Темна ніч

Св. Йоан від Хреста

ТЕМНА НІЧ

 

Тлумачення строф, де йдеться про те, як поводитися душі на духовному шляху, що провадить до досконалої злуки з Богом в любові, наскільки така злука можлива в цьому житті. Описуються також прикмети, властиві тим, хто сягнув згаданої досконалості відповідно до змісту наведених нижче строф.

 

ПРОЛОГ ДО ЧИТАЧА

Насамперед подаємо в цій книзі всі строфи, які буде витлумачено нижче. Далі кожну строфу буде наведено і пояснено зосібна, а потім ми зробимо те саме і з окремими віршами.

У перших двох строфах ідеться про наслідки двох різновидів духовного очищення: мова, по-перше, про очищення чуттєвої частини, а по-друге, про очищення частини духовної. У наступних шістьох строфах описано дивовижні плоди духовного просвітлення і злуки з Богом в любові.

 1. У темну ніч довгождану,
Охоплена палким вогнем любові,
О щастя! Щастю – осанна!
Я крадькома втікала в ніч, на волю,
Як спав мій дім в обіймах супокою.

2. Безпечна в тьмі, невпізнанна,
Прибігла до драбини потайної,
О щастя! Щастю – осанна!
Там в темряві ховалась самотою,
Як спав мій дім в обіймах супокою.

3. У ніч ту, щастям розквітлу,
скрадалась потай, щоб ніхто не вгледів.
У тьмі тій – мовби осліпла,
ні вогника, ні зірочки на небі –
лиш пломінь в серці все ясніше жеврів.

4. Мене провадив той пломінь
певніше, ніж полуденне світило –
туди, де, повен любові,
мене ждав Той, кого я так любила,
туди, де відшукати нас несила.

5. О ноче! Звіднице-ноче!
Прекрасніша стократ за всі світання!
Ти поєднала уроче
Милóго й Милу силою кохання,
Тепер вони одне – о ніч єднання!

6. На перса мої розквітлі,
які я берегла лише для нього,
він стиха голову хилить,
у пестощі солодкі до знемоги…
Від кедра лине подих прохолоди.

7. Від вежі – вітру потоки,
милóго пасма – мов пісок крізь пальці,
жагучий, жаданий дотик –
рука його вкруг шиї обвилася
так тісно, аж зомліла я від щастя.

8. І так в забутті застигла,
схиливши личко милому на груди.
Турботи, смутки – все зникло,
всього зреклась я – що було, що буде –
там, серед лілій, що цвіли повсюди*.

* Переклад Наталі Трохим

 

Початок пояснення строф, де йдеться про те, як має поводитися душа, торуючи шлях до злуки з Богом в любові. Написав отець Йоан від Хреста.

Перед тим, як приступити до пояснення наведених вище строф, треба пригадати собі, що душа промовляє їх тоді, коли сягнула стану досконалості – себто злуки з Богом в любові – і вже відбула суворі випробування та важкі труди, скориставшись духовними вправами, завдяки яким можна пройти тою вузькою дорогою, що веде до вічного життя; про неї наш Спаситель говорить у Євангелії (див. Мт. 7, 14). Зазвичай саме такий шлях має здолати душа, щоб сягнути тієї піднесеної і радісної злуки з Богом. Розуміючи, що дорога та достоту вузька і мало хто йде нею, як зазначає Спаситель там-таки, душа неабияк тішиться тим, що зуміла все ж дійти до тієї досконалості любові і спізнати таке велике щастя. Все це вона оспівує у першій строфі, вельми влучно називаючи згадану вузьку дорогу “темною ніччю”; далі ми пояснимо це, розглядаючи по черзі окремі вірші цієї строфи. Пройшовши, отже, тією вузькою дорогою, душа, щаслива, що осягнула це благо, промовляє наведені нижче слова….


