Кадзуо Ішіґуро, один із найвідоміших романістів світу, уперше постає перед читачами також і автором малої прози. Він створює цикл з п’яти оповідань, вишуканих, динамічних, пов’язаних між собою одним із основних персонажів — музикою. Читати ці оповідання — це ніби дивитися старе добре кіно. Ось співак, який у гонитві за минулою славою втрачає єдине, що справді цінував. І чоловік, друзі якого, як виявилося, цінують у ньому лише добрий смак до музики. І ще один співак та композитор, який, долаючи творчу кризу, мимоволі прискорює розпад шлюбу ледве знайомої йому пари. А обдарований, але недооцінений джазовий музикант вирішує, що налагодити кар’єру йому допоможе… пластична хірургія. І насамкінець молодий віолончеліст, який зустрічає дивну наставницю, котра обіцяє розкрити його талант. Так чи інак, саме музика призводить їх усіх до кульмінаційної точки: іноді кумедної, іноді трагічної, іноді бентежної в своїй неосяжності.
Книжка на сайті “Видавництва Старого Лева”
Кадзуо Ішіґуро
НОКТЮРНИ
П’ять історій про музику та смеркання
(уривки)
СПІВАК-КРУНЕР
Того ранку, коли я побачив Тоні Ґарднера, що сидів собі за столиком серед туристів, у Венецію якраз надходила весна. Ми вже відпрацювали цілий тиждень просто на площі, а це, скажу я вам, таки полегша порівняно з усіма тими довгими годинами, коли доводилося виступати у задушливих надрах кафе, заступаючи дорогу відвідувачам, які хотіли вийти на сходовий майданчик. Зранку дув доволі сильний вітер, і наш новісінький тент знай лопотів над головою, проте всі ми почувалися трохи веселіше і свіжіше, й це, гадаю, позначалося і на нашій музиці.
Але стривайте, я говорю так, наче граю в якомусь оркестрі на постійній основі. Насправді ж я — «циган»: так інші музиканти називають хлопців, які снують туди-сюди площею поміж оркестрами у трьох кафе і допомагають там, де є потреба. Здебільшого я граю у кафе «Лавена», але гарячої днини можу відіграти серію композицій разом із хлопцями з «Кваддрі», потім піти у «Флоріан», а тоді — назад через площу до «Лавени». Я у гарних стосунках з усіма — з офіціантами також, — і в будь-якому іншому місті вже мав би постійну роботу. Але тут, де кожен схибнутий на традиціях і минувшині, все не так, все догори дриґом. Деінде хист до гри на гітарі був би тобі тільки на користь. Але тут? Гітара! Менеджери зиркають занепокоєно. Надто вже це сучасно, туристам не сподобається. Торік восени я роздобув собі вінтажний джазовий інструмент з овальним резонаторним отвором — на чомусь такому міг грати Джанґо Рейнгардт, — тож тепер уже ніхто не сприйняв би мене за виконавця рок-н-ролу. Стало трохи легше, але менеджерам кафе це все одно не до вподоби. Правда така: якщо ти — гітарист, то будь ти хоч самим Джо Пассом, постійної роботи на цій площі тобі не знайти.
Є ще, звісно, одна дрібничка: я — не з Венеції, щобільше — взагалі не італієць. Як і той кремезний чех з альтовим саксофоном. До нас добре ставляться, іншим музикантам ми потрібні, та все ж офіційно оформляти нас ніхто не квапиться. Просто грайте і тримайте язик за зубами, постійно твердять нам менеджери. Так туристи й не втямлять, що ви — не італійці. Носіть костюм і темні окуляри, зачісуйте назад волосся — і ніхто жодної різниці не помітить, тільки рота не розтуляйте.
