Джордж Сондерс. Лінкольн у бардо

Saunders

Ніч на 26 лютого 1862 року, цвинтар Оук-Гілл у Вашингтоні. Один із найславетніших американських президентів, Абрагам Лінкольн, серце якого розривається від болю через утрату 11-річного сина та через кривавий хаос, що охопив цілу країну: громадянська війна саме у розпалі. Багатоголосий хор найрізноманітніших неприкаяних душ, які з власної волі застрягли тут, на цвинтарі, між цим світом та потойбіччям, діляться своїми історіями, а тепер не зводять з президента пильних очей. Цитати з реальних і вигаданих творів реальних і вигаданих сучасників. Все це — «Лінкольн у бардо» Джорджа Сондерса, прониклива і пронизлива оповідь, сповнена співчуттям та насичена глибокими сенсами, написана надзвичайно майстерно і скомпонована неймовірно химерно. «Шедевр», — кажуть літературні критики. І додають: «Перш ніж розгорнути цю книжку, забудьте про все, що ви читали раніше. Так чи інак, вона не схожа ні на що».

Книжка на сайті “Видавництва Старого Лева”

Джордж Сондерс

ЛІНКОЛЬН У БАРДО

 

linkoln_u_bardo_0

I

У день нашого весілля мені було сорок шість, їй — вісімнадцять. Знаю, знаю, що ви собі подумали: підтоптаний чоловік (зовсім уже не стрункий, лисуватий, кульгавий на одну ногу, з дерев’яними зубами) користується своїм подружнім правом, мало не до смерті жахаючи сердешну молоду…

Аж ніяк.

Бачте, якраз від цього я й відмовився.

Важко, з розчервонілим від випивки й танців лицем піднявшись уночі після весілля нагору, я знайшов її там виряджену за намовою якоїсь тітки у тонесеньку одежину з шовковим коміром, що ледь помітно тремтів, бо під ним трусилася вона сама, — і не зміг.

Натомість лагідно до неї озвався і відкрив їй своє серце: вона — красуня, я ж — старий, потворний, зужитий; то була дивна партія, що корінилася не в любові, а в доцільності, бо ж батько у неї був убогий, мати хворіла. Саме тому вона й опинилася тут. Усе це я знав дуже добре. Тож і сказав, що й пальцем до неї не торкнуся, адже в її очах бачу лише страх і… відразу (саме цим словом, пригадую, я тоді скористався).

Вона поквапилася запевнити мене, що ніякої відрази не відчуває, та мені впало в око, як аж перекривилося і спалахнуло від цієї брехні її чесне обличчя.

Тоді я запропонував, щоб ми стали… друзями. Щоб на людях поводилися в усьому так, ніби живемо звичайним подружнім життям. Щоб вона почувалася у моєму домі вільною і щасливою, ба більше — постаралася зробити цю оселю своєю. Нічого понад це я від неї не чекатиму.

Саме так ми й жили. Стали друзями. Близькими друзями. Й усе. А проте це вже було дуже багато. Ми разом сміялися і спільно приймали рішення по господарству; завдяки їй я тепер частіше звертав увагу на слуг і говорив з ними не так байдуже, як раніше. Вона мала гостре око й зуміла оновити кімнати за якусь дещицю, незначну частину тієї суми, яку я розраховував на це витратити. Бачити, як вона радіє, коли я переступаю поріг, як нахиляється до мене, коли ми обговорюємо якесь господарське питання, — все це приносило мені таке щастя, що бодай якось його окреслити я навряд чи спромігся б. Я був щасливий, справді щасливий, але почав ловити себе на тому, що частенько промовляю тепер таку собі спонтанну молитву, буквально кілька слів: «Вона тут… ще тут». Моїм домом, таке враження, заструменіла раптом бистра річка, наповнюючи все навколо свіжими пахощами й упевненістю, що зовсім поруч — щось незмінно щедре, цілковито природне, і від усвідомлення цього мені часом аж перехоплювало подих.

Якось увечері, за обідом, коли до нас завітав гурт моїх друзів, вона без усякої спонуки збоку заходилася співати мені хвалебних пісень: розповідати, який я турботливий, розумний, добрий.

Наші очі зустрілися, і я побачив, що говорить вона все це цілком щиро.

Наступного дня я знайшов у себе на столі записку від неї. Сором’язливість перешкоджала їй виявити свої почуття на словах чи на ділі, мовилося там, але моя доброта до неї привела до таких наслідків, що кращих годі й бажати: вона була щаслива, почувалася у нашому домі чудово і тепер прагнула, як сама висловилася, «разом розширювати кордони нашого щастя у той інтимний спосіб, який для мене поки що чужий». Тому й просила, щоб я став тут для неї провідником — так само, як був провідником «у стількох інших проявах дорослого життя».

Прочитавши цю записку, я пішов вечеряти і побачив, як зашарілася вона від хвилювання. Там-таки, при слугах, ми перезирнулися, не приховуючи свого захоплення тим, що́ зуміли все ж створити, незважаючи на геть несприятливі обставини.

