Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя

«Міністерство граничного щастя» — другий роман індійської письменниці. Він побачив світ через двадцять років після успішного дебюту — книжки «Бог Дрібниць», що принесла їй Букерівську премію. Роману так само притаманна поетичність та глибинна краса мови, властива стилю Рой. Однак за духом він геть інакший, нелінійний і суперечливий. Адже цього разу авторка кинула своїх героїв у вир новітньої історії Індії, зокрема у прекрасні ліси штату Джамму і Кашмір, де вже багато років точиться гострий збройний конфлікт. Та й самі герої — представники розмаїтих каст, віросповідань та світоглядів (гіджри, або ж люди «третьої статі», бунтівна архітекторка, не зовсім чесний журналіст, агент спецслужб, кашмірський повстанець тощо) — говорять надто різними голосами, борються по різний бік барикад, але здобувають кілька хвилин тиші поряд із близькими, живими чи мертвими, як вищу нагороду, — тоді, коли духи ледь-ледь прочиняють двері паралельних реальностей життя.

Книжка на сайті “Видавництва Старого Лева”

Арундаті Рой

МІНІСТЕРСТВО ГРАНИЧНОГО ЩАСТЯ

 

ministerstvo_hranychnoho_shchastya_cover.png

Тієї магічної години, коли сонце вже зайшло, але надворі ще світло, з баньянових дерев на старому цвинтарі зриваються цілі полчища схожих на летючих лисиць криланів і хмарою диму ширяють потім через усе місто. Коли крилани відлітають, додому повертаються ворони. Та навіть їхнє гамірне повернення не в змозі заполонити тишу, що її залишили по собі горобці — вони десь поділися, — і старі білоспинні грифи, які понад сотню мільйонів років опікувалися мертвими, а тепер теж пропали. Грифи померли через отруєння диклофенаком. Диклофенак — такий собі аспірин для корів, м’язевий релаксант, який худобі дають, щоб пом’якшити біль і збільшити надої, — на білоспинних грифів діє (чи то пак уже діяв) як нервово-паралітичний газ. Кожна розслаблена за допомогою хімікатів дійна корова чи буйволиця ставала після смерті отруйною приманкою для грифів. І доки худоба перетворювалася на дедалі досконалішу молоковидобувну машинерію, а місто їло дедалі більше морозива, хрустких ірисок, вафель з арахісовою начинкою та печива з шоколадними крихтами і пило дедалі більше молочних коктейлів зі смаком манго, у грифів почали хилитися голови — так, наче від утоми в них просто злипалися очі. З їхніх дзьобів сріблястими бородами скрапувала слина, й один по одному вони валилися мертві з гілок на землю.

Загибель приязних старих птахів мало хто й помітив. Адже попереду чекало ще стільки всього.

 

1

КУДИ ЛЕТЯТЬ ПОМИРАТИ СТАРІ ПТАХИ?

На цвинтарі вона жила, ніби дерево. Удосвіта проводжала ворон і вітала з поверненням додому криланів. Перед смерком, навпаки, проводжала криланів і вітала ворон. А у міжчасі держала раду з привидами грифів, які бовваніли у її високому гіллі. Лагідний потиск їхніх кігтів вона відчувала, ніби біль в ампутованій кінцівці. І дійшла висновку, що загалом вони зовсім не проти були перепросити і забратися з усієї цієї історії геть.

Перебрашись туди, вона місяцями терпіла перебіжні вияви жорстокості так, як терпіло б їх дерево, — навіть не здригнувшись. Не оберталася поглянути, хто з хлопчаків пожбурив у неї камінцем, не схиляла голови, щоб прочитати вишкрябані в неї на корі образливі слова. Коли її обзивали — наприклад, клоуном без цирку чи королевою без палацу, — вона просто мовчки спостерігала, як усі ці кривди пролітали поміж гілками, немов легкий вітерець, а музику шелесткого листя обертала на бальзам, щоб утамувати свій біль.

Лише після того, як з нею заприязнився Зіяуддін, сліпий імам, який колись виголошував молитви у Фатегпурі-Масджид[1], а тепер час од часу навідувався до неї на цвинтар, околиця вирішила, що пора вже дати їй спокій.

Багато років тому один чоловік, який знав англійську, розповів, що її ім’я, прочитане (англійською) задом наперед, звучить «Маджну». В англійській версії історії про Лейлу і Маджну, вів далі він, Маджну звали Ромео, а Лейлу — Джульєттою. Її це розвеселило. «Хочете сказати, я зробила з їхньої історії хічді?[2] — запитала вона. — Цікаво, що буде, коли з’ясується, що Лейла — то, можливо, насправді Маджну, а Ромі — Джулі?» Зустрівшись із нею наступного разу, Чоловік, Який Знав Англійську, сказав, що помилився. Якщо прочитати її ім’я задом наперед, то вийде «Муждна», а це ніяке не ім’я і взагалі нічого не означає. Та вона відповіла: «Байдуже. Я — то вони всі; я — Ромі і Джулі, Лейла і Маджну. І Муждна, чом би й ні? Хто сказав, що мене звати Анджум? Я — не Анджум, я — Анджуман. Я — мегфіл, зібрання. Зібрання всіх і нікого, всього і нічого. Хочете запросити ще когось? Запрошено й так уже всіх».

Чоловік, Який Знав Англійську, відповів, що з її боку це розумно. І додав, що сам би зроду до такого не додумався. «Та де вже вам, із вашим знанням урду, — сказала вона. — Чи ви вважаєте, що англійська робить вас розумним автоматично?»

Він засміявся. Вона теж. Потім вони викурили сигарету з фільтром — одну на двох. Він поскаржився, що сигарети «Віллс нейві кат» зробилися якісь куці і дрібні — просто не варті грошей, які за них правлять. На це вона відповіла, що все одно воліє їх, а не «Фор сквер» або ті дуже чоловічі «Ред енд вайт».

