Внутрішній замок

 

Св. Тереза з Авіли

ВНУТРІШНІЙ ЗАМОК

 

Цей трактат написала Тереза від Ісуса, монахиня Пресвятої Діви з гори Кармель, для своїх сестер та доньок з чину кармеліток босих.


ІХС

[Пролог]

Santa Teresa de Avila1. Мало яке завдання, покладене на мене силою послуху, здавалося мені таким важким, як те, що його оце отримала, – написати щось про молитву. По-перше, маю враження, що Господь не дарував мені ні натхнення, ні охоти до цієї праці, а по-друге, ось уже три місяці відчуваю неабияку слабкість і шум у вухах, тож навіть за нагальної потреби нелегко мені щось написати. Усвідомлюючи, одначе, що послух зазвичай полегшує навіть ті речі, які на перший погляд видаються неможливими, я охоче беруся до виконання зазначеного завдання, хоч моя людська природа і страждає, позаяк Господь не вділив мені стільки чесноти, щоб я могла серед непроминальних клопотів безнастанно боротися з постійними недугами та ще й не відчувати осоруги до такої ото праці. Та Він у своїй доброті допомагав мені у стількох інших, набагато важчих справах, що й тут мені залишається хіба уповати на Його милосердя.

2. Думаю, достоту, що не скажу тут набагато більше, ніж тоді, коли мені вже веліли було щось написати1; радше, боюся навіть, що напишу тепер приблизно те саме. Папуги, яких навчають говорити, знають лиш те, що чують чи бачать, те ж всякчас і твердять; десь так і я. Якщо Господь зволить, щоб я сказала щось нове, то так воно і буде завдяки Його милості, або ж Він просто нагадає мені, що я говорила раніше. Я б і цьому була рада, бо пам’ять моя ослабла, і добре було б згадати та повторити хоч те, за що мене хвалили, особливо на той випадок, якщо все це пропало2. Коли ж Господь і цього не дасть, то навіть втома і головний біль, отримані внаслідок послуху, підуть мені на користь, хай навіть із написаного мною ніхто не матиме жодного пожитку.

3. Отож я розпочинаю свій послух сьогодні, у день Пресвятої Трійці, року Божого 1577-го, в кармелітському монастирі св. Йосифа в Толедо, де зараз перебуваю3. Усе, що напишу, віддаю на суд тим вельми вченим людям, які власне й поставили переді мною це завдання4. Якщо скажу щось всупереч вченню святої Римської Католицької Церкви, то хіба внаслідок свого невігластва, а не через якийсь злий умисел. У цьому можете бути впевнені, як і в тому, що я завжди була, є і буду покірна Божій милості. Нехай же буде Господь повік благословенний і прославлений, амінь.

Внутрішній замок4. Той, хто звелів мені писати цю книгу, сказав, що монахиням із наших монастирів Пресвятої Діви з гори Кармель треба розтлумачити деякі речі, що стосуються молитви. Він вважає, що жінки краще порозуміються між собою, а мене вони ще й дуже люблять, отож ліпше зрозуміють те, що я їм казатиму. Відтак я збагнула, наскільки важливо мені зуміти все ж щось написати. Тож я й звертатимусь до них, навіть і в думці собі не покладаючи, що те моє писання може комусь іншому стати у пригоді. Велику ж ласку вчинить мені Господь, якщо мої слова призведуть до того, що котрась із монахинь спричиниться до хоча б щонайменшого примноження Його слави. Йому-бо добре відомо, що ні до чого іншого я й не змагаю. Зрозуміло, якщо мені пощастить сказати щось добре, вони збагнуть, що це не від мене, бо ж бачать, що не маю для цього ні здібностей, ні розуму, хіба Господь мені їх подарує у своїй милості; якщо ж не збагнуть, значить у них стільки ж глузду, скільки у мене – хисту до писання.


ОСЕЛЯ ПЕРША

(складається з двох розділів)

РОЗДІЛ 1

Мова про красу і гідність наших душ. Дається порівняння, аби все це пояснити, а також ідеться про пожиток, що його приносить усвідомлення цієї істини та розуміння того, які ласки отримуємо від Бога, а також і того, що за браму до згаданого понижче замку править не інше що, як молитва.

