Андреа Каміллері. Почерк митця

Опублікований у “Всесвіті” (5-6’2011) переклад оповідання Андреа Каміллері “Почерк митця” зі збірки “Місяць із Монтальбано(Un mese con Montalbano, 1998).

“Почерк митця” – радіоверсія (у прямому ефірі Першого каналу НТРК України звучала 1.02.2012 о 21.30)

 

Про автора

Андреа Каміллері – італійський письменник. Народився 6 вересня 1925 року в Порто Емпедокле (неподалік від Аґрідженто) на Сицилії. Після навчання у Національній академії драматичного мистецтва працював на телебаченні спершу помічником режисера, а потім режисером і сценаристом. До числа його телевізійних праць належать численні екранізації творів Луїджі Піранделло, Семюела Беккета, Жоржа Сіменона. У 60-х – 70-х роках минулого століття працював режисером і продюсером провідної італійської телекомпанії RAI, з 1977 року викладав у Національній академії драматичного мистецтва. Писати почав наприкінці 1970-х, проте справжній успіх прийшов до нього у 1990-х, коли у романі «Форма води» (1994) на сцену вперше вийшов Сальво Монтальбано – комісар поліції з вигаданого автором сицилійського містечка Віґата. Відтоді вийшло друком кілька десятків романів і збірок оповідань, головним героєм яких є Монтальбано; написані вони з використанням специфічної сицилійської лексики, яка часом змушує замислитися навіть мешканців материкової Італії.

Андреа Каміллері

 ПОЧЕРК МИТЦЯ

Деренчав, здавалося, не телефон, деренчала бормашина в руках у божевільного дентиста, який знічев’я надумав просвердлити дірку комісарові в голові. Монтальбано насилу розплющив очі і глянув на будильник, що стояв на столику біля ліжка: було пів на шосту ранку. Дзвонити в таку годину могли хіба з комісаріату у якійсь важливій справі, не інакше… Він важко підвівся з ліжка, пішов до їдальні і підняв слухавку.

– Сальво, ти знаєш щось про Потоцького?

Монтальбано впізнав голос свого приятеля Ніколо Дзіто, журналіста з «Ретелібера» – однієї з двох монтелузьких приватних телекомпаній, передачі яких приймалися й у Віґаті. Ніколо не став би так по-ідіотськи жартувати, тож комісар навіть не розсердився.

– Про кого?

– Про Потоцького, Яна Потоцького.

– Це що, якийсь поляк?

– Судячи з імені, так. Здається, він написав якусь книжку, але кого не спитаю, ніхто нічого не знає. Якщо навіть ти нічого про нього не знаєш, то піду пошукаю деінде.

В кінці тунеля зблиснуло світло. Хтозна, може, він і зуміє відповісти на незвичне питання приятеля.

– А та книжка часом не називається «Рукопис, знайдений у Сарагосі»?

– Точно! Сальво, чортяко, ти – геній! А ти її читав, ту книжку?

– Дуже давно.

– Не пам’ятаєш, про що там ідеться?

– А чому це тебе так цікавить?

– Альберто Ларусса, ти його добре знав, наклав на себе руки. Труп знайшли десь біля четвертої ранку, і мене відразу витягнули з ліжка.

Комісарові Монтальбано стало трохи недобре. Вони з Альберто Ларуссою не були друзями-нерозлийвода, а проте комісар частенько без усіляких запрошень заходив до нього, не минаючи нагоди позичити якусь книжку з багатющої бібліотеки у домі Ларусси в Раґоні.

– Застрелився?

– Хто? Альберто Ларусса? Дай спокій, де б він убився у такий банальний спосіб!

– Що ж він зробив?

– Перетворив свій інвалідний візок на електричний стілець. У певному сенсі він сам себе стратив.

– А книжка тут до чого?

Manoscritto

– Вона лежала на табуретці біля самісінького візка. Можливо, то було останнє, що він читав.

– Так, ми про неї говорили. Вона йому дуже подобалася.

– То ким був той Потоцький?

– Він народився в другій половині ХІХ століття в сім’ї військових, став ученим, мандрівником… подорожував, подумай тільки, від Марокко аж до Монголії. Його навіть призначили радником царя. Писав книги з етнографії. Його іменем названо групу островів… не пам’ятаю вже, де ті острови знаходяться. Роман, про який ти питав, він написав французькою. Оце й усе, що можна отак відразу сказати.

– Але чому та книжка була там?

– Слухай, Ніколо, я ж тобі сказав: вона йому подобалася, він її читав і перечитував. Мабуть, мав Потоцького за таку собі споріднену душу.

– Таж він ніколи й носа з дому не висовував!

– За споріднену душу у плані екстраваґантності, оригінальності. Зрештою, Потоцький же теж вкоротив собі віку.

– Як?

– Застрелився.

– Не надто оригінально. Ларусса придумав щось кращого.

Оскільки Альберто Ларусса був особою доволі відомою, випуск новин о восьмій ранку вів Ніколо Дзіто, хоч зазвичай він працював на популярніших серед глядачів вечірніх випусках. Спершу Ніколо розповів про обставини, за яких було знайдено труп, і про спосіб скоєння самогубства. Мартіно Дзікарі, місцевий мисливець, проходячи повз будинок Ларусси приблизно о пів на четверту ночі, побачив, що з віконця сутерини, де, як було відомо цілій окрузі, Альберто облаштував собі майстерню, йде дим. Спершу він навіть не стривожився; занепокоївся – і то неабияк – тільки тоді, коли повів вітру доніс до нього запах того диму. Дзікарі викликав карабінерів, які спочатку марно стукали у двері, а тоді просто їх виламали. В сутерині вони знайшли напівобвуглений труп Альберто Ларусси, який власноруч перетворив свій інвалідний візок на досконалий електричний стілець. Як наслідок, сталося коротке замикання, і вогонь трохи пошкодив приміщення. Втім, табуретка, що стояла біля візка, залишилася ціла; на ній і лежав роман Яна Потоцького. Тут Ніколо скористався тим, що дізнався про письменника від Монтальбано, а тоді вибачився перед глядачами за те, що демонструє тільки зовнішні світлини будинку Ларусси: підофіцер карабінерів суворо заборонив пускати будь-кого досередини. Друга частина репортажу була присвячена особі самогубця. Дуже заможний, вже понад тридцять років паралізований після падіння з коня, п’ятдесятирічний Ларусса так жодного разу й не виїхав за мури свого рідного міста, Раґони. Він ніколи не був одружений, мав лише молодшого брата, який мешкав у Палермо. Після того чисто випадкового падіння Ларусса відкрив своє справжнє покликання: став ювеліром – проте ювеліром вельми особливим. Він використовував тільки прості матеріали, як-от залізний і мідний дріт та уламки кольорового скла. Та з його рук на позір простенькі прикраси завжди виходили такими вишуканими й елегантними, що перетворювалися на справжні твори мистецтва. Ларусса не продавав їх, а дарував друзям чи й просто людям, яким симпатизував. У сутерині свого будинку він влаштував собі прекрасно обладнану майстерню, де й працював. Там і наклав на себе руки, не залишивши жодних пояснень.

