Шлях досконалості

Книга під назвою “Шлях досконалости”, написана Терезою від Ісуса, монахинею Чину Пресвятої Діви з гори Кармель. Призначена для монахинь-кармеліток босих, які дотримуються первісного уставу Пресвятої Діви з гори Кармель.


ІХС

У цій книзі містяться перестороги та поради, що їх Тереза від Ісуса дає черницям, своїм сестрам і донькам, які живуть у монастирях, заснованих нею з поміччю Господа і преславної Діви, Божої Матері, де додержуються первісного уставу Пресвятої Діви з гори Кармель. Зокрема ця книга призначена для сестер з монастиря св. Йосифа в Авілі, який вона заснувала першим і де була настоятелькою, коли її писала1.

В усьому, про що йтиметься в цій книзі, я підпорядковуюся вченню нашої Матері, Святої Римської Церкви2, а якщо б і сказала щось всупереч цьому вченню, то лишень внаслідок власного нерозуміння. Тож прошу вчених, які читатимуть цю працю, пильно її переглянути і виправити помилки, що йдуть врозріз із тим, чому навчає Церква, а також всілякі інші хиби, які можуть в ній зустрічатися. Що ж буде в цій книзі доброго, нехай сприяє славі та хвалі Бога і служінню Його Пресвятій Матері, а нашій Заступниці та Владарці, одежу якої ношу і я, недостойна.

ІХС

Пролог

1. Коли сестри з монастиря св. Йосифа дізналися, що від отця presentado1 з чину славного св. Домініка, мого теперішнього сповідника Домінґо Баньєса2, я отримала дозвіл написати щось про молитву – йому бо здавалося, що мені буде до снаги про це написати, позаяк я знаю багатьох духовних осіб і не раз розмовляла з ними на тему молитви, – то почали так наполегливо спонукати мене до написання такого твору, що я вирішила їх послухатися. Є чимало добрих книг, написаних людьми, які знали, про що говорять, а проте сестрам, з огляду на їхню щиру любов до мене, краще підійде моя недосконала і недоладна праця, ніж якась із тих чудових книг. Вірю, що завдяки їхнім молитвам Господь зволить допомогти мені, і я скажу щось хосенне і відповідне способові життя, що його ми провадимо в цьому домі. Якщо ж помилюся, то отець presentado, який має переглянути цей твір першим, або його виправить, або кине у вогонь; я нічого не втрачу, бо прислухалася до бажання згаданих Божих слугинь, а вони побачать, на що я спроможна сама по собі, позбавлена Господньої допомоги.

2. Я маю намір подати тут деякі засоби, що допомагають боротися з дрібними, непомітними спокусами диявола, на які, можливо, звертаємо менше уваги власне тому, що вони такі непомітні. Напишу й про інші речі, на які надихне мене Господь і які спадуть мені на думку. Позаяк я не знаю, що скажу, то й не можу сказати це доладно, але, можливо, так воно й на краще, бо вже те, що я заходилася писати книгу, справа для мене вельми незвична. Нехай Господь покладе руку на все, що я пишу, аби воно збігалося з Його святою волею; саме цього я завжди прагну, хоч учинки мої такі ж недолугі, як і я сама.

3. Знаю, що мені не бракує любови до сестер і бажання якомога більше їм допомагати, аби їхні душі сягали щораз вище у служінні Господеві. Ця любов разом із моїм віком та досвідом, здобутим у різних монастирях, може посприяти тому, що про речі  прості та повсякденні я говоритиму зрозуміліше, ніж учені, які заклопотані важливішими справами і відзначаються неабиякою силою, а тому менше переймаються дрібницями, що самі по собі наче й не мають жодного значення. Втім таким слабким створінням, як ми, жінки, завдати шкоди може що завгодно. Особливо ж тим, хто живе у закритій обителі, загрожують хитромудрі й лукаві підступи диявола, який, зауваживши, що вони не піддаються на його крутійства, добирає нових способів підбити їх під свою владу. Мені, нещасній, не вдавалося як слід від нього боронитися, тому я хотіла б, щоб мої сестри мали мій досвід собі за пересторогу. Я не говоритиму тут про речі, яких не спізнала на власному досвіді чи не побачила в інших [або не усвідомила їх з Божою поміччю в молитві].

4. Нещодавно мені звеліли написати оповідь про своє життя; в ній також подекуди йшлося про молитву. Може трапитися, що мій сповідник не захоче, аби ви читали ту оповідь, тож я повторю тут дещо зі сказаного там, а також додам інші речі, які вважатиму за потрібне. Нехай Господь, зваживши на моє прохання, зволить сам провадити мою руку у цій праці й оберне її на примноження своєї слави. Амінь.

Розділ 1,

в якому розповідається про те, що призвело до заснування монастиря з таким суворим правилом.