Хай там як, скаржитися мені нема на що. Адже оркестрам-конкурентам в усіх трьох кафе — особливо тоді, коли доводиться грати під тентами одночасно, — потрібна гітара: м’яке, неперервне звучання, яке підсилює мелодію, глухі удари по струнах, що линуть із глибини. Ви, певно, думаєте, що три оркестри на одній і тій самій площі в один і той самий час — це вже занадто, людям очі розбігаються і вуха в’януть. Але п’яца Сан-Марко доволі-таки простора. Прогулюючись площею, турист чує, як позаду згасає одна мелодія, а попереду натомість поступово наростає інша — десь так, ніби він радіо налаштовує. От що туристам не набридає ніколи, то це класика, всі ті інструментальні обробки різних відомих мотивів. Гаразд, це п’яца Сан-Марко, тут найновіші поп-хіти не в пошані. Та все ж що кілька хвилин їм потрібне щось упізнаване, наприклад, один зі старих номерів Джулії Ендрюс або музика з якогось відомого фільму. Пригадую, минулого літа, перебігаючи від одного оркестру до іншого, я зіграв тему з «Хрещеного батька» дев’ять разів за один день.
Так чи так, того весняного ранку ми саме грали перед чималим натовпом туристів, коли я побачив Тоні Ґарднера, який сидів наодинці зі своєю кавою майже навпроти, метрів за шість від нашого тенту. Знаменитості тут на площі — не дивина, і ми цим не особливо переймаємося. Хіба що, відігравши черговий номер, можемо потиху перекинутися між собою: «Гляньте, он там — Воррен Бітті… Дивіться, Кіссінджер… Он та жінка — вона ж знімалася в тому фільмі, де люди міняються обличчями». Ми до цього звикли. Врешті-решт, це ж п’яца Сан-Марко. Та коли я збагнув, що переді мною сидить Тоні Ґарднер, усе було інакше. Мене це схвилювало по-справжньому.
Тоні Ґарднер був колись маминим улюбленцем. Тоді, за комуністів, діставати у нас такі речі було дуже непросто, але мама примудрилася зібрати повнісіньку колекцію його записів. Якось, ще хлопцем, я одну з тих дорогоцінних платівок подряпав. Помешкання наше було тісне, а в цьому віці всидіти на одному місці часом просто неможливо, особливо холодної пори, коли надворі не надто й погуляєш. Отож я собі бавився, стрибаючи з нашої маленької канапи на фотель, якоїсь миті не розрахував стрибок і зачепив програвач. Голка з різким звуком проскородила платівку — діялося те задовго до ери компакт-дисків, — мама вибігла з кухні й розкричалася на мене. Кепсько ж було тоді мені на душі, і то не тільки через крик, а й тому, що я знав: то був один із записів Тоні Ґарднера, які так багато для неї означали. А тепер ще й ця платівка періодично поскрипуватиме й порипуватиме, доки він тихо і проникливо співатиме ті свої американські пісні. Через роки, вже працюючи у Варшаві, я дізнався, що такі записи можна придбати на чорному ринку, і замінив мамі всі її заслухані мало не до дірок альбоми Тоні Ґарднера на нові, зокрема й той, що постраждав був від моїх пустощів. На це пішло понад три роки, але я знай діставав їх один по одному і щоразу, навідуючись до неї, привозив у подарунок нову платівку.
Тож, гадаю, цілком зрозуміло, чому, впізнавши його у чоловікові, що сидів за якихось шість метрів від мене, я справді розхвилювався. Спочатку просто очам своїм не повірив, аж загаявся зі зміною акорду мало не на цілий такт. Тоні Ґарднер! Що б то сказала моя люба матуся, якби це побачила! Заради неї, заради її пам’яті я мусив підійти і перекинутися з ним хоч словом, нехай інші музиканти й кепкуватимуть потім: от, мовляв, коридорний з готелю та й годі.
Утім, не міг же я, звісно, так просто взяти і кинутися до нього, розштовхуючи дорогою стільці та столики. Спершу треба було дограти програму. І наступні три-чотири номери перетворилися, скажу я вам, на справжню агонію: щосекунди мені здавалося, наче американець ось-ось підведеться і піде геть. Але він сидів собі та й сидів, сам-один, втупившись у свою каву і помішуючи її з таким виразом обличчя, ніби ніяк не міг збагнути, що ж то йому принесли. На вигляд не відрізнявся від пересічного американського туриста: світло-блакитна сорочка-поло й широкі сірі штани. Волосся, на обкладинках тих давніх платівок дуже темне і лискуче, було тепер уже майже сиве, але таке ж густе, бездоганно зачесане на той самий манір, що й тоді. Коли він щойно впав мені в око, то тримав свої темні окуляри в руці — інакше я навряд чи його впізнав би, — та доки тривав наш виступ, а я не відводив від того столика погляду, надів їх, потім скинув і знову надів. Вигляд у нього був стурбований, і я розчаровано збагнув, що нашої музики він насправді не слухає.
