Арундаті Рой. Бог Дрібниць

Arundhati

«Бог Дрібниць» — це перший роман Арундаті Рой, індійської письменниці та громадської активістки, який одразу здобув світове визнання і отримав Букерівську премію. Події розгортаються в південноіндійському штаті Керала, у мальовничому, але й грузькому світі невеликого містечка на берегах могутньої ріки. У світі каст, традицій, комуністичного руху, занедбаної краси та понівечених людських доль. На тому строкатому тлі Амму, розлучена молода мати двох близнюків, Рахелі та Ести, повернулася до батьківського дому і якось уночі покохала чоловіка, якого її діти любили удень. І порушила основоположні закони функціонування тамтешньої громади. І була покарана, разом зі своїми дітьми.

Книжка на сайті “Видавництва Старого Лева”

Арундаті Рой

БОГ ДРІБНИЦЬ

 

bog_drybnyts_0Травень в Аєменемі — спекотний понурий місяць. Дні довгі й вогкі. Ріка пересихає, а чорні круки ласують манго, які ваблять око поміж зеленим листям нерухомих, немов курявою припорошених дерев. Дозрівають червоні банани. Лускають плоди хлібного дерева. У духмяному повітрі безцільно дзижчать непутящі сині мухи. А потім врізаються на льоту в прозорі шибки і гинуть, спантеличено розбухаючи на сонці.

Ночі ясні, проте водночас просякнуті лінощами та гнітючим очікуванням.

Та вже на початку червня зривається південно-західний мусон і приносить три місяці вітру й води з короткими проміжками різкого, блискотливого сонячного світла, у якому квапляться набавитися невгамовні діти. Усе навколо захоплює буйна, нестримна зелень. Межі розмиваються, бо маніокові тини пускають коріння і зацвітають. Цегляні стіни поростають мохом і зеленіють. Перцеві лози обвивають електричні стовпи. Невгамовні в’юнкі рослини проростають крізь латеритні узбіччя і перекидають пагони через залиті водою дороги. Базарами снують човни. В калюжах у вибоїнах, що залишилися на шосе після дорожніх робіт, заводяться мальки.

Коли Рахель повернулася до Аєменема, лив дощ. Косі сріблясті линви періщили пухку землю й виорювали її, наче кулеметні черги. Старий дім на пагірку насунув стрімкий двосхилий дах собі на самі вуха, ніби гостроконечний капелюх. Посмуговані мохом стіни зробилися м’які й трохи набрякли від вільготи, що сочилася з ґрунту. Буйний, зарослий сад повнився шарудінням різної дріботи, яка сновигала туди-сюди під ногами. В чагарнику терся до блискучого каменя полоз. Вкритим поволокою баговиння ставком з надією курсували у пошуках пари великі жовті жаби. Всипаною листям під’їзною доріжкою шмигнув промоклий мангуста.

Сам дім виглядав порожнім. Двері й вікна зачинені, на передній веранді не було меблів. Проте під домом усе ще стояв блакитний «плімут» з хромованими плавцями, а в домі й далі жила Крихітка-кочамма. То була Рахелина двоюрідна бабуся, дідова молодша сестра. Насправді її звали Навомі, Навомі Іпе, та всі здавна називали її Крихіткою, а Крихіткою-кочаммою вона стала, сягнувши належного для тітки віку. Втім, Рахель приїхала не до неї; щодо цього ні внучата племінниця, ні двоюрідна бабуся не мали жодних ілюзій. Приїхала Рахель до свого брата, Ести. Вони були двояйцевими або, як казали лікарі, «дизиготними» близнюками, тобто народилися з окремих, але одночасно запліднених яйцеклітин. Еста, чи то пак Естаппен, був на вісімнадцять хвилин старший.

Еста з Рахеллю ніколи не були надто схожі між собою, тож навіть у тонкорукому і плоскогрудому дитинстві, з усіма тими глистами і зачосами під Елвіса Преслі, не викликали звичних за таких обставин запитань на кшталт «Хто з них хто?» у вічно усміхнених родичів чи у єпископів Сирійської православної церкви, які часто заїжджали до їхнього Аєменемського Дому по пожертви.

Плутанина виникала глибше, у місцях потаємніших.

