Св. Йоан від Хреста
СХОДЖЕННЯ НА ГОРУ КАРМЕЛЬ
У цьому трактаті мовиться про те, як налаштувати душу так, щоб вона за короткий час дійшла до злуки з Богом. Тут подано вказівки і викладено науку, вельми корисну як для початківців, так і для тих, хто вже сягнув певного поступу, щоб допомогти їм відмовитися від усього земного, уникати духовних перепон і жити у повній наготі та свободі духу, які конче потрібні для злуки з Богом. Написав цей трактат отець Йоан від Хреста з босих кармелітів.
ЗМІСТ
Уся наука, яку я маю намір викласти в цій книзі під назвою «Сходження на гору Кармель», вміщається у кількох наведених нижче строфах. В них описано шлях, що веде до вершини гори, тобто до того високого стану досконалості, який називаємо злукою душі з Богом. Оскільки саме на цих строфах я й опиратиму свою науку, хочу подати їх тут усі разом, щоб читач мав змогу побачити й осягнути всю суть того, про що піде мова далі. Втім, пояснюючи ці строфи нижче, я по черзі цитуватиму кожну з них, а якщо буде потреба, то подаватиму й окремі вірші.
СТРОФИ,
в яких душа оспівує радість, що охопила її після того, як вона, спізнавши наготу й очищення, пройшла через темну ніч віри до злуки зі своїм Любим.
1. У темну ніч довгождану,
Охоплена палким вогнем любові,
О щастя! Щастю – осанна!
Я крадькома втікала в ніч, на волю,
Як спав мій дім в обіймах супокою.
2. Безпечна в тьмі, невпізнанна,
Прибігла до драбини потайної,
О щастя! Щастю – осанна!
Там в темряві ховалась самотою,
Як спав мій дім в обіймах супокою.
3. У ніч ту, щастям розквітлу,
скрадалась потай, щоб ніхто не вгледів.
У тьмі тій – мовби осліпла,
ні вогника, ні зірочки на небі –
лиш пломінь в серці все ясніше жеврів.
4. Мене провадив той пломінь
певніше, ніж полуденне світило –
туди, де, повен любові,
мене ждав Той, кого я так любила,
туди, де відшукати нас несила.
5. О ноче! Звіднице-ноче!
Прекрасніша стократ за всі світання!
Ти поєднала уроче
Милóго й Милу силою кохання,
Тепер вони одне – о ніч єднання!
6. На перса мої розквітлі,
які я берегла лише для нього,
він стиха голову хилить,
у пестощі солодкі до знемоги…
Від кедра лине подих прохолоди.
7. Від вежі – вітру потоки,
милóго пасма – мов пісок крізь пальці,
жагучий, жаданий дотик –
рука його вкруг шиї обвилася
так тісно, аж зомліла я від щастя.
8. І так в забутті застигла,
схиливши личко милому на груди.
Турботи, смутки – все зникло,
всього зреклась я – що було, що буде –
там, серед лілій, що цвіли повсюди*.
* Переклад Наталі Трохим
ПРОЛОГ
1. Щоб пояснити і допомогти збагнути темну ніч, через яку душа мандрує до божественного світла досконалої злуки в любові з Богом, наскільки це можливо в цьому житті, потрібні глибші знання й більший досвід, ніж є у мене. Адже присмерки і випробування – як духовні, так і дочасні, – що їх зазвичай має пройти удатна душа, аби сягнути того високого стану досконалості, такі численні та складні, що не вистачить ані людських знань, щоб належним чином їх зрозуміти, ані досвіду, щоб витлумачити. Тільки той, хто сам через них пройде, зможе їх розпізнати, та все одно не зуміє як слід описати.
2. Отже, пишучи про цю темну ніч, я не покладатимусь виключно на досвід чи знання, адже вони можуть підвести нас і обдурити. Хоч і не відкидатиму їх та по змозі використовуватиму, все ж спиратимусь у тому, про що з Божої ласки говоритиму, в основному на Святе Письмо – особливо тоді, коли треба буде пояснити речі найважливіші чи надто вже складні для розуміння. Беручи собі за проводиря Святе Письмо, ми не помилимося, адже через нього до нас промовляє сам Святий Дух. Якщо ж десь і схиблю, не розібравшись добре у тому, що почерпну з Писання чи й деінде, то відразу хочу зазначити, що не маю жодного наміру ані на півкроку відступати від здорової мислі та науки нашої святої Матері, Католицької Церкви; у такому випадку цілковито скоряюся Церкві, а чи навіть кожному, хто знається на цьому краще за мене.
3. Я беруся до цієї непростої справи не через упевненість у своїх можливостях, а через тверду надію на те, що Господь допоможе мені як слід розтлумачити все, що я маю сказати, адже дуже багато душ відчувають у цьому неабияку потребу. Деякі з них ступили вже на шлях чесноти, та коли Господь хоче провести їх через темну ніч, вони не чинять поступу, позаяк не бажають увійти чи дозволити ввести себе в ту ніч, або самі себе не розуміють, або не можуть знайти належних та вправних провідників, які показали б їм дорогу до самої вершини. Бог багатьом душам дарує здатність чинити поступ та відповідну ласку, і якби вони захотіли, то, доклавши зусиль, могли б сягнути того високого стану. Сумно бачити, як ці душі залишаються на низькому рівні сопричастя з Богом через брак чи то бажання, чи вміння сягнути поступу, або й через те, що ніхто не підкаже їм, як позбутися старих, підхожих хіба для початківців методів. А якщо Господь наш урешті-решт і виявить їм ласку та допоможе вчинити поступ без жодної із зазначених передумов, то вони все одно дійдуть до вершини значно пізніше, витратять більше зусиль і здобудуть менше заслуги, адже не схотіли з власної волі пристосуватися до Божого промислу, завдяки якому могли б уже давно вийти на пряму й надійну дорогу, що веде до злуки. Хоч Бог і так їх провадить – Йому ж бо не конче потрібна для цього співпраця з їхнього боку, – вони відмовляються прийняти Його провід; чинячи опір Богові, йдуть поволі і втрачають у заслузі, адже не віддають Йому своєї волі і через це більше страждають. Трапляються душі, які, замість того, щоб повністю покластися на Бога і з Ним співпрацювати, лиш перешкоджають Йому своїм нерозважливим поводженням чи спротивом. Цим нагадують дітей, які починають плакати, впиратися і брикатися, коли мати хоче взяти їх на руки, бо хочуть іти самі, хоч по тій дорозі далеко не зайдуть, а якщо й просуватимуться вперед, то тільки дитячим кроком.
