Статті: Манель Нін. Літургійна спадщина Східних Церков

На початку 2000-х мені довелося перекласти з англійської і низку статей для міжнародного богословського часопису “Сопричастя”:

Джеймс П. Маккей
Проповідник, богослов і Трійця
“Сопричастя”, №1’2000, сс. 89-118

Джоуб Аббас
Апостольський престол у новому Східному Канонічному праві
“Сопричастя”, №4’2000, сс. 52-109

Пітер Стілвел
Тисяча літ сопричастя
“Сопричастя”, №3’2001, сс. 3-9

Дейвід Л. Шиндлер
Бездомність і сучасні умови: сім’я, спільнота і світовий устрій
“Сопричастя”, №3’2001, сс. 34-57

Манель Нін
Літургійна спадщина Східних Церков
“Сопричастя”, №4’2003, сс. 3-21

Каллістос Вер
Зрозумілість, достовірність та краса в літургійних перекладах
“Сопричастя”, №4’2003, сс. 35-44


Доволі цікавою виявилася наведена нижче стаття про літургійну обрядовість Східних Церков.


Манель Нін

Ректор Папської Грецької колегії у Римі


ЛІТУРГІЙНА СПАДЩИНА СХІДНИХ ЦЕРКОВ


Христос затопив всесвіт Божественними освячуючими хвилями. Йому завдячує своєю появою джерело живої води, з якого можуть напитися всі спраглі, те джерело, що б’є з рани, котру пробив у Його боці спис. Саме з цієї рани у боці Христа вийшла Церква, Його невіста.[1]

Ми повинні знайти прихисток у Церкві й живитися з її лона Святим Письмом. Бо Церква – то Райський Сад, насаджений у світі. Церковне проповідування повсюди однакове, його міцні мури зведено на підвалинах, закладених пророками, апостолами та всіма учнями, від початку, через швидкоплинний час, і до кінця, тобто упродовж всього розвою Божих дій, завдяки постійній праці Бога, який спасає людство і присутній в нашій вірі.[2]

Отці Церкви постійно наголошували на дійсності Церкви як джерела життя і посвяти, що їх вірні сприймають через літургію. Вони бачили в літургійному житті Церкви і, зокрема, в її святих тайнах, потік благодаті, що сходить на життя спільноти. Як свідчать різноманітні патристичні тексти, нормативному характеру літургії для віри і життя спільноти часто надавали неабиякого значення. Зокрема, Отці Церкви, особливо ті, що жили в IV й V століттях, коментуючи літургію хрещення, наголошували на значущості літургії в житті й діяльності християнських вірних. Виходячи з власного життєвого досвіду, вони пропонували вважати її подією, що постає з віри в тайну Христа, тайну, відому зі Святого Письма і традиції Церкви.[3] Тож життя у вірі, котре плекається в літургійному житті всіх Церков, стало коштовним спадком, який дбайливо оберігається кожною Церквою.

В цій статті ми зосередимось на розгляді деяких аспектів літургійного спадку різних східних Церков.[4] Слід мати на увазі, що століттями кожна з цих Церков йшла своїм, лише їй притаманним шляхом розвитку, з плином часу їхні традиції, особливо ті, котрі торкалися літургії, ставали щораз стійкішими. Цей процес виразно прослідковується як на Сході, так і на Заході; у східних Церквах розвиток богослов’я, літургії, еклезіології і культури відбувався інакше, ніж у західних.

Потрібно відзначити також деякі інші відмінності. З одного боку, в східних Церквах не було літургійного руху, схожого на той, що охопив Захід у XX столітті. Апогеєм цього руху став Другий Ватиканський Собор з усіма його наслідками для Латинської Церкви. З іншого боку, віра кожної східної Церкви завжди корінилася глибоко в літургії і жила нею. Літургія, таким чином, стає осередком для сповіді, хвали і свідчення.

В даному огляді літургійного спадку деяких східних Церков ми оминатимемо історію походження і становлення цих Церков, а також їхнє сучасне становище, оскільки ці аспекти вже розглядалися в багатьох інших працях.[5]

Початок розвитку християнських літургій, в тому числі й східних, тісно пов’язаний зі становленням патріарших престолів: Риму для Заходу й Олександрії, Антіохії, Константинополя і Єрусалима, а згодом ще й Селевкії-Стесіфону, Вірменії та Грузії для Сходу. Ми обмежимось загальним оглядом літургії кожної з цих Церков, починаючи з первинного розгалуження на антіохійську та олександрійську.


1.  Джерела і становлення східних літургій


Основні джерела для вивчення літургі, як східних, так і західних, слід шукати, з одного боку, в текстах Нового Завіту, працях Отців Церкви і перших християнських літургійних текстах; з іншого боку, їх можна відшукати і в єврейській вірі та літургії, зокрема в літургії синагоги.

Що стосується юдаїзму й літургії синагоги, то слід пам’ятати про літургійний спадок Старого Завіту і його вплив на християнську літургію. Єврейська пасхальна літургія мала, поза всіляким сумнівом, великий вплив на християнську літургію. В її центрі лежало урочисте святкування, і тому найважливішою частиною була анамнеза, з чітко вираженим месіянським і есхатологічним характером. Ці три аспекти – анамнеза, благодарення, благословення – міцно пов’язані з християнською відправою Євхаристії.[6]

Синагогальна служба мала вплив також на християнську літургійну відправу. В даному випадку то були зібрання, під час яких читали Святе Письмо, ці зібрання відбувалися раз на тиждень й у святкові дні. Окрім того, синагогу тричі на день відкривали для молитви. Святе Письмо читали, а потім тлумачили: згодом такий же порядок дій встановився й у першій частині християнської відправи.[7] Отже, благодарення й анамнеза з одного боку і читання й тлумачення Святого Письма з іншого є центральними подіями у християнській літургії.

