант: вище в горах є село Німецька Мокра, яке у 1950-х перейменували на Комсомольськ. Повертаємо праворуч, якийсь кілометр трусимося поганенькою дорогою попри  неймовірно розкішні палаци румунських селян (до них ще повернуся далі), тоді пішки піднімаємося на стрімкий пагорб, і ось перед нами перший шедевр – церква св. Миколая 1604 (за іншими даними – 1561) року. Хоч і не раз бачив її на фото, та все одно від цього видовища аж починають бігати по спині мурашки:

Перед церквою – дзвіниця, з якої вдалині видно вже румунський Марамуреш:

З інших ракурсів знімати було проблематично, бо довкола все пообгороджувано… думалося, от вискочить зараз якийсь вуйко з ломакою, то буде нам непереливки :-) Проте деяких фотографів це не зупиняло:

Фото Олени Крушинської з сайту “Дерев’яні храми України“, червень 2008 р.

Фото Олени Крушинської з сайту “Дерев’яні храми України“, 2008 р.

Багато цікавого про Нижню Апшу можна прочитати на сайтах “Дерев’яні храми України” і “Замки та храми України“; різних світлин там теж чимало.

Повертаючись на трасу, знов минаємо ось такі “хатинки” місцевих селян:


Хтозна, з чого вони там живуть, чи з заробітків, чи з контрабанди, але гроші у свої будинки вкладають просто неймовірні.

Потім був Тячів, як на мене, доволі симпатичне і затишне містечко:

Далі буде…

Ігор Качуровський – перекладач Петрарки

Позначки

,

Після інтерв’ю з Ігорем Качуровським хотілося дізнатися ще щось про нього і зокрема – про його переклади. Інтернет – то таки сила. В архіві нью-йоркської  газети “Свобода” за 1986 рік (25-26 листопада) знайшлася ось така стаття (скани трохи неякісні, але прочитати можна):


Єднаючи час і простір – інтерв’ю з Ігорем Качуровським

Позначки

Завдяки одному з друзів із Facebook прочитав в “Українському тижні” інтерв’ю з Ігорем Качуровським – “останнім із могікан українського неокласицизму”. З п. Ігорем можна погоджуватися чи не погоджуватися, але думки він висловлює доволі оригінальні…

Ігор Качуровський – український поет, прозаїк, філолог, літературознавець, перекладач.

Народився 1 вересня 1918 року в Ніжині в родині випускників Київсь­кого університету. Батько певний час обіймав посаду держав­ного секретаря Центральної Ради.

У 1918-1930 рр. жили в Крутах.

1932 року, тікаючи від голоду, сім’я переїхала до Курська, де 1937-го він закінчив десятирічку й вступив до педагогіч­­ного інституту.

1942 року Качуровські повертають­­ся в Україну.

1948-го родина перебирається на Захід, а згодом до Аргентини.

1948–1968 рр. Ігор Качуровсь­кий заробляв на життя чорноробом.

1968–1990рр. – журналіст «Радіо Свобода» в Мюнхені.

1973 року захистив дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» в Українському вільному університеті.

З 1974 року викладав в УВУ теорію літератури та історію новітньої літератури.

Лауреат премій імені Максима Рильського (2002), імені Володимира Вернадського (2003) та Національної премії імені Тараса Шевченка (2006)

Він дивовижний оповідач: парадоксальний, дотепний, зухвалий, запальний і найголовніше – терплячий. Нестися навздогін чи назустріч його думці не просто важко – майже неможливо. Він приголомшує десятками невідомих імен і фактів, відточених дефініцій та несподіваних ремінісценцій. Натхненно цитує середньовічні балади, Петрарку, Сковороду, свої й чужі, але у власних перекладах сонети, улюблених Михайла Ореста та Юрія Клена, співає українських пісень. Він ущент руйнує усталені поняття, канони й п’єде­стали, даруючи несподівану свободу першого подиху, першого погляду, першого відчуття. Йому 91 рік.


Кілька уривків з інтерв’ю:

Читати я любив змалку. В часи революції, коли відбирали панські бібліотеки, мама заховала в клуні скриню з книжками. Якось я натрапив на ту забуту скриню, а там – скарби. Так у десять років я прочитав «Дон Кіхота» Сервантеса, «Легенду про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера, Олексія Костянтиновича Толстого, прозу Пушкіна, вірші Лєрмонтова, знав напа­м’ять першу частину «Енеїди». І були в тій скрині дві книжки: Тобілевича «Хазяїн» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного. Став читати й зрозумів, що це не література. Вони не витримували того критерію, за яким я звик сприймати західну й російську літературу. Це мене так вразило, що я відвернувся від української літератури.

