Артур Конан-Дойл. Загадка Торського мосту

Виконую врешті-решт давній задум і публікую свій ще студентський переклад оповідання Артура Конан-Дойла “Загадка Торського мосту” зі збірки “Архів Шерлока Голмса” (1922-29). Зроблений навесні 1998 р., він становив практичну частину мого дипломного проекту, захищеного того ж року на факультеті іноземних мов ЛНУ ім. Франка. Опісля цей переклад майже не переглядався і ніколи не публікувався; тільки зовсім недавно, в грудні 2011 р., він прозвучав у скороченому вигляді на Першому каналі Українського радіо в рамках програми “Детективна історія”, тож, користуючись нагодою, подаю тут також радіоверсію. Отже…

“Загадка Торського мосту” – радіоверсія (у прямому ефірі звучала 28.12.2011 о 21.30)

 

Артур Конан-Дойл

ЗАГАДКА ТОРСЬКОГО МОСТУ

Десь у сховищах банку “Кокс енд Ко”, що в лондонському районі Чарінґ-Крос, зберігається зношена в мандрах жерстяна кур’єрська скринька з написом на кришці: “Джон Г. Вотсон, доктор медицини, офіцер Індійської армії у відставці”. Вона вщерть наповнена паперами, більшість із яких – нотатки, де йдеться про загадкові справи, якими в різний час займався Шерлок Голмс. Деякі з них – і не найменш цікаві – закінчувалися цілковитою невдачею, тому їх не варто й переповідати, оскільки в кінці немає жодних пояснень. Загадка без розв’язання може зацікавити студента, але навряд чи припаде до смаку пересічному читачеві. Серед таких незакінчених історій є розповідь про містера Джеймса Філімора, який, вийшовши з дому, невдовзі повернувся туди по парасолю, і з того часу його ніхто не бачив. Не менш інтриґуючою є історія катера “Алісія”, що якось весняного ранку заплив у невелику смугу туману, звідки так і не з’явився. Ні про корабель, ні про його команду ніколи більше не чули. Третьою вартою уваги справою є загадка Ізадори Персано, добре знаного газетяра і дуелянта, якого знайшли закостенілого, з божевільним поглядом, що уп’явся в коробку з-під сірників, де був дивовижний, невідомий науці черв’як. Окремо від цих незбагненних справ лежать інші, що містять приватні таємниці знаних родин, і сама думка про те, що вони могли б якимось чином потрапити до друку, викликала б жах у високоповажних мешканців багатьох вишуканих особняків. Не варто, мабуть, і казати, що ми й подумати не можемо про таку втрату взаємної довіри і що ці записи буде вилучено та знищено, як тільки мій друг знайде для цього час. Там залишається ще чимало більш чи менш цікавих справ, і я вже давно міг би їх опублікувати, якби не боявся переситити ними читачів – адже це могло б позначитися на репутації людини, яку я шаную понад усіх. До деяких історій я був причетний сам і можу говорити як свідок, в інших натомість взагалі не брав участі або ж ця участь була настільки незначною, що їх можна розповідати лише від третьої особи. Історію, описану нижче, я пережив на власному досвіді.

Був страшенно вітряний жовтневий ранок; одягаючись, я дивився, як вихоряться у повітрі останні поодинокі листочки з самотнього платана, що ріс у дворі за нашим будинком. Спускаючись до сніданку, я приготувався було застати свого компаньйона у поганому гуморі, оскільки Голмс, як і всі великі митці, легко підпадав під вплив довколишнього середовища, але побачив, що він, жвавий та веселий, уже докінчує трапезу і випромінює ту дещо зловісну бадьорість, якою зазвичай відзначався тоді, коли мав добрий настрій.

– Маєте нову справу, Голмсе? – поцікавився я.

– Здібність до дедукції, Вотсоне, вочевидь, таки заразлива, – відповів він, – інакше ви б ніколи про це не здогадалися. Так, у мене є справа. Після місяця банальної рутини і стагнації коліщатка врешті-решт закрутилися знову.

– Може, поділитесь зі мною?

– Особливо ділитись поки нічим… обговорімо це після того, як ви дасте собі раду з двома звареними натвердо яйцями, якими потішив нас новий кухар. Їхній стан, до речі, добре пов’язується з примірником “Фемілі Гералд”, який я переглядав учора за столом у передпокої. Навіть просто готуючи до сніданку яйця, треба все ж стежити за часом, а не приділяти всю увагу любовному роману, який друкують на сторінках цього чудового часопису.

Чверть години по тому зі столу прибрали, і ми залишилися вдвох. Голмс витягнув із кишені якогось листа.

– Ви чули коли-небудь про Нейла Ґібсона – “Золотого короля”? – спитав він.

– Маєте на думці того американського сенатора?

– Якийсь час він був сенатором від одного із західних штатів, але його краще знають як найбільшого магната з видобутку золота у світі.

– Так, я чув про нього. Здається, він трохи жив у Англії – дуже вже мені знайоме його ім’я.

– Років п’ять тому він придбав чималий маєток у Гемпширі. Можливо, ви вже знаєте про трагічну загибель його дружини?

– Звісно, тепер пригадую. То ось чому це ім’я таке знайоме… Але жодні подробиці мені не відомі.

Голмс помахом руки вказав на кілька аркушів паперу, що лежали на кріслі.

– Я й гадки не мав, що зіткнуся з цією справою і що ці виписки стануть мені у пригоді, – сказав він. – Суть у тому, що ця загадка не складна, хоча й доволі сенсаційна. Звинувачена, звісно, – особа цікава, та це не затьмарює ясності доказів. Так вважає коронер, те ж бачимо у поліцейських протоколах. Невдовзі все це передають на розгляд суду присяжних у Вінчестері. Боюсь, що це невдячна справа. Я можу виявляти факти, Вотсоне, але не можу їх змінювати. Якщо тільки не випливуть якісь цілком нові і неочікувані подробиці, то хтозна, чи є на що сподіватися моєму клієнтові.

– Вашому клієнтові?

– О, я й забув, що ще не розповів вам. Я починаю набувати вашої, Вотсоне, звички все заплутувати, розповідаючи історії ззаду наперед. Вам слід було спочатку прочитати ось це.

Листа, якого він мені подав, було написано чітким і владним почерком, а звучав він так:

 

Готель Клариджа, 3 жовтня

Шановний містере Шерлок Голмс!

Я не можу спокійно дивитися, як до найкращої з будь-коли створених Богом жінок невпинно наближається смерть, і ладен зробити все можливе, щоб урятувати її. Нічого не пояснюватиму, навіть не намагатимусь, проте я абсолютно впевнений, що міс Данбар невинна. Ви знаєте подробиці – хто ж їх не знає? По всій країні тільки й балачок про цю справу. І жодного голосу на її захист! Саме клята несправедливість усього, що відбувається, й доводить мене до божевілля. У цієї жінки серце, яке не дасть їй скривдити навіть мухи. Завтра об одинадцятій я прийду до вас, подивимось, чи зможете ви побачити бодай промінчик світла у темряві. Може, у мене є ключ до розгадки, а я навіть про це не підозрюю. В будь-якому разі все, що я знаю, усе, що в мене є, та й взагалі я весь у вашому розпорядженні, постарайтесь тільки визволити її. Якщо ви хоч раз у житті докладали зусиль для досягнення якоїсь мети, зробіть це й зараз для розкриття цієї таємниці.