У ті розпливчасті перші роки, коли пам’ять щойно розпочала відлік, у житті повно Початків і жодних Кінців, і Все — Назавжди, Естаппен та Рахель визначали себе разом як «я», а окремо, по одному — як «ми». Так, наче були рідкісним різновидом сіамських близнюків, у яких спільне не тіло, а душа.

Навіть тепер, коли минуло вже чимало років, Рахель пригадує, як одного разу прокинулася, хихочучи, бо Есті наснився кумедний сон.

Є у неї ще й інші спогади, на які вона не має права.

Пам’ятає, наприклад (хоч там і не була), що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки в кіно «Абгілаш». Пам’ятає смак бутербродів з помідором — Естиних бутербродів, які той жував у поштовому поїзді на шляху до Мадраса.

І то лише дрібниці.

Так чи інак, тепер вона думає про Есту й Рахель як про «них», бо окремо, по одному, вони вже не ті, ким були, і зовсім не ті, ким гадали стати.

Зовсім.

Тепер життя у кожного з них має різні обриси й форму: в Ести — свої, у Рахелі — свої.

Краї, Кордони, Рубежі, Грані та Межі з’явилися на їхніх окремішніх обріях, наче ватага тролів. Низькорослих істот, які відкидали довгі тіні й патрулювали Туманне Прикордоння. Попід очима у них темніли вже ледь помітні півмісяці; Есті й Рахелі тепер стільки ж років, скільки було Амму, коли та померла. Тридцять один.

Не старі.

І не молоді.

Якраз життєздатного смертного віку.

132035

*    *    *

Завітавши якось до Ести, тиша пустила в ньому коріння і почала ширитися. Вона вийшла за межі голови й узяла у свої тванисті обійми ціле тіло. Гойдала його у ритмі древнього, зародкового серцебиття. Її непримітні, беручкі щупальці обмацували зсередини всі закутки черепа, ніби порохотягом висмоктували горбки і западинки пам’яті, усували давні вислови, знімали їх у нього з кінчика язика. Ті щупальці позбавляли його думки́ слів, у які вони зодягалися, і залишали їх босими й голими. Невимовними. Заціпенілими. А відтак, для стороннього спостерігача, практично відсутніми взагалі. З роками Еста мало-помалу віддалився від світу. Він звик до бентежного восьминога, який жив у ньому і сприскував своїм чорнильним транквілізатором минуле. Поступово причина його мовчання зникла з поля зору, похована десь глибоко поміж заспокійливими складками самого цього факту.

Коли Хубчанд, Естин улюбленець — сліпий і лисий сімнадцятирічний безпородний пес, який до того ж страждав енурезом, — надумав урешті розіграти жалюгідний і затяжний відхід, Еста під час цього кінцевого випробування піклувався про нього так, наче тут тією чи іншою мірою йшлося і про його життя. В останні місяці свого земного буття Хубчанд, який мав найкращі наміри — і геть безнадійний міхур, плентався до собачих дверцят із прикріпленим вгорі клапаном, влаштованих у дверях, що виходили у сад за будинком, пропихав голову назовні — й уривчасто дзюрив усередині, поливаючи підлогу яскраво-жовтою сечею. Спорожнивши міхур, він з чистим сумлінням підводив на Есту свої тьмяні зелені очі, які вкритими баговинням озерцями вирізнялися на посірілому черепі, і плуганився назад до своєї вологої подушки, зоставляючи на долівці мокрі сліди. Коли Хубчанд лежав на тій подушці вже при смерті, Еста бачив вікно спальні, віддзеркалене у його глянцюватих лілових зіницях. І небо за тим вікном. А якось навіть пташку, яка саме там пролітала. Для Ести, вповитого запахом старих троянд, скривавленого спогадами про розтрощеного чоловіка, вже те, що щось таке тендітне, таке нестерпно ніжне вижило, отримало дозвіл на існування, було справжнім дивом. Пташка у польоті, віддзеркалена у зіницях старого пса. Побачене змусило його посміхнутися вголос.

Після того, як Хубчанд спустив-таки дух, Еста почав ходити. Ходив він цілими годинами. Спершу лише по сусідству, та поступово заходив щораз далі й далі поза межі своєї дільниці.