Тієї ночі у неї в ліжку я намагався поводитися точнісінько так само, як і до того: лагідно, шанобливо, уважно. Між нами мало що було — тільки цілунки й обійми, — а проте уявіть собі лишень, коли ваша ласка, всю розкіш цього несподіваного привілею. Ми обидвоє відчували, як хвилею здіймається в нас хіть (звісно ж), та в основі її лежало те міцне почуття, що його ми так повільно вибудовували: надійні узи, тривкі і щирі. До недосвідчених чоловіків я не належав: ще тим шаленцем був у молоді роки, чимало часу збавив (сором і згадувати) на Марбл-еллі, у Бенд-боксі, у тому жахливому Вовчому Лігві, та й одружений уже був, і то цілком щасливо, — але сила цього почуття виявилася для мене чимось зовсім новим.

Хоч ми про це й не говорили, проте обидвоє розуміли, що наступної ночі продовжимо досліджувати цей «новий материк», і вранці я вирушив до своєї друкарні, ледь долаючи ту силу тяжіння, яка настійливо веліла мені нікуди з дому не йти.

І треба ж такого — акурат тому дню й судилося стати «днем балки».

Ото вже пощастило, хай йому грець!

Я саме сидів за письмовим столом, коли з-під стелі обірвалася балка й ударила мене точнісінько от сюди. Тож наші плани довелося відкласти, аж доки я одужаю. За порадою лікаря, мене поклали у… словом, вони розсудили, що такий-от… хвороб-короб… буде для мене якраз… е-е…

ганс воллмен

 

Помічний.

роджер бевінс ііі

 

От-от, помічний. Дякую, друже.

ганс воллмен

 

Завжди радий прислужитися.

роджер бевінс ііі

 

Тож там я й лежав, почуваючись геть по-дурному, у тому своєму хвороб-коробі, у кімнаті, тій самій кімнаті, через яку ми недавно пройшли (весело, винувато, тримаючись за руки), прямуючи до її спальні. А тоді лікар повернувся, і його помічники перенесли мій хвороб-короб до нього на хвороб-повіз, і я зрозумів… зрозумів, що наші плани доведеться відкласти на невизначений час. Яке розчарування! І коли, коли тепер спізнаю я в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатиму її оголеною, коли вона повернеться до мене у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо нас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом?

Що ж, схоже, треба дочекатися повного мого одужання.

Прикро, геть прикро все склалося.

ганс воллмен

 

А проте знести можна все.

роджер бевінс ііі

 

Саме так. Хоча, зізнаюся, у той час я так не думав. У той час, на хвороб-повозі, ще вільний, я з’ясував, що можу ненадовго свій хвороб-короб залишити, тож одразу метнувся вбік, здійняв невеличку пилову бурю і навіть розколов вазу, що стояла на ґанку. Проте дружина з тим лікарем так заклопотано обговорювали моє ушкодження, що нічого й не помітили. Це було просто нестерпно. Мушу зізнатися, я таки не стримався і спересердя порозганяв собак: вони заскавуліли і розбіглися хто куди, бо я пройшов крізь них і кожнісінькій навіяв думку про ведмедя. Тоді я був іще на щось таке здатний! Ото були деньки! Це тепер я здатен навіяти собаці думку про ведмедя не більше, ніж повести нашого мовчазного юного друга кудись на обід!

(А він же на вигляд зовсім іще молодий, еге ж, містере Бевінс? Бачите його обриси? А поставу?)

Так чи сяк, повернувся я до свого хвороб-короба й аж заплакав — у той спосіб, який нам тут приступний… ви, юначе, вже з цим стикалися? Коли ми, молодий добродію, у цей-от шпитальний двір допіру прибуваємо, і сльози нас давлять, то відбувається ось що: ми лише легенько напружуємося, в суглобах виникає таке дивне, не надто здорове відчуття, а всередині начебто починають лопатися дрібнесенькі бульбашки. Доки ми ще свіжі, то й обгидитися трохи можемо. Саме так і трапилося зі мною того дня на повозі: я так розгнівався, що з того всього аж у штани наклав, там-таки, у хвороб-коробі, і що ви думаєте? Весь цей час те гівенце так при мені й залишалося і, якщо вже про це мова, — сподіваюся, вам, молодий добродію, ці подробиці не здаються надто грубими чи огидними і дружбі, яка зароджується між нами, шкоди не завдадуть, — воно, те гівенце, — тут, у моєму хвороб-коробі, ще й тепер, цієї хвилини, тільки-от добряче вже підсохло!

Господи, ви що — ще дитина?

Це ж дитина, правда?

ганс воллмен

 

Схоже на те. Тепер, коли ви про це сказали.

Ось він.

Уже майже сформувався.

роджер бевінс ііі

 

Перепрошую. Боже милий… Загриміти до хвороб-короба ще дитям — і слухати, як дорослий описує в усіх подробицях засохле гівенце у своєму хвороб-коробі… ох, не найкращий це спосіб увійти до нового… е-е…

Хлопець. Зовсім іще хлоп’я. Ой, леле.

Дуже перепрошую.