                                                                     Щиро ваш,

                                                                                      Нейл Ґібсон

– Оце й усе, – сказав Шерлок Голмс, вибиваючи попіл із люльки, яку зазвичай викурював після сніданку, і повільно наповнюючи її знову. – Саме цього джентльмена я чекаю з хвилини на хвилину. Оскільки зараз у вас немає часу, щоб докладно проштудіювати всі ці папери, я у кількох словах розкажу про суть справи, щоб вам легше було долучитися до розслідування. Ґібсон – чоловік із запальним і, наскільки я розумію, дуже сильним характером; його фінансова міць – одна з найпотужніших у світі. Він був одружений з жінкою, яка стала жертвою цієї трагедії. Про неї я не знаю майже нічого; мені відомо тільки, що розквіт її краси уже минув, і ситуація ускладнювалася тим, що в домі жила дуже приваблива ґувернантка, яка наглядала за вихованням двох дітей. Ось троє причетних до справи людей, а розгорталися події у великому старому особняку – центральній садибі одного відомого в історії англійського маєтку. Гаразд… що стосується самої трагедії, то дружину, зодягнену в обіднє плаття, з шаллю на плечах, знайшли пізно ввечері у парку, десь за півмилі від будинку. Її життя обірвав револьверний постріл у голову. Біля неї не було знайдено жодної зброї, тож усе вказувало на те, що сталося вбивство. Жодної зброї, Вотсоне, – зверніть на це увагу! Злочин, очевидно, скоїли десь перед смерком, а біля одинадцятої на загиблу натрапив лісник. Трохи пізніше тіло обстежили поліція і лікар, а тоді його перенесли до будинку. Сподіваюсь, Вотсоне, ви вловлюєте хід моїх думок, чи я висловлююсь надто стисло?

– Поки що все ясно. Але чому підозра падає на ґувернантку?

– Ну, по-перше, є прямий доказ. На підлозі в її гардеробі знайшли револьвер, в якому бракувало одного патрона. Його калібр збігається з калібром кулі, що вкоротила віку місіс Ґібсон. – Тут його погляд затуманився. – На – підлозі – в – її – гардеробі, – роздільно повторив він. Запала тиша. Голмс напружено щось обмірковував, і було б не вельми розумно з мого боку переривати ці роздуми. Раптом, здригнувшись, він знову поринув у звичне клопітке життя. – Так, Вотсоне, його знайшли. Неспростовний аргумент, правда? Такої думки дотримуються і присяжні. А ще в покійної була цидулка за підписом ґувернантки. Як вам це? Зрештою, був і мотив. Сенатор Ґібсон – привабливий чоловік. Кому ж у разі смерті його дружини стати її найімовірнішою наступницею, як не молодій леді, до якої, подейкують, господар виявляє неабиякий інтерес… Кохання, маєток, влада – усе це залежало всього лише від життя якоїсь жінки не першої молодості. Гидко, Вотсоне, дуже гидко!

– Ваша правда, Голмсе.

– Та й алібі вона не може довести. Навпаки, їй довелося визнати, що вона таки була біля Торського мосту, де сталася трагедія, близько тієї пори. Заперечувати це було годі, бо її бачив якийсь селянин, що саме там проходив.

– Це вже звучить як вирок.

– Так-то воно так, Вотсоне, та все ж… Через цей міст – він складається з одного широкого кам’яного прогону з парапетом обабіч – пролягає дорога над найвужчою частиною довгого й глибокого, місцями порослого очеретом озера, яке звуть Торським. Покійна лежала при самому вході на міст. Такі основні факти цієї справи. Та ось, якщо я не помиляюсь, наш клієнт, і прийшов він значно раніше призначеного часу.

Біллі прочинив двері і назвав ім’я прибулого. Нас очікувала несподіванка – містера Марлоу Бейтса ми не знали. То був нервовий, увесь якийсь пожмаканий чоловічок, в очах у нього світився переляк, та й узагалі він справляв враження людини, яку постійно гризуть важкі сумніви. Досвідчений лікар одразу помітив би, що він перебуває на межі цілковитого душевного розладу.

– Здається, ви чимось стурбовані, містере Бейтс, – мовив Голмс. – Прошу, сідайте. Боюсь, що не зможу приділити вам достатньо часу – об одинадцятій у мене зустріч.

– Знаю, – судомно видихнув наш відвідувач і так, наче йому геть забило віддих, розпочав: – Сюди їде містер Ґібсон. Він – мій господар. Я управитель його маєтку. Містере Голмс, він негідник – пекельний негідник!

– Сильно сказано, містере Бейтс.

– Я просто змушений говорити різко, містере Голмс, – у мене справді мало часу. Нізащо на світі я не допущу, щоб мене застали у вас, а він буде тут з хвилини на хвилину. Так сталося, що я не міг прийти раніше. Його секретар, містер Ферґюсон, лише сьогодні зранку розповів мені про вашу зустріч.

– І ви його управитель?

– Я уже попередив його, що звільняюсь. Через два-три тижні я вирвуся з цього клятого рабства. Він жорстокий чоловік, містере Голмс, жорстокий до всіх, хто його оточує. Вся показна доброчинність – то тільки ширма, покликана приховувати його численні огріхи. Проте головною жертвою була його дружина. Він поводився з нею просто-таки брутально – так, сер, брутально! Я не знаю, як саме вона померла, але можу запевнити вас, що останнім часом її життя перетворилося на суцільне страждання. Ви, безперечно, знаєте, що вона народилася у тропіках? Її батьківщина – Бразилія.

– Про це я не мав ані гадки.

– Так, вона родом з півдня, та й в душі у неї було щось південне. Дитя сонця і пристрасті – ось як можна було її назвати. Вона кохала його так, як тільки можуть кохати такі жінки, але коли її краса зів’яла – а мені розповідали, що замолоду вона відзначалася неабиякою вродою, – то не залишилось нічого, що утримувало б його коло неї. Ми всі любили її, співчували, а його ненавиділи за те, як він до неї ставився. Та він страшенно підступний і вміє викликати довір’я. Це все, що я мав вам сказати. Не зважайте на те, що спершу він справляє добре враження, – за цим криється чимало всього іншого. А зараз я піду. Ні-ні, не затримуйте мене. Він ось-ось буде тут.

Наш дивний гість стривожено зиркнув на годинник і притьмом зник за дверима.

– Що ж, – трохи помовчавши, сказав Голмс, – схоже, містер Ґібсон оточений просто чудовими й вірними домочадцями. І все ж це застереження може стати нам у пригоді. А тепер не залишається нічого іншого, як терпляче дожидатися появи самого нашого клієнта.

Рівно о призначеній годині ми почули на сходах важкі кроки, і знаменитого мільйонера провели до кімнати. Дивлячись на нього, я починав розуміти, чим пояснюється не лише страх і неприязнь управителя, але й усі ті прокляття, що ними осипали Ґібсона конкуренти. Якби я був скульптором і надумав створити образ удачливої ділової людини, нерви у якої схожі на сталь, а совість – поняття надто абстрактне, щоб часто до нього звертатися, то я мав би, поза всяким сумнівом, обрати собі за взірець саме містера Нейла Ґібсона. Навіть у постаті цього чоловіка – високій і худорлявій – відчувалася невситима зажерливість. Він чимось нагадував Авраама Лінкольна – з тією різницею, що керувався в житті настільки ж низькими принципами, наскільки високими вони були в одного з найвідоміших американських президентів. Незворушне, з безжальним виразом обличчя можна було б витесати з граніту, його прорізали глибокі зморшки – сліди багатьох непростих переживань. Холодні сірі очі, що проникливо дивилися з-під густих навислих брів, по черзі обмацали кожного з нас. Він недбало кивнув на згадку мого імені, а тоді, ніби даючи нам відчути свою зверхність, посунув стільця і сів так, що кістлявими колінами майже торкався мого компаньйона.

– Я хотів би відразу сказати, містере Голмс, – розпочав Ґібсон, – що у цій справі гроші не важать для мене нічого. Можете хоч багаття з банкнот розкласти, якщо це бодай трохи наблизить вас до розкриття таємниці. Ця жінка невинна, її слід виправдати – ось те, що ви повинні зробити. Назвіть вашу суму!