Якась учителька позичила мені книж­­ку без обкладинки, став читати, й тут мене як струмом ударило – українська мова, але яка! На рівні найвищих світових мов! Це я тепер знаю, що українська набагато перевищує російську своїми формами, а тоді це відкриття перевернуло весь мій світ. То була «Орлеанська діва» Вольтера в перекладі Максима Рильського. Так я навернувся на українство й почав перекладати українською світову поезію, яку сподобав для себе.

Із поетів [в українській літературі] першою є Ліна Костенко. З прозаїків подобається мені майже одного зі мною віку Анатолій Дімаров. Усі говорять про Пашковського, але я, на жаль, його не читав… Щодо так званих корифеїв… Гончар – письменник середнього рівня, але свого часу КДБ вирішив організувати йому світову славу. Пішли статті, де Гончара називали зрадником, націоналістом, громили «Собор», аби на Заході склалося враження, що його утискають. От і почали тут Гончара великими тиражами видавати, але Захід його не сприйняв. Цікава історія була в мене з Загребельним. Я тоді працював на «Радіо Свобода», а всі начальники на РС, майже всі, були подвійні агенти: одна нога в КДБ, а друга – в ЦРУ. Й ось викликає мене мій шеф і каже, щоб я стежив за творчістю Загребельного, що той далеко піде, бо КДБ його просуває. Я став його читати. З великим зусиллям подолав «Я, Богдан» і натрапив там на сторінки, переписані живцем, із «Міст через Дрину» нобелівського лауреата Іво Андрича. Сцену розп’яття, коли циган заганяє кілка, щоб не пошкодити органи, Загребельний один до одного переписав до свого роману. В нього багато є цілими сторінками переписаного з інших авторів. Раніше я думав, Загребельний – плагіатор, а зараз вважаю, що це хвороба клептоамнезія: він забував, де що прочитав, і вважав за своє.

Найбільшим українським поетом ХХ сторіччя, мабуть, усе ж таки є Олег Ольжич. Хоча особисто я дуже шаную Михайла Ореста, він для мене – поет світового рівня. В нього філософська глибина… Орест, Зеров і Борхес – явища однієї найвищої проби поезії. Потім іде…

Повністю інтерв’ю можна прочитати тут.

Ігор Качуровський, український поет, прозаїк, філолог, літературознавець,перекладач.

Народився 1 вересня 1918 року в Ніжині в родині випускників Київсь­кого університету. Батько певний час обіймав посаду держав­ного секретаря Центральної Ради.

У 1918-1930 рр. жили в Крутах.

1932 року, тікаючи від голоду, сім’я переїхала до Курська, де 1937-го він закінчив десятирічку й вступив до педагогіч­­ного інституту.

1942 року Качуровські повертають­­ся в Україну.

1948-го родина перебирається на Захід, а згодом до Аргентини.

1948–1968 рр. Ігор Качуровсь­кий заробляв на життя чорноробом.

1968–1990рр. – журналіст «Радіо Свобода» в Мюнхені.

1973 року захистив дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» в Українському вільному університеті.

З 1974 року викладав в УВУ теорію літератури та історію новітньої літератури.

Лауреат премій імені Максима Рильського (2002), імені Володимира Вернадського (2003) та Національної премії імені Тараса Шевченка (2006)

Головні книги

Поезія:
«Над світлим джерелом»,  1948
«В далекій гавані»,  1956
«Село», 1960
«Пісня про білий парус», 1971
«Свічада віч­ності», 1990

Проза:
«Шлях невідомого», 2006
«Дім над кручею», 1966
«Залізний куркуль», 1959

Переклади:
«Петрарка. Вибране», 1982
«Золота галузка», 1994
«Окно в украинскую поэзию», 1994
«Стежка крізь безмір: 100 німецьких поезій (750–1950 р.р.)», 2000
«Круг понадземний», 2007
«Світова поезія від VІ по ХХ сторіччя», 2000

Наукові праці:
«Строфіка», 1967
«Хрестоматія української релігійної літератури. Книга I, поезія»,  1988
«Аналізи мовних форм» у двох томах, 1994
«Метрика – строфіка – фоніка», віршознавчий триптих, 1994
«Генерика і архітектоніка» у двох томах, 2005–2008
«Променисті сильвети», 2008

Спогад про Монте-Кассіно

Владиці Север’янові Якимишину
Хто за німців – під чорним орлом,
Хто за Польщу – під білим…
Наші хлопці служили обом
Цим роз’ятреним силам.
І не білі, й не чорні орли –
Рідні діти твої, Україно,
За чуже, за ненаше лягли
Біля Монте-Кассіно.
Безконечні, рядами, хрести,
Без імен невідомі солдати.
Матерям і жінкам не прийти,
Щоб над ними ридати.
Не загоїти ран…
Та за душі поляглих,
І спокою, й очищення спраглих, –
Помолився отець Север’ян…

Сонет Лідії
Лікуючи мене від марних снів,
Від мрій про щастя у своїй паланці,
Від сподівань, що висловив я вранці, –
Ти ввечері не шкодувала слів. 

