Плавання “Досвітнього мандрівця”

ІХ

Острів голосів

Вітер, який так довго віяв із північного заходу, перемінився і подув просто із заходу. Тепер щоранку, коли з моря виринало сонце, вигнутий ніс “Досвітнього мандрівця” цілив прямісінько у середину величавого золотого кружала, яке декому видавалося більшим, аніж виглядало у Нарнії, хоч і не всі з цим погоджувалися. Несильний бриз безнастанно підганяв вітрильник уперед, а мореплавцям не потрапляла на очі ні рибина у воді, ні пташина в небі; не бачили вони й берега чи якихось інших кораблів. Запаси води й харчів потроху танули, і не в одне серце закралася підозра: “А чи не запливли ми у море, якому немає ні кінця, ні краю?”. Врешті-решт мандрівці вирішили ще один день плисти на схід, а тоді повертати назад: ризикувати далі не було сенсу. Та коли настав ранок, вони уздріли, що просто між ними та сонцем, яке саме викочувалося з морських хвиль, мріє, наче хмара, земля, що ледь-ледь піднімалася над обрієм.

Десь опівдні вітрильник кинув якір у широкій бухті. Мандрівці зійшли на берег і відразу збагнули, що цей край значно відрізняється від усіх земель, які досі траплялися на їхньому шляху. Довкруги не було ні душі, і скидалося на те, що країна ця незаселена, та за піщаним пляжем їм впала у вічі рівненько викошена лука; такі луки часто-густо можна побачити в Англії доокіл великих садиб, де за ними дивляться мало не десятеро садівників. Навколо виднілося чимало дерев, проте росли вони досить далеко одне від одного, а під ними не було ні зламаних галузок, ні опалого листя. Панувала тиша, яку тільки іноді порушувало воркотіння голубів.

Небавом друзі вийшли до довгої і прямої доріжки, яку колись обсадили деревами, а тепер, вочевидь, дбайливо доглядали і посипали піском, бо на ній не було ні травинки. У дальньому кінці цієї алеї виднівся великий сірий дім, що мрів собі у промінні полуденного сонця.

Не встигло товариство ступити й кількох кроків по доріжці, як Люсі щось закололо в ногу – певне, до черевика потрапив якийсь камінчик. У незнайомому місці, як оце, потрібно було, звісно, попросити інших зачекати, а тоді вже виймати його, та вона вчинила інакше: тихенько присіла долі і заходилася розв’язувати шнурівки, що наче навмисне затягнулися у вузол.

Заки дівчинка все ж розшнурувала черевика, добула дошкульного камінця і знову взулася, всі решта відійшли вже так далеко, що до неї перестали долинати навіть їхні голоси. Та натомість вона майже відразу почула щось інше, причому зовсім не від будинку.

Звідкись ззаду доносилося глухе стукотіння, наче ото добрий десяток робітників заходився знічев’я з усіх сил гатити по землі дерев’яними обухами. І звук цей швидко наближався. Люсі й так уже сиділа, опершись спиною об дерево, і внизу на стовбурі, як на те, не випинався жоден сучок, щоб дістатися до верховіття. Тож їй залишалося одне: причаїтися під деревом і сподіватися, що її не зауважать.

Гуп, гуп, гуп… що б це не було, воно знаходилося вже поряд, бо земля довкола аж стугоніла. Проте дівчинка й далі нічого не бачила, хоч їй здавалося, що стукіт розлягається зовсім близько позаду. Та ось щось важко гепнулося – аж розлетівся навсібіч пісок – на доріжку перед нею, але навіть тепер вона не побачила нічого. Потому гупання зосередилося футів за двадцять від неї і раптом стихло. А тоді почувся Голос.

Люсі геть перелякалася; та й справді, невелика то приємність – чути голоси, коли не бачиш, хто говорить. Вся ця подібна на доглянутий парк місцевість і далі виглядала так, наче тут не було ні душі, достеменно як тоді, коли мандрівці вперше ступили на берег. Одначе буквально за кілька футів від неї зненацька пролунало:

– Хлоп’ята, ось наш шанс.

І тут-таки на ці слова відгукнувся цілий хор:

– Слухайте його, слухайте. Він сказав, що це наш шанс. Чудово, керманичу. Ти ще ніколи не говорив краще.

– Я кажу, – провадив далі перший голос, – що нам треба засісти на березі між ними та їхнім кораблем і тримати напоготові зброю. А коли вони повертатимуться до моря, ми легко їх перехопимо.

– Атож, атож,  – загукали інші голоси. – Видатний задум, керманичу, справді видатний. Це ж треба! Краще й не придумаєш.

– Ну то жвавіше, хлоп’ята, жвавіше, – ще раз озвався перший голос. – Рушаймо.

– Чудово, керманичу, – почулося у відповідь. – Просто в ціль! Саме це ми й збиралися сказати. Рушаймо!

І відразу довкола знову загупало – спершу дуже гучно, а потім все слабше і слабше.

Люсі розуміла: не час губитися у здогадах, що за невидимі істоти допіру тут перемовлялися, і тільки-но гупання завмерло вдалині, десь понад морем, як вона підхопилася на ноги і щодуху помчала доріжкою за іншими. Їх потрібно було попередити будь-якою ціною.

Тим часом решта мандрівців підійшли до невисокого – тільки на два поверхи – будинку, облицьованого камінням м’яких, пастельних барв. Назовні дивилося чимало вікон, а стіни поміж ними подекуди обвив плющ. Довкруги панував такий спокій і тиша, що Юстас мовив: “Здається, нікого тут немає”, але Каспіян мовчки показав на стовп диму, що висів над комином.

Широкі ворота були відкриті, і через них друзі увійшли на мощене подвір’я. Саме тут їм уперше кинулося у вічі, що на цьому острові кояться достоту чудернацькі речі. Посеред двору стояла помпа, а під нею – відро, і в цьому, звісно, не було б нічого дивного, якби держак помпи сам не піднімався то вгору, то вниз, хоч до нього ніхто наче й не торкався.

– Тут напевне діють якісь чари, – сказав Каспіян.

– Механіка! – втішився Юстас. – Може ми нарешті потрапили до цивілізованої країни?

Цієї миті у двір влетіла задихана та розпашіла Люсі і спробувала якомога тихіше переповісти те, що почула якусь хвилину назад. І навіть найвідважнішому з-поміж наших мандрівців аж мурашки забігали по спині, коли всі збагнули, про що йдеться.

– Невидимі вороги, – пробурмотів Каспіян. – які до того ж відтяли нас від корабля. Тут уже не до жартів.

– І ти поняття не маєш, що це за створіння, Лу? – запитав Едмунд.

– Та де там, Еде, я ж їх не бачила.

– А ступали вони як люди?

– Я взагалі не чула кроків – тільки голоси і гупання та стукання, наче ото хтось гамселив по землі чималою довбнею.

– Цікаво, – мовив Ріпичіп, – а вони стають видимими, коли всадити у них шпагу?

– Схоже, доведеться перевірити, – відказав Каспіян. – Ходімо звідси. Онде біля помпи хтось із цього люду мотає на вус усе, що ми говоримо.

Мандрівці вийшли з подвір’я і подалися назад алеєю, сподіваючись, що поміж деревами помітити їх буде важче. “Втім, – зауважив Юстас, – яке пуття отак ховатися від тих, кого не бачиш? Вони вже давно могли оточити нас зусібіч.”