ганс воллмен

 

*   *   *

carroll-oconnor-cemetery

XXXVII

 

Випорснувши крізь передню стіну, ми з містером Бевінсом попрямували геть.

ганс воллмен

 

Пускаючи повз вуха досадливі крики, що долинали з даху: то протестував преподобний.

роджер бевінс ііі

 

Перетнувши навскіс зарослу конюшиною лощину, де оселилося семеро членів родини Палмерів, які занедужали внаслідок паводку, ми невдовзі сягнули вузенької сланцево-сірої стежини, що бігла вниз поміж Коутсом з одного боку і Вемберґом з іншого.

ганс воллмен

 

Шлях наш пролягав повз Федерлі: Блаженні ті, хто помер у світлі.

роджер бевінс ііі

 

Схожий на шахову фігуру пам’ятник з вазою нагорі, яка закінчується чимось подібним на пиптик.

ганс воллмен

 

Далі ми проминули місцинку, де тісною купкою мешкали М. і Дж. Бойдени, Ґрей і Геббард.

роджер бевінс ііі

 

Й опинилися у неглибокій улоговині, яка навесні густо заростає наперстянкою та рудбекією.

ганс воллмен

 

Тепер вона, втім, скидалася радше на чималеньку сіру хащу, що впала у зимову сплячку.

роджер бевінс ііі

 

Звідти на нас позирало двійко по-зимовому в’ялих птахів.

ганс воллмен

 

До нашого роду-племені птахи чомусь особливої довіри не мають.

роджер бевінс ііі

 

Чимчикуючи вниз дальнім схилом Північного пагорба, ми привіталися з Меркелем (його хвицнув бик, але він усе ще сподівався піти до танцю), Постербеллом (вигляд у цього франта був уже геть не той, що колись, та він і далі палко прагнув, щоб у нього відросло волосся, щоб у яснах знову з’явилися зуби, щоб м’язи рук не нагадували більше якісь обвислі стяжки, щоб йому принесли парадний костюм і плящинку парфумів, і букет квітів, а тоді вже він знову вирушить причаровувати жіночі серця…), а ще з містером Вестом та його дружиною (потрапили сюди після пожежі, якої не мало трапитися в принципі, адже вони завжди були страшенно скрупульозні й обережні в усьому, що стосувалося використання в домі вогню) і з містером Діллом (той знай задоволено бубонів: мовляв, у внука в університеті чудові результати, оце навесні вже й диплом отримає — жду не діждусь).

ганс воллмен

 

Потім ми пройшли повз Тревора Вільямса, який колись був мисливцем, а тепер сидів перед велетенською горою всяких-різних тварин, яким свого часу вкоротив віку: тут були сотні оленів, тридцять два чорні ведмеді, троє ведмежат, незліченні єноти, рисі, лиси, норки, бурундуки, дикі індики, бабаки та пуми; достолиха мишей і щурів, чортова гибель змій, сотні корів та телят, один поні (його він збив візком) і тисяч двадцять розмаїтих комах. Кожну з цих істот Вільямс мав тепер потримати в руках, уділяючи їй увагу й любов пропорційно до страху, якого вона зазнала, прощаючись із життям. Минав час, і коли уваги й любові виявлялося достатньо, тварина піднімалася і йшла (летіла, повзла) собі геть, а гора перед Вільямсом трішечки меншала.

роджер бевінс ііі

 

І все одно була височенна — майже така, як шпиль дзвіниці заввишки.

ганс воллмен

 

Мисливець із Вільямса був колись дуже вправний, тож попереду на нього чекали ще роки й роки важкої праці.

роджер бевінс ііі

 

Тримаючи на руках телятко, він окликнув нас і попросив скласти йому товариство; мовляв, добрий це труд, от лише самотньо — страх, бо ж навіть встати і прогулятися не можна.

ганс воллмен

 

Я пояснив, що ми тут у нагальній справі й затримуватися не можемо.

роджер бевінс ііі

 

На знак того, що все зрозуміло, містер Вільямс (славний чолов’яга, після навернення на добро — незмінно веселий, похмурим його тут ніколи й не бачили) помахав нам ратичкою свого теляти.

ганс воллмен

 

*   *   *

XL

 

Попереду, за дещо похиленим уліво обеліском Каферті, навколо свіжозасипаної хвороб-ями зібрався натовп.

ганс воллмен

 

Містер Воллмен підійшов до тієї юрби і делікатно поцікавився:

А новоприбулець ще… з нами?

Він — так, відповів Тобін Мюллер-«Борсук», зігнутий, як завжди, у три погибелі від важкої праці.

Ану стуліть пельки, бо я ’го не чую, гиркнула місіс Спаркс, яка стояла навкарачки, притиснувши до землі вухо.

