Анджела Нанетті. Містраль

NanettiЦе чуттєва, дуже “морська” історія зростання та пошуку себе хлопця на ім’я Містраль. Хоч він і подібний на той сильний, непереборний вітер, на честь якого його й назвали, та все ж часом почувається на своєму Чорному острові самотньо й розгублено. Проте приборкати його вольовий характер не вдається нікому — ані татові, на якого він такий схожий, ані мамі чи бабці. І немає для Містраля нічого кращого, ніж бути наодинці з морем і вірним псом Пінявкoю та розкривати тисячі таємниць, що криються у хвилях… Так і триває аж до тієї миті, коли на острові з’являється маленька іноземка на ім’я Хлоя, що перевертає його життя. Хлої не властиві жодні упередження, і завдяки їй Містраль відкриває для себе не тільки глибини моря, але й кохання.

Перекладено за виданням: Angela Nanetti, Mistral. Milano: Giunti, 2013. 

Дизайн обкладинки: Анастасія Стефурак

Книжка на сайті Видавництва Старого Лева

Інтерв’ю з Анджелою Нанетті

 

Анджела Нанетті

МІСТРАЛЬ

(уривки)

mistral_0

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Море й вітер того дня ніби з ланцюга зірвалися і, схоже, надумали проковтнути цілий острів. Сонце опускалося до обрію, пробиваючись крізь рвану завісу з хмар, а супроти скелястого стрімчака прямовисно злітали вгору чайки, кидаючи виклик дедалі сильнішому вітрові.

— Містраль, — мовив Сіско, — і то з тих гірших. У море краще не виходити.

Ймовірно, це його й порятувало, бо у темряві тієї ночі кілька човнів таки віднесло хтозна-куди, та й талану, звісно, йому теж тоді не забракло, адже він побачив народження свого первістка.

Серед ночі Антонія відчула біль, буря ж тим часом налітала на вежу так, що та аж двигтіла, шибки у вікнах деренчали, а світло маяка хиталося, наче ліхтар мав ось-ось звалитися під поривами вітру додолу. Сіско знай міряв кроками підлогу між ліжком і вікном: надіслати комусь звістку не було жодної змоги, та хоч би й була така змога, то море нині все одно розійшлося надто вже сильно…

Він дивився на свою молоду дружину, яку скрутила судома, і відчував, що його й самого починає судомити — від тривоги і від почуття провини: «Боже мій, що ж я накоїв!».

— Антоніє!

Вона його мовби й не бачила: з мокрим від поту чолом учепилася у простирадла й аж дугою вигнулася від болю, а тоді знеможено впала на подушку. І раптом крикнула:

— Допоможи!

І Сіско заметушився — розпачливо, наосліп, — аж доки щось не сковзнуло йому до рук, і він інстинктивно те щось ухопив, як дитиною хапав на березі впійману рибу. Антонія зненацька змовкла і відкинулася назад; настала тиша. Затихло море, затих вітер, затихла їхня оселя.

— Стало так тихо, немов усе й усі навколо затамували подих, аби лиш почав дихати ти, — казав тато, розповідаючи йому про те, як він з’явився на світ. — І тоді — не знаю вже, як мені спало таке на думку, — я підніс тебе догори і струснув, ніби рибину, яка не хоче злізати з гачка. І тут уже ти закричав, закричав, як навіжений, гучніше за вітер, кажу тобі! Що то був за голос! От тієї миті я й подумав, що треба назвати тебе Містралем: надто вже ти його нагадував.

 

*   *   *

Острови — це ніби така собі стисла версія землі, де можна у зменшеному вигляді знайти те, що деінде або задалеке, або завелике, або й узагалі недосяжне: гори й рівнини, села й міста, ба навіть клаптик пустелі. Усе це може бути й порожнє, усякої форми й усякого розміру, а може й нагадувати пляшки, що їх носять океанські хвилі: у тих пляшках трапляються розмаїті записки, а часом і цілі історії.

Візьмімо, отже, жменю юних скель, таких іще шорстких, темних, і закиньмо їх у море неподалік від берега, щоб обрисами вони скидалися на безхвосту рибину з двома виростами на спині, а збоку покладімо ще один фрагмент — трохи нижчий, зубцюватий, білястого кольору. Саме такими видавалися звіддалік острів Чорний і острів Білий, де й розгортається наша історія.