Що стосується текстів Нового Завіту, то ми звертатимемось лише до “євхаристійних” уривків з Євангелій, особливо до розповідей про встановлення чину Євхаристії,[8] уривків з послань св. Павла,[9] а також уривків з Діянь Апостолів.[10] Слід також відзначити те, як уривки з гімнів Нового Завіту вказують на ті тексти, які співали, приміром, такий освячений віками текст як “Lakhu Mara” з літургії Східносирійської Церкви.[11]

З-поміж патристичних текстів – тих, що передували великим містагогічним коментарям, які також є джерелами для розуміння літургії – ми виділяємо тільки важливіші, наприклад, “Дідахе” і два тексти Юстина.[12] “Дідахе” – це антологія моральних приписів, правил життя у спільноті і літургійних норм. Ця книга є радше збіркою, аніж твором, написаним однією людиною. Походить вона з Сирії чи Палестини, складена в 50-70 або 70-90 рр., а остаточно скомпонована в період між 100 та 150 рр. Євхаристійні тексти з цієї збірки дуже близькі до єврейських благословень: “Благодаримо тебе, Отче наш… через Ісуса Христа…”,[13] а молитви  носять сильний єврейський характер, про що свідчить вживання грецького терміну “παις” по відношенню до Христа.[14] У свою чергу, Юстин Мученик подає у своєму творі “Apologia” детальний опис євхаристійної відправи в Римі близько 150 року. Описаною ним структурою й досі послуговуються у великих літургіях сьогодення. В зазначеному описі[15] чітко виділяються дві частини: літургія Слова, з читанням і тлумаченням Святого Письма, яке міг проводити будь-хто,[16] і літургією Євхаристії – представленням і підношенням дарів, молитвою головуючого і, можливо, причащанням присутніх і відсутніх.[17] В певному смислі Юстин подав нам євхаристійну молитву, хоча й у дуже архаїчній формі: проскомидія[18] і благодарення.[19] Юстин також ясно вказує на посвячення дарів,[20] посвячення, що відбувається завдяки Божій силі.

Двома іншими текстами, на які слід послатися, є євхаристійна молитва з “Апостольської традиції” й анафора з “Апостольської конституції” VIII 12: 4-51. Дуже важко визначити авторів й час написання обидвох текстів, до того ж кожен з них зазнав впливу іншого. “Апостольська традиція”,[21] котру приписують Іпполиту Римському, важлива для нас тому, що дає змогу побачити організацію Церкви на початку ІІІ століття, а також те, як відправлялися хрещення та євхаристія, котра була пов’язана з висвяченням єпископа. Ориґінал, найімовірніше, написаний грецькою, було втрачено, проте його можна частково відтворити за допомогою інших текстів – коптського, арабського, старосирійського та латинського фрагментів, – які було використано, зокрема, в “Апостольській конституції”. “Апостольська традиція” подає чіткий порядок відправи євхаристії:

  • Початковий діалог;
  • Проскомидія (давні христологічні форми);
  • Перенесення;
  • Анамнеза;
  • Епіклеза.[22]

З книгою VIII “Апостольських конституцій”, встановити час написання й автора якої ще важче, ніж “Апостольської традиції”, ми зустрічаємось завдяки тексту, написаному в IV столітті в Сирії. В деяких відношеннях вона сильно залежить від “Апостольської традиції”, проте формулювання, особливо христологічні, вже розвинулись в напрямку до тринітарної моделі. Структура відправи, подана в цій книзі, дуже близька до змальованої у проповідях Йоана Златоустого:

  • Читання зі Старого і Нового Завітів та проповідь;
  • Молитви за оглашенних;
  • Молитви за вірних;
  • Дароприношення;
  • Анафора: проскомидія, трисвяте, перенесення, анамнеза, епіклеза, поминання;
  • Причастя і благодарення.[23]

В походженні та розвитку різних літургій Східних Церков прослідковується еволюція, яку, втім, не завжди можна помітити неозброєним оком. За період, що минув між відправою, описаною в “Дідахе”, чи анафорою з “Апостольської традиції” і відправою Божественної літургії візантійського обряду, відбулися певні зміни чи, радше, еволюція, про яку тогочасні документи й рукописи часто згадують лише кількома словами. Існують різні критерії оцінки еволюції літургій, котрі дають нам змогу розглянути зміни у відправі літургій з різних точок зору і зрозуміти їх.[24]

На початку IV століття на Сході вже існувала чітка різниця між двома великими літургійними розгалуженнями: сирійсько-антіохійським та олександрійським. Згодом сирійсько-антіохійська гілка поширила свій літургійний вплив на всі території, що перебували під владою Антіохійського патріаршого престолу. Саме звідтіля походить літургія, котра містила суміш семітських та елліністичних елементів, і, фактично, дала поштовх виникненню трьох окремих літургій: літургії Антіохії та Єрусалиму, літургії Месопотамії і Персії та візантійській літургії.

Найдавніші згадки про антіохійські кола знаходимо в численних патристичних текстах: “Дідахе”, “Апостольській традиції”, повчаннях святого Йоана Златоустого, катехитичних проповідях Теодора з Мопсветії, “Peregrinatio Egeriae”, повчаннях Кирила Єрусалимського і проповідях Нарсаї з Нісібіса. Цілком очевидно, що тут користувалися двома мовами: грецькою, яка домінувала в Антіохії, Єрусалимі[25] і Константинополі, і старосирійською в обидвох діалектних формах, східній і західній, котра стала літургійною мовою в Персії і Месопотамії, а також використовувалась, хоча й у меншому обсязі,  в монастичних колах Антіохії. В цей перший період формування літургії в Антіохії виникли різні анафори. Згадаймо лише деякі з них: грецька анафора святого Якова – текст, який відноситься, без сумніву, до IV століття і відображає тогочасну єрусалимську літургію,[26] сирійська анафора святого Якова, що є старосирійською версією попередньої, анафора Аддаї й Марі та анафора святого Йоана Златоустого.

Олександрійська гілка представлена в документах менше, ніж антіохійська. В порівнянні з антіохійськими патристичними текстами олександрійські носять більш богословський, ніж літургійний характер.[27] Наприкінці IV століття “Апостольська традиція” була, звісно, знана в Єгипті, проте єдиним достеменно відомим літургійним джерелом цього періоду є евхологія Сепаріона з Тмуіса, єгипетського єпископа IV століття. Вона поділяється на дві частини, в яких описуються служби за оглашенних і за вірних. Містить також подвійну епіклезу: одну перед встановленням, коли моляться про “сходження сили Божої на приношення”, та іншу після встановлення, коли благають про “сходження на дари слова Божого”.[28] З початком V століття з’явилась тенденція до усталення текстів та обрядів; імпровізація поволі зникала. Після Халкедонського Собору літургія в Олександрії розвивалась у двох напрямках: халкедонський тип грецькою мовою, який в Середні Віки зазнав сильного константинопольсько-візантійського впливу, і коптський тип, котрий пішов своїм шляхом. Останній залишився вірним власній анафорі св. Марка, а також анафорам св. Василія Великого і св. Григорія Богослова,[29] які хоч і були антіохійськими за традицією та походженням, але з’явились в Єгипті завдяки дохалкедонським зв’язкам між Антіохією та Олександрією. Ефіопський обряд також походить з Олександрії, він виник в процесі узгодження олександрійської й антіохійської літургій, зазнавши згодом візантійського впливу.