Його звикли бачити на дорозі. Пристойно одягнений чоловік, який спокійно кудись собі крокує. Обличчя в нього засмагло й обвітрилося, як то буває з тими, хто збавляє багато часу під відкритим небом. Загрубіло і поморщилося від сонця. Тепер він виглядав мудрішим, аніж був насправді. Наче рибалка у великому місті. З усіма своїми морськими таємницями.

 

*    *    *

Аєменемський Дім Крихітка-кочамма любила і дбайливо берегла меблі та майно, що їх успадкувала, переживши всіх решта. Скрипку Маммачі і підставку для неї, креденси з Уті, ажурні пластмасові стільці, делійські ліжка, віденський туалетний столик з потрісканими ручками зі слонової кістки на шухлядках. Обідній стіл з рожевого дерева, який зробив Велюта.

Її лякали програми Бі-бі-сі про голод та війни, на які вона часом натрапляла, перемикаючи канали. Давній страх перед революцією і небезпекою поширення марксизму-ленінізму повертався у вигляді свіжих телевізійних тривог, пов’язаних із тим, що зневірених та знедолених людей ставало дедалі більше. Етнічні чистки, голод і геноцид вона вважала безпосередньою загрозою для свого майна.

Двері та вікна у домі Крихітка-кочамма тримала на замку і відчиняла тільки за потреби. Вікнами користувалася лише у кількох чітко окреслених випадках. Щоб дихнути свіжим повітрям. Заплатити за молоко. Випустити заблукану осу (за нею з рушником в руках мала ганятися Кочу-Марія).

Замикала Крихітка-кочамма навіть свій сумний холодильник, на якому вже де-не-де пооблущувалася фарба; тримала там тижневий запас булочок з кремом, що їх Кочу-Марія привозила з пекарні «Бестбейкері» в Коттаямі. І дві пляшки рисового відвару, який пила замість води. На поличці під термостатом зберігалися рештки обіднього сервізу Маммачі, порцелянового з синім китайським візерунком.

У відділення для сиру і масла Крихітка-кочамма запхала з десяток пляшечок інсуліну, які привезла їй Рахель. Мала-бо підозру, що в ці непевні часи навіть найбезневинніший з вигляду перехожий може виявитися ласим до чужої порцеляни, одержимим любителем булочок з кремом чи злодійкуватим діабетиком, який никає Аєменемом у пошуках імпортного інсуліну.

 2857942259_66e7ec7b16_b

Не довіряла Крихітка-кочамма навіть близнюкам. Вважала їх здатними на що завгодно. Взагалі на що завгодно. Вони могли б украсти й те, що самі подарували, припустила вона, і її боляче шпигнула думка, що ось вони знов уявляються їй одним цілим. Наче й не було всіх цих років. Рішуче налаштована не дати минулому жодного шансу на повернення, вона тут-таки змінила формулювання. Вона. Вона могла б украсти те, що сама подарувала.

Крихітка-кочамма зиркнула на Рахель, яка стояла біля столу, і їй упала в око та сама зловісна скрадливість, та сама здатність зберігати повний спокій і тишу, які, схоже, досконало опанував Еста. Рахелин спокій аж трохи її настрашив.

— То які в тебе плани? — запитала вона; голос її звучав різко і трохи тремтів. — На скільки залишаєшся? Вже вирішила?

Рахель спробувала щось сказати, але відповідь виходила якась зазубрена. Ніби шматок бляхи. Тож вона підійшла до вікна і відчинила його. Щоб дихнути свіжим повітрям.

— Не забудь потім замкнути, — нагадала Крихітка-кочамма і зачинила своє обличчя, наче креденс.

 Ріки з вікна більше не було видно.

Колись видно було, доки Маммачі не поставила на задній веранді перші в Аєменемі розсувні двері зі складними стулками. Олійні портрети преподобного Е. Джона Іпе й Алеюті Аммачі (Естиних і Рахелиних дідуся з бабусею) забрали тоді з задньої веранди і перенесли на передню.

Там вони й висіли, Благословенний Малюк з дружиною, обабіч набитої тирсою буйволячої голови.

Тепер преподобний Іпе посміхався своєю самовпевненою прабатьківською посмішкою не до ріки, а до дороги.