Монтальбано вимкнув телевізор і зателефонував до генуезької дільниці Боккадассе, сподіваючись, що Лівія ще вдома. Так воно й було, і він переповів їй новину. Лівія з Ларуссою зналися здавна і приятелювали; щороку на Різдво той посилав їй якийсь зі своїх витворів у подарунок. Довести Лівію до сліз було не так уже й просто, а проте комісар почув, як затремтів у неї голос:

– Чому ж він так зробив? Ніколи не справляв на мене враження людини, здатної на такий учинок.

Біля третьої пополудні комісар задзвонив до Ніколо.

– Є новини?

– І то чимало. В майстерні у Ларусси був трифазний електричний пристрій на 380 вольт. Він роздягнувся, прикріпив собі на зап’ястя і гомілки браслети, на груди – широку металеву пластину, на скроні – такі собі навушники. Щоб струм подіяв максимально ефективно, ноги запхав у таз із водою. Хотів, щоб усе спрацювало напевне. Всі ці штукенції він, ясна річ, спокійнісінько, без поспіху зробив сам у своїй майстерні.

– А як же він увімкнув струм? Руки-ноги, я так розумію, мав уже зв’язані.

– Начальник пожежників каже, що там був таймер. Геніально, правда? А, ще він випив цілу пляшку віскі.

– Він же взагалі не пив, ти про це знав?

– Ні.

– Слухай, коли ти розповідав про всі ті штукенції, які Ларусса виготовив, щоб пропустити через себе струм, мені спала на думку одна річ. Те, що біля нього знайшли роман Потоцького, думаю, можна пояснити.

– То скажеш мені нарешті, про що йдеться у тій клятій книжці?

– Ні, бо нас тут цікавить радше автор, аніж його роман.

– Тобто?

– Я згадав, як саме Потоцький наклав на себе руки.

– Але ж ти вже казав! Він застрелився!

– Так-то воно так, але тоді пістолі заряджалися зі ствола, однією-єдиною кулею.

– Ну, то й що?

– За три роки до того, як остаточно звести порахунки з життям, Потоцький відгвинтив від кришечки срібного чайника невелику кульку і щодня потрохи її обточував. Доки та кулька набула потрібної форми, минуло три роки. Тоді він звелів своєму капеланові її поблагословити, зарядив нею пістоля і застрелився.

– Святий Боже! Зранку я сказав було, що з погляду оригінальності Ларусса перевершив Потоцького, але тепер бачу, що вони обоє рябоє! Виходить, та книжка – то таке собі послання: мовляв, я зійшов зі сцени так само незвично, як і мій учитель Потоцький.

– Звісно, могло бути й так…

– Чому “могло бути”, а не “є”?

– Не знаю, чесно кажучи, годі сказати напевне…

Наступного дня Ніколо вже сам першим сконтактувався з комісаром, бо хотів показати тому щось цікаве, пов’язане з самогубством Ларусси; з огляду на свою химерність ця подія й далі ворохобила округу. Тож Монтальбано вирушив на “Ретелібера”. Ніколо того дня вже взяв інтерв’ю в Джузеппе Дзакарії, котрий опікувався інтересами Ларусси, і лейтенанта карабінерів Ольчезе, який провадив слідство. Дзакарія, насуплений і не вельми ввічливий чолов’яга, вів свої справи переважно у Палермо.

– Я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання.

– Звісно, ви не зобов’язані, я тільки хотів, якщо дозволите, поцікавитися…

– Та пішли ви до дідька разом зі своїм телебаченням!

І Дзакарія повернувся до камери спиною.

– Це правда, що спадок Ларусси оцінюється у п’ятдесят мільярдів?

Дзіто, ясна річ, блефував, але Дзакарія купився і рвучко обернувся до журналіста.

– Хто вам сказав таку дурість? – сердито запитав він.

– За наявними у мене відомостями…

– Послухайте, бідолашний Ларусса був багатий – але ж не настільки! У нього були акції, різні цінні папери, але, повторюю, його статки й близько не сягали такої суми.

– Хто отримає спадок?

– Хіба ви не знаєте, що в нього був молодший брат?

Лейтенант Ольчезе мав зріст метр дев’яносто дев’ять – справжня жердина, – був увічливий, проте водночас випромінював крижаний спокій.

– Новин наразі небагато, але всі вони, геть усі вказують на самогубство. Вельми вигадливе й химерне, звичайно, та все ж – самогубство. Брат також…

Тут лейтенант раптом затнувся.

– Більше мені сказати нічого, на все добре.

– Ви згадали про брата…

– На все добре.

Монтальбано повернувся до Ніколо:

– Ну, і навіщо ти мене сюди покликав? На якісь одкровення ці інтерв’ю, здається, не тягнуть…

Zito e Montalbano– Я вирішив тримати тебе в курсі всього, що відбувається. Сальво, навіть не пробуй відмагатися, все одно нічого не вийде. Тобі ж не дає спокою це самогубство, правда?

– Не те щоб аж так не давало спокою… але таки трохи непокоїть.

– Поділишся зі мною?

– Поділюся, тим більше, що не я розслідую цю справу. Але маєш заприсягнути, що не скористаєшся цим у своїх новинах.

– Обіцяю.

– Лівія сказала мені по телефону, що Ларусса, на її думку, не належав до тих, хто здатний вкоротити собі віку. А в проникливість Лівії я вірю.

– Та ну, Сальво! Дивись, усе те причандалля, той електричний стілець – таж на всьому цьому ніби стоїть підпис такого оригінала, як Ларусса. Це, якщо хочеш, його марка!

– Саме це мене й непокоїть. Тобі відомо, що відколи розійшлися чутки про його художні вироби, він не дав жодного інтерв’ю модним журналам, хоч йому й добряче допікали?

– Він не схотів дати інтерв’ю навіть для мого каналу – якось я його про це просив. Відлюдько, та й годі.