КНИГА ПЕРША,

в якій мова йде про ніч чуттів

У темну ніч довгождану,
Охоплена палким вогнем любові,
О щастя! Щастю – осанна!
Я крадькома втікала в ніч, на волю,
Як спав мій дім в обіймах супокою.

 

Пояснення

1. В цій першій строфі душа говорить про спосіб, яким скористалася для того, щоб відмовитися в царині чуттів від себе самої і від усього сущого, померти і для всього, і для себе через цілковите умертвлення, щоб осягнути солодке й сповнене розкоші життя з Богом. Вона зазначає, що ця відмова від себе і від усього стала для неї темною ніччю. Під цими словами має на мислі очисне споглядання, яке – все це ми ще пояснимо згодом – у пасивний спосіб викликає в душі таке-от заперечення себе й усього сущого.

2. Душа каже, що зуміла здійснити цю втечу лише завдяки силі і теплу, які дарувала їй у згаданому темному спогляданні любов до її Милого. Вона вважає, що, зумівши дійти до Бога через ту темну ніч, спізнала неабияке щастя, адже жодному з трьох її ворогів – ані світу, ані дияволу, ані тілу, які завжди перешкоджають торувати цей шлях, – не вдалося стати їй на заваді. Ніч очисного споглядання приспала й утихомирила в оселі чуттів усі невпорядковані порухи пристрастей і жадань. Тому-то вона й мовить такий вірш:

У темну ніч довгождану…


ГЛАВА ПЕРША

Наводиться перший вірш; далі заходить мова про недосконалості, властиві початківцям.

 У темну ніч довгождану…

1. Душа починає входити в уже згадану повище темну ніч, коли Бог, поступово виводячи її зі стану, властивого початківцям, які торують шлях духовного зростання за допомогою розважання, заходиться впроваджувати її до стану, характерного для тих, хто вже здійснив певний поступ і послуговується спогляданням; пройшовши через цей стан, душа досягне стану досконалих, який і полягає у божественній злуці душі з Богом.

Щоб краще пояснити і зрозуміти сутність тієї ночі і причини, через які Бог вводить у неї душу, треба насамперед пригадати тут деякі властивості початківців. Хоч ми й говоритимемо про ці речі дуже коротко, це все ж допоможе тим-таки початківцям збагнути слабкість і непевність свого становища, набратися сміливості і сповнитися бажанням, щоб Бог увів їх до тієї ночі, в якій душа стає витривалішою в чеснотах і зміцнюється завдяки несказанній розкоші Божої любові. Втім, затримаємося ми на цьому лиш настільки, наскільки потрібно для обговорення темної ночі.

2. Слід, отже, знати, що душу, яка вирішила цілковито присвятити себе служінню Богові, Він годує, скріплює в дусі і доглядає, немов дбайлива мати, що тулить до свого лона мале дитя, зігріває його своїм теплом і годує молоком – їжею легкою і солодкою, пестить і носить на руках. Та коли дитина підростає, мати перестає її пестити і починає приховувати свою ніжну любов, а солодку їжу приправляє гіркотою. Вона більше не носить дитя на руках і дає йому натомість ходити самому, своїми ніжками, щоб воно поволі позбувалося своїх дитячих звичок і звикало до речей більших і суттєвіших. Божа ласка, відродивши в душі охоту й запал до служіння Богові, поводиться з нею так само, як поводилася б така-от любляча мати. Спочатку годує душу солодким, розкішним молоком духу, яке можна куштувати, не докладаючи жодних зусиль; тут Бог дає душі, немов тендітному немовляті, свою грудь ніжної любові (див. 1 Пт. 2, 2-3).

