Паоло Джордано. Самотність простих чисел

GiordanoПаоло Джордано (нар. 1982) – італійський письменник, фізик-теоретик за основним фахом і наймолодший в історії лауреат найпрестижнішої в Італії літературної премії Strega. “Самотність простих чисел” – його перший роман, опублікований у 2008 р. і перекладений відтоді на десятки різних мов. Пропозиція перекласти цю книжку стала для мене черговим – уже третім – викликом від “Видавництва Старого Лева”. Викликом, бо я ніколи раніше не перекладав ні дитячої літератури (“Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті), ні публіцистики, та ще й британської (“Джеремі Кларксон та світ довкола”), ні, як у цьому випадку, такої-от найсучаснішої літератури. Для Паоло то був дебютний великий твір, у якому він і сам іноді лише намацував свій шлях (це відчувається подекуди у тексті), для мене – перший переклад  у такому жанрі. Що у нас із ним вийшло – судити читачам.

Згодом Паоло Джордано написав ще два романи: “Людське тіло” (Il corpo umano, 2012) і “Чорне і сріблясте” (Il nero e l’argento, 2014).

Ця книжка – про любов і про самотність. Про батьків і дітей. Про відгомін давніх трагедій. Про спроможність – і неспроможність – жити і виживати. Про прірви у житті і про мости через ті прірви. Про страхи – глибинні і поверхові. Про втечу від примар минулого та про саму можливість – і неможливість – від них утекти. Про толерантність до іншого і “не такого”. Зрештою, про пару простих чисел-“близнюків” :)

Книжка на сайті ВСЛ

Самотність простих чисел

Паоло Джордано

САМОТНІСТЬ ПРОСТИХ ЧИСЕЛ

 

СНІГОВИЙ АНГЕЛ [1983]

…Коли вона була ще маленька і прокидалася взимку у снігопад, батько добряче її вкутував і виводив надвір. Разом вони виходили на середину подвір’я, рахували до трьох і падали навзнак у сніг. Далі батько казав: “А тепер зроби ангела”, – й Аліче рухала вгору-вниз руками, а коли підводилася і дивилася на відбиток, що залишився на білому килимі, то справді можна було подумати, що то тінь ангела з розпростертими крилами.

Тож вона “зробила ангела” й цього разу – без причини, просто так, аби показати собі, що ще жива. Їй вдалося повернути вбік голову і хапнути повітря, хоч воно, здавалося, і йшло кудись не туди. У неї з’явилося дивне відчуття: вона зовсім не розуміла, в який бік повернуті її ноги. Дивне-предивне відчуття, наче вона взагалі не має ніяких ніг.

Аліче спробувала підвестися, але не змогла.

Якби не той туман, то хтось, може, й побачив би її згори. Зелену пляму, розпластану на дні розпадини, за кілька кроків від того місця, де навесні знову проб’ється потічок, а з першим теплом проклюнуться лісові суниці; якщо діждатися слушної пори, то вони стануть солодкі як карамельки, й одного чудового дня їх можна буде назбирати цілий кошик.

Аліче покликала на допомогу, та її кволий голосок вмить поглинула біла імла. Знову спробувала підвестися або хоча б повернутися, але нічого не вийшло.

…Поступово її думки плуталися і щораз частіше повторювалися. Сонце, вдаючи, мовби нічого не трапилося, повільно опустилося за гору Шабертон. Тінь від гори накрила Аліче, й імла зробилася зовсім чорною.

Fraiteve2

ПРИНЦИП АРХІМЕДА [1984]

Якщо Матія сам ще не до кінця усвідомлював, що у його сестри не все гаразд із головою, то їхні однокласники вже подбали, щоб у нього не залишилося щодо цього жодних сумнівів. Коли, наприклад, ще у першому класі вчителька сказала, що цього місяця біля Мікели сидітиме Сімона Вольтерра, та обурено схрестила на грудях руки і заявила, що біля “цієї” сидіти не буде.