– Та власне, відлюдько. А коли мер Раґони надумав було влаштувати благодійну виставку його витворів, він що зробив? Відмовився, але послав мерові чек на двадцять мільйонів.

– Так воно й було.

– І тут раптом маємо той роман Потоцького… не помітити ту книжку було просто неможливо. Таке враження, що її виставили напоказ. Ні, все це ніяк не в’яжеться з тим, як він звичайно поводився.

Запала мовчанка.

– Тобі треба спробувати взяти інтерв’ю в його молодшого брата, – запропонував комісар трохи згодом.

У вечірніх новинах о восьмій Ніколо Дзіто пустив в ефір два інтерв’ю, які раніше показав Монтальбано. Коли новини “Ретелібера” закінчилися, комісар перемкнув на “Телевіґату”, іншу приватну телекомпанію: там випуск новин починався о восьмій тридцять. У першому ж сюжеті йшлося, ясна річ, про самогубство Ларусси. Журналіст на ім’я Сімоне Престіа, кревняк агента Ґалюцци, інтерв’ював лейтенанта Ольчезе.

– Новин наразі небагато, – лейтенант слово в слово повторював те, що сказав уже раніше в інтерв’ю Ніколо Дзіто, – але всі вони, геть усі вказують на самогубство. Вельми вигадливе й химерне, звичайно, та все ж – самогубство.

“Отакої, ну й фантазія у цього лейтенанта!” – подумав комісар, а той тим часом вів далі:

– Брат також…

Тут лейтенант раптом затнувся.

– Більше мені сказати нічого, на все добре.

– Ви згадали про брата…

– На все добре, – повторив Ольчезе, випростався і пішов геть. Монтальбано аж рота роззявив від здивування. Потім – на екрані й далі був лейтенант, а голос Престіа лунав за кадром, – йому спало на думку, що Дзіто міг просто поділитися з Престіа своїм репортажем; часом журналісти робили один одному такі послуги.

– Це ти дав Престіа інтерв’ю з Ольчезе?

– Та де там!

Комісар у задумі поклав слухавку. Що мав означати весь цей театр? Хтозна, може, той лейтенант Ольчезе зі своїми двома метрами зросту не такий уже й кретин, яким хоче здаватися.

У чому ж тоді полягала мета всього цього спектаклю?

Хіба лише в одному: нацькувати, натравити журналістів на брата самогубці. Але навіщо? Так чи так, зрозуміло було тільки одне: лейтенантові вся ця історія з самогубством теж пахла смаленим – інакше й не скажеш.

Три дні Ніколо, Престіа й інші журналісти чатували в Палермо на брата Ларусси, який звався Джакомо, проте так його і не підстерегли. Пильнували і перед домом, де він жив, і перед ліцеєм, де викладав латину, та все марно; здавалося, мають справу з людиною-невидимкою. Врешті-решт директор взятого в облогу ліцею вирішив повідомити, що пан Ларусса взяв собі десятиденну відпустку. Не з’явився Джакомо навіть на похороні самогубці (похорон відбувався у церкві, адже коли руки на себе накладає людина заможна, то це вважається проявом божевілля, і цей безумний вчинок їй прощають). Похорон був як похорон, нічим не відрізнявся від інших, і саме це викликало в комісара якісь туманні спогади. Він зателефонував до Лівії.

– Слухай, мені пригадується, що якось, коли ми ходили до Альберто Ларусси, він розповідав тобі про те, яким бачить свій похорон.

– Ще б пак! Жартував, але не надто. Ще повів мене тоді до своєї студії і показав малюнки.

– Які малюнки?

– Малюнки свого похорону. Ти й уявити собі не можеш, який там мав бути похоронний повіз – з двометровими заплаканими ангелами, з купідонами і ще різними такими штуками… все з золота і червоного дерева. Він казав, що у відповідний момент звелить підготувати все це заздалегідь. Придумав навіть костюми для тих, хто нестиме вінки. Про гріб краще взагалі помовчу: щось схоже було хіба у фараонів.

– Як дивно…

– Що саме?

– Що такий, як він, – схильний до самотнього життя, мало не відлюдько, – мріяв про такий-от пишний, фараонський, як ти кажеш, похорон, ніби якийсь ексгібіціоніст.

– Ну так, я теж тоді здивувалася. Але він сказав: смерть – це така переміна, що опісля хочеться показати себе зовсім не таким, яким був за життя.

Наступного тижня Ніколо Дзіто видав в ефір справжнісіньку сенсацію. Йому пощастило зняти на камеру речі, які Альберто Ларусса зробив у своїй майстерні спеціально для того, щоб укоротити собі віку: чотири браслети, по два на зап’ястя і гомілки; подовгаста мідна пластина майже п’ять пальців завширшки, яку він прикріпив до грудей; такі собі навушники з прямокутними шматочками металу на кінцях, що стискали скроні. Монтальбано побачив цей репортаж у новинах опівночі і відразу ж зателефонував до Ніколо, бо хотів отримати копію запису. Дзіто попросив його зачекати до ранку.

– Але чому тебе так цікавлять ті штукенції?

– Ніколо, ти добре їх роздивився? Таж такі речі могли б склепати й ми з тобою – тільки-от не знаємо як. Вони зроблені так грубо, що якби на такий мотлох був попит, то його спокійнісінько продавали б просто на пляжі. Такий митець, як Альберто Ларусса, ніколи в житті ними не скористався б, він крізь землю провалився б від самої думки, що його знайдуть мертвим у такому барахлі.

– І про що це, на твою думку, говорить?

– На мою думку, це говорить про те, що Альберто Ларусса не накладав на себе рук. Його вбили, і вбивця постарався підлаштувати все так, щоб спосіб, у який начебто було скоєне гадане самогубство, збігався з химерними звичками такого оригінала як Ларусса.

– Може, варто було б поговорити про це з лейтенантом Ольчезе?

– Хочеш, скажу тобі одну цікаву річ?

– Звісно.

– Лейтенант Ольчезе знає все це набагато краще, ніж ми з тобою разом взяті.

Лейтенант Ольчезе знав усе аж так добре, що рівно на двадцятий день після смерті Альберто Ларусси заарештував брата загиблого, Джакомо. Того ж вечора на “Ретелібера” з’явився заступник прокурора Джампаоло Боскаріно; він належав до тих, кому перед камерою страшенно хочеться виглядати людиною на своєму місці.

– Докторе Боскаріно, у чому звинувачують пана Ларуссу? – поцікавився Ніколо Дзіто, який притьмом примчав до Палермо.