Щоб я про тебе й думати не смів,
Що ти достойна кращого обранця,
Що маєш ти коханця… Так, коханця! І в тонких ніздрях роздувався гнів.

У молодечій, запальній кав’ярні
Поети і художники почварні
Гули, як бджіл сполохана сім’я.

Я слухав посміхаючись, недбало,
І все в мені тремтіло і співало,
Бо я вже знав, що ти – моя, моя!

Переглядів: 1112
Виявивши помилку, виділіть її мишкою та натисніть CTRL+Enter
1 19

//

Друкована версія

// 750) {
$(this).val(a.substr(0,750));
a = $(this).val();
}
$(‘#field_notify_473′).text(“(” + (750 – a.length) + “)”);
});

$(“textarea[name=’f473’]”).change(function () {
var a = $(this).val();
if (a.length > 750) {
$(this).val(a.substr(0,750));
a = $(this).val();
}
$(‘#field_notify_473’).text(“(” + (750 – a.length) + “)”);
});
// ]]> // <![CDATA[
if (!cms_ban_pn) var cms_ban_pn = Math.round((Math.random() * 10000000));
rnd_num = Math.round((Math.random() * 10000000));
document.write(”);
document.write(‘‘);
document.write(‘CMS By Webo Banner Plugin‘);
document.write(‘
‘);
document.write(”);
// ]]>&amp;amp;lt;a href=”/img/b/g.php?pid=6&amp;amp;amp;ptype=5&amp;amp;amp;rnd=4279758&amp;amp;amp;pn=3840702″&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;img src=/img/b/im.php?pid=6&amp;amp;amp;ptype=5&amp;amp;amp;rnd=4279758&amp;amp;amp;pn=3840702 width=300 height=150 border=0 alt=”CMS By Webo Banner Plugin”&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;/a&amp;amp;gt;

Коментарі читачів (6)
Дмитро Анатолійович
Дякую за Ваші вірші.
Бо читаю їх часто! 

І знову ніч. І знову курс зюйд-вест.
Високе небо нап’ялось над нами.
Цвяхований блискучими зірками,
На наші плечі ліг Південний Хрест.

Давно позаду втрачена мета.
Та в порожнечі нам блукати доти,
Аж доки ми тягар того Хреста
Донесемо до нашої Голготи.

(Зі збірки “В далекій гавані», 1956)

31.07.2010 11:07
Нетерпимый
Факт работы на Радио свобода говорит о многом. Вперед в Штаты на пенсию!
30.07.2010 17:36
прокруст
“складається враження що журналісти «Українського тижня» тут самі себе хвалять “велемудро”.”
Чому “самі себе”?
“Письменник, культуролог, філолог-енциклопедист. Чи не останній із могікан українського неокласицизму” – це ж слова про Качуровського, а не про журналістку, хоч на сайті їх невдало розташували під її прізвищем…
29.07.2010 20:15
фізик
складається враження що журналісти «Українського тижня» тут самі себе хвалять “велемудро”.
Було б за що.
назва ну така філософічнаааа…. Простір і час поєднані й без Качуровського – це зробив Ейнштейн, див. підручник фізики для шкіл
29.07.2010 08:22
diima
n_ka 

То ти сама собі протирічиш. Не знаходите?

