Срібне крісло

ІІІ

Король виходить у море

Крізь просвіт у горах, що їх Джил ще раніше помітила в глибині суші, призахіднє сонце освітлювало простору рівнину. Віддалік стояв замок; у навскісному промінні поблискували флюгери, виднілися мури, височіли вежі – стільки, що годі й полічити. Дівчинка зроду не бачила ще такого прегарного замку. Трохи ближче була пристань із білого мармуру; біля неї погойдувався на хвилях золотаво-багряний вітрильник з високим носом і високою кормою; на щоглі майорів великий стяг, кожну палубу прикрашали менші прапорці, а вздовж фальшбортів пломеніли сріблом на сонці щити. З пристані на корабель перекинули трап, і ним ось-ось мав піднятися якийсь ветхий старий, зодягнутий у пурпуровий плащ, з-під якого виглядала срібна кольчуга. На голові у нього блищав тонкий золотий обруч, а біла мов молоко борода сягала мало не до пояса. Стояв він доволі прямо, опираючись одною рукою на плече багато одягнутого лорда, не такого немічного, але теж старого і кволого (у нього сльозилися очі, та й узагалі він виглядав так, наче його могло здути вітром).

Король, вочевидь, мав намір виголосити промову. Перед ним стояв візок, у який було запряжено віслючка, не більшого за великого собаку. У візку сидів опецькуватий гном, вбраний не згірш за короля, хоч його пишні оторочені хутром шати й не справляли такого враження, позаяк зливалися з оксамитовими подушками, на які він важко опирався. Гном був, либонь, однолітком короля, проте виглядав трохи міцнішим, а в його жвавих очах світилася проникливість. Лиса голова виблискувала у сонячних променях, наче велетенська куля для більярду.

Трохи далі пів колом розташувалися придворні, як зараз-таки здогадалася Джил. Ось де було на що кинути оком, взяти хоча б їхнє вбрання та обладунки! Люд, який зібрався на пристані, скидався радше на квітник. Втім, дівчинка аж рота розкрила від здивування не тільки через це. Річ у тім, що людиною у повному значенні був, мабуть, ледь кожен п’ятий із присутніх. Про зустріч із рештою у нашому світі можна хіба лишень мріяти. Тут стояли фавни, сатири і кентаври, яких Джил раніше бачила на малюнках, а також гноми. Ще тут було чимало звірів – ведмедів, борсуків, кротів, леопардів, мишей та різних птахів. Проте вони зовсім не нагадували тих тварин, які водяться в Англії. Деякі вирізнялися зростом: миші, приміром, ходили на задніх лапах і сягали Джил до пояса. Поза тим, всі вони мали геть инший вигляд. З виразу їхніх очей ставало зрозуміло, що вони вміють думати і розмовляти не гірше за нас із вами.

“Не може бути! – подумала дівчинка. – Отже, це правда.” І тут-таки, запримітивши скраю у натовпі кількоро велетів і пару цілком уже химерних створінь, додала: “А вони не злі?”

Зненацька їй пригадався Аслан і його знаки. За останніх пів години вони жодного разу не прийшли їй на пам’ять.

– Юстасе, послухай, Юстасе! – зашепотіла вона. – Мерщій! Ти тут нікого не знаєш?

– А, це знову ти? – озвався хлопець не надто приязно (зрештою, мав для цього підстави). – Краще помовч, я хочу послухати.

– Не будь дурнем, – сказала Джил. – Нам не можна марнувати ні хвилини. Ти бачиш тут когось зі своїх давніх друзів? Якщо так, то відразу підійди і привітайся.

– Про що це ти?

– Так звелів Аслан… тобто лев, – Джил була у розпачі. – Я його бачила.

– Справді? І що він сказав?

– Що першим, кого ти зустрінеш у Нарнії, буде давній друг, з яким тобі треба негайно привітатися.

– Я всіх тут бачу вперше в житті. Та й узагалі, я не певний, що це Нарнія.

– Я думала, ти бував тут раніше.

– Даремно.

– Отакої! Ти ж сам казав…

– Ради Бога, помовч і дай послухати, про що там говорять.

Король тим часом говорив щось гномові, але до Джил його слова не долітали. Гном же лишень мовчки кивав у відповідь. Потому король звернувся й до решти присутніх, проте голос у нього був такий слабкий і надламаний, що дівчинка й цього разу майже нічого не втямила, та й мова йшла головно про незнайомих їй людей і незнані місця. Договоривши, король нагнувся і поцілував гнома в обидві щоки, а тоді випростався, підніс догори праву руку, наче посилаючи всім благословення, і поволі, непевним кроком, піднявся трапом на корабель. Скидалося на те, що придворні вельми засмучені його від’їздом. Хтось витирав непрохані сльози, звідусіль чулися схлипування. Трап прибрали, заграли сурми на кормі, і вітрильник почав повільно віддалятися; його тягнув буксир, та Джил його не бачила.

– А зараз… – Юстасу довелося обірвати на півслові, бо цієї миті щось велике й біле – дівчинці спершу здалося, що то повітряний змій, – приземлилося у нього під ногами. Виявилося, одначе, що це біла сова – така велика, що завиграшки могла б позмагатися із добрячим гномом.

Сова моргала і мружилася, мовби недобачала. Схиливши голову на плече, вона сказала м’яким, протяглим голосом, у якому так і чулося пугукання:

– Пу-угу! Хто це тут?

– Мене називають Юстас Шкраб, а це – Джил Поул, – відповів хлопець. – Скажіть, будь ласка, де ми?

– У країні Нарнії, біля королівського замку Кеа-Перевел.

– То це король щойно відплив від берега?

– У-ух! – сумно кивнула сова у відповідь. – Але ви хто такі? Тут явно не обійшлося без чарів. Я бачила, як ви тут опинилися: ви прилетіли. Всі решта проводжали короля і нічого не зауважили, тільки я випадково скинула сюди оком…

– Нас послав Аслан, – стишив голос Юстас.

– У-ух, оце так, у-ух! – Сова аж розкуйовдила пір’я. – Знаєте, це для мене трохи занадто, допіру ж бо вечоріє. Доки не сховається сонце, я сама не своя.

– Нас послано знайти зниклого принца. – Джил страх як кортіло й собі вставити слово.

– Вперше чую, – здивувався Юстас. – Якого принца?

– Вам краще негайно поговорити з гномом Трумбиком, він у нас за  лорда-управителя, – сказала сова. – Онде він, у візку, запряженому віслючком. – Тут вона повернулася і рушила вперед, примовляючи собі під ніс:

– Ну й ну! Оце так чудасія! Та ще й такої ранньої години… годі й збагнути, що воно й до чого!

– А як звуть короля? – запитав Юстас.