– Плату за мої послуги чітко визначено, – сухо сказав Голмс. – Я ніколи не змінюю її, за винятком тих випадків, коли не беру взагалі нічого.

– Що ж, якщо долари не мають для вас жодного значення, подумайте про репутацію. Коли ви впораєтесь із цією справою, то про ваш успіх галасуватимуть усі газети Англії і Америки. Ваше ім’я буде в усіх на вустах одразу на двох континентах.

– Дякую, містере Ґібсон, але не думаю, що мені це потрібно. Ви, мабуть, здивуєтесь, дізнавшись, що я волію працювати анонімно і приваблює мене не що інше, як сама загадка. Та ми марно гайнуємо час. Перейдімо краще до справи.

– Думаю, ви читали у пресі про основні деталі того, що трапилось. Навряд чи я зможу додати щось суттєве. Але якщо захочете довідатись про що-небудь більше – що ж, я тут для того, аби вам допомогти.

– Чудово; мене цікавить лише одне питання.

– А саме?

– Якими були справжні стосунки між вами і міс Данбар?

Різко здригнувшись, “Золотий король” наполовину звівся на ноги. Проте за якусь мить до нього повернувся звичний важкий спокій.

– Гадаю, містере Голмс, ставити такі запитання – ваше право, а може, й обов’язок.

– Припустімо, що так, – сказав Голмс.

– В такому разі можу запевнити вас, що наші стосунки не виходили за межі звичайних відносин господаря і молодої леді, яка працює у цього господаря і з якою він бачиться й розмовляє лише у присутності своїх дітей.

Голмс підвівся з крісла.

– Я доволі заклопотаний чоловік, містере Ґібсон, – мовив він, – і в мене немає ані часу, ані бажання провадити безцільні балачки. Зичу вам гарного дня.

Наш гість звівся на ноги також, і його незграбна постать здійнялася над Голмсом. В очах у нього з’явився сердитий блиск, а бліді щоки вкрилися рум’янцем.

– Що в біса ви хочете цим сказати, містере Голмс? Ви відмовляєтесь від моєї справи?

– Принаймні, містере Ґібсон, я відмовляю вам. Здається, я висловився досить виразно.

– Цілком, але що за цим криється? Ви набиваєте собі ціну, боїтесь узятись за цю справу чи, може, є щось іще? Я маю право на відверту відповідь.

– Ясна річ, маєте, – відказав Голмс, – і ви її отримаєте. З самого початку ця історія видається дуже й дуже заплутаною, якщо ж ускладнювати її ще й неправдивими свідченнями…

– Ви натякаєте, що я брешу?

– Ну, що ж, я намагався висловити це якомога м’якше, але якщо ви наполягатимете на цих своїх словах, то я не перечитиму.

Обличчя мільйонера набуло такого лиховісного виразу, що я, не стримавшись, зірвався з крісла. Його вузлуватий кулачище завис було над Голмсом, однак той втомлено посміхнувся і сягнув рукою по люльку.

– Вгамуйтесь, містере Ґібсон. Як на мене, навіть найменша суперечка після сніданку може надовго вибити людину з колії. Що вам зараз конче потрібно, то це прогулятися на свіжому ранковому повітрі і спокійно все обміркувати.

Зусиллям волі “Золотий король” опанував свою лють. Ним важко було не захоплюватись – за якусь мить він зумів змінити нестямний гнів на холодну й презирливу байдужість.

– Гаразд, ви самі цього хотіли. Ви, мабуть, краще знаєте, як вести свій бізнес. Я не можу примусити вас зайнятися цією справою всупереч вашій волі. Але відмова не принесе вам нічого доброго, містере Голмс, бо переді мною схилялися і сильніші за вас. Кожен із тих, хто переходив мені дорогу, згодом неодмінно про це жалкував.

– Ви далеко не перший, хто говорив такі слова, а я все ще тут, – із посмішкою сказав Голмс. – Що ж, до побачення, містере Ґібсон. Вам слід ще багато чому навчитися.

Наш відвідувач із тріском забрався геть, а Голмс, втупивши у стелю затуманений погляд, й далі незворушно попихкував собі люлькою.

– Якої думки про все це ви, Вотсоне? – врешті-решт поцікавився він.

– Ну, Голмсе, мушу зізнатися, що, враховуючи здатність цього чоловіка змести будь-яку перепону на своєму шляху і те, що такою перепоною могла стати його дружина – а за словами цього Бейтса, великої любові до неї він не відчував, – мені видається…

– Саме так. Мені також.

– А якими були його стосунки з ґувернанткою? Та й, узагалі, звідки ви взяли, що між ними щось було?

– Це був блеф, Вотсоне, звичайнісінький блеф! Я довго розмірковував над пристрасним, незвичним і зовсім уже далеким від ділового тоном листа, а коли побачив, що містер Ґібсон справляє враження людини не вельми відкритої і не надто приязної, то зрозумів, що ним керувало якесь глибоке почуття – радше до звинуваченої, ніж до жертви. Якщо ми ставимо перед собою мету дізнатися правду, то мусимо зрозуміти, якими ж були насправді стосунки поміж цими трьома людьми. Ви бачили, як холоднокровно він відбив першу атаку. Тоді довелося схитрувати, вдавши, наче я абсолютно певен того, про що говорив, у той час як фактично в мене була тільки сильна підозра.

– Думаєте, він повернеться?

– Звісно. Він повинен повернутися. Не може ж він залишити усе так, як є. О, ви чули дзвінок? Так, а ось і кроки на сходах. Що ж, містере Ґібсон, я саме говорив доктору Вотсону, що ви трохи запізнюєтесь.

“Золотий король” знов увійшов до кімнати. Відразу впало у вічі, що настрій у нього далеко не такий аґресивний, як тоді, коли він, хряснувши дверима, пішов геть. Здоровий глузд підказав йому, що досягти свого можна тільки поступившись, та вираз образи десь у глибині очей показував, наскільки зачеплена його гордість.

– Я обдумав усе це, містере Голмс, і дійшов висновку, що поквапився, хибно трактуючи ваші слова. Ваше завдання – вивчати факти, якими б вони не були, і, мабуть, саме це вами й керувало. Однак я можу запевнити вас, що відносини між мною та міс Данбар жодним чином не стосуються цієї справи.

– Це вже мені вирішувати, чи не так?

– Напевне, таки вам. Ви чимось схожі на лікаря – той теж має знати усі симптоми, перш ніж поставити діагноз.

– Власне. Це порівняння досить непогано передає суть моєї праці. І тільки той пацієнт, який має намір обдурити лікаря, приховуватиме факти своєї справи.

– Може й так, містере Голмс, та, погодьтесь, багато хто з чоловіків завагається, коли їх отак прямо спитати про те, якими є їхні стосунки з жінкою, – звісно, якщо між ними існують справді серйозні почуття. Гадаю, більшість чоловіків має десь у глибинах душі такий потаємний куточок, куди непрохані гості зазирають вкрай рідко – а ви зненацька  увірвалися прямісінько туди. Проте мета виправдовує вас – ви ж намагаєтесь урятувати її. Що ж, засуви знято і двері відчинено – можете питати в мене все, що заманеться. Що саме вас цікавить?

– Правда.

На якусь хвилю “Золотий король” змовк. Він, здавалось, перебирав і приводив до ладу свої думки. Його суворе, посічене зморшками обличчя набуло ще сумнішого й похмурішого виразу.