Наша програма добігла кінця. Не зронивши ні слова, я квапливо вибіг з-під нашого тенту і проштовхався до того місця, де сидів Тоні Ґарднер, а там на мить запанікував, бо й гадки не мав, як до нього заговорити. Тож я зупинився за ним, аж тут якесь шосте чуття спонукало його обернутися і підвести на мене очі — мабуть, за всі ці роки фани не раз отак до нього підступали, — і вже за кілька секунд я, відрекомендувавшись, пояснював, що граю в оркестрі, який допіру виступав, на одному подиху розповідав, що захоплююся ним, а моя мати то й узагалі була справжньою його фанаткою. Ґарднер слухав усе це з незворушним виразом і лише періодично кивав, наче мій лікар. Я все говорив і говорив, він же тільки перепитував час од часу: «Невже? Що, справді?». За якусь хвилину я подумав, що треба вже дати йому спокій, і зібрався піти, аж раптом почув:
— То ви, значить, з тих країв, де заправляли комуністи. Скрутно ж вам, мабуть, доводилося…
— Усе це вже в минулому, — бадьоро стенув плечима я. — Тепер ми — вільна країна. Демократія.
— Радий це чути. А оце щойно для нас виступала ваша команда… Сідайте. Хочете кави?
Я сказав, що не хотів би нав’язуватися, та у голосі пана Ґарднера прозвучала тієї миті м’яка наполегливість:
— Ні-ні, сідайте. То, кажете, вашій матері були до вподоби мої записи?
Тож я сів і став розповідати далі. Про свою маму, про наше помешкання, про ті записи з чорного ринку. Пригадати назви альбомів я не міг, однак заходився описувати зображення на конвертах, наскільки вони мені запам’яталися, а він щоразу піднімав угору пальця і казав щось на зразок: «О, то був “Неповторний”. “Неповторний Тоні Ґарднер”». Ця забава, схоже, припала до душі нам обом, та раптом я помітив, що погляд пана Ґарднера ковзнув кудись повз мене, й обернувся якраз вчасно, аби побачити, що до нашого столика підходить якась жінка.
ЗА БУДЬ-ЯКОЇ ПОГОДИ
Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших інді-гуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубша розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.
Тож натрапити на ще одного поціновувача — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.
У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.
Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.
Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.
— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший…
В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рок-музику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.
Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. А-тебе? У-тебе-є-діти?».
Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».
Наприкінці вісімдесятих ходили чутки, що можна непогано заробити, викладаючи англійську в Японії, і я серйозно подумував туди поїхати, але не склалося. Розглядав я і мандрівку до Бразилії, ба навіть прочитав кілька книжок про особливості тамтешньої культури і послав запит на бланк заявки. Проте у таку далечінь мене все ж не занесло. Південна Італія, нетривалий період у Португалії, потім знову назад сюди, в Іспанію. А тоді раптом не встигаєш озирнутися — і ось тобі вже сорок сім, і на зміну тим, з ким ти колись розпочинав, уже прийшло нове покоління, яке пліткує на інші теми, вживає інший дурман і слухає іншу музику.
Тим часом Чарлі з Емілі одружилися й оселилися в Лондоні. Коли у них з’являться діти, сказав мені якось Чарлі, вони візьмуть мене за хрещеного батька для котроїсь дитини. Утім, цього так і не трапилося. Маю на думці, дитина так і не народилася, а тепер, напевне, вже надто пізно. Мушу зізнатися, я завжди почувався через це дещо розчарованим. Либонь, мені від самого початку уявлялося, що, ставши комусь із їхніх дітей хрещеним батьком, я здобуду таку собі офіційну ниточку, хоч і вельми тоненьку, яка пов’яже їхнє життя у Лондоні з моїм на континенті.
Так чи інак, на початку цього літа я поїхав до Лондона — у гості до них. Про мій приїзд ми домовилися добряче заздалегідь, і коли я за кілька днів перед тим зателефонував, аби переконатися, що нічого не змінилося, Чарлі сказав, що в них обидвох «усе пречудово». Тож я не мав жодної причини сумніватися, що після кількох далеко не найкращих у своєму житті місяців зможу нарешті розслабитися там, де мені незмінно намагалися всіляко догоджати.