Халкедонський Собор та його наслідки спричинили, з одного боку, ізоляцію на літургійному рівні чи, іншими словами, незалежний розвиток антихалкедонських Церков, а з іншого прогресивне домінування константинопольської літургії над літургіями Мелкітських Церков, які зберегли вірність Халкедонському Собору. В цих патріархатах літургійні зміни, котрі стосувалися текстів і книг, часом були пов’язані з соціально-політичними змінами, як правило, насильницькими. В 614 році Єрусалим сплюндрували перси, а в 1009 – мусульмани, після чого використання текстів, що походили з базиліки Анастазі (Воскресіння), припинилося, натомість почали вживатися тексти з монастиря св. Сави. Що стосується Константинополя, то можемо пригадати 726 рік, коли було започатковано рух іконоборців, і 1204, коли місто захопили хрестоносці. Ці факти, а особливо останній, призвели до того, що в місто потрапили тексти з монастиря св. Сави, тобто столицю імперії заполонили тексти палестинського походження з виразним монастичним характером.

Поряд з розвитком євхаристійної відправи головним чином у двох центрах – Єрусалимі і Константинополі – відбувалася також важлива еволюція відправи служби.[30] В середині V століття в Єрусалимі з’явилися перші зразки встановленого читання Святого Письма; а приблизно на початку VII століття у відповідності до різних годин щоденної молитви було укладено молитви часів – Часослов. На початку VIII століття в Константинополі відправлялася служба за катедральний собор і за парафії. Між VII i VIII століттями вже було розроблено цикл тижнів, Октоїх, також почали з’являтися Типікони – книги, котрі регулюють використання літургії в різних місцях. Походження основних Типіконів ­пов’язано з монастирськими уставами[31]: вони виникли в різних важливих монастичних центрах, серед яких були монастир св. Сави в Єрусалимі і Студитський в Константинополі. Цей монастичний вплив на службу катедральних соборів спричинив рух іконоборців, в якому ченці відігравали помітну роль, і обрання кандидатів на єпископат з чернечого середовища, що було на той час прогресивним явищем..[32]


2.  Загальний нарис окремих літургій


Тут подаємо короткий опис різних східних літургій, в тому числі деякі характерні аспекти, в яких полягає різниця між ними. Ми безпосередньо не торкатимемось ні питання притаманної їм символіки, ні, таким чином, тлумачення цієї символіки, наприклад, тієї, котра стосується відправи євхаристії і відноситься до багатьох інших сторін життя Христа, його воплочення і спасенної смерті.[33]


2.1. Східносирійська літургія[34]


Раннім культурним центром Східносирійської Церкви, а, отже, і її літургії було місто Едесса, що лежало на осі семітської християнської культури, яка простягалася через Персію аж до Індії. Едесса була осідком однієї з найважливіших богословських шкіл, серед найвідоміших представників якої був св. Єфрем. Найпомітнішим церковним центром була Селевкія-Стесіфон, місто, розташоване неподалік від ріки Тігріс за 50 кілометрів на південь від Багдада. Тут знаходимо літургію, котра відзначається сильним семітським характером і зазнала дуже незначного елліністичного впливу.

Як уже зазначалося, витоки східносирійської літургії слід шукати в сирійсько-антіохійській гілці, незважаючи на те, що віддаленість від Антіохійського патріаршого престолу спричинила власний розвиток літургійної традиції. Можемо виділити різні етапи еволюції східносирійської літургії; ці висновки витікають головним чином з двох джерел, які стосуються також інших літургій. Щодо перших століть ці джерела складаються переважно зі східносирійських літургійних коментарів, згодом з’являються численні рукописи у різних редакціях, що передають тексти Євхаристії, святих Тайн і служб. Серед богословів, котрі займались тлумаченням східносирійської літургії, відзначимо лише деяких: Теодора з Мопсветії (=428), автора важливого corpus’у катехитичних проповідей, куди входив також коментар євхаристійної відправи;[35] Нарсаі з Нісібіса (V ст.), який створив низку значних метричних проповідей богословського і літургійного змісту;[36] Гавриїла Кватрайю (VІІ ст.), автора символічного тлумачення євхаристійної відправи, що подає також цінні відомості з літургіки; Псевдо-Георгія з Арбели (IX-X ст.), котрий створив високо розвинутий символічний коментар літургії. До цієї літургійної традиції належать Церкви Месопотамії та Персії і Сиро-Малабарська Церква в Індії.


Літургійний цикл

Стосовно Сходу доречнішим видається вживання терміну “літургійний цикл”, а не “літургійний рік”, оскільки цикл зосереджено на містерії Христа, вираженій у різних періодах посту. Східносирійський цикл складається з дев’яти літургійних періодів:

1. Subbara і Yalda або Благовіщення і Різдво; період Благовіщення-Різдва охоплює шість неділь і свято Різдва Христового. Починається він в неділю між 27 листопада і 4 грудня й закінчується в неділю перед святом Богоявлення. Свято Різдва Христового є кульмінацією цього періоду.[37]

2. Denha або Богоявлення; цей період налічує вісім неділь між святом Богоявлення і Великим Постом.[38]

3. Sauma Rabba або період Великого Посту; нараховує сім тижнів, в тому числі Страсний Тиждень. Цей період починається за п’ятдесят днів до свята Воскресіння; однак період Великого Посту охоплює сорок днів через те, що не враховуються неділі, Страсна П’ятниця і Світла Субота.[39] Протягом Страсного Тижня у Великий Четвер і Велику П’ятницю під час літургії постійно читається Євангеліє.[40]

4. Qiamata або Воскресіння, яке налічує сім тижнів від свята Воскресіння до свята П’ятдесятниці. В четвер сьомого тижня святкується Вознесіння.