В очах у Алеюті Аммачі було радше вагання. Ніби вона хотіла обернутися, але не могла. Либонь, покинути ріку їй було не так легко. Її погляд був спрямований у тому ж напрямку, що й чоловіків, а от серце дивилося куди-інде. Важкі й тьмяні золоті сережки кунукку (свідчення доброти Благословенного Малюка) розтягнули їй мочки і звисали до самих плечей. Через отвори у вухах можна було побачити гарячу ріку і темні дерева, що хилилися над нею. І рибалок у човнах. І рибу.

Хоч із дому ріки більше не було видно, її відчуття Аєменемський Дім зберігав ще й досі — десь так, як морська мушля зберігає відчуття моря.

Таке стрімке, гойдливе, рибоплавне відчуття.

kerala-1

 

*    *    *

З суто практичних міркувань правильно було б, певно, сказати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль. Мабуть, таки правду кажуть, що все може змінитися за один день. Що за кількадесят годин життя може попрямувати у зовсім нове, несподіване річище. І якщо таке трапляється, то до тих кількадесяти годин треба поставитися так, ніби то порятовані від вогню рештки згорілої оселі — обвуглений годинник, припалена світлина, обгорілі меблі: воскресити їх із руїни і докладно обстежити. Зберегти. Витлумачити.

Дрібні події, звичайні речі — спершу дощенту потрощені, а тоді відтворені. Пройняті новим значенням. Ні з того ні з сього вони стають вибіленими кістками, на яких наростає розповідь.

Та стверджувати, що все почалося з приїзду до Аєменема Софі-моль, — то тільки один з можливих поглядів.

З таким самим успіхом можна було б стверджувати, що насправді все почалося тисячі років тому. Задовго до того, як тут з’явилися марксисти. До того, як Малабарське узбережжя підбили під свою руку британці, до того, як у цих краях запанували голландці, до того, як сюди приплив Васко да Ґама, до того, як владу в місті Калікуті захопив заморін. До того, як трьох убитих португальцями сирійських єпископів у пурпуровому облаченні знайшли в морі, де на грудях у них позвивалися кільцями морські змії, а в розкошланих бородах позастрягали устриці. Можна було б навіть стверджувати, що все почалося ще до того, як на цей берег прибуло у човні християнство і просочилося в Кералу, ніби чай з пакетика у воду.

Що насправді все почалося в ті дні, коли було встановлено Закони Любові. Закони, які визначали, кого треба любити і як.

І як сильно.

kochi2

*    *    *

Хоч як неприємно у цьому зізнаватися, заявив близнюкам Чако, та всі вони — англофіли. Ціла родина англофілів, якщо на те пішло. Колись їм вказали не той шлях, вони збилися на манівці й опинилися у пастці поза межами своєї історії, а повернутися назад уже не могли — сліди стер час. Історія подібна на старий дім уночі, говорив він. Дім, де горять усі світильники, а всередині чути шепіт предків.

— Щоб збагнути історію, — провадив далі Чако, — треба ввійти всередину і послухати, що вони кажуть. Придивитися до книжок і до картин на стінах. Принюхатися до запахів.

Еста з Рахеллю не мали сумнівів, що Чако має на думці дім, який стояв за рікою, посеред покинутої і занедбаної каучукової плантації, де вони ніколи ще не бували. Дім Карі-Саїпу, чи то пак Чорного Сагіба. Англійця, який «отубілився». Говорив малаяльською і ходив у мунду. Аєменемського Курца, який зробив Аєменем своїм «серцем пітьми» і застрелився десять років тому, коли батьки хлопця, з яким він жив і кохався, забрали сина додому і відправили до школи. Після самогубства господаря маєток став предметом затяжної судової тяганини між кухарем Карі-Саїпу та його секретарем. Той дім роками стояв пусткою, і мало кому щастило кинути на нього оком. Утім, близнюки добре собі його уявляли.

Дім Історії.

Прохолодна кам’яна долівка, тьмяні стіни і тіні-кораблі, що надимаються та пливуть хтозна-куди. Вгодовані напівпрозорі ящірки, які живуть за картинами, і древні, аж потріскані предки з восково-жовтими обличчями і міцними й гострими пазурами на ногах, предки, які пахнуть старими, пожовклими мапами і перемовляються поміж собою свистючим, папіряним шепотом.