Імені його вона вже й не пам’ятала. А може, ніколи й не знала. Він давно пішов, Чоловік, Який Знав Англійську, подався кудись своєю дорогою. Вона ж мешкала на цвинтарі за державною лікарнею. До товариства мала металеву шафу фірми «Ґодредж», де зберігала свою музику — подряпані платівки і магнітофонні касети, — стару фісгармонію, одяг, прикраси, батькові книжки поезії, альбоми з фотографіями та кілька газетних вирізок, які пережили багаття у Хвабґаг, чи то пак Оселі мрій. Ключ висів разом із погнутою срібною зубочисткою на чорній нитці у неї на шиї. Спала вона на потертому перському килимі, який удень тримала під замком, а вночі розстеляла між двома могилами (щоночі іншими — такий собі невинний приватний жарт). І далі курила. Ті ж таки «Нейві кат».

Якось уранці, коли вона читала старому імамові газету, той, не надто, вочевидь, до неї прислухаючись, зумисно недбалим тоном поцікавився:

— Це правда, що навіть індусів серед вас хоронять, а не спалюють?

Передчуваючи клопіт, вона відповіла ухильно, запитанням на запитання:

— Правда? Що правда? І що таке правда?

Та імам не дав звестися на манівці й лиш машинально пробурмотів у відповідь: «Sach Khuda hai. Khuda hi Sach hai». Правда — це Бог. Бог — це правда. З тих мудрих висловів, які можна прочитати ззаду на розфарбованих вантажівках, що з гуркотом проносилися по шосе. А тоді примружив свої невидюче-зелені очі й гадюче-зеленим шепотом запитав:

— Скажіть мені, люди, де вас хоронять, коли ви помираєте? Хто обмиває тіло? Хто читає молитви?

Анджум довго мовчала. Потім нахилилася і так само пошепки (не надто нагадуючи вже дерево) відповіла:

— Імаме-сагібе, а скажіть-но, коли хтось говорить про кольори — червоний, блакитний, помаранчевий — або описує небо під час заходу сонця чи сходу місяця у рамадан, що спадає тоді вам на думку?

Зранивши так одне одного — глибоко, майже смертельно, — вони спокійно сиділи пліч-о-пліч на чиїйсь осяяній сонцем могилі і спливали кров’ю. Врешті мовчанку перервала Анджум:

— А повідайте мені одну річ… Ви ж — імам-сагіб, не я. Куди летять помирати старі птахи? Хіба вони падають на нас із неба, мов камені? Хіба ж ми перечіпаємося на вулицях об їхні мертві тіла? Якщо вже всевидющий і всемогутній Бог послав нас сюди, на землю, то подбав і про те, щоб якось нас звідсіля забрати, вам не здається?

Того дня імамів візит закінчився раніше, ніж зазвичай. Анджум дивилася, як він іде геть, вистук-стук-стукуючи собі дорогу поміж могил; натрапивши на порожні пляшки з-під випивки та розкидані під ногами шприци, його ціпок-поводир видавав справжнісіньку музику. Зупинити гостя вона й не намагалася. Знала, що він повернеться. Хоч як хитромудро ховалася самотність, Анджум навчилася пізнавати її з першого погляду. Вона відчувала, що на якийсь дивний, посередній, сказати б, манір її затінок потрібен старому імамові не менше, ніж їй — його. А досвід підказував, що Потреба — це така комора, де можуть зберігати чимало жорстокості.

Хоч прощання Анджум із Хвабґаг видалося далеко не сердечним, вона розуміла, що мрії і таємниці тієї оселі належать не лише їй, а тому зраджувати їх не годиться.

фото з The City Built, the City Rendered by Chanchal Dadlani (brill.com)

 

2

ХВАБҐАГ, АБО Ж ОСЕЛЯ МРІЙ

Четверта з п’яти дітей у сім’ї, вона народилася у Шахджаганабаді — Старому Делі, місті в мурах, холодної січневої ночі, при світлі гасової лампи (саме зникла електрика). Аглам Баджі, повитуха, яка допомогла їй з’явитися на світ, загорнула її у дві теплі хустки і поклала на руки матері зі словами: «Це хлопчик». З огляду на обставини, у цій помилці не було нічого дивного.

Коли Джаганара-беґум[3] завагітніла вперше, то не минуло й місяця, як вони з чоловіком вирішили: якщо буде хлопчик, його назвуть Афтабом. Та коли минув належний час, у них знайшлася  дівчинка, згодом — ще одна і ще одна. На свого Афтаба вони чекали шість років. Ніч, коли він народився, була у житті Джаганари-беґум найщасливішою.

Наступного ранку, коли сонце підбилося вже високо, а в кімнаті було тепло, вона розпеленала маленького Афтаба й заходилася вивчати його крихітне тільце: оченята, носик, голівку, шийку, підпахви, пальчики на рученятах і ноженятах. Саме тоді й з’ясувалося, що під хлопчачою частиною в нього загніздилася ще зовсім дрібна і не сформована, але безсумнівно дівчача частина.

Чи може мати перелякатися своєї дитини? Джаганара-беґум перелякалася. По-перше, серце у неї стиснулося, а кості, таке враження, просто обернулися на попіл. По-друге, вона глянула ще раз, аби переконатися, що не помилилася. По-третє — відсахнулася від того, що сама й породила; нутрощі їй зсудомило, а ногами потекла цівка рідкого лайна. По-четверте — замислилася, чи не вкоротити віку і собі, і своїй дитині. По-п’яте — схопила немовля на руки і пригорнула до грудей, сама ж тим часом уже летіла у прірву, що раптом розверзлася між відомим їй світом і світами, про існування яких вона й не здогадувалася. Там, у тій прірві, вертілося у безпросвітній пітьмі все, що доти не викликало сумніву, кожна-кожнісінька річ, від найменшої до найбільшої, вертілося — й утрачало будь-який сенс. В урду, єдиній мові, яку вона знала, все — не лише все живе, а взагалі все: килими, вбрання, книжки, ручки, музичні інструменти, — належало до певного роду. Кожна річ була або чоловічого роду, або жіночого. І стосувалося це геть усього — усього, за винятком її дитини. Так, безперечно, їй було відомо, що для таких, як Афтаб, існує окреме слово — гіджра. Ба навіть два слова: гіджра і кіннар[4]. От лише з двох слів мови не зліпиш, як не крути.