3. Тож такій душі приносять радість довгі молитви, що тривають не раз цілу ніч, приємність – покути, щастя – піст, а розраду – святі таїнства і розмови про Божі речі. І хоч люди духовні вельми старанно й успішно все це практикують, здобуваючи неабияку користь для себе, і ставляться до всіх зазначених речей з великою увагою, проте з суто духовного погляду поводяться стосовно них надзвичайно слабко і недосконало. Адже спонукає їх до згаданих духовних учинків і вправ втіха й задоволення, яке ті їм приносять; вони не призвичаїлися до чеснот у запеклій боротьбі, і тому їхня духовна діяльність повниться численними проявами недосконалості та хибами. Позаяк учинки кожної людини безпосередньо визначаються набутою звичкою до досконалості, а згадані повище люди не набули такої твердої звички, їхні вчинки неодмінно відзначаються непевністю та нестійкістю, ніби у слабкої дитини.

Щоб краще зрозуміти і переконатися, наскільки недосконалими є початківці, доки тримаються чесноти лиш із огляду на пов’язане з нею задоволення, ми опишемо, відштовхуючись від семи головних гріхів, деякі з численних недосконалостей, їм притаманних. Завдяки цьому ясно побачимо, як по-дитячому вони часом іще поводяться. Поза тим, це дасть нам змогу краще збагнути і всі ті блага, що криються в темній ночі, оскільки саме темна ніч очищує і визволяє душу від усіх цих недосконалостей.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про деякі властиві початківцям прояви духовної недосконалості, що постають внаслідок гріха гордині.

1. Початківці повняться такою ревністю і запалом у різних духовних вправах та починаннях, що це породжує в них своєрідну приховану гординю; як наслідок, вони починають відчувати вдоволення собою і своїми звершеннями, хоч самі по собі такі-от святі речі породжують смирення. По тому в них прокидається марнославне – часом навіть дуже марнославне – прагнення говорити про речі духовного характеру з іншими, іноді суто для того, щоб тих інших повчати, а не самим у них учитися. Коли ж вони бачать, що інші виявляють свою побожність інакше, ніж їм би хотілося, то в глибині серця засуджують їх, а подеколи чинять так і на словах, немов той фарисей, який вихвалявся перед Богом своїми добрими вчинками, висловлюючи при цьому свою зневагу до митаря (див. Лк. 18, 11-12).

2. Часто й диявол, прагнучи посіяти в душах таких-от початківців зернину гордині і зарозумілості, сприяє тому, щоб у них знай зростала і зростала ревність та прагнення робити як учинки на взірець згаданих повище, так і багато чого іншого. Він-бо добре розуміє, що всі ці діяння і чесноти не лише не приносять душі жодного пожитку, але й самі обертаються ледь не на вади. Часом зазначені душі настільки сповнюються злом, що починають прагнути, аби ніхто крім них не був досконалий, а тому за кожної нагоди і словом, і ділом засуджують та картають інших; скалку в оці у ближнього вони добре бачать, а колоди у своєму оці не помічають (див. Мт. 7, 3). Чужого комара такі люди відціджують, а свого верблюда ковтають (див. Мт. 23, 24).

3. Якщо ж духовні керівники, сповідники чи настоятелі не схвалюють їхнього духу і поводження, то вони, прагнучи поцінування та похвали, вважають, що ті їх просто не розуміють, бо ще не сягнули їхнього рівня духовності. Відтак їм одразу спадає на думку підшукати собі інших дорадників в духовних справах – таких, які були б їм більше до вподоби, вітали б кожен їхній крок і захоплювалися б їхніми діяннями. Натомість від тих, хто виявляє бажання вивести їх на безпечний шлях і радить викинути з голови всі ті речі, про які йшла мова повище, вони втікають, ніби від самої смерті, а часом навіть починають ставитися до таких осіб зовсім вороже. Часто згадані люди у своїй зарозумілості приймають багато різних рішень, але мало що з того виконують. Іноді їм хочеться, щоб інші звернули увагу на їхню духовність та побожність, і тоді вони заходяться шукати для цього різні зовнішні вияви – подають, приміром, якісь знаки, вдаються до всіляких рухів, зітхань та інших подібних речей. Часом – і то частіше на людях, аніж на самоті, – вони завдяки навіюванням лукавого впадають мало не в екстаз; їм до вподоби, коли їх бачать у такому стані, і нерідко вони відверто цього бажають.