4. Отже, тут ми з Божою поміччю викладемо науку і поради як для початківців, так і для тих, хто вже в дорозі, щоб вони могли зрозуміти себе або принаймні знали, як дозволити Богові вести себе, коли Він схоче провадити їх вище.
Деякі духовні отці, що самі ані не сягнули на цьому шляху просвітлення, ані не здобули досвіду, зазвичай таким душам радше перешкоджають, ніж допомагають. Вони схожі на будівників Вавилонської вежі (див. Бут. 11, 1-9), які не могли порозумітися між собою, а тому приносили чи подавали одне, коли їх просили зовсім інше, і так нічого й не побудували. Коли душа переживає у своєму духовному житті такі-от важкі моменти і сама себе не розуміє, а поруч немає нікого, хто міг би її зрозуміти, їй доводиться дуже й дуже нелегко.
Коли Бог провадить душу найвищим шляхом темного споглядання та сухості, і душі тій починає вже здаватися, наче вона заблукала серед усіх тих випробувань, сутичок та спокус і сповнилася темрявою, їй, буває, стрінеться людина, яка, ніби беручи приклад із тих, хто потішав Йова (див. Йов 16, 2), скаже, що то все наслідки меланхолії, хвилювання чи вродженого темпераменту, а може, навіть плід якогось прихованого гріха, через який Бог її і покинув. Звичайний за описаних обставин присуд зводиться до того, що душа та, либонь, дуже недосконала, якщо зазнає таких страждань.
5. Можуть знайтися і такі, котрі скажуть їй, що вона йде назад, бо ж не знаходить більше в Божих речах задоволення й утіхи, які знаходила раніше. Ці слова тільки подвоюють муки, що їх зазнає бідна душа, адже буває, що найважчим випробуванням для неї стає якраз усвідомлення лиха, яке її спіткало. Ясніше, ніж у білий день, вона бачить, що сповнена злом і гріхами; ясніше – бо це світло прозріння посилає їй у ніч споглядання сам Господь Бог; про це ми ще поговоримо далі. Тож коли така душа зустрічає когось, хто погоджується з нею (мовляв, так, справді, вона сама винна в усіх своїх стражданнях), її муки та розпач зростають без міри і врешті-решт стають гіршими за саму смерть. Проте сповідники на цьому не зупиняються: переконані, що ці страждання – то наслідки гріха, вони наказують душам пригадувати своє життя і здійснювати чимало загальних сповідей, знову їх таким чином розпинаючи. Не розуміють, що обрали зовсім не відповідний для цього час, бо у таких випадках потрібно зоставити душу в тому чистилищі, яке влаштував для неї Бог, і тільки втішати її та підбадьорювати, щоб вона сама запрагла терпіти стільки, скільки зволить Господь, адже все одно зарадити тут годі, хай що робить та душа чи говорить сповідник.
6. Далі ми з Божою поміччю говоритимемо про те, як поводитися душі за таких обставин, як має нею керувати сповідник і за якими ознаками можна пересвідчитися, що це й справді те очищення душі, яке називаємо тут темною ніччю, а якщо це так, то як збагнути, про очищення чуттів ідеться чи про очищення духу, і як переконатися, що це не просто меланхолія чи якась інша вада, пов’язана з чуттями або духом.
Адже бувають душі, які, потрапивши у зазначене становище, гадатимуть – а разом із ними цієї думки додержуватимуться і їхні сповідники, – що Бог провадить їх шляхом такої-от темної ночі духовного очищення, хоч це, цілком можливо, зовсім не так, а натомість провина за їхні страждання лежить власне на згаданих вадах. Трапляється також, що якась душа переконана, наче не може молитися, а насправді сягає у молитві найвищих вершин; і навпаки, є душі, котрі вважають, що багато чого досягли в молитві, хоч у дійсності зробили тільки перші кроки.
7. Деякі душі – бачити їх достоту сумно, – хоч дуже стараються і багато, аж до повного виснаження, працюють, усе ж ідуть назад – бо намагаються будувати свій поступ не на тому, що допомагає, а на тому, що шкодить. У той же час інші сягають значного успіху у мирі і спокої. Існують, втім, і душі, для яких навіть дари та ласки, що їх Бог посилає їм для того, аби вони рухалися вперед, стають таким тягарем і становлять таку перешкоду, що вони просто не можуть сягнути на своєму шляху бодай найменшого поступу.
Говоритимемо також про багато інших речей, які трапляються тим, хто здійснює цю мандрівку: про радощі й прикрощі, надії і печалі; дещо з цього походить від духу досконалості, а дещо – від духу недосконалості. Про все це постараємося з ласки Божої щось сказати, щоб кожна душа, читаючи ці слова, могла зрозуміти, яким шляхом іде і яким має йти, якщо хоче дістатися до вершини гори.