Чи можна жити поза мовою? Це запитання, звісно, не прийшло Джаганарі-беґум на думку зодягнене у слова, одним зрозумілим реченням. Вилилося натомість у безгучний, зародковий зойк.

По-шосте, вона помилася і постановила поки що нічого нікому не казати. Навіть своєму чоловікові. По-сьоме — лягла біля Афтаба трохи відпочити. Як християнський Бог, коли створив небо і землю. Тільки-от Він вирішив перепочити, надавши створеному світу сенс, а Джаганара-беґум прилягла, коли нею створене її світ сенсу позбавило.

Урешті-решт, це ж не справжня піхва, сказала вона сама собі. Проходи закриті (перевірено). То лише така дитяча штучка, такий придаток. Хтозна, а раптом він закриється, або загоїться, або просто візьме і зникне. Вона молитиметься біля кожнісінької святині, яку тільки знає, і проситиме Всевишнього змилосердитися. А Той так і зробить, це й дурневі зрозуміло. Може, й уже зробив, але так, що їй іще невтямки.

Відчувши в собі силу вийти з дому, Джаганара-беґум першого ж дня взяла маленького Афтаба з собою до дарґи газрата[5] Сармад-шахіда; туди було зовсім не далеко, якихось десять хвилин пішки. Історії газрата Сармад-шахіда вона тоді ще не знала й уявлення не мала, чому ноги так упевнено понесли її власне до його святині. Можливо, він сам до себе покликав. А може, Джаганару-беґум потягло до химерних людей, які стояли там табором і не раз трапляли їй на очі дорогою до базару Міна. Колись, у минулому житті, вона на них і не глянула б… ну, хіба що зіткнулася б із ними лоб у лоб. Тепер же раптом вони видалися чи не найважливішими людьми на світі.

Не кожен з-поміж тих, хто приходив до дарґи газрата Сармад-шахіда, був обізнаний з його історією. Одні знали її частково, інші не знали взагалі, ще інші вигадували свої версії. Більшості було відомо, що так звали єврейсько-вірменського купця, який прибув до Делі з Персії услід за коханням свого життя. Про те, що тим коханням був Абгай Чанд, юнак-індус, якого він зустрів у Сінді[6], знав уже мало хто. Більшості було відомо, що Сармад зрікся юдейської віри і став мусульманином. І мало хто знав, що подальші духовні пошуки спонукали його відкинути й ортодоксальний іслам. Більшість чула, що він жив на вулицях Шахджаганабада як голий факір, а потім був засуджений до привселюдної страти. І мало хто чув, що причиною страти стала не поява на людях в оголеному вигляді, а відступництво. Тогочасний падишах, Ауранґзеб, викликав Сармада до свого двору і загадав довести, що він — істинний мусульманин, промовивши Каліму[7]: La ilaha illallah, Mohammed-ur rasul Allah «Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет — пророк Його». Голий стояв Сармад у Червоній Фортеці, де був розташований падишахів двір, перед судом, що складався з каді та маулан[8]. Коли він почав промовляти Каліму, у небі перестали плисти хмари, птахи завмерли в леті, а повітря у фортеці зробилося густе й непроникне. Та допіру розпочавши, тут-таки й зупинився. Сказав лише перші два слова: La ilaha. Немає Бога. І заявив, що продовжити зуміє тільки тоді, коли закінчить свої духовні пошуки і зможе прийняти Аллаха всім серцем. А до того часу, додав Сармад, промовляти Каліму означає лише глумитися з молитви. Відтак Ауранґзеб, вислухавши думку своїх каді, наказав скарати його на горло.

Втім, помилкою було би вважати через усе це, що ті, хто приходив віддати шану газратові Сармад-шахіду, не знаючи, який йому випав жереб, чинили так лише через свою необізнаність і легковажне ставлення до фактів та історії. Адже, ввійшовши до дарґи, пошукувачі Сармадового благословення відчували його дух — непокірний, завзятий, мало не відчутний на дотик і правдивіший за будь-яке зібрання історичних фактів. Він славив чесноту духовності понад таїнство (але ніколи її не проповідував), простоту — понад достаток, а ще — незламну екстатичну любов, якої не зрікся, навіть поставши перед загрозою фізичного знищення. Сармадів дух дозволяв тим, хто до нього приходив, узяти його історію і перетворити на будь-що, чого вони потребували.

Коли до Джаганари-беґум у дарзі звикли, вона почула (і переповіла далі) розповідь про те, як Сармадові стяли голову на сходах Джама-Масджид[9] перед справдешнім океаном людей, котрі його любили і прийшли з ним попрощатися. Як його голова, вже відокремлена від тіла, продовжувала читати вірші і як він узяв ту речисту голову, геть невимушено, як бере свій шолом сьогочасний мотоцикліст, піднявся сходами у Джама-Масджид, а звідти так само невимушено подався прямо на небо. Саме тому, казала Джаганара-беґум кожному, хто хотів її слухати, у крихітній дарзі газрата Сармада (що приліпилася, ніби черепашка молюска, до підніжжя східних сходів Джама-Масджид, якраз там, де й пролилася і зібралася калюжею його кров) червона долівка, червоні стіни і червона стеля. Минуло понад три сотні літ, вела далі вона, проте кров газрата Сармада змити так і не зуміли. І переконувала: хоч у який колір фарбували б його дарґу, з часом та все одно червоніє сама по собі.

Коли Джаганара-беґум уперше проштовхалася крізь натовп — були там і продавці іттарів[10] та амулетів, і сторожі прочанського взуття, і каліки, і жебраки, і безпритульні, і кози, яких відгодовували, щоб зарізати на Ід аль-Фітр (чи то пак на свято розговіння), і гурт тихих, пристаркуватих євнухів, які отаборилися під розтягнутим обіч святині брезентом, — та ступила до невеликого червоного приміщення, її пройняв спокій. Вуличний гамір послабшав і долинав тепер наче звіддалік. Вона сіла в кутку — дитина тим часом мирно спала в неї на колінах — і стала приглядатися до людей, як мусульман, так і індусів, що по одному чи по двоє заходили до святині і пов’язували на решітку довкола гробу червоні нитки або стрічки й обривки паперу, благаючи Сармада їх благословити. Лише помітивши напівпрозорого дідка з сухою, буцім паперовою шкірою і ріденькою, зсуканою зі світла борідкою, який сидів у іншому кутку і похитувався то вперед, то назад, безгучно ридаючи, ніби у нього щойно розбилося серце, Джаганара-беґум також дала волю сльозам. «Це мій син, Афтаб, — прошепотіла вона газратові Сармаду. — Я принесла його до тебе. Приглянь за ним. І навчи мене його любити».