– Послухай-но, Дриніяне, – звернувся до капітана Каспіян, – а якби ми покинули човен напризволяще, а самі зійшли на берег деінде і подали сигнал на корабель підійти та підібрати нас?

– Для “Досвітнього мандрівця” тут надто мілко, сір, – відповів Дриніян.

– Можна дістатися до корабля вплав, – запропонувала Люсі.

– Ваші величності, вислухайте мене, – озвався Ріпичіп. – Марно сподіватися уникнути зустрічі з невидимим ворогом, ховаючись та намагаючись якось повз нього просковзнути. Якщо ці створіння мають намір нав’язати нам бій, то вони так і вчинять. Та як би там не було, я волів би радше стрінутися з ними віч-на-віч, аніж увесь час сподіватися, що мене ось-ось ухоплять за хвоста.

– Гадаю, цього разу правда на Ріповому боці, – підтримав мишу Едмунд.

– Якщо Ринс та всі решта побачать з корабля, що ми встряли в сутичку на березі, то вже напевно зможуть щось вдіяти, – мовила Люсі.

– А звідки вони знатимуть, що ми б’ємося, коли не бачитимуть ворогів? – похмуро поцікавився Юстас. – Гадатимуть, що ми просто розмахуємо собі зброєю задля розваги.

Запала тривожна мовчанка.

– Гаразд, – оголосив урешті рішенець Каспіян, – треба піти і зустрітися з ними лицем до лиця. На цьому й порішимо. Що ж, потиснімо одне одному руки і вперед. Витягніть із піхов шпаги, а ти, Люсі, тримай напоготові лук і стріли. Хтозна, може ті невидимки погодяться на перемовини.

Коли мандрівці поверталися отак зі зброєю в руках до берега, їх охопило якесь химерне відчуття. І високі дерева, що росли навколо, і скошена трава на луках навіювали спокій; коли ж вони підійшли ближче й побачили, що човен преспокійно лежить собі там, де його покинули, а навкруг тільки білий пісок і нічого більше, то не в одного у голові промайнуло: “А може Люсі все те просто примарилося?” Та не встигли вони й кроку ступити далі, як казна-звідки пролунав голос:

– Все, панове, все, зупиніться. Нас тут більше, ніж п’ять десятків, так-так, і у нас є зброя. Ми хочемо перекинутися з вами кількома словами.

– Послухайте його, послухайте, – долучився до нього цілий хор. – Це наш керманич. Можете йому вірити, він каже правду, щиру правду.

– Я не бачу тут п’ятдесяти воїнів, – мовив Ріпичіп.

– Атож, атож, – відізвався голос керманича. – Ви нас не бачите. І знаєте, чому? Бо ми невидимі.

– Чудово, керманичу, чудово, – знову почулися інші голоси. – Ти говориш, як по писаному. Кращої відповіді годі й сподіватися.

– Спокійно, Ріпе, – потиху застеріг Каспіян, а тоді гучно добавив:

– Невидимий люде, чого тобі від нас треба? Ми не шукаємо ворожнечі.

– Ми хочемо, щоб ця дівчинка дещо для нас зробила, – відказав керманич, а всі інші притакнули: мовляв, саме це вони й мали на увазі.

– Дівчинка! – обурився Ріпичіп. – Ця панна – королева!

– Королева вона чи ні – нам що до того? – сказав керманич (“Атож, атож,” – загули інші). – Просто вона може щось для нас зробити.

– А що саме? – поцікавилася Люсі.

– Якщо це зачепить честь її величности чи накличе на неї небезпеку, – озвався Ріпичіп, – то ви неабияк здивуєтесь, побачивши, скількох із вас ми зуміємо спровадити на той світ, перш ніж ви нас уколошкаєте.

– Гаразд, гаразд, – промовив керманичів голос. – Це довга історія. Може присядемо?

Решта голосів поставилися до цих слів вельми схвально, проте нарнійці залишилися стояти.

– Отже, – повів мову керманич, – почнімо з того, що островом цим ще з прадавніх часів володів один могутній чародій. А ми всі є – чи то пак, можна вже сказати, були – його слугами. І от одного разу чародій, про якого я говорив, звелів нам дещо зробити, а ми не схотіли. Чому, спитаєте ви? Бо нам таке зовсім не до вподоби. Тоді чародій страх як розлютився – він же був, як я уже казав, володарем цього острова, і звик, щоб усі йому корилися. Мало не луснув від гніву, знаєте. Заждіть, про що це я? Ага, тож наш чародій подався нагору – треба вам сказати, що все своє чарівне причандалля він тримав нагорі, а ми жили внизу, – ото я й кажу: він пішов нагору і наслав на нас закляття. Коли б ви побачили нас тепер – а як на мене, ваше щастя, що не бачите, – а ми розповіли, які були на вигляд перед тим, то ви ніколи не повірили б – так те закляття нас спотворило. Атож, не повірили б, це точно. І стали ми такими потворними, що й дивитися одне на одного не могли. Як же ви гадаєте, що ми тоді зробили? Зараз дізнаєтесь. Ми почекали, заки чародій заснув – а він, знаєте, полюбляв подрімати собі трохи пополудні – і тоді тишком-нишком піднялися сходами та відшукали його магічну книгу (уявляєте, яке нахабство?!), щоб подивитися, чи не можна якось зарадити нашому лихові. Від страху ми аж холодним потом обливалися і тремтіли, мов у пропасниці. Та – хочете вірте, хочете ні – там не знайшлося жодного закляття, яке стало б нам у пригоді. Час минав, і ми страшенно боялися, що старий будь-якої миті прокинеться – кажу вам, мене цілого циганським потом проймало, – аж тут нам на очі потрапило заклинання, яке робить людей невидимими. Словом, добре ми вчинили чи ні, та тільки де не візьмись думка: краще вже бути невидимими, ніж потворними. А чому? Та тому, що нам так більше подобалося. І тоді моя дівчинка – вона десь такого віку, як ваша, і подивилися б ви на неї колись, ото вже красунечка була, – так от, щоб не товкти воду в ступі, скажу лишень, що донечка моя проказала те заклинання, бо, бачте, його мала промовити або якась дівчинка, або сам чародій, інакше воно б не спрацювало. Спитаєте, чому? Дуже просто – нічого не сталося б. Отож моя Кліпсі прочитала закляття – мушу вам сказати, читає вона пречудово – і ми всі стали невидимими, як оце тепер. Запевняю вас, то була неабияка полегша – не бачити одне одного. Принаймні, спочатку. А тепер, коротко кажучи, нам до смерти остогидло бути невидимими. Та й це ще не все. Ми аж ніяк не розраховували, що чародій (ну той, про якого я вже згадував на початку) теж зробиться невидимим. Але відтоді ми його не бачили – жоднісінького разу – й уявлення не маємо, що з ним: чи він віддав Богові душу, чи кудись повіявся, чи, може, просто сидить собі невидимий нагорі або й спускається вниз та никає десь тут поміж нами. Наслухати марно, він-бо завжди ходив босоніж і шуму зчиняв не більше, ніж якийсь котисько. І скажу вам прямо, панове: все це діє нам на нерви так, що годі терпіти далі.