— От лише ввійти досередини ми не можемо, — продовжував Чако, — двері замкнено. Коли заглядаємо у вікна, то бачимо тільки тіні. А коли нашорошуємо вуха і прислухаємося, то чуємо тільки шепіт. Але слів не розуміємо, бо наш розум пойняла війна. Війна, яку ми виграли і програли. Найгірша з усіх воєн. Війна, яка бере мрії у полон і перемріює їх по-своєму. Війна, яка змусила нас захоплюватися своїми поневолювачами і зневажати себе.

— Скоріш уже одружуватися зі своїми поневолювачами, — сухо кинула Амму, натякаючи на Марґарет-кочамму. Чако пропустив її слова повз вуха, а натомість загадав близнюкам подивитися у словнику, що означає «зневажати». Там мовилося: «Виявляти презирство, неповагу до кого-, чого-небудь; ображати кого-небудь, принижувати чиюсь гідність; нехтувати чимось».

Якщо говорити про війну, сказав Чако, про таку війну, яка у нього на думці, — про війну мрій, — то «зневажати» якраз усе це й означає.

— Ми — воєнні бранці, — говорив він. — Наші мрії сфальшовано. Ми нікуди не належимо. Наче судно, яке зірвалося з якоря і пливе у безвість розбурханим морем. Можливо, нам уже ніколи й не дадуть пристати до берега. Нашому горю ніколи не бути достатньо сумним, а радощам — достатньо веселими. Так само й нашим мріям ніколи не бути достатньо великими, а життю — достатньо вагомим. Щоб мати якесь значення.

А тоді, намагаючись вималювати перед близнюками історичну перспективу (хоча власне перспективи, як показали події наступних тижнів, йому самому гостро бракувало), він розповів їм про Жінку-Землю. Уявіть собі, сказав Чако, що наша земля, якій чотири мільярди шістсот мільйонів років, — це сорокашестирічна жінка, десь такого віку, як Алеямма, їхня учителька малаяльської. Ціле дотеперішнє життя Жінки-Землі пішло на те, щоб земля стала такою, якою ми її бачимо. За цей час розділилися океани і виросли гори. Жінці-Землі було одинадцять, вів далі він, коли з’явилися перші одноклітинні організми. Перші тварини, всілякі там черви та медузи, з’явилися, коли їй сповнилося сорок. А коли світом бродили динозаври, їй було вже за сорок п’ять, тобто відтоді минуло лише вісім місяців.

— Порівняно з життям Жінки-Землі вся людська цивілізація, яка оце у нас перед очима, — розповідав близнюкам Чако, — почала розвиватися лише дві години тому. Приблизно стільки, скільки ми їдемо з Аєменема до Кочина.

Благоговінням і смиренням, сказав Чако («Гарне слово — смирення, — подумала Рахель. — Йти і сповнюватися смиренням, анітрохи не переймаючись світом»), сповнює думка про те, що вся сучасна історія, світові війни, війна мрій, людина на місяці, наука, література, філософія, прагнення знань — все це в очах Жінки-Землі лиш одна коротка мить.

— Отже, любі мої, і ми самі, і все, чим ми є чи будемо, — для неї тільки одна-єдина мить, — врочисто мовив Чако, простягнувшись на своєму ліжку і дивлячись у стелю. — За цей час вона встигне хіба що нам підморгнути.

Коли він був у такому гуморі, то послуговувався своїм голосом для читання вголос. У його кімнаті було відчуття, наче ти в церкві. Чако не хвилювало тоді, слухає його хтось чи ні. А якщо хтось таки слухав, то його не хвилювало, розуміють те, що він каже, чи ні. Амму називала це «оксфордським настроєм».

Згодом, після всього, що трапилося, «підморгнути» здавалося вже словом геть недоречним для того, щоб описати вираз очей Жінки-Землі. Адже «підморгнути» — це слово з такими веселими, грайливими краями…

Хоч розповідь про Жінку-Землю близнюки запам’ятали надовго, справжнє захоплення у них викликав Дім Історії — до нього ж було зовсім близенько, рукою подати. Тож вони часто думали про нього. Про той дім за рікою.

Дім, що бовваніє у серці пітьми.

Дім, у який годі ввійти, сповнений шепоту, який годі зрозуміти.

Тоді вони ще не знали, що скоро таки туди ввійдуть. Що перепливуть ріку й опиняться там, де не мали б бути, і з тим, кого не мали б любити. Що великими і круглими від подиву очима дивитимуться, як на задній веранді перед ними розгортається сама Історія.