4. Багато хто з таких душ прагне ходити в улюбленцях у своїх сповідників, і це призводить до найрізноманітніших і достоту незліченних виявів заздрості та занепокоєння. Збентеження заважає їм ясно і щиро виявляти перед сповідником гріхи, бо вони бояться втратити в очах у того своє добре ім’я. Тож такі люди намагаються виставляти свої гріхи у найсприятливішому світлі, а їхня сповідь зводиться відтак радше до виправдовувань, аніж до звинувачень на свою адресу. Часом вони визнають лихі вчинки, яких припускаються, перед іншим сповідником, бо хочуть, щоб у їхнього постійного сповідника складалося враження, наче на них зовсім немає гріха. Прагнучи видаватися святими, вони з насолодою розповідають на сповіді про свої добрі вчинки, і то так, щоб ті вчинки виглядали на позір ще кращими, ніж були насправді. З їхнього боку значно більшим виявом смирення – згодом ми ще до цього повернемося – було б намагатися радше те добро приховати і воліти, щоб ніхто – ні сповідник, ні будь-хто інший – взагалі не надавав йому жодного значення.

5. Дехто з таких-от душ або не особливо переймається своїми помилками та прогрішеннями, або, навпаки, надто журиться тим, що їх припустився; вважаючи себе святими, ці люди втрачають терпеливість і гніваються самі на себе, що знову ж таки становить вияв недосконалості.

Іноді такі душі проймає сильне бажання, щоб Бог звільнив їх від усіх притаманних їм недосконалостей і хиб, але причина цього бажання криється радше у прагненні здобути мир і спокій, аніж у Бозі. Вони не розуміють, що якби Бог і справді допоміг їм звільнитися від згаданих недосконалостей, то їх, цілком можливо, сповнила б іще більша гординя і пиха.

Цим людям не до вподоби, коли хвалять інших, бо вони хотіли б, аби всі похвали припадали їм, і часом навіть самі напрошуються, щоб їх похвалили. Цим нагадують тих нерозумних дів, які шукали в інших оливи, коли їхні лампи погасли (див. Мт. 25, 8).

6. Завдяки зазначеним недосконалостям дехто з душ, про які тут говоримо, набуває чимало інших, іще гірших вад. Такі недосконалості властиві початківцям кому мірою більшою, кому – меншою, а в декого можна спостерегти тільки перші порухи в цьому напрямку. Проте важко знайти бодай одного початківця, який, сповнюючись попервах завзятістю й ревністю, не ставав би їхньою жертвою.

Натомість ті душі, які чинять у зазначений період поступ, поводяться зовсім інакше і відзначаються зовсім іншим налаштуванням духу. Характерним для них є смирення, яке приносить їм неабияку користь; вони не тільки не надають жодного значення своїм учинкам, але й анітрохи не відчувають через них задоволення. Такі люди вважають інших набагато кращими за себе і зазвичай ставляться до них зі святою заздрістю, бо хочуть служити Богові так само. Позаяк вони повняться непідробним смиренням, то що кращі вчинки здійснюють і що більшою ревністю проймаються, то ясніше усвідомлюють, як багато заборгували перед Богом і як мало насправді для Нього роблять. Тим-то що більше вони роблять, то менше цим задоволені. У своїй любові хотіли б робити для Бога так багато, що у них складається враження, наче все те, що вони роблять насправді, – то просто ніщо. Любов до Бога так їх підганяє і спонукає, вони так нею переймаються, що на те, чого досягають чи не досягають інші, не звертають жодної уваги, а коли щось і зауважують, то тільки, як я вже казав, зайвий раз переконуються, що інші таки кращі за них. Тому вони мають себе за ніщо і хочуть, щоб інші теж їх такими вважали й усіляко нехтували та зневажали їхні учинки. Щобільше, навіть якщо хтось їх хвалить за ті чи інші дії та висловлює своє визнання, вони в це не вірять, бо їм здається, наче такого просто не може бути.