Перш ніж відповісти, Боскаріно пригладив свої світлі вусики, потім торкнувся вузла краватки, а тоді провів долонею по вилозі маринарки.

– У жорстокому вбивстві свого брата Альберто, яке він намагався замаскувати під самогубство, влаштувавши моторошну інсценізацію.

– Як ви дійшли до такого висновку?

– Вибачте, відповідь на це питання пов’язана з таємницею слідства.

– Невже ви взагалі нічого не можете сказати?

Боскаріно провів долонею по вилозі маринарки, потім торкнувся вузла краватки, а тоді пригладив світлі вусики.

– У показаннях Джакомо Ларусси було виявлено очевидні суперечності. Крім того, під час розслідування, яке блискуче провів лейтенант Ольчезе, на поверхню випливли речі, котрі значно погіршують становище пана Ларусси.

Заступник прокурора пригладив свої світлі вусики, потім торкнувся вузла краватки, а тоді на екрані з’явилося обличчя Ніколо Дзіто.

– Нам  пощастило також взяти інтерв’ю в пана Філіппо Алаїмо, сімдесятип’ятирічного пенсіонера з Раґони. Його свідчення стали ключовими у висунутому звинуваченні.

На екрані з’явився на повен зріст сухорлявий селянин; в ногах у нього згорнувся клубком великий пес.

– Я є Алаїмо, Філіппо Алаїмо. Мушу вам сказати, пане журналіста, жи я ся мучу безсонням, не годен, знаєте, спати… Алаїмо я, Філіппо…

– Це ви вже казали, – почувся десь за кадром голос Дзіто.

– То про шо ми тут, до холєри, говорили? А, так… Значить, як вже гинь не годен вночі всидіти в хаті, то беру псиська і йду з ним, як то ся каже, на шпацір. А псисько мій – ‘го кличут Пірі, – як ‘го так-во зі сну зірвати і виволікти з хати, ся робит такий, знаєте, троха встеклий.

– І як він тоді поводиться, ваш пес? – поцікавився звідкілясь з-за кадру Ніколо.

– Хтів би’м видіти, пане журналіста, як би ви ся поводили, коли б вас виволікли так-во серед ночі з хати і зо дві години всюда за собою тягали! Чейже так само встекли би ся, нє? А то ж іно псисько. Ну і як так-во зувидит, жи шось ся рухає – чи то чоловік, чи яка звірина, чи машина, – то зараз ся на тото кидає.

Alaimo– І так сталося тієї ночі з тринадцятого на чотирнадцяте, правда? – Ніколо вирішив втрутитися, бо небезпідставно побоювався, що глядачі якоїсь миті взагалі перестануть розуміти, про що йде мова. – Ви саме перебували поблизу дому пана Ларусси, коли побачили, що від брами на чималій швидкості від’їжджає якесь авто…

– Прошу пана, всьо було якраз так, як ви кажете. Машина пігнала, Пірі кинувся до неї, і той ґевал рогатий, який нею правував, скалічив мені псиська! От подивіться, пане журналіста…

Алаїмо схилився, взяв пса за ошийник і трохи припідняв. Задні лапи в Пірі були забинтовані.

– Котра тоді була година, пане Алаїмо?

– Десь пів до третьої, а може, й третя.

– І що ви тоді зробили?

– Та закричав за тою машиною, обізвав того шофера ґевалом… І ся подивив на його номер.

На екрані знову з’явилося обличчя Ніколо Дзіто.

– За доволі небезпідставними чутками, номер, який вдалося помітити панові Алаїмо, збігається з номером автомобіля Джакомо Ларусси. Тож постає питання: що робив пан Джакомо серед ночі в домі у свого брата, коли всім добре відомо, що між ними вже давно пробігла чорна кішка? Це питання ми переадресовуємо адвокатові Ґаспаре Палілльо, який узявся захищати підозрюваного.

Гладкий і рожевий, адвокат Палілльо страшенно скидався на одного з трьох діснеївських поросят.

– Перш ніж відповісти на ваше запитання, я хотів би й собі про щось у вас запитати. Можна?

– Прошу.

– Хто порадив так званому свідку Філіппо Алаїмо не вдягати того вечора окулярів, хоч звичайно він їх носить? Цей сімдесятип’ятирічний пенсіонер має короткозорість на рівні восьми десятих на одне око, гострота зору в нього надзвичайно низька. І він міг, по-вашому, о пів на третю ночі прочитати у слабкому світлі ліхтаря номер машини, яка швидко їхала? Дайте спокій! А тепер до вашого питання… Мушу наголосити, що за останній місяць відносини між двома братами значно покращилися, настільки, що мій підзахисний цього місяця вже тричі приїжджав до Раґони відвідати брата. Варто також підкреслити, що це зближення відбулося з ініціативи самогубці, який не раз говорив моєму підзахисному, що не може більше зносити самотності, що почувається дуже пригніченим і потребує братньої розради. Так, 13-го числа мій підзахисний приїжджав до Раґони; він кілька годин спілкувався з братом, який видався йому ще пригніченішим, ніж раніше, і вирушив назад до Палермо ще перед вечерею, десь біля восьмої вечора. Про самогубство він дізнався тільки наступного ранку з передач місцевого радіо.

Впродовж кількох наступних днів відбувалося те, що зазвичай відбувається у таких випадках.

Мікеле Руопполо, мешканець Палермо, який о четвертій ранку 14-го повертався додому, заявив, що бачив, як пан Джакомо Ларусса під’їхав у той час до свого будинку. Дорога з Раґони до Палермо займає щонайбільше дві години. Якщо Ларусса залишив свого брата о двадцятій, то як сталося, що додому він їхав цілих вісім годин?

Адвокат Палілльо відповів, що Ларусса повернувся додому о двадцять другій, але, стурбований станом свого брата, не міг заснути. Біля третьої ранку він піднявся з ліжка, сів до машини і вирішив проїхатися трохи вздовж берега.

Арканджело Бонокоре готовий був під присягою засвідчити, що, проходячи десь о шостій вечора 13-го числа поблизу будинку Альберто Ларусси, чув, як у домі хтось гучно сварився і лаявся.

На це адвокат Палілльо відповів, що його підзахисний добре знає, про що йдеться. Ніхто в домі не сварився і не лаявся. Просто Альберто Ларусса ввімкнув тоді телевізор, щоб подивитися серіал “Шериф”, який завжди дивився. У тій серії якраз вибухнула запекла сутичка між двома персонажами. Адвокат готовий був представити відеокасету з записом того епізоду. Тож пан Бонокоре просто неправильно потрактував почуте.