Газрат Сармад так і зробив.

[1] Фатегпурі-Масджид — мечеть у Делі, споруджена 1650 р. (тут і далі прим. перекладача).

[2] Хічді — традиційна індійська страва з рису і сочевиці, у переносному значенні — трохи того, трохи сього; вінеґрет.

[3] Беґум — в Індії, заміжня мусульманка знатного походження.

[4] Гіджра (або кіннар) — термін, яким у країнах Індійського субконтиненту окреслюють гермафродитів, кастратів та трансгендерних осіб. У Пакистані, Індії і Бангладеш гіджри здавна об’єднуються у своєрідні спільноти й офіційно визнані третьою статтю.

[5] Дарґа — мусульманська святиня, споруджена над могилою шанованого релігійного діяча, часто — суфійського святого або дервіша; газрат — почесний титул, що вживається перед іменем особливо шанованих людей, походить від арабського гадраг — «присутність».

[6] Сінд — регіон у південній частині сучасного Пакистану.

[7] Каліма — мусульманська декларація віри.

[8] Каді — релігійний суддя в мусульманській громаді; маулана — вживаний переважно у Центральній Азії і на Індійському субконтиненті титул шанованого мусульманського релігійного діяча, зокрема, того, хто вчився у медресе, вченого.

[9] Джама-Масджид — головна мечеть Делі, споруджена за могольського імператора Джагана і відкрита 1656 р.

[10] Іттар (або аттар) — пахуча олива.

*   *   *

 

8

ПОЖИЛИЦЯ

Пістряве совеня на вуличному ліхтарі нахилялося і кивало з делікатністю та бездоганними манерами японського бізнесмена. Могло без перешкод розглядати через вікно невелику голу кімнатку і дивну голу жінку на ліжку. Вона теж розглядала його без перешкод. А часом увечері навіть кивала у відповідь і казала: «Моші-моші[1]»; то було все, що знала японською.

Навіть ізсередини стіни випромінювали грізний, запеклий жар. Повільний вентилятор під стелею вимішував перепалене повітря, перекладаючи його шарами дрібного, схожого на попіл пороху.

У кімнаті видно було сліди якогось святкування. Прив’язані до віконних ґрат повітряні кульки спроквола стукалися одна об одну, зм’яклі і поморщені від спеки. Посередині, на низенькому фарбованому табуреті, стояв торт з яскравою полуничною поливою та цукровими квітами і свічка з обвугленим ґнотом, лежала сірникова коробка і кілька обгорілих сірників. На торті писало: «З днем народження, панно Джебін». Від нього відкраяли і з’їли лиш один шматочок. Полива розтанула і скрапувала на вкриту срібною фольгою картонну підставку. Мурахи заклопотано тягнули кудись більші за них самих крихти. Чорні мурахи, рожеві крихти.

Дитина, чиї уродини, а водночас і хрестини успішно відсвяткували, міцно спала.

Її викрадачка, відома під іменем С. Тілоттама, не спала; навпаки, була дуже зосереджена. Прислухалася, як росте у неї волосся. Звучало це схоже на потріскування. Так, ніби щось горить. Вугілля. Грінка. Нічний метелик на жарівці. Вона пам’ятала, ніби читала десь, що волосся та нігті в людей продовжують рости навіть після смерті. Наче світло зірок, що мандрує усесвітом ще довго по тому, як самі ті зірки померли. Наче міста. Шипучі й іскристі, вони знай піняться, симулюють ілюзію життя, а тим часом навколо тихо гине сплюндрована ними планета.

Вона думала про місто вночі… про нічні міста. Відкинуті сузір’я давніх зірок, що попадали з неба; тут, на Землі, їх заходилися вкладати за новими взірцями, повимощували ними шляхи та набудували з них веж. І все це заполонили довгоносики, які знічев’я стали сторч і навчилися так ходити.

Статечний на вигляд довгоносик-філософ з настовбурченими вусами провадить урок, читаючи вголос з якоїсь книжки. Захоплені юні довгоносики нашорошують вуха, щоб не проґавити жоднісінького слова, яке злітає з його мудрих довгоносячих уст. «Ніцше вважав: якби в осередді етики лежав жаль, то страждання стало б заразливим, а щастя викликало б підозру». Юнацтво зашкрябало у своїх крихітних зошитах. «Шопенгауер, з іншого боку, додержувався думки, що жаль є і має бути найважливішою з-поміж усіх властивих довгоносикам чеснот. А проте ключове питання ще задовго до них поставив Сократ, і звучало воно так: “Навіщо нам бути моральними?”».

Під час Четвертої світодовгоносикової війни він, той професор, утратив ногу, і тепер ходив з паличкою. Втім, решті п’яти його ногам анічогісінько не бракувало. На тильній стіні у його класі красувалося виписане розпилювачем з фарбою графіті: «Лихий довгоносик завжди бачить далі свого носа».

До і так уже переповненого класу набилося ще більше розмаїтих істот.

Крокодил із торбинкою з людської шкіри.

Цвіркун з цвяходером.

Рибина з пісним меню.

Лис-листоноша.

Личинка-личкувальниця.

Сконфужена інфузорія.

Ігуменська ігуана.

Корумпована корова.

Осовіла сова.

Ящірка з телеящика. «Вітаю, в ефірі вечірні ящір-вісті. Спалах ящура на Ящірячому острові».