Два вирости — це вежа і маяк; вежа, прямокутна і подекуди вже залатана, ніби зношена одежина, стоїть посеред пригірка й оглядає цілий виднокрай. Окрім кількох збережених досі зубців, вона має чотири вікна різного розміру і низькі двері, що дивляться у бік материка. Маяк розташований за вежею, трохи нижче, де безхвоста рибина прямовисно обривається в море. Це такий собі високий і тонкий гриб, угорі з ліхтарем, який захищає блакитний купол; за вузькими дверима ховаються вигинисті сходи.

Колись двері маяка та вежі були завжди відчинені і здалеку перемовлялися між собою. Колись — у ті часи, коли доглядачем маяка був Мікеле Койро, від якого залишилася лише меморіальна дошка, що висить біля дверей.

«У пам’ять про героїчний учинок Мікеле Койро, який урятував у морі чотири життя, але заплатив за це життям власним», — каже напис на дошці.

Мікеле був батьком Сіско, а Сіско — батько Містраля, який оце щойно народився, а тепер спить, притулившись збоку до мами.

Та пригляньмося ще трохи до островів. Світає, і сонце, що виходить з-за хмар, фарбує Білий острів на рожево: тамтешні скелі нагадують загострені труби органа, а царюють там чайки — повноправні господарі всього того каміння; саме їхній послід надає острову тієї білястої барви, яка й вирізняє його з-поміж усього навколо. Там вони осідають, утворюючи цілі колонії — коли гамірні, а коли й сонні, і звідти зненацька зриваються вгору, рушаючи або у відкрите море, або до стрімчака, де у вижолоблених невтишним вітром розщелинах ховаються їхні гнізда. Навесні там панує суцільне пташине ячання і ляскання крил, та варто лиш вітрові подути з півночі чи з заходу, а хвилі піднятися трохи вище, — й усі інші звуки тонуть у рокоті моря, яке б’ється у скелі. Тому-то люди й охрестили цю місцину Стрімчаком німих чайок, або ж просто Чайчиним стрімчаком. Саме тут, буквально за кілька метрів від маяка, обривається у воду Чорний острів; саме тут, у цьому підступному, заклятому місці й потонув колись Мікеле Койро, залишивши Сіско сиротою і королем Чорного острова.

 

*    *    *

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Всі збіглися на Містралеві крики й так там нагорі і стояли, роздивляючись таємниче судно, яке тим часом встигло вже повернути, тож тепер його було видно спереду: туго напнуті вітрила, дві щогли, що майже злилися в одну.

— Вони ж ідуть прямісінько на стрімчак, — вражено мовив Містраль, і на думку йому відразу спав дідусь Мікеле.

— Це пірати? — запитав здавленим голосом Матіас.

— Дурнику, піратів уже давно нема!

— Тоді хто це такі? — не вгавав хлопчак.

— Багатії, у яких грошей більше, ніж у нас усіх разом узятих, — показала рукою у бік села бабця Квінта.

Такого судна у навколишніх водах вони не бачили ще зроду, ба навіть у сільській гавані, де зазвичай стояли рибальські човни, низькі і пузаті, наче перевернуті черепахи, годні лиш на те, щоб закидати з них сіті та ловити камбалу. А тут…  «Цікаво, татові я зможу його описати?» — думав Містраль, і серце його повнилося і захватом, і тугою водночас.

Судно ж далі міняло курс: завдяки сміливому маневру прямувало вже не до стрімчака, а куди-інде.

— Вони йдуть до Білого, зупиняться там у бухті! — закричав Містраль.

— Ліпше б у гавані, — озвалася мати, — там безпечніше.

— Ні, таки в бухті.

То була захищена від вітру затока, тиха і доволі глибока, куди вони з татом часто їздили ловити лангустів. Там вони й пришвартуються: у цьому Містраль був упевнений, а чи, швидше, бажав цього так сильно, що весь аж тремтів. Білий острів був Чорному за меншого брата і так само належав йому, Містралю. Тож якщо те судно під великими вітрилами кине якір у тамтешній бухті, то перетне кордони його королівства і, принаймні на якийсь час, стане частиною його володінь. На день або на два, а може, й на довше, бо навряд чи воно відпливе вже назавтра.