1. Причини, які спонукали мене до заснування цього монастиря, я виклала у згаданій вище книзі, де описано також і дивовижні Божі ласки, які дали мені зрозуміти, що служіння, здійснюване в цьому домі, неабияк сприятиме зростанню Божої слави. Спочатку я не мала наміру запроваджувати в його зовнішньому устрої такі суворі звичаї або позбавляти його сталого доходу; навпаки, я хотіла влаштувати все так, аби йому нічого не бракувало. Це, на загал, лишень засвідчує мою слабкість та нікчемність, хоч мені йшлося не стільки про власне задоволення, скільки про добро інших.

2. В той час до мене дійшли новини про лихо, яке діється у Франції, про плюндрування, спричинене лютеранами, і про те, як розростається ця жалюгідна секта. Ці вісті дуже мене вразили, і я, наче могла щось зробити або мала якусь вагу, з плачем звернулася до Господа і благала Його зарадити такому великому злу. Мені здавалося, що я тисячу разів віддала б своє життя, аби лишень спасти хоч одну душу з тих багатьох, які гинули там. Та коли я усвідомила, що нездатна робити хоч би щось із того корисного, чим прагнула служити Господеві, бо є жінкою, до того ж убогою, то тим гарячіше запалало – і досі палає – в мені прагнення, щоб, позаяк Бог має так багато ворогів і так мало друзів, принаймні ці останні були справжніми. Відтак я постановила зробити хоч би те мале, що було мені до снаги, а саме – якомога неухильніше додержуватися євангельських рад і спонукати тих нечисленних сестер, які живуть тут разом зі мною, чинити так само, вірячи у безмежну доброту Бога, який ніколи не покидає тих, хто рішуче налаштований віддати все заради Нього. Також я сподівалася, що чесноти сестер, які відповідатимуть засадам, мною для них встановленим, перевищать в Господніх очах мої власні недоліки; так і мені вдалося б зробити Господу щось приємне. Позаяк всі ми були б заглиблені в молитву за оборонців Церкви, за проповідників та вчених мужів, які захищають її від нападок, то могли б відповідно до своїх можливостей спомагати нашого Господа, що Його так ото зневажають ті недовірки, яким Він зробив стільки добра; видається, вони знай лишень снять про те, щоб знову розіп’яти Його на хресті і щоб Він не мав де навіть прихилити голову.

3. О Іскупителю мій, моє серце не може згадувати все це без гіркого смутку і болю! Що діється сьогодні з християнами? Чому завжди зазнаєш найгіршої кривди саме від тих, хто найбільше Тобі завдячує, для кого вчинив найвизначніші діяння, кого обрав собі за друзів, з ким перебуваєш і кому вділяєш самого себе у святих таїнствах? Невже їм мало тих мук, що їх Ти вже пережив за них?

4. Істинно, Господи, відмежовуватися й ухилятися від світу – то зовсім не те, що треба сьогодні робити. Якщо цей світ так ото ставиться до Тебе, то чого чекати від нього нам? Може, заслуговуємо кращого ставлення? Чи, може, зробили людям стільки добра, що вони схочуть зберегти приязнь із нами? Що тут іще сказати? На що маємо сподіватися ми – ті, хто з Божої ласки вільний від цієї огидної та заразної болячки, секти, прибічники якої вже знаходяться у владі диявола? Вони власними руками готують собі справедливу кару і за свої розкоші цілком заслуговують вічного вогню. Що ж, так їм і треба! А проте у мене крається серце, коли бачу стільки душ, що йдуть на погибель. Краще б усе це швидше скінчилося, щоб не бачити, як вони гинуть, примножуючись з дня на день.

5. Мої сестри у Христі, допоможіть мені вимолити це у Господа! Саме для цього Він і зібрав вас тут; на це має бути спрямоване все ваше старання; до цього мають змагати всі ваші бажання; над цим маєте проливати сльози; про це має йтися у ваших молитвах. Ні, сестри, не про справи світу нам слід турбуватися. Бо мені смішно, а водночас і сумно, коли бачу, за що люди просять нас молитися: маємо благати Бога про багатство і гроші – і цього хочуть ті, хто, на мою думку, мав би просити у Нього ласки кинути все це під ноги. Наміри у них добрі, і тому кінець-кінцем ми задовольняємо їхні бажання і з огляду на притаманну їм побожність звіряємо Богові їхні прохання, хоч мені й здається, що, зачувши такі речі, Він ніколи мене не вислуховує. Світ охоплений полум’ям; Христа хочуть засудити знову і, так би мовити, виставляють супроти Нього тисячі фальшивих свідків; Його Церкву прагнуть сплюндрувати – тож чи треба марнувати час, просячи про речі, що – якби лишень Бог зволив їх подати – не одній душі перекрили би шлях до неба? Ні, сестри мої, сьогодні не час у наших розмовах з Богом перейматися не надто важливими справами.