Поки їхні однолітки з’ясовували більш підхожі для свого віку речі, Еста з Рахеллю побачили, як Історія виставляє свої умови і стягує пеню з тих, хто порушує її закони. Вони почули її глухий удар, від якого аж замлоїло у грудях. Відчули її запах і ніколи вже його не забули.

Запах Історії.

Наче старі троянди на легкому вітрі.

Відтоді він постійно чаївся у звичайнісіньких речах. У плічках для одягу. У помідорах. У гудроні на шосе. У деяких кольорах. В тарілках у ресторані. У відсутності слів. І у порожнечі в очах.

Вони дорослішатимуть, чіпляючись за різні способи якось жити з тим, що трапилося. Намагатимуться переконувати себе, що у масштабі геологічного часу це подія зовсім не суттєва. Жінка-Земля моргнула, та й уже. Адже траплялося й гірше. Гірше траплялося постійно. Проте розради ця думка їм так і не принесе.

*    *    *

ThegodofsmallthingsНа світлині, яку тримав у руках Чако, Софі-моль виповнилося сім років. Вона була вся біла і блакитна. Рожеві губки, й ані тобі натяку на сирійське християнство. Щоправда, Маммачі, вдивляючись у фото, твердила, що ніс у неї від Паппачі.

— Чако, — озвалася Рахель, — можна запитання?

— Хоч два, — мовив той.

— Скажи, ти любиш Софі-моль понад усе на світі?

— Вона — моя донька, — відповів Чако.

Рахель поміркувала над цим.

— Чако, а люди обов’язково повинні любити своїх дітей понад усе на світі?

— Чіткого правила тут немає, — сказав Чако. — Але переважно так і є.

— От, для прикладу, — вела далі Рахель, — тільки для прикладу, може таке статися, що Амму полюбить Софі-моль більше за нас із Естою? Чи ти, для прикладу, полюбиш нас більше за Софі-моль?

— В людській природі все можливо, — відказав Чако своїм голосом для читання вголос. Звертався тепер просто до темряви, геть раптом забувши про маленьку племінницю з фонтанчиком на голові. — Любов. Божевілля. Надія. Безустанна радість.

Із чотирьох речей, можливих в людській природі, найпечальнішою Рахелі видалася Безустанна радість. Мабуть, через тон, яким Чако ці слова промовив.

Безустанна радість. З таким лунким, церковним звучанням. Наче сумна рибина без уст.

Холодний метелик підняв холодну ніжку.

Цигарковий дим в’юнився догори, в ніч. А огрядний чоловік і маленька дівчинка лежали без сну у темряві.

 

*    *    *

То таки був човен. Невеликий дерев’яний валлом.

Човен, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель.

Човен, яким переправлятиметься через ріку Амму. Щоб уночі любити того, кого її діти любили вдень.

Човен такий старий, що пустив коріння. Майже.

Стара сіра човнорослина з човноквітами і човноплодами. З плямою пожухлої трави з обрисами човна під сподом. З цілим човносвітом, який тепер квапливо розбігався хто куди.

Темний, сухий і холоднавий. Тепер уже без даху над головою. Та ще й сліпий.

Білі терміти — дорогою на роботу.

Білі сонечка — дорогою додому.

Білі жуки, що зариваються в ґрунт, подалі від світла.

Білі цвіркуни зі скрипочками білого дерева.

Сумна біла музика.

Біла оса. Мертва.

Біла крихка зміїна шкіра, яка збереглася у темряві, але розсипалася під сонцем.

Та чи стане він у пригоді, цей маленький валлом? Може, він надто старий? Надто мертвий? А може, Аккара — то для нього задалеко?

Kerala-banner-img-2

Двояйцеві близнюки кинули оком через свою ріку.

Міначал.

Сіро-зелена ріка. У ній риби. Небо і дерева. А ночами ще й щербатий жовтий місяць.

Коли Паппачі був ще хлопчиком, якось під час бурі у неї впало старе тамариндове дерево. Лежало там досі. Гладкий стовбур, уже давно без кори, почорнілий від невпинного потоку зеленої води. Неплавни́й плавник.