– Мені не знадобиться багато часу, щоб розповісти її вам, містере Голмс, – зрештою мовив він. – Дещо на згадку й досі викликає біль, про це важко говорити, тому не заглиблюватимусь більше, ніж треба. Я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, коли добував золото в Бразилії. Марія Пінту, донька одного урядовця з Манауса, була просто чарівна. В ті дні я був молодий і гарячий, проте навіть тепер, коли кров у моїх жилах вже трохи охолола, і я можу поглянути на своє минуле критичнішим оком, слід визнати, що вона відзначалася дивовижною й рідкісною вродою. В неї була глибока, щиросердна й пристрасна вдача. Жагуча й не надто врівноважена, вона дуже відрізнялася від тих американок, з якими я був доти знайомий. Словом, я закохався, і ми одружилися. Лише коли моє захоплення минулося – а сталося це через багато років, – я усвідомив, що у нас не було нічого, абсолютно нічого спільного. Моє кохання погасло. Якби зникло і її почуття до мене, то нам обом було б легше. Але ж ви знаєте цих жінок! Що б я не робив, ніщо не могло відвернути її від мене. Якщо часами я поводився з нею грубо, навіть брутально, як дехто говорив, то тільки тому, що знав: нам буде набагато легше, коли її любов вгасне чи обернеться на ненависть. Проте змінити її було годі. В англійських лісах вона кохала мене так само палко, як і двадцять років тому на берегах Амазонки. Хай що я робив, вона залишалась такою ж ніжною й люблячою дружиною, як і раніше.

Згодом з’явилася міс Ґрейс Данбар. Вона відгукнулася на оголошення і стала ґувернанткою двох наших дітей. Ви, певне, бачили в газетах її фото. Те, що вона теж надзвичайно вродлива жінка, визнав увесь світ. Я не вдаватиму, що доброчесніший за своїх сусідів, і щиро визнаю, що не міг жити з такою жінкою під одним дахом, щодня з нею спілкуватись і не відчути до неї пристрасного потягу. Містере Голмс, ви ж не будете мене за це картати?

– У ваших почуттях немає жодної провини. Та вона з’явилася б, якби ви якось ці почуття виразили, оскільки згадана молода леді у певному розумінні перебувала тоді під вашим захистом.

– Що ж, може й так, – погодився мільйонер, хоч очі в нього знову сердито зблиснули. – Я не намагаюсь видатися кращим, аніж є насправді. Усе своє життя я простягав руку до того, чого жадав, і брав. А я ніколи не прагнув чогось більше, ніж кохати цю жінку й володіти нею. Так я їй і сказав.

– О, невже ви таки це зробили?!

Голмс, коли хвилювався, міг часом прибрати дуже грізного вигляду.

– Я сказав, що якби міг, то одружився б із нею, але це від мене не залежить. Сказав також, що гроші не мають жодного значення і що я зроблю все для того, щоб вона жила щасливо і в достатку.

– Надзвичайно шляхетно з вашого боку, – зневажливо посміхнувся Голмс.

– Послухайте, містере Голмс, я прийшов сюди давати свідчення, а не вислуховувати повчання. По них я можу звернутися і до когось іншого.

– Я взагалі взявся за цю справу лише заради молодої леді, – жорстко мовив Голмс. – Не знаю, чи те, в чому її звинувачують, набагато гірше за те, що, за вашим власним зізнанням, намагалися вчинити ви. Збезчестити беззахисну дівчину, яка знайшла притулок у вашому домі… Деяким багатіям, в тому числі й вам, слід зрозуміти, що далеко не все на світі можна купити за долари чи фунти.

“Золотий король” сприйняв цей закид напрочуд спокійно.

– Саме це я зараз і відчуваю. Дяка Богові, що мені не вдалося тоді здійснити задумане. Вона й слухати ні про що не хотіла і хотіла негайно поїхати геть.

– Чому ж вона цього не зробила?

– Ну, по-перше, вона має рідних, що залежать від неї, і, покинь вона роботу, залишаться без шеляга за душею. Коли я заприсягнув – а я таки зробив це, – що ніколи більше їй не надокучатиму, вона погодилася зостатись. Та є ще одна причина. Вона знала, що має на мене вплив – ніхто в цілому світі не має на мене впливу сильнішого. От у неї й виникло бажання скористатися з цього впливу, щоб творити добро.

– Яким чином?

– Їй було відомо дещо про мої справи. Я працюю з великим розмахом, містере Голмс, дуже великим – звичайній необізнаній людині важко це осягнути. Я можу будувати чи руйнувати – і зазвичай руйную. Це стосується не лише окремих осіб, але й цілих громад, міст і навіть держав. Бізнес – жорстка й ризикована гра, і слабких у ній просто знищують. Я завжди грав за всіма правилами, чого б це не коштувало. Ніколи не скаржився після поразок, але й не зважав на те, чи скаржились супротивники. Але вона… вона дивилася на все це іншими очима. І, мабуть, мала рацію. Вона вважала, що заздалегідь надто великий для однієї людини достаток не можна будувати на зруйнованому добробуті багатьох тисяч людей, яких залишили без засобів для існування. Ось так вона на все це дивилася і, гадаю, таки зуміла побачити за доларами щось значно важливіше. Помітивши, що я прислухаюся до її слів, вона повірила, що прислужиться людям, позитивно впливаючи на мене. Отже, вона зосталась, а трохи згодом трапилася ця загадкова подія.

– А що думаєте про цю подію ви?

“Золотий король” затулив долонями обличчя і на хвилю глибоко замислився.

– Не заперечуватиму, що все тут спрямоване проти міс Данбар. Внутрішній світ жінок – це суцільна таємниця, і часом вони здатні на таке, що чоловікам і не снилось. Спершу я був приголомшений, майнула гадка, що вона могла перебувати під впливом якихось надзвичайно сильних переживань, хоча це й цілком суперечило її характеру. Пізніше мені спало на думку одне пояснення. Хай чого воно варте, містере Голмс, ви його зараз почуєте. Моя дружина, поза всіляким сумнівом, була страшенно ревнива. Пов’язана з душею ревнивість може бути такою ж несамовитою, як і ревнивість, що стосується зовнішності, і попри те, що для останньої не було жодних підстав – і, думаю, їй це було відомо, – вона усвідомлювала, що ця молода англійка має такий вплив на мої думки та вчинки, якого у неї не було ніколи. Кращого впливу годі й бажати, та це анітрохи не міняло справи. Вона просто шаленіла від люті, до того ж у її жилах текла гаряча кров Амазонії. Можливо, у неї визрів замір убити міс Данбар чи, скажімо, залякати її, погрожуючи зброєю, і змусити покинути нашу оселю. Могло дійти і до бійки, під час якої револьвер випадково вистрелив в ту, котра тримала його в руках.

– Така можливість уже спадала мені на думку, – сказав Голмс. – Справді, це єдина наразі очевидна альтернатива зумисному вбивству.

– Однак вона повністю відкидає цю версію.

– Але це ще не остаточно, чи не так? Можна припустити, що жінка, потрапивши у таке жахливе становище, поспішить додому, у замішанні й далі тримаючи в руках револьвер. Вона могла навіть, не усвідомлюючи того, що робить, жбурнути зброю кудись поміж одяг, а потім, коли її знайшли, спробувала виплутатися, заперечуючи геть усе. Чи є у вас якісь суттєві аргументи проти цієї гіпотези?

– Лише сама міс Данбар.

– Що ж, може й так.

Голмс поглянув на годинник.

– Без сумніву, нам ще сьогодні вдасться отримати дозвіл і вечірнім потягом прибути до Вінчестера. Коли я сам поговорю з цією молодою леді, то, можливо, зумію прислужитися вам більше, хоч не обіцятиму, що мої висновки повністю збігатимуться з вашими бажаннями.