8. Наука ця про темну ніч, через яку має пройти душа, що прямує до Бога, тож нехай читачі не дивуються, якщо вона так само видасться їм трохи темною. Гадаю, незрозумілими спочатку будуть перші глави цієї книжки, але далі, в міру просування вперед, вони робитимуться щораз яснішими, бо в подальших главах пояснюється багато що з того, про що мовилося в перших. Якщо ж прочитати книжку вдруге, то зміст її стане зрозумілішим, та й сама наука здаватиметься правильнішою і розсудливішою.
Якщо ж і після другого прочитання викладена тут наука буде для когось незрозумілою, то провина за це лежатиме тільки на моїх обмежених знаннях та недолугому письмі, адже сама по собі наука ця добра і вельми корисна. Втім, гадаю, навіть якби я зумів бездоганно описати її красним та вишуканим словом, то все одно мало хто мав би з неї пожиток, адже тут говоритиметься не про питання моралі та теми, які до вподоби тим духовним людям, котрим хочеться дійти до Бога дорогою солодкою та приємною. Натомість у цій книжці мова піде радше про істотні та ґрунтовні вказівки для тих, хто прагне сягнути тієї наготи духу, про яку вже йшлося.
9. Мушу також зазначити, що звертаюся тут не до всіх, а тільки до декого з тих, хто належить до нашого святого чину первісного уставу з гори Кармель, як до братів, так і до сестер, яких Бог зі своєї ласки привів на стежку, що нею можна дістатися до вершини цієї гори, позаяк саме на їхнє прохання я й узявся писати цю книжку. Оскільки вони вже великою мірою відмовилися від дочасних речей цього світу, їм буде легше зрозуміти науку про наготу духу.
КНИГА ПЕРША
ГЛАВА ПЕРША
Деякі зауваги стосовно двох різних ночей, через які, відповідно до своєї природи, проходять обидві частини духовної людини – і нижча, і вища. Коментар до першої строфи.
У темну ніч довгождану,
Охоплена палким вогнем любові,
О щастя! Щастю – осанна!
Я крадькома втікала в ніч, на волю,
Як спав мій дім в обіймах супокою.
1. У цій першій строфі душа оспівує радість і щастя, що охопили її після того, як їй вдалося визволитися з тенет зовнішніх речей, жадань, пристрастей та недосконалостей, котрими повниться чуттєва частина людської істоти внаслідок безладу, що панує у розумі. Щоб це зрозуміти, треба знати, що перед тим, як сягнути стану досконалості, душа має зазвичай пройти спочатку через два основні різновиди ночі, які люди духовні називають очищеннями душі. Називаємо їх тут ночами, бо як у першому, так і в другому випадку душа йде через них у темряві, начеб уночі.
2. Перша ніч, чи то пак очищення, про яке йдеться у наведеній вище строфі і піде мова у першій частині цієї книги, стосується чуттєвої частини душі. Друга ніч, про яку говориться у другій строфі, пов’язана з духовною частиною. Про неї як про активне очищення душі ми поведемо мову в другій і третій частинах книги, четверту ж частину присвятимо очищенню пасивному.
3. Ця перша ніч – то уділ початківців у той час, коли Бог береться вводити їх у стан споглядання. Долучається до цієї ночі і їхній дух – про це ще піде мова далі. Друга ніч, або очищення, стосується тих, хто вже вчинив певний поступ, і починається тоді, коли Бог хоче впровадити їх у стан злуки зі Собою. Ця друга ніч значно темніша й похмуріша за попередню, а очищення – набагато страшніше; до неї ми ще повернемося згодом.
Коментар до строфи
4. У цій строфі душа проголошує, що, охоплена вогнем Божої любові, тільки заради цієї любові й вийшла у темну ніч, під якою мається на думці визволення й очищення від усіх помітних жадань, звернених до зовнішніх речей цього світу, плотських утіх та уподоб волі. Усе це відбувається власне під час очищення чуттів. Тому й говорить, що вийшла, коли її дім спав в обіймах супокою, коли жадання чуттєвої частини в ній затихли і поснули, а вона заснула в них. Адже годі звільнитися від страждань та мук, спричинених жаданнями, які нас достоту ув’язнюють, доки не втихомириш їх і не приспиш. Якраз тому душа й підносить далі осанну щастю, бо ж це достеменне щастя – вийти непомітно, так, що ні жодне тілесне жадання, ні будь-що інше не змогло їй завадити. Також їй пощастило вийти серед ночі, себто Бог звільнив її від усього цього і це звільнення стало для неї ніччю.
5. Тож те, що Бог увів душу в ніч, яка несе в собі стільки добра, для неї – справжнє щастя. Сама вона не зуміла б туди ввійти, бо не спроможна самотужки звільнитися від усіх жадань, аби дійти до Бога.
6. Так можна у загальних рисах витлумачити цю строфу; на подальших строфах ми детально зупинятимемось у належний час і пояснюватимемо все, що стосується нашої теми, дотримуючись плану, про який вже мовилося у пролозі, тобто спочатку я наводитиму цілу строфу, тлумачитиму її, а далі говоритиму про окремі вірші.
ГЛАВА ДРУГА
Йдеться про природу темної ночі, через яку душа мандрує до злуки з Богом.
У темну ніч…
1. Є три причини, з огляду на які шлях, що ним душа прямує до злуки з
Богом, можна назвати ніччю.
По-перше, йдеться тут про певний вихідний пункт: душа мусить звільнитися від жадання посідати речі цього світу. Для всіх чуттів таке звільнення стає схожим на справжню ніч.
Друга причина пов’язана зі шляхом чи то пак із засобами, якими послуговується душа, щоб дійти до злуки з Богом. Тут цим шляхом є віра, а для розуму віра – то так само достоту темна ніч.
Третя причина стосується кінцевого пункту мандрівки, тобто Бога, який у цьому житті також є для душі темною ніччю. Ось такі три ночі й мають пройти через душу чи, радше, душа має пройти через них, щоб сягнути злуки з Богом.