роджер бевінс ііі

 

XLI

Дружинонько моя люба, кохана лоро лоро

Беру до рук перо у стані такого виликого виснаженя, що до сього може спонукати мене лише глибока любов до всіх вас, особливо після цілого дня такої Безбожної різанини та страху. І мушу насамперед відверто звістити вам, що Том Джилмен сього жахливого бою таки не пережив. Нашу позицію у переліску виявили. Почалася сильна стрільнина, і тут я почув крик. У Тома вцілили, і він упав. Наш Відважний і Шляхотний друг лежав, уткнувшись Лицем у Землю. Я дав Хлопцям завданя будь що помститися, хочби для сього довелося пройти крізь саму браму Пекла.

Мої думки нині у такім стані, що хоч мені й відомо шо ми вирушили у тому напрямку і з тим наміром, але що трапилося далі, згадати я не можу. Знаю тільки, що все Гаразд і що я беру своє вірне перо, аби звістити тобі, що я на разі у безпеці і, пишучи сі рядки, сподіваюся, що моя Люба маленька Родина читатиме їх, втішаючись таким самим Благословіням.

Сюда, у се Місце, я прибув після далекої Дороги, ув’язниний від початку до самого кінця. Був страшний бій… здається, я вже про се писав. Том Джилмен згинув… здається, і про се я вже писав. Однак Той, хто за своєю примхою зберігає житя або його забирає, моє житя зволив зберегти, щоб я мав можливість писати тобі сі рядки. І сказати, що хоч я тут і в ув’язнині, та Благословіня свої рахую всі до одного. От лиш Утомлений на стільки, що в загалі не можу сказати, де я і як сюда втрапив.

Чекаю, аж прийде сестра-жалібниця.

Тут нависають дерева. Віє вітирець. Мені трохи сумно і боязко.

Люба моя, якесь у мене погане передчутя. Здається, баритися тут не варто. Тут, у сім місці великої печалі. Того, хто нас Любить та Оберігає, поблизу ніби то й немає. А позаяк нам треба завжди змагати до того, щоб бути поруч із Ним, то, думаю, гаятися тут нічого. Проте річ у тім, люба моя дружинонько, що я в ув’язнині, і Душою, і Тілом, тож і не спроможний тепер нікуди звідси податися, от ніби кайданами прикутий.

Мушу, отже, шукати й шукати відповідь на запитаня: що ж тримає мене в сьому безконечно печальному місці?

капітан вільям прінс

 

Тут з-під невисокого хвороб-насипу вирвалася зненацька, немов дике створіння з клітки, якась постать і заходилася походжати туди й сюди навкруги, стривожено зазираючи в обличчя містерові Мюллеру, місіс Спаркс та іншим.

роджер бевінс ііі

 

Вояк.

У формі.

ганс воллмен

 

Не бі-ійся, протягнув хтось із юрби. Ти був у тій старій місцині, а тепер — тут, у новій.

роджер бевінс ііі

 

Вояк зробився прозорий, майже невидимий — таке часом трапляється з нами у моменти сильного хвилювання, — а тоді повернувся сторчголов до своєї хвороб-ями.

Та вже за мить знов опинився назовні, з виразом якогось тужливого подиву на обличчі.

ганс воллмен

 

Дружинонько моя люба, Голубонько моя Лоро

У моїй в’язниці лежить якась дуже схожа на мене мішура. Я допіру її оглянув. Моя родимка на щоці, моя, нестеменно моя лінія волосся. Дивитися на ту мішуру якось неприємно. На обпеченому (!) обличчі — сум. А на тулубі — важка рана, про яку не хочеться й

Я тут у пастці і бачу, от сеї миті бачу, що маю зробити, аби опинитися на свободі.

Просто сказати ПРАВДУ — і все буде

Ох, не можу я сього сказати, а треба, треба ж?

Чую, серцем чую, що треба, бо інакше

зостануся на завжди

у сій печальній та жаскій

Лоро, відішли малят, їм не варто чути того, що буде далі.

Я злягався з молодшою з тих двох. Так, злягався. У тому вбогому сільці. Ми з молодшою злягалися, і вона сягнула по мидальон, який ти мені дала, і спитала А добра з неї дружина? сиділа тоді на мені, і стиснула мене стегнами, і дивилася мені в очі, щоб зневажити твою Честь, але запевняю тебе, такої втіхи я їй не зробив (хоч вона стиснула мене ще двічі й очей не відводила) і не заплямував ні твого імени, ні пам’яти, хоча, щоб сказати вже всю ПРАВДУ (й отримати відтак змогу покинути сю місцину), мушу відверто зізнатися: коли вона зігнулася наді мною і почала вкладати мені до уст свої жіночі Принади, спершу одну, потім другу, і питатися А твоя дружина теж так робить, вона теж така шалена? я лиш хрипко зітхнув, і нам обидвом було зрозуміло, що се означало Ні, моя дружина так не робить, вона не така Вільна. І далі весь час, доки ми з нею злягалися у тому брудному перекошеному сараї, де у жалюгодній колисці спало троє малюків, а у Дворі галайкотіло двійко її блідих Сестер і Мати, вона не випускала того мидальона з руки, коли ж було вже по всьому, спитала, можна лишити його собі? Але тоді злощасна хіть уже мене покинула, тож я різко відповів, що ні, не можна. І пішов до лісу. І гірко там плакав. І з достеменною Ніжністю думав про тебе. І вирішив, що найкраще буде обманути.