– Каспіян Десятий, – відповіла сова. Джил не зрозуміла, чого це хлопець раптом придержав ходу й аж змінився на обличчі. Їй ще ніколи не траплялося бачити, аби його щось так вразило. Та заки вона встигла поцікавитися, в чому річ, вони вже підійшли до гнома, який саме підбирав віжки й готувався, вочевидь, вирушити назад до замку. Придворні по одному чи по двоє-троє теж розходилися, як ото буває, коли закінчується футбольний матч чи верхогони.

– У-ух! Вельмишановний лорде-управителю! – Сова виступила трохи наперед і схилилася гномові до вуха.

– Га? – озвався той. – Що таке?

– Тут двійко чужинців, пане.

– Яких ще женців? Про що це ти? Я бачу тільки двох замурзаних людських дітлахів. Чого вони хочуть?

– Мене звуть Джил. – Джил мало не підстрибувала від бажання якомога швидше пояснити, у якій важливій справі вони прибули.

– Дівчинку звуть Джил, – гукнула сова на весь голос.

– Що за безглуздя! – роздратувався гном. – Дівчата б’ють бджіл? Які ще дівчата? І навіщо б оце бити бджіл? Не вірю жоднісінькому слову!

– Тільки одна дівчинка, пане, – спробувала пояснити сова. – Її ім’я Джил.

– Ну говори ж, говори! – наказав гном. – І припини метушитися та цвірінчати мені на вухо різні нісенітниці. То кого б’ють?

– Нікого не б’ють, – сказала сова.

– Кого?

– НІКОГО!

– Ну гаразд, гаразд, не треба так кричати. Не такий я уже й глухий. Виходить, ти прийшла повідомити, що нікого не б’ють? А з якого дива мали б когось бити?

– Скажи йому краще, що мене звати Шкраб, – втрутився Юстас.

– Хлопця кличуть Шкраб! – на повен голос крикнула сова.

– Хто кличе краба?! – не на жарт розсердився уже гном. – Тільки крабів нам тут і не вистачало!

– Шкраб – це його прізвище!

– Хто вище? Ніяк не доберу, що тут і до чого. Послухай-но, добродійко Яснопірко, коли я ще був молодий, то в Нарнії жили справді речисті звірі, які вміли скласти докупи два слова, а не бурмотіли собі під ніс отаке казна-що. Тоді цього не потерпіли б ані хвилини. Урнусе, подай-но мою трубку…

Маленький фавн, який досі тихо стояв збоку, простягнув гномові срібну слухову трубку, що нагадувала старовинний музичний інструмент. Доки той приставляв її собі до вуха, сова, яку, виявляється, звали Яснопіркою, прошепотіла дітям:

– У мене в голові трохи прояснилося – надходить вечір. Не згадуйте й словом про зниклого принца. Я все поясню пізніше. А поки що – ні звуку, голуб’ята, ні звуку! У-ух-ху, оце так наробимо руху!

– А зараз, добродійко, – знов обізвався гном, – якщо маєш що до пуття сказати, то говори. Тільки спершу глибоко вдихни і навіть не намагайся говорити швидко.

Тут гнома здолав було кашель, та з допомогою дітей Яснопірці вдалося розтлумачити йому, що чужинців прислав до нарнійського двору Аслан. Трумбик окинув їх трохи прихильнішим поглядом.

– То вас послав сам лев? – мовив він. – Отже, ви звідти… гм…з иншого світу?

– Так, пане! – загорлав Юстас у слухову трубку.

– Син Адама й донька Єви, га? – спитав гном.

Проте в Експериментальній школі Адама і Єву не проходили, тож Юстас і Джил вирішили промовчати. Гном, правда, не звернув на це уваги.

– Що ж, любі мої, – мовив він, взявши дітей за руки і легенько схиливши голову, – ласкаво просимо. Якби добрий король, мій бідний володар, не відплив оце щойно до Семи Островів, то неодмінно зрадів би вашій появі. Можливо, на якусь мить ви повернули б йому молодість. А зараз час на вечерю. Про свою справу розповісте завтра на засіданні Ради. Добродійко Яснопірко, будь ласкава, подбай, щоб гостей оселили у найкращих покоях, дали їм одяг і все, що треба. Ага… нахились-но ще сюди…

Гном, безперечно, мав намір прошепотіти щось сові на вухо, але, як і всі, хто недочуває, не надто володів своїм голосом, тож діти ясно почули:

– І нехай їх добре відмиють!

Відтак він торкнув свого віслючка, і той – гладкий, мов барильце, –  чи то затрюхикав, чи то задріботів перевальцем до замку. За ним туди ж трохи повільнішим кроком рушили й діти у супроводі фавна та сови. Вечоріло, й повітря дихало вже прохолодою.

Вони перетнули галявину, проминули сад і увійшли у північну браму замку Кеа-Перевел, яка стояла широко відкрита. Опинившись у порослому травою дворі, побачили, що праворуч, у вікнах великої зали, вже запалили вогні. Сова повела їх далі, до химерних на вигляд споруд, де теж уже світилося. До Джил приставили напрочуд милу особу – трохи вищу на зріст, дивовижно гнучку й, вочевидь, уже дорослу; вона вельми нагадувала струнку вербу, та й волосся у неї скидалося на вербове галуззя, а поміж ним зеленіло щось наче мох. Жінка-вербичка провела дівчинку до круглої кімнати, розташованої в одній із веж. Тут просто у підлозі була невелика ванна, у коминку потріскував, розточуючи приємний запах, яскравий вогонь, а з-під склепінчастої стелі на срібному ланцюзі звисала лампа. Вікно виходило на захід, на простори дивовижної країни Нарнії, і Джил побачила, що над горами, за які тільки-но закотилося сонце, небо ще багряниться. Споглядаючи цю картину, вона відчула певність, що пригоди щойно розпочинаються.

Прийнявши ванну і розчесавши волосся, дівчинка зодягнулася у заздалегідь приготовані шати, які не тільки виявилися мов на неї шиті, але й гарно пахли і навіть приємно шелестіли під час ходи. Потому вона зібралася було ще раз визирнути з вікна, щоб вдосталь насолодитися тим захоплюючим видовищем, та тут хтось постукав у двері.

– Заходьте, – озвалася Джил, і до кімнати увійшов Юстас, також викупаний та вбраний на нарнійський манір. Втім, обличчя у нього було зовсім невеселе.

– То ти тут, – сердито буркнув він і плюхнувся у крісло. – Я вже хтозна-скільки тебе шукаю.

– Ось і знайшов, – сказала Джил. – Послухай, Юстасе, тут так прегарно, що просто бракує слів, правда?

Їй геть вивітрилися з голови і знаки, і зниклий принц.

– Ти так гадаєш? – сумовито перепитав хлопець і додав:

– Знаєш, я волів би взагалі сюди не потрапляти.

– Чому це раптом?