Такою була розповідь керманича, та я не закінчив би її і до завтра, якби переповів тут усе, що казали при цьому інші голоси. Вони ж знай погоджувалися зі своїм чільником та підбадьорювали його що якихось шість чи сім слів, і нашим нарнійцям ледь не увірвався терпець, заки той врешті-решт добувся до кінця. По тому запала тривала мовчанка.

– Послухайте, – озвалася зрештою Люсі, – а при чім тут ми? Я щось не зовсім розумію.

– Та нехай мене лихий ухопить, якщо я не виклав вам усе, як є, – трохи ображено промовив керманичів голос.

– Атож, атож, – завзято загугоніли інші. – Ніхто не впорався б із цим краще і швидше. Так тримати, атож, так тримати.

– Гадаю, немає потреби ще раз розповідати цілу історію… – завагався керманич.

– Жоднісінької, – поспішили погодитися Каспіян із Едмундом.

– У двох словах, отже, – знову заговорив керманичів голос, – ми вже хтозна-скільки чекаємо, коли до нас приб’ється якесь гарненьке заморське дівчатко – як-от ви, панночко, – підніметься нагору, знайде магічну книгу і промовить заклинання, що знімає невидимість. І ми всі заприсягнули, що першим чужинцям, котрі висадяться на нашому острові (певна річ, коли серед них буде дівчинка – інакше яке нам з того пуття?), не зносити голови, якщо вони, звісно, не зроблять для нас цієї маленької послуги. Дуже прикро, панове, таке казати, але доведеться нам перерізати вам горлянки, якщо ваша дівчинка не погодиться. Так уже складається, ви ж не ображайтесь.

– Але я не бачу вашої зброї, – мовив Ріпичіп. – Вона також невидима?

Не встиг він докінчити, як щось різко шурхнуло над головами у мандрівців, і наступної миті у дереві позаду них уже стримів, погойдуючись, довгий спис.

– Чи ж це не спис? – запитав голос керманича.

– Атож, атож, – підхопили інші голоси. – Ніхто не сказав би краще.

– І його випустила моя рука, – вів далі керманич. – Зброя невидима тільки тоді, коли вона у нас.

– Але чому ви хочете, щоб це зробила саме я? – спитала Люсі. – Чому не зробите цього самі? Хіба ж у вас немає дівчаток?

– Тільки не ми, тільки не ми, – загули всі голоси разом. – Ми нізащо на світі не підемо нагору знову.

– Інакше кажучи, – озвався Каспіян, – ви просите цю панночку глянути у вічі небезпеці, на яку боїтеся наразити своїх сестер та доньок?

– Атож, атож, – втішилися голоси. – Краще й не скажеш. Відразу видно, що ви не простацького роду, еге ж, відразу.

– Я ще ніколи… – почав було Едмунд, але тут його перервала Люсі:

– Мені доведеться йти нагору вночі чи можна й удень?

– Вдень, панночко, у білий день, – відповів керманичів голос. – Йти туди вночі? Бр-р, як ви могли таке подумати?

– Гаразд, тоді я зроблю те, про що ви просите, – мовила Люсі й обернулася до своїх друзів:

– Навіть і не намагайтесь мене відмовити. Хіба ви не бачите? Їх тут десятки і боротися з ними нам не під силу. А якщо погодитися, то у нас з’являється шанс.

– Але ж той чародій… – нагадав Каспіян.

– Знаю, – відказала дівчинка. – Але він, може, не такий уже поганий, як вони кажуть. Ви ж бачите, що їм трохи бракує сміливости…

– І розуму, – докинув Юстас.

– Послухай, Лу, – втрутився Едмунд, – ми не можемо дозволити тобі це зробити. Запитай у Ріпа – він скаже тобі те саме.

– Але ж на кону і моє життя, не тільки ваше, – заперечила дівчинка. – Я не більше за будь-кого з вас хочу, щоб мене потяли на шматки невидимими мечами.

– Правда на стороні її величности, – розсудив Ріпичіп. – Якби ми мали хоч найменшу нагоду порятувати королеву у відкритому бою, то я не завагався б ані на мить. Але скидається на те, що у нас немає такої можливости. А послуга, про яку вони просять, жодним чином не зачіпає чести її величности, радше навпаки – це шляхетне та героїчне діяння. Якщо серце підказує королеві, що вона повинна зважитися на ризик, хоч би й довелося зустрітися віч-на-віч з тим чародієм, то я не перечитиму.

Ніхто ніколи не чув, щоб Ріпичіп чогось злякався, тож він анітрохи не збентежився, коли провадив таку мову. Натомість хлопці, які не раз потерпали від страху, аж спаленіли. Та оскільки іншого виходу наче не було, вони врешті-решт погодилися. Невидимий люд страх як зрадів, коли нарнійці оголосили своє рішення, і керманич, якого завзято підтримали інші, запросив їх до господи на вечерю та нічліг. Юстасові ця ідея не надто сподобалася, та решта друзів прийняли запрошення, а Люсі шепнула: “Ходімо, вони зовсім не подібні на зрадників”. Тож мандрівці повернулися назад до будинку, мало не оглухнувши від гучного гупання, яке супроводжувало їх дорогою і стало відлунювати ще гучніше, коли вони увійшли на вимощене подвір’я.

Х

Магічна книга

Невидимі істоти влаштували на честь своїх гостей достоту королівське свято. Дуже потішно було спостерігати, як тарелі й таці самі летіли до столу, наче ніхто їх і не ніс. До того ж вони не пливли собі рівно над землею, як можна б сподіватися, а перетинали простору їдальню стрибками, та ще й доволі височенькими: спершу підлітали вгору футів на п’ятнадцять, а тоді несподівано падали вниз і раптом зупинялися, коли до долівки зоставалося десь три фути. Якщо у тарелі, яка потрапляла на стіл у такий спосіб, була юшка чи рагу, то можете собі уявити наслідки.

– Знав би ти, як мені кортить їх побачити, – прошепотів Юстас Едмундові. – Гадаєш, то люди? Радше вже якісь велетенські цвіркуни чи жаби.

– Схоже на те, – також пошепки відповів Едмунд. – Тільки гляди, не прохопися про цвіркунів перед Люсі: вона не надто полюбляє комах, особливо великих.

Вечеря вдалася б на славу, якби на столі не панував страшенний рейвах (втім, воно й не дивно), а розмова не зводилася до самих лишень висловів згоди. Що не кажіть, а важко не погодитися, коли вам говорять: “Так-так, я завжди кажу: коли зголоднієш, треба трохи перекусити”, “Сутеніє; та й не дивина, щовечора так буває” або навіть “Ви ж припливли морем – ото сила води, га?”. Люсі ж не могла стриматися, щоб час від часу не кинути зі свого місця погляд на темний отвір, який зяяв там, де починалися сходи, що вели нагору; дівчинці не вдавалося викинути з голови думок про те, що її чекає завтра, коли доведеться туди піднятися. Та в усьому іншому то була добра трапеза: на столі стояла грибна юшка, варені курчата, свіжа шинка, аґрус, порічки, сир, сметана, молоко та трохи хмільного меду, який усім припав до смаку, хоч Юстас потім і пошкодував, що взагалі його торкався.