6. Певна річ, що якби не слід було зважати на людську слабкість, якби не те, що я не можу відмовити у розраді тим душам, які у кожній своїй потребі шукають в нас допомоги, то я не знала б спокою доти, доки вони не зрозуміли б, що не цього треба просити у Бога з такою ревністю.

Розділ 2,

в якому мова про те, як слід відкидати турботи про тілесні потреби і якою благословенною є убогість.

1. Не думайте, сестри мої, що, не стараючись вдовольняти людей від світу, відчуватимете нестачу їжі. Запевняю вас, цього не станеться. Ніколи не намагайтесь забезпечувати собі утримання, потураючи людським забаганкам, бо саме тоді й помрете з голоду – і то цілком заслужено. Зведіть очі на свого Жениха! Він вас утримуватиме. Якщо Він задоволений, то поживу вам мимохіть забезпечуватимуть навіть ті, хто найменше до вас прихильний, у чому ви вже переконалися на власному досвіді. А якби навіть, так чинячи, ви мали померти з голоду, то благословення Господнє на вас, сестри з обителі святого Йосифа! Заради Божої любови, не забувайте про це. Якщо вже ви відмовилися від доходів, то відмовтесь і від турботи про їжу, інакше все буде марним. Коли хтось з Божої волі посідає маєток, нехай про нього і дбає, бо це справедливо і відповідає його покликанню; та з нашого боку, сестри, дбати про щось таке просто безглуздо.

2. Мені здається, що турбуватися про грошові достатки інших означало б подумки посягати на те, що приносить їм втіху, і то при тому, що така турбота аж ніяк не спонукає їх змінити триб своїх думок чи дати милостиню. Отож залиште цю турботу Тому, хто сам над усім панує і є Владарем і багатства, і багачів. За Його велінням ми зібралися тут. Його слово – то істина; радше потьмариться небо і западеться земля, ніж це слово виявиться зрадливим1. Тож не полишаймо Його і не біймось, що Він полишить нас; а якщо й полишить колись, то лишень задля примноження нашого ж добра, як ото позірно полишив було святих, що за Нього поклали своє життя; та однак зробив так тільки для того, щоб через мучеництво сягнули слави у віках. О, якою гарною зміною було б раз і назавжди покласти на кін геть усе, а тоді втішатися вічними щедротами!

3. Добре поміркуйте над усім цим, сестри, бо це вельми важливо. Тому й залишаю вам цю пересторогу на письмі, щоб ви пам’ятали її і після моєї смерти; допоки ж живу, сама вам про неї нагадуватиму, знаю бо з власного досвіду, що вона приносить неабияку користь. Що менше маю, то легше мені на серці. Бачить Бог, що більшу прикрість відчуваю, коли маємо усього понад міру, аніж коли нам чогось бракує. Не знаю, можливо, почуваюся так тому, що мій досвід свідчить: допіру нам чогось забракне, як Господь тут же дає нам усе, чого потребуємо. Для нас думати про гроші означало б ошукувати світ, вдаючи з себе на позір убогих, а в душі не сприймаючи цієї вбогости. Я відчувала б докори сумління, бо мені здавалося б, що я – наче та багатирка, яка ні сіло ні впало взяла та й пішла на жебри. Не дай, Боже, щоб коли-небудь до такого дійшло, бо якби між нами вкорінилася надмірна турбота про те, щоб зібрати якомога більше милостині, то рано чи пізно це увійшло б у звичку і могло б дійти навіть до того, що ми пішли б жебрати без особливої потреби, ба навіть у нужденніших за себе. І хоч ті, хто нам дає, не втрачають нічого, а лишень здобувають, ми самі зазнали б великої шкоди. Тож нехай Господь Бог вас, доньки мої, від того боронить! Якби мало так статися, то я б уже краще воліла, щоб ви мали сталі доходи.

4. Тож заради Божої любови благаю вас, прошу, буцім ото милостиню: нехай ніколи турбота про тілесні потреби не затьмарює ваших думок. Тільки-но якась з-поміж вас – навіть наймолодша з сестер – зауважить, що щось таке прокралося до цього дому, то нехай тут-таки ввізве до Господа і застереже настоятельку, з усією покорою намагаючись переконати її, що чинить хибно, і якщо так триватиме й далі, то дух справжньої убогости буде цілковито втрачено. Проте я плекаю надію у Господі, що Він вбереже наш дім від такого лиха і не залишить своїх слугинь. Оскільки я пишу цю книгу на ваше бажання, то нехай послужить вам хоча б цією пересторогою.

