Джеремі Кларксон та світ довкола

Березень 2015-го. Наразі працюю над перекладом однієї з книжок відомого британського тележурналіста і публіциста Джеремі Кларксона, який ще донедавна вів на Бі-Бі-Сі мегапопулярне шоу Top Gear. По суті, це збірка колонок на всілякі злободенні теми, які щотижня з’являлися у газеті Sunday Times. В Британії ця книжка відразу стала бестселером, як і в усіх країнах, де її потім перекладали. У нас вона вийде у “Видавництві Старого Лева“. Для мене пропозиція перекласти цю книжку виявилася трохи несподіваним поворотом, бо досі я перекладав переважно суперсерйозні книжки, а тут дотеп на дотепі – чувак страх який гострий на язик. Але ця дотепність зовсім не заважає йому зачіпати часом дуже серйозні теми. За домовленістю з видавництвом по ходу перекладу виставлятиму тут одну-дві такі колонки на місяць – треба ж підготувати нарід до того, що його чекає :)

Update:

Ще одну колонку можна почитати тут.

Книжка на сайті ВСЛ.

Кілька уривків із книжки опубліковано на сайтах Insider i Zaxid.net.

 

І ви називаєте це заворушеннями? Це ж повний пшик

djeremi_klarkson_i_svit_dovkola_0_1Після успіху торішніх “антигамбургерних” заворушень, коли протестувальники зробили Вінстону Черчіллю прикольну зачіску-“ірокез” і засіяли площу перед Парламентом насінням коноплі, я доволі нетерпляче чекав матчу-реваншу, який мав відбутися минулого тижня. Звісно, я трохи хвилювався, що мою машину можуть перевернути або й узагалі спалити, а тому винайняв собі «Мерседеса» з водієм і цілий день провів у пошуках того свята гумових куль і коктейлів Молотова, яке нам наобіцяв Джек Стро.

Потай я сподівався побачити у дії водомет. Бо коли така водна гармата змиває у канаву якусь роз’юшену молоду пані, то тут, погодьтеся, таки є на що подивитися. Якби можна було виманити з заслуженого відпочинку Джиммі Севіла, то це взагалі була б чудова знахідка для його шоу на Бі-бі-сі: така нагода віддухопелити якогось вегетаріанця!

Ще я мав надію, що в тій колотнечі зумію якось вивернутися і запустити цеглиною у вітрину крамниці Pringle на Риджент-стріт. Чому? Не питайте. Тому що.

Але в Лондоні було тихо, ніби на цвинтарі. Цілісінький ранок ми намотували кола вулицями і з цікавого бачили хіба якогось типа у каптані, що позував фотографам біля Мармурової арки. А вітрини у Pringle – як і у всіх решта крамниць у місті – були завбачливо загороджені дощаними щитами.

Врешті-решт ми таки натрапили на юрбу протестувальників, і я можу закластися на що завгодно: ви і з двохтисячної спроби не здогадалися б, де вони були. Який символ капіталізму привабив їх до своїх пенатів – Nike Town, McDonalds, американське посольство? Ага, аякже. Вони збіглися до Новозеландського дому.

Тільки-от зі збіговиськом, власне, не дуже й склалося. Я нарахував 17 телевізійних бригад, добряче понад сотню репортерів та фотографів, 75 поліцейських і… 14 протестувальників.

Розчарований, я вирішив пообідати в ресторані Ivy на Уест-стріт, бо сподівався, що, може, бодай у другій половині дня почнеться-таки якась шарпанина. Але де там. По радіо передали, що перекрили Риджент-стріт. Мені було цікаво подивитися, що там із Pringle, і я рвонув туди. І що ви думаєте? Зо дві тисячі поліцейських, переодягнених в обладунки “морських котиків”, оточили там двох жінок, яких щось так розгнівало, що вони вирішили всістися долі просто посеред проїжджої частини.

Неймовірно. Поліція винаймала і зганяла сюди фургони з цілої Європи, в небі цілий день кружляв і жер паливо гелікоптер… і все це заради чого? Бо двох жінок роздратували чоловіки, або студентські кредити на навчання, або події на Східному Тиморі, або… чим там іще сьогодні переймаються по університетах жінки?

То в чому ж тут проблема? Чому будь-яке інше місто на планеті може влаштувати нормальні, порядні заворушення, а ми отримуємо хіба що пару лесбіянок, які – цитую повідомлення на радіо – “кидали в поліцію папірцями”?