МОЛВЕРН-ГІЛЛЗ
Ту весну я провів у Лондоні, і, хоч не все задумане вдалося здійснити, загалом то була переміна вельми приємна. Та тиждень минав за тижнем, надходило літо, і мене поступово знову почав охоплювати звичний неспокій. По-перше, я остерігався випадково зіткнутися ще з кимось із колишніх приятелів по університету, і це скидалося вже на легку параною. Коли я блукав Камден-тауном або порпався у величезних вест-ендських крамницях у покладах компакт-дисків, на які все одно не мав грошей, надто часто мені стрічався хтось із них — і тут-таки заходився розпитувати про мої справи після того, як я покинув університет і вирушив «на пошуки слави й удачі». Не те щоб я бентежився, розповідаючи, як мені ведеться. Просто, за дуже небагатьма винятками, нікому з них не до снаги було збагнути, успішним чи не дуже був для мене той чи інший місяць на тому чи іншому етапі мого життя.
Як я вже сказав, кожної поставленої перед собою цілі я не досягнув, але ж і цілі ці мали характер радше довготерміновий. Поза тим, усі ті прослуховування, навіть найбільш невдалі, давали мені безцінний досвід. Майже щоразу я міг з них щось для себе почерпнути, дізнатися щось про лондонську сцену чи про музичний бізнес загалом.
Деякі прослуховування були організовані дуже професійно. Ти приходив на якийсь колишній склад чи у перебудований гараж, де менеджер — часом цю роль брала на себе подруга когось із членів гурту — записував твоє ім’я, просив трохи зачекати, пропонував чаю, а тут-таки за стіною то гриміла, то стихала гучна музика: там відбувалася репетиція. Здебільш, утім, усе проходило набагато хаотичніше. Насправді, побачивши на власні очі, як підходить до справи переважна більшість гуртів, ти починав розуміти, чому вся музична сцена у Лондоні опинилася за крок від повного краху. Знов і знов тобі доводилося крокувати повз ряди однотипних будинків десь у передмісті, тягнути свою акустичну гітару догори сходами і заходити до затхлої квартири, де на підлозі валялася купа матраців і спальних мішків, а музиканти знай щось бурмотіли собі під ніс і опускали погляд, коли ти пробував його перехопити. Ти грав і співав, вони дивилися на тебе порожніми очима, аж доки хтось урешті клав усьому край словами на кшталт: «Ну, гаразд… Дякуємо, звісно, але це не зовсім наш жанр».
Невдовзі я з’ясував: під час прослуховувань ці хлопці трималися зазвичай якось сором’язливо чи й узагалі ніяковіли, та якщо потім розговорити їх на якісь інші теми, поводилися вже набагато розкутіше. Власне тоді я й збирав усілякі корисні відомості: де розташовані цікаві клуби, наприклад, або назви інших гуртів, яким потрібен гітарист. Часом це могла бути просто підказка про новий концертний номер, який варто подивитися. Одне слово, я ніколи не йшов геть із порожніми руками.
Загалом моя гра на гітарі всім подобалася, а багато хто казав, що бек-вокаліст з мене вийшов би непоганий. Незабаром виявилося, одначе, що є два чинники, які працюють проти мене. Перший полягав у тому, що я не мав належного обладнання. Багатьом гуртам потрібна була людина з електрогітарою, підсилювачами, колонками, бажано на колесах, готова відразу вписатися у концертний графік. Я ж був на своїх двох і з паршивою акустичною гітарою. Тож хоч яке враження справляли мої відчуття ритму та голос, вибір був невеликий: мені відмовляли. І закинути їм було нíчого.
Погодитися ж із другою головною перепоною було вже набагато важче; до того ж, мушу сказати, вона мене неабияк дивувала. Я сам писав для себе пісні — і це теж становило проблему. От цьому я ніяк не йняв віри. Граю я, отже, у якійсь задрипаній квартирі, навколо — кілька позбавлених будь-якого виразу облич, доходжу до кінця, секунд п’ятнадцять чи й пів хвилини стоїть тиша, а тоді хтось із підозрою у голосі запитує: «То чий це був номер?». Один із моїх власних, відповідаю я, і все — приїхали. Хтось знизує плечима, хтось хитає головою, я помічаю єхидні посмішки — і чую звичну вже скоромовку: мені вкотре відмовляють.