Так тривало десь тиждень, аж доки лейтенант Ольчезе, як і сподівався заступник прокурора Боскаріно, не витягнув з рукава туза. Відразу ж після того, як було знайдено труп самогубці, лейтенант наказав шукати якусь записку чи лист, словом, папірець, який міг би бодай почасти пролити світло на мотиви цього жахливого вчинку. Нічого такого не знайшли; схоже, Альберто Ларусса просто не мав чого пояснювати, бо думка про самогубство не приходила йому до голови навіть уві сні. Натомість у першій зліва шухляді письмового столу – не замкненій, наголосив Ольчезе, – на видному місці лежав конверт, на якому було написано: “Відкрити після моєї смерті”. Оскільки пан Ларусса був уже мертвий, підкреслив із безжальною логікою лейтенант, конверт відкрили. Всередині виявився аркушик із кількома рядками: “Все своє майно – цінні папери, акції, землі, будинки та іншу власність – залишаю моєму любому молодшому братові Джакомо.” Далі йшов підпис. Дати не було. Власне відсутність дати викликала в лейтенанта підозру, і він віддав заповіт на подвійну експертизу, хімічну і графологічну. Хімічна експертиза встановила, що листа було написано щонайдавніше за місяць перед тим; для цього скористалися особливим чорнилом – саме тим, яким зазвичай писав Альберто Ларусса. Висновок графологічної експертизи, яку довірили судовому експерту з Палермо, не залишав сумнівів: почерк Альберто Ларусси було вміло підроблено.

У сфабрикований заповіт адвокат Палілльо не вірив.

– Я добре знаю, яка картина вималювалася в головах у слідчих. Мій підзахисний їде відвідати брата, якось робить так, що той втрачає свідомість, пише заповіт, витягає з машини причандалля для страти, яке ще раніше попросив зробити когось у Палермо, переносить непритомного брата до майстерні (її, за власним зізнанням, чудово знає, бо не раз бував там із Альберто) і влаштовує моторошну інсценізацію. Але я хочу запитати: навіщо йому було писати той підроблений заповіт, якщо є заповіт справжній, зареєстрований за всіма правилами, де мовиться точнісінько те саме? Поясню детальніше. Заповіт Анджело Ларусси, батька Альберто і Джакомо, звучить так: “Все своє майно, рухоме і нерухоме, залишаю своєму первісткові Альберто. У разі його смерті все майно переходить до мого молодшого сина Джакомо.” Тож я запитую: кому це вигідно? Кому був вигідний цей абсолютно непотрібний другий заповіт?

Монтальбано почув коментарі Ольчезе і Палілльо в опівнічному випуску новин, коли вже роздягнувся до трусів і збирався лягати спати. Почуте його занепокоїло і геть відбило охоту до сну. Ніч видалася надзвичайно тиха, і комісар як був, просто в трусах, вийшов прогулятися берегом моря. Щось із тим другим заповітом не клеїлося. Монтальбано й сам полюбляв називати винуватих задовго до суду, проте з цим сфабрикованим заповітом щось таки справді було занадто. З іншого боку, багато що в усій цій історії було занадто. Та все ж саме підроблений заповіт видавався комісарові зайвим штрихом, який псував враження від цілої картини. “Кому це вигідно?” – запитав адвокат Палілльо. І відповідь злетіла комісарові з уст невимушено й невблаганно, сяйнула перед очима сліпучою блискавкою, наче спалах фотоапарата. У нього ледь не підкосилися ноги, і він мимоволі присів на вологий пісок.

Montalbano telefona– Ніколо? Це Монтальбано. Що робиш?

– Ти на годинник дивився? Йду спати, з твого дозволу. Чув, що сказав Ольчезе? Ти таки мав рацію: Альберто Ларуссу не тільки вбили з корисливих мотивів, його брат ще й справжнісінький монстр!

– Слухай, можеш щось записати?

– Зачекай, тільки знайду папір і ручку… Кажи.

– Мушу тебе попередити, Ніколо, що йдеться про речі дуже дражливі… не можу доручити їх своїм людям, бо якщо про це пронюхають карабінери, то все закінчиться кепсько. Отже, мені треба залишатися в тіні. Ясно?

– Ясно. То будуть мої ініціативи.

– Гаразд. По-перше, я хочу знати, чому Альберто Ларусса стільки років не бажав бачити рідного брата.

– Спробую розвідати.

– По-друге, вже завтра мусиш поїхати до Палермо і розшукати того експерта-графолога, який проводив експертизу за запитом Ольчезе. Йому треба поставити одне-єдине запитання, записуй слово у слово: чи можна написати кілька рядків так, щоб власний почерк здавався підробленим?

Ніколо Дзіто аж ніяк не був дурнем, і йому вистачило десять секунд, щоб збагнути сенс запитання, яке він мав поставити експертові.

– Холера! – вигукнув він.

Новини про “монстра”, як то кажуть, надійно окупували перші сторінки газет. Справа набула загальнонаціонального розголосу, і газетярі зупинялися переважно на особі Джакомо Ларусси – за словами директора ліцею, колег та учнів, бездоганного викладача і водночас безжального вбивці, який підступно, немов та зміюка, скористався миттєвою слабкістю свого брата, щоби втертися йому в довіру, а тоді жорстоко вбив його, спонукуваний ницими, шкурними міркуваннями. Засоби масової інформації не забарилися винести вирок, тож судовий процес видавався на цій стадії не надто вже й потрібною формальністю.

Giacomo LarussaЧитаючи такі-от статті з безапеляційними звинуваченнями на адресу Джакомо Ларусси, комісар почувався, як на голках, проте не мав ще жодних доказів, що могли б підтвердити ту неймовірну правду, яку він збагнув уночі.

Пізно ввечері йому врешті-решт зателефонував Ніколо Дзіто.

– Щойно повернувся. Але не з порожніми руками.

– Кажи.

– Значить, по порядку. Причину ненависті – не більше й не менше, – що існувала між двома братами, знає адвокат Палілльо. Йому розповів про неї його підзахисний, як він полюбляє називати Джакомо. Отже: тридцять один рік тому Альберто Ларусса не падав з коня, як тоді подейкували в окрузі. Таку чутку пустив батько братів, Анджело, щоб приховати правду. Тоді після запеклої суперечки між братами дійшло до бійки, Альберто впав зі сходів і пошкодив собі хребет. Потім він казав, що то Джакомо його штовхнув, а той твердив, що Альберто оступився сам. Батько, Анджело, намагався приховати цю історію, розповідаючи всім, що Альберто впав з коня, але покарав Джакомо у своєму заповіті, у певному сенсі підпорядкувавши його Альберто. Як на мене, це схоже на правду.