Обманути тебе.

капітан вільям прінс

 

Обхопивши руками голову, спотикаючись і заточуючись, він тепер без упину крокував, описуючи широкі кола довкруг.

роджер бевінс ііі

 

Високо у небі світив Місяць, і я сказав собі, що іноді заради миру та спокою треба шкодувати тих, кого любиш. Так я й робив. Досі. Мав намір росповісти тобі про се не листовно, а віч на віч. Може, зумів би тоді вкласти у свої слова стільки тепла, що се хоч трохи зм’якшило б удар. Та становище моє, здається, зовсім безнадійне, і додому мені вже не вернутись. Тому й кажу тобі, взиваю до тебе голосом, у якому немає нічого, крім правди (я пирдолив молодшу з тих двох, так, я се робив), у надії, що ти і Той, хто чує всіх і всім прощає, почуєте, і все мені відпустите, і дозволите покинути сю паскудну…

капітан вільям прінс

 

І тут ми побачили біля обеліска сліпучий зблиск і почули вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини, — давно знайомий, а проте мороз від нього пробирав поза плечі так само, як і першого разу.

роджер бевінс ііі

 

І він щез.

ганс воллмен

 

Згори дощем опали потріпані формені штани, сорочка, чоботи й дешева залізна обручка.

роджер бевінс ііі

 

Деякі з упослідженіших представників люду, що зібрався навколо, через усе це мов з ланцюга зірвалися і почали брати того вояка на глум, вистрибувати на його хвороб-насип і викидати там усілякі-різні бридкі й образливі коники — не з ницості, бо жодної ницості в них немає, а радше просто через надмір почуттів.

Тут вони скидаються на диких псів, які прорвалися на бойню, гасають там по сковзкій від крові долівці й упевнені, що тепер уже хоч якась сатисфакція їх не мине, — і власне через цю впевненість мало з глузду не сходять.

ганс воллмен

 

Боже мій, подумав я, ото бідолаха! Цій місцині ти не залишив ані найменшого шансу й бездумно накивав п’ятами, назавжди покинувши всю красу цього світу.

Й заради чого?

Хто його зна.

Абсолютно невиправданий ризик.

Адже піти назавжди, любий добродію, означає проґавити, наприклад, двох допіру обстрижених ягнят, які бекають собі на недавно скошеному полі; чотири рівнобіжні, прямі, мов стріла, тіні, що ледь помітно для ока повзуть боком пістрявої кицьки, яка надумала трохи перепочити опівдні; дев’ять жолудів, що їх порив вітру скинув на вкритий збляклим шифером дах, яким вони й скотилися підстрибом у прив’ялий верес під стіною; запах щойно поставленої на вогонь сковорідки (і ранкове дзеленчання посуду, і баляндраси дівчат на кухні), що долинає до хлопця, який саме взяв до рук бритву і збирається поголитися; шхуну завбільшки з добрячий особняк, що стоїть на якорі у гавані і крениться вліво під натиском свіжого морського бризу, який розвіває прапор та видзвонює снастями, і хор верескливих дитячих голосів зі шкільного подвір’я на березі, по лівому борту, і якийсь просто-таки несамовитий гавкіт: то валує, таке враження, не менше десятка…

роджер бевінс ііі

 

Друже.

Навряд чи зараз доречно…

ганс воллмен

 

Дуже перепрошую.

Просто (вам, безперечно, це вже добре відомо) я не завжди у змозі повністю тут себе контролювати…

роджер бевінс ііі

 

Усі навколо завмерли і зачудовано витріщалися на містера Бевінса, який, так промовляючи, набув стільки додаткових очей, вух, носів, рук і т. д., що нагадував тепер страшенно роздутий букет із частин тіла.

Довелося Бевінсові вдатися до звичного ліку (заплющувати очі і затикати, наскільки вистачало рук, носи й вуха, приглушуючи таким чином чуттєве сприйняття й утихомирюючи думки), й усі ті численні очі, вуха, носи та руки почали чи то втягуватися всередину, чи просто зникати (я ніколи не міг точно це описати).

Юрба тим часом продовжила бешкет на хвороб-насипі вояка: Мюллер-«Борсук» удавано на нього мочився, а поруч присіла навпочіпки місіс Спаркс.

Гляньте, прохрипіла вона, я тут лишила тому страхопудові даруночок.

ганс воллмен

 

*   *   *

16_abraham_lincoln_2_gallery

LXX

У міру того, як кількість загиблих усе зростала і сягала вже небачених висот, а печаль знай примножувалася, нація, яка до того мало що знала про жертви, почала звинувачувати Лінкольна у нерішучості та в помилках у провадженні воєнної кампанії.

Ларрі Теґґ, «Непопулярний Лінкольн: історія американського президента, якого лаяли найбільше».

 

Президент — ідіот.

«Записки Джорджа Б. МакКлеллана про Громадянську війну», за ред. Стівена Сірса.