Коли судно зникло за першими скелями, Містраль сповнився тривожним очікуванням: ану ж воно ось-ось вийде з-за протилежного боку острова й усе-таки попрямує до гавані, — проте так цього й не дочекався. Тоді він став уявляти собі, як воно поволі проходить перед скелями у супроводі почесної чайчиної варти, входить у бухту і зупиняється.

Падає у воду якір, згортають вітрила, й ось нарешті з’являються на палубі таємничі мореплавці… (Якийсь принц або принцеса? Хто ж іще може ховатися у такій дивовижі?)

Вночі Містраль довго лежав без сну, блукаючи поміж думками про тата, страхом, що те судно попливе геть, і надією знову побачити його вранці. Та коли зранку він піднявся на маяк, від двох щогол не зосталося й сліду; перед ним було тільки море, темно-блакитне, всіяне міріадами блискіток. Днина видалася майже літня, така ясна, що хлопець якось проковтнув розчарування і вирішив спуститися на пляж.

— Ми теж хочемо! — закричали Палома з Матіасом, але мати їх не пустила:

— Пізніше.

А пізніше, коли вони таки зійшли вниз на пляж, усе вже трапилося.

Трапилося, і щось тут удіяти було вже годі.

 

*   *   *

 

Mistral2Спустившись донизу, Містраль насамперед побачив море. Як завжди. Море того дня дихало потужно і водночас спокійно: брало у глибині хвилю, довго її смакувало, а потім з гучним зітханням викидало на берег: шшшурррх! Того дня хвиля, схоже, таки припала йому до смаку: була неквапна й гойдлива, як колиска, досконала для того, щоби з головою у неї пірнути.

Містраль роздягнувся, окинув поглядом острів попереду і запитав сам у себе, чи люди на тому судні ще сплять, як то, мабуть, заведено у принців і принцес, а тоді розбігся.

У воду він увійшов, ніби риба, й одразу трохи відплив від берега, виринув, перевів подих, а відтак просто віддався хвилі, яка тут-таки й винесла його на пляж. Готовий пірнути знову, він підвівся, і якраз тієї миті з води почувся голос.

— Не заходь, я гола!

Голос той був пронизливий і тоненький, але владний.

Містраль спершу мимохіть глянув, а потім цілий крутнувся туди, звідки він долинав: попереду, трохи праворуч, у воді щось було.

— Не заходь, я сказала!

— Я не заходжу, просто дивлюся.

— Тоді заплющ очі, мені треба вийти.

Якби Палома, або Матіас, або й Іґнація, якби хтось із них наважився так до нього звернутися, якби тільки наважився… Та щось — можливо, акцент, який чувся у тому голосі, а може, подив, — не дало йому відреагувати, як годилося б, і змусило таки заплющити очі. Він почув, як накотилася хвиля, потім щось заплюскотіло; обличчя йому пестило сонце, а неподалік цвірінькотіла якась пташина.

— Можна вже розплющити?

— Зачекай.

Голос віддалявся, і Містраль хтозна-чому злякався, що він зникне взагалі.

— Тепер розплющуй!

Вона стояла біля дерев’яного човника, темного і блискучого, витягнутого на сушу лиш трохи поодаль. Треба ж, він так задивився на море, що й не побачив — ні човника, ні її. Стан обгорнула блакитною хусткою і саме її зав’язувала, нахиливши вбік голову, з якої спадало довге біляве волосся.

— Ну, ось, — сказала вона, відгорнула з очей пасмо і підійшла до хлопця. — Я називаюся Хлоя Ціннерман, мені вісім років.

Простягла руку, і Містраль її взяв.

— А ти?

— Містраль.

— І все?

— Містраль Койро.

Хлоя м’яко вивільнила руку й узялася під боки, а тоді йому посміхнулася. Була трохи вища за нього, хоч і він низьким, як на свій вік, не був, і така худенька, що хустка у неї на талії не трималася й увесь час сповзала.

— Ти тут живеш?

— Так, у вежі.

— У вежі?

— Отам угорі, за маяком. А ти?

— Я? То тут, то там…

— Як це — то тут, то там?!