Матія зачекав, доки Сімона з учителькою трохи посперечаються, а потім сказав, що може сидіти біля Мікели сам. Усім після цього наче аж полегшало – і “цій”, і Сімоні, і вчительці. Усім, окрім Матії.

Сиділи близнюки за першою партою. Мікела цілий день вовтузилася з розмальовками, вперто ігноруючи контури і добираючи кольори, як Бог на душу покладе. Дитячі обличчя в неї були сині, небо – червоне, а дерева – всі жовті. Часом вона хапала олівець, ніби молоток для м’яса, і товкла ним по аркушу так сильно, що папір вже після кількох ударів дерся на шматки.

Обіч неї Матія вчився читати і писати, опановував чотири арифметичні дії і першим у класі навчився ділити у стовпчик. Його голова скидалася на якийсь досконалий механізм, і ніхто не міг до ладу цього пояснити – як, зрештою, і того, чому сестра у нього була така дефективна.

Іноді Мікела зненацька починала метушитися за партою і шалено бити себе по боках руками, ніби нічний метелик у пастці. Її очі темнішали, й учителька не зводила з неї погляду, в якому читався і переляк – чи не сильніший, ніж у самої дівчинки, – і якась невиразна надія: а що, коли ця недорозвинена справді зараз візьме і полетить? На партах позаду хтось хихотів, хтось цитькав у відповідь.

Матія підводився, притримуючи своє крісло, щоб не скрипіло по підлозі, і підходив ззаду до сестри, яка несамовито мотала головою і далі била себе руками так швидко, що він аж боявся: хоч би не відпали. А тоді ловив її руки і лагідно складав їх у неї на грудях.

– Ось, бачиш, немає в тебе вже ніяких крил, – шепотів він на вухо дівчинці.

Якусь мить Мікела ще тремтіла, їй треба було трохи часу, щоб заспокоїтися. Ще кілька секунд вона пильно вдивлялася у щось, чого ніхто більше не бачив, і потім, наче ніде нічого, заходилася далі мордувати свої малюнки. Матія з опущеною головою і червоними від збентеження вухами повертався на своє місце, а вчителька продовжувала урок.

La solitudine dei numeri primi

НА ШКІРІ І ПІД НЕЮ [1991]

П’єтро Балоссіно давно вже покинув спроби знайти шлях до незрозумілого всесвіту свого сина. Коли його погляд випадково падав на посмуговані шрамами Матіїні руки, він згадував безсонні ночі, що минали у пошуках гострих предметів, які могли ще залишитися десь у домі, ті ночі, коли Аделе ковтала знеболювальне і спала, роззявивши рота, на дивані, бо не бажала далі ділити з ним ліжко. Ночі, коли майбутнє, здавалося, знову з’являлося лише на світанку, і він рахував усі ті безконечні години, відмірюючи їх за ударами дзвонів, які долинали звіддалік.

Переконання, що якось вранці він знайде свого сина обличчям донизу у просякнутій кров’ю подушці, засіло в нього у голові так глибоко, що поступово він звик розмірковувати так, наче Матії уже й немає на цім світі, – навіть у ті хвилини, коли той сидів поруч із ним у машині, як-от тепер.

Пан Балоссіно віз сина до нової школи. Дощило, але дощ сіявся такий дрібний, що його зовсім не було чути.

– Дощ не косий, – озвався Матія, визираючи у вікно і вириваючи батька з полону думок.

– Що? – аж головою струсонув П’єтро від несподіванки.

– Вітру ж нема. Інакше ворушилося б і листя на деревах, – вів далі Матія.

Батько зробив над собою зусилля, щоб таки простежити за думкою сина. Взагалі-то йому було байдужісінько; він підозрював, що це лише одне зі звичних синових дивацтв.

– Ну, і що? – запитав він.

– По вікні краплі рухаються навскіс, але тільки тому, що рухаємося ми. Вимірявши кут їхнього відхилення від вертикалі, можна визначити, з якою швидкістю вони падають.