Щоб збагнути, чому британці такі безнадійні, коли йдеться про те, щоб підняти врешті-решт свій зад і щось учворити, треба перенестися подумки у літо 1381-го року, коли вибухнуло селянське повстання. Натовп, який прагнув рівноправності, заполонив тоді цілий Лондон. Будинки заможних міщан палили, кожному, хто ходив в оксамитах, зносили з плечей голову, вижлуктили все вино з погребів Джона Гентського, а всі податкові документи пішли за вітром. Одне слово, хлопці відривалися на повну котушку. Військо розбіглося, королю Ричарду ІІ було тільки чотирнадцять, а його охоронці так перелякалися, що просто поховалися по кутах. Потім, правда, мер Лондона таки вирішив цю проблему, встромивши кинджал у шию вождю повстанців Уоту Тайлеру.

От, і ви, ясна річ, думаєте, що таким чином він мав би тільки піддати жару у вогонь. (Якби Кен Лівінґстон проштрикнув так одну з тих лесбіянок, то друга точно спопелила б його самим поглядом.) Де ж пак! Через десять днів повстанці зустрілися з королем, і той сказав їм: “Ви – мерзотники, огидні всьому живому і на суші, і на морі. Запрагнувши рівноправності з лордами, ви просто не гідні жити”. Й усі розійшлися по домах.

Як же так? Що погасило вогонь, який палав у їхніх грудях? Гаразд, я розумію, що в мене немає жодних доказів, бо в чотирнадцятому столітті ніхто не завдавав собі клопоту вести метеорологічні записи, але я готовий закластися, що того дня просто почав падати дощ.

Багато високочолих мужів роками сушили собі голову, чому в Британії ніколи не було жодного успішного повстання. Дехто пояснює це тим, що монархія була надто сильною. Інші твердять, що в країні, де є потужний і назагал задоволений життям середній клас, революцій не буває.

Фігня. Як на мене, то все це через мжичку. Торік під час травневих заворушень було тепло й сухо – і все вдалося. Цього року дощило – і вийшов повний пшик. У нас звична річ, що у запрошенні на вечірку під відкритим небом неодмінно має бути уточнення: “У разі дощу чекаємо у сільському клубі”; фактично, ми виростали на таких запрошеннях. А починати зміни суспільного устрою із закладу, який також використовується для парафіяльних зборів і танців, чомусь не виходить.

На підтвердження цієї теорії у мене назбиралося трохи фактів. 11-го квітня 1981-го року було сухо і не за сезоном тепло – я пам’ятаю, бо то був мій день народження. А ще того ж вечора почалися заворушення у Брікстоні. Потім були події у Токстеті, і там теж, судячи з телевізійної картинки, дощу не було.

Ага, скажете ви, а як же тоді революція в Росії? Погода у них там так само кепська, то як же їм усе вдалося? Добре, подивіться на дати. Та революція почалася ранньою весною, і в жовтні було вже по всьому. А коли французи штурмували свою Бастилію? 14-го липня.

Знаєте, що мені оце сяйнуло? Так от: великою мірою араби з ізраїльтянами вже 50 років гинуть у тій своїй ніби й маленькій, але прикрій війні тому, що там ніколи не ллє як з відра. Якби після Другої світової Ізраїль прилаштували, наприклад, десь під Манчестером, то там ніхто й краплі крові не пролив би.

 

 

Це все дуже круто, хлопці, але у Білому домі все ж тіснувато

The World According to ClarksonЯкщо ви з тих, кого збуджує грецький мармур або черепки середньовічних посудин для зберігання зерна, то до американських музеїв вам краще не потикатися. Подумайте: в той час, коли європейці влаштовували хрестові походи, американці влаштовували полювання на бізонів.

Хай там як, мені завжди хотілося побачити Bell X-I – перший літак, якому вдалося перевищити швидкість звуку, і минулого тижня я вибрався до Смітсоніанського інституту у Вашингтоні. Мені не зовсім пощастило, бо виявилося, що літак, запакований у бульбашкову плівку, стоїть у тій частині музею, яку саме закрили на ремонт. Але менше з тим, я знайшов там ще щось.

Ті, хто вважає, що Америка така ж різноманітна, як Європа, безнадійно помиляються, і місто Вашингтон в окрузі Колумбія найкращий тому приклад. Я ніколи не замислювався про те, що цей округ – то насправді не штат. Батьки-засновники постановили так, бо підозрювали, що інакше всі решта просто почуватимуться зайвими. Це, звісно, дуже шляхетно і все таке, проте, з іншого боку, це означає, що мешканці столиці вільного світу не беруть участь у виборах до Конгресу.

Інша характерна риса Вашингтона, яка робить його подібним на Гавану чи Пекін, – це приголомшливе почуття міської помпезності. У центральній частині міста повно безликих монументальних будівель, і стоять вони посеред величезних відкритих площ під охороною неймовірно блондинистих агентів секретної служби, які причаїлися у чималеньких позашляховиках Chevrolet Suburban. Тротуари тут мармурові, а поліцейські аж сяють.