5. Slihe, Апостоли; цей період охоплює сім неділь, починаючи від свята П’ятдесятниці.

6. Qaita, Літо; нараховує сім неділь, починаючи з сьомої після свята П’ятдесятниці, носить також покаянний характер.

7. EliaSlibha, Ілії і Хреста; період, котрий теж відзначається покаянним характером і складається з шести або семи неділь.

8.  Mose, Мойсей; охоплює період до першої неділі Посвячення.

9. Qoodas Edta, Посвячення Церкви, період, що охоплює чотири останні неділі східносирійської системи читань.[41]


Літургійні книги

Основні літургійні книги для східносирійської літургії містять тексти для відправи Євхаристії і Служби. Ось вони: Hudra, “цикл”, де наведено тексти для всіх святкових служб; Gazza, “скарбниця”, в якій було зібрано літургійні тексти для нічних відправ (lelya); Kashkull, “в якій міститься все”, де були уривки з Hudra, а також тексти для буденних відправ; Warda­, “троянда”, збірка поетичних творів, котрі використовувалися як антифони; Ktaba daqdam wadhatar, “книга до і після”, що містила недільні тексти, починаючи з Пасхи, і три читання: Старий Завіт, Послання і Євангелія; і, нарешті, Naqpayatha draze, “додаток до тайн”, співи для відправи літургії.


Відправа Євхаристії

Основною темою цього розділу є Євхаристія. Хоч і вважається, що в Східносирійській Церкві є сім святих Тайн, проте завдяки впливу Латинської Церкви їх число, як правило, більше: Рукоположення (Висвячення), Посвячення вівтаря, Хрещення, Євхаристія, Складання чернечих обітів, Похоронні обряди, Покаяння і Миропомазання хворих.[42]

Східносирійська Церква визначає Службу Божу як ­raze, форма множини від raza, слова, що означає “тайна” і відноситься до тайни плоті і крові Христа для освячення вірних. Використовуються три анафори: Аддаї й Марі,[43] Теодора з Мопсветії[44] і Несторія. Євхаристійна літургія розкривається в трьох основних частинах: 1. літургія тайн в бе­мі (літургія оглашенних), до якої входять початкові обряди, читання, відпуще­ння оглашенних і приготування дарів на вівтарі. 2. Літургія тайн у храмі (літургія вірних), яка містить обітницю віри, анафору і причастя.

Порядок відправ:[45] сучасна відправа замість порядку монастичного типу набула структури фундаментального катедрального типу, тобто структури, яка використовується в міських церквах, з трьома великими часами молитви на день: ramsa (вечірня молитва), lelya (нічна молитва) і saphra (ранкова молитва). До них входять псалми, молитви і поетичні строфи, авторами яких є деякі з Отців Церкви.


2.2. Західносирійська чи Антіохійська літургія


Антіохійська літургія, яку також називають якобитською, притаманна Сирійській Православній, Сирійській Католицькій і Сиро-Маланкарській (в Індії) Церквам. Ця літургія успадкувала літургійну традицію Севера Антіохійського (патріарх міста Оронтес з 512 до 518), яка збагатила її численними гімнами. Серед її джерел можна відзначити також багато текстів, написаних св. Єфремом (=373) і Яковом із Саруга (451-521).


Літургійний цикл

Антіохійський церковний рік складається з семи літургійних періодів.[46]

1. Suboro, Благовіщення. Перша неділя цього періоду є освяченням Церкви, друга – очищенням. В наступні шість неділь поминають відповідно благовіщення Захарії, благовіщення Матері Божої, народження Йоана Хрестителя, об’явлення Йосипу і Родовідну неділю (неділя перед Різдвом Христовим).

2. Період Різдва-Богоявлення. Починається в неділю перед Різдвом і закінчується перед Великим Постом. Хрещення і Богоявлення, звані також празниками Світла, подаються як Велике Богоявлення: об’явлення Пресвятої Трійці і Спасителя – Ісуса з Назарета, улюбленого сина Отця, чий голос лунає в той час, коли Святий Дух сходить на землю у вигляді голуба.

3. Saumo, період Великого Посту; походить з приготування до свята Воскресіння і триває п’ятдесят днів. В неділі цього періоду читають уривки з Євангелій, котрі розповідають про здійснені Христом зцілення.[47]

4. Пасхальний період. П’ятдесят днів між великими празниками Воскресіння і П’ятдесятниці звуться Пасхальними. Цей час сповнений радістю і вдячністю, Церква входить у нове життя після воскресіння. Кульмінацією цього періоду є свято П’ятдесятниці, яке відзначаємо через десять днів після Вознесіння Господнього.

5. Апостоли. Починається вказаний період із святом П’ятдесятниці. В ці дні Церква пригадує місію апостолів і їхню діяльність задля розширення Церкви.

6. Період Преображення; починається 6-го серпня на празник Преображення. В цей час знову стаємо свідками великого Богоявлення, цим разом на святій горі.

7. Хрест. Період прославлення хреста починається 14 вересня і триває 7 або 8 неділь.

У західносирійському обряді є набагато більше празників, ніж у східносирійському. Першими серед інших поминають мучеників та монахів. Існує також обряд поминання у день після великих свят тих, кого Бог використав для реалізації свого плану спасіння у зв’язку з даним святом. Деякі празники відображають переважно сільський характер цієї Церкви: так, 15-го січня поминають Богородицю Посівів, тобто Діву Марію як опікунку засіяних полів, а 15-го травня – Богородицю Врожаю.


Літургійні книги

У Західносирійському обряді є десять важливих літургійних книг: Ktobo danaphuras, книга анафор, яка містить молитви й анафори, виголошувані священиком; Diaconal, де зібрано слова диякона і відповіді людей; Atiqto­, “давня”, із читаннями зі Старого Завіту; Shliho, “апостол”, із читаннями з послань св. Павла, поділена на три цикли: неділі, рухомі свята, нерухомі свята і будні; Євангеліє, поділене, як і Shliho, на три цикли; Fanqitho, збірка літургійних текстів для празників цілого року, в семи томах; Shimo, “проста”, з текстами щоденних відправ тижня; Псалтир; Книга Sedri,[48] Книга проповідей.