– Не можу, – сказав Юстас, – не можу бачити короля Каспіяна таким-от немічним старим. Мені… страшно.

– А тобі що до того?

– Ти не розумієш. Втім, не дивина, я ж тобі про це не розповідав. Словом, час тут минає инакше, ніж у нас.

– Як це?

– Поки ми тут, там, у нашому світі, час ніби зупиняється. Розумієш? Скільки б ми не пробули тут, до Експериментальної школи ми повернемося тієї ж миті, коли її покинули…

– Отакої!

– Не перебивай. А коли ти в Англії – у нашому світі, себто, – то й гадки не маєш, як час минає тут. У нас може пройти рік, а тут – хтозна-скільки… Люсі з Едмундом мені пояснювали, але я, дурень, забув. Скидається на те, що відтоді, як я був в Нарнії минулого разу, спливло років сімдесять. Тепер ясно? І ось я знову тут, а Каспіян уже старий-престарий…

– Значить, король – це і є твій давній друг? – приголомшено перепитала Джил.

– Ще б пак, – на Юстаса шкода було дивитися. – Кращого друга годі й бажати. Тоді він був усього на кілька років старший за мене. А зараз… бачити сивобородого старого і згадувати, яким він був, коли ми ото захоплювали Самотні Острови чи відбивалися від морського змія… це страшно. Краще б уже дізнатися, що він помер.

– Ну, все, годі тобі, – обурилася Джил. – Усе ще гірше, ніж ти собі уявляєш. Ми прогавили перший знак.

Юстас, звісно, нічого не зрозумів, і дівчинка розповіла йому про свою розмову з Асланом, про чотири знаки і про те, що їм наказано розшукати зниклого принца.

– Отже, – сказала вона насамкінець, – як і казав Аслан, ти побачив  давнього друга і мав одразу ж підійти і привітатися з ним. Та ти цього не зробив, і все з самого початку пішло шкереберть.

– Звідки мені було знати?

– Якби ти послухав мене, коли я намагалася тобі сказати, то все було б добре.

– Так, а якби ти не клеїла дурня над прірвою і мало мене не вбила… ось-ось, мало не вбила… і заспокійся, я казатиму так стільки, скільки захочу… то ми прилетіли б сюди разом і обидвоє знали б, що робити.

– А він був першим, кого ти тут побачив? – запитала Джил. – Ти ж мав прилетіти на кілька годин раніше за мене. Ти певен, що нікого більше не бачив?

– Я приземлився якусь хвилину перед тобою, – відказав Юстас. – Мабуть, Аслан дув на тебе сильніше. Щоб надолужити час, втрачений через твої витівки.

– Ну, Юстасе, не будь поганцем, – мовила Джил. – Ой, а це що таке?

Пролунав гонг, скликаючи всіх на вечерю, і суперечка, яка загрожувала вилитися у справжню сварку, благополучно завершилася, бо діти нараз відчули, що вже добряче зголодніли.

Вечеря у великій замковій залі перевершила всі сподівання; такої пишноти їм ще бачити не доводилося. Хоч Юстас і побував у цьому світі раніше, проте тоді він тільки мандрував морем і нічого не знав про поштивість та вишукані звичаї, що їх нарнійці дотримувалися під час учт у себе на батьківщині. Зі стелі звисали стяги, а кожну страву виносили під фанфари та барабанний бій. На стіл подавали таку юшку, самі лишень спогади про яку змушували ковтати слинку, і смачнющу рибу павендер, і оленину, і фазанів, і пироги, і морозиво, і ґаляретки, і фрукти, і горіхи, й усілякі вина та инші напої. Навіть Юстас трохи повеселів і визнав, що “у них тут таки нічогенько”. А коли всі вже наїлися і напилися, наперед вийшов сліпий співець і заспівав прадавню баладу під назвою “Кінь і хлопчик”, в якій мовиться про принца Коріна та Аравісу й коня Бругу і про пригоди в Нарнії, Калормені і Середзем’ї за Золотої Доби, коли у Кеа-Перевелі ще правив Високий король Пітер (шкода, що в мене немає зараз часу переповісти цю баладу – вона того варта).

Коли діти, позіхаючи на весь рот, пнулися довжеленними сходами до своїх покоїв, Джил мовила: “Ну й виспимося ж ми!”; день справді видався клопітний, і вони потомилися. Ці слова зайвий раз засвідчили, як мало нам відомо про те, що нас чекає.


ІV

Совиний сейм

Чим сильніше хочеться спати, тим іноді важче вкластися до ліжка, особливо якщо вам пощастило мати в кімнаті таку чудову річ, як коминок. Джил вирішила, що не варто й роздягатися, не посидівши спершу трохи біля вогню, а коли вже всілася, то ніяк не могла змусити себе підвестися. Вона вже, певне, вп’яте казала собі, що час лягати спати, коли раптом почула, як щось гупнуло у вікно.

Відхиливши штору, дівчинка спочатку не побачила нічогісінько, крім темряви. Та враз аж стрепенулася і відсахнулася назад, бо в шибку зненацька вдарилося щось дуже велике. У голові промайнуло: “А чи не водяться тут велетенські мотилі? Бр-р-р!”, і її аж пройняв дрож. Тут усе повторилося, й Джил здалося, що цим разом вона помітила дзьоб, яким таємнича істота, власне, й стукала у вікно. “Це якийсь гігантський птах, – подумала дівчинка. – Може, орел?” Приймати в цю пору гостей, навіть орлів, їй не надто хотілося, проте вона все ж відчинила вікно і виглянула назовні. В ту ж мить залопотіли крила й на підвіконня, заповнивши весь віконний отвір (Джил аж довелося відступити назад), приземлилася їхня нова знайома – сова Яснопірка.

– Тихо, тихо! Пу-гу-ух! – пугукнула вона. – Ні звуку! Послухай, ви з хлопцем справді наміряєтесь робити те, з чим сюди прибули?

– Шукати зниклого принца? Атож! – Джил пригадалися Асланові очі і голос; бенкетуючи у залі і слухаючи баладу, вона якось про них забула.

– Чудово! Тоді не варто марнувати часу. Вам треба негайно звідси вибиратися. Я зараз розбуджу хлопця, а тоді прилечу по тебе. І скинь ці придворні шати, краще одягнути щось придатне для мандрів. Ти й оком не змигнеш, як я повернусь, пу-угу!

І, не чекаючи відповіді, сова полетіла.

Якби Джил частіше таланило потрапляти у пригоди, то слова сови, можливо, й викликали б у неї якісь сумніви, та зараз їй таке й на гадку не спало; сон мов рукою зняло, тільки-но уявила собі опівнічну мандрівку. Отож вона швиденько переодягнулася у свої шорти і светр, почепила на пояс похідний ніж – ану ж придасться! – і взяла дещо з речей, які залишила їй дівчина з вербовим волоссям: короткий, до колін, плащ із каптуром (“неодмінно згодиться, якщо піде дощ”), кілька хустинок і гребінець. Потому сіла і стала чекати.