Проте того дня потрібну перепустку ми так і не одержали, а тому, замість їхати до Вінчестера, вирушили до Торського маєтку – гемпширської домівки містера Нейла Ґібсона. Господар нас не супроводжував, та ми мали адресу сержанта Ковентрі, який очолював місцевий поліційний відділок, і першим взявся до розслідування цієї справи. То був високий, худорлявий чоловік з мертвотно блідим обличчям, який мав звичку часом напускати на себе таємничий і загадковий вигляд, ніби натякаючи, що знає чи підозрює значно більше, ніж наважується висловити вголос. Йому було також властиво зненацька переходити на шепіт, ніби він оце допіру натрапив на щось неймовірно важливе – пізніше зазвичай виявлялося, що то якась не варта особливої уваги дрібниця. Та, незважаючи на це, сержант відзначався порядністю, не цурався допомоги й відверто зізнався, що зайшов у глухий кут, розслідуючи цю справу.

– Так чи так я радше працюватиму з вами, містере Голмс, ніж із Скотленд-Ярдом, – говорив він. – Коли вже викликають тамтешніх хлопців, то всіляка довіра до місцевих відразу втрачається, та ще й вони звичайно виявляються крайніми в разі невдачі. А ви, кажуть, завжди ведете чесну гру.

– Я взагалі не відчуваю потреби фігурувати в цій справі, – сказав Голмс, і пригнічений настрій нашого нового знайомого мов рукою зняло. – Якщо мені пощастить розгадати цю загадку, то я б не хотів, щоб моє ім’я згадувалось у зв’язку з нею.

– О, безперечно, це дуже мило з вашого боку, містере Голмс. Знаю, що ваш друг, доктор Вотсон, теж заслуговує на довіру. А зараз, поки ми ще не вирушили до того місця, я хотів би поставити вам одне питання. Його не почує жодна жива душа опріч вас. – Він озирнувся довкола, начебто не наважуючись висловити своє запитання уголос. – Чи не здається вам, що винуватцем може бути сам містер Нейл Ґібсон?

– Мені це теж спадало на думку.

– А ви ж іще не бачили міс Данбар. Вона з усякого погляду просто чарівна. Можливо, йому кортіло прибрати свою дружину з дороги. І ці американці швидше за наших хапаються за зброю. Револьвер-то був його.

– Це встановлено достеменно точно?

– Так, сер. Один із пари, що була у нього.

– Один із пари? А де ж другий?

– Знаєте, у цього джентльмена сила-силенна вогнепальної зброї – чого там тільки немає. Нам так і не вдалося знайти саме того револьвера, але коробка була зроблена для двох.

– Якщо це один із пари, то ви все ж мали відшукати обидва.

– Уся знайдена зброя лежить у будинку. Якщо матимете бажання, то можете її оглянути.

– Напевне, трохи згодом. Гадаю, зараз нам треба разом піти й подивитися на місце, де сталася трагедія.

Ця розмова відбувалася у маленькому передпокої скромної оселі сержанта Ковентрі, яка слугувала заразом і місцевим поліцейським відділком. Пройшовши десь півмилі по відкритій всім вітрам пустоші, яка завдяки зів’ялим зарослям папороті набула золотої з бронзовим відливом барви, ми підійшли до бокових воріт, за якими простяглися угіддя Торського маєтку. Стежина, що бігла через заповідник для фазанів, привела нас на галявину, звідки можна було вже побачити просторий будинок, споруджений на узвишші з дерева й каменю у змішаному тюдорівсько-ґеорґіанському стилі. Неподалік лежала довга, поросла очеретом заводь, посередині вона звужувалась, і саме в тому місці понад нею перекинули кам’яний міст, яким проходила під’їзна дорога. Обабіч мосту, куди прямував наш провідник, вода міліла, і там утворилося кілька окремих маленьких озерець.

– Он тим каменем я позначив місце, де лежало тіло місіс Ґібсон, – показав на землю сержант.

– Я так розумію, ви були тут ще до того, як його перенесли до будинку.

– Так, вони відразу послали по мене.

– Хто саме?

– Містер Ґібсон власною персоною. Коли вдарили на сполох, і він разом з усіма кинувся сюди, то зажадав, аби до прибуття поліції ніхто ні до чого не торкався.

– Розважливе рішення. Я читав у газетах, що постріл було зроблено з близької відстані…

– Так, сер, із дуже близької.

– Біля правої скроні?

– Точнісінько за нею, сер.

– А як лежало тіло?

– Горілиць, сер. Жодних ознак боротьби. Жодних слідів. Жодної зброї. У лівій руці була затиснута коротка записка від міс Данбар.

– Затиснута, кажете?

– Так, сер. Нам ледь вдалося розтулити пальці.

– Це має велике значення. Тепер можна відкинути ідею, що хтось вклав записку в руку покійній, аби пустити поліцію по хибному шляху. Отакої! Якщо мені не зраджує пам’ять, то там було лише кілька слів: “Буду біля Торського мосту о дев’ятій. Ґ. Данбар.” Правильно?

– Так, сер.

– Міс Данбар визнає, що написала цю записку?

– Так, сер.

– Як же вона це пояснює?

– Її захист відкладено до суду присяжних. Вона не скаже ані слова.

– Ця загадка стає, безперечно, дедалі цікавішою. А історія з листом узагалі незрозуміла, правда ж?

– Може й так, сер, – сказав сержант, – проте мені, осмілюсь заявити, вона видалась чи не єдиним ясним моментом в усій цій справі.

Голмс заперечливо похитав головою.

– Якщо припустити, що цей лист не підроблено і справді написано рукою міс Данбар, то його неодмінно мали отримати заздалегідь – скажімо, за годину чи дві до зустрічі. Для чого ж тоді покійна міцно стискала його в руці? Чому вона так дбайливо його зберігала? Навряд чи їй треба було звертатися до нього під час розмови. Хіба це не виглядає доволі дивно?

– Коли послухати вас, сер, то таки виглядає.

– Гадаю, мені слід кілька хвилин спокійно посидіти і все це обміркувати. – Голмс присів на кам’яний уступ балюстради, і я дивився, як його швидкі сірі очі допитливо бігають навкруги. Раптом він підскочив і кинувся на протилежний бік мосту, де вихопив з кишені лупу і заходився вивчати мурування парапету.

– Цікаво, – промовив він.

– Так, сер, ми теж помітили цю щербину. Її, напевне, зробив якийсь перехожий.

На сірому тлі чітко виділялася біла пляма, розміром не більша за шестипенсовик. Обстеживши її зблизька, можна було побачити, що поверхня парапету там вищерблена, либонь, внаслідок потужного і різкого удару.

– Тут знадобилася чимала сила, – задумливо сказав Голмс. Він кілька разів стукнув по балюстраді тростиною, але на ній не залишилося й знаку. – Так, це був сильний удар, до того ж у цікавому місці. Його нанесли не зверху, а знизу, бо слід, як бачите, зостався на нижній кромці парапету.

– Але ж до місця, де лежало тіло, звідси щонайменше п’ятнадцять футів.

– Так, п’ятнадцять футів. На все це варто звернути увагу, а втім, воно може бути зовсім не пов’язане з нашою справою. Думаю, тут нам більше робити нічого. Ви говорили, що не знайшли відбитків ніг?

– Земля була тверда, мов камінь. Узагалі жодних слідів.

– Тоді можемо йти. Спочатку зайдемо до будинку, аби переглянути ту зброю, про яку ви нам розповіли, а опісля ми вирушимо до Вінчестера, оскільки до того, як ужити подальших кроків, мені треба було б побачитися з міс Данбар.

Містер Нейл Ґібсон ще не повернувся з міста, проте у домі нас зустрів знервований містер Бейтс, той самий, що так несподівано відвідав зранку нашу квартиру. Зловісно смакуючи задоволення, він продемонстрував нам вражаючу кількість найрізноманітнішої вогнепальної зброї, яку його господар накопичив за роки свого сповненого пригодами життя.