 

Марнославний, слабкий, незрілий, лицемірний, невихований, неприємний у спілкуванні, а розмовляючи з вами, постійно тицяє вам кулаком під ребра.

Карл Сендберґ, «Роки війни» (з уст Шеррарда Клеменса).

 

Очевидно, особа вельми посереднього характеру, цілковито невідповідна поточній кризі.

Аллан Невінс, «Поява Лінкольна: пролог до Громадянської війни, 1859-1861» (з уст Едварда Еверетта).

 

Під час його промов усі тут мало не засинали. Коли він починав говорити, від бодай якогось поняття про велич не зоставалося й сліду.

Теґґ, там само (з уст конгресмена Чарлза Френсіса Адамса).

 

Безумовно, найслабший з усіх, кого будь-коли обирали [на цю посаду].

Клеменс, там само.

 

Залишиться у пам’яті нащадків як той, хто не вмів читати знаків часу, не розумів ні обставин, ні інтересів, притаманних власній країні… не мав здібності до політики; не розробивши жодного плану, підштовхнув країну до великої війни; припускався непрощенних помилок і врешті-решт, розгубивши всіх друзів, упав сам.

Теґґ, там само (з лондонської «Морнінґ Пост»).

 

Дев’ятнадцять місяців народ, відгукнувшись на ваш поклик, віддавав своїх синів, братів і чоловіків, свої гроші. І що отримав у винагороду? Ви бодай іноді усвідомлюєте, що спустошення, горе та печаль, які проймають сьогодні нашу країну, — це ваших рук справа? Що молоді хлопці, яких понівечили, покалічили, повбивали, які на ціле життя залишилися інвалідами, постраждали через вашу слабкість, нерішучість та нестачу моральної мужності?

Теґґ, там само (з листа С. В. Оукі).

 

Гроші викидають на вітер, десятки тисяч людей чекають, їх просто так, без жодної мети, перегруповують, вони безцільно проходять недешевими мостами, лише для цього й зведеними, а потім повертаються назад тими самими мостами, які тут-таки й розбирають. І все це абсолютно намарно.

Тобіан Клірлі, «Листи одного юніоніста».

 

Якшо ти не підеш у Відставку ми підкинем павука тобі в тарілку і так тобі чортяці гаспидському нашкодим шо будеш знати шо то є ківш лиха будь ти хоч сам бог усемагутній ти потіпахи син іди до чорта і поцілуй мене в дупу і посмокчи мій хрін а мої яйці назви своїм дядьком Хером прокляття на тебе дурнуватий Ейб Лінкольн бий тебе грім вибач шо пишу тобі такі негарні слова але так треба бо ти є тільки три клятий чорномазий негр і нічого більше.

«Дорогий містере Лінкольн», за ред. Гаролда Гольцера.

 

Якщо моя дружина захоче від мене піти, чи можу я силою зброї змушувати її залишатися в нашому «союзі»? Особливо якщо вона б’ється завзятіше, ніж я, краще організована і рішуче налаштована від мене звільнитися?

«Голоси розділеної землі», за ред. Бейнса й Едґара (з уст П. Меллона).

 

Вишикуйте трупи; пройдіть повз увесь той шерег від одного краю до іншого; подивіться на кожного батька, чоловіка, брата, сина; підсумуйте у такий спосіб загальні втрати, а тоді подумайте (якщо негласно розпитати наших військових, то вони скажуть вам, що так робить кожен) про те, що цей безрадісний шерег молодих понівечених доль — то лише початок великої припливної хвилі передчасних смертей, яка скоро неминуче на нас накотиться.

Часопис «Філд-Ґезетт» (Аллентаун).

 

Мир, сер, сотворіть мир: саме про це благають люди ще з часів нашого Спасителя, якщо не з іще давніших. То навіщо ж нехтувати цим закликом нині? Блаженні миротворці, сказано у Писанні, і нам нічого не залишається, як припустити, що правдивим є і зворотне твердження: прокляті палії війни, хоч якою праведною вважають вони справу, за яку боряться.

Часопис «Труз-Сентінел» (Клівленд).

 

Ми не годилися і ніколи не згодимося воювати за ніґґерів ломаного шеляга невартих.

«Забуті голоси Громадянської війни», за ред. Дж. Б. Стрейта  (з листа одного піхотинця з Нью-Йорка до Лінкольна).

 

Ви вхопилися за віжки, зробилися диктатором і встановили нову монолітну форму урядування, яка має відтепер домінувати над правами окремої особи. Ваше правління провіщає страшні часи, коли ми втратимо всі свої свободи на користь прав того моноліта при владі. Батьки-засновники споглядають усе це з занепокоєнням та сум’яттям.

Р. Б. Арнолдс, «Негідник Лінкольн» (з уст Даррела Камберленда).

 

Тож перед нами постала дилема: «Що робити?», бо він має перебувати при владі ще цілих два роки, а існування нашої країни може опинитися під загрозою ще до того, як йому на зміну прийде хтось із клепкою в голові. Як же важко підтримувати геть некомпетентну людину, навіть заради порятунку країни…

Девід Герберт Доналд, «Переосмислення Лінкольна» (лист Джорджа Бенкрофта до Френсіса Лібера).