 7. Такі душі смиренно і спокійно прагнуть задля ще більшого поступу отримувати науку від кожного, хто спроможний її давати. Це бажання є цілковитою протилежністю до того, чого прагнеться душам, згаданим повище, адже ті самі завжди готові всіх у всьому повчати і, помітивши, що хтось повчає їх, поводяться так, ніби ті слова в них самих на кінчику язика вертілися і взагалі все це їм давно вже знане і знайоме.

Натомість душі смиренні, далекі від бажання когось повчати, завжди охоче змінюють шлях, дослухаючись до порад своїх духовних наставників, позаяк не довіряють собі ні в чому. Вони радіють, коли чують, як хвалять усіх решта, і журяться лише тим, що не служать Богові так, як інші. Про свої справи говорять дуже рідко і вважають їх такими нікчемними, що соромляться про них згадувати навіть перед своїм духовним наставником, бо їм просто шкода на це часу. Ці люди відзначаються радше бажанням виявляти свої хиби та гріхи або те, що мають за хиби та гріхи, ніж бодай словом прохопитися про свої чесноти. Вони схильні обирати собі за наставників тих, хто менше цінуватиме їхній дух та вчинки. Все це – характерні прикмети простого, щирого і правдивого духу, дуже приємного Богові. Перебуваючи в таких-от смиренних душах, сам премудрий Дух Божий спонукає їх ховати властиві їм скарби всередині, а напоказ виставляти лишень свої хиби. Цю ласку разом із іншими чеснотами Бог дарує душам смиренним; душам же, сповненим гординею, на неї розраховувати не доводиться.

8. Зазначені смиренні душі радо віддадуть кожному, хто служить Богові, всю до краплини кров, що тече в їхніх жилах; щоб допомогти в цьому служінні, вони зроблять усе, що тільки їм до снаги. Властиві ж їм самим вияви недосконалості зносять покірно, з погідністю духу і сповненою страхом Божим любов’ю, на Нього покладаючи всю свою надію.

Як на мене, мало яка душа на початку свого шляху може похвалитися такою-от досконалістю; було б уже непогано, якби душі бодай не впадали тоді в описаний повище гріх гордині. Тим-то – про це ми ще поговоримо згодом, – Бог і вводить ці душі в темну ніч, щоб очистити їх від згаданих недосконалостей і спонукати до поступу.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про деякі зазвичай властиві початківцям недосконалості, спричинені другою головною вадою – духовною жадібністю.

1. Для багато кого з початківців характерна часом неабияка духовна жадібність. Складається враження, наче вони ніколи не вдоволені тим духом, який уділяє їм Бог. Такі люди знай журяться і нарікають на те, що духовні речі не приносять їм тієї втіхи, яку мали б, мовляв, приносити. Тож вони постійно шукають якоїсь поради чи розради, вивчають різні духовні приписи та намагаються їх додержуватися, читають розмаїті книжки, в яких про це йдеться. На всі ці справи у них іде значно більше часу, ніж на умертвлення і поглиблення внутрішньої убогості, що становлять невід’ємну умову зростання в досконалості.

Щобільше, їм властиво громадити навколо себе всілякі особливим чином оздоблені образи та вервиці і брати собі то одні, то інші; покористувавшись трохи чимось одним, вони наступного ж дня міняють цю річ на щось інше, і так увесь час. Сьогодні їм до вподоби один хрест, та вже завтра матимуть інший – ще кращий і відмінний від решти. Серед них можна побачити осіб, обвішаних восковими агнцями, розмаїтими реліквіями і списками імен святих, немов діти – брязкальцями.