Десь до третини своєї ширини ріка була їм другом. Доки не починалася Справжня Глибина. Вони добре знали слизькі кам’яні східці (числом тринадцять), за якими починався в’язкий намул. Знали водорості, що їх приносила пополудні з комаракомських заводей зворотна течія. Знали дрібнішу рибу. Пласку дурненьку паллаті, сріблястого парала, хитрющу вусату коорі; іноді траплявся й карімін.

Тут Чако навчив їх плавати (плюскатися без підтримки навколо неосяжного дядькового черева). Тут вони відкрили для себе уривчасту розкіш підводного пердіння.

Тут вони навчилися рибалити. Нанизувати звивистих багряних черв’яків на гачки вудок, які зі струнких стебел жовтого бамбука зробив для них Велюта.

Тут вони опанували мовчання (наче діти Рибальського Люду) і вивчили барвисту мову бабок.

Тут вони навчилися чекати. Стежити. Снувати думки, проте їх не озвучувати. І блискавично реагувати, коли гнучкий жовтий бамбук дугою вигинався вниз, до води.

Тож першу третину ріки вони знали непогано. От інші дві третини — вже гірше.

Друга третина починалася разом зі Справжньою Глибиною. Течія там була бистра і виразна (донизу під час відпливу, догори під час припливу, коли її підганяла вода з заводей).

Третя третина знову була мілка, з брунатною, каламутною водою. Там було повно водоростей, вертлявих вугрів і грузького мулу, який чавився поміж пальцями ніг, наче зубна паста.

Близнюки самі плавали тепер, як тюлені, і кілька разів уже перепливали під наглядом Чако ріку туди й назад; поверталися, ледь дихаючи і косячи очима від напруги, з камінцем, прутиком або листком у руці: то був речовий доказ, який свідчив про перемогу. Проте середина поважної ріки і протилежний берег були явно не тим місцем, де варто тинятися, бавитися чи вивчати щось нове дітям. Еста з Рахеллю визнавали за другою і третьою третинами Міначала право на відмінність, на яке ті цілком заслуговували. Так чи так, переплисти на той берег було не складно. От переправити туди човен з речами (щоб можна було приготуватися готуватися бути готовими) — завдання значно складніше.

Близнюки глянули понад рікою очима старого човна. Дому Історії з місця, де вони стояли, не було видно. Там, у самому осерді закинутого каучукового маєтку, за прибережними мочарами, була лише темрява, що набрякала час до часу сюрчанням цвіркунів.

Еста й Рахель підняли невеликий човен і піднесли до води. Вигляд у нього був здивований, немов у сивої рибини, яка з глибочіні піднялася на поверхню, бо вкрай потребувала сонячного світла. Його, можливо, треба буде вискоблити і почистити, оце й усе.

Двійко щасливих сердець зметнулися кольоровими повітряними зміями у блакитне небо. Та тут усередину неспішним зеленим шепотом забулькотіла ріка (разом з рибою, небом і деревами).

Старий човен повільно опустився і ліг на шостий східець.

Серця пари двояйцевих близнюків опустилися разом з ним і лягли східцем вище.

Спостерігаючи це видовище, глибокоплавні риби прикривали плавцями роти і тихо посміювалися вбік.

Разом з рікою в човні спливла біла човнова павучиха, трохи поборсалася і втонула. Її біла яйцева камера розірвалася передчасно, і гладеньку поверхню зеленої води всіяла добра сотня крихітних павучків (залегких, щоб потонути, і замалих, щоб попливти); тепер течія мала віднести їх до моря. А далі — до Мадагаскару, щоб започаткувати там новий вид малаяльських плавучих павуків.

 

*    *    *

У червні вистави катакалі можна побачити нечасто. Проте є храми, повз які мандрівна трупа не пройде без танцю. Раніше аєменемський храм до них не належав, однак тепер завдяки його розташуванню все змінилося.

В Аєменемі танцювали, щоб змити приниження після відвідин Серця пітьми. Приниження покраяних на кавалки вистав біля басейну. Приниження заробітку на туристах, щоб порятуватися від голоду.

Повертаючись із Серця пітьми, танцівники зупинялися у храмі, щоб попросити прощення у своїх богів. Щоб вибачитися за зневажливе спотворення прадавніх історій. За обмін своєї ідентичності на готівку. За марнування свого життя.