Матія окреслив рукою траєкторію краплі, а тоді нахилився вперед, до вітрового скла, подихав на нього і вказівним пальцем провів лінію на запотілій шибці.

– Не дихай на скло, плями залишаться, – дорікнув йому тато.

Матія, схоже, його не чув.

– Якби ми не бачили нічого поза машиною і не знали, що рухаємося, то не могли би сказати, хто тут винен – краплі чи ми самі, – мовив він.

– Винен у чому? – збентежено і трохи роздратовано спитав батько.

– У тому, що вони падають так косо.

П’єтро Балоссіно повагом кивнув, хоч так нічого і не втямив.

* * *

Іншим одразу впало у вічі те, що Аліче й Матія збагнули тільки через багато років. Вони увійшли, тримаючись за руки. Не посміхалися й дивилися в різні боки, а проте було таке враження, наче їхні тіла через руки й пальці плавно перетікають одне в одне.

Виразний контраст між світлим Алічиним волоссям, яке обрамляло її надто бліде обличчя, і темним Матіїним, що спадало йому на чоло і ховало карі очі, сходив нанівець на тлі тієї тендітної дуги, яку утворювали їхні поєднані руки. Між ними був спільний простір із не надто чітко окресленими межами, де, схоже, не бракувало нічого; навіть повітря там було нерухоме й ніщо не могло порушити його спокою.

Аліче йшла на крок попереду і через те, що вела за собою Матію, накульгувала майже непомітно. Він дав їй провадити себе і ступав по плитці, яка вкривала тут долівку, практично безшумно. Його шрами сховалися у неї в руці і почувалися там цілком безпечно.

Вони зупинилися на порозі кухні, за кілька кроків від дівчат із Денісом, і намагалися зрозуміти, що тут відбувається, проте вигляд мали замріяний, наче оце щойно повернулися з якогось далекого, лише їм відомого краю.

Alice&Mattia

У ВОДУ І З ВОДИ [1998]

Прості числа діляться тільки на одиницю і самі на себе. Кожне з них посідає своє місце у безконечному шерезі натуральних чисел, затиснуте, як і всі числа, поміж двома іншими, але на крок далі, ніж решта. Ці числа – непевні й самотні, і саме тому Матія вважав їх достоту дивовижними. Іноді він думав, що в тому шерезі вони опинилися випадково, от просто потрапили там у пастку, нанизані разком, немов коралинки у намисті. А іноді припускав, що насправді вони воліли б бути такими, як усі решта, звичайнісінькими числами, проте з якоїсь причини на це не здатні. Цей помисл приходив йому до голови здебільшого ввечері, у тому хаотичному переплетінні розмаїтих образів перед самим сном, коли розум уже надто слабкий, аби брехати самому собі.

У перший же рік навчання в університеті Матія прослухав один курс лекцій, завдяки якому дізнався, що серед простих чисел, котрі й так уже особливі, є деякі ще особливіші. Математики називають їх парними, або ж близнюками. Це пари простих чисел, розташованих поряд чи, радше, майже поряд, бо між ними завжди стоїть парне число, через яке вони й не можуть зійтися разом по-справжньому. Наприклад, 11 і 13, 17 і 19, 41 і 43. Якщо вистачить терпцю продовжувати підрахунки, то можна з’ясувати, що такі пари попадаються щораз рідше й рідше. Прості числа траплятимуться дедалі ізольованіші, загублені у тому безмовному, розміреному просторі, який складається з самих лише цифр, і мимоволі з’являтиметься тривожне передчуття, що всі ті пари, які знаходилися досі, були суто випадковими, а справжня доля цих чисел – повна самотність. І от саме тієї миті, коли ви готові ось-ось здатися, а бажання рахувати далі вже немає, – саме тоді перед вами й постає ще одна пара простих чисел, тісно пов’язаних між собою. Загалом серед математиків побутує переконання, що, просуваючись уперед, рано чи пізно неодмінно натрапиш на наступну пару простих чисел-близнюків, хоч ніхто не може завчасу сказати, де вони, аж доки їх не знайде.