Доки сова повернулася, Джил мало не заснула.

– Ми готові, – звістила птаха.

– Вам краще йти попереду, – попросила дівчинка. – Я ще не вивчила всіх цих переходів.

– Пу-угу! Через замок нам не пройти, не варто й пробувати. Ти полетиш у мене на спині.

– Ох! – Джил аж рота роззявила. Ця ідея не надто припала їй до смаку. – А вам не буде важко?

– Що за нісенітниці, пу-угу! Я вже відвезла твого приятеля. Ходи-но сюди, тільки погаси спершу лампу.

Тільки-но лампа згасла, як досі чорна як смола ніч за вікном наче посіріла. Сова розвернулася на підвіконні, і Джил довелося видряпатися на її широку спину й засунути ноги під крила. Совине пір’я виявилося теплим і м’яким, тільки от вхопитися не було за що. “Цікаво, чи сподобався Юстасові такий політ?” – тільки й встигла подумати дівчинка, як вони одним махом знялися вгору, просто в неї біля вух зашуміли крила, а в обличчя вдарило прохолодне й вільготне нічне повітря.

Надворі виявилося світліше, ніж вона сподівалася. Небо було захмарене, але розпливчаста бліда пляма вказувала місце, де ховався місяць. Внизу сіріли поля, подекуди темніли купки дерев. Поривами налітав і шарудів у листві вітерець, провіщаючи, що незабаром піде дощ.

Сова зробила коло, і замок опинився просто перед ними. Тільки де-не-де, у кількох вікнах ще горіло світло. Вони повернули на північ і пролетіли над замком; тут віяло прохолодою – внизу була ріка. Джил здалося, що у воді промайнуло віддзеркалення сови. Невдовзі вони сягнули північного берега, що поріс густим лісом.

Зненацька сова просто на льоту вхопила щось дзьобом.

– Ой, прошу, не робіть так! – зойкнула Джил. – Я мало не звалилася додолу.

– Прошу пробачення, – озвалася сова. – Я всього лишень упіймала кажана. Знаєш, поласуєш ото вгодованою летючою мишкою – і на душі веселіше. Впіймати тобі одну?

– Ой ні, дякую, – аж здригнулася Джил.

Сова почала спускатися, а попереду забовваніло щось темне і велике. Дівчинка ледь встигла розгледіти напів зруйновану вежу, начеб обвиту плющем, як їй довелося пригнутися, щоб не вдаритися головою до лутки затягнутого павутинням вікна, в яке пірнула сова. Прохолодна сіра ніч тут же змінилася на чорний як смола, паркий морок. Опинившись на горішньому поверсі вежі, Джил зісковзнула з совиної спини і враз несамохіть – як ото часом буває – відчула, що вони тут не самі. А коли зусібіч залунало: “Пугу! Пугу!”, збагнула: у вежі зібралася сила-силенна сов. У неї трохи відлягло від серця, коли серед пугукання почувся знайомий голос:

– Це ти, Джил?

– Ти тут, Юстасе? – відгукнулася дівчинка.

– Отже, – озвалася Яснопірка, – здається, всі вже зібралися. У такому разі…відкриваймо засідання Совиного Сейму!

– Пу-гу-ух! Пу-гу-ух! Саме так! – підтримали її инші сови.

– Хвилиночку! – втрутився Юстас. – Спочатку мені треба дещо сказати.

– То говори! – погодилися сови, а Джил додала:

– Шпар!

– Гадаю, вам, шановне товариство…себто птаство, хотів я сказати, відомо, – повів мову Юстас, – що король Каспіян Десятий у молоді роки здійснив плавання до східного обводу світу. Отже, я тоді був із ним… а також із мишуком Пищалюком, лордом Дриніяном та всіма иншими. Знаю, в це важко повірити, але в нашому світі ростуть не так швидко, як у вас. Я відданий королю, і якщо ви задумали якусь змову, то я не братиму в ній участи.

– Пу-гу! Пу-гу! – обурилися птахи. – Ми ж королівські сови!

– То навіщо тоді ми тут?

– Бачте, – почала Яснопірка, – якщо лорд-управитель, гном Трумбик, дізнається, що ви збираєтеся шукати зниклого принца, то нікуди вас не відпустить. Радше вже посадить під замок.

– Отакої! – вигукнув Юстас. – Ти ж не хочеш сказати, що він – зрадник? В давні часи всі згадували про нього добрим словом, та й Каспіян, тобто король, цілковито йому довіряв.

– Та ні, – обізвався якийсь голос, – Трумбик не зрадник. Але вже більше тридцяти славних витязів – людей, кентаврів, добрих велетів та й инших – в різний час вирушали на пошуки принца, й ніхто з них так і не повернувся додому. Врешті-решт король сказав, що не бажає, аби геть усі найхоробріші нарнійці наклали головою, шукаючи його сина, і заборонив такі виправи.

– Нам би він, звісно, дозволив, – заявив Юстас, – якби дізнався, хто я і хто мене послав.

– Послав нас, – виправила його Джил.

– Атож, – мовила Яснопірка, – гадаю, що дозволив би. Але короля немає у замку, а Трумбик нізащо не порушить правила. Він, звичайно, ще має кебету на плечах, але й глухий мов пень і страх який дратівливий. Навряд чи комусь пощастить переконати його, що можна зробити виняток.

– Ви, либонь, думаєте, що він часом радиться з нами – ми ж бо сови, й наша мудрість усім відома, – озвався ще хтось з-поміж птахів. – Але наш лорд-управитель уже такий старий, що знай твердить: “Слухай, та ти ж іще пташеня. Та я ж тебе знавав, коли ти ще з яйця не вилупилося. І ти оце будеш мене вчити?! Крабики-креветочки!”

Сови навколо засміялися-запугукали: вочевидь, комусь із них добре вдалося підробитися під гнома. Діти почали розуміти, що нарнійці відносяться до Трумбика так, як ото учні в школі ставляться до дивака-учителя: трохи його побоюються, трохи з нього кепкують, але не відчувають при цьому й краплі неприязні.

– А коли мав би повернутися король? – запитав Юстас.

– Якби ж то знаття! – зітхнула Яснопірка. – Розумієте, недавно пройшла чутка, що на островах – чи не на Теребинтії – бачили самого Аслана. І король вирішив перед смертю спробувати ще раз зустрітися з левом, щоб запитати у нього, кому передати престол. Та ми боїмося, що, не стрінувши Аслана на Теребинтії, він подасться на схід, до Семи Островів, потім до Самотніх Островів і так далі – хтозна й куди. Король нечасто про це згадує, та всім відомо, що він не забув свого плавання до краю світу і в глибині серця прагне потрапити туди знову.