27.07.2010 23:25
Читайте також
Ерік-Емманюель Шмітт про космополітизм і корені,поняття поваги та колекцію реліктових якостей людини
Життя та спадщина Ярослава Ісаєвича вкотре довели, що історик таки може зберегти честь і гідність, коли служить не владі, а науці
Валерій Шевчук про історичну прозу, малоросійство, ерзац-літературу та здеградованих інтелектуалів
Вони, схоже, використовуватимуть увесь історичний багаж фальсифікацій
В наступному номері
Спека в північній півкулі б’є всі рекорди

Читати більше

архів блоку

//

 

30 (143)
 

29 (142)
 

28 (141)
// <![CDATA[
if (!cms_ban_pn) var cms_ban_pn = Math.round((Math.random() * 10000000));
rnd_num = Math.round((Math.random() * 10000000));
document.write(”);
document.write(‘‘);
document.write(‘CMS By Webo Banner Plugin‘);
document.write(‘
‘);
document.write(”);
// ]]>&amp;amp;lt;a href=”/img/b/g.php?pid=7&amp;amp;amp;ptype=6&amp;amp;amp;rnd=2148650&amp;amp;amp;pn=3840702″&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;img src=/img/b/im.php?pid=7&amp;amp;amp;ptype=6&amp;amp;amp;rnd=2148650&amp;amp;amp;pn=3840702 width=314 height=334 border=0 alt=”CMS By Webo Banner Plugin”&amp;amp;gt;&amp;amp;lt;/a&amp;amp;gt;

//

Хто для вас Патріарх Кіріл?
Глава іноземної імперської церкви
Духовний лідер моєї віри
Руйнівник Української Помісної Церкви
Лідер світового православ’я
Церковно-політичний шоумен
Кадебіст у рясі
Мені байдуже
Інші опитування

Антонич англійською | Antonych in English

Позначки

,

З люб’язного дозволу п. Михайла Найдана, перекладача віршів Антонича (і не тільки) англійською (The Essential Poetry of Bohdan Ihor Antonych: Ecstasies and Elegies, Bucknell University Press, 2010), на додачу до італійського перекладу “Трьох перстенів” публікую тут і переклад англійський. Чудовий матеріал для порівняльного аналізу і просто чудовий вірш.



.

THREE RINGS

.

On the wall a winged violin,
a black jug, a flowery box.
Creative fires slumber in the violin,
the musical dew is silver and deep blue.

.

In the flowery box a singing root,
an intoxicating herb, wax, and seeds,
and at the very bottom three stars,
the bright stone of three rings.

.

In the crimson jug a mint libation,
green maple droplets.
Bells, a winged string,
for love and mad spring!

.

The top is being lifted up,
the jug is circling, the box singing.
And the sun, like a flaming bird,
and morning, leaning against a fence.

.

Далі буде… |   To be continued…

Антонич італійською | Antonych in italiano

Позначки

,

Тиждень минає під знаком Антонича. Перечитуючи вчора “Три перстені”, піймав себе на тому, що пробую перекласти якісь окремі звороти італійською – цікаво ж, як звучить! А сьогодні став шукати… і за доброю порадою Мар’яни Прокопович ось тут нашукав ось таке:

.

TRE ANELLI

.

Violino alato alla parete,
Brocca rossa, scrigno fiorito.
Nel violino dormon fuochi creatori,
Rugiada musicale, argentea e celeste.

.

Nel fiorito scrigno è del canto la radice,
Le erbe inebrianti, la cera, i semi
E giù nel fondo ci son tre stelle,
Dei tre anelli pietre luminose.

.

Nella brocca rossa bevanda di menta,
Gocce verdi di sicomoro.
Suona, alata corda,
Alla folle primavera ed all’amore!

.
Si solleva il tetto verso l’alto,
Gira la brocca intorno, canta lo scrigno.
E il sole è come uccello in fiamme,
E s’addossa il mattino alla siepe.

ю

traduzione italiana di Mariana Prokopovych

ю

І український текст:

ю

ТРИ ПЕРСТЕНІ

.

Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.

.

В квітчастій скрині співний корінь,
п’янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.

.
В червонім дзбані м’ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні ш
аленій і любові!

.
Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
І ранок, спертий на вориння

.

Далі буде…  |  Continua…

Улюблене з Антонича

Позначки

З “Елегії про співучі двері” (збірка “Три перстені”, 1934):


На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч і день смуглявий,
немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,

немов коханці до дівчат,
злітають до долин глибоких,
що в сивій мряці тихо сплять,
і куриться із квітів зап
ах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,

течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
п’є олень воду з джерела.
Квітчасте сонце спить в криниці

на мохом стеленому дні.
Кущем горючим таємниці
виходить ранком з глибині.
Співає пуща сном кудлатим,

прадавнім шумом загуло.
На схилі гір, неначе лата,
пришите до лісів село.

Рим, словенці, slovenščina і Прешерен

Позначки

, ,

Моє знайомство зі словенцями і словенською мовою почалося, як не дивно, з Риму.