2. Про ці ночі йдеться у книзі Товита (див. Тов. 6, 18-22), де читаємо, що ангел наказав молодому Товії зачекати три ночі перед тим, як з’єднатися зі своєю нареченою.
Першої ночі звелів йому «спалити у вогні риб’яче серце» – символ людського серця, прив’язаного до речей цього світу. Щоб зважитися на мандрівку до Бога, треба спалити серце у вогні Божої любові й очистити його від усього створіння. Таке очищення змушує диявола до втечі, адже він опановує людей власне через їхню прив’язаність до речей дочасних і тілесних.
3. Другої ночі Товія, за словами ангела, мав бути «допущений до спільноти святих патріархів», тобто отців віри. Подібно й душа, пройшовши через першу ніч, себто через відмову від усіх речей, пов’язаних із чуттями, відразу входить у другу ніч, де живе самою лиш вірою, яка виключає не тільки любов, але й будь-яке розумове пізнання, оскільки віра, як ми далі пояснимо, чуттям не підвладна.
4. Третьої ночі ангел сказав, що Товія «посяде благословення», тобто самого Бога. Через віру – другу ніч – Бог уділяє душі самого себе так таємно і, сказати б, внутрішньо, що душа знову сприймає це як ніч, настільки ж темнішу за попередні, наскільки більше в ній Бога; ми ще повернемось до цього далі. Після того, як ця третя ніч, коли Бог уділяє себе духові, минає – а це зазвичай відбувається серед великих потемків душі, – настає злука з нареченою, тобто з Божою мудрістю. Ще ангел сказав Товії, що по тому, як третя ніч добіжить кінця, він у страхові Господньому з’єднається зі своєю нареченою; тепер же, коли страх цей сягнув досконалості, досконалою стала і любов, а це означає, що відбулося преображення душі у Бозі через любов.
5. Насправді ті три ночі становлять тільки одну ніч, що її, як і кожну ніч, можна розділити на три частини. Першу, ніч чуттів, можемо порівняти з вечором, коли всі предмети навколо поступово зникають з очей, розчиняючись у дедалі густішому присмерку. Друга, ніч віри, – це північ, коли все огортає непроглядний морок. Третя ж, уділення Бога, подібна до ночі перед самісіньким світанком. Щоб краще все це зрозуміти, розглянемо кожну з цих частин окремо.
ГЛАВА ТРЕТЯ
Мова про першу причину цієї ночі, тобто про звільнення від жадання володіти речами цього світу, а також про підстави для того, щоб називати це «ніччю».
1. «Ніччю» називаємо тут звільнення від потреби задовольняти жадання посідати різні речі. Якщо ніч – це не що інше, як відсутність світла, а відтак і всього того, що можемо завдяки цьому світлу бачити, тобто темрява і порожнеча для зору, то умертвлення жадань можна назвати ніччю для душі. Адже позбуваючись потреби задовольняти жадання посідати різні речі, душа начеб опиняється у темряві й порожнечі. Як око живиться і насичується предметами за посередництвом світла, а якщо світла немає – не бачить нічого, так і люди через свої жадання живляться та насичуються речами цього світу, які можуть відчувати і сприймати за посередництвом чуттів. Коли ж ці жадання у собі притлумити чи, висловлюючись точніше, умертвити, душа перестає насичуватися задоволенням від цих речей і з погляду цих жадань опиняється у темряві й порожнечі.
2. Наведемо по прикладу для кожного з чуттів. Позбувшись жадань, звернених до насолод, що їх дарує слух, душа потрапляє в цьому сенсі у порожнечу й темряву. Так само, відмовившись від задоволення бачити різні предмети, вона живе в темряві й убогості стосовно зору. Відкинувши насолоду, яку приносять приємні запахи, душа і щодо цього чуття поринає у морок і порожнечу. Відмовляючись від споживання всіх наїдків, які тішать своїм смаком піднебіння, душа стосовно смаку також залишається без нічого, у непроглядній темряві. Врешті-решт, умертвивши в собі всю втіху й задоволення, що їх можна здобути через дотик, вона досягає мороку та порожнечі й у цьому сенсі. Так душа, яка позбулася потреби задовольняти потяг до речей цього світу, умертвивши в собі спрямовані до них жадання, живе нібито вночі – у темряві, яка є просто позбавленою усіх згаданих речей внутрішньою порожнечею.
3. Так відбувається через те, що, як пишуть філософи, коли Бог вдихає душу в тіло, вона схожа на чисту, гладку дошку, на якій нічого не написано. Без знань, здобутих за посередництвом чуттів, душа не знала б нічого, адже з інших джерел вона знань зазвичай не черпає. Тож перебування душі у тілі нагадує ув’язнення в темному, тісному приміщенні; в’язень знає тільки те, що йому щастить дізнатися через віконця своєї темниці, а якщо через них нічого не видно, то він нічого й не бачить. Так і душа: якби не отримувала якісь враження через чуття – вікна її в’язниці у тілі, – то жодним іншим шляхом не сягнула б пізнання.
4. Отже, можна сміливо стверджувати, що відмовившись від того пізнання, яке здобувається зазвичай за допомогою чуттів, душа залишається у темряві й порожнечі, бо, як ми вже говорили, не здатна сприймати світло з жодних джерел, окрім уже вказаних вище. Правда, вона не може взяти і припинити чути, бачити, відчувати запах, смак і дотик, але якщо цілковито нехтуватиме цими чуттями, то почуватиметься так, наче їх і не має. Так той, хто постійно тримає очі заплющеними, нічого не бачить – достоту так само, як нічого не бачить сліпий. Давид говорить про це так: Pauper sum ego, et in laboribus a juventute mea («Я убогий, в трудах іще змолоду» – Пс. 88, 16*)[1]. Хоч усім відомо, що Давид був багатий, він називає себе убогим, бо не прикипів душею до своїх багатств, а тому й справді може називатися убогим. З іншого боку, якби хтось був достеменно бідним, але воля його цьому противилася б, то це була б несправжня бідність, бо властиві такій душі жадання відзначалися б багатством і повнотою.