5. Повірте, доньки, що власне для вашого добра Господь дав мені незначне розуміння того, які блага криються у святій убогості. Пройнявшись їхнім духом, ви й собі їх зрозумієте, хоч, може, й не настільки; я з Божої ласки пізнаю їх тим глибше, чим довше перед тим уникала бути вбогою, хоч і зобов’язалася до вбогости урочистим обітом; натомість була вбогодухою. Вбогість – це добро, яке містить у собі всі блага світу. [Гадаю, вона містить багато з тих дібр, які притаманні всім чеснотам. Втім, не стверджуватиму напевне, бо не знаю справжньої вартости кожної чесноти. Я не говоритиму тут про те, чого, на власне переконання, добре не розумію. А проте сама я упевнена, що вбогість духу охоплює чимало чеснот.] У ній – велике панування. Повторюю: вона дарує панування над усіма благами світу, бо той, хто про них не дбає, отримує владу над ними. Яке значення мають для мене королі та вельможі, якщо я не прагну їхніх скарбів? Пощо мені їхні ласки, якщо задля них мала б образити Бога, хай навіть щонайменшою дрібницею? Хіба, розуміючи, що для вбогого найвища честь – справжня вбогість, дбатиму я про почесті, якими вони можуть мене осипати?

6. На мою думку, почесті і багатство завжди йдуть разом; той, хто прагне почестей, не зневажає багатство, а той, хто зневажає багатство, байдужий до почестей. Слід добре усвідомити, що прагнення почестей завжди супроводжується певним тяжінням до грошей та маєтків. Нечувана річ, щоб убогий зазнав почестей від світу; навпаки, хай якої поваги він заслуговує, його матимуть за ніщо2. Справжня ж убогість, убогість, яку обираємо задля самого Бога, приносить з собою таку гідність, що не потребуємо більше ласки ні від кого, крім Нього. Відомо, що той, хто нікого не потребує, має багато друзів; я знаю це з власного досвіду.

7. Про цю чесноту написано вже стільки, що мені, либонь, ліпше помовчати, особливо зважаючи на те, що це тема вельми піднесена і мені не до снаги ні охопити її помислом, ні – тим паче – про неї говорити. Тож щоб не принижувати зазначену чесноту своїми намаганнями скласти їй хвалу, я більше про неї не говоритиму. Сказала я тільки те, що спізнала на своєму досвіді, і, зізнаюся, так захопилася цими розважаннями, що й не надто усвідомлювала, що роблю. Та позаяк я вже це все написала, то заради Божої любови пам’ятайте, що свята убогість – то наша відзнака і чеснота, якої на початках, коли наш чин було щойно засновано, неухильно додержувалися святі отці. Як мені розповідали ті, кому добре відомі їхні діяння, вони ніколи нічого не залишали на наступний день. Якщо ж нам не вдається так доконечно дотримуватися зовнішньої вбогости, слід ще старанніше зосередитися на вбогості внутрішній. Життя триває якихось кілька годин, та яка ж велика винагорода після нього! А якби й не було жодної нагороди, то вже те, що Господь наділив нас здатністю дотримуватися встановлених Ним приписів, а навіть до певної міри наслідувати Його, – вже це було б неабиякою винагородою.

8. Такий ото герб має красуватися на нашому стязі; докладаймо ж зусиль, аби якомога неухильніше додержуватися вбогости в наших домах, в одежі, у словах, а понад усе – в думках. Доки триматиметесь цього, не бійтеся – чернече життя не зазнає занепаду; Бог вам допомагатиме. Високими й міцними є мури святої убогости; так мовила свята Клара, яка хотіла оточити свої монастирі саме такими мурами, а ще – мурами смирення3. Певна річ, що належне дотримання вбогости оберігатиме зібраність та всі інші чесноти краще за найпишніші будинки. Відтак, сестри, стережіться зводити для своїх монастирів розкішні будівлі; благаю вас про це в ім’я Божої любови та найдорожчої крови нашого Спасителя. І – якщо мені дозволено сказати так із чистим сумлінням – нехай такий будинок завалиться у той же день, коли ви його спорудите4.

9. На мою думку, доньки, негоже, вельми негоже зводити пишні будинки за кошт убогих. Нехай вбереже нас від цього Бог. Отже, доми у нас мають бути невеликі й убогі з усякого погляду. Уподібнюймося хоч трохи до нашого Царя, який не мав власного дому, лишень стайню у Вифлиємі, де народився, та ще хрест, на якому помер. Там було зовсім небагато місця для відпочинку. Нехай інші будують собі просторі обителі; вони знають, що роблять, і мають інакші святі наміри. Та тринадцять вбогих монахинь можуть притулитися у будь-якому куточку5. З огляду на суворий устав, що його тут дотримуємося, та на те, що наша недосконала природа потребує хоч якогось перепочинку, варто мати біля дому трохи вільного терену, а на ньому – якесь відлюдне приміщення, де кожна могла б усамітнитися для молитви. Проте жодних пишних та уцяцькованих оздобами будинків – бережи нас від них, Боже! Пам’ятаймо, що все піде прахом у день Страшного суду, а хіба знаємо, коли він настане?