Словенців у римському Центрі “Алетті”, де я провів два місяці у 2008 р., було таки чимало: і Йоже (саме він у перші дні повів мене до Колізею… як нині пам’ятаю: сидимо у кафе навпроти, я витріщаюся довкола і повірити не можу, що оце я – в Римі, і п’ю пиво, і дивлюся на Колізей, і можу просто зараз піти і доторкнутися до тих старезних каменів…); і веселун Боштян, від якого можна було щомиті сподіватися якогось коника; і вічно заклопотана майбутніми екзаменами, але завжди готова допомогти Катаріна; і серйозна Ева (тепер уже сестра Ева), з якою ми вечорами дивилися на кухні словенські фільми; і Лея, філолог і художниця, незмінна учасниця пообіднього кавування; і старший уже пан Станко, з яким ми спілкувалися химерною панслов’янською гутіркою (він майже не говорив по-італійськи), а ще влаштовували на трьох із Боштяном шахові турніри…  Ще були там дві сестри – Наташа, яка з’явилася на світ лише на один день пізніше за мене, і Маріна (майже її не бачив, бо вона постійно була в роз’їздах), та три отці-єзуїти: о. Давід, який першого дня зустрічав мене, невиспаного і страшенно втомленого після 40 годин в автобусі, біля станції Тібуртіна, о. Мілан, з яким ми познайомилися ще у Львові, і о. Марко – директор Центру, знаний у світі художник і письменник. Ясна річ, були в Центрі і італійці, і серби, і румуни, і навіть ливанець з грузином, але словенців було найбільше.

Опинившись у такому середовищі, я, сам цього не зауважуючи, став хапати спочатку окремі слова, а потім і цілі фрази словенською. Для українського вуха ця мова звучить трохи архаїчно; скажімо, “сьогодні” по-словенськи буде “danes” (наше “днесь”), а ще в ній відчувається набагато більша, ніж в українській, схильність до пуризму: “театр”  словенською буде “gledališče”, а “поет” – “pesnik”. Перекладаючи тексти для української версії сайту Центру “Алетті”, я поступово став користуватися як італійською, так і словенською версією – це було насправді дуже цікаво.

Є в словенській столиці Любляні видавництво “France Prešeren”, назване на честь великого словенського поета-романтика Франца Прешерена (1800-1848). Прешерен (або, за сербською, а відтак і російською традицією, Прешерн) – це такий собі словенський Шевченко; він вважається найбільшим поетом за всю історію словенської літератури, а його Zdravljica (1844) стала державним гімном Словенської Республіки. Українською Прешерена перекладав чи, радше, переспівував Павло Грабовський. На фасаді люблянського видавництва – чимала мозаїка, виконана майстрами з мистецького ательє Центру “Алетті” (там працюють майже всі згадані вище); в її основу ліг сюжет Прешеренової поеми Krst pri Savici, в якій ідеться про хрещення словенського народу, що відбулося на річці Савиця у IX ст.

Сюжет поеми такий: Вальгун, вождь християнської партії, йде війною на поганського вождя на ім’я Чртомир. Вночі, у страшну бурю, відбувається вирішальна битва, після якої на полі залишаються лежати тисячі мертвих тіл. Хоч Вальгун і втрачає понад половину свого війська, а проте йому не вдається здійснити одне зі своїх головних бажань і таки охрестити Чртомира: той рятується втечею. Якийсь таємничий рибалка “виловлює” самотнього Чртомира, що поринув у глибоку задуму, і привозить його на острівець на Бледському озері (одне з місць-символів Словенії, де знаходитьcя прадавній храм Божої Матері, раніше присвячений богині життя). Тут Чртомир зустрічає Богомилу, своє давню кохану, яка міцно пов’язувала його з поганством. Але тепер Богомила християнка – вона охрестилася. В душі у Чртомира знов розгоряється вогонь кохання. Богомила зізнається, що теж його кохає, та завдяки хрещенню зрозуміла, що якби побралася з поганином, то вони не могли б бути разом у вічності; відтак вона вирішила присвятити себе Богові, і жоден чоловік не приверне більше її уваги. Чртомир врешті-решт приймає хрещення і віру, хоч і знає, що в цьому житті Богомила йому вже не належатиме.

А зовсім недавно мені трапилося в неті видання віршів Прешерена 1902 р. і я не міг стриматися, щоб трохи в ньому не покопирсатися.

Дуже цікаво було почитати Krst pri Savici (звісно, зрозуміло було далеко не все, але…). Ось так виглядає початок одного з розділів поеми:

І насамкінець: ось такий вигляд має сьогодні Бледське озеро і згаданий у поемі острів, де Чртомир зустрівся з Богомилою.