Коли Люсі прокинулася наступного ранку, то почувалася так, як ото почуваєшся, коли маєш складати іспит чи йти до стоматолога. Надворі яскраво світило сонце, у повітрі гули бджоли, а поглянувши на луку, яка зеленіла за відчиненим вікном, можна було подумати, що знаходишся десь у Англії. Одягнувшись, дівчинка приєдналася до решти мандрівців і за сніданком намагалася поводитися як завше. Потому вислухала настанови керманича, кивнула всім на прощання і подалася сходами вгору, не зронивши ні слова і навіть не озирнувшись.

“Добре, хоч не темно”, – подумалося їй. І справді, обидва сходові марші, що вели нагору, заливало світло з вікна на площадці посередині. Тут ще чутно було, як цокає старовинний годинник, що висів на стіні у залі, та ось Люсі ступила ще кілька кроків, і цокання втихло.

Сходи закінчилися, і дівчинка опинилася у широкому й довгому коридорі, який, вочевидь, тягнувся через цілий будинок; у самому кінці виднілося велике вікно. Стіни були обшиті різьбленими панелями та завішені килимами, поміж якими з обидвох боків проглядало чимало дверей. Люсі стояла, затамувавши подих, і не чула нічого – ні пищання миші, ні дзижчання мухи, ні шелестіння штори, словом, нічогісінько, – крім биття свого серця.

“Останні двері ліворуч”, – прошепотіла вона сама до себе. Шкода, звісно, що останні, бо дорогою туди доведеться проминути всі решта, а за будь-якими з них міг причаїтися чародій, який десь тут нагорі спить чи чуває, сновигає невидимий або й навіть лежить мертвий. Та стояти отак і розмірковувати про те, що може трапитися попереду, – річ марна, і дівчинка поволі рушила вперед. Пухнастий килим на підлозі дозволяв ступати цілком нечутно.

“Боятися поки що нічого”, сказала собі Люсі. Та й справді: перед нею простягався тихий – либонь, аж надто тихий – і залитий сонячним світлом коридор. Втім, краще б на дверях не було таких хитромудрих, вималюваних пурпуровою фарбою знаків, які щось та й означали – хтозна, чи щось добре. А ще ліпше б на стінах не висіли всі ці маски – і потворні, і не дуже, – бо їхні порожні очі аж ніяк не тішили погляд; варто, напевне, лишень повернутися до них спиною і дати волю уяві, як до голови почнуть лізти всілякі страхіття.

Проминаючи десь шості двері, дівчинка вперше, відколи опинилася на таємничому другому поверсі, по-справжньому злякалася. Вона майже не сумнівалася, що оце щойно зі стіни вигулькнула і скорчила їй міну чиясь маленька бородата фізіономія. Долаючи страх, Люсі змусила себе поглянути туди і побачила, що це зовсім не обличчя, а невелике кругле дзеркальце з людську голову завбільшки, окантоване згори волоссям, а знизу – бородою. Дивлячись у нього, можна було подумати, що те волосся і борода повиростали у тебе. “Я просто краєчком ока побачила в ньому себе, – мовила собі дівчинка, – тільки й усього. Не з’їсть же воно мене”. Проте дивитися на чуже розкошлане волосся та бороду, що облямовують твоє обличчя – невелика приємність, і вона пішла далі. (Поняття не маю, навіщо потрібне те бородате дзеркало – я ж не чародій.)

Чи то коридор став довшим, чи так діяли чари, що жили в цьому будинку, та Люсі здалося, що минула сила часу, заки вона дійшла до останніх дверей ліворуч. Але ось, нарешті, вони, та ще й відчинені.

Перед дівчинкою постала простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі заставлена книгами. Люсі ще ніколи в житті не доводилося бачити стільки книг – маленьких і великих, тоненьких і товстих; деякі, напевне, мали більше сторінок, ніж найгрубша Біблія, яку вам траплялося бачити у церкві, й усі були у шкіряних палітурках, і від усіх так і віяло духом давнини, вчености та чарів. Втім, завдяки отриманим від керманича настановам вона точно знала, яка саме з цих книг стане їй у пригоді. Велика магічна книга лежала на високому столику для читання просто посеред кімнати. Дівчинка побачила, що читати доведеться стоячи (все одно тут не було жодного стільця), та ще й повернувшись спиною до дверей, і подумала, що краще їх зачинити.

Але двері не зачинялися.

Дехто, може, й не погодиться, але Люсі, як на мене, мала цілковиту рацію. Згодом вона розповідала, що воліла б усе ж їх зачинити, бо надто вже неприємно стояти в такому місці з відчиненими дверима за спиною. На її місці я почувався б так само. Але що було робити?

Обсяг магічної книги трохи збентежив дівчинку, позаяк керманич невидимого люду не зумів хоч би приблизно пояснити, де саме знаходиться заклинання, яке знімає невидимість, та ще й здивувався, коли вона про це запитала. Він гадав собі, що треба просто гортати сторінку за сторінкою, аж доки не натрапиш на потрібне місце; йому навіть на думку не спадало, що можуть існувати якісь інші способи. “Але ж це займе кілька днів, якщо не тижнів, – мовила сама до себе Люсі, окинувши поглядом товстелезну книгу, – а я вже почуваюся так, ніби стою тут бозна-скільки”.

Вона підійшла до столика, торкнулася до палітурки й одразу ж відчула, що книга наче наелектризована. Спробувала відкрити її, спочатку не зуміла, а потім помітила дві важкі застібки. Коли ж кінець кінцем розкрила, то аж затамувала подих: їй ще ніколи не доводилося бачити такої книги!

Її хрусткі, гладенькі сторінки були вкриті не друкованими, а написаними від руки великими й виразними буквами, тоншими вгорі і грубшими внизу; на полях і довкола чималеньких заголовних літер, розфарбованих у різні кольори, містилися малюнки. Від книги долинав приємний аромат, і Люсі цілу хвилину милувалася нею, геть забувши, що має читати.

Книга не мала ні титульної сторінки, ні заголовка, відразу йшли заклинання, спершу не вельми важливі. Вони, приміром, помагали позбутися бородавок, гамували зубний біль та ставали у пригоді, коли вас хапали корчі, а ще дівчинці впало в око закляття, корисне для пасічників, бо з його допомогою можна було зібрати у рій бджіл. Чоловік, який мучився від зубного болю, виглядав на малюнку так реально, що якби ви дивилися на нього надто довго, то у вас самих неминуче розболілися б зуби, а золоті бджілки навколо четвертого заклинання наче й справді літали.

Люсі ледь відірвалася від першої сторінки, але наступна виявилася не менш цікавою. “Треба поспішати”, – нагадала вона собі, й одну за одною переглянула сторінок тридцять. Якби запам’ятала все, про що на них ішлося, то навчилася б знаходити закопані у землю скарби, пригадувати те, що вилетіло з голови, і стирати у пам’яті те, що хочеться забути, розпізнавати правду і неправду, викликати та вгамовувати вітер, дощ і сніг, насилати й розвіювати туман і перетворювати людську голову на ослячу. Чим далі вона читала, тим гарнішими і правдоподібнішими ставали малюнки.