10. Дивно було б, якби дім тринадцяти вбогих жінок, завалившись, наробив багато шуму та гуркоту; справдешні вбогі зазвичай шуму не роблять. Мають бути тихі, інакше ніхто над ними не зглянеться. А яка ж то для них радість, коли бачать, що котрась душа завдяки милостині, яку їм дає, уникне вічної кари у пеклі! Це цілком можливо, бо ж одним із їхніх головних обов’язків є безнастанно молитися за душі своїх доброчинців, позаяк саме ті забезпечують їм поживу. Будь-яка милостиня, що її дають нам люди, походить від Господа; проте така Його воля, щоб ми були вдячні тим, через кого Він посилає нам харч, і за них молилися. Отож ніколи не занедбуймо виявів вдячности.

11. Не пам’ятаю вже, з чого розпочала; далеко відступила від теми. Напевне, так сталося з Божої волі, бо у мене взагалі не було наміру писати те, про що мова повище. Нехай же Господь завжди у благості своїй допомагає нам, щоб ми не сходили з цього шляху. Амінь.

Розділ 3,

в якому продовжується тема, започаткована у першому розділі; йдеться також про те, що сестри завжди мають молитися за тих, хто стоїть в обороні Церкви; насамкінець – палке благання.

1. Повертаюся до головної мети, з огляду на яку Господь зібрав нас тут і задля якої я так завзято прагну, щоб ми зуміли Його потішити. Мова про те, аби зарадити великому лихові, яке я бачила. Людям не до снаги самотужки зупинити поширення пожежі, спричиненої тими єретиками, хоч вони й пробували силою зброї подолати те могутнє зло. Мені здається, що тут потрібен інший підхід; треба діяти так, як діє воєвода, коли під час війни вороги оточують його зусібіч і заполонюють цілий край. Тоді воєвода з жменькою вірних та мужніх воїнів, які, хоч їх і небагато, часом здатні на більше, ніж ціла армія полохливих вояків, відступає до якогось міста, укріплює його і звідти раз за разом здійснює сміливі вилазки на ворога. Трапляється, що саме таким чином і здобувається перемога; втім, якщо перемоги й не здобуто, то немає і поразки, хіба що серед оборонців фортеці виявиться зрадник; якщо ж ні, то взяти таку твердиню можна лишень голодом. Проте у фортеці, яку маю на думці – Святій Церкві, – навіть голод не може примусити залогу здатися; померти – так, але не здатися.

2. Навіщо я все це сказала? Вам, сестри, треба зрозуміти, що у своїх молитвах ми передусім маємо просити Господа, аби серед нас у цій невеликій твердині, себто у громаді добрих християн, не знайшлося зрадника і щоб Господь дав зверхникам цієї фортеці чи то пак міста – проповідникам та богословам – мудрість провадити нас Божою дорогою. Оскільки вони переважно належать до різних монаших чинів, то просіть Господа, щоби сподобив їх сягати щораз більшого поступу в монашій досконалості та в дусі свого покликання. У цьому маємо велику потребу, бо, як я вже сказала, нас порятує зброя саме церковна, а не мирська. Оскільки ж ми не здатні допомагати нашому небесному Цареві ні церковною, ні мирською зброєю, то спромагаймося хоча б своїми молитвами сприяти тим Божим слугам, які докладають стільки труда, щоб, озброївшись знаннями та праведністю, стати в обороні свого Господа.

3. Ви, либонь, дивуєтесь, чому я виявляю таку наполегливість і навіщо так завзято спонукаю вас молитися за тих, хто й без цього кращий за нас. Поясню: мені здається, що ви ще не зовсім добре зрозуміли, як багато завдячуєте Господеві за те, що Він зібрав вас тут, у цій обителі, де ви живете віддалік від усіляких світських справ та клопотів, які надають стільки різних нагод для гріха. Це достоту велика ласка з Його боку. Тим же, про кого я говорю, не вільно тішитися таким щастям; зрештою, було б недобре, якби й вони його мали, особливо в такі часи, як сьогодні. Саме на них покладено завдання додавати сили слабким і підбадьорювати тих, хто занепав духом, бо чого варті прості вояки без зверхників! Отож власне з огляду на свої обов’язки вони мають перебувати серед людей і з людьми спілкуватися, часто гостювати в палацах у вельмож, а часом і поведінку свою пристосовувати до світських звичаїв. А відтак, доньки мої, поміркуйте, хіба мало їм потрібно чесноти і сили духу, щоб у світі перебувати і зі світом зноситися, і перейматися притаманними світу клопотами, і навіть, як я уже згадувала, приладжуватися до властивих світові звичаїв і мови, та однак всередині залишатися чужими для цього світу, його ворогами, й жити у ньому буцім у вигнанні, словом, не людьми бути, а янголами? Бо ж якби вони не були такі, то не заслуговували б зватися зверхниками; не дай, Боже, щоб вони у такому разі покидали свої келії, бо радше завдали б шкоди, ніж принесли пожитку. Зараз не час бачити недоліки в тих, хто має навчати інших.