 

Якщо Ейба Лінкольна переоберуть на ще один термін і на нас чекатимуть ще чотири роки такого нікчемного керівництва, то, сподіваємося, знайдеться десь відважна рука, яка заради загального блага встромить кинджал у серце тирана.

Часопис «Ла-Кросс Демократ».

 

Старий Ейбе Лінкольне,

Прокляття на твою стару проклятущу бісову душу і до біса в пекло тебе триклятого і прокляття на кляті душі твоєї проклятущої бісової родини і до біса в пекло їх усіх триклятих і прокляття на кляті душі всіх твоїх проклятущих бісових приятелів і до біса в пекло їх усіх триклятих.

Гольцер, там само.

 

*   *   *

LXXVIII

Я гукнув Холостяків, які тут-таки з’явилися на поклик і, доки я пояснював, у якому розпачливому становищі ми опинилися, і просив облетіти приступні терени та привести на допомогу всіх, кого пощастить, ширяли над нами, скидаючи донизу крихітні випускні шапочки (і так, на свій милий та наївний лад, виявляючи увагу й зацікавлення).

А що саме треба казати? запитав містер Кейн.

Ми ж не бозна-які майстри слова! озвався містер Фуллер.

Кажіть, що ми тут намагаємося врятувати одного хлопця, пояснив містер Воллмен. Єдиний його гріх у тому, що він — дитя, а творець цього місця через причини, нам не відомі, вважав, що бути дитиною і любити своє життя настільки, щоб хотіти тут залишитися, — страшний гріх, вартий найсуворішої кари.

Кажіть, що ми втомилися бути нічим, і нічого не робити, й узагалі нічого ні для кого не означати, і жити у постійному страху, додав преподобний.

Не певний, що ми зможемо все це запам’ятати, завагався містер Кейн.

Надто вже серйозно звучить, мовив містер Фуллер.

Як вирішить містер Ліпперт, так і буде, сказав містер Кейн. Він же у нас за старшого.

роджер бевінс ііі

 

Хоч, Правду мовлячи, ми Троє були однолітками, адже кожен із нас опинився у цьому Місці посеред двадцять восьмого Року свого життя (на той час не спізнавши ще ні любові, ні шлюбу), серед членів нашого невеликого Гурту я й справді був, якщо підходити до питання суто технічно, вищим, так би мовити, за Званням, бо прибув сюди першим і майже дев’ять років провів тут на Самоті, аж доки до мене Долучився містер Кейн (його доправив сюди Індіанський Спис, який вельми невчасно встромили йому в сідницю); як наслідок, майже на одинадцять років ми з містером Кейном утворили Нерозривний Дует, доки оце Щеня, сиріч містер Фуллер, не надумало стрибнути на п’яну голову з однієї силосної вежі у Делавері, перетворивши відтак наш Дует на повноцінне Тріо.

Обміркувавши цю Справу, я подумав, що долучатися до неї, схоже, не в наших Інтересах, адже вона жодним чином нас не стосується і може становити Загрозу для самої нашої Свободи, й обтяжити нас Згубними Зобов’язаннями, й обмежити наші Намагання завжди та незмінно робити тільки й виключно те, що нам до Вподоби; ба більше, все це може мати Фатальний Вплив на нашу здатність Залишатися тут.

Мені страшенно прикро, гукнув я униз, але ми не хочемо, а отже, й не будемо!

стенлі ліпперт-«прохвесор»

 

Тепер Холостяки посипали нас згори котелками: чорними, похмурими, похоронними; було таке враження, що попри звичну свою легковажність вони усвідомлювали всю вагомість того моменту і хоча й не мали наміру тут баритися, все ж шкодували, що не можуть допомогти.

преподобний еверлі томас

 

Втім, журилися Холостяки недовго.

ганс воллмен

 

Вони ж перебували у пошуку любові (принаймні самі себе в цьому запевняли), а тому мусили постійно бути в русі: сповнені надії, жартівливі, жваві, тільки те й робили, що роззиралися навколо і шукали.

роджер бевінс ііі

 

Шукали новоприбульців або й проґавлених раніше староприбульців, чия достоту незрівнянна врода могла б виправдати втрату свободи, яку вони цінували понад усе.

преподобний еверлі томас

 

Тож уже незабаром за ними тільки закурилось.

ганс воллмен

 

З «прохвесором» Ліппертом на чолі ми влаштували веселі перегони понад усіма нашими теренами.

джин кейн-«шельма»

 

Пролітали низенько над пагорбами та доріжками, проносилися на швидкості крізь хвороб-доми, повітки, дерева і навіть крізь оленя з того, іншого обшару.

джек фуллер-«пустобрех»

 

Який, злякавшись нашого майже одночасного входу і виходу, аж дибки став, ніби його бджола вжалила.

джин кейн-«шельма»

 

*   *   *

C

Наш люд кинувся врозтіч з каплиці, утікаючи через усі чотири стіни одночасно.