Зрештою вона дійшла до сторінки, на якій буяло таке розмаїття барв, що аж очі розбігалися. Люсі ледве зосередилася на літерах і прочитала перші слова: “Випробуване заклинання, яке зробить ту, хто його прочитає, найвродливішою серед смертних”, а тоді нахилилася над малюнками, що на перший погляд видалися їй якимись химерними та плутаними. Втім, придивившись, можна було розібратися, що на першому зображено дівчинку (одягнену достоту як Люсі), котра стоїть біля столика і читає грубезну книгу. На наступній картинці трохи перестрашена Люсі (бо це й справді була вона) чи то промовляла, чи наспівувала якісь слова. Третій малюнок засвідчував, що на неї дійсно зійшла сліпуча врода, яку годі собі й уявити, хоч і зараз її прекрасне обличчя зберігало риси, властиві Люсі. Дивно, але картинки, зовсім маленькі і невиразні спочатку, наче виросли, і постать на малюнку видавалася тепер такою ж завбільшки, як справжня дівчинка, і дивилася Люсі просто у вічі, аж їй довелося за якусь хвилю відвести погляд. А тоді картинки наче обступили її, змінюючись одна за одною. Вона побачила себе на високому престолі у Калормені, де на великому турнірі ламали списи за її прихильний погляд всі володарі світу. Поволі турніри переросли у достеменні війни, і засліплені бажанням полонити її серце королі, герцоги та великі лорди каменя на камені не залишили у Нарнії та Верхоландії, Телмарі та Калормені, Ґальмі та Теребинтії. Потому Люсі – далі найвродливіша серед смертних – перенеслася до Англії, а з Америки повернулася додому Сюзан, яку завжди вважали у сім’ї красунечкою. На картинці Сюзан виглядала точнісінько так, як у житті, тільки що здавалася не такою гарною і мала на обличчі роздратований вираз, бо заздрила сяючій вроді Люсі. Та нікому до цього не було діла – кого тепер цікавила Сюзан!

– Я скористаюся цим заклинанням. Мені все одно. Я зроблю це, – переконуючи сама себе мовила Люсі, бо її не покидало відчуття, що вона не повинна чинити так у жодному випадку.

Та коли дівчинка перевела погляд на перші слова заклинання, то просто посеред напису, де ще хвилину тому виднілися тільки рядки літер, побачила велику лев’ячу морду. З книги на Люсі дивився сам Аслан, який розливав довкола сяйливе світло і наче рухався до неї; згодом вона пригадувала, що видиво і справді ворушилося. Так чи йнак, Люсі добре знала вираз, із яким лев спозирав на неї: він гарчав так, що видно було геть усі його страхітливі ікла. Дівчинка страшенно перелякалася і ту ж мить перегорнула сторінку.

Трохи перегодя вона натрапила на заклинання, яке давало змогу знати все, що думають про тебе друзі. Люсі страх як кортіло випробувати хоч якісь чари, і вона вирішила, що замість закляття, яке могло зробити її найвродливішою із смертних, промовить це заклинання, а тому швиденько, аби не передумати, промовила чарівні слова (ніщо у світі не змусить мене переповісти їх тут) і заходилася чекати, що ж буде далі.

Позаяк нічого не відбувалося, вона перевела погляд на малюнки й мало не підскочила від несподіванки, бо побачила те, чого зовсім не сподівалася тут побачити – вагон третього класу, в якому сиділо двійко школярок. Люсі впізнала їх одразу: ну звісно ж, Мерджорі Престон і Енн Фізерстоун! Втім, то була не просто картинка, бо зображення наче ожило: за вікном миготіли телеграфні стовпи, а дівчатка сміялися і розмовляли. Поступово (от ніби увімкнулося радіо) почулися і голоси.

– Ми бачитимемось із тобою у цьому семестрі? – поцікавилася Енн. – Чи ти й далі перейматимешся тільки Люсі Певензі?

– Що ти маєш на увазі? Коли це я нею переймалася? – відповіла запитанням на запитання Мерджорі.

– Не прикидайся, – мовила Енн. – Минулого року ти на ній наче схибнулася.

– Та ні, – сказала Мерджорі. – Я ще не зовсім зсунулася з глузду. Вона по-своєму доволі миле дитятко, але до кінця навчального року я вже й дивитись на неї не могла.

– Постривай лишень, більше такої нагоди в тебе не буде! – закричала Люсі. – От лукава негідниця! – Однак, зачувши свій голос, вона враз згадала, що звертається до малюнка і що справжня Мерджорі знаходиться ген-ген у іншому світі.

– Ну, гаразд, – мовила сама до себе Люсі, – я справді була про неї кращої думки і не раз виручала її торік, коли решта дівчат не вельми хотіли з нею водитися. Вона чудово це знає. І перед ким те дівчисько розпинається – перед Енн Фізерстоун! Цікаво, невже всі мої друзі такі ж? Тут багатенько інших малюнків. Але ні, я їх не буду дивитися, не буду… – І зробивши над собою зусилля, вона перегорнула сторінку, на яку, проте, встигла скотитися велика гірка сльоза.

На наступній сторінці дівчинці у вічі впало заклинання “для відновлення духа”. Картинки тут були менші, але дуже гарні. Вона прочитала перші рядки і збагнула, що це радше оповідка, яка тягнулася цілих три сторінки. Ледь дочитавши першу, Люсі геть забула, що читає: вона жила цією оповідкою; усе, про що в ній мовилося, діялося мовби наяву, а малюнки виглядали навдивовижу справжніми. Дійшовши до кінця третьої сторінки, Люсі подумала: “Це найгарніша оповідка, яку я прочитала у своєму житті, та й у майбутньому навряд чи мені трапиться краща. Отак читала б і читала, хоч би й десять років. Хай уже так, хоч прочитаю її ще разочок.”

Та тут на заваді стали чари, властиві магічній книзі. Гортати її можна було тільки вперед; назад сторінки не переверталися.

– А бодай би їй! – мовила спересердя Люсі. – А мені так хотілося прочитати цю оповідку ще раз. Принаймні пригадаю собі, про що в ній ішлося. Ну ж бо… там мовилося про… про… невже не згадаю? Все наче в тумані. І навіть на останній сторінці вже нічого немає. Достоту чудернацька книга. Як же я могла забути? Пам’ятаю, там згадувалася чаша, і меч, і дерево, і зелений пагорок, і… все, більше нічогісінько не пригадую. Що ж робити?

Люсі так ніколи і не згадала, про що там була мова. З того часу вона хвалила якесь оповідання тільки тоді, коли воно нагадувало їй забуту оповідку з магічної книги.

Дівчинка перегорнула ще одну сторінку і здивувалася: жодного тобі малюнка! Втім, перші слова звучали так: “Заклинання, яке робить видимим те, що досі було невидимим”. Спочатку Люсі для певности перечитала його про себе, потім промовила вголос і тут-таки побачила, що воно діє, бо великі літери вгорі сторінки налилися кольорами, а на полях почали з’являтися картинки. Так буває, коли ото підносиш до вогню аркуш, списаний невидимим чорнилом, і на ньому поступово проявляється напис, тільки що тут замість тьмяної барви лимонного соку (найпростішого невидимого чорнила) все мінилося золотом, блакиттю та пурпуром. Малюнки ті мали доволі химерний вигляд і не надто припали дівчинці до душі. Вона подумала: “Напевне, я зробила видимими не тільки тих гупалів, і тепер тутечки можна побачити що завгодно. Хтозна, може тут аж кишіло розмаїтими невидимками. Щось у мене немає великого бажання їх бачити.”

Тієї хвилини з коридору до Люсі долинули не гучні, але доволі важкі кроки. Ясна річ, що вона відразу згадала собі про чародія, який полюбляв ходити босоніж і зчиняв шуму не більше за кота. Коли хтось скрадається у вас за спиною, то краще вже озирнутися. Люсі так і вчинила.