Отже, хоч і називаємо таку наготу ніччю для душі, про нестачу тих чи інших речей все ж не говоримо, бо така нестача не оголює душі, якщо та й далі цих речей прагне. Тут мова радше про відмову від притаманних душі жадань та бажань, бо саме така відмова й робить душу вільною і нагою, хоч би вона й багато чого посідала. Самі по собі речі цього світу не становлять для душі перепони і не завдають їй шкоди; зашкодити може хіба прагнення цих речей та спрямоване на них жадання, яке часом оселяється в душі всередині.
5. Ця перша ніч стосується чуттєвої частини душі і є однією із згаданих вище двох ночей, які має пройти душа, щоб сягнути злуки з Богом. А зараз час розважити, наскільки корисно для душі вийти зі своєї оселі в цю темну ніч чуттів і так отримати можливість дійти до злуки з Богом.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
Йдеться про те, як важливо для душі пройти через темну ніч чуттів, тобто умертвлення жадань, щоб далі прямувати до злуки з Богом.
1. Необхідність пройти через цю темну ніч, тобто умертвлення жадань і відмову від задоволення в усіх речах, щоб сягнути злуки з Богом, пояснюється тим, що в Божих очах уся прив’язаність людини до створіння є темрявою. Доки душа не визволиться від цієї прив’язаності, її не може осяяти й цілковито опанувати чисте і просте Боже світло. Адже між світлом і темрявою згоди бути не може; як каже св. Йоан, Tenebrae eam no comprehenderunt («Не пойняла його темрява» – Йо. 1, 5).
2. Справді, як учить нас філософія, дві протилежності не можуть зійтися разом в одному й тому ж предметі. Темрява, тобто прив’язаність до створіння, і світло, тобто Бог, суперечать одне одному і зовсім не схожі між собою, як навчає нас св. Павло у своєму Посланні до Коринтян: Quae conventio lucis ad tenebras? («Що спільного між світлом і темрявою?» – 2 Кор. 6, 14). Тому світло злуки з Богом не може осяяти душу, доки та не викорінить своїх жадань.
3. Щоб краще зрозуміти те, про що ведемо тут мову, треба пам’ятати, що прив’язаність до створіння робить людину подібною до того створіння і до нього прирівнює; що сильнішою є така прив’язаність, то більшою є подібність до створіння і рівність із ним. Любов же уподібнює нас до того, кого любимо. Тому-то Давид і сказав тим, хто схилявся перед ідолами: Similes illis fiant qui faciunt ea, et omnes qui confidunt in eis («Самі, як вони, стануть усі, що на них покладаються» – Пс. 115, 8). Тож кожен, хто любить створіння, стоїть так само низько, як і те створіння, ба навіть нижче, оскільки любов не лише зрівнює, але й підпорядковує того, хто любить, любому створінню.
Тому душа, яка любить те чи інше створіння, втрачає здатність до преображення і чистої злуки з Богом, адже прірва між створінням і Творцем набагато глибша, ніж прірва між мороком і світлом; усе створене на землі і на небі є нічим у порівнянні з Богом. Про це говорить Єремія: Aspexi terram, et ecce vacua erat et nihil; et caelos, et non erat lux in eis («Глянув я на землю, і ось вона пуста і пустошня; на небо – і не було на ньому світла» – Єр. 4, 23). Кажучи, що земля була пуста, пророк має на думці, що всі створіння на ній – то ніщо, та й сама вона теж ніщо. Кажучи ж, що дивився на небо, але не бачив світла, дає нам зрозуміти, що всі небесні світила – то непроглядний морок у порівнянні з Богом. Якщо розглядати всі створіння під таким кутом, то зрозуміло, що вони – ніщо, а прив’язаність душі до них – то ще гірше, ніж ніщо, бо така прив’язаність становить перешкоду і не дозволяє душі преобразитися у Бога; так темрява є нічим і навіть менше, ніж нічим, бо полягає просто у відсутності світла. Як той, хто перебуває у темряві, не може осягнути світла, так і той, хто відчуває прив’язаність до створіння, не може осягнути Бога. Доки душа не очиститься від такої прив’язаності, не зможе посідати Бога ні тут, на землі, через преображення у чистій любові, ні у прийдешньому житті за допомогою ясного небесного бачення. Щоб трохи прояснити все сказане, треба розглянути деякі подробиці.
4. Все створіння порівняно з безконечним Божим буттям є нічим. Відтак і душа, що відчуває прив’язаність до створіння, є в очах Божих нічим і навіть менше, ніж нічим, адже любов, як ми вже зазначали, не тільки приносить рівність і схожість, але й ставить того, хто любить, нижче за того, кого люблять. Тож така людина жодним чином не спроможна сягнути злуки з безконечним буттям Божим, бо поєднати в одне ціле буття і небуття неможливо. Це можна підтвердити за допомогою кількох наведених нижче прикладів.
Порівняно з безмежною Божою красою будь-яка краса створінь є найбільшою гидотою. Соломон у Приповідках говорить про це так: Fallax gratia et vana est pulchritudo («Краса – річ оманлива, врода – марна» – Прип. 31, 30). Тож душа, що прив’язалася до краси того чи іншого створіння, у Божих очах є надзвичайно огидною. Така огидна душа не здатна перетворитися у красу, якою є Бог, адже гидота не може поєднатися з красою.