Засуджую я у цьому випадку вкорінену в серці прив’язаність до посідання таких предметів і схильність та надмірну увагу до численності – що більше, то краще, – вишуканості й оздоблення, адже все це суперечить духовній убогості. Вбогі духом зважають на саму сутність побожності і послуговуються лиш тим, що конче потрібне для того, аби ту побожність розбудити і підтримувати, тому вся згадана повище надмірність та розмаїтість їх тільки втомлює. Справжня побожність народжується в серці і зважає лише на істину та сутність, що криється в духовних предметах. Натомість все інше можна трактувати як прив’язаність і вияв недосконалості, а тому, якщо душа прагне сягнути якогось поступу на шляху до досконалості, всіляке жадання, звернене до таких речей, треба викорінювати.

2. Я знав людину, яка понад десять років користувалася звичайнісіньким хрестом, абияк вирізаним із посвяченої гілки і скріпленим погнутим цвяшком. Вона ніколи з цим хрестом не розлучалася, завжди й повсюди носила з собою, аж доки я його в неї не забрав, – а була то людина вельми розумна та розсудлива. Бачив я ще й іншу особу, яка в молитві послуговувалася вервицею, зробленою з круглих костей з риб’ячого хребта, і її побожність, звісно, не ставала через це меншою в Божих очах. В обидвох цих випадках згадані люди не опирали, звичайно, свою побожність на красі чи цінності хреста або вервиці.

Отже, ті душі, які від самого початку йдуть певною дорогою, не прив’язуються до таких-от видимих знарядь і себе ними не обтяжують. Вони не хочуть знати більше, ніж потрібно для того, щоб здійснити добрий учинок, бо не відводять погляду від Бога, прагнучи вірно Йому служити і дарувати приємність; тільки цього вони й жадають. Такі душі надзвичайно щедро віддають усе, що мають, і, спонукувані любов’ю до Бога і ближніх, радо позбуваються всіх речей – як дочасних, так і духовних, адже прагнуть, як я вже зазначав, лише справжньої внутрішньої досконалості і хочуть приносити задоволення Богові, а не собі.

3. Від таких та багатьох інших недосконалостей душа може очиститися остаточно тільки тоді, коли Бог впровадить її у пасивне очищення тієї темної ночі, про яку ми невдовзі поведемо мову. Проте ще й до того їй слід докладати всіх зусиль задля того, щоб очищуватися від них і вдосконалюватися. Таким чином вона може заслужити собі Божу опіку; Бог заопікується нею і зцілить від того, чого їй годі було позбутися завдяки лише своїм старанням. Хай як душа намагається, а все одно не зуміє сама себе активно очистити мірою бодай найменш достатньою для того, щоб сягнути злуки з Богом у досконалій любові, якщо Бог не докладе до цього своїх рук і не очистить її у тому темному вогні, про який ми ще поведемо мову.


ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про інші вияви недосконалості, властиві початківцям з огляду на третю головну ваду, тобто хіть.

 1. Багато хто з початківців відзначається значно більшою кількістю різних недосконалостей, ніж ті, про які я тут говорю. Втім, воліючи уникати багатослівності, я оминаю їх стороною і згадую тут тільки головні вади, які, властиво, породжують усі інші.

Що стосується хоті – не пишу тут про те, у чому полягає той гріх для осіб духовних, бо ж описую тільки ті прояви недосконалості, від яких вони мають очиститися завдяки темній ночі, – то початківцям притаманно чимало недосконалостей, що їх можна окреслити як духовну хіть – не тому, що та хіть духовна, а через те, що породжують її духовні речі. Адже часто трапляється, що в самих духовних вправах без жодної провини з боку душі в її чуттєвій частині відчуваються певні нечисті порухи, іноді навіть тоді, коли душа поринула у глибоку молитву або саме приступає до таїнства покаяння чи Євхаристії. Такі нечисті почуття з’являються в душі всупереч її волі через одну з трьох зазначених нижче причин.