На мить її обличчя наче засяяло світлом (вона навіть не здогадувалася, що неабияк нагадувала тоді ту іншу, вродливу Люсі з книги), а тоді дівчинка, скрикнувши від захвату, кинулася із розпростертими руками вперед. Бо ж у дверях стояв сам Аслан – великий Лев, владар над владарями. Він – справжнісінький, – був тут, і наче випромінював тепло, і дозволив їй поцілувати себе й заритися обличчям в осяйну, кошлату гриву. А почувши тихий, дивний звук – ніби ото далеке тремтіння землі, – Люсі навіть зважилася подумати, що лев муркоче.

– Ох, Аслане, – мовила вона, – як добре, що ти прийшов.

– Я був тут цілий час, – озвався той, – просто ти зробила мене видимим.

– Аслане! – у голосі дівчинки ледь не прозвучав докір. – Не смійся з мене. Буцім я можу зробити так, щоб ти став видимим!

– Але ж так і було, – сказав лев. – Думаєш, я порушував би правила, які сам установив?

Він трохи помовчав і провадив далі:

– Дитино, гадаю, ти підслуховувала.

– Підслуховувала?

– Ти слухала, як дві твої шкільні подруги розмовляли про тебе.

– А, тоді? Аслане, я й гадки не мала, що то було підслуховування. Хіба ж то не чари?

– Шпигувати за людьми з допомогою чарів – це те ж саме, що шпигувати за ними у будь-який інший спосіб. Крім того, ти погано подумала про свою подругу, яка справді любить тебе, хоч і має слабкий характер. Вона злякалася тієї старшої дівчинки, і тому сказала те, чого не хотіла казати.

– Навряд чи я коли-небудь зможу це забути.

– Справді, не зможеш.

– Ох, невже я все зіпсувала? – розхвилювалася Люсі. – Либонь, якби не це, то ми й далі були б найкращими подругами – може й на ціле життя, – а тепер більше не будемо.

– Дитино, – мовив Аслан, – чи ж я вже якось не пояснював тобі: нікому не вільно знати, “що було б, якби…”?

– Так, пояснював, – сказала Люсі. – Вибач. Але послухай, Аслане…

– Що, серденько? Говори.

– Чи зможу я коли-небудь прочитати оповідку, ту, яку ніяк не згадаю? А може ти мені її розповіси, Аслане? Будь ласка, прошу тебе.

– Звісно, що так, я розповідатиму її тобі роками. А зараз ходімо. Нам треба зустрітися з господарем цього дому.


 

ХІ

Дурбостопи щасливі

Люсі вийшла за великим Левом у коридор і відразу побачила, що до них наближається якийсь босоногий дідок у червоній одежі. Його сиву голову увінчував вінок із дубового листя, борода сягала пояса, а опирався він на вигадливо покручений ціпок. Уздрівши Аслана, старий низько вклонився і сказав:

– Сір, вітаю вас у найубогішій із ваших осель.

– Чи не втомили тебе, Кор’якине, не надто розумні підданці, яких я тобі дав?

– Та ні, – відповів чародій, – вони, звісно, зовсім пустоголові, але й шкоди не чинять жоднісінької і навіть припали мені до душі. Іноді, щоправда, я трохи втрачаю терпіння, чекаючи, коли ж нарешті ними можна буде керувати за допомогою розуму, а не таких-от грубих чарів.

– На все свій час, Кор’якине, – мовив Аслан.

– Щира правда, сір, – погодився чародій. – Ви з’явитесь перед ними?

– Ні-ні, – відказав чи то пак рикнув упівголоса Аслан (Люсі подумала собі, що так він сміється). – Вони б перелякалися до смерти. Чимало зірок зістаріються і знайдуть спочинок на островах, перш ніж ці створіння визріють для того, аби зустрітися зі мною. Я ж маю сьогодні ще перед заходом сонця відвідати у Кеа-Перевелі гнома Трумбика, який вже всі жданики поїв, чекаючи, коли ж його володар Каспіян повернеться додому. Я переповім йому всі ваші пригоди, Люсі. Не сумуй, скоро ми знову побачимося.

– Послухай, Аслане, – озвалася дівчинка, – що ти маєш на увазі, коли кажеш “скоро”?

– Для мене скоро – це будь-коли, – сказав Аслан і тієї ж миті зник. Люсі зосталася наодинці з чародієм, який мовив:

– Отак завжди: пішов собі та й уже. Його не втримаєш –  це ж не якийсь там ручний лев. Зник і залишив нас ні в сих, ні в тих. До речі, тобі сподобалася моя книга?

– Місцями вона дуже цікава, – відповіла дівчинка. – Ви увесь час знали, що я там?

– Коли я дозволив дурбасам зробити себе невидимими, то, звісно, знав, що незабаром тут з’явитеся ви і знімете з них закляття, от тільки точного дня назвати не міг. А сьогодні я особливо й не чатував. Розумієш, вони зробили невидимим і мене, а коли я невидимий, то мене страх як тягне на сон. Охо-хо – бачиш, все позіхаю. Хочеш їсти?

– Хіба що трішки, – зізналася Люсі. – Поняття не маю, котра зараз година.

– Ходімо, – запросив її чародій. – Може, для Аслана скоро – це будь-коли, та коли в моєму домі комусь хочеться їсти, то це рівно перша година.

Він провів її коридором і відчинив якісь двері. Люсі побачила гарну кімнату, залиту сонячним світлом та заставлену квітами. Коли вони увійшли, на столі – ясна річ, чарівному – не було нічого, проте старому чародієві вистачило одного слова, щоб на ньому з’явилися скатерка, срібний посуд, наїдки та напої.

– Сподіваюсь, тобі смакуватиме, – мовив він. – Я подумав, що непогано буде нагодувати тебе стравами, до яких ти звикла на батьківщині, бо те, чим ви живилися останнім часом, певне, вже набило оскомину.

– Чудово, – відізвалася дівчинка, і достоту так воно й було: гарячий – щойно з плити – омлет, холодна ягнятина, зелений горошок, полуничне морозиво, лимонний напій, мед та горня гарячого шоколаду. Втім, сам чародій не вживав нічого, крім хліба й вина. Виявилося, що він зовсім не страшний, і незабаром Люсі вже невимушено балакала з ним так, наче вони зналися бозна скільки літ.

– Коли подіє заклинання? – поцікавилася вона. – Дурбаси одразу стануть видимими?

– Та вони вже видимі, просто, либонь, ще сплять, бо полюбляють трохи спочити пополудні.

– А ви повернете їм колишній вигляд? Вони скаржаться, що потворні.

– Ну, це питання доволі делікатне, – сказав чародій. – Бачиш, тільки самі дурбаси й уважають, що колись виглядали гарно, і твердять, буцім їх спотворили, хоч я так не думаю. Багато хто погодився б, що зараз вони мають кращий вигляд.

– То вони такі зарозумілі?

– Авжеж. Принаймні, їхній керманич – то вже певне, саме він підучує решту. Вони ж вірять кожнісінькому слову, яке злітає з його уст.

– Так, ми зауважили, – підтвердила Люсі.