– Отже, чекати на нього не варто? – озвалася Джил.

– Таки не варто, – підтвердила сова. – Ех, якби ви відразу підійшли до нього! Він би про все подбав, може, й військо дав би вам на підмогу…

Джил вирішила промовчати, сподіваючись, що Юстасові вистачить тактовности не розповідати совам, чому так не сталося. Юстас виявився на висоті: він тільки пробурмотів собі під ніс щось на кшталт “А я тут до чого?”, вголос же мовив:

– Гаразд, доведеться обійтися тим, що маємо. Та я хотів би дізнатися ще одне. Якщо на цьому Совиному сеймі – так, здається, ви його називаєте – не йдеться про жодні підступи, все чесно та відкрито, то навіщо збиратися так таємниче, у руїнах посеред ночі?

– Пу-гу! Пу-гу! – загули сови. – А де ж нам іще збиратися? Та й коли, як не вночі?

– Річ у тім, – заходилася пояснювати Яснопірка, – що у більшости мешканців Нарнії страшенно неприродні звички! Вони займаються своїми справами в білий день, коли так яскраво – у-ух! – світить сонце і найкраще, що можна зробити, це добряче виспатися. А потім, уночі вони вже такі потомлені, що стоять наче телепні і знай очима лупають. Слова путнього з них не витягнеш! Тож коли нам, совам, треба щось обговорити, то доводиться збиратися десь віддалік у найбільш придатний для розумних бесід час.

– Зрозуміло, – мовив Юстас. – А зараз розкажіть нам, будьте ласкаві, все, що знаєте про зниклого принца.

Цього разу слово взяла не Яснопірка, а якась старша на вигляд сова.

Виявилося, що років десять назад, коли принц Риліян, Каспіянів син, був ще зовсім юним лицарем, він із своєю матір’ю-королевою прогулювався верхи одного травневого ранку десь на півночі Нарнії. Їх супроводжувало чимало придворних з вінками із зеленого листя на головах і з музичними інструментами в руках; собак із ними не було, бо ж ішлося не про полювання, а про святкування приходу весни. Коли сонце стало пригрівати, товариство натрапило на прегарну галявину, посеред якої било джерело. Тут і влаштували веселу трапезу. Невдовзі королева захотіла спати, тож придворні розстелили для неї на траві плащі, а самі разом із принцом відійшли трохи вбік, щоб не розбудити її розмовами та сміхом. І тут із лісових хащів виповзла велетенська змія й ужалила королеву в руку. Всі почули її зойк і кинулися до неї, Риліян же прибіг першим. Він  побачив, що змія – довжелезна, лискуча, отруйно-зелена – втікає геть, і, вихопивши меча, побіг за нею. Проте змії пощастило сховатися серед густих кущів, і принц втратив її з очей. Він повернувся до матері, навколо якої метушилися придворні, і з першого погляду збагнув, що їй не зарадять уже жодні ліки у світі. Королева все намагалася щось сказати синові, але язик уже їй не корився. Так нічого й не сказавши, вона померла; відтоді, як пролунав її зойк, не збігло й десяти хвилин.

Тіло королеви доправили до Кеа-Перевелу, і її гірко оплакували і Риліян, і король, та й, далебі, вся Нарнія. То була справжня владарка – мудра, велична і прекрасна, дружина короля Каспіяна, яку він привіз додому з мандрів біля східного обводу світу. Подейкували, що у неї в жилах тече кров зірок. Принц ходив достоту прибитий горем. Після того злощасного дня він часто блукав північними теренами Нарнії, прагнучи знайти ту отруйну змію й убити її. Багато хто бачив, як він повертався з таких походів додому, втомлений і печальний. Та десь через місяць після смерти королеви із принцом відбулася зміна, яку дехто одразу й зауважив. У нього в очах з’явився блиск, як ото трапляється з людьми, котрих навідують видіння, і хоч він і далі десь пропадав цілими днями, його кінь зовсім не виглядав виснаженим.

Серед старших придворних найближчим другом принца вважався лорд Дриніян, який був капітаном корабля під час того великого плавання до східних околиць світу. “Ваша високосте, – звернувся лорд до принца якось увечері, – чи не час уже вам покинути шукати ту змію? Та й чи варто прагнути поквитатися з безмозкою гадиною, наче то людина, марно витрачаючи сили?” На ці слова принц відповів: “Любий лорде, за останні сім днів я майже не згадував про змію”. Тоді Дриніян поцікавився, навіщо ж він у такому разі й далі їздить у північні ліси. “Мій лорде, – відказав принц, – я зустрів там найпрекраснішу істоту в цілому світі”.

“Люб’язний принце, – мовив відтак Дриніян, – чи не дозволите ви мені поїхати завтра з вами, щоб теж побачити цю істоту?”

“Охоче”, – погодився принц.

Тож наступного дня вони осідлали коней, поскакали на північ і зупинилися біля того джерела, де знайшла свою смерть королева. Дриніянові видалося дивним, що принц привів його саме на це місце. Там вони відпочивали до полудня, а рівно опівдні Дриніян підвів очі й уздрів неймовірно гарну дівчину; висока, ставна, осяйна, вона мовчки стояла, зодягнена в одежі отруйно-зеленої барви, і лишень манила до себе принца. Риліян же дивився на неї безтямним поглядом. Та раптом дівчина зникла, Дриніян навіть не зауважив, куди. Потому вони обидвоє повернулися до Кеа-Перевелу. Лорда не полишала думка, що все це не доведе до добра.

Він довго розмірковував, чи не розповісти про цю пригоду королю, та не хотів видатися викажчиком, тому змовчав, а згодом гірко про це шкодував, бо наступного дня принц поїхав сам-один і до ночі не повернувся. Звідтоді жоднісінького сліду самого Риліяна чи його коня ні в Нарнії, ні в сусідніх краях не бачили. Сподівалися знайти хоч би плаща чи капелюха, та все намарне. Тоді Дриніян із важким серцем приступив до Каспіяна і мовив: “Королю, зараз же звели скарати мене на горло, бо своїм мовчанням я погубив твого сина!”, а потім виклав усе, що знав. Каспіян у гніві схопив бойову сокиру і кинувся до лорда, який стояв непорушно мов камінь, очікуючи смерти. Та, вже занісши сокиру, король раптом відкинув її в бік і промовив: “Я втратив свою королеву і свого сина, то невже тепер втрачу ще й друга?”. З цими словами він обійняв лорда. В обидвох з’явилися на очах сльози – вони не зрадили своїй дружбі.

Коли сова закінчила розповідати, озвалася Джил:

– Як на мене, то змія і ця жінка – одне й те саме.

– Ми теж такої думки, – схвально запугукали сови.

– Але вона не вбила принца, – мовила Яснопірка, – бо ж його тіло десь би та й знайшлося…

– Це нам і так відомо, – сказав Юстас. – Аслан сказав Джил, що Риліян живий.