Коли це трапилося надцятий раз, я так роздратувався, що сказав:
— Слухайте, щось ніяк я цього не второпаю. Ви що, хочете постійно грати самі лише кавери? Та навіть якщо це — межа ваших амбіцій, звідки, по-вашому, беруться всі ті пісні? Отож-бо й воно, правильно: їх хтось пише!
Та хлопака, до якого я говорив, тільки глипав на мене порожніми очима, а потім відповів:
— Не ображайся, друзяко, але придурків, котрі пишуть пісні, навколо аж кишить…
Властиво, ідіотизм цієї позиції, яку, схоже, поділяла вся лондонська музична сцена, і спонукав мене до висновку, що все тут якщо й не прогнило наскрізь, то вже точно зробилося якесь надзвичайно поверхове та втратило автентичність, причому починаючи від найнижчого, базового рівня, і що це, безперечно, віддзеркалення процесів, які пронизували музичну індустрію загалом, від низу аж до верху.
Са́ме усвідомлення цього, а також те, що з наближенням літа мені дедалі важче було знаходити собі якесь пристановище, і підштовхнуло мене до рішення на деякий час з міста поїхати, попри всю привабливість Лондона, у порівнянні з яким університетські часи просто блякли. Тож я зателефонував своїй сестрі Меґґі, яка разом з чоловіком тримає кафе серед пагорбів Молверн-Гіллз, і так воно й вийшло, що літо я мав тепер провести у них.
НОКТЮРН
Ще два дні тому моєю сусідкою була Лінді Ґарднер. Добре, подумаєте ви, якщо по сусідству зі мною мешкала Лінді Ґарднер, значить, сам я, певно, з Беверлі-Гіллз: якийсь кінопродюсер, мабуть, чи там актор, музикант абощо. Ну, ваша правда: я таки музикант. Та хоч я й пограв за спиною в одного чи двох виконавців, про яких ви чули, до вищої, скажімо, ліги аж ніяк не належу. Бредлі Стівенсон, мій менеджер і, на свій манір, добрий друг уже не перший рік, твердить, що все потрібне для вищої ліги в мене є. Причому потрібне не для сесійного музиканта, а для одного з тих, чиї імена знай миготять у газетних заголовках. Неправда, що саксофоністи тепер у заголовки не потрапляють, каже він, і вкотре наводить імена. Маркус Лайтфут. Сільвіо Таррентіні. Це ж усе джазмени, зауважую я. «А ти ж хто — хіба не джазмен?» — запитує він. Але нині я джазмен хіба що у найсокровенніших своїх снах. Натомість у реальному світі — коли лице в мене не перемотане всуціль бинтами так, як ото сьогодні, — перебиваюся час од часу грою на теноровому саксофоні: іноді отримую пропозицію попрацювати у студії, іноді — у групі, яка втратила постійного виконавця. Потрібна поп-музика — граю поп-музику. Ритм-енд-блюз? Чудово. Реклама авто, вступна тема для розмовного шоу — нема проблем. Тож джазмен я теперечки лише тоді, коли опиняюся у своєму закапелку.
Звісно, я охочіше грав би у вітальні, але живемо ми в такому дешевому будинку, що сусіди по поверху засипали б нас скаргами. Тож довелося мені перетворити на репетиційну залу найменшу нашу кімнатку. Це, як по правді, звичайнісінька комірка — офісний стілець якось помістиш та й уже, — але за допомогою пінопласту, лотків для яєць і старих конвертів з м’якою прокладкою, які передавав з офісу мій менеджер Бредлі, я влаштував там звукоізоляцію. Доки ми з Гелен, моєю дружиною, ще жили разом, вона, побачивши, як я заходжу туди з саксофоном у руках, сміялась і перепитувала, чи не до туалету я часом зібрався. Ну, десь так я іноді там і почувався. Сидів у тому напівтемному, задушливому закапелку і займався суто особистою справою, на яку всім завжди буде начхати.
Ви ж уже здогадалися, що Лінді Ґарднер по сусідству з помешканням, яке я оце описую, ніколи не жила. Не належала вона й до сусідів, які тарабанили у двері, варто було мені заграти десь поза тим моїм закапелком. Коли я назвав її своєю сусідкою, то мав на думці дещо інше; зараз поясню.