Дитина була початком чогось нового. Бодай це викрадачка знала напевне. Коли вона тієї ночі (вказаної ночі, зазначеної ночі, окресленої ночі, ночі, що далі згадується просто як «та ніч») ішла тротуаром, про це шепотіли їй кості. А її кості здебільшого добре знали, що кажуть. Поява тієї дитини була поверненням панни Джебін. Поверненням, себто, не до неї (якщо вже на те пішло, то панна Джебін Перша ніколи їй не належала), а у світ. Коли панна Джебін Друга виросте і перетвориться на справжню даму, то сплатить усі рахунки і залагодить усі справи. І поверне припливну течію навспак.

Тож надія для Світу Лихих Довгоносиків ще залишалася.

Щаслива Лука занепала, то правда. Зате прийшла панна Джебін.

[1] Моші-моші (яп.) — алло.

*   *   *

 

9

ПЕРЕДЧАСНА СМЕРТЬ ПАННИ ДЖЕБІН ПЕРШОЇ

Щойно сягнувши віку, коли вже можна на чомусь наполягати, вона уперто вимагала, щоб її називали «панною Джебін». То було єдине ім’я, на яке вона відгукувалася. Так її мали називати геть усі: батьки, дідусі з бабусями, сусіди. Вона виявилася аж надто, як на свій вік, відданою прихильницею фетиша «панни», який запанував у Кашмірській долині у перші роки повстання. Ні сіло ні впало всі сучасні, модні дівчата, особливо в містах, почали наполягати, щоб до них зверталися «панно». Панно Момін, панно Ґазало, панно Фаргано. Зрештою, то був лиш один із багатьох тогочасних фетишів. У ті затьмарені кров’ю роки люди з не надто зрозумілих причин набули якоїсь химерної схильності до фетишизму. Крім фетиша «панни», були ще фетиші «медсестри», «інструктора з фізичної підготовки» та «катання на роликових ковзанах». Тож на додачу до контрольно-пропускних пунктів, бункерів, зброї, гранат, протипіхотних мін, бронетранспортерів «Касспір», колючого дроту, солдатів, повстанців, контрповстанців, шпигунів, спеціальних агентів, подвійних агентів, потрійних агентів та валіз із готівкою від розквартированих обабіч кордону агенцій Долину заполонили ще й медсестри, інструктори з фізичної підготовки та любителі роликових ковзанів. І, звісно ж, панни.

Серед них і панна Джебін, яка до того, щоб стати медсестрою чи бодай покататися на роликових ковзанах, не дожила.

На Мазар-е-Шогадда, Цвинтарі мучеників, де її спочатку поховали, вигнутий аркою над головним входом напис із кутого заліза промовляв (двома мовами): «Ми віддали своє сьогодні заради вашого завтра». Нині той напис уже заржавів, зелена фарба зблякла, подекуди крізь дірочки поміж витонченими, каліграфічними літерами крихітними цятками пробивається світло. Проте, хоч і минуло вже чимало років, він усе ще там і зразком такого собі штивного мережива вимальовується на тлі сапфірового неба та засніжених, зубцюватих гір.

Усе ще там.

Панна Джебін до комітету, який вирішував, що саме написати над воротами, не належала. Хай там як, змоги опиратися його рішенню вона не мала. Аж так багато «сьогодні» для обміну на «завтра» назбирати панна Джебін не встигла, проте й алгебра безмежної справедливості ніколи ще не була такою нещадною. Тож попри те, що з нею з цього приводу ніхто не порадився, вона стала однією з наймолодших мучениць Руху. Поховали її поряд з матір’ю, беґум Аріфою Єсві. Мати з донькою загинули від однієї і тієї самої кулі. Вона влучила дівчинці у ліву скроню, пройшла навиліт і зупинилася лиш у серці її матері. На останній фотографії панни Джебін рана від тієї кулі скидалася на яскраву літню троянду, прилаштовану для краси просто над лівим вухом. Кілька пелюсток упало й на каффан, білий саван, у який її загорнули, перш ніж поховати.

Панну Джебін з матір’ю поховали разом із п’ятнадцятьма іншими жертвами; таким чином, загальна кількість загиблих у тій бійні склала сімнадцять осіб.

Мазар-е-Шогадда відкрили зовсім не задовго до їхнього похорону, проте вже тоді місця на ньому ставало дедалі менше. Втім, Інтізамія, сиріч оргкомітет, від самого початку повстання намагався не літати у хмарах і дивився на те, як розгортатимуться події, доволі реалістично. Розташування могил планували дуже ретельно, використовуючи наявну площу впорядковано і з максимальною ефективністю. Всі розуміли, як важливо хоронити тіла мучеників в одному призначеному для колективного поховання місці, а не залишати їх цілими тисячами лежати порозкиданими, птахам на поживу, у горах чи в лісах навколо армійських таборів та центрів для тортур, які повигулькували по цілій Долині, наче гриби після дощу. Коли розпочалися збройні сутички, організоване поховання своїх загиблих вже само по собі перетворилося для звичайних людей на чин спротиву.

Першим знайшов там вічний спочинок якийсь ґумнаам шагід, безіменний мученик; домовину з його тілом принесли опівночі. Поховали його у присутності жменьки людей з усіма почестями та дотримуючись усіх належних обрядів на цвинтарі, який, по суті, цвинтарем ще й не був. Та наступного ранку, коли на свіжій могилі запалили свічки і розсипали свіжі трояндові пелюстки, а свіжі молитви підносилися вже у присутності тисяч людей, які зібралися там, почувши оголошення після п’ятничної молитви в мечетях, Комітет заходився відгороджувати чималий, завбільшки з невелику луку клапоть землі. Через кілька днів там уже стояла табличка з написом: Мазар-е-Шогадда.

Розійшлася чутка, що насправді тієї ночі у тому місці поховали не труп неідентифікованого мученика — труп-засновник, — а порожній речовий мішок. Через багато років цю історію почув один молодий санґ-бааз, метальник каменів, який належав уже до нового покоління борців за свободу; він розхвилювався і взявся розпитувати (гаданого) натхненника цього (гаданого) задуму: «Jenaab, jenaab, але ж це не означає, що наш tehreek, наш Рух, заснований на брехні?». (Гадана) відповідь припорошеного вже сивиною натхненника звучала так: «От у цьому й клопіт з вами, молодими-зеленими: ви жоднісінького уявлення не маєте, як воювати на війні».