Євхаристійна літургія

Євхаристійна літургія в Антіохійському обряді складається з трьох частин: 1. Приготування, під час якого приготовляється вівтар і проказуються деякі молитви. 2. Літургія оглашенних, в тому числі так звана “жертва Мельхіседека”, коли відбувається приготування та принесення хліба і вина, і “жертва Аарона” з облаченням священика, молитвами біля підніжжя вівтаря, кадінням і читаннями. 3. Літургія вірних: урочистий вхід, обітниця віри, анафора і причастя. Найдавнішою є анафора св. Якова, ймовірно, грецького походження, перекладена на старосирійську в VI-VII століттях.[49] Сучасний служебник містить дванадцять анафор, зокрема “анафору Дванадцяти Апостолів”. Хоч у цій літургії і було збережено понад сімдесят анафор, більшість з них не видавалися.

Порядок відправ: старосирійський порядок відправ (це певною мірою стосується і відправи Євхаристії) є сумішшю первинних сирійських традицій, особливо тих, що зародилися в Едессі, й елементів з перекладів грецьких текстів єрусалимського чи антіохійського походження.[50] Сирійський порядок, як і маронітський, налічує сім канонічних часів: вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, третій, шостий і дев’ятий часи. В західносирійській відправі помітне місце  відводиться псалмам і поетичним текстам, створеним визначними представниками сирійської традиції: Єфремом, Севером Антіохійським та ін.


2.3. Коптська літургія


Відомості про літургію в районі Олександрії, особливо ті, що відносяться до першого тисячоліття, є вкрай непевними. Як вже зазначалося, Коптська Церква перебувала в опозиції до Халкедонського Собору; в її середовищі панували антивізантійські тенденції. Ця Церква відзначалася сильним монастичним духом і не поширювала свою діяльність за межі Єгипту. Коптська мова почала розвиватися з IV століття, особливо в монастичних центрах, приміром, у Білому Монастирі. Це становлення (пов’язане з такими іменами, як Пахомій (пом. 346), Руф із Шотепа (кінець VI ст.)) відбувалося передусім в жанрі проповіді, сюди можна віднести власне проповіді, біблійні коментарі, монастичні проповіді і переклади з грецької. Коптська мова стала літургійною після доктринальних розбіжностей з Візантією в V столітті. Навіть сьогодні ця мова широко використовується в літургії, незважаючи  на те, що в багатьох місцях панівне становище займає арабська. Коптська літургія, як вже було сказано, пов’язана з монастицизмом, і після розбрату, спричиненого Халкедонським Собором, визначним центром був монастир св. Макарія неподалік від столиці, Олександрії, який став осередком опозиційного до Халкедону патріархату.[51] Тут розвивалася не надто витончена монастична культура народного типу, котра відзначалася антиелліністичною спрямованістю; саме вона сформувала літургію Коптської Церкви. Знаходимо тут тривалу, врочисту і сповнену задуми літургію. Сучасний коптський обряд не дуже відрізняється від служби, яку відправляли в монастичних спільнотах Скету; він зазнавав переважно сирійських впливів, як приміром, за правління патріарха Веньямина, сирійця за походженням, котрий дав поштовх для всебічного літературного розвитку коптської мови. Слід також відзначити певні реформи, проведені у XII столітті за патріарха Гавриїла ІІ Ібн Турайка (1131-1145), який закріпив використання трьох сучасних анафор, і реформи, проведені у XV столітті Гавриїлом V, коли було встановлено форми відправи, які вживаються досі.[52]


Літургійний цикл

Коптський календар дуже складний і відрізняється від календарів інших східних обрядів. Відлік років починається 29 серпня 284 року; саме тоді розпочалося царювання імператора Діоклетіана і, таким чином, ера мучеників, оскільки цей правитель став уособленням імператора-гонителя християн. Рік складається з тринадцяти місяців, дванадцять з яких мають по тридцять днів, а один – п’ять. Протягом року є три основні періоди, що збігаються з коливаннями рівня води в Нілі: 1. Повінь, яка нараховує 124 дні, з 19 липня до 19 жовтня; 2. Сівба, 91 день, з 20 жовтня до 18 січня; 3. Жнива, 151 день, з 19 січня до 18 липня. Тиждень починається в суботу ввечері, є два види днів: Adam, від неділі до вівторка, і Watos, від середи до суботи. Ці назви походять від перших двох слів з “Theotokia[53] відповідно для понеділка і четверга. Копти дуже вшановують Матір Божу і щороку святкують 32 празники на її честь.

Важливе місце в Коптській Церкві посідають періоди посту, втім, це можна пояснити її монастичним походженням. Пісними днями є понеділок і п’ятниця, якщо лишень на них не припадає Різдво чи Богоявлення. Основні періоди посту: Різдвяний – тривалістю 43 дні, з 25 листопада до 6 січня; піст Йони (з ніневітів) – три дні в десятий тиждень перед Пасхою; піст Гераклія – у восьмий тиждень перед Пасхою, встановлений на спомин про віднайдення Чесного Хреста в 614 році, коли Гераклій відвоював Єрусалим у персів; Великий Піст, тривалістю сім тижнів; піст Апостолів, тривалість якого коливається від 15 до 49 днів, залежно від дати Пасхи, з понеділка після свята П’ятдесятниці до празника св. Петра і Павла;  Успенський піст, тривалістю п’ятнадцять днів.

З великих нерухомих свят слід відзначити лише деякі. Є сім важливих празників – Благовіщення, Різдво, Богоявлення, Квітна неділя, Пасха, Вознесіння і П’ятдесятниця. Меншими вважаються ще сім свят – Обрізання, Чудо в Кані Галилейській, Стрітення, Великий Четвер, неділя св. Томи, Втеча до Єгипту і Преображення. Важливими празниками Матері Божої є Різдво, Введення у храм і Успення.


Євхаристійна літургія

Євхаристійна відправа є доволі тривалою і відзначається помітною стриманістю. Церква ділиться на дві частини – вівтар і наву. Вівтар відділено від середньої частини іконостасом. Літургія містить чимало грецьких елементів, їх тут значно більше, ніж у сирійській. Є чотири читання; Євангеліє завжди читається коптською і арабською мовами. Використовуються три великі анафори: св. Василія, скорочений переклад з грецької; св. Григорія з Назіянсу; і св. Кирила. Перші дві походять з антіохійської традиції, тоді як остання – з Олександрії.[54] Євхаристійна літургія складається з трьох частин: до першої входить приготування вівтаря і дарів, вступні молитви, приношення хліба і вина, читання і обітниця віри; до другої – анафора й молитви; до третьої – ламання хліба, Господня молитва, пі­днесення і причастя.