Матія власне й мав себе з Аліче за таку-от пару простих чисел, за близнюків, самотніх і загублених, близьких – але близьких недостатньо, аби по-справжньому одне одного торкнутися. З дівчиною він, щоправда, ніколи про це не говорив.

*  *  *

Вже неподалік від Матіїного дому Аліче раптом повернула в інший бік. Вона виїхала на проспект і за якусь сотню метрів зупинилася – просто навпроти парку.

Voilà, – мовила дівчина, відстебнула ремінь і вийшла з машини.

Матія втупив очі у парк і не рухався з місця.

– Ну? Ти виходиш?

– Тільки не тут, – озвався він.

– Та ну, не грай вар’ята.

Матія похитав головою.

– Поїхали в якесь інше місце, – попросив він.

Аліче озирнулася навколо.

– Але в чому проблема? – запитала вона. – Прогуляємося трохи, та й по всьому.

Вона підійшла до вікна з Матіїного боку. Він сидів увесь напружений, мовби хтось приставив йому під ребра ножа. Розчепіреними, схожими на павучі лапи пальцями вчепився в ручку на дверях і незмигно дивився на дерева, які росли метрів за сто далі. Їхні вузлуваті кістяки, фрактально розгалужене гілля – все це ховалося під покровом широкого зеленого листя. Свою жахливу таємницю вони берегли надійно.

Матія ніколи більше там не бував. Востаннє приходив туди з поліцією, того дня, коли батько попросив його дати руку мамі, а та запхала її собі до кишені. Обидві руки у нього тоді були ще забинтовані, від пальців аж до ліктів перемотані товстим бандажем у хтозна-скільки шарів, так що навіть лезом із зубцями годі було проткнути його до шкіри. Він показав поліціянтам, де сиділа Мікела. Їм треба було знати точне місце, щоби зробити кілька фотографій – спочатку звіддалік, а згодом і зблизька.

Коли вони вже поверталися додому, Матія з машини бачив, як екскаватори занурюють свої механічні руки у річку і витягають звідти величезні пригорщі мокрого, темного ґрунту, який потім важко падає на берег. Він помітив, що матері щоразу перехоплювало подих, і вона знову могла дихати аж тоді, коли чергова купа намулу розповзалася навсібіч. Десь там, у тій грязюці мала бути Мікела, але її так і не знайшли. Не знайшли взагалі – ні тоді, ні пізніше.

– Поїхали звідси, будь ласка, – повторив Матія тоном, у якому звучало не прохання, а радше зосередженість і досада.

Аліче сіла в машину.

– Іноді я просто не розумію…

– Я покинув там свою сестру-близнючку, – перебив він її рівним, майже нелюдським голосом. Потім підняв праву руку і вказівним пальцем показав на дерева в парку. Рука так і зависла на півдорозі у повітрі, ніби він одразу про неї забув.

– Близнючку? Що ти таке кажеш, у тебе ж нема ніякої сестри-близнючки…

Матія поволі кивнув, не зводячи погляду з дерев.

– Вона була така сама, як я. Точнісінько така сама, – мовив він.

А тоді, не залишаючи Аліче часу на розпитування, розповів їй усе. Виклав цілу свою історію, з усіма подробицями: греблю прорвало й рознесло вщент. Черв’як, свято, «Леґо», річка, уламки скла, лікарняна палата, суддя Берардіно, звернення по телебаченню, мозкоправ – геть усе, як ніколи й нікому доти. Матія говорив, не дивлячись на дівчину, без хвилювання. Закінчивши, змовк і правою рукою понишпорив трохи під сидінням, але нічого гострого там не знайшов. Він заспокоївся і знову відчув, що перебуває десь далеко, поза своїм тілом.