— А так… тепер-от на судні, — неуважливо відповіла Хлоя. Містраль відчув, як йому вдарила в лице кров.

— То ти припливла сюди… на ньому?

Він поволі повертався до тями.

— Так, це мій, — мовила Хлоя і торкнулася до човника ногою. — Я всюди ним плаваю. Він і вітрило має.

Човник у неї був зовсім маленький, майже іграшковий, але надзвичайно гарний. Обшивка з темного дерева кріпилася блискучими латунними заклепками, з латуні були й кочети на весла та гніздо, куди вставляли невисоку щоглу, тепер похилену на борт. Містраль розглядав усе це з захватом.

— Може, й тобі дам покататися, — сказала Хлоя, — але не зараз. Зараз краще лягти й позасмагати.

Шкіра у неї вже побронзовіла, барвою нагадувала пісок, але була темніша, зі світлим пушком на ногах і руках. Вони полягали горілиць, подалі від води, і Хлоя широко розкинула руки.

Містраль біля неї ніби язик проковтнув: усе це було так дивно і несподівано, що йому аж дух забивало. Невдовзі Хлоя перекрутилася на живіт і заходилася бавитися піском: набирала його у жменю, а потім поволі випускала крізь пальці.

— Коли я виросту, то стану піаністкою, — озвалася вона. — Гратиму у концертних залах по цілому світі.

Вона сіла і випростала перед собою руки.

— А ти ким станеш?

Містраль теж сів і втягнув морське повітря: пахло вільготою, з гіркуватим присмаком молодих водоростей і західного вітру.

— Королем цього острова, — без жодного вагання відповів він.

Вона спантеличено глянула на нього.

— Королем?! Ти що, здурів?

А тоді порснула сміхом, і чари раптом розвіялися. Містраль прожогом підхопився на ноги і почав ко́пати на неї піском, та вона й бровою не повела.

— Забирайся звідси, чуєш?! Пливи до себе!

— І де ж твій палац? — запитала, ледь помітно всміхаючись, Хлоя. — Ніколи не бачила ще короля без палацу.

— Королям, щоб правити, палаци не потрібні, — гордо відповів він. — Король цього острова — мій тато, а ще раніше королем тут був мій дід. І я, коли виросту, теж буду королем. А тепер забирайся!

Хлоя підвелася, поправила барвисту хустку на стегнах і попрямувала до човника. Голову тримала високо, але була вся трохи напружена. До спини довгою смугою пристав пісок.

Він проводжав її поглядом і вже шкодував, що не стримався. За кілька кроків від човна Хлоя обернулася, мовчки глянула на нього й одним рухом скинула свою хустку на землю.

— Можеш на мене дивитися, але не торкатися, — серйозно сказала вона.

Її невелике оголене тіло Містраль споглядав з роззявленим ротом, воно сліпило йому очі, наче море опівдні сонячної днини: плечі, на які спадало мокре волосся, ще не окреслені груди, живіт… воно було біло-золотисте, це тіло, таке подібне на Паломине — і водночас зовсім інакше. Адже Палома була плоть від плоті їхнього острова, як і він, Хлоя ж прийшла з моря і була сама по собі геть іншим світом.

— Стули рот, бо маєш дурний вигляд, — мовила вона і знов обгорнулася хусткою. — А зараз можеш зчистити мені зі спини пісок.

Він підійшов і тремтячою рукою змів з неї пісок; відчував, як сіються поміж пальцями й осипаються додолу піщинки.

Хлоя окинула його останнім того дня поглядом:

— Тепер, якщо хочеш, будемо зарученими. Але мені вже треба йти.

Вона зіштовхнула човник у воду, зняла з себе хустку й сіла у нього. Вітрила не піднімала. Взяла весла, опустила їх і зробила, схилившись, перший гребок.

— Завтра можемо разом покупатися, — кинула, вже відпливаючи, Містралю.

Й у відповідь переможений король острова лише згідно кивнув.