– Хто добре знає містера Ґібсона і його звички, той без вагань визнає, що у  нього чимало ворогів, – сказав він. – Ладнаючись до сну, він кладе в шухляду біля ліжка заряджений револьвер. Цей чоловік здатний на будь-яке насильство, і трапляються дні, коли ми всі просто тремтимо від страху перед ним. Я певен, що бідна леді, душа якої щойно відлетіла від нас, часто була нажахана просто до смерті.

– Чи бачили ви коли-небудь на власні очі, щоб він піднімав на неї руку?

– Ні, цього я не можу стверджувати. Та бачили б ви, з якою холодною, презирливою зневагою він звертався до неї, навіть у присутності слуг, – знести таке не набагато легше за побої.

– B особистому житті наш мільйонер, схоже, аж ніяк не є втіленням доброчесності, – зауважив Голмс на шляху до залізничної станції. – Що ж, Вотсоне, ми довідались чимало нових подробиць, однак я все ще не бачу й натяку на світло в кінці тунелю. Попри яскраво виражену нелюбов містера Бейтса до свого господаря, завдяки його словам я дійшов висновку, що в момент, коли здійнялася тривога, той знаходився у себе в бібліотеці – стосовно цього сумнівів немає. О пів на дев’яту зі столу прибрали обідній посуд, і доти все йшло як завжди. Метушня почалася пізно ввечері, це правда, але сама трагедія, звісно, сталася близько години, яку зазначено у записці. Жодна людина взагалі не може посвідчити, що містер Ґібсон виходив з дому після того, як о п’ятій повернувся з міста. З іншого боку, міс Данбар, наскільки я розумію, визнала, що призначила місіс Ґібсон зустріч поблизу мосту. Більше вона не сказала нічого, бо адвокат порадив їй до суду мовчати. У нас є кілька надзвичайно важливих запитань до цієї молодої леді, і навряд чи я заспокоюсь, доки з нею не зустрінусь – і то чимшвидше. Мушу зізнатись, що я практично не сумнівався б у її вині, якби не одна річ.

– І що ж це, Голмсе?

– Те, що револьвер знайшли саме у неї в гардеробі.

– Оце так, Голмсе! – вигукнув я. – Мені видавалось, що це найочевидніший доказ супроти неї.

– Та ні, Вотсоне. Це впало мені у вічі ще тоді, коли я вперше перечитував у газетах замітки про цю справу, і ще тоді здалось дуже дивним. А зараз, коли ми взялись розкрити таємницю вбивства, це моя єдина більш-менш тверда підстава для віри в успіх. В усьому мусимо дошукуватись логіки. Там, де її бракує, – підозрювати обман.

– Я не зовсім розумію…

– Ну ж бо, Вотсоне, уявіть себе на якусь хвилю на місці жінки, що замислила позбутися суперниці. Ви, холоднокровно і виважено обмірковуючи кожну деталь, склали план. Написали записку. Жертва прийшла. У вас є зброя. Злочин скоєно. Усе було зроблено бездоганно, просто досконало. І ви хочете сказати, що, так вправно виконавши усе замислене, навік зіпсуєте свою репутацію злочинця, бо забудете пожбурити револьвер якомога далі у зарості очерету, які поруч і поховають його назавжди, а натомість дбайливо понесете знаряддя вбивства додому, та ще й покладете у власному гардеробі, який обшукуватимуть у першу чергу? Втім, Вотсоне, ваші кращі друзі навряд чи назвуть вас інтриґаном, а я взагалі не можу уявити собі, що ви здатні на такі непродумані вчинки.

– Зважте на хвилювання.

– Ні, Вотсоне, гадаю, це неможливо. Якщо злочин заздалегідь холоднокровно сплановано, то спосіб його приховати теж повинен бути спланований заздалегідь. Отож, можна сподіватись, що досі цю справу трактували хибно.

– Однак стільки речей ще потребують пояснення…

– Що ж, саме цим ми і займемося. Коли одного разу ви змінюєте свою точку зору, то багато фактів постають у цілком новому світлі і можуть виявитися ключем до відгадки. Візьмімо, для прикладу, цей револьвер. Міс Данбар заперечує, що коли-небудь його бачила. Згідно з нашою новою теорією, вона говорить щиру правду. Таким чином, у гардероб його підкинули. Хто ж міг це зробити? Та тільки той, хто хотів перекинути вину на неї. А чи не є ця людина справжнім злочинцем? Самі бачите, скільки цікавих запитань виникає на цьому напрямку.

Оскільки ще не було залагоджено всіх формальностей, ми були змушені заночувати у Вінчестері, та вже наступного ранку нам дозволили разом з містером Джойсом Камінґзом, молодим, але вже відомим адвокатом, якому довірили захист звинуваченої, відвідати згадану молоду леді в її камері. Після всього, що ми про неї чули, я очікував побачити жінку казкової вроди, проте ніколи не забуду того враження, яке вона на мене справила. Не дивно, що навіть деспот-мільйонер знайшов у ній щось сильніше за власну особу, щось таке, що зуміло здобути над ним владу. Хто завгодно збагнув би, дивлячись на її вольове, чітко окреслене і, незважаючи на це, витончене обличчя, що навіть якби вона й була здатна на якийсь імпульсивний, неосмислений вчинок, то все одно вроджена шляхетність ніколи не дозволила б їй завдати комусь болю чи страждання. Вона була високого зросту, мала темне волосся, благородну поставу, й усім своїм виглядом викликала повагу до себе. Проте в її карих очах можна було помітити благальний та безпомічний вираз, притаманний зазвичай загнаному у безвихідь створінню, що відчуває, як стискаються тенета довкола, але не знає, як із них вибратись. Та зараз, усвідомивши присутність мого знаменитого приятеля і його готовність допомогти, вона окинула нас сповненим надії поглядом, а на блідих щоках з’явився легенький рум’янець.

– Певне, містер Нейл Ґібсон уже розповів вам про те, що трапилося між нами? – збентежено спитала вона.

– Так, – відповів Голмс, – тому не турбуйтесь, зайвий раз переповідаючи цю історію. Побачивши вас, я готовий повірити у слова містера Ґібсона як щодо впливу, який ви маєте на нього, так і відносно невинності ваших стосунків. І все ж, чому ви не пояснили всього прямо в суді?

– Те, що проти мене могли висунути таке звинувачення, здавалося просто неймовірним. Якщо трохи зачекати, гадала я, то таємниця злочину розкриється сама собою, не змушуючи нас оприлюднювати суто родинні справи, бо це було б доволі болісно для всіх. Та згодом я зрозуміла, що своєю мовчанкою лише погіршую власне становище.

– Люба міс Данбар, благаю вас, не створюйте собі жодних ілюзій! – вигукнув Голмс, і в його тоні прозвучало щире занепокоєння. – Містер Камінґз може підтвердити, що на цю мить всі козирі в руках у звинувачення, і для того, щоб вас виправдали, нам доведеться попрацювати в поті чола. Думати, що ви поза небезпекою, – жорстокий самообман. Отож, щоби дізнатися, як усе було насправді, нам знадобиться ваша допомога.

– Мені нічого приховувати.

– То розкажіть нам про те, як ставилася до вас дружина містера Ґібсона.

– Вона ненавиділа мене, містере Голмс, ненавиділа з усією гарячністю своєї південної натури. Їй не було властиво зупинятися на півдорозі, а оскільки її любов до чоловіка була безмежною, то те саме можна сказати і про ненависть до мене. Вона, мабуть, неправильно розуміла наші стосунки. Я не бажала їй зла, однак кохання мало для неї чітку фізичну спрямованість, і навряд чи вона могла усвідомити, що її чоловіка пов’язував зі мною тільки мисленний, навіть духовний зв’язок, а я залишилася у їхньому домі лише тому, що хотіла спрямувати його владу на добро. Бачу тепер, що припустилася помилки. Нічим не можна виправдати те, що я зосталася там, де була причиною лиха, хоч мій від’їзд, без сумніву, все одно не поклав би йому краю.