– Тоді все може обернутися ще гірше, – повідала найстарша сова. – бо це значить, що вона тримає його десь, аби використати у якійсь таємній змові проти Нарнії. У прадавні часи, на самому початку нашої історії, з півночі прийшла Біла Чаклунка і на ціле століття скувала Нарнію кригою і вкрила снігом. Нам здається, що ця змія теж звідтіля.

– Так чи йнак, – сказав Юстас, – а нам із Джил все одно треба відшукати принца. Ви нам допоможете?

– А ви хоч знаєте, куди йти? – запитала Яснопірка.

– Так, – відповів хлопець. – Ми знаємо, що маємо вирушити на північ, до руїн міста велетів.

Серед сов здійнявся ще гучніший гамір, вони захлопали крилами, зашурхотіли пір’ям, а тоді заходилися одна поперед одну пояснювати, як їм шкода, що вони з дітьми не можуть і собі вирядитися на пошуки зниклого принца. “Ви, звісно, схочете мандрувати вдень, а ми – вночі, – говорили вони. – Так не годиться, ні-ні, не годиться.” Хтось із совиного тлуму докинув, що й тут, у напів зруйнованій вежі, вже зовсім не так темно, як спочатку, засідання сейму відбулося, то пора й по домівках. Правду кажучи, від одної-єдиної згадки про мандрівку до руїн міста велетів птахи геть занепали духом. Та тут втрутилася Яснопірка:

– Якщо вже вони прийняли рішенець податися до Еттинсмуру, ми маємо доправити їх до одного з болотяних чваклів. Ось хто їм допоможе!

– Оце думка, пу-гу! – втішилися сови.

– Тоді рушаймо негайно, – скомандувала Яснопірка. – Дівчинку понесу я, а хто візьме хлопця? Треба встигнути до ранку.

– До чваклів і я долечу, – обізвалася якась сова.

– Ти готова? – повернулася Яснопірка до Джил.

– Здається, вона заснула, – мовив Юстас.


V

Глинохмур

Джил і справді спала. Ще на початку засідання совиного сейму вона часто позіхала, і кінець кінцем сон таки її здолав. Дівчинка аж ніяк не зраділа, коли її розбудили; а побачивши, що лежить на голих дошках у якійсь запилюженій дзвіниці, де темно, хоч в око стрель, та ще й повнісінько сов, зовсім посмутніла. Коли ж почула, що треба як стій вирушати кудись – звісно ж, не до теплого ліжка – верхи на сові, то ця звістка не додала їй гумору.

– Ну годі, Джил, годі, – почувся з темряви Юстасів голос. – Зрештою, ти ж сама хотіла пригод.

– Я вже сита ними по горло, – буркнула Джил.

Все ж вона вилізла на спину Яснопірці і невдовзі остаточно прокинулась (хоч і ненадовго) від несподівано холодного вітру, який вдарив їй в обличчя надворі. На небі не було вже ні місяця, ні зірок. Далеко позаду високо над землею самотньо мерехтів якийсь вогник. Дівчинка не сумнівалася, що то світиться віконце в одній із веж Кеа-Перевела, і раптом затужила за своєю чудовою спальнею, де можна просто згорнутися у клубочок на ліжку і дивитися, як виграють на стінах відблиски вогню. Вона засунула руки під плащ і щільніше закуталася. Було трохи моторошно чути, як неподалік у темряві гомонять два голоси; то Юстас перемовлявся зі своєю совою. “А йому хоч би що”, – подумала Джил, не здогадуючись, що нарнійське повітря повертає хлопцеві ту силу, якої він набув, плаваючи з королем Каспіяном Східними Морями і зазнаючи неймовірних пригод.

Час від часу Джил доводилося щипати себе за руку, щоб не заснути і не звалитися додолу. Коли сови нарешті приземлилися, вона зсунулася з широкої спини і роззирнулася навколо. Вони опинилися у якійсь рівній місцині, де віяв холодний вітер; ніде не було видно жоднісінького дерева.

– Пу-гу! Пу-гу! – закричала Яснопірка. – Прокидайся, Глинохмуре! Прокидайся, ми у справі від Аслана!

Довго їй ніхто не відповідав. Та ось десь віддалік замерехтів вогник. Він наближався, а з ним і голос:

– Здоровенькі були, сови! Що трапилося? Король помер? В Нарнії висадилися вороги? Повінь? Дракони?

Виявилося, що світився великий ліхтар, але Джил майже не бачила того, хто його тримав. Здавалося, ця істота складається з самих лишень рук і ніг. Сови взялися навперебій пояснювати, що й до чого, проте дівчинка була надто втомлена і навіть не намагалася прислухатися. Вона трохи спам’яталася, коли птахи почали прощатися, але згодом пригадувала тільки, як вони з Юстасом увійшли врешті-решт у низькі двері і – дяка Богові! – простягнулися на чомусь м’якому і теплому, а голос тим часом примовляв:

– Ну, ось ми й прийшли. Не прогнівайтесь, холодно тут у мене і твердо, не здивуюсь, коли й мокро. Ви, напевне, й повік не стулите, навіть якщо не буде бурі чи повені, у нас вони не дивина. Чим багаті, тим і раді…

Що там говорив голос далі, Джил так і не дізналася, бо заснула.

Прокинувшись пізнім ранком, діти побачили, що лежать на солом’яній постелі у якомусь затишному місці, словом – у теплі й добрі. Через трикутний отвір всередину лилося денне світло.

– Де це ми? – запитала Джил.

– В курені болотяного чвакля, – відповів Юстас.

– Кого-кого?

– Болотяного чвакля. Можеш не питати, хто це, бо я й сам вночі не розгледів. То я встаю. Треба вийти і пошукати його.

– Як гидко прокидатися, коли спиш одягненою, – пробурмотіла дівчинка, сідаючи.

– А я оце щойно подумав, як добре, коли зранку не треба одягатися, – сказав Юстас.

– І вмиватися? – вколола його Джил. Та хлопець уже встав, позіхнув, потягнувся і виліз із куреня, тож вона вирушила за ним.

Роззирнувшись навколо, діти побачили, що ця частина Нарнії цілком відрізняється від околиць Кеа-Перевелу, де вони були ще вчора. Широку рівнину тисячі проток ділили на безліч маленьких островків, які зеленіли травою, а по краях поросли очеретом. Подекуди комиші розросталися вшир і займали чимало місця, наче ото добрячий майдан. Всюди аж рясніло від усілякого птаства – качок, бекасів, журавлів, чапель. Тут і там виднілися курені, схожі на той, у якому вони провели ніч, проте стояли доволі далеко один від одного: болотяні чваклі – люд не вельми товариський. Погляд не натрапляв на жодне деревце, тільки далеко на південному заході темніла смужка лісу. На сході болото тягнулося аж до піщаних дюн на самому обрії, за якими, вочевидь, було море; до такої думки схиляв просякнутий сіллю вітер, що дув звідтіля. На півночі мріли в далечині бліді пагорби, де-не-де помережані скелями. А між цим усім лежало широченне, плоске – ні тобі горбочка! – болото. Дощовитим вечором тут, либонь, мало бути не дуже весело. Та у промінні ранкового сонця, сповнена пташиним ґелґотанням і обвіяна прохолодним вітерцем, самотність цієї місцини здавалася приємною, свіжою й чистою. Настрій у дітей помалу піднімався.