 

*   *   *

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Mistral3Сіско повернувся одного жовтневого пополудня, коли повітря було чисте, прозоре й аж якесь рожеве, бо незадовго перед тим дощило. Сонце вже хилилося вниз, до виднокола, але до сутінків була ще добра година. Містраль з Матіасом недавно повернулися зі школи і тепер валандалися разом із Пінявкою по острові. Хтозна, чи було щось краще, ніж знати, що цуценя кожнісінького дня чекає їх на невеличкій острівній пристані, ще здалека чути його гавкіт і бачити, як воно метушиться і казна-що витіває на радощах, щомиті ризикуючи звалитися у воду, бо ж місця там було зовсім мало.

Так само навряд чи було щось краще, ніж гладити його, а воно, кудлате і брудне, тим часом аж повискувало і вертіло хвостом так, ніби не бачило їх уже бозна-скільки.

— Годі, Пінявко, годі, вгамуйся вже!

А потім залишати на порозі портфелі і бігати з ним довкіл — просто так, щоб повернути собі владу над скелями і потішитися вітром, чекаючи тим часом, аж до маминого голосу долучиться ще один, від якого немає вже спасу, — голос бабці Квінти:

— Де це ви запропастилися?! Уроки хто буде робити?! Ану додому!

Того дня вони були нагорі, між вежею і маяком, де саме випробовували візок на чотирьох колесах, який змайстрував Містраль, коли раптом Пінявка зірвалася з місця і, несамовито гавкаючи, кинулася до пристані. Туди саме підходив якийсь човен: на острів хтось приїхав.

Тата вони в ту першу мить і не пізнали: він мав коротесеньке волосся, за плечима тримав чималу дорожню торбу і якраз повернувся до них спиною, щоб попрощатися з чоловіком у човні. Аж нараз обернувся, гукнув: «Агов!» — і широко розкинув руки.

Тут уже вони й самі не помітили, як наскочили на нього не згірш за Пінявку.

— Годі, годі, бо скинете мене в море!

Свою торбу він опустив додолу, а хлопців підхопив на руки і потім ніс, ніби Корруско й Палому, від пристані до самої вежі, все вище й вище. Пінявка не відставала ні на крок, вони сміялися і галасали, аж доки з дверей не визирнули мама з бабцею Квінтою.

— Сіско!

Мама метнулася їм назустріч так, що Корруско мало не випав їй із рук. А тато хутенько поставив старших дітей на землю, і знову розкрив обійми, і знову все змішалося: руки-ноги й посмішки, гавкіт і плач. Плакала Палома, яку залишили з того всього біля бабці Квінти, плакав і Корруско, якого так стиснули в обіймах, що він аж злякався.

Таким-от пам’ятним видалося татове повернення, і Містралю воно й справді не вивітрилося з пам’яті вже ніколи. Й у похмурі хвилини, коли життя неначе збивалося на манівці, він завжди вертався подумки у той час, черпаючи з тих далеких уже щасливих миттєвостей силу й наснагу. І завжди був переконаний: якщо вже вам випало в житті таке щастя, то згодом його можна спізнати ще не раз.

 

*   *   *

До третього лютого, коли йому мало виповнитися дев’ять років, дні минали один за одним легко і швидко, ніби посковзом; то були дні, наповнені розповідями. Вечорами Сіско сідав біля пічки і заходився розповідати про далекі моря й незнані краї. Разом зі своїм риболовним судном він дістався аж до Ісландії, Норвезького моря і Гудзонової затоки.

— А де це?

— На захід від Ісландії, між Гренландією і Америкою. У тамтешніх морях сила-силенна риби, тріску тягнеш з води цілими тонами. За місяць ловиш стільки, скільки тут — за рік; а ще там ловлять креветку, лосося… ну, й китів.

— Китів?!

— Еге ж, ближче до Гренландії. Норвежці ловлять їх так, як ми — куріпок. Чекають, аж ті виринуть на поверхню подихати, і мають такі спеціальні гарматки з гарпунами… Але це те саме, що вбивати слона… От як би ви почувалися, вбиваючи слона? Якось, коли ми з двома норвежцями сиділи за кухлем пива, я сказав їм, що це свинство — вбивати слонів…

— Слонів?!

Сіско глянув на здивоване обличчя Антонії і засміявся.