Аліче торкнулася Матіїного підборіддя і лагідно повернула його обличчям до себе. Він побачив лише тінь, яка тягнулася до нього, й інстинктивно заплющив очі, а потім відчув Алічині гарячі уста на своїх, сльози – хтозна, свої чи її – на щоках і, врешті-решт, легкі-легкі руки, що міцно тримали його голову й ловили всі його думки, ув’язнюючи їх у тому просторі, якого між ними вже не залишалося.

Alice&Mattia2

ТЕ, ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ [2007]

Літак летів у глупу ніч, і з землі тим небагатьом, хто ще не спав і звернув на нього увагу, вдалося побачити лише невеличку купку миготливих блискіток – щось наче мандрівне сузір’я на тлі нерухомого чорного неба. Ніхто з них не підняв руки і не помахав йому, бо так поводяться тільки діти.

Матія сів у перше таксі з тих, які вишикувалися у ряд перед терміналом, і сказав водієві адресу. Коли вони виїхали на прокладену понад морем набережну, над обрієм на сході вже здіймалася слабка заграва.

Stop here, please, – попросив він таксиста.

Here?

Yes.

Він заплатив належну суму і вийшов із машини, яка тут-таки від’їхала, а тоді підійшов по траві до лавки, яка стояла метрів на десять далі; схоже, її поставили там спеціально для того, щоб можна було просто сидіти і дивитися у порожнечу. Поклав на неї свою сумку, але сам не сів.

Краєчок сонця вже виткнувся над горизонтом. Матія спробував пригадати назву цієї плоскої геометричної фігури – арки зі з’єднаними прямою лінією краями, – але вона так і не прийшла йому на пам’ять. Мав враження, що сонце рухається небосхилом швидше, ніж удень; той рух було помітно неозброєним оком, наче світило квапилося чимдуж піднестися над овидом. Проміння, що ковзало по поверхні води, було червоного, помаранчевого і жовтого кольору. Чому так відбувається, Матія знав, але тієї миті це знання нічого йому не давало і не відволікало.

Берег у цьому місці вигинався пологим закрутом, де ніколи не вщухав вітер; окрім нього, тут не було тепер жодної живої душі.

Врешті-решт велетенська червона куля відірвалася від моря і повисла у небі, подібна на чималу розжарену бульбашку. На мить Матія замислився про обертовий рух зірок і планет, про сонце, яке щовечора опускається за обрій у нього за спиною і щоранку знову піднімається он там, попереду. І так щодня, у воду і з води, незалежно від того, стоятиме він тут чи не стоятиме. Чиста механіка і нічого більше, збереження енергії і кутовий момент, відцентрова і доцентрова сили, що врівноважують одна одну, всього лише траєкторія, яка не може бути іншою, а лише такою, як є.

Поступово кольори пом’якшали, і на тлі інших барв почала набирати сили ясна ранкова блакить, яка заполонила спершу море, а потім і небо.

Матія подув собі на руки, які геть задубіли від солоного вітру, і запхав їх у кишені. У правій щось намацав і витягнув складену вчетверо картку. Виявилося, що то номер Наді. Він перечитав про себе той рядок цифр і посміхнувся.

Зачекавши, доки на обрії згасне останній фіолетовий пломінь, Матія крізь легку імлу, яка вже розсіювалася, вирушив пішки додому.

Батькам світанок сподобався би. Можна було б колись привезти їх сюди; вони побудуть тут, на березі, а потому разом прогуляються до порту, де можна поснідати канапками з лососем. Він пояснюватиме їм, як усе це відбувається, як безліч хвиль різної довжини змішуються й утворюють біле світло. Говоритиме про спектр поглинання та про емісійний спектр, а вони знай киватимуть, нічого не розуміючи.

Холодне ранкове повітря пробиралося під куртку, але він не мав нічого проти. Повітря пахло чистотою і свіжістю. Трохи далі Матію чекав душ, чашка гарячого чаю і день – такий самий, як усі інші, проте йому й не треба було нічого більше.

sunrise

*  *  *

До фотоательє залишався ще квартал, коли Аліче звернула вбік. Трохи запізниться, не страшно.