4. Якби в них не було сильного духу, зміцненого твердою переконаністю у тому, що Божий слуга має кидати собі під ноги всі нікчемні прикмети цього світу, сторонитися речей дочасних і прагнути вічних, то, хай як намагалися б вони приховати цю свою ваду, все одно рано чи пізно її виявили б. Чи ж не зі світом вони мають діло? У світу ж, пам’ятайте, гострі очі; він неодмінно запримітить кожну їхню хибу і не пробачить їм жодного недоліку. Водночас світ не помітить багатьох явних переваг та чеснот або й відверто їх зневажить; проте не сподівайтеся, що він подивиться на якийсь поганий учинок чи ваду крізь пальці. Дивно, хто навчає людей у світі поняттю про досконалість? Вони згадують про неї не для того, щоб самим її наслідувати (вважають, вочевидь, що не зобов’язані цього робити, їм достатньо й більш-менш сумлінно дотримуватися заповідей), а лишень тоді, коли випадає нагода осудити інших; не раз справжня чеснота постає у їхніх очах сповненим самолюбства прагненням здобути винагороду. Тож самі бачите, що проповідники і богослови, які стають до такої важкої боротьби, потребують не абиякої, а достеменно великої допомоги від Бога.

5. Прошу вас, старайтеся бути такими, щоб ми заслужили у Бога дві ласки. Перша – щоб серед багатьох богословів та вчених монахів знайшлося чимало таких, які відповідали б вимогам, що їх я згадала вище, і надавалися б до участи у битві, а також щоб Господь добре вишколив і спорядив тих, хто ще не зовсім до цього готовий; один досконалий здатен зробити значно, значно більше, ніж багато недосконалих. Друга ж ласка – щоб тих, хто вже знаходиться в гущі бою, який, як я уже казала, вельми нелегкий, Господь охороняв від загроз, які чигають на них у світі, і затулив їм вуха, аби не чули співу сирен у тих небезпечних водах. Якщо здобудемо у Бога хоч якусь відповідь на такі наші прохання, то це означатиме, що стоїмо в обороні Його справи навіть перебуваючи у цій замкнутій обителі. Тоді я вважала б винагородженими ті випробування, через які мені довелося пройти, щоб заснувати цю невеличку обитель та досконало – як ото на самому початку – дотримуватися в ній уставу Пресвятої Діви, нашої Владичиці.

6. Не думайте собі, що то марна річ – беззмінно носити у своєму серці описану повище молитву1. Є люди, яким здається, що вони зашкодять собі, коли не молитимуться постійно за свою душу. Проте хіба може бути краща молитва, ніж та, до якої я вас заохочую? Якщо ви непокоїтеся, бо гадаєте, що цієї молитви замало, аби хоч трохи скоротити ваші муки в чистилищі, то знайте: якщо її не вистачить, то так тому й бути. Що з того, що мала б залишатися в чистилищі хоч би й до самого судного дня, якщо своєю молитвою допоможу бодай одній душі сягнути спасіння? А тим більше, якщо моя молитва принесе користь багатьом душам і сприятиме примноженню Божої слави. Не зважайте на минущі страждання, якщо завдяки їм можемо краще послужити Тому, хто стільки витерпів за нас. Завжди і в усьому намагайтесь чинити скількимога досконаліше, [бо вам треба буде спілкуватися з ученими; про це проситиму вас згодом, тоді й поясню, які маю для цього підстави].

Отож, прошу вас, заради Божої любови благайте Господа вислухати нас у цій справі; разом із вами благатиму і я, недостойна, позаяк йдеться про Його славу і добро Його Церкви, а це єдина мета всіх моїх прагнень.