– Слухай, а де ж цей… болотякль чи як там його? – поцікавилася Джил.

– Болотяний чвакль, – Юстас аж наче пишався тим, що запам’ятав це слово. – Гадаю… та ондечки він!

Тут і дівчинка побачила вже чвакля, який вудив рибу кроків за п’ятдесят від них. Спершу діти його не помітили, та й не дивина: сидів він непорушно й кольором майже не відрізнявся від болота.

– Мабуть, треба з ним привітатися, – сказала Джил.

Юстас кивнув. Обидвоє трохи хвилювалися.

Зачувши кроки, чвакль повернувся, і діти побачили безбороде, довге й худе обличчя з запалими щоками, стиснутими губами та гострим носом. На голові у нього був гостроверхий капелюх із широченними крисами. Волосся (якщо тільки його можна так назвати, бо воно більше нагадувало листя очерету) звисало на великі вуха пласкими сіро-зеленими пасмами. Зеленкувато-глинисте лице мало урочистий вираз; зразу видно було, що чвакль дивився на життя вельми серйозно.

­– Доброго ранку, любі гості, – привітався він. – Хоча, коли я кажу “добрий”, то, на жаль, не можу поручитися, що сьогодні не буде дощу, снігу, мряки чи грози. Ви, звісно, й на хвилинку не склепили очей?

– Навпаки, ми пречудово виспалися, – сказала Джил.

– О, – захитав головою чвакль, – бачу, ви не хочете нікого образити. Що ж, правильно. Ви добре виховані. Вас навчили з усмішкою зносити негаразди.

– Перепрошую, ми не знаємо, як вас звати, – мовив Юстас.

– Глинохмур. Якщо забудете, то не страшно, я нагадаю.

Повсідавшись на траві обабіч чвакля, діти побачили, що руки й ноги у нього страшенно довгі. Тулуб він мав завбільшки з гном’ячий, проте, випроставшись, міг позирати на людину середнього зросту згори. У нього були – наче ото у жаби – перетинки між пальцями як на руках, так і на босих ногах, якими він чалапав по каламутній воді. Землистого кольору одяг висів на ньому мішком.

– Пробую оце впіймати пару вугрів нам на обід, – пояснив Глинохмур. – Хоч я анітрішки не здивуюся, якщо не впіймаю жодного. А навіть якщо й упіймаю, то навряд чи вони припадуть вам до смаку.

– А чому ні?

– З якої б оце радости вам мало смакувати те саме, що й нам? Хоч я певен, ви й знаку не подасте. Гаразд, доки я тут порибалю, ви б спробували розкласти вогнище – може що й вийде, де наше не пропадало! Дрова за куренем, та, либонь, натягнули вже вологи. Можна розпалити просто в курені, але тоді нам дошкулятиме дим. Краще надворі, та тільки б не було дощу! Ось вам трут, кремінь і огниво. Хоч ви й не знаєте, як ними користуватися…

Проте Юстас під час своїх минулих пригод у Нарнії багато чому навчився. Діти побігли назад до куреня, знайшли дрова – сухі-сухісінькі – і незабаром на острівку вже весело потріскувало багаття. Потому Юстас залишився наглядати за вогнем, а Джил без особливого захвату попленталася до найближчої протоки, щоб умитися. Повернувшись, сіла біля вогню, а вмиватися вирушив уже хлопець. Холодна вода добре їх підбадьорила, проте водночас вони відчули неабиякий голод.

Врешті-решт з’явився і чвакль. Хоч він і не сподівався щось упіймати, а проте ніс добрий десяток вугрів, яких встиг уже обпатрати. Поставивши на вогонь чималий горщик, підклав дров, а тоді запалив люльку. Чваклі мають звичку курити вельми дивний тютюн (подейкують навіть, що вони домішують до нього намул). Дітям кинулося у вічі, що дим з Глинохмурової люльки замість того, щоб підніматися вгору, стелився по землі, начеб ото імла. Він був такий чорний і густий, що Юстас аж закашлявся.

– Здається мені, – заявив чвакль, – що ці вугрі варитимуться, доки рак на горі не свисне. Ви ще помлієте з голоду. Знав я одну дівчинку… та ні, краще не буду вам розповідати, а то ви зовсім зажуритеся, а мені цього зовсім не хочеться. А щоб ви не думали про їжу, поговорімо краще про ваші плани.

– От і добре, – погодилася Джил. – Ви можете допомогти нам знайти принца Риліяна?

Чвакль втягнув щоки так, що могло видатися, наче між ними взагалі нічого немає.

– Залежно, що ви називаєте допомогою, – сказав він. – Як на мене, то вам навряд чи хтось може допомогти. Гадаю, далеко на північ нам не зайти, тим більше цієї пори року, коли вже не за горами зима, та ще й, кажуть, рання. Але не падайте духом, бо дуже схоже на те, що нам доведеться і зустрічатися з безліччю ворогів, і долати високі гори, і переправлятися через глибокі ріки, і блукати манівцями, і голодувати, і до крови збивати ноги, тож на погоду ми вже не звертатимемо жоднісінької уваги. Хтозна, чи нам пощастить відшукати принца, а от те, що ми завіємося у таку далечінь, звідки й вороття немає, це вже точно.

І Юстас, і Джил помітили, що він сказав “ми”, а не “ви”, і в один голос вигукнули:

– То ви підете з нами?

– Ну звісно ж, піду. Чому б, зрештою, і ні… Здається мені, що короля ми в Нарнії більше не побачимо, він же вирушив за море геть розбитий кашлем. Трумбик вже не той, що колись. Врожай цього року після посушливого літа буде – от побачите! – зовсім поганий, а ще я не здивуюся, якщо на Нарнію нападуть якісь вороги. Згадаєте мої слова.

– А звідки ми розпочнемо? – запитав Юстас.

– Ну, – спроквола мовив чвакль, – всі, хто вибирався на пошуки принца Риліяна, спочатку йшли до джерела, де лорд Дриніян бачив ту таємничу панну, ви ж знаєте? А потім рушали на північ. Та позаяк ніхто з них назад не повернувся, то хто його зна, що було далі.

– Перш за все нам треба знайти зруйноване місто велетів, – сказала Джил. – Так звелів Аслан.