Та пройдіть від Капітолійського пагорба три квартали на південь, і ви потрапите до району, де 70 відсотків населення – озброєні бандити, від куль яких постраждали решта 30 відсотків. На захід звідти – “доткомівська” зона, де розташовані офіси різних ідіотських компаній із дурнуватими назвами і девізами, у яких сам чорт ногу вломить.

Ви дивитесь на всі ті велетенські дзеркальні фасади і думаєте: “Що ж відбувається там усередині?” У політиків ніколи не буде відповіді на це запитання, бо вони всі живуть у Джорджтауні – стерильному й ізольованому від зовнішнього світу районі, схожому на підземний центр, де розробляють ліки для боротьби з тропічними хворобами.

З музики тут можна почути тільки канон Йогана Пахельбеля. Коли я вловив знайомі звуки у вестибюлі готелю, то мені стало так добре і затишно, ніби вдома. Проте та сама мелодія звучала і в ліфті, і в книгарні по сусідству, і в художній галереї…

І навіть в “автентичному” в’єтнамському ресторані, де відвідувачі напихалися свининою в карамелі і підливі з білого вина. Знаєте, я бував у Сайґоні, і там в одному відомому ресторані мені запропонували “карпа, вимоченого у жирі” і “курча, порване на шматки”. То був надто складний вибір, тож я зупинився на “підсмажених земляних слизняках з рисом”. Поняття не маю, що то було, але ні карамелі, ні підливи з білого вина я у себе на тарілці не знайшов, це точно.

Зрештою, що відомо американцям про В’єтнам? Ну, принаймні, більше, ніж про Францію, можете мені повірити. Наступного ранку я замовив “справжній французький сільський сніданок”, і мені принесли окату яєчню, сосиски, бекон, картопляні оладки і – уявіть собі – круасан. Гаразд, спасибі й на цьому.

А от за тих, хто снідав навколо, дякувати аж ніяк не хотілося. Куди не глянь, там сиділи як не політики, то їхні підгавкувачі, як не політичні оглядачі, то політичні лобісти.

Оскільки всі ці об’єднані спільними інтересами люди живуть ніби у такому собі коконі, то у них складається хибне враження, наче вони займаються важливою і корисною працею. Врешті-решт вони роблять висновок, що існують тільки два різновиди людей: не чорні і білі, не багаті і бідні, не американці й усі інші, а демократи і республіканці.

“Ну, і що в цьому такого?” – запитаєте ви. Це ж наче й непогана думка – зібрати всіх політиків в якомусь одному місці, щоб вони сиділи собі там і не мозолили очей усім решта.

Хто його зна. Коли Пітер Менделсон не зумів пригадати подробиць однієї телефонної розмови, йому довелося піти у відставку з посади міністра, і цю подію роздули так, ніби нічого важливішого у світі не траплялося вже бозна-відколи. Або таке: якийсь чувак з вухами на півекрана розповідав у новинах, що Тоні Блер, взагалі-то, міг би й перенести вибори. Ніби у кожному пабі по цілій країні тільки й мови про те, перенесуть вибори чи не перенесуть.

І це в Лондоні. В місті ж, яке звели політики для політиків, усе гірше, значно гірше. До речі, у Вашингтоні не можна побудувати хмарочоса, бо жоден будинок у місті не може бути вищим за монумент Вашингтона. Ідея проста. Там немає нічого вищого за політику.

Аби показати, що за вікнами у них розлігся цілий світ і що цей світ потерпає від жаху та страху, мені спало на думку роздобути драбину і балончик фарби, а тоді піти до Білого дому і великими червоними літерами написати там на стіні щось доречне.

The-White-HouseТа коли я туди дістався, то просто не повірив своїм очам. Виявилося, словом, що я живу у халупі куди більшій за ту, де мешкає сам президент Америки! Не смійтеся, цілком можливо, що й ваша оселя більша за президентську. Бо та й справді на вигляд якась така маленька й тісненька, що ледь сльоза не проймає.

Навколо було повно телерепортерів; вони згодовували своїм глядачам крихти безглуздої і нікому не потрібної інформації, які надибали напередодні ввечері, коли сиділи за мискою справжньої ефіопської пасти. І мені хотілося їм сказати: “Хлопці, а чому б вам не поділитися з людьми чимось справді важливим? Розкажіть усім, що президент Буш живе у якійсь хижці… а головне, попередьте, що доступу до експозиції з літаком Bell X-I у Смітсоніанському інституті немає!”.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s