– Дуже ймовірно. А що там експерт?

– Коли я запитав у експерта – до речі, підступитися до нього було не так уже й просто – те, про що ти просив, він аж на лиці змінився, збентежився і знітився… став бурмотіти щось собі під ніс. Сказав, одним словом, що відповідь на це запитання може бути й позитивною. І додав одну дуже цікаву річ: скільки б не силкувався хтось видати свій почерк за підробку, все одно ретельне дослідження обман кінець кінцем викриє. Тоді я поцікавився, чи провів він саме таке ретельне дослідження, як каже, і він щиросердечно зізнався, що ні. І знаєш, чому? Бо заступник прокурора запитував, чи підроблено почерк Альберто Ларусси, а не, підробив Альберто Ларусса свій почерк чи ні. Вловлюєш тонку різницю?

Монтальбано не відповів, бо вже обмірковував наступне завдання, яке збирався дати своєму приятелю.

– Слухай, мусиш будь-що дізнатися, коли саме Альберто впав зі сходів, маю на увазі дату.

– Навіщо, хіба це важливо?

– Чомусь мені так здається…

– Ха, я вже знаю. Це сталося 13-го квітня…

Раптом Ніколо затнувся і змовк. Монтальбано чув тільки, як він важко дихає в слухавку.

– О Боже… – пробурмотів нарешті Дзіто.

– Що, підрахував? – спитав комісар. – Нещасний випадок стався 13-го квітня 31 рік тому. Альберто Ларусса помер, внаслідок самогубства чи вбивства, 13-го квітня через 31 рік. І число 31 тут – це не що інше, як перевернуте число 13.

– Книгу Потоцького Ларусса залишив біля свого електричного стільця як своєрідний виклик, виклик, який треба було зрозуміти, – мовив Монтальбано.

Вони з Ніколо сиділи у трактирі “Сан-Калоджеро” і наминали свіженьких морських півнів під соусом.

– Зрозуміти… – замислено повторив Ніколо.

– Бачиш, коли Потоцький почав обточувати кульку від чайничка, то встановив собі часову межу: житиму, доки не обточу кульку настільки, щоб вона ввійшла в дуло пістоля. Альберто Ларусса замислив здійснити свою помсту рівно через тридцять один рік і точнісінько в річницю нещасного випадку, 13-го квітня. Отже, маємо часову межу, як у Потоцького, призначений час. Бачу, ти трохи спантеличений. У чому річ?

– Просто прийшла до голови одна думка, – відповів Ніколо. – Чому Альберто Ларусса не здійснив свою помсту через тринадцять років після того, як упав зі сходів?

– Я теж себе про це запитував. Видно, з якихось міркувань це було неможливо… може, ще живий був батько, який про все здогадався б. Зрештою, якщо хочеш, можна копати далі. Та факт залишається фактом: усі ці роки він терпеливо чекав.

– Добре, то що ми тепер робитимемо?

– В якому сенсі?

– Як то – в якому сенсі? Просто так собі побалакаємо, а Джакомо Ларуссу залишимо скніти у в’язниці?

– А що ти хочеш робити?

– Чи я знаю… Піти до лейтенанта Ольчезе і все йому розповісти. Мені він виглядає на розумного чоловіка.

– Він лише розсміється тобі в обличчя, та й по всьому.

– Чому?

– Бо все, що ми маємо, – то тільки слова, які важать не більше за повів вітру. Потрібні докази, які можна було б представити в суді, а в нас їх немає – мусиш здати собі з цього справу.

– І що тепер?

– Дай мені подумати. Хоча б одну ніч.

В майці, трусах і на босу ногу – як звично перед телевізором – Монтальбано вставив у відеомагнітофон касету, яку йому за кілька днів до того дав Ніколо, запалив цигарку, зручно всівся у фотелі й увімкнув запис. Коли плівка прокрутилася до кінця, комісар перемотав її назад і запустив знову. Так зробив ще тричі, щоразу пильно призираючись до предметів, завдяки яким інвалідний візок перетворився на електричний стілець. Від втоми у нього аж почали злипатися очі. Він вимкнув відео, підвівся, пішов до спальні, висунув верхню шухляду комоду, взяв звідти невелику скриньку і повернувся до свого фотеля. У скриньці була пречудова шпилька для краватки, яку подарував йому колись бідолашний Альберто Ларусса. Комісар довго дивився на неї, а тоді, й далі тримаючи її в руці, знов увімкнув касету. Зрештою вимкнув відеомагнітофон, відніс скриньку назад до спальні і глянув на годинник. Була третя ранку. Щоб подолати докори сумління, Монтальбано вистачило двадцять секунд. Він підняв слухавку і набрав номер.

– Кохана? Це Сальво.

– О Боже, Сальво, що трапилося? – стурбовано спитала Лівія трохи захриплим зі сну голосом.

– Можеш щось для мене зробити? Вибач, але це дуже важливо. Які прикраси від Альберто Ларусси ти маєш?

– Перстеник, дві брошки, браслет і дві пари сережок. Таке це все чудове… Днями, після того, як ти розповів мені, що його вже немає, я їх знайшла. Господи, як це жахливо! Так жорстоко вбити… і кого – рідного брата!

– Знаєш, Лівіє, можливо, все було зовсім не так, як говорять.

– Що ти кажеш?!

– Поясню потім. А зараз мені треба, щоб ти описала ті свої прикраси, не стільки як вони виглядають, скільки з чого зроблені. Зрозуміло?

– Не дуже…

– Боже мій, Лівіє, це ж так просто! Наприклад, якої товщини залізний або мідний дріт чи з чого вони там…

Телефон у Монтальбано задзеленчав, коли ще не було навіть сьомої ранку.

– Ну, то як, Сальво, щось надумав?

– Слухай, Ніколо, можемо просуватися хіба в одному напрямку, але це нагадуватиме ходіння по лезу бритви.

– Ми й так уже добряче в лайні.

– Десь до пояса. Доки не опинилися в тому лайні по самі вуха, можемо ще спробувати дещо зробити. Єдиний, хто може сказати нам щось нове стосовно наших підозр, – це Джакомо Ларусса.  Прошу тебе, зателефонуй його адвокатові. Нехай Джакомо розповість усе, що відбувалося, коли він останні три рази навідувався до Альберто. Але все – навіть якщо там муха пролетіла. В які кімнати вони заходили, що їли, про що говорили. Навіть якщо це, на його думку, геть не варті уваги дрібниці. Нехай хоч мізки виверне навиворіт, але згадає все.