До позавчора Лінді перебувала в цьому-от шикарному готелі, в сусідньому номері, й обличчя у неї було повністю забинтоване так само, як у мене. Лінді, звісно, належить великий зручний дім неподалік, та й на допомогу собі вона когось найняла, от доктор Борис і відпустив її додому. Насправді, з суто медичного погляду, їй, мабуть, можна було перебратися туди значно раніше, але тут явно враховувалися ще й інші чинники. Наприклад, удома Лінді було б зовсім не так легко ховатися від камер і колумністів, котрі живляться розмаїтими чутками. Щобільше, я нюхом чую, що зіркова репутація доктора Бориса опирається на процедури, які навряд чи можна вважати законними на всі сто, й саме тому він і тримає своїх пацієнтів на засекреченому поверсі цього готелю, куди не має доступу ні готельна обслуга, ні інші пожильці, і дозволяє їм виходити з номерів лиш у разі крайньої потреби. Якби ви могли зазирнути під усі ці пов’язки, то за тиждень спіткали б тут більше зірок, ніж за місяць — у славному готелі для знаменитостей «Шато-Мармон» у Лос-Анджелесі.
Тож як так трапилося, що людина мого штибу опинилася тут, серед усіх цих зірок і мільйонерів, де обличчя їй змінює найвідоміше світило цієї справи у місті? Гадаю, все почалося з мого менеджера Бредлі, який і сам не те щоби був у вищій лізі за свого, та й Джорджа Клуні нагадує не більше за мене. Уперше він обмовився про це ще кілька років тому, ніби жартома, але потім, повертаючись до цієї теми, робився щораз серйозніший. Щоб не ходити околяса, суть його слів зводилася до того, що з лиця я геть незугарний. І саме це, мовляв, не дозволяє мені пробитися до вищої ліги.
— Подивися на Маркуса Лайтфута, — говорив він. — Подивися на Кріса Буґоскі. Або на Таррентіні. Є у них своє неповторне звучання, як у тебе? Ні. Є у них твоя м’якість? Твоє бачення? Володіють вони бодай наполовину твоєю технікою? Ні. Тільки-от на вигляд їм нічого не бракує, тому й усі двері для них відчинені.
— А Біллі Фоґель? — відмагався я. — Він же страшний, як чортяка, — і цілком успішний.
— Біллі страшнючий, твоя правда. Але ж він і сексуальний — такий собі паскудник, гламурна потвора. А от ти, Стіве… Ти — потвора понура, потвора-невдаха. Теж потворний, тільки не в той бік. Слухай, а тобі ніколи не спадало на думку якось це поправити, хоч трохи? Піти до хірурга, маю на увазі?
Дома я переповів усе це Гелен: думав, вона, як і я, тільки посміється, та й по всьому. Спочатку ми й справді добряче завдяки Бредлі пореготали. Потім дружина підійшла, обняла мене і сказала, що принаймні для неї я найвродливіший хлопець у цілому світі. Затим злегка, на крок, відступила і примовкла; я спитав, що таке, вона відповіла: та ні, нічого. А відтак сказала, що ймовірно, лише ймовірно, якась рація у словах Бредлі все ж таки є. Може, мені й справді варто поміркувати про те, щоб трішечки це поправити.
— І не треба так на мене дивитися! — верескнула вона, побачивши вираз мого обличчя. — Усі так роблять! А для тебе це взагалі професійна необхідність. Хоче хтось стати шикарним водієм — іде і купує собі шикарне авто. Ти — не виняток.
Тоді, одначе, я цю ідею з голови викинув, хоч і почав мало-помалу звикати до думки, що я — «потвора-невдаха». По-перше, в мене не було на щось таке грошей. Насправді в ту хвилину, коли Гелен говорила про шикарного водія, над нами висіло дев’ять з половиною тисяч доларів боргу. Ну, це взагалі на Гелен дуже схоже. Багато що в ній мені страшенно подобалось, але ось ця здатність цілковито забувати про те, в якому стані наші фінанси, і вимріювати собі нагоди для нових чималих витрат — тут моїй дружині рівних не було.