1. Коли я сьогодні благала Господа, щоб Він озвався до мене, бо не знала, що сказати і з чого розпочати сповнення окресленого вище завдання, мені спало на думку те, про що я зараз і поведу мову та що можна покласти в основу: нашу душу можна порівняти з замком із цільного діаманта або прозорого кристала, в якому багато покоїв, як ото на небі – багато жител чи осель1. Бо ж якщо добре поміркувати, сестри, то збагнемо, що душа праведника – це рай, де Господь, за Його власними словами, радо перебуває2. На що ж, по-вашому, подібна світлиця, де знаходить втіху такий могутній, мудрий, доброчесний і всеблагий Цар? Не знаходжу нічого, що могло б зрівнятися з величною красою і подивугідною ємністю нашої душі; воістину, найгостріший розум ледве чи здатний їх осягнути, рівно ж як і Бога, бо ж Він сам говорить, що створив нас на свій образ і подобу3.

Якщо все це так, то не варто марнувати сили, намагаючись осягнути красу цього замку. Вона, звісно, відрізняється від Бога, як і будь-яке створіння – від Творця, проте Господь сказав, що душа створена на Його образ, тому нам дуже важко осягнути властиву їй високу гідність і красу.

2. Шкода – та ще й соромно, – що ми з власної провини не розуміємо себе і так до пуття і не знаємо, хто ми. Хіба ж не буде то, доньки, вияв неабиякого невігластва, коли когось запитають, хто він, а він не знатиме навіть, хто його батько й мати і звідки він родом? Це велика дурість, та ще більшу дурість виявляємо ми самі, коли не стараємось дізнатися, хто ми такі, а відаємо тільки, що маємо тіло, про душу ж знаємо лишень, так би мовити, з чуток та ще тому, що так говорить віра. Стосовно ж багатств душі, Того, хто в ній перебуває, її благ та великої цінності, то про це думаємо вкрай рідко, а відтак і мало зусиль докладаємо задля того, щоб зберегти її красу. Всю увагу приділяємо знай грубій оправі того діаманта чи то пак зовнішнім замковим мурам, себто нашому тілу.

3. Уявімо собі, що в цьому замку, як я вже сказала4, сила-силенна покоїв, одні – вгорі, інші – внизу, ще інші – обабіч; посередині ж – найголовніша світлиця, де й відбувається щонайсокровенніше спілкування між Богом і душею.

Запам’ятайте це порівняння. Можливо, Бог зволить, щоб саме ним я скористалася, аби хоч трохи пояснити вам, які ласки посилає Він душам і яка різниця між ними – наскільки я сама це розумію, бо ж усі ласки не дано осягнути нікому, що вже й казати про мене, недостойну. Якщо Господь сподобить вас здобути такі ласки, то справжня втіха знати, що це можливо; якщо ж ні, то ви й так прославлятимете Його сугубу благість. Роздуми про небо та про блаженство, що його зазнають там святі, не чинять нам шкоди, а навпаки, приносять втіху і спонукають змагати до того ж; не буде нічого поганого і якщо побачимо, що й тут, у вигнанні, такі сморідні черв’яки можуть спілкуватися з таким великим Богом і відтак любити таку незрівнянну благість і таке незмірне милосердя. Я твердо вірю, що коли хто й засмутиться, дізнавшись, що Бог дарує комусь таку ласку вже тут, у вигнанні, то цим лишень засвідчить, що йому вельми бракує смирення і любові до ближнього, бо інакше чого б ото не радіти, що Господь дає таку ласку одному з наших братів – це ж бо не перешкода, щоб і ми її отримали, позаяк Він розкривається в усій своїй величі перед ким лишень забажає. Іноді чинить так, аби виявити своє милосердя, як сам про це сказав, коли відкрив очі сліпому, а апостоли запитали, страждав той за свої гріхи чи за гріхи своїх батьків5. Отож Господь дарує свою ласку не тим, хто святіший та праведніший за інших, а щоб ми пізнали Його велич і прославляли у створінні; так було з апостолом Павлом і Марією Магдалиною.

4. Хтось може заперечити, що все це, мовляв, неможливо, і взагалі, краще не вводити слабких у спокусу. А проте буде менше шкоди, якщо слабкі нам не повірять, аби лиш ті, кому Господь такі ласки дарує, зуміли належно ними скористатися, а тоді сповнилися радістю і спонукали інших більше любити всемогутнього і всеблагого Бога. Щобільше, я звертаюся зараз до тих, кому така небезпека не загрожує, бо ж вони знають і вірять, що Бог часом дарує ще й більші вияви своєї любові. Певна я й того, що той, хто в це не вірить, нічого й не спізнає, адже Богові не надто до вподоби, коли людина ставить Йому якісь межі. Тому, сестри, остерігайтеся, щоб ті із вас, кого Він не поведе цим шляхом, не сумнівалися в Божій щедрості.