— Я сказав «слонів»? Хотів сказати — «китів», бо це й справді свинство — їх убивати. Надто вони великі і надто великі при цьому затрати. Але є у тих широтах і велетенські, ще більші за слонів акули, я сам бачив їх не раз і не два. Направду велетенські — метрів десять або й більше завдовжки. Ні, якщо триматися подалі від хвоста, то вони цілком безпечні, бо їдять тільки планктон. Часом бачив одну,  гойдалася собі у воді животом догори…

У такі-от розповіді Містраль і поринав з головою, день за днем. Лід і вогонь Ісландії, струмені гарячої води з-під землі, у яких тато купався, інуїти, що полюють на сивучів, чи то пак морських левів, страшні шторми (під час одного вони втратили всі свої сіті), великі маяки на березі, тумани і перші крижини, що колихаються на хвилях…

Вночі, у темряві, всі ці історії і породжені ними образи заполонювали цілу кімнату і часто не давали йому заснути. Вночі, у темряві й тиші, ці історії та згадані у них краї і моря поставали перед хлопцем так яскраво, що він, здавалося, опинявся там сам. Гойдалася під ногами палуба, завивала буря і вирувала вода, у якій метався поранений кит… усе це він буцім чув і бачив на власні вуха й очі, ба навіть вловлював запах тих неозорих морських просторів, і бурхлива фантазія не давала йому спокою. Часом Містралю аж на серці млоїло від бажань і прагнень, тож для себе рішення він прийняв.

— Коли я виросту, то сяду на корабель і попливу туди, де побував ти, — сповістив він татові якось уранці, коли не пішов до школи, бо лібеччо, південно-західний вітер, підняв надто високу хвилю.

— А острів?

Ну, так — острів…

— Залишу його Матіасові.

— То бути тут королем для тебе вже не важливо? Чому ти хочеш звідси поплисти? — запитав Сіско.

— Бо… там усе інакше. Я зрозумів: там зовсім інакше все-все — і риба, і море… все якесь більше.

— Так, більше, але це вже не жарти. Знаєш, чому я повернувся?

Містраль не знав.

— Я повернувся через маму і через вас. Місяць за місяцем бути самій нелегко… її це гнітило, і то щораз сильніше. Ми, чоловіки, дивимося на це трохи інакше, особливо якщо море — в нас у крові. Хлопцем я мало не помирав від бажання податися кудись світ за очі, потім з’явилася твоя мама… а коли маєш дівчину, то це все міняє. Сам колись побачиш…

І тут Містраль раптом згадав про Хлою.

— Я теж маю.

— Що маєш?

— Наречену.

— Овва!

— Але у неї є така велика яхта, на дві щогли, і ще човник… лише її. То якщо захоче, зможе поплисти зі мною.

— Гм…

— Ага, вона й так повсюди мандрує, де тільки не бувала… може, й там уже була.

Сіско дивився на нього якось непевно.

— А як ту твою наречену звати? Я її знаю?

— Хлоя, її звати Хлоя.

— То вона не звідси?

— Ні, припливла влітку на яхті.

— Мабуть, іноземка.

— Не знаю, говорить так, як ми…

— Все одно іноземка. Це значить — приїхала з інших країв.

— Думаєш, краще мені залишитися на острові і її дочекатися?

— Ну, навіть не знаю, що тут порадити! Зрештою, хто його зна, чи вона ще сюди повернеться.

— Повернеться! Вона й записку мені прислала. Хочеш, покажу?

Сіско не сказав ні «так», ні «ні», але Містралю страх як кортіло показати татові той папірець і розповісти, як він у нього опинився.

— Ну, що ж… схоже, в оригінальності їй не відмовиш. Хлоя, кажеш? Тільки-от чи схоче вона стати тут принцесою — це ще питання! — всміхнувся Сіско.

Містраль збентежився; не тому, що тато посміхався і нічого про Хлою не питав — якого кольору у неї очі чи волосся, наприклад, а чи щось про її яхту, бо ж такі двощоглові судна з’являються у їхніх краях далеко не щодня, та що там казати — тут таких зроду не бачили; збентежився він радше тому, що у глибині душі й сам здогадувався: його острів Хлою не надто обходить.

— Тут потрібен хтось із місцевих: якась Антонія, чи Палома, чи…

— Але ж бабця Фатіма теж не звідси родом!