Вона доїхала до парку, де Матія все їй розповів, зупинилася на тому самому місці і вимкнула двигун. Мала враження, що відтоді нічого тут не змінилося, бо пам’ятала кожну річ, окрім хіба що парканчика зі світлих дерев’яних штахет, яким обгородили тепер газон.

Аліче вийшла з машини і рушила до дерев. Під ногами шурхотіла трава, ще холодна після ночі, а гілки вкрилися вже свіжим листям. Біля лавок, де колись давно сиділа Мікела, юрмилися якісь діти. Посеред столу височіли вежею поставлені одна на одну консервні бляшанки. Діти голосно розмовляли, а якийсь хлопчак шалено метушився, вдаючи когось добре їм усім знайомого.

Аліче наблизилася, пробуючи вловити обривки їхньої балаканини, але перш ніж вони її помітили, вже пройшла мимо і попрямувала до річки. Відколи муніципалітет вирішив тримати греблю відкритою впродовж цілого року, вода у цьому місці не рухалася практично ніколи. Річка майже не текла, вона ніби застрягла у великих, подовгастих калюжах, забута і виснажена. Коли випадала спекотна неділя, люди приходили сюди з шезлонгами позасмагати. Дно тут було з білих камінців і дрібного жовтуватого піску. Берег заріс високою травою, яка сягала Аліче вище колін.

Вона обережно зійшла схилом униз, на кожному кроці пильнуючи, чи не подається під ногами земля, пройшла ще трохи висохлим руслом і зупинилася аж над самою водою. Попереду був міст, а далі височіли Альпи; у такі погожі дні здавалося, ніби вони зовсім не далеко, просто рукою подати. Лише на найвищих вершинах іще білів сніг.

Аліче розтягнулася на сухій гальці. Скалічена нога, схоже, була їй вдячна, бо відразу розслабилася. Більші камінці муляли у спину, але рухатися не хотілося.

Вона заплющила очі і спробувала уявити навколо, зверху і знизу, словом, зусібіч, саму лише воду. Думала про Мікелу, котра стоїть на березі. Про її кругле обличчя, яке бачила на фото у газетах, віддзеркалене у сріблястій річці. Про сплеск, якого ніхто не почув, і про важкий, мокрий одяг, який тягнув донизу. Про волосся, яке розпустилося у воді, ніби темні водорості. Дивилася, як Мікела безпорадно бовтає руками і болісно ковтає той холодний плин, котрий і затягнув її врешті-решт майже до самого дна.

Та потім їй нараз уявилося, що Мікела поступово стала рухатися плавніше і злагоджено обертати руками: спочатку змахнула одною, потім – другою, описуючи чимраз ширші кола; її ноги витягнулися, ніби два плавці, і згиналися й розгиналися разом, а голова повернулася догори, звідки ще пробивалося слабке світло. Аліче побачила, як Мікела виринула на поверхню, нарешті вдихнула повітря, і попливла вниз, за течією, до нового місця. Пливла цілу ніч – аж до моря.

Коли Аліче розплющила очі, над головою у неї простягалося те ж саме блакитне й осяйне, не затьмарене жодною хмаринкою небо.

Матія був далеко. Далеко був і Фабіо. Річка ледь чутно плюскотіла й навіювала сон.

Вона пригадала, як лежала, похована під снігом, у тій розпадині в горах. Подумала про ту абсолютну тишу. Сьогодні, як і тоді, ніхто не знав, куди її занесло. От і цього разу ніхто не прийде. Але вона вже й не чекала.

Аліче всміхнулася до чистого неба. Невелике зусилля – і вона зуміла підвестися сама.

torino

Ілюстративний матеріал:

Кадри з фільму “La solitudine dei numeri primi” (2010, реж. Саверіо Костанцо)

Nimbus®, ISSN 1122-4339 Aut. Trib. Torino N. 4602 dell’11.8.1993.

Image by Owen Humphreys/PA

WireMatch Fishing S.R.L.

Advertisements