– Гадаю, якби не він, то дійти з ними згоди було б легше. Звісно, я міг би обернути його у щось інше чи навіть зробити за допомогою чарів так, що вони не повірили б жодному його слову. Та тільки мені таке не до вподоби. Нехай краще вже захоплюються ним, аніж ніким.

– Хіба вони не захоплюються вами? – спитала дівчинка.

– Ні, – відказав чародій, – мною вони б не захоплювались.

– А за що ви їх спотворили… за їхніми словами?

– Вони не виконували своїх обов’язків. Їм треба було доглядати за садом і турбуватися про їжу – не для мене, як вони гадали, а для себе. Якби не я, то ті дурбаси пальцем об палець не вдарили б. А сад, звісно, потрібно поливати. Десь за півмилі звідси б’є чудове джерело; там бере початок потічок, що протікає повз самісінький сад. Я тільки й просив їх, аби брали воду просто з потічка замість даремно томитися, тарганячись з відрами до джерела двічі або й тричі на день та ще й розплескуючи половину води на зворотньому шляху. Але вони не бачили в тому сенсу і навідріз відмовилися.

– Невже вони такі тупоголові? – запитала Люсі.

– Ти й уявити собі не можеш, скільки я з ними наморочився, – зітхнув чародій. – Кілька місяців тому вони всі як один стояли за те, щоб мити посуд перед обідом – так, мовляв, можна заощадити силу часу по обіді. Якось я упіймав їх на тому, що вони садили варену картоплю: це ж її не треба буде варити, коли викопаєш! А коли до молочарні заліз кіт, то з двадцятеро дурбасів притьмом кинулися виносити молоко – ні, щоб взяти того кота та й вигнати! Гаразд, бачу, ти вже попоїла. Ходімо, покажу тобі тих телепнів: вони ж уже видимі.

Чародій провів дівчинку до іншої кімнати, де стояло повно блискучих інструментів, призначення яких зрозуміти непросто, – астролябій, рухомих моделей Сонячної системи, хроноскопів, поезиметрів, хоріямбусів та теодоліндів. Старий підійшов до вікна і мовив:

– Онде твої дурбаси.

– Але ж я нікого не бачу, – здивувалася Люсі. – А це що за штуковини – наче гриби?

“Штуковини”, на які показувала дівчинка, рясно вкривали викошену галявину під вікном і справді неабияк скидалися на гриби, хоч були значно більшими – ніжки три фути заввишки і шапочки десь такої ж довжини від краю до краю. Приглянувшись уважніше, Люсі помітила, що ніжки кріпляться до шапочок не посередині, а збоку, і це надавало їм трохи недоладного вигляду; на траві біля кожної ніжки лежало щось наче невеликий клунок. Чим довше дівчинка придивлялася, тим дивнішим ставало те, що спершу видалося їй грибами. Шапочки, приміром, були не круглі, а радше подовгасті, та ще й із одного боку розширювалися. І таких от “штуковин” виднілося на галявині багатенько – десятків п’ять, а може й більше.

Годинник вибив третю, і тієї ж миті сталося щось достоту неймовірне. Всі “гриби” раптом перекинулися догори дригом. Клунок, який лежав у траві біля кожної ніжки, виявився тулубом і головою, а сама ніжка – ногою. Кожен тулуб закінчувався єдиною товстою ногою, котра росла не збоку, як от у одноногої людини, а посередині. Нога ця переходила у здоровенну ступню з трохи загнутими вгору пальцями, яка скидалася на невеличке каное. За мить дівчинка збагнула, чому спершу ці дивовижні створіння видалися їй грибами: вони просто лежали горілиць, піднявши свою єдину ногу догори, і відпочивали у затінку власної ступні. Згодом вона дізналася, що такий вже у них звичай – використовувати свою ступню замість намету. Під нею одностопові не страшне ні сонце, ні дощ.

– Які ж вони кумедні! – розсміялася Люсі. – Це ви їх такими зробили?

– Так, я перетворив дурбасів на одностопів, – відказав чародій, у якого аж сльози потекли від сміху, а тоді додав:

– Ти тільки подивись.

А подивитися справді було на що. Звісно, ці низенькі одноногі чоловічки не могли ходити чи бігати, як ми. Натомість вони стрибали, наче ті блохи чи жаби, і виходило це в них так добре, що мимоволі поставало запитання: “А чи не пружина у них замість ноги?” Коли одностопи приземлялися, чулося гучне гупання, яке так здивувало дівчинку напередодні. От і зараз вони заходилися вистрибувати по галявині, гукаючи один одному: “Хлоп’ята! Ми знову видимі!”

– Ми видимі! – проголосив одностоп у червоній шапочці з китицями – вочевидь, керманич. – Я й кажу: якщо ми бачимо один одного, значить, ми видимі.

– Атож, атож, керманичу, – підхопили інші. – Ось де собаку зарито! Ну й ясна ж у тебе голова – і хто б сказав краще!

– Те дівчатко таки захопило старигана зненацька, – вів далі керманич. – Цього разу ми його обставили.

– Саме це ми й хотіли сказати, – почувся цілий хор голосів. – Ти сьогодні перевершив сам себе, керманичу.

– Як вони насмілюються так про вас говорити, знаючи, що ви можете їх почути? – запитала Люсі в чародія. – Вчора мені здалося, наче вони вас бояться.

– Це одна з кумедних рис, властивих дурбасам, – відказав той. – Вони можуть запевняти одне одного, що я знаю геть усе, чую кожнісіньке словечко й узагалі страшенно небезпечний, а через хвилину – бодай їм! – вже гадають, що мене можна обвести довкола пальця, ніби дитину.

– А може не треба повертати їм колишнього вигляду? – з надією в голосі поцікавилася Люсі. – Ой, сподіваюся, це не буде для них великою прикрістю. Вони ж не дуже перечитимуть, правда? Тільки погляньте – здається, мало не луснуть від щастя. Оце стрибок! А як вони виглядали колись?

– Звичайнісінькі дрібнолюдки, – відповів чародій. – Куди їм до гномів, що живуть у Нарнії!

– Було б шкода знову їх змінювати, – сказала Люсі. – Вони такі кумедні й, окрім того, доволі гарненькі. Може, вони передумають, якщо я їм так і скажу?

– Та вже напевне – якщо тільки тобі пощастить їм це втовкмачити.

– А ви мені не допоможете?

– Ні, ні. Тобі буде набагато легше зробити це без мене.

– Красно дякую за гостину, – мовила Люсі і прожогом вискочила з кімнати. Кинулася вниз сходами, пригадуючи, з яким сум’яттям у душі піднімалася ними вранці, і з розгону налетіла на Едмунда, що сидів на найнижчому східці. Тут-таки отаборилися й усі решта. Побачивши їхні стривожені обличчя, дівчинка відчула провину: як можна було отак геть-чисто забути про друзів!

– Все гаразд! – гукнула вона. – Чародій – просто молодець, а ще я бачила Аслана!

З цими словами дівчинка стрілою метнулася до дверей і вискочила надвір. Тут повітря гуло, а земля ходила ходором – одностопи все вистрибували по галявині і ніяк не могли натішитися. Коли ж побачили її, то все аж задвигтіло.

– Ось вона, ось вона! – галасували вони. – Тричі ура маленькій панночці! Обкрутила ж вона старого, таки обкрутила!