Уся привабливість і витонченість створінь у порівнянні з Божою привабливістю – це найбільша грубість та неоковирність. Відтак душа, захоплена привабливістю та витонченістю того чи іншого створіння, повниться в Божих очах огидою і не може наблизитися до тієї безмежної приваби та краси, що властива Богові, позаяк між грубим та безконечно витонченим існує неподоланна відмінність.
Порівняно з безмежною Божою благістю усю благість створінь цього світу можна назвати злісністю, оскільки благим є лише Бог (див. Лк. 18, 19). Ті, кому припали до серця блага цього світу, у Божих очах є найбільшим злом; тож через те, що злісність не може поєднатися з благістю, такій душі не сягнути злуки з Богом, який є найвищою благістю.
Уся мудрість світу й усі людські здібності порівняно з найвищою Божою мудрістю є сущою глупотою. Про це пише у своєму Посланні до Коринтян св. Павло: Sapientia huius mundi stultitia est apud Deum («Мудрість цього світу – глупота в Бога» – 1 Кор. 3, 19).
5. Отже, ті, хто розраховує на шляху до злуки з Божою мудрістю скористатися своїми знаннями та здібностями, виглядають перед Ним сущими невігласами і далеко цим шляхом не пройдуть. Адже глупота не може поєднатися з мудрістю. Тим-то й говорить св. Павло у Посланні до Римлян, що така людська мудрість – то для Бога лишень дурість, а ті, хто вважає себе мудрим, у Його очах виявляються зовсім нетямущими: Dicentes enim se esse sapientes, stulti facti sunt («Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними» – Рим. 1, 22).
Тільки той, хто відкине все, що знає, і стане служити Богові, немов мале дитя, яке нічого ще не навчилося, зуміє-таки спізнати Божу мудрість – ту мудрість, про яку св. Павло розповідає коринтянам: Si quis videtur inter vos sapiens esse in hoc saeculo, stultus fiat ut sit sapiens. Sapientia enim huius mundis tultitia est apud Deum («Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дурним стане, щоб зробитися мудрим; бо мудрість цього світу – глупота в Бога» – 1 Кор. 3, 18-19). Тож прагнучи сягнути злуки з Божою мудрістю, душа має спиратися радше на незнання, ніж на знання.
6. Усе панування і воля світу у порівнянні з волею і пануванням Божого духа є цілковитим невільництвом, мукою і полоном. Тож тих, хто прикипів серцем до сану чи якоїсь іншої подібної гідності і до свободи своїх жадань, Бог має не за дітей, а за упосліджених бранців і невільників, та відповідно до них і ставиться, адже вони не хочуть прийняти Його святу науку, де мовиться, що більший нехай буде як менший, а менший – як більший (див. Лк. 22, 26). Тому-то вони й не здатні сягнути царської свободи духу, властивої злуці з Богом, – неволі годі поєднатися з волею. Свобода не може запанувати у серці, уярмленому жаданнями, – серці раба; вона може оселитися тільки у вільному серці – серці дитини. Саме тому Сара попросила Авраама, свого чоловіка, прогнати невільницю та її сина, бо не хотіла, щоб син невільниці був спадкоємцем разом із сином вільної жінки (див. Бут. 21, 10).
7. Всі втіхи та радощі, що їх воля знаходить у речах цього світу, – це найбільша мука, гіркота і гризота порівняно з тією втіхою, якою є Бог. Тож ті, хто віддає їм своє серце, й заслуговує у Божих очах лиш найбільшої муки, гіркоти і гризоти. Такі душі не спроможуться скуштувати втіхи, яку дарує злука з Богом, бо достойні тільки муки і гіркоти.
Порівняно з багатством, яким є Бог, усе багатство і слава створіння є у Божих очах цілковитим убозтвом і нуждою. Душа, яка кохається у речах, що належать цьому світові, і їх посідає, перед Богом постає зовсім убогою і жалюгідною; вона не здатна посісти ті багатства і славу, які здобуває душа в преображенні у Господі, адже те убозтво й жалюгідність надзвичайно далекі від найвищого Божого багатства і слави.
8. Божа мудрість, жаліючи душі, які через свою любов до земних речей стають потворними, підлими, нікчемними й убогими, вигукує у Приповідках: O viri, ad vos ciamito, et vox mea ad filios hominum. Intelligite parvuli astutiam, et insipientes animadvertite. Audite, quia de rebus magnis locutura sum. І далі: Mecum sunt divitiae et gloria, opes superbae et iustitia. Melior est fructus meus auro et lapide pretioso, et genimina mea argento electo. In viis iustitiae ambulo, in medio semitarum iudicii, ut ditem diligentes me, et thesauros eorum repleam. Це означає: «Я вас кличу, люди; до синів людських мій голос. О простодушні, обачності навчайтесь, і ви, безглузді, ума набирайтесь! Слухайте, бо я про важливе говоритиму, і з уст моїх вийдуть слова правдиві… Багатство й слава в мене, постійні блага й справедливість. Плоди мої ліпші від золота і коштовних каменів; прибуток мій, тобто те, що вкладу у ваші душі, – над срібло добірне. Я ходжу путями правди, стежками права, щоб дати блага тим, які мене люблять, щоб наповнились їхні скарбниці» (див. Прип. 8, 4-6; 18-21).
Божа мудрість звертається тут до всіх тих, хто прив’язаний до речей цього світу. Називає їх малими, бо такими вони стають, люблячи мале. Тому й каже їм бути обачними й уважними, адже говорить про речі великі, а не малі, як-от вони; далі говорить, що слава і багатства незліченні, у які вони залюблені, з нею і в ній перебувають, а не там, де вони собі гадають; також у ній – і скарби правдиві, і справедливість. Хоч душам здається, що ці скарби містяться у речах, які належать цьому світові, Божа мудрість застерігає їх, що її багатства – коштовніші, а плоди, які вони приносять, – кращі за золото та коштовне каміння, і те, що вона породжує в душах, є ціннішим за срібло, яке ті душі так люблять; мова тут про розмаїті чуттєві схильності, властиві душі в цьому житті.