Багато хто вважав, звісно, що чутка про мішок-мученик була лиш однією з тих незліченних чуток, які вигадували і розпускали у відповідному підрозділі армійської штаб-квартири, розташованої у Бадамі-Бадг, неподалік від Срінаґара, ще одним підступним прийомом, за допомогою якого окупаційні сили намагалися підірвати tehreek і позбавити людей упевненості, посіяти серед них підозри і сумніви у самих собі.

Ходила чутка, що у згаданій штаб-квартирі і справді існує «підрозділ чуток», яким керує офіцер у ранзі майора. Ще одна чутка твердила, що солдати грізного батальйону з Наґаленду (штату на сході, який і сам зазнав окупації), легендарні пожирачі свиней і собак, іноді не відмовляли собі в задоволенні поласувати й людським м’ясом — особливо «підстаркуватим», додавали ті, хто на цьому знався. Згідно з іншою чуткою, той, хто привезе (комусь там кудись там) здорову сову вагою не менше трьох кілограмів (місцеві сови, навіть вгодовані, важили не більше півтора кілограма), отримає приз у розмірі мільйона рупій. Люди кинулися ловити яструбів, соколів, невеликих сов, взагалі всіляких хижих птахів і відгодовувати їх щурами, рисом та родзинками, фарширувати стероїдами і раз по раз, чи не щогодини, зважувати, хоч і не знали напевне, куди з ними потім їхати. Це — також справа рук армії, казали циніки, бо військові, мовляв, завжди вишукують різні способи задурити легковірним людям голови якимсь порожнім заняттям, щоб мати з ними потім менше клопоту. Долиною ширилися чутки і контрчутки. Були чутки, які могли б бути правдою, була й правда, яка ліпше б залишалася чуткою. Наприклад, армійською комісією, що мала опікуватися дотриманням прав людини, багато років керував підполковник Сталін — дружелюбний хлопець з Керали, син старого комуніста, і це була правда. Подейкували, що саме йому належала ідея створити «Мускаан» (мовою урду — «посмішка») — мережу військових осередків «доброї волі» для реабілітації удів, напівудів, сиріт і напівсиріт. Розлючені люди, які власне армію звинувачували у зростанні чисельності сиріт і вдів, сиротинці та швацькі центри «доброї волі» регулярно спалювали. Втім, їх незмінно відбудовували, і щоразу вони ставали більшими, кращими, шикарнішими та приязнішими.

Що стосується Цвинтаря мучеників, то хоч питання про те, що лежало у першій могилі — мішок чи мертве тіло, — і прозвучало, та жодних практичних наслідків це не мало. Значно істотнішим — і тривожнішим — виявилося усвідомлення того, що цей відносно недавно започаткований цвинтар стрімко заповнювали могили, де ховали цілковито реальні, справжні тіла.

фото з youthkiawaaz.com

Мучеництво пробиралося до Кашмірської долини через «лінію контролю», залитими місячним світлом гірськими перевалами, які залюднювали самі лиш солдати. Ніч за ніччю торувало вузькі, каменисті стежки, що тонкими нитками звивалися навколо блакитних крижаних бескидів і бігли навпростець широкими льодовиками та засніженими по пояс високогірними луками. Зморено чвалало повз молодих хлопців, яких постріляли просто у снігових заметах; їхні тіла творили химерні замерзлі картини, а з холодного нічного неба на них позирав безжальним оком блідий місяць та ще зірки, які висіли так низько, що, здавалося, простягни руку — і до них торкнешся.

Спустившись у Долину, старалося не підніматися високо над землею і ширилося горіховими гаями, шафрановими нивами, яблуневими, мигдалевими та вишневими садами, огортаючи їх вільготним туманом. І знай нашіптувало, вкладало слова війни у вуха лікарям та інженерам, студентам і робітникам, кравцям і теслям, ткачам і хліборобам, пастухам, кухарям і бардам. Ті уважно слухали, а тоді відкладали свої книжки та прилади, голки, долота, ґирлиґи, плуги, сікачі та смугасті костюми клоунів. Зупиняли ткацькі верстати, на яких творили найгарніші килими та найвишуканіші, найм’якші шалі, які коли-небудь бачив світ, і проводили зашкарублими, цікавими пальцями по гладеньких стволах «калашникових», що їх дозволяли торкнутися захожі чужинці. А тоді вирушали за цими новочасними щуроловами на гірські луки і лісові галявини, де вже чекали тренувальні табори. Тільки отримавши власні автомати, поклавши палець на спусковий гачок і відчувши, що подається він легко, напрочуд легко, тільки зваживши всі за і проти та дійшовши висновку, що все це таки чогось варте, — тільки тоді вони дозволяли гніву й ганьбі поневолення, якого зазнавали десятиліттями і століттями, пробігти тілом і перетворити кров у їхніх жилах на дим.

Той туман знай кружляв і кружляв, немов упиваючись можливістю морочити голову всім без розбору. Нашіптував щось на вухо гендлярам з чорного ринку, різного штибу фанатикам, зарізякам та дурисвітам. Ті й собі зосереджено прислухалися, а відтак переглядали свої плани. Пестили спритними пальцями холоднометалеві шишки своєї партії гранат, які роздавали наліво й направо, щедро, наче добірні шматки баранини на Ід аль-Адха. Убивства й усе нові та нові афери прикривали піднесеними словами про Аллаха й Азаді — Бога і Волю. А потім ушивалися геть, прихопивши всі свої гроші, майно та жінок.

Жінок, звісно ж.

Звісно ж, жінок.

Ось так і почалося повстання. Смерть була всюди. Смерть була всім. Кар’єрою. Прагненням. Мрією. Поезією. Любов’ю. Самою молодістю. Перетворилася, по суті, на ще один спосіб життя. Цвинтарі виростали у парках і на луках, біля річок та гірських потоків, на полях та лісових галявинах. Надгробки прокльовувалися з землі, ніби зуби з ясен у малих дітей. Кожне селище, кожна місцевість мусили мати свій цвинтар. А якщо не мали, то почувалися тамтешні люди якось незатишно: ще, не дай Боже, вважатимуть їх за колаборантів. У віддалених прикордонних районах поблизу «лінії контролю» змиритися як зі швидкістю й регулярністю появи мертвих тіл, так і зі станом деяких із них було дуже непросто. Тіла іноді доправляли в мішках, іноді — у невеликих поліетиленових пакетах: просто шматки плоті, трохи волосся і зубів. На ярличках, які пришпилювали до них інтенданти смерті, писало: «1 кг, 2,7 кг, 500 г». (Так, ще одна правда з тих, яким краще б насправді бути чутками.)