7. Велика, мабуть, моя зухвалість, якщо я насмілююся припускати, що можу хоч якось посприяти досягненню цієї мети. Проте, Господи, я вірю у тих Твоїх слугинь, які мешкають тут зі мною, і знаю, що вони нічого іншого не прагнуть і ні про що інше не дбають, як лишень про те, щоб зробити Тобі приємність. Заради Тебе відмовилися вони від того дріб’язку, який мали, хотіли бо мати більше, щоб служити Тобі. Позаяк Ти, мій Творче, ніколи не виявляєш невдячности, то, гадаю, не проминеш дати їм те, про що просять, ба навіть даси значно більше. Коли Ти, Господи, ходив по землі, то ніколи не ставився до жінок з презирством, а навпаки, завжди допомагав їм із глибоким розумінням. [У них знаходив стільки ж любови, скільки й у чоловіків. Серед них була Твоя Пресвята Мати, і завдяки її заслугам – а також через те, що носимо її одежу, – ми й собі заслуговуємо того, чого, з огляду на властиві нам хиби, зовсім не достойні. Хіба, Господи, не досить того, що світ застрахав нас так, що привселюдно не можемо робити нічого для Тебе корисного і не насмілюємося навіть висловлювати певні істини, які потай оплакуємо, щоб Ти зволив вислухати наше таке праведне прохання? Не вірю, Господи, що так може бути, бо Ти благий і справедливий суддя, на противагу тим, що судять у світі. Оскільки судді світу – сини Адама й усі як один чоловіки, то у жінок немає жодної чесноти, яка не викликала б у них підозри. Та, достоту, мій Царю, прийде день, коли кожного знатимуть за його заслугами. Я говорю не про себе, бо світові вже відома моя гріховність – і мене це тішить; кажу так тому, що бачу: то буде час, коли вважатиметься неправильним недооцінювати чеснотливі й сильні душі, навіть якщо вони – жінки.]2 Коли просимо у Тебе, Господи, почестей, маєтків, грошей, та будь-яких речей від цього світу, не слухай нас. Та коли йдеться, Предвічний Отче, про славу Твого Сина, то хіба можеш не вислухати нас заради Того, хто тисячу разів відмовлявся від почестей і тисячу разів віддав Тобі своє життя? Не задля нас, Господи, бо ми цього не заслуговуємо, а заради крови Твого Сина і Його заслуг.

8. О Предвічний Отче, подбай, щоб не канули в забуття всі ті бичування, рани та інші тяжкі муки, яких Йому довелося зазнати! Як може Твоє серце, сповнене безмежною любов’ю, зносити те, що діяння, які Твій Син вчинив із такою ж палкою любов’ю, прагнучи зробити нас милішими Тобі (і виконуючи Твою заповідь), сьогодні так занедбано? Бо ж єретики мають так мало шани до Найсвятішого Таїнства, що нищать місця, де воно зберігається, і руйнують храми. Чи треба було зробити ще щось, аби вдовольнити Тебе? Але ж Він зробив усе. Мало того, Предвічний Отче, що Він не мав де прихилити голову …3, що, доки жив, постійно перебував у гущі численних випробувань, то тепер вони ще й у Нього забирають і нищать доми, де приймає своїх друзів, усвідомлюючи, що ми слабкі і вельми потребуємо такої власне поживи. Хіба ж Він ще не заплатив сторицею за гріх, який було скоїв Адам? Чи має цей щедрий на любов Агнець розплачуватися щоразу, коли ми грішимо? Не допускай цього, Владико, дозволь Тебе вблагати! Зважай не на наші гріхи, а на свого Найсвятішого Сина, який нас викупив, і на заслуги Його, і Його Пресвятої Матері, і незліченних святих та мучеників, які пішли на смерть заради Тебе!

9. Ох, який жаль, Господи! І хто ж наважився оце піднести Тобі таке прохання від імени всіх? Погану ж посередницю обрали ви собі, доньки мої, вважаючи, що так Господь вас вислухає, і доручаючи мені висловити Йому ваше прохання! Ану ж той Верховний Суддя, уздрівши таку ото зухвалість з мого боку, розгнівається ще сильніше – і справедливо. Одначе пам’ятай, Царю мій, що Ти – Бог милосердя; отож вияви своє милосердя над цією нікчемною грішницею, набридливою комахою, що наважується підносити до Тебе свій слабкий голос. Зваж, мій Боже, на те щире прагнення, на сльози, з якими благаю у Тебе цієї ласки; натомість забудь про інші мої учинки, Ти ж бо милосердний; помилуй ті душі – а їх без ліку, – на які чигає погибель, і заступися за свою Церкву. Не допусти, Господи, щоб християнство зазнало ще більшої шкоди, розжени світлом цей морок!

10. Молю вас усіх, сестри мої, заради Божої любови заступитися перед Господом за мене, зухвалу нікчемницю, і благати Його, щоби змилувався наді мною. Вважайте це своєю повинністю. Не прошу вас молитися осібно за королів та зверхників Церкви, а особливо за нашого єпископа4, оскільки бачу, що ви так старанно виконуєте цей обов’язок, що нагадувати вам про нього було б зайве. Нехай же й ті, хто прийде сюди після вас, пам’ятають, що у святого зверхника і підлеглі – святі; тож знаючи, яка то важлива річ, ніколи не забувайте просити про це Господа у своїх молитвах. Якщо ж ваші молитви, прагнення, покути та пости будуть звернені до мети, відмінної від тої, про яку йшла мова повище, то пам’ятайте, що це означатиме відступ від цілей, задля яких Господь зібрав нас у цьому домі. [Нехай Він ніколи не дозволяє вам про це забувати.]