У таких випадках присутність глядачів-людей, звісно, віталася, але була зовсім не обов’язкова.

Koothambalam - Kerala Kalamandalam, Thrissur-729960В кутамбаламі — широкому критому коридорі з колонами, який прилягав до самого осердя храму, де жив Синій Бог зі своєю сопілкою, — били у барабани барабанщики і танцювали танцівники, в міру поринання в ніч поступово змінюючи кольори. Рахель сіла долі, схрестивши ноги й опершись спиною до округлої колони. У тремтливому світлі латунної лампи тьмяно поблискувала висока бляшана посудина з кокосовою оливою. Олива давала поживу вогню. Вогонь освітлював бляшанку.

Історія вже почалася, та це не мало значення, адже глядачам катакалі з давніх давен відомо: таємниця Великих Історій власне у тому й полягає, що жодних таємниць там немає. Великі Історії ви вже чули і хочете почути знову. В них можна вступити на будь-якому відтинку й одразу ж зручно розташуватися. Вони не лоскочуть нервів і не готують вигадливих закінчень. Не дивують непередбаченими поворотами. Їх ви знаєте так само, як дім, де живете. Або запах шкіри коханого. Вам давно відомо, як вони закінчуються, але ви все одно слухаєте їх, ніби вперше. Схожим чином ви живете так, ніби не помрете ніколи, хоч і добре знаєте, що колись помрете. У Великих Історіях наперед відомо, хто житиме, а хто помре, хто здобуде любов, а хто не здобуде. І все ж слухати їх хочеться знов і знов.

Саме тут і криються їхні чари, їхня таємниця.

Для Чоловіка-Катакалі ці історії — наче рідні діти, наче його дитинство. У них він виростав. Вони — це батьківська оселя і лука, де він пустував маленьким. Вони — його вікна і його бачення всього навколо. Тож коли він заходиться розповідати якусь історію, то ставиться до неї ніби до рідної дитини. Дражнить її. Карає. Запускає, наче бульбашку, у повітря. Жартома перекидає на землю, а тоді відпускає. Сміється з неї, бо її любить. Він може за лічені хвилини перенести вас цілими світами, а може годинами споглядати прив’ялий листок. Або бавитися хвостом заснулої мавпи. Він здатен без натяку на якесь зусилля перейти від кривавого шалу війни до блаженства, у яке поринає жінка, миючи волосся у гірському потоці. Від зловісного піднесення злого духа-ракшаси, якому спав на думку новий підступ, — до радісного збудження малаяльської пліткарки, яка почула скандальну новину. Від ніжної чуттєвості матері, яка годує грудьми своє немовля, — до манливої пустотливості, якою дихає посмішка Крішни. Зі щастя він легко видобуде зернину печалі. І піймає непримітну рибину сорому, що плаває у морі слави.

Він оповідає історії про богів, та прядиво його слів снується з безбожного людського серця.

Чоловік-Катакалі — найвродливіший з чоловіків. Адже його тіло — то його душа. Його єдине знаряддя. З трирічного віку його обтісують і вистругують, глянсують і підганяють виключно під оповідання історій. Є в ньому, у цьому чоловікові, який ховається за розмальованою маскою і розмаяними спідницями, справжні чари.

Втім, у наш час він став нежиттєздатним. Непрактичним. Непридатним, призначеним для знищення товаром. З нього кепкують рідні діти. Вони прагнуть бути всім тим, чим він не є. Вони виростали у нього на очах — і поставали чиновниками й автобусними кондукторами. Службовцями нижчого рангу. Щоправда, зі своєю профспілкою.

А сам він завис десь між небом та землею і йти їхніми слідами неспроможний. Бо не може ковзати вздовж поручнів автобусом, відраховуючи решту і продаючи квитки. Не може бути хлопчиком на побігеньках, якого викликають до себе дзвіночком. Не може послужливо гнути спину, тримаючи в руках тацю з чаєм і печивом.

У розпачі він звертається до туризму. Виходить на ринок. І береться торгувати вроздріб своїм єдиним майном. Історіями, які може розповісти його тіло.

Так він стає Місцевим Колоритом.

Kathakali_Dance

Арундаті Рой © текст, 1997
Андрій Маслюх © переклад, 2018
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2018

Усі права застережено

Advertisements