Відлітали туристи. Прилітали журналісти. Відлітали молодята, які проводили в Кашмірі медовий місяць. Прилітали солдати. Навколо поліційних відділків та армійських таборів юрмилися жінки, а в руках у них здіймався цілий ліс заяложених і розм’яклих від сліз фотографій з обтріпаними краями, завбільшки як на паспорт: Скажіть, будьте ласкаві, пане, ви хлопця мого ніде не бачили? А мого чоловіка? Мій брат вам до рук часом не потрапляв? Панове ж знай надували щоки, стовбурчили вуса, перебирали медалі й примружували око, приглядалися і прицінювалися, вираховуючи, чий розпач варто конвертувати у їдку надію (Я подивлюся, що можна зробити) і чого та надія кому коштуватиме (Заплатити? Накрити стіл? Переспати? Підігнати вантажівку горіхів?).

У тюрмах не було де яблуку впасти, робочі ж місця треба було шукати зі свічкою вдень. Гіди, закликальники, власники поні (і самі поні), коридорні, офіціанти, адміністратори готелів, витягачі сан, продавці дрібничок, квітникарі та озерні човнярі ставали дедалі біднішими і голоднішими.

І лише гробарі не мали спочинку. Знай працювали і працювали, працювали і працювали. Без жодної доплати за понаднормові години і роботу в нічну зміну.

 

На Мазар-е-Шогадда панну Джебін з матір’ю поховали поряд. На надгробку дружини Муса Єсві написав:

 

АРІФА ЄСВІ

12 вересня 1968 — 22 грудня 1995

Дружина Муси Єсві

А внизу додав такі рядки:

 

Ab wahan khaak udhaati hai khizaan,

Phool hi phool jahaan thay pehle.

 

Пісок несе тепер осінній вітер

Там, де росли колись самі лиш квіти.

 

Поряд, на надгробку панни Джебін, можна прочитати:

 

ПАННА ДЖЕБІН

2 січня 1992 — 22 грудня 1995

Люба донька Аріфи та Муси Єсві

А потім, у самому низу, дуже дрібними літерами, цвинтарний гравер на прохання Муси вивів слова, які багато кому видалися б зовсім не доречною епітафією для мучениці. Муса обрав для цього напису місце, яке — і він про це знав — взимку більш-менш ховатиметься під снігом, а решту року його затулятиме висока трава і дикі нарциси. Більш-менш. Писало там таке:

 

Akh daleela wann.

Yeth manz ne kahn balai aasi.

Noa aes sa kunni junglas manz roazaan.

 

Саме ці слова не раз казала йому панна Джебін, коли лежала ввечері біля нього на килимі, спираючись спиною на потріпаний оксамитовий підголівник (випраний, заштопаний, знову випраний), вбрана у свій феран (випраний, заштопаний, знову випраний) — крихітний, наче стебнований чохольчик для чайника (блакитний, відтінку ферозі, з помаранчево-рожевими візерунками пейслі, вигаптуваними на шиї і рукавах), у точнісінько такій самій позі, що й батько: ліва нога підігнута, права щиколотка — на лівому коліні, маленька дитяча долонька — у великій татовій. Akh daleela wann. Розкажи історію. І тут-таки починала історію сама, викрикуючи її у сумовиту, закуту в кайдани комендантської години ніч, а її нестримний захват виривався підстрибом аж за вікна і збурював цілу околицю. Yeth manz ne kahn balai aasi! Noa aes sa kunni junglas manz roazaan! Не було там ніякої чаклунки, і не жила вона в ніяких джунглях. Розкажи мені історію, але оці нісенітниці про чаклунку і про джунглі ми з неї викинемо, гаразд? Ти ж можеш розповісти мені справжню історію?

Перемерзлі солдати родом із теплих країв, які патрулювали обледеніле шосе, що колом охоплювало їхню дільницю, насторожили вуха і зняли з запобіжників автомати. Хто там? Що то за звук? Стій, або стріляємо! Приїхали здалека, тож як сказати «стій», «стріляємо» чи «хто» кашмірською, не знали. Втім, і не мусили, бо ж мали автомати.

С. Муруґесану, наймолодшому з-поміж них — у нього ледве встиг засіятися вус, — зроду ще не було так холодно; він ще ніколи не бачив снігу і ще щиро дивувався з того, які форми витворює у морозному повітрі його віддих. «Гляньте! — сказав він на першому своєму нічному патрулюванні, приклав до губ два пальці, вийняв з рота уявну сигарету і видихнув хмаринку сизого диму. — Безкоштовна цигарка!» Білозуба посмішка на темношкірому обличчі попливла крізь ніч, а тоді трохи прив’яла, наразившись на знуджену зневагу з боку товаришів по зброї. «Ну-ну, Раджініканте[1], — відповіли ті, — викури краще цілу пачку нараз. Бо коли вони виб’ють тобі з голови мізки, куриво вже так не смакуватиме».

Вони.

Врешті-решт вони таки до нього добралися. Броньований джип, у якому він їхав, підірвали на шосе відразу за Купварою. Троє солдатів стекли кров’ю на узбіччі.

Домовину з тілом С. Муруґесана доправили у його рідне село в районі Танджавур штату Таміл-Наду і передали рідним, долучивши ще й DVD з документальним фільмом «Сага про невимовну мужність», знятим на замовлення міністерства оборони (режисер — якийсь майор Раджу). Про С. Муруґесана там не згадували, але його рідня про це не дізналася, бо так того фільму й не подивилася. DVD-плеєра у них не було.