Гроші грішми, проте й від самої думки про те, що хтось візьме і почне мене чикрижити, я був зовсім не в захваті. Для чогось такого я просто не годжуся. Якось, коли ми з Гелен тільки почали зустрічатися, вона покликала мене на пробіжку. Стояв морозний зимовий ранок; бігун з мене, як по правді, завжди був кепський, але я захопився Гелен по-справжньому і хотів справити враження. Отже, побігли ми навколо парку, і спочатку я встигав за нею навіть непогано, аж тут раптом перечепився об щось тверде, що стриміло з землі. Нога заболіла не те щоб дуже сильно, та коли я стягнув кросівку й шкарпетку і побачив, що ніготь на великому пальці заламався і задерся догори так, ніби надумав привітатися зі мною на гітлерівський манір, то відчув, як до горла підступила нудота, а потім просто зомлів. Такий я вже є. Тож самі бачите, що пластичною хірургією я не захоплювався, аж ніяк.
Поза тим поставало, цілком природно, питання принципу. Гаразд, я вже казав, що до прибічників мистецької цілісності не належу. За винагороду зіграю вам будь-яку жуйку. Це, втім, була пропозиція зовсім іншого ґатунку, і якась гордість у мене все ж іще залишалася. Щодо одного Бредлі таки мав рацію: я вдвічі талановитіший за багато кого в нашому місті. Однак обдарованість нині, схоже, великого значення не має. Тепер усе зводиться до образу, ринкової привабливості та частої появи на сторінках журналів і в телешоу, до вечірок та людей, з якими ходиш на ланч. Мене ж від усього цього аж нудило. Я — музикант, навіщо мені встрявати в усі ці забави? Чому не можна просто грати те, що любиш і вмієш, якомога краще, постійно вдосконалюватися, нехай навіть у себе в закапелку? І тоді, можливо — от справді, чому б не припустити таку можливість? — одного чудового дня мене почують і належно оцінять справжні любителі музики.
ВІОЛОНЧЕЛІСТИ
Після ланчу ми грали тему з «Хрещеного батька» вже втретє, тож я поглядав на туристів, що сиділи на площі, і намагався вирахувати, хто з них слухає її того дня вже не вперше. Взагалі вони здебільшого не проти послухати улюблений мотив ще раз чи й два, проте давати їм таку можливість надто часто не можна, а то ще подумають, наче ви не маєте гідного репертуару. Втім, цієї пори року у повторенні номерів зазвичай нічого такого немає. Завдяки першому натяку на осінні вітри і просто сміховинній ціні на каву люди за столиками не засиджуються. Хай там як, саме тому я й блукав поглядом по обличчях на площі, коли раптом побачив Тібора.
Він махав рукою, і спершу я подумав, що то до нас, але потім збагнув, що це радше спроба привернути увагу офіціанта. На вигляд він постаршав, додав на вазі, та все ж упізнати його було зовсім не важко. Я легенько підштовхнув ліктем Фабіана, який сидів зі своїм акордеоном поруч, і кивнув у бік Тібора; показати як слід не міг, бо саме мусив обіруч тримати саксофон. Якраз тієї миті я й усвідомив, що з гурту, який того літа познайомився з Тібором, нікого, крім нас із Фабіаном, уже й не зосталося.
Гаразд, то було сім років тому, та все одно мене ця думка вразила. Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.
Наш номер добіг кінця, і Фабіан невдоволено зиркнув на мене: той поштовх припав акурат на його «персональний пасаж» — не те щоб соло, та все ж один із тих рідкісних моментів, коли скрипка і кларнет змовкають, я забезпечую не надто гучне тло, а мелодію тримає власне він зі своїм акордеоном. Коли я спробував пояснити і показав на Тібора, котрий тепер уже помішував за столиком під парасолею каву, Фабіан начебто й не відразу його згадав і врешті-решт лише буркнув:
— А, так-так, хлопець з віолончеллю… Цікаво, чи він і далі з тією американкою.
— Ні, звісно, — відповів я. — Хіба ти не пам’ятаєш? Та історія тоді й закінчилася.
Фабіан стенув плечима і зосередився на своїх нотах, а за мить ми розпочали вже наступний номер.