– А тепер, міс Данбар, – сказав Голмс, – будь ласка, детально опишіть нам усе, що трапилося того вечора.

– Я говоритиму правду, містере Голмс, наскільки вона мені відома, та не маю змоги підкріпити свої слова доказами, а деякі подробиці – дуже важливі подробиці – не можу ні пояснити, ні уявити собі якесь правдоподібне пояснення.

– Якщо вам вдасться повідомити щось нове, то вірогідне тлумачення може відшукати і хтось інший.

– В такому разі насамперед я хотіла б, щоб ви зрозуміли, чому я опинилася того вечора біля Торського мосту. Вранці я отримала записку від місіс Ґібсон. Мабуть, вона сама поклала її на столі у шкільній кімнаті. У цьому посланні вона просила мене побачитися з нею після обіду десь поблизу мосту, щоб обговорити одну важливу справу; відповідь я мала залишити на сонячному годиннику в саду, бо їй не хотілося, щоб про нашу зустріч довідався хтось іще. Я не бачила приводу для такої таємничості, але виконала її бажання і погодилася. Зваживши на те, що вона прохала знищити записку, я перед тим, як вийти з кімнати, вкинула її до каміна. Місіс Ґібсон як вогню боялася свого чоловіка, який ставився до неї вкрай непоштиво, і я постійно докоряла йому за це. У мене в голові промайнуло, що вона могла діяти так, оскільки не бажала, щоби він дізнався про нашу розмову.

– А вашу відповідь вона зберігала дуже дбайливо…

– Так, я здивувалася, коли почула, що вона не випустила її з рук навіть при смерті.

– Що ж сталося далі?

– Я виконала свою обіцянку. Коли прийшла до мосту, то вона уже чекала на мене. До того моменту я просто не усвідомлювала, як сильно ця бідолашна жінка мене ненавидить. Вона була наче несповна розуму – хоч, гадаю, вона й справді була божевільною, але приховувала це з диявольською підступністю, на яку часом здатні такі люди. Інакше дуже важко пояснити, як їй вдавалося кожного дня байдуже проходити повз мене і жодним поглядом не виказати ту шалену ненависть, що палахкотіла у її серці. Не переказуватиму те, що вона говорила. Уся її дика лють вилилася в огидні, пекучі слова. Я навіть не відповіла – не змогла, та й все одно це нічого б не дало. Бачити її було нестерпно, і я, затуливши вуха, кинулася геть, а вона, й далі осипаючи мене прокляттями, залишилась стояти біля входу на міст.

– Там, де її знайшли опісля?

– За кілька ярдів від того місця.

– Припускаючи, що вона загинула невдовзі по тому, як ви пішли, скажіть, чи не чули ви пострілу?

– Ні, я нічого не чула. Та втім, містере Голмс, я була така схвильована й перелякана цим жахливим спалахом почуттів, що, прибігши додому, відразу метнулася до своєї кімнати, аби хоч трохи заспокоїтись. Навіть якби щось і трапилось, то навряд чи я б це помітила.

– Ви повернулись до себе в кімнату. Чи виходили ви звідти до ранку наступного дня?

– Коли зчинилася тривога і сповістили про смерть цієї безталанної жінки, я вибігла разом з усіма.

– Ви бачили містера Ґібсона?

– Так, він саме прийшов з мосту і вже послав по лікаря та поліцію.

– Він виглядав дуже стурбованим?

– Містер Ґібсон винятково сильна і стримана людина. Не думаю, щоб він дозволив своїм емоціям вийти назовні. Та я добре його знаю, тож бачила, що він глибоко вражений.

– А зараз ми впритул підійшли до найважливішого. Той револьвер, який було знайдено у вашій кімнаті… Ви бачили його раніше?

– Ні, присягаюсь.

– Коли його знайшли?

– Наступного ранку, під час влаштованого поліцією обшуку.

– Поміж вашим одягом?

– Так, під сукнями на підлозі гардеробу.

– І ви не здогадуєтесь, скільки він міг там пролежати?

– Напередодні вранці його ще не було.

– Звідки ви знаєте?

– Того дня я наводила лад у гардеробі.

– Це надзвичайно важливо. В такому разі хтось увійшов до кімнати і поклав там револьвер, аби перекласти на вас провину за скоєний злочин.

– Напевне, так і було.

– А коли це можна було зробити, особливо не ризикуючи?

– Хіба що під час їди та ще в ті години, які я проводила з дітьми у шкільній кімнаті.

– Як, приміром, тоді, коли ви отримали записку?

– Так, того дня я не заходила до себе цілий ранок.

– Спасибі, міс Данбар. Вам більше не відомо нічого такого, що могло б допомогти мені у розслідуванні?

– На жаль, не можу пригадати нічого суттєвого.

– На парапеті мосту, якраз напроти місця, де лежало тіло, ми помітили свіжу щербину. Вона, звісно, не появилася там сама по собі. Може, у вас є якісь ідеї стосовно того, звідкіля вона могла там узятись?

– Це, безперечно, звичайнісінький збіг.

– Дивний збіг, міс Данбар, дуже дивний. Чому вона мала з’явитися саме там і саме тоді?

– Але що могло залишити такий слід? Для цього ж треба було, мабуть, добре постаратися.

Голмс не відповів. Його бліде, енергійне обличчя набуло раптом того натягнутого й відчуженого виразу, за яким я уже безпомилково розпізнавав найяскравіші прояви діяльності його геніального розуму. Це було настільки очевидно, що ніхто не насмілювався зронити й слова, і ми троє – адвокат, ув’язнена і я – продовжували сидіти в усепоглинаючій тиші, зосереджено за ним спостерігаючи. Зненацька мій друг зірвався на ноги, аж тремтячи від збудження і настирливої потреби діяти.

– Ходімо, Вотсоне, хутчіш! – вигукнув він.

– Щось трапилось, містере Голмс?

– Не хвилюйтесь, шановна леді. А ви, містере Камінґз, невдовзі отримаєте від мене звістку. Заради перемоги богині справедливости я дам вам справу, про яку невдовзі заговорить уся Англія. Міс Данбар, ви ще сьогодні дізнаєтесь новини, а поки що хочу запевнити вас, що хмари розсіюються, і я, здається, бачу крізь них світло правди.

Торський маєток знаходиться зовсім недалеко від Вінчестера, та для мене нетерпіння зробило дорогу туди страшенно довгою, а Голмсу вона, схоже, взагалі видавалася безконечною. Не здатний і хвилини всидіти на місці, він або барабанив довгими, чутливими пальцями по шкіряних подушках, або занепокоєно міряв вагон швидкими кроками. Проте, коли ми уже наближались до кінцевої станції, він раптом присів напроти мене – у нас були квитки першого класу, тож лавки в купе стояли паралельно одна до одної, – і, поклавши руки мені на коліна, зазирнув у вічі тим веселим, пустотливим поглядом, за яким я зазвичай здогадувався, що йому сяйнула думка утнути якусь дотепну каверзу.

–  Пригадую, Вотсоне, – мовив він, – ви ніколи не виходите з дому без зброї, коли нам випадає нагода вирушити в одну із наших мандрівок.

Робив я це для його ж блага, оскільки він, заглибившись у вирішення чергової загадки, анітрохи не дбав про власну безпеку, і в скрутному становищі мій револьвер частенько ставав нам у пригоді. Довелося йому про це нагадати.

– О, так, стосовно цього я й справді трохи неуважний. Але зараз зброя при вас?

Я вийняв із задньої кишені невеликий, наче створений саме для таких справ револьвер і простягнув Голмсові. Той, витрусивши на долоню патрони, заходився прискіпливо його вивчати.