– Ви й уявити собі не можете, як нам шкода, – виступив наперед керманич, – що ви не матимете задоволення побачити нас такими, якими ми були колись. Присягаюсь, ви б не повірили своїм очам. Так нас спотворити…

– Так, керманичу, саме так, – відлунням обізвалися інші, погойдуючись у повітрі, наче надувні кульки. – Ти за словом до кишені не лізеш.

– Але ж ні, – сказала Люсі. – Я зовсім не думаю, що ви потворні. Навпаки – ви дуже гарно виглядаєте.

– Послухайте її, послухайте, – підхопили одностопи. – Ваша правда, панночко. Ми виглядаємо просто чудово. Таких ще треба пошукати. – Вони, здавалося, навіть не зауважили, що змінили думку.

– Вона каже, – втрутився керманич, – що ми виглядали гарно до того, як нас спотворили.

– Щира правда, керманичу, щира правда, – відізвалися інші. – Саме це вона й має на увазі. Ми чули на власні вуха.

– Та де ж там! – закричала Люсі. – Я сказала, що ви гарно виглядаєте зараз!

– Отож-бо й воно, – погодився керманич. – Тоді ми були страшенно гарні.

– Тільки послухайте їх, тільки послухайте, – загули одностопи. – Керманичу, вона тобі якраз до пари. Завжди просто в ціль. Краще годі й сказати.

– Але ж ми говоримо цілком протилежні речі! – втрачаючи терпець, тупнула ногою Люсі.

– Атож, атож, – відгукнулися одностопи. – Жоднісінької тобі суперечности! Так тримати.

– Ви кого завгодно зведете з розуму, – махнула рукою Люсі і дала одностопам спокій. Втім, ті наче були цілковито задоволені, тож вона дійшла висновку, що розмова вдалася.

Ще до того, як на землю зійшла ніч, трапилася подія, після якої одностопи вже майже не заперечували проти своєї єдиної  ноги. Каспіян разом із усіма нарнійцями подався на берег, аби переповісти останні новини Ринсові, який вже місця собі не знаходив від тривоги, та іншим, що залишилися на борту “Досвітнього мандрівця”. Одностопи, звісно, погупали за ними, підскакуючи як м’ячі і перемовляючись так гучно, аж Юстас бовкнув: “Жаль, що той чаклун зробив їх невидимими, а не нечутними”. (Незабаром він пошкодував про ті слова, бо мусив довго і нудно пояснювати, що нечутний – це той, кого не чути; хоч він і старався, але так і не зрозумів, чи збагнули одностопи його пояснення, а тоді ще й образився, коли вони врешті-решт прорекли: “Ех, паночку, куди вам до нашого керманича! Та нічого, навчитеся, тільки мотайте на вус, коли ото він говорить. Такого красномовця ще пошукати!”) Коли товариство підійшло до берега, Ріпичіпові сяйнула блискуча ідея. Він попросив спустити на воду своє каное і заходився веслувати на виду в одностопів, які зачудовано спостерігали, а через якусь хвилю звернувся до них із таким словом: “Достойні і розсудливі одностопи! Вам човни не потрібні – у кожного з вас є натомість чудова нога. Просто стрибніть якомога легше на воду і самі побачите!”

Хоч керманич тут-таки застеріг усіх, що вода страшенно мокра, та двоє чи троє з-поміж його молодших одноплеменців одразу ж пристали на Ріпичіпову раду, потім – ще кілька; кінець кінцем дійшло до того, що всі без винятку одностопи погойдувалися собі на хвилях. Завдяки своїй велетенській ступні, яка запросто заміняла їм пліт або човен, вони чудово трималися на воді, а коли Ріпичіп навчив їх сяк-так вирізати весла та користуватися ними, зчинилося таке, що й уявити годі. Поглянувши збоку, можна було подумати, що “Досвітнього мандрівця” оточила ціла флотилія маленьких каное – кожне з опецькуватим гномом на кормі. Тут же одностопи взялися влаштовувати перегони; за винагороду переможцям правили пляшки вина, що їх спускали з корабля моряки, які поперегиналися через фальшборт і мало покотом не лягали зі сміху.

Дурбасам також вельми припала до душі їхня нова назва – “одностопи”, хоч їм ніяк не вдавалося навчитися до пуття її вимовляти. “Ось ми хто, – знай вигукували, – одногопи… одстонопи… ні, не так… однотропи! Таж це слівце у нас на кінчику язика висіло!” Проте невдовзі нова назва стала плутатися у них зі старою – “дурбаси”, і врешті-решт вони вирішили називати себе “дурбостопами”; під цим назвиськом їх знатимуть, либонь, ще не одне століття.

Того вечора чародій запросив усіх нарнійців на обід до себе нагору. Люсі подумки відзначила, що тепер, коли боятися було нічого, все тут мало зовсім інший вигляд. Таємничі знаки на дверях так і залишилися таємничими, але не несли в собі загрози, а навпаки – означали щось радісне й веселе; навіть бородате дзеркало видавалося радше кумедним, ніж страшним. Їхній господар подбав – не обійшлося, звісно, без магії, – щоб перед кожним із гостей стояли улюблені страви та напої. А по обіді він продемонстрував їм одне вельми корисне заклинання: поклав на столі перед собою два чисті аркуші пергамену, пробурмотів кілька слів, а тоді звелів Дриніянові якомога точніше описати їхні мандри аж до останніх днів. Капітан заходився розповідати, і по мірі того, як він просувався все далі і далі, на пергамені з’являлися обриси всіх згаданих ним земель, доки на кожному аркуші не постала чудова докладна мапа Східного океану, де виднілася Ґальма, Теребинтія, Сім Островів, Самітні Острови, Драконів та Випалений острови, острів Мертвої Води, а також сама країна дурбасів. Всі ці землі мали відповідний розмір і лежали там, де їм належиться. Так вперше створено мапу тих морів, значно кращу за інші, пізніші, зроблені без допомоги чарів. На перший погляд  вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої мапи, та коли подивитися на неї крізь збільшувальне скельце, яке позичив мандрівцям чародій, то видно було, що перед вами – досконале зображення справжніх міст та гір; ви чітко бачили, приміром, і замок, і торговище, і вулиці Вузької Гавані, але наче звіддаля, як ото буває, коли дивишся на щось через підзорну трубу не з того кінця. Єдиний недолік полягав у тому, що берегова лінія більшости островів була недокінчена – адже на мапі з’являлося тільки те, що Дриніян бачив на власні очі. Коли розповідь капітана добігла кінця, чародій подарував одну мапу Каспіянові; вона й досі висить у його кабінеті в замку Кеа-Перевел. На жаль, господар не міг повідати своїм гостям нічого нового про землі, які лежали б далі на сході. Втім, він пригадав, що десь за сім років до їхньої появи у цих водах уже кидав якір нарнійський корабель, на якому пливли лорди Ревіліян, Арґоз, Мавраморн та Руп. Так з’ясувалося, що на острові Мертвої Води знайшов свій кінець лорд Рестимар.

Наступного дня чародій за допомогою магії полагодив корму вітрильника, яку пошкодив було морський змій, і просто засипав мандрівців різноманітними речами, котрі могли стати їм у пригоді в подальшій дорозі. О другій пополудні вони мов найкращі друзі попрощалися з господарем та дурбоступами, які тут-таки плигнули у воду і відпровадили їх аж до виходу з гавані. І довго ще мореплавцям вчувалися прощальні вигуки цього вельми незвичайного люду.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s