Служба відправляється головним чином у монастирях і має особливий cursus. Встановити конкретні дати з її історії нелегко, проте відомо, приміром, що в IV столітті Білий Монастир на чолі з абатом Шенутом відігравав неабияку роль. Особливості служби Коптської Церкви можна пояснити поширенням у ній монастичних ідей. Є вісім часів молитви: утреня (ранішня молитва), третій, шостий, дев’ятий, дванадцятий часи, молитва покривала і опівнічна молитва. Всі часи молитви мають схожу будову, за винятком двох останніх, структура яких доволі розвинута.[55]


2.4. Візантійська літургія


“Візантійськими” називають низку Церков, котрі свого часу підкорились рішенням перших семи Вселенських соборів і відправляють літургії, в яких багато спільного. Зараз ці Церкви розповсюджені по всьому світу. Для того, аби ближче ознайомитися з історією візантійської літургії, слід переглянути Типікони, збірки норм і описів літургійних відправ. Ми звертатимемось лише до трьох найважливіших Типіконів: Великої Константинопольської Церкви, монастиря св. Сави і Студитської обителі в Константинополі.


Літургійний цикл

Основних циклів є два. Перший з них – нерухомий, починається він 1 вересня. Існує дванадцять великих нерухомих празників, сім Господніх і п’ять Богородичних: Різдво Пресвятої Богородиці (8.IX), Воздвиження чесного            Хреста (14.ІХ), Вхід у храм Пресвятої Богородиці (21.ХІ), Різдво (25.ХІІ), Богоявлення (6.І), Стрітення (2.ІІ), Благовіщення (25.ІІІ),  Квітна неділя, Вознесіння, П’ятдесятниця, Преображення (6.VIII), Успення Пресвятої Богородиці (15.VIII).

Рухомий цикл складається з трьох частин:

1. Тріодь (Triodion), яка, у свою чергу, ділиться на дві частини: а) період перед Великим Постом, до котрого входять три тижні і чотири неділі, починаючи з десятої перед Пасхою: неділя фарисея і митаря, неділя блудного сина, неділя Масниці й Останнього Суду, неділя немовлят й Адама і Єви. Наприкінці літургії відбувається обряд прощення, яким починається Великий Піст. б) власне Великий Піст, що триває сорок днів і нараховує шість неділь: неділя православ’я, неділя Григорія Палами, неділя Хрестопоклонна, неділя св. Йоана Ліствичника (Climacus), неділя св. Марії Єгипетської..

2. П’ятдесятниця (Pentecostarion), яка триває п’ятдесят днів і налічує дев’ять неділь: неділя Пасхи, неділя св. Томи, неділя мироносиць, неділя розслабленого, неділя самарянки, неділя сліпонародженого, неділя Вознесіння, неділя Нікейських Отців, неділя П’ятдесятниці, неділя Всіх Святих.

3. Октоїх (Octoechos), який містить тропарі і кондаки всіх святих протягом року.

Відлік днів тижня у Тріоді проводиться з понеділка до неділі, тоді як у П’ятдесятниці – з неділі до суботи. У Страсний Тиждень обидві системи змінюються. Тижневий цикл передбачає поминання воскресіння (неділя), святих ангелів (понеділок), св. Йоана Хрестителя (вівторок), Богородиці і чесного Хреста (середа), апостолів і св. Миколая (четвер), чесного Хреста і померлих (п’ятниця) й усіх святих і померлих (субота).


Літургійні книги

У візантійському обряді використовується чимало різних книг. Нижче наведено найважливіші з них: 1. Типікон, що є календарем різноманітних літургійних відправ і постів; 2. Літургікон, служебник для відправи Євхаристії і служби; 3. Евхологія, требник для вділення святих Тайн; 4. Октоїх, який містить тропарі і кондаки для щоденних відправ відповідно до восьмитижневого циклу, восьми тонів і мелодій, а також різноманітні тексти; 5. Тріодь, де зібрано тропарі і кондаки від періоду перед Великим Постом до Страсної Суботи; 6. П’ятдесятниця, що містить тропарі і кондаки від Пасхальної Неділі до неділі Всіх Святих, першої після празника П’ятдесятниці; 7. Мінея, в якій наведено тропарі і кондаки святих протягом року; 8. Апостол, книга для читання з Нового Завіту, за винятком текстів з Євангелія; 9. Євангеліє, де зібрано тексти з Євангелія для Євхаристії і святкової утрені; 10. Псалтир, поділений на двадцять “катизм” для вечірні й утрені; 11. Часослов, книга часів, що містить основні частини відправи.


Євхаристійна літургія[56]

Візантійська євхаристійна літургія, яку також називають Божественною Літургією, відома на Заході, де є багато візантійських католицьких і некатолицьких громад, мабуть, найкраще з усіх східних літургій. Цю літургію можна віднести й до найбільш вивчених; її джерела неодноразово досліджувались, а літургійні книги перекладено й опубліковано багатьма мовами. Відправа Божественної Літургії складається з трьох частин: 1. Обряд приготування, яке стосується головним чином дарів; 2. Літургія оглашенних, котра починається читаннями і закінчується відпущенням оглашенних; 3. Літургія вірних з анафорою і причастям.