– А він на диво важкий, – зауважив.

– Так, гарна робота.

На якусь хвилю він замислився.

– Знаєте, Вотсоне, – озвався врешті, – гадаю, ваш револьвер матиме дуже тісний зв’язок із таємницею, яку ми намагаємось розкрити.

– Любий Голмсе, ви жартуєте.

– Зовсім ні, Вотсоне, я говорю цілком серйозно. Ми проведемо експеримент. Якщо він удасться, то все стане на свої місця. І успіх залежатиме від того, як поведеться за певних обставин це знаряддя. Один патрон залишимо, а решту п’ять вставимо назад. А тепер запобіжник. Ось так! Це збільшить вагу і посилить дію.

Хоч у мене не було жодного уявлення про його наміри, він не надто квапився доводити їх до мого відома, а сидів у глибокій задумі, доки ми не зійшли на маленькій гемпширській станції. Нам пощастило винайняти старезну пошарпану двоколку, і за чверть години ми вже були біля дому сержанта, нашого довіреного друга.

– Ключ до розгадки, містере Голмс? У чому ж він полягає?

– Все залежить від поведінки револьвера доктора Вотсона, – сказав мій друг. – Ось він. А тепер, сержанте, дістаньте-но мені мотузку, ярдів десять завдовжки.

В сільській крамниці знайшовся моток міцної шворки.

– Думаю, це все, що нам знадобиться, – мовив Голмс. – Зараз, коли ваша ласка, ми вирушимо на невелику прогулянку, може й востаннє у цій справі.

Заходило сонце, і його навскісні промені перетворили пагорбисту, густо порослу вересом гемпширську місцину на чарівну осінню панораму. Сержант йшов поруч з нами, час від часу кидаючи на Голмса недовірливі, критичні погляди, які мали засвідчити його глибокі сумніви у здоровому глузді мого компаньйона. Невдовзі місце, де було скоєно злочин, постало перед нами. Я бачив, що мій друг, незважаючи на свою звичну незворушність, по-справжньому схвильований.

– Вотсоне, – сказав він у відповідь на моє зауваження, – спочатку я здорово промахнувся. В мене нюх на такі речі, але й він інколи підводить. Коли у вінчестерській в’язниці ця думка вперше прийшла мені до голови, то видалася просто незаперечною, та одна із вад людського розуму полягає в тому, що один і той самий факт можна витлумачити у безліч різноманітних способів. Та все ж, Вотсоне, нам не залишається нічого іншого, як спробувати.

Дорогою він міцно прив’язав кінець мотузки до ручки револьвера. За якусь мить ми ступили на міст, і Голмс із допомогою сержанта старанно відзначив місце, де лежало тіло. Тоді трохи понишпорив у заростях вересу і папороті, аж доки не відшукав там чималого каменя, якого прив’язав до іншого кінця мотузки і перекинув через парапет мосту так, що той камінь майже торкався води. По тому став на фатальному місці, поодаль від балюстради. В руці у нього був мій револьвер, а мотузка, яку тягнув униз важкий камінь, напнулася як струна.

– Готово! – вигукнув він, підняв зброю вгору, а тоді випустив її з рук. Не встигли ми й оком змигнути, як револьвер прошурхотів по землі, різко стукнувся об парапет і слідом за каменем зник у воді по той бік. Ще не розійшлися кола на поверхні озера, а Голмс уже стояв навколішки біля балюстради, і його радісний  крик сповістив: він знайшов те, що шукав.

– Чи бачили ви коли-небудь наочніший доказ? – збуджено спитав мій друг. – Погляньте, Вотсоне, ваш револьвер розкрив таємницю! – З цими словами він вказав на нову щербину, яка з’явилася на нижній кромці парапету. Її розмір та форма були достоту такими, як і в першої.

– Ми переночуємо у заїжджому дворі, – додав він, піднявшись на ноги і дивлячись на остовпілого сержанта. – Скориставшись багром, ви легко повернете доктору Вотсону його револьвер, а поруч знайдете ще й інший револьвер, уривок мотузки і тягар, за допомогою яких ця мстива жінка намагалася приховати свій злочин і накинути зашморг на шию безневинній жертві. Повідомте містеру Ґібсону, що я зустрінусь з ним завтра вранці, коли можна буде вжити заходів для звільнення міс Данбар з-під варти.

Пізно ввечері того дня ми сиділи, димлячи люльками, у місцевому заїзді. Голмс у кількох словах розповів мені про те, як усе відбувалося насправді.

– Боюсь, Вотсоне, – сказав він, – що внесення до ваших анналів справи про таємницю Торського мосту не додасть мені слави, якої могло б додати. Я мислив надто повільно, і мені явно не вистачало тієї творчої уяви, що в поєднанні з реальними фактами і становить фундамент, на якому ґрунтується моє мистецтво. Мушу зізнатися: надщерблений парапет був достатньою підставою для того, аби негайно дійти належних висновків. І лише моя вина, що цього не було зроблено раніше.

Слід визнати, що розум в цієї нещасної жінки був гострий і підступний, тому викрити її задум було не так уже й просто. У нас за плечима немало пригод, і все ж, гадаю, навряд чи ми зустрічали коли-небудь дивовижніший приклад того, до яких наслідків може привести надто примхливе кохання. Для неї не мало великого значення, була міс Данбар її суперницею у фізичному чи лише у духовному плані – і те, й інше було однаково непростимо. Поза всяким сумнівом, вона ставила цій безневинній леді на карб усі ті недобрі слова і брутальну поведінку, за допомогою яких чоловік прагнув позбутися її нестриманої прив’язаності. Спочатку вона надумала вчинити самогубство. А тоді вирішила зробити це так, щоб накликати на свою жертву лихо, значно гірше за наглу смерть.

Коли крок за кроком простежувати дії цієї жінки, то неможливо минути стороною її надзвичайну хитрість та проникливість. Записка, яку написала міс Данбар, мала засвідчити, що саме молода англійка надумала ступити на шлях злочину. Однак, тривожачись, щоб усе не розкрилось, вона трохи перестаралася, до останнього тримаючи той папірець в руках. Уже сам цей факт повинен був викликати у мене підозру значно раніше.

Тоді вона взяла один із револьверів свого чоловіка – ви ж бачили, у будинку був справжній арсенал, – з наміром пізніше ним скористатися. Точнісінько такий самий револьвер вона зранку сховала у гардеробі міс Данбар, попередньо з нього вистреливши, що легко було зробити у довколишніх лісах, не привертаючи уваги. Потім пішла до мосту, де вигадала надзвичайно хитромудрий спосіб позбутися зброї. Коли прийшла міс Данбар, вона вклала у свої останні слова всю ненависть, яку відчувала до цієї дівчини, а тоді, впевнена, що її ніхто не почує, виконала задумане. Отож, тепер усе стало на місце, і ланцюжок замкнувся. У газетах може з’явитися запитання, чому поліція не проборонувала дно озера волоком на самому початку, та легко бути мудрим опісля, до того ж так чи так знайти щось у густо порослій очеретом заводі – справа непроста, особливо, якщо у вас немає чіткого уявлення про те, де і що саме слід шукати. Що ж, Вотсоне, ми допомогли чудовій жінці і визначному чоловікові. Якщо у майбутньому вони поєднають свої долі, що цілком імовірно, то фінансовий світ може із здивуванням довідатись: містер Нейл Ґібсон таки навчився чогось у тій школі під назвою Життя, де усі ми часом зазнаємо і радості, і смутку.

____________________

© Андрій Маслюх, український переклад, 1998, 2011

P.S. Ілюстрації А. Джилберта – з чудового сайту Camden House, справжньої “Голмсіани” онлайн. Вперше з’явилися у Strand Magazine, де в лютому-березні 1922 р. публікувалося це оповідання.