2. По-перше, отже, причина появи в душі таких-от почуттів може полягати в задоволенні, яке приносять людській природі духовні вправи. Оскільки цією діяльністю насолоджується і дух, і чуття, то достоту кожна частина людини отримує з неї насолоду відповідно до своїх властивостей та особливостей. Дух – вища частина душі – досвідчує тоді оновлення і задоволення у Бозі, а чуття, тобто нижча частина, повняться чуттєвим задоволенням і насолодою, бо не вміють отримувати нічого іншого і відтак сприймають те, що найближче, себто у цьому випадку нечисте чуттєве вдоволення. Тож іноді буває, що душа, поринувши у глибоке молитовне єднання з Богом, водночас у своїй нижчій частині чи то пак у чуттях пасивно зазнає чуттєвого збурення, відчуває різні порухи і дії з боку чуттів, часто сповнюючись через це глибокою відразою.

Нерідко це трапляється, коли людина приступає до святого причастя. Оскільки через цей чин любові душа одержує радість і втіху – властиво, задля цього Господь і дарує нам згадану ласку і самого себе, – її чуттєва частина і собі долучається до цієї радості й робить це, як я вже казав, на свій лад. Зрештою, обидві зазначені частини становлять єдину цілість, тож зазвичай кожна з них у відповідний для себе спосіб долучається до того, що досвідчує одна. Адже філософ твердить: “Кожне сприйняття сприймається у спосіб, властивий тому, хто його сприймає”. Позаяк на початковій стадії духовного життя, ба навіть тоді, коли душа сягнула вже певного поступу, чуття все ще вельми недосконалі, чуттєва частина сприймає Божий дух так само дуже недосконало. Тільки пройшовши через очищення темної ночі – про нього ми ще поговоримо – і зазнавши змін на краще, чуттєва частина перестане зазнавати таких-от проявів слабкості. Тоді вона вже не сприйматиме того духа сама – він її просто поглине, і душа отримуватиме геть усе   у спосіб, властивий духові.

3. Друга причина появи згаданих збурень криється у діяльності диявола. Щоб вселити в душу неспокій і відволікти її тоді, коли вона молиться чи збирається приступити до молитви, лукавий спонукає чуттєву частину людини до вже описаних повище нечистих порухів. Якщо душа вділяє цим порухам бодай якусь увагу, то зазнає неабиякої шкоди. Остерігаючись їх і намагаючись позбутися, деякі душі можуть втратити ревність у молитві – а саме цього й прагне диявол – чи навіть взагалі припинити молитися, бо зауважують, що ці порухи з’являються саме тоді, коли вони моляться. І це справді так, бо ж диявол зумисне вселяє їх у чуття тоді, коли людина молиться, сподіваючись таким чином віднадити її від молитви. Проте й це ще не все: прагнучи зробити душу боягузливою і ще більше її залякати, він навіює їй всілякі огидні й брудні думки, і нерідко ці думки пов’язані з людьми й речами, які можуть приносити душі користь в духовному плані. Ті душі, котрі надають хоч найменшого значення таким думкам, трапляється, не насмілюються ані на когось поглянути, ані про щось подумати, бо їх одразу ж охоплює неспокій.

Згадані нечисті думки так діймають тих, хто страждає від меланхолії, що на них навіть дивитися годі без щирого жалю; достеменно, життя у цих людей надзвичайно сумне. Під час приступів меланхолії згаданих осіб проймає часом незмірний смуток і тверде переконання у тому, що лукавий оце приступив упритул до них і підбиває під свою руку, а вони не мають сили оборонитися від нього. Втім,  декому з таких-от меланхоліків щастить усе ж завдяки великим зусиллям і після запеклої боротьби вирватися-таки з лабет диявола. Та зазвичай у випадку, коли зазначені нечисті думки й почуття породжує меланхолія, звільнитися від них неможливо, доки людина не зцілиться від цього нездорового гумору, – звісно, якщо вона не ввійде в темну ніч, яка поволі позбавить її усього.