– Ось так відразу й знайти? – поцікавився Глинохмур. – А що ви на те, аби його спершу пошукати?

– Ну так, я це й мала на увазі. А коли знайдемо, то…

– Ось-ось – коли… – сухо зауважив чвакль.

– Хіба не можна у когось спитати, де те місто? – запитав Юстас.

– Не знаю, як там щодо инших, – мовив Глинохмур, – а мені на очі воно не потрапляло, хоч я про нього й чув. Що ж, тоді до джерела йти не варто. Нам слід податися до Еттинсмуру, бо якщо десь те місто і є, то вже напевне там. Втім, я мандрував тими краями, але жодних руїн ніколи не бачив, то не буду брехати.

– А де ж цей Еттинсмур? – поцікавився Юстас.

– Онде, – Глинохмур показав люлькою на північ. – Бачите пагорби і скелі? Там починається Еттинсмур. Проте нас відділяє від нього річка Сріблянка. Мостів через неї, звісно, немає.

– Її ж, напевне, можна перейти вбрід? – запитав хлопець.

– Дехто так і робив, – визнав чвакль.

– Либонь, в Еттинсмурі ми стрінемо когось, хто підкаже нам дорогу, – сказала Джил.

– Когось таки стрінемо, це правда, – погодився Глинохмур.

– А хто там живе?

– Не буду їх судити, – відповів чвакль. – Може вам такі і до вподоби.

– Так, але хто вони? – наполягала Джил. – Тут стільки чудних створінь! Вони звірі, птахи, гноми чи хто?

Чвакль аж присвиснув:

– Отакої! Хіба ж вам сови не сказали? Там живуть велети.

Джил здригнулася. Велети їй ніколи особливо не подобалися, навіть у книжках, а один якось завітав до неї у страшному сні. Юстас аж позеленів на виду, і дівчинка, помітивши це, подумала: “Овва, та він перелякався ще більше, ніж я!” і трохи збадьорилася.

– Колись, під час нашого плавання, – мовив Юстас, – король розповідав мені, що розгромив цих велетів і змусив їх платити данину.

– Так воно й було, – підтвердив Глинохмур. – Зараз у нас із ними мир. Доки ми будемо на своєму березі Сріблянки, вони не заподіють нам шкоди. А от коли поткнемось на їхній бік… втім, завжди можна сподіватися на краще. Якщо ми зуміємо прошмигнути непомітно і не підходитимемо до них надто близько, а вони не розлютяться, то, може, кудись і дійдемо…

– Послухайте! – Юстас раптом втратив терпіння, як ото часто трапляється з тими, хто допіру наївся дрижаків. – Я не вірю, що все так погано, як ви кажете! Хтозна, чи тут більше правди, ніж у тому, що в курені зле спати, а дрова мокрі. Навряд чи Аслан дав би нам це завдання, якби його не можна було виконати.

Він гадав, що чвакль і собі розсердиться, але той тільки сказав:

– Так то воно так, Юстасе, все це слова. Я ж не перечу… Та, знаєш, нам ще стільки всього треба перейти разом, що краще тримати себе в руках. Сварки, та ще й на самісінькому початку, до добра не приведуть. Звісно, багато таких виправ закінчуються кепсько, мандрівці ледь на ножах не б’ються… принаймні, я б не здивувався. Проте, чим довше ми протримаємося…

– Якщо вам здається, що все так безнадійно, – перебив його хлопець, – то краще залишайтеся вдома. Ми й удвох впораємось, правда, Джил?

– Ох, Юстасе, закрий рота і перестань клеїти дурня, – швиденько сказала Джил, злякавшись, щоби чвакль не упіймав його на слові.

Проте Глинохмур сказав:

– Не хвилюйся, Джил. Я, безперечно, піду з вами, шкода втрачати таку нагоду. Мандрівка піде мені на користь. Инші чваклі називають мене вітрогоном і кажуть, що я сприймаю життя не надто серйозно. Якби ж то сказали раз-другий та й уже, але ж ні, наче завелися. Тільки й чуєш: “Глинохмуре, ти надміру веселий та життєрадісний. Пора вже збагнути, що життя – це тобі не жаб’яча печеня і не пиріг з вугрятиною. Ми ж це тільки для твого добра говоримо: час уже трохи посерйознішати”. А така виправа – це саме те, що треба. Плуганитися кудись на північ на самому початку зими за принцом, про якого вже хтозна-скільки ні слуху ні духу, шукати зруйноване місто, якого ніхто ніколи не бачив! Якщо й це не змусить мене постатечніти, то вже нічого не допоможе. – На цих словах він потер свої перетинчасті лапи, наче йшлося про вечірку чи похід до театру. – А зараз час подивитися, як там наш обід.

Виявилося, що добре приготований вугор – то неабиякий смаколик, і діти з’їли по дві великі порції. Спершу чвакль не йняв віри, що їжа припала їм до смаку, а коли вони з’їли стільки, що сумніватися було годі, сказав, що тепер у них напевне будуть проблеми зі шлунком.

– Для нас, чваклів, годиться, а для инших – побачимо.

Пополуднувавши, всі сіли пити чай із залізних горнят (вам, либонь, доводилося бачити такі у робітників, що ремонтують дороги), а Глинохмур до того ж зробив кілька добрячих ковтків із пузатої чорної плящини. Частував і дітей, проте їм напій зовсім не сподобався.

Решта дня минула у приготуваннях: на світанку наступного дня вони мали намір вирушити в дорогу. Глинохмур був найбільшим, отож йому випало нести три ковдри, в які він загорнув чималий шматок шинки. Джил несла залишки вугрів, сухарі і кремінь з огнивом, а Юстас – два плащі, свій і дівчинки, коли він не буде їй потрібен. Крім того, хлопець, який під час плавання на Схід під орудою Каспіяна навчився стріляти, взяв у чвакля його другий лук (перший, трохи кращий, дістався самому господареві, хоч той і примовляв, що через вітер, розтягнуту тятиву, сутінки та замерзлі пальці у них один шанс зі ста щось підстрелити. У нього і в Юстаса були мечі; хлопець прихопив зброю, яку приготували для нього у спальні в Кеа-Перевелі. Джил довелося вдовольнитися ножем. Вона спробувала було протестувати, та чвакль відразу заходився потирати руки: “Ага, так я й думав. Почалося. Я ж казав! Ось так і проходять такі виправи”. Довелося дітям змовкнути.

Всі троє полягали швидко. Цим разом спалося і справді погано: Глинохмур, сказавши: “Краще нам добре виспатися, хоч я й дуже сумніваюся, що ми принаймні склепимо повіки”, вмить заснув і так оглушливо захропів, що Джил цілу ніч снилися відбійні молотки, водоспади і потяги, які з гуркотом мчать тунелями.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s