“Шановний пане Дзіто, – так починався лист адвоката Палілльо, адресований Ніколо, – надсилаю вам дослівний запис розповіді мого підзахисного про три його візити до брата, 2-го, 8-го і 13-го квітня поточного року.”

Хоч адвокат і скидався з вигляду на одного з трьох діснеївських поросят, він виявився людиною старанною і акуратною.

Отже, під час перших відвідин, 2-го числа, Альберто знай вибачався і побивався через те, що був такий упертий і не признавався до брата. Не варто було й далі ворохобити спомини про той нещасний випадок, тепер уже не мало сенсу сідати й розбиратися, сам він тоді оступився й упав зі сходів чи його штовхнув Джакомо. Треба покласти цьому край, сказав Альберто. Поза тим, він твердив, що почувається самотнім як перст, і це починає його втомлювати. Щобільше, тепер траплялися дні, коли він чувся страшенно пригніченим – раніше такого не бувало – і просто сидів у кріслі, з ранку до вечора й пальцем не поворушивши. Часом зачиняв віконниці й поринав у важкі роздуми. “І про що ти тоді думаєш?” – запитав його Джакомо. “Про те, що моє життя зійшло нанівець”, – відказав Альберто. Потім він повів брата до своєї майстерні, показав йому вироби, над якими саме працював, і подарував прегарний ланцюжок для годинника. Всього Джакомо гостював тоді в домі у Альберто три години, з 15 до 18.

Другого разу, 8-го квітня, все відбувалося майже так само, як першого; ту зустріч ніби списали з попередньої. Того дня Джакомо отримав у подарунок шпильку для краватки. Втім, у нього склалося враження, що братова депресія ще поглибилася; якоїсь миті йому здалося, що той насилу стримує сльози. Відвідини тривали тоді дві з половиною години, з 16 до 18.30. Насамкінець вони домовилися, що 13-го числа Джакомо приїде на обід і залишиться принаймні до восьмої вечора.

Звіт про останні відвідини, які відбулися 13-го квітня, від двох перших трохи відрізнявся. Джакомо приїхав добряче завчасу і застав брата страшенно зденервованого, у зовсім кепському гуморі. Альберто погиркався на кухні зі служницею і спересердя жбурнув просто на землю якусь сковорідку. Він щось бурмотів собі під ніс і майже не озивався до Джакомо, а коли незадовго до полудня у двері постукали, знову накинувся на служницю, бо та буцім не надто квапилася відчиняти. До дверей вийшов Джакомо; там чекав посильний з “Поні-експрес” із великим пакунком. Джакомо розписався за брата і встиг тільки мигцем прочитати на приклеєній збоку картці дані відправника, коли Альберто ледь не вирвав пакунок йому з рук і притиснув до грудей так, наче то було якесь миле серцю створіння. Джакомо спитав, що там такого важливого, але Альберто не відповів, сказав лише, що вже й не сподівався отримати той пакунок вчасно. Вчасно для чого? Для однієї справи, яку треба зробити сьогодні – була відповідь. Потому Альберто забрав пакунок вниз до майстерні, але брата з собою не покликав. Джакомо, вочевидь, вважав за потрібне наголосити, що того разу до майстерні не заходив. Відколи привезли пакунок, настрій в Альберто цілком перемінився. Він багатослівно вибачився і перед братом, і перед служницею, яка, накривши на стіл до обіду, потім усе прибрала, навела лад на кухні і біля третьої пополудні пішла собі. Джакомо підкреслив і те, що за обідом вони випили хіба по ковтку вина; алкоголю обидвоє майже не вживали. Попоївши, Альберто запропонував братові годинку подрімати; він ще раніше попросив приготувати для нього ліжко в кімнаті для гостей і тепер збирався й собі трохи перепочити. Джакомо піднявся десь о пів на п’яту і пішов до кухні; Альберто якраз зготував там каву. Здавався дуже ласкавим, проте водночас ніби літав подумки десь далеко від дому, а часом від нього віяло якоюсь ледь вловимою печаллю. Він ані півсловом не згадав про нещастя, що трапилося тридцять один рік тому, хоч Джакомо цього й побоювався. Словом, вони дуже гарно посиділи, балакаючи про минуле, про батьків і рідню. Альберто віддалився було від усіх, Джакомо ж підтримував стосунки насамперед зі старенькою маминою сестрою, тіткою Ернестиною. Старший брат геть забув про саме існування тітки і тепер неабияк нею зацікавився, заходився розпитувати, як їй ведеться і як вона почувається, і навіть запропонував допомогти їй із грошима через того ж таки Джакомо. Так тривало майже до восьмої вечора, коли Джакомо сів у машину і вирушив назад до Палермо. Перед тим, як попрощатися, брати домовилися знову побачитися 25-го числа. Що стосується імені відправника пакунка, то скільки Джакомо не намагався, але так і не зумів точно його пригадати. Можливо, там було написано “АТ “Роберті” (хоч могло бути й “АТ “Ґоберті”, “Фоберті”, “Ромерті” чи “Розерті”), а прислали пакунок із Севезо: у цьому Джакомо був упевнений на всі сто, бо у перші роки роботи в ліцеї мав короткий роман із одною колегою, яка була родом власне з Севезо.

Монтальбано побоювався, що новина про його паралельне розслідування може виплисти на поверхню, тому сам подався на пошту, де знаходився і пункт телефонного зв’язку, а отже, були й усі довідники. Фаусто Роберті виявився стоматологом, Джованні Роберті – дерматологом, натомість після прізвища Руберті стояли літери “АТ”. Комісар вирішив спробувати і набрав номер. Відповів співучий жіночий голос:

– Акціонерне товариство “Руберті”. Слухаю.

– Вас турбує комісар Монтальбано з Віґати. Мені потрібна деяка інформація. Чим займається АТ “Руберті”?

Після секундного вагання на протилежному кінці відповіли:

– Що виробляє, ви маєте на увазі?

– Саме так, дякую.

– Електричні провідники.

Монтальбано нагострив вуха: здається, він таки не помилився.

– Ви могли б перемкнути мене на керівника відділу збуту?

– “Руберті” – фірма невелика, пане комісаре. Передаю слухавку інженерові Тані, який займається також питаннями збуту.

– Пане комісаре, моє прізвище Тані. Слухаю вас.

– Мене цікавить, чи не робив у вас якихось замовлень пан…

– Секундочку, – перервав його інженер, – ви говорите про приватну особу?