4. По-третє, згадані повище нечисті думки постають і йдуть війною на душу, як правило, через те, що та душа проймається страхом перед ними. Страх цей пригадує їй ті огидні порухи за кожним поглядом, словом чи помислом і відтак пробуджує їх знову і знову без жодної провини з боку волі.

5. Трапляються іноді люди такі вразливі й тендітні, що варто їм отримати будь-яке задоволення духовного характеру або насолоду від молитви, як вони відразу ж починають відчувати прояви хоті, впиваються ними та тішать свої чуття, аж почуваються так, немов з головою поринули у насолоду й розкіш, яку приносить цей гріх. Зазначене досвідчення приходить цілком пасивно, та часто опісля душа усвідомлює, що в ній відбулися певні нечисті та бунтівні дії. Це пояснюється тим, що, як я вже казав, такі люди за самою своєю природою вельми вразливі й делікатні, тому кожна переміна впливає на їхній гумор і збурює їм у жилах кров, що й спричинює появу згаданих повище проявів. Подібні речі трапляються з ними, наприклад, тоді, коли їх охоплює гнів або хвилювання з приводу якогось лиха чи іншого пережиття.

6. Поза тим, часом буває, що духовні особи в розмові чи духовних вправах проймаються надмірним запалом та піднесенням, коли пригадують собі, з ким розмовляють, і сповнюються через це певним пустопорожнім та марним задоволенням. Таке поводження можна вважати побічним плодом духовної хоті (у тому сенсі, в якому ми її тут розуміємо); зазвичай воно супроводжується і схильністю волі.

7. Дехто під приводом різних справ на позір духовного характеру зав’язує з іншими людьми приязнь, яка часто пояснюється радше хіттю, ніж духовністю. Таку приязнь можна розпізнати по тому, що на згадку про неї душа відчуває докори сумління, а не зростання любові до Бога і поглиблення пам’яті про Нього. Адже почуття суто духовне лишень примножує любов до Бога і що сильніше зростає в душі, то більше пригадує їй Бога і прагнення Його любові; крім того, в міру зростання цього почуття в одній душі воно зростає і в душі іншій. Така вже особливість Божого духа: добро зростає під впливом добра, позаяк між ними існує подібність та однозгідність. Натомість любов, породжена чуттєвою пристрастю, має наслідки цілком протилежні. Що сильнішою стає така чуттєва любов, то слабше відчувається любов до Бога і рідше приходять на пам’ять згадки про неї. Тож зростання чуттєвої любові призводить, як ми самі далі переконаємось, до того, що любов до Бога в душі занепадає, і вона, переймаючись тією любов’ю до іншого, починає поступово забувати про Нього, хоч і не раз відчуває через це докори сумління. Натомість зростання в душі Божої любові спричинює послаблення любові чуттєвої, яка потроху забувається. Як навчають філософи, ці дві любові не тільки не приносять одна одній жодної користі, але й, зважаючи на їхню взаємну протилежність, та з них, що бере гору, стає дедалі сильнішою і, відповідно, притлумлює й гасить іншу. Тим-то наш Спаситель і проголосив у Євангелії: “Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух” (Йо. 3, 6). Інакше кажучи, любов, породжена чуттєвістю, служить тій чуттєвості; любов же, породжена духом, Божому Духові й служить, усіляко сприяючи його зростанню. У цьому, власне, й полягає відмінність між двома зазначеними різновидами любові, яка дає нам змогу легко їх розрізняти.

8. Коли душа входить у темну ніч, між цими різновидами любові починає панувати належний лад. Ту любов, що походить від Бога, ніч зміцнює й очищує, іншу ж, навпаки, відкидає і зводить нанівець. Втім, спочатку – про це ми ще поговоримо – душа забуває і про першу любов, і про другу.

___________________________________

Біографічний нарис про св. Йоана від Хреста

Вступ до “Темної ночі”