У селі ванніяри[2] (які до недоторканних не належали) пронести тіло С. Муруґесана (який до недоторканних таки належав) повз свої будинки до майданчика для кремації не дозволили. Тож похоронна процесія обійшла село кружним шляхом і вирушила туди, де зазвичай спалювали тіла померлих недоторканних; розташовувалося те місце якраз біля сільського звалища.

У Кашмірі С. Муруґесан у глибині душі тішився, зокрема, тим, що світлошкірі кашмірці часто кпили з темношкірих індійських солдатів і прозивали їх «чамар насль», себто «чамарським поріддям». Гнів, що проймав через це тих його товаришів по зброї, які вважали себе належними до вищих каст, викликав у нього сміх, коли ж слово «чамар» адресувалося йому самому, він тим не переймався, адже так мешканці Північної Індії називали зазвичай усіх далітів, байдуже, до якої з численних каст недоторканних ті належали. Кашмір був одним із небагатьох місць у світі, де темношкірі мали владу над світлошкірими. Внаслідок цієї перестановки для всіх тих образливих натяків з’являлися навіть певні підстави.

Прагнучи увічнити пам’ять про відважного воїна, армія посприяла тому, що на в’їзді до села встановили цементну статую сипая[3] С. Муруґесана — у військовій формі, з карабіном на плечі. Молода вдова загиблого частенько показувала ту статую доньці; коли батько наклав головою на півночі, немовляті йшов сьомий місяць. «Аппа», — казала жінка й махала статуї рукою. І дитинча всміхалося й робило точнісінько такий самий жест, а складка дитячого жирку над тоненьким зап’ястям колихалася тоді, ніби браслет. «Аппа-аппа-аппа-аппа-аппа-аппа», — з посмішкою говорило воно.

Далеко не всім у селі було до вподоби, що на в’їзді стоятиме тепер статуя недоторканного. Щобільше — недоторканного зі зброєю в руках. Це може спонукати до неправильних висновків і вселяти у голови небезпечні ідеї, вважав дехто з тамтешніх мешканців. І через три тижні після відкриття пам’ятника карабін з його плеча зник. Сім’я сипая С. Муруґесана спробувала була подати скаргу, але у поліції відкривати справу відмовилися. Той карабін, мабуть, відпав сам або просто розвалився через використання цементу низької якості — таке трапляється на кожному кроці, — тож і звинувачення висувати тут немає кому. Ще через місяць у пам’ятника зникли руки. І знову поліціянти скаргу не зареєстрували, хоч цього разу розуміюче підсміювалися і навіть не завдали собі клопоту відмову якось обґрунтувати. Через два тижні після ампутації рук статуя сипая С. Муруґесана залишилася без голови. Кілька днів ситуація у місцевості була напружена. Селяни з поблизьких сіл, які належали до тієї самої касти, що й С. Муруґесан, організували акцію протесту і розпочали біля підніжжя пам’ятника естафетне голодування. Місцевий суд зобов’язався створити комісію для розслідування цієї справи. І — звісно, тимчасово — легітимізував статус-кво. Голодування селяни не продовжували. Комісії так і не створили.

Є країни, де солдат може загинути двічі.

А статуя на в’їзді до села так і залишилася стояти без голови. Хоч того, чию пам’ять вона мала увічнювати, аж ніяк уже не нагадувала, проте стала набагато правдивішим символом свого часу, ніж була б за інших обставин.

Донечка С. Муруґесана й далі їй махала.

«Аппа-аппа-аппа-аппа…»

 

Війна у Кашмірській долині тривала, і з часом цвинтарі там зробилися такими ж звичними, як багатоповерхові автостоянки у містах, що бурхливо розвивалися на рівнинах. Коли місця на цвинтарях починало бракувати, могили де-не-де ставали двоповерховими, ніби ті автобуси, що перевозили колись туристів між майданом Лал-Човк і Бульваром.

На щастя, могила панни Джебін такої долі уникла. Через кілька років, коли уряд оголосив, що повстання придушено (хоч півмільйона солдатів у штаті залишили — просто так, для певності), коли найбільші угруповання бойовиків почали гризтися між собою (бо їх майстерно пересварили), коли до Долини стали повертатися прочани, туристи та молодята з «материка» — пустувати у снігу (їх спершу витягували стрімкими схилами догори, а потім під акомпанемент захоплених вересків спускали вниз — у санах, якими керували колишні бойовики), коли шпигунів та інформаторів (з міркувань акуратності та надмірної обережності) повбивали їхні ж роботодавці, коли для всіляких відступників знайшлися повноцінні робочі місця завдяки тисячам неурядових організацій, що діяли у так званому «мирному секторі», коли місцеві бізнесмени, які заробили цілі маєтки, постачаючи армії вугілля та деревину горіха, почали вкладати гроші у сферу послуг, що стрімко розвивалася (і, як стверджували, давала людям змогу стати «акціонерами мирного процесу»), коли керівники банків привласнили невитребувані кошти з рахунків загиблих бойовиків, коли центри для тортур перетворили на шикарні оселі для політиків, коли цвинтарі мучеників уже трохи позаростали, а чисельність самих мучеників зменшилася до жменьки (натомість кількість самогубств злетіла до небес), коли відбулися вибори і було проголошено демократію, коли Джелам вийшов із берегів — і в них повернувся, коли повстання вибухнуло знов і знову було придушене, і вибухнуло знов і знову було придушене, і вибухнуло знов — навіть після всього цього могила панни Джебін так і залишилася одноповерховою.

Вона народилася під щасливою зіркою, панна Джебін. Мала гарну могилу, навколо росли дикі квіти, а поруч лежала мама.

[1] Раджінікант (справжнє ім’я — Шиваджі Рао Ґаеквад, нар. 1950) — один із найзірковіших акторів південноіндійського кіно, відомий за ролями «крутих хлопців».

[2]  Ванніяри — одна з традиційних південноіндійських спільнот, або ж джаті, представники якої зайняті переважно у сільському господарстві.

[3] Сипай — найнижче військове звання в сучасній індійській армії, рядовий; історично, солдат найманого війська, яке формували британці з місцевого населення у XVIII-XX ст.


Арундаті Рой © текст, 2017
Андрій Маслюх © переклад, 2019
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2019

Усі права застережено

Advertisements