ганс воллмен

oak-hill-chapel-side-view.jpg

Багато хто піддавався просто на ходу.

роджер бевінс ііі

 

Ми з містером Бевінсом вискочили надвір разом; у чорнильній темряві ночі стіни каплиці раз по раз осявали спалахи світлоречовини.

ганс воллмен

 

Навколо панував хаос.

роджер бевінс ііі

 

Поволі опала на землю світла сорочка вродливої мулатки, яку колись знай ґвалтували; на білих боках усе ще виднілися криваві відбитки рук.

ганс воллмен

 

Слідом опустилася і широка, порожня вже сукня місіс Годж.

роджер бевінс ііі

 

Повітря повнилося криками, прокльонами та характерним шипучим посвистом: то у розпачі чимдуж розбігалися посковзом хто куди крізь кущі та низьке віття дерев наші любі друзі.

ганс воллмен

 

Деяких здолали такі важкі сумніви, що вони просто втратили здатність пересуватися.

роджер бевінс ііі

 

Тож лише важко хряпалися на каміння, кволо намагалися повзти доріжками, лежали, якісь пожмакані та розбиті на вигляд, упоперек лавок — так, немов оце допіру звалилися з неба.

ганс воллмен

 

У таких-от неподобних позах багато хто і здавався.

роджер бевінс ііі

 

Нараз ми побачили лейтенанта Стоуна, який щодуху мчав через галявину перед каплицею.

ганс воллмен

 

Прямуючи навпростець до містера Фарвелла.

роджер бевінс ііі

 

Припини Оскверняти це Святе місце, КІПТЮ, ану геть звідси!

Оскільки з-поміж усіх мешканців цього Місця я тут найдовше (число Ночей, що їх я пробув тут, перевалило вже за ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ, а число Душ, які, опинившись у цьому Місці, невдовзі його й покинули через своє Боягузтво або бажання Ухилитися від Обов’язку, сягнуло відтоді, за моїми останніми підрахунками, майже ДЕВ’ЯТИ СОТЕНЬ), то кому ж тут Керувати, як не мені, і нехай упаде на мою Голову ПРОКЛЯТТЯ, і то ПРОКЛЯТТЯ цілком ЗАСЛУЖЕНЕ, якщо я дозволю якомусь КІПТЕВІ скористатися всім цим безладом і гармидером як приводом для того, щоб ледарювати!

лейтенант сесіл стоун

 

Веремія навколо вплинула, схоже, й на безмежну самовпевненість лейтенанта, бо під час цієї гнівної промови він не виріс ані на вершок, ба навіть трохи змалів.

роджер бевінс ііі

 

Лейтенант звелів містерові Фарвеллу повертатися до роботи, хоч яка б то була робота і хоч хто б із білих наказав її виконати, а містер Фарвелл тим часом ухопив лейтенанта за комір і одним махом грубо повалив на спину.

ганс воллмен

 

Лейтенант обурено поспитав, як це Фарвелл насмілився у гніві підняти руку на білого, а тоді скомандував Фарвеллові його відпустити; той відмовився, і лейтенант ударив його ногою в груди, і тепер уже навзнак звалився Фарвелл, а лейтенант підхопився на ноги, нахилився і почав обіруч гамселити супротивника кулаками по голові. У розпачі Фарвелл намацав на стежці чималий камінь і вгатив ним лейтенанта в чоло, внаслідок чого той упав, а його трикутний капелюх відлетів убік. Відтак Фарвелл став одним коліном лейтенантові на груди, і тим-таки каменем заходився трощити йому череп, і не спинявся доти, доки той не перетворився на пласку безформну масу. А потому відшкандибав кілька кроків убік, сів долі, обхопив голову руками й безутішно заплакав.

роджер бевінс ііі

 

Тим часом лейтенантова голова швидко набула попереднього вигляду, він ожив і, уздрівши неподалік заплаканого містера Фарвелла, гаркнув: о, виявляється, КІПТІ вміють плакати, нічого собі, у мене й гадки про те не було, бо ж для того, щоб плакати, треба мати людські почуття. А тоді знову звелів містерові Фарвеллу повертатися до роботи, хоч яка б то була робота і хоч хто б із білих наказав її виконати, і містер Фарвелл знов ухопив лейтенанта за комір та повалив навзнак, і лейтенант знов обурено спитав, як це Фарвелл насмілився у гніві підняти руку на білого, і скомандував Фарвеллові його відпустити, і той знову відмовився, і лейтенант знов ударив його ногою в груди…

ганс воллмен

 

І так далі.

роджер бевінс ііі

 

І доки ми бігли звідти геть, ті двоє далі духопелили один одного.

ганс воллмен

 

І жодних ознак того, що це скоро закінчиться, не було.

роджер бевінс ііі

 

Навпаки, вони так оскаженіли, що ця колотнеча могла, либонь, тривати й цілу вічність.

ганс воллмен

 

Хіба що на заваді їй стане якийсь докорінний, немислимий злам дійсності.

роджер бевінс ііі

 


George Saunders © текст, 2017
Андрій Маслюх © переклад, 2019
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2019

Усі права застережено