Під час Євхаристії звичайно використовується анафора св. Йоана Златоустого. Вона належить до групи сирійсько-антіохійських літургій, і з XI століття займає у візантійській літургійній відправі чільне місце, яке доти посідала літургія св. Василія. Літургія св. Йоана Златоустого, й особливо її анафора, дуже нагадує сирійську анафору Дванадцяти Апостолів. Ймовірно, що Йоан Златоустий, який, можливо, відправляв анафору Дванадцяти Апостолів в Антіохії, згодом запровадив її у Константинополі. Тож замість того, щоб вважати Йоана Златоустого автором літургії, котра носить його ім’я, потрібно говорити про нього як про людину, що перенесла літургію Дванадцяти Апостолів, яку згодом назвали на його честь, до Константинополя.[57] Літургія св. Василія правиться десять разів на рік (навечір’я Різдва, 1-го січня – празник св. Василія, навечір’я Богоявлення, п’ять неділь Великого Посту, Страсний четвер і Страсна субота). Це друга за важливістю анафора візантійських Церков, відома вона у двох варіантах: перший – олександрійського походження (коротший, з дещо архаїчним богослов’ям, створений, можливо, до Нікейського Собору), а другий – антіохійського (довший, із складнішим богослов’ям,  дуже близьким до вчення Василія). Цілком ймовірно, що св. Василій скористався якимось вже існуючим текстом Каппадокійської Церкви, вдосконаливши його відповідно до своїх поглядів. З огляду на впливовість св. Василія різноманітні інші Церкви згодом прийняли його літургійні формулювання.[58] Під час Великого Посту літургія відправляється тільки в суботу і неділю. По середах і п’ятницях Великого Посту правиться літургія Передосвячених Дарів або Григорія Богослова (Великого), яка є службою вечірні з причастям від дарів, освячених попередньої неділі. Джерела цього обряду полягають, вочевидь, у звичаї приймати причастя поза відправою, що було зручно для монахів і самітників. У текстах монастиря св. Сави згадується так звана “αύτοευχαριστία”, тобто причастя, котре приймалося вдома або у власній келії монаха чи самітника. Саме з цього звичаю могла постати практика приймання причастя поза відправою. Є також свідчення про відправу літургії Передосвячених Дарів у 617 році.[59] Раз на рік, 23 жовтня, відправляється також літургія св. Якова, анафора єрусалимського походження.[60]


Висновки


У цій статті ми намагалися висвітлити певні аспекти літургійного спадку деяких Східних Церков.[61] На завершення наведемо висновки щодо візантійської літургії з праці Д. Джелзі про літургії Східних Церков, до яких ці висновки також мають безпосереднє відношення. Перш за все варто звернути увагу на те, що ці літургії просякнуті великим оптимізмом, а їхня центральна ідея – воскресіння Христа – пронизує тексти всіх літургійних циклів. Деякі літургії наповнені відчутним дидактичним смислом, тобто через літургію робиться спроба зрозуміти догми великих Соборів Церкви. Є літургії з  високо розвиненою символікою, де посеред усіх догм Бог залишається незбагненною містерією, і лише через Христа людина може досягнути єдності з ним. Погідне й звитяжне обличчя Христа завжди відкрите для всіх, незважаючи на стражденну оболонку Сина Людського. Ще інші літургії наповнені есхатологічним духом, і всі їхні зовнішні аспекти навіюють передчуття повної єдності поміж небом і землею, повної єдності з Богом. Деякі літургії мають виразно церковний характер, правдивим священиком в них виступає єпископ. Є
також літургії, в яких літургійна містерія сповнена мистецтва і краси.


[1]Origen, Commentary on Psalm 77: 31, PG 17, 141; Commentary on Proverbs 31: 16, PG 17, 252.9

[2] Ireneus of Lyons, Contro le eresie, V, 20, 2 у Sources Chrétiennes 153, 258; III, 24, 15 у Sources Chrétiennes 211, 470.

[3] Див. M. Pellegrino, “Liturgia e Padri” у Dizionario patristico e di antichità cristiane II, col. 1976-1979.

[4] Літургії східних Церков часто називають “обрядами”; ми також часом  говоритимемо про обряд: цей термін є загальноприйнятим, він відображає увесь літургійний і богословський зміст життєвого досвіду певної Церкви. Тож ми розглядатимемо візантійський обряд, сирійський обряд і т.д., як богословсько-літургійно-культурну дійсність кожної з цих Церков.

[5] R.G.Roberson, The Eastern Christian Churches. A Brief Survey, Rome 1993.

[6] Див. Ligier, “Anaphores orientales et prières juives”, POC 13 (1963) 101-1/11.

[7] Див. Baumstark, Liturgie comparée. Principles et méthodes pour l’étude historique des liturgies chrétiennes, 3rd ed., Chevetogne 1953, 50-53.

[8] Див. Мт. 26,26; Мр. 14,22; Лк. 22,19.

[9] Див 1 Кор. 11,23; 10,16.

[10] Див. 2,42; 20,7; 27,35.

[11] Господи усіх, хвалимо тебе; Ісусе Христе, славимо тебе; бо ти підносиш наші тіла і спасаєш наші душі.

[12] Apologia I, 65-67; Dialogo con Trifone 41, 1-3; 117, 1-3.

[13] Див. Didaché 9, 3-5; 9, 8-10.

[14] Див. J. Danielou, Théologie du Judéo-christiannisme, Tournai 1958.

[15] Див. Apologia, 67, 1-5.

[16] Див. там же, 67, 3-4.

[17] Див. там же, 67, 5.

[18] Див. там же, 65,  3-4.

[19] Див. там же, 66, 1.

[20] Див. там же, 66, 2.

[21] Див. C. Botte, La Tradition apostolique de Saint Hippolite. Essai de reconstitution, у Liturgiewissenshaftliche Quellen und Forschungen 39, Münster 1966; а також P. Nautin, “Traditione Apostolica”, у Dizionario patristico e di antichità cristiane II, 3501-3502.

[22] Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica, Spicilegum Friburgense 12, Fribourg 1968, 80-81.

[23] Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica, 82-95.

[24] А. Baumstark, Liturgie comparée. Автор присвячує законам літургійної еволюції другий розділ і пропонує деякі критерії, здатні до певної міри пролити світло на еволюцію східних літургій. Першим критерієм є перехід від різноманітності до єдності, тобто існував поступовий рух від різноманітності текстів, формулювань і обрядів до їхньої єдності. Другий критерій – то еволюція від поміркованості й стриманості до пишноти. Третій полягає у відкритті нових текстів, якими поступово замінювалися старі. Див. ст. 16-32.

[25] Егерія повідомляє, що єрусалимський єпископ, незважаючи на те, що володів сирійською мовою, все ж завжди проповідував грецькою, а опісля інші священики перекладали його слова на сирійську. Див. Egeria, Pellegrinaggio in Terra Santa, Firenze 1991, 473-474.

[26] З XX століття вона використовується раз на рік, 23-го жовтня, в Єрусалимі, на Кіпрі і в Занте (Zante).

[27] Олександрія дала Церкві великих богословів Климента, Орігена, Кирила, тоді як Антіохія – визначних проповідників і містагогів Діодора, Теодора, Йоана Златоустого та інш. Див. A. Oliver, La predicación cristiana antigua, Herder, Barcelona 1991.