– Так.

– Пане комісаре, ми не приймаємо замовлень від приватних осіб. Наші вироби не надходять до крамниць електротоварів, бо не надаються для домашнього вжитку. Як, ви кажете, звуть того пана?

– Ларусса. Альберто Ларусса з Раґони.

– Ох! – вирвалося в інженера.

Монтальбано нічого не запитував, чекав, доки співрозмовник оговтається від шоку.

 – Який жахливий, божевільний кінець! Я знаю про все з газет і телебачення, – озвався за якусь мить Тані. – Так, пан Ларусса телефонував до нас, щоб придбати трохи “ксерону-50”, про який прочитав в одному журналі.

– Вибачте, але я не зовсім розумію… Що таке “ксерон-50”?

– Запатентований нами надпровідник. Коротко кажучи, такий собі помножувач енергії, дуже дорогий. Пан Ларусса був митцем… він дуже наполягав, і я наказав відправити йому п’ятдесят метрів – рівно стільки, скільки він просив… самі розумієте, замовлення просто смішне, нема про що говорити. Але до місця призначення його не доставили.

Монтальбано аж підскочив.

– Не доставили?

– Спершу – ні. Тоді пан Ларусса зателефонував нам ще кілька разів. Уявляєте, дійшло до того, що він прислав мені пару чудових сережок для дружини. Я розпорядився відправити йому ще п’ятдесят метрів “ксерону” через “Поні-експрес”, і цього разу усе дійшло до адресата – стосовно цього, на жаль, немає жодних сумнівів.

– Чому ви такі впевнені?

– Бо бачив по телевізору всі ті речі, за допомогою яких він зробив собі електричний стілець, – то було моторошне видовище. Маю на увазі ті браслети на руки й ноги, пластину на груди. Мені вистачило одного погляду. Щоб виготовити те причандалля, він скористався нашим “ксероном-50”.

З пошти комісар подався спочатку до відділку, а звідти – додому, залишивши замість себе Мімі Ауджелло, свого заступника. Вдома роздягнувся й  у майці і трусах, так, як завжди дивився телевізор, вставив у відеомагнітофон касету, яку вже мало не вивчив на пам’ять, а тоді, озброївшись кульковою ручкою й аркушем паперу в клітинку, всівся у фотель і ввімкнув запис. Аби довести задумане до кінця, йому знадобилося дві години, почасти через те, що підрахунки виявилися достоту складними, а почасти тому, що він завше не надто добре давав собі раду з цифрами. Втім, урешті-решт комісарові вдалося встановити, скільки кілець “ксерону” потрібно було Ларуссі, щоб зробити браслети на руки й ноги, пластину на груди і навушники. Чортихаючись і пітніючи, він щось викреслював, перераховував і переписував наново, аж доки не переконався, що Альберто Ларусса мав використати десь біля тридцяти метрів “ксерону”. Тоді підвівся з фотеля і запросив до себе Ніколо Дзіто.

– Бачиш, Ніколо, застосовуючи той особливий матеріал, Ларусса хотів убити одним пострілом двох зайців. По-перше, “ксерон” – дріт доволі грубий; для своїх мистецьких витворів Альберто використовував дротики, що здавалися не товщими за павутинку, тож кожен, хто його знав, сказав би, що він просто не міг зробити той електричний стілець – надто вже грубим було і креслення, і матеріал. На цей трюк купився навіть я. По-друге, він хотів, щоб електричний стілець таки напевне вкоротив йому віку, а не просто вдарив струмом чи обпік. Відтак мусив іти ва-банк, і “ксерон-50” був для нього елементом абсолютно необхідним. Тому-то Джакомо вранці 13-го числа й застав його у такому кепському гуморі: пакунок із “ксероном” на той момент ще не прийшов. А без “ксерону” сідати на електричний стілець йому страх як не хотілося. Коли Джакомо біля восьмої вечора поїхав додому, Альберто кинувся працювати як навіжений, аби вчасно все підготувати. Можу закластися, що йому таки вдалося ще до півночі вкоротити собі віку.

– То що мені робити? Піти до Ольчезе й усе йому розповісти?

– Тепер уже так. Скажи йому все. Скажи навіть, що за твоїми – чуєш, твоїми – підрахунками Альберто Ларусса мав використати близько тридцяти метрів “ксерону-50”. Таким чином, десь у майстерні має бути ще з двадцять метрів цього дроту, добряче закіптявленого, мабуть, після пожежі. І прошу тебе: не згадуй мого імені. Я ні у що не втручаюся, мене просто не існує.

– Сальво? Це Ніколо. Ну, що… нам це вдалося. Я зателефонував до Раґони, щойно вийшов від тебе. Ольчезе сказав мені, що для журналістів у нього немає жодної нової інформації. Я відповів, що хочу зустрітися з ним як із приватною особою. Він погодився, і за годину я був уже в Раґоні. Мушу відразу тобі сказати, що навіть із айсбергом спілкуватися, мабуть, значно приємніше, ніж із цим карабінером. Я розповів йому все і попросив піти до майстерні й подивитися, чи є там ще ті двадцять метрів “ксерону”. Він відповів, що перевірить. Я навіть не дзвонив до тебе після тієї першої розмови, не хотів грати тобі на нервах.

– Мого імені не згадував?

– Жартуєш? Я ж не вчора народився. Отже, сьогодні пополудні, десь біля четвертої, викликає він мене до Раґони і насамперед говорить – на перший погляд анітрохи не переймаючись тим, що цими словами ставить хрест на результатах свого розслідування, – що в майстерні Альберто Ларусси знайшли ті двадцять метрів “ксерону”. Ні слова більше, ні слова менше. Далі дякує мені десь так само палко, як подякував би, запитавши, котра година, тисне руку. І, вже прощаючись, раптом питає: “А ви ніколи не пробували влаштуватися на роботу в поліцію?” Я трохи спантеличено відповідаю: “Ні, а що?” І знаєш, що він мені на це каже? “Думаю, вашому приятелеві, комісару Монтальбано, це страшенно сподобалося б.” От же ж чортів син, ні?!

Джакомо Ларуссу було звільнено з-під варти, лейтенант Ольчезе отримав похвалу, Ніколо Дзіто видав в ефір нову сенсацію, а Сальво Монтальбано відзначив завершення цієї заплутаної історії такою пишною трапезою, що потім два дні почувався не надто добре.

_____________________

© Андрій Маслюх, український переклад, 2011

В якості ілюстрацій використано кадри з фільму “Il commissario Montalbano: Tocco d’artista”.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s