ГЛАВА П’ЯТА
Далі йдеться про те ж саме. Наведено уривки і звороти зі Святого Письма, які підтверджують, що душа мусить на шляху до Бога пройти через темну ніч – умертвлення жадань.
1. Зі сказаного можна вже скласти собі деяке уявлення про те, яка відстань пролягає між тим, чим є у своїй сутності створіння, і тим, чим є у своїй сутності Бог, а також про те, що душі, які відчувають чуттєву прив’язаність до того чи іншого створіння, такі ж далекі від Бога, як і те створіння, оскільки любов породжує рівність і подібність. Добре усвідомлюючи цю відстань, св. Августин так звертався до Бога у своїх «Солілоквіях»: «Бідний я, бідний, хіба ж може моя злиденність та недосконалість бодай наблизитися до Твоєї праведності? Ти справді добрий, а я – злий; Ти – милосердний, а я – безжальний; Ти – святий, а я – нікчемний; Ти – справедливий, а я – несправедливий; Ти – світло, а я – сліпець; Ти – життя, а я – смерть; Ти – ліки, а я – недуга; Ти – найвища правда, а я – найбільша омана». Ось так говорив той святий.
2. Отже, велике невігластво – вважати, що душа може сягнути того високого стану злуки з Богом, про який мовилося вище, не очистившись спершу від спрямованих до всіх природних і надприродних речей жадань, які можуть становити для неї перешкоду; про це ми ще поговоримо далі. Між такими речами і тим, що ми здобуваємо у зазначеному стані, себто, по суті, преображенням у Бога, віддаль просто величезна. Навчаючи нас іти цим шляхом, Господь наш у Євангелії від Луки говорить: Qui non renuntiat omnibus quae possidet, non potest meus esse discipulus («Хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» – Лк. 14, 33). Це цілком зрозуміло, адже вчення, яке приніс нам Син Божий, полягає у зневазі до всього сущого, що дає нам змогу прийняти дар Божого Духа. Доки людям не вдається позбутися свого майна, вони не спроможні прийняти Божого духа у чистому преображенні.
3. Саме про це йдеться у книзі Виходу, де читаємо, що Бог не давав синам Ізраїлю манни небесної, доки у них було принесене з Єгипту борошно (див. Вих. 16). Ці слова слід розуміти так: для того, щоб скуштувати того ангельського хліба, треба насамперед позбутися геть усього, бо піднебіння людини, яка шукає смаку в земній поживі, його смакувати не може. Душа, яка живиться іншими, чужими смаками, не тільки стає нездатною прийняти Божий дух, але й викликає у Божого Маєстату сильний гнів, бо, прагнучи духовної поживи, не вдовольняється лише Богом, а хоче долучити сюди ще й прагнення і прив’язаність до інших речей. Це так само очевидно завдяки тій же книзі Святого Письма, де мовиться, що люди, невдоволені тою простою їжею, просили, а часом і вимагали м’яса, і тоді Господь наш дуже розгнівався на них за те, що їм заманулося такий-от низький, грубий харч змішувати з поживою небесною, такою піднесеною і водночас простою (див. Вих. 16, 8-13); попри свою простоту, ця пожива містила в собі сутність і смак усіх наїдків на землі (див. Муд. 16, 20-21). Тож не встигли вони проковтнути ще тих шматків манни, що мали в роті, як, за словами Давида, Ira Dei descendit super eos, себто зійшов на них гнів Божий (див. Пс. 78, 31): спав з неба вогонь і спалив на попіл тисячі й тисячі людей (див. Чис. 11, 1). Адже Бог мав за велику образу для себе те, що вони забагли ще чогось іншого тоді, коли Він дав їм небесну поживу.
4. Ех, якби ж то люди духовні знали, скільки благ і щедрот духа втрачають, навіть не намагаючись позбутися прив’язаності до різних дитинячих речей, якби тільки знали, що відмова від цих речей подарувала б їм смак усього сущого, який відкривається у тій простій духовній їжі! Та вони не відчувають смаку тої духовної поживи з тієї ж причини, через яку сини Ізраїлю так і не спізнали прихованого в манні смаку всіх наїдків, – адже не зосереджують усього свого бажання лише на ній. Ізраїльтяни не зуміли видобути з манни жаданий смак і силу не тому, що цього смаку і цієї сили там не було, а через те, що прагнули насититися чимось іншим. Так само й ті, хто любить Бога нарівні з якимсь створінням, безперечно, шанують Його недостатньо, бо кладуть на одну шальку терезів разом із Ним те, що, як ми вже зазначали, несказанно від Нього відрізняється.
5. З досвіду добре відомо, що воля, відчуваючи схильність до якоїсь речі, цінує цю річ більше за все інше, навіть якщо поміж тим іншим є речі, які, можливо, не такі приємні для волі, але заслуговують на вищу оцінку. Якщо ж хтось воліє тішитися одночасно двома речами, то це неодмінно виглядатиме образливо для кращої з них, адже так вони обидві начеб опиняються на одному й тому ж щаблі. Оскільки ж із Богом не зрівняється жоднісінька річ, то душа, яка любить нарівні з Ним щось інше або ж відчуває до цього іншого неабияку прихильність, виявляє до Нього велику зневагу. Якщо це так, то якою ж буде ця зневага, коли любити щось більше за Бога?