[28] Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica, 128-133

[29] Ця анафора звернена до Христа. Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica, 358-373.

[30] Див. R. Taft, La liturgia delle ore in Oriente e Occidente, Paoline, Cinisello Balsamo 1988; також I.H.Dalmais, “Origine et constitution de l’office”, у La Maison-Dieu 21 (1950) 21-39.

[31] Див. літургійні приписи таких монастирських уставів як Устав св. Пахомія (= 348), св. Василія (= 379), св. Бенедикта (= 354), а також літургійні аспекти з текстів Йоана Кассіана (IV ст.).

[32] Див. B. Luykx, “L’influence des moines sur l’office paroissial”, у La Maison-Dieu 51 (1957) 55-81.

[33] Ми звертатимемось до найважливіших літургійних коментарів візантійської, східносирійської та західносирійської традицій.

[34] Див. P.Yousif, A Classified Bibliography on the East Syrian Tradition, Mar Thoma Yogam, Rome 1990.

[35] R. Tonneau & R. Devreesse, Les homélies catéchétiques de Théodore de Mopsueste. Studi e testi 145, Città del Vaticano 1945.

[36] F.G. McLeod, Narsai’s Metrical Homilies on the Nativity, Epiphany, Passion, Resurrection and Ascension, у Patrologia Orientalis 40, 1-193.

[37] P. Kannokkadan, The East Syrian Lectionary, A Historico-Liturgjcal Study, Rome 1991, 171-172.

[38] Протягом тижнів, що входять до цього та інших періодів, відбувається поминання святих, наприклад, в другу п’ятницю поминають Петра і Павла, в третю – чотирьох євангелистів, в четверту – св. Степана, в п’яту – святих грецьких цілителів, в шосту – св. Єфрема і сирійських цілителів, в сьому – всіх померлих.

[39] P. Kannokkadan, The East Syrian Lectionary, 181-182.

[40] У Великий Четвер читають:  Мт. 26, 31-44; Лк. 22, 43-44; Мт. 45-50; Лк. 22, 49-50; Йо. 18, 10; Мт. 26, 52; Йо. 18, 11. У Велику П’ятницю читають: Лк. 22, 63, 23, 12; Мт. 27, 19; Лк. 23, 13-23; Мт. 27, 24-25; Лк. 23, 24-25; Мт. 27, 51-54; Йо. 19, 20-23.

[41] Це період, в який Церква поминається як спільнота вірних, що зібралися в молитві, спільнота, посвячена Богові, піднесена Христом Отцеві як обране й посвячене придане. Читаються такі уривки: Мт. 16, 13-19 – визнання Петра (перша неділя); Мт.  12, 1-21 – перші оздоровлення, здійснені Христом разом з апостолами (друга неділя); Йо. 2, 12-22 – очищення храму (третя неділя); Мт. 22, 41-23, 22 – Ісус – син Божий (четверта неділя).

[42] Див. Petit Dictionnaire de l’Orient Chrétien, Brepols 1991, 437.

[43] Див. A.Raes, “Le récit de l’institution eucharistique dans l’anaphore chaldéenne et malabare des Aôtres”, OCP 10 (1944) 216-225;  P. Botte, “Problémes de l’anaphore syrienne des Apôtrs Addai et Mari”, L’Orient Syrien 10 (1965) 89-106.

[44] Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica,­ 381-386, 387-396.

[45] Див. R. Taft, La liturgia delle ore in Oriente e Occidente, 298-312; J. Mateos, Lelya-Saphra. Les offices chaldéens de la nuit et du matin, OCA 156, PIO Roma 1976.

[46] Див. Francis Acharya, ed., The Prayer with the Harp of the Spirit, Vol. II, Kurisumala 1982, XX-XXII; P.T.G.Paniker, “The Holy Qurbōnō in the Syro-Malankara Church”, in J. Madey, ed. The Eucharistic Liturgy in the Christian East, 161-164.

[47] Перша неділя – Кана Галилейська (Йо. 2, 1-11); друга – прокажений (Лк. 5, 12-17); третя – розслаблений (Мк. 2, 1-12); четверта – слуга сотника (Лк. 7, 1-10); п’ята – син удови у Наїні (Лк. 7, 11-17); шоста – сліпий Вартимей (Мк. 10, 46-52).

[48] Sedro – це текст, виголошуваний священиком, він містить вступ і ammonition (?) у формі проповіді, темою якої є відповідний празник чи день тижня.

[49] Див. G. Khouri-Sarkis, “Anaphore syriaque de saint Jacques, frère du Seigneur”, у L’Orient Syrien 4 (1950) 385-448.

[50] Див. R. Taft, La liturgia delle ore, 315 ff.

[51] Див. H.H.Ayrout, “Regards sur le christianisme en Egypte hier et aujourd’hui”, у POC 23 (1973) 266-283.

[52] Див. Malak Hanna, “Le rôle de la divine liturgie eucharistique dans la vie de l’Eglise copte hier et aujourd’hui”, POC 23 (1973) 266-283.

[53]Theotokia” – збірка гімнів, звернених до Матері Божої і присвячених Їй. Вставляються в молитви часів.

[54] Див. Hänggi-Pahl, Prex Eucharistica,­ 347-373, 135-139.

[55] Див. R. Taft, La liturgia delle ore, 325 ff.

[56] Див. C.H.Paprocki, Le Mystére de l’Eucharistie, Cerf, Paris 1993.

[57] Див. там же, 71-79.

[58] Див. C.H.Paprocki, Le Mystére de l’Eucharistie, 80-88.

[59] Див. там же, 94-116.

[60] Див. там же, 89-94.

[61] Поза межами нашого розгляду залишилася Вірменська Церква. Вона заслуговує окремого детального вивчення на історичному, богословському, літургійному та духовному рівні. Вказані аспекти історії цієї Церкви відзначаються неабиякою глибиною і складністю, як і сама її історія загалом. Вірменська Церква пережила періоди тотального винищування і завжди страждала від переслідувань з боку персів, мусульман, турків та росіян. З часу хрестових походів значний вплив на неї справляла Латинська Церква. Щодо літургійного рівня, то можна зазначити, що вірменська літургія зазнала чималого впливу Єрусалимської та Каппадокійської Церков. Отже, це літургія сирійсько-антіохійського походження, сформована під певними впливами Каппадокійської Церкви.



Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s