Мені стало трохи прикро, що Фабіан не виявив більше інтересу, але він, наскільки пригадую, ніколи тим молодим віолончелістом особливо й не цікавився. Бачте, Фабіан, він же й грав тільки по барах та кафе. Не те що Джанкарло, наш тодішній скрипаль, чи Ернесто, який був у нас за басиста. Вони вивчали музику систематично, а тому хтось на кшталт Тібора завжди викликав у них щирий захват. Можливо, до цього захвату домішувалася ще й дрібка заздрості, адже музичну освіту Тібор здобув першокласну, й у нього все було попереду. Та, якщо чесно, їм, як на мене, просто подобалося брати під своє крило таких-от Тіборів і трохи за ними наглядати, а може, й готувати до того, що чекає попереду, до ймовірних розчарувань, з якими неминуче доведеться колись зіткнутися.
Те літо сім років тому було незвично гаряче, й іноді навіть тут, у нашому місті, здавалося, наче ти десь ген на Адріатиці. Понад чотири місяці ми грали назовні, під тентом кафе, перед столиками на площі, і навіть попри два чи три електровентилятори, що гуділи навколо, спека таки добряче нас діймала. Проте загалом сезон видався вдалий, туристів приїжджало багато, особливо з Німеччини й Австрії, та й місцевих, які втікали від жаріні на узбережжі, теж було чимало. А ще того літа ми почали помічати серед приїжджих росіян. Сьогодні на туристів з Росії ніхто вже не звертає уваги, вони нічим особливим не вирізняються. Тоді ж то були ще рідкісні пташки — рідкісні настільки, що їм оглядались услід. Дивно одягнені, вони ходили повсюди сторожко, ніби новачки у школі. Тібора ми вперше побачили, коли мали перерву між виступами і підживлялися за великим столом, який у кафе ставили збоку спеціально для нас. Він сидів неподалік, проте знай підхоплювався на ноги і переставляв футляр зі своєю віолончеллю так, щоб на нього не потрапляло сонце.
— Гляньте, — сказав Джанкарло, — онде студент-музикант з Росії, якому нема на що жити. І що ж він робить? Правильно, викидає гроші на каву, і то не де-небудь, а на головній площі.
— Дурень, бігме, дурень, — озвався Ернесто. — Але дурень романтичний. Помиратиме з голоду, але від утіхи посидіти від обіду до самого вечора у нас на площі не відмовиться.
Тібор був худорлявий, мав волосся пісочного кольору і носив геть немодні окуляри у велетенській оправі, які робили його схожим на панду. Він з’являвся на площі день у день, і — не пам’ятаю, як саме це почалося, — незабаром ми вже сиділи і балакали з ним у перервах між виступами. Іноді, якщо він приходив увечері, ми після виступу кликали його до свого гурту, а вряди-годи ще й частували вином та хрусткими скибочками підсмаженого хліба.
Невдовзі ми з’ясували, що Тібор не росіянин, а угорець; був він, либонь, трохи старшим, аніж нам здалося спочатку, бо навчався вже і в Королівській музичній академії у Лондоні, і два роки під орудою Олега Петровича у Відні. Там йому спершу довелося нелегко, але з часом він таки призвичаївся до легендарних уже нападів гніву, властивих старому маестро, і Відень покидав з упевненістю — і з кількома запрошеннями від розкиданих по всій Європі хоч і невеликих, але престижних концертних залів. Та згодом концерти почали скасовувати через низький інтерес з боку публіки, і тоді довелося йому грати музику, яка нічого, крім відрази, в нього не викликала; жити в готелях було надто дорого, або ж треба було миритися з далеко не найкращими умовами.
Тож добре організований мистецько-культурний фестиваль, який проводять у нашому місті, став для Тібора давно вже потрібною нагодою бодай спробувати дати своїй кар’єрі новий поштовх, а коли давній приятель з Королівської академії ще й запропонував безкоштовно пожити влітку у нього в помешканні на березі каналу, він не вагався ані хвилини. Наше місто, за словами Тібора, дуже йому подобалося, але грошей постійно бракувало, і хоч він давав час од часу сольні концерти, мусив тепер добре подумати, як бути далі.
Послухавши кілька разів про всі ці труднощі, Джанкарло й Ернесто вирішили, що треба спробувати якось йому допомогти. Ось так Тібор і зустрівся з паном Кауфманном, далеким родичем Джанкарло з Амстердама, який мав непогані зв’язки у світі готельного бізнесу.
ДРАГОМАНІЯ 