6. Про це мовиться й у Святому Письмі, де читаємо, що Бог звелів Мойсеєві піднятися на вершину гори, аби мати змогу з Ним поговорити. Мойсей не тільки мав піднятися на ту гору сам-один, залишивши синів Ізраїлю внизу, але й повинен був навіть заборонити пасти біля підніжжя тієї гори худобу: Nullus ascendat tecum, nec videat quispiam per totum montem, boves quoque et oves non pascant e contra («Ніхто щоб не виходив разом з тобою, і нікого щоб не було видно по всій горі; ба й вівці і товар щоб не паслись під цією горою» – Вих. 34, 3). Цим своїм велінням Бог ніби каже, що ті, хто сходить на таку-от гору досконалості, мають не тільки відмовитися від усіх речей і зоставити їх внизу, але й зректися всіх жадань і не дати їм, як тій худобині, зближатися до тієї гори, тобто тішитися тим, що не є Богом. Адже у Бозі чи то пак у стані досконалості всі жадання згасають.
Отже, здіймаючись тим шляхом до Бога, обов’язково треба повсякчас умертвляти свої жадання і позбуватися їх, бо що більше й частіше душа так чинитиме, то ближчою ставатиме вершина. Доки душа не візьме верх над жаданнями, доти не сягне мети, хоч би й опанувала чимало чеснот, бо так і не зуміє здобути ту досконалу чесноту, що полягає у вмінні робити душу порожньою, нагою і очищеною від усіх без винятку жадань.
На яскравий образ цього натрапляємо у книзі Буття: вирушаючи до гори Бетел, щоб поставити там вівтар і скласти жертву Богові, патріарх Яків звелів своїм домочадцям зробити три речі: повикидати чужих божків, вичиститися та змінити одежу (див. Бут. 35, 2).
7. Ті, хто прагне вибратися на вершину гори, щоб перетворитися на вівтар і принести Богові жертву чистої любові, хвали і шани, мають спершу бездоганно виконати три зазначені вище веління. По-перше, їм слід відкинути всіх чужих богів, себто всі чужі жадання та прив’язаності. По-друге, вони мають очиститися від усього бруду, що залишився на них від цих жадань, – це можна зробити, пройшовши через темну ніч чуттів. А по-третє, щоб дійти до вершини цієї високої гори, треба перевдягнутися – це завдання здійснюється через уже згадані перші дві дії. Адже тоді вже сам Бог зодягає душу в нове розуміння Бога у Бозі, відкидаючи старе розуміння, і в нову любов до Бога у Бозі. Очистивши волю від усіх давніх жадань і людських уподобань, Господь одягає душу в нове пізнання (див. Кол. 3, 9-10). Коли ж душа позбувається того способу мислення, яким послуговувалася раніше, і всіх своїх давніх уявлень та відкидає геть усе, що належало до старої людини, Бог зодягає її у нові надприродні здібності, що виявляються в усіх без винятку царинах. Таким чином, її діяльність з людської переходить у Божу. Досягнути цього можна у стані злуки, коли в душі живе тільки Бог, а сама вона служить вівтарем для поклоніння Богові у хвалі й любові.
Колись Бог звелів, щоб вівтар, на якому мав лежати кивот завіту, був усередині порожній (див. Вих. 27, 8), ніби нагадуючи душі: якщо вона прагне бути гідним вівтарем для Його маєстату, то мусить спершу позбутися всього. Ще Бог наказав, щоб на тому вівтарі завжди горів вогонь, якому не можна погаснути, бо жоден інший вогонь на тому вівтарі горіти не може. Тож коли Надав і Авігу, сини первосвященика Арона, запалили на Господньому вівтарі звичайний вогонь, Бог дуже розгнівався і покарав їх на смерть тут-таки перед вівтарем (див. Лев. 10, 1-2). Завдяки цьому робимо висновок, що в душі не може забракнути любові до Бога і їй не слід змішувати цю любов з іншими різновидами любові, якщо тільки вона хоче бути достойним жертовним вівтарем для Господа.
8. Бог не дозволяє, щоб поряд із Ним було ще щось. Відтак у Першій книзі Царів[2] читаємо, що коли філістимляни поставили кивот завіту у своєму храмі, де стояв також якийсь їхній бовван, то щодня на світанку знаходили цього боввана перевернутого на землі перед кивотом, аж доки якось не побачили, що його розбито на друзки (див. 1 Сам. 5, 2-4). Єдине жадання, яке Бог дозволяє там, де перебуває, і яке заохочує, – це прагнення досконало додержуватися Його закону і нести Ісусів хрест. Святе Письмо свідчить, що Бог звелів, аби до кивоту завіту, де зберігалася вже манна, не клали нічого, крім книги Закону і Мойсеєвої палиці, яка символізує хрест (див. Втор. 31, 26). Тому душа, яка не має іншої мети, ніж досконало дотримуватися Божого закону і нести Ісусового хреста, перетворюється на кивот, де міститься справжня манна, себто Бог, якщо намагається берегти в собі винятково ту книгу Закону та Мойсеєву палицю.
[1] Як уже згадувалося у передмові, Святе Письмо Йоан цитував переважно за Вульґатою, іноді – за різними середньовічними компіляціями, а тоді довільно тлумачив іспанською, тому між його цитатами і звичним для українського читача текстом Святого Письма у перекладі Івана Хоменка чи Івана Огієнка можуть бути доволі значні відмінності. Що стосується цього видання, то там, де була така можливість, біблійні цитати подають за перекладом І. Хоменка. В інших місцях було здійснено дослівний переклад за Йоановим текстом; щоб не дезорієнтувати читача, такі цитати позначено зірочкою [*] (прим. перекладача).
[2] 1-ша, 2-га, 3-тя і 4-та книги Царів, на які покликається у своїх працях Йоан, – це, відповідно, 1-ша і 2-га книги Самуїла та 1-ша і 2-га книги Царів у звичному для українського читача Святому Письмі (прим. перекладача).
___________________________________
Біографічний нарис про св. Йоана від Хреста
Вступ до “Сходження на гору Кармель”
ДРАГОМАНІЯ 