— Бабця?! Ну, так… Я знаю, що ви їздили до неї в гості. Вона берберка, а дідусь… Зажди, а звідки та Хлоя?

Звідки Хлоя, Містраль не знав, бо якось не мав часу її про це розпитати, а може, йому просто не спало таке на думку. Та й яке значення це мало, якщо потім вона все одно могла опинитися де завгодно? Сказала, що мандрує на тій яхті по світі, тож і була звідусіль.

 

*   *   *

Mistral2Звідки саме була Хлоя, вони дізналися наприкінці листопада, коли отримали листівку з Женеви (на ній був великий міст і щось подібне на море), підписану: «піаністка Хлоя».

— Швейцарія. А це що означає? — запитав Сіско, ткнувши пальцем у підпис.

— Що вона хоче стати піаністкою, коли виросте, — пояснив Містраль.

— Звісно, дивачка вона ще та, — втрутилася бабця Квінта й уже рота роззявила, щоб додати ще щось, проте зненацька передумала і прикусила язик. — Але вихована добре, тут нічого не скажеш.

Бабця вертіла в руках листівку від Хлої. У давні часи, коли вони з Мікеле опікувалися маяком, їм частенько приходили листівки з усіх частин світу, онде ціла стіна ними завішана… А потім — жоднісінької. Навіть від сина, який пів року блукав десь морями. Вона зітхнула.

— Тааак! А купалася як! — вигукнув Матіас.

— Цить мені! — прикрикнула на нього бабця. — Вихована вона краще за тебе й усіх вас разом узятих!

Можливість знов отримувати любі серцю листівки і спогад про те, як легенько вклонилася при зустрічі Хлоя: ось що пояснювало переміну у бабциному ставленні. Цим вона спантеличила всіх, насамперед Містраля. Відтепер Хлоя була вже не «потіпаха», а «піаністка»; правда, в обмін на таке пошанування хлопець мусив на цілий місяць віддати бабці листівку з Женеви, а згодом і ще одну, з Азорських островів. Скільки разів довелося потім нагадувати, щоб вона їх нарешті повернула, він сказати не міг, бо просто збився з ліку.

Тим часом настало Різдво, і думка про Хлою знову якось віддалилася, як і намір податися у далекі моря, бо тато про свої мандри вже не розповідав. Як наслідок, на місце тих великих мрій та фантазій прийшли нові очікування. Дідусь П’єтро і бабця Фатіма запросили всіх на святковий обід, а тут ще й з’ясувалося, що за кілька місяців у них народиться новий братик або сестричка — Квінто або Квінта на ім’я.

Святковий обід запам’ятався всім — насамперед тому, що за столом не бракувало нікого, навіть бабці Квінти, а ще тому, що бабця Фатіма у той день вирядилася, ніби якась королева, у довгу, гаптовану золотом червону сукню до п’ят, і бабця Квінта ніяк не могла відвести від неї очей.

Містралю бабця Фатіма нагадувала один із тих великих фініків медового кольору, які лежали у вазі на столі разом із зацукрованими фруктами; ті фініки він один по одному клав до рота й повільно посмоктував, насолоджуючись їхнім чудовим ароматом і смаком.

— Це деґлет-нур, королівські фініки. Для особливих нагод! — посміхнулася бабця Фатіма, зблиснувши золотим зубом і обійнявши Сіско й Антонію.

— А зараз піднесімо келихи за нас усіх! — мовив дідусь. — За мого нового компаньйона Сіско, і за мою доньку, і за моїх онуків, і за мою онучку, — тут він усміхнувся Паломі, — і за того Квінто чи Квінту, що невдовзі з’явиться на світ…

Він уже взяв келих і збирався піднести його до губ, коли в око йому впала бабця Квінта: сиділа, вдягнена в усе темне, прямо-прямісінько, немов аршин ковтнула.

— …і за тебе, Квінто Койро, адже саме ти попри всі негаразди зуміла-таки поставити свого сина на ноги — і подарувала мені чудову родину, яка зібралася сьогодні за цим столом! — додав він, і в голосі його чулося непідробне хвилювання.

Плечі у бабці Квінти затремтіли; вона спробувала всміхнутися, але потім сховала обличчя в долоні і тихенько заплакала.

Тож і через це той обід добре всім запам’ятався.