ПЕРЕДМОВА

  1. Хоч монастир св. Йосифа в Авілі заснувала Тереза, першою настоятелькою у ньому була не вона, а старша монахиня з монастиря Воплочення, Анна від св. Йоана (Давіла), яка ставилася до Терези неприхильно і постійно її принижувала. Та невдовзі ця монахиня з огляду на своє слабке здоров’я повернулася до монастиря Воплочення, і на початку березня 1563 р. настоятелькою було призначено Терезу. Вона обіймала цей уряд до 1568 р. і, звісно, була настоятелькою, коли писала цю книгу.
  2. Цю декларацію підпорядкування Римській Церкві Тереза додала згодом у толедському примірнику, надісланому для публікації дону Теотоніо де Браґанса, архиєпископові Евори, у 1579 р.

ПРОЛОГ

  1. Вчений ступінь, що дорівнює ліценціятові.
  2. За словами Терези, о. Баньєс був її сповідником упродовж шести років, приблизно з 1562 по 1568 рр. (див. “Духовні свідчення”, 58, п. 8).
  3. Посилання на “Життя”, другу редакцію якого Тереза закінчила у монастирі св. Йосифа в Авілі наприкінці 1565 р., перед тим, як приступити до “Шляху досконалости”.

РОЗДІЛ 2

  1. Алюзія на Лк. 21, 33.
  2. Тут Тереза натякає на соціяльну систему, що існувала в Іспанії шістнадцятого століття; відповідно до цієї системи, почесті застерігалися тільки для вищого стану чи дворянства. Згідно з Pragmátic-ою Филипа ІІ, титули мали використовуватися тільки особами шляхетного походження, убогі ж люди не мали права на титули, а отже й на пошанування.
  3. Можливо, Тереза ці слова, які приписують св. Кларі, у книзі св. Бонавентури LeyendamayordeS. Francisco y S. Clara (Толедо, 1526).
  4. У першій редакції вжито дещо категоричніші вислови: “… нехай такий будинок завалиться і поховає вас усіх під собою у той же день, коли ви його забажаєте. Ба більше, кажу так без жалю і проситиму про це Бога”.
  5. На думку Терези, чисельність монахинь у кожній спільноті мала бути невеликою. У 1561 р. вона думала, що їх має бути п’ятнадцять (див. “Листи”, до Лоренсо де Сепеди від 12 грудня 1561 р.), а згодом говорила про тринадцять (див. “Життя”, р. 32, п. 13), себто дванадцять монахинь, за числом апостолів, і настоятельку, яка посідає місце Христа. Спершу в монастирі Воплочення в Авілі мало бути чотирнадцять монахинь, дванадцять за апостолів і ще дві за Господа і Пресвяту Діву. Коли Тереза, дотримуючись цієї традиції, прийняла до монастиря п’ятнадцяту монахиню, та мала посісти місце св. Йосифа. У 1576 р. апостольський посланник о. Ґраціян у згоді з Терезою затвердив положення про те, що у домах, які мають жити в убогості, повинно бути тринадцять або чотирнадцять монахинь, не рахуючи сестер-мирянок, а в домах, які мають сталий дохід, – двадцять. Див. Biblioteca Mística Carmelitana, ed., P. Silverio de Santa Teresa, O.C.D., 20 vols. (Burgos: El Monte Carmelo, 1915-35), 6:525 (далі – ВМС).

РОЗДІЛ 3

  1. Себто прохання про дві описані у попередньому пункті ласки, які втілюють апостольський елемент терезіянської харизми.
  2. О. Ґарсія де Толедо викреслив цей уривок у першій редакції, вважаючи його надто сміливим у змалюванні тогочасного ставлення до жінок. Тереза скорилася і не внесла зазначений уривок до другої редакції. Так чи йнак, а це – зворушливе свідчення на користь жінок та їхнього внеску у життя Церкви зокрема і світу загалом.
  3. Лк. 9, 58.
  4. Згадка про єпископа Авіли, дона Альваро де Мендосу (див. “Життя”, р. 33, п. 16). У толедському рукописі Тереза власноручно дописала: “… і за цей чин Пресвятої Діви, і за всі інші чини”.

* Alumbrados (просвітленими) називали членів містичного, духовного руху в Іспанії (прим. перекладача).

Де і як можна придбати цю книжку, читайте на сайті видавництва.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s