5. Гаразд, вернімося ж до нашого прекрасного та дивного замку – тепер слід розглянутися, як увійти всередину. Вам здається, мабуть, що я правлю тут сущі нісенітниці, бо якщо замок – це наша душа, то навіщо нам у нього входити, якщо він вже у нас всередині. Безглуздо просити увійти до світлиці того, хто й так уже в ній знаходиться. Проте мусите зрозуміти, що перебувати у замку можна по-різному. Багато душ туляться просто за зовнішнім муром, там, де й сторожа; їм і на думку не спадає спробувати потрапити до самого замку, вони не знають, що можна побачити всередині, хто живе у такому дивоглядному домі, ба навіть – скільки у ньому кімнат. Вам, напевне, не раз уже доводилося читати у книгах про молитву, що душі слід увійти в себе6; власне про це я й веду мову.

6. Нещодавно один учений чоловік сказав мені, що душа без молитви – як тіло розслабленого: у нього є руки й ноги, але він ними не володіє7. Бувають душі такі недужі, настільки перейняті зовнішнім, що зарадити їм годі; увійти у себе вони не здатні. Душі ж ці так звикли мати діло знай із гаддям та комашнею, що роїться поміж зовнішніми мурами замку, що й самі сливе до цих мізерних створінь уподібнилися, і хоч від своєї природи наділені вони великим багатством та здатністю розмовляти з самим Богом, допомогти їм уже не можна. Якщо такі душі не спохопляться і не постараються збагнути свою страшну недугу та зцілитися від неї, то перетворяться на соляні стовпи, як ото Лотова дружина, коли озирнулася назад8.

7. Наскільки я розумію, брама до нашого замку – то молитва і розважання. Втім я зовсім не хочу сказати, що молитва мислена має тут перевагу над усною, позаяк навіть усна молитва не буде молитвою без думки. Якщо не думати, з Ким розмовляєш, про що просиш і в Кого, та хто такий ти сам, то це вже не молитва, хай як довго уста ворушитимуться, шепочучи слова. Часом, правда, особливих зусиль і не потрібно, але хіба внаслідок тривалої звички до молитви. Якщо ж хтось своїм звичаєм звертається до Бога як до слуги, не надто переймаючись тим, як молиться, і говорить що на язик навернеться і що запам’яталося з попередніх разів, то це, як на мене, не молитва, і не дай Боже, щоб хтось із християн отак молився! Що ж стосується вас, сестри, то – плекаю надію на милосердя Господнє – ви так не чинитимете, бо призвичаєні розважати над речами внутрішніми, а це добра оборона перед таким ото брутальним звичаєм.

8. Отож, звертаємося ми не до тих розслаблених душ – якщо сам Господь не звелить їм встати, як тому чоловікові, котрий тридцять літ пролежав у купальні9, то їх чекає немало злигоднів та знегод, – а до тих, хто рано чи пізно увійде до замку. Нехай вони поглинуті марнотою світу, а проте наміри у них добрі; часом вони віддають себе до рук Господа і розмірковують над тим, хто ж вони такі, хоч і похапцем та без особливого старання. Раз чи два на місяць вони моляться, але думки їхні переважно обертаються довкола незліченних клопотів, які не дають їм спокою – а де скарб, там і серце10. Все ж інколи вони намагаються відкинути марноту, а саме лишень бажання поглянути на себе збоку і розуміння того, що обрав хибний шлях, означає дуже багато. Кінець кінцем вони таки входять до перших, долішніх покоїв замку, проте разом із ними туди проникає стільки розмаїтого гаддя, що їм не до снаги вже ні лицезріти красу замку, ні пізнати спокій; що ж, увійшли – і то добре.

9. Вам,.доньки, либонь, здається, що все ці пояснення не надто тут доречні, бо ж ви, хвала Божому милосердю, не такі. Та наберіться терпіння – інакше ледве чи я зумію пояснити те, що сама зрозуміла про молитву. Благаю Господа, щоб Він допоміг мені сказати хоч щось, бо дуже вже важко розтлумачити вам усе це, якщо у вас немає досвіду; якщо ж він є, то ви й самі побачите, що так чи інак довелося б торкнутися того, від чого Господь у своєму милосерді нас визволив.


РОЗДІЛ 2

Йдеться про те, яка потворна душа у смертному гріху, і про те, як Господь зволив показати це одній людині. Ще мова піде про те, як пізнати самого себе. Розділ цей вельми корисний, бо містить речі, варті уваги. Також розтлумачено, що мається на увазі під оселями, з яких складається замок.

1. Перед тим, як рушити далі, хочу дати вам таку пораду: замисліться над тим, як небезпечно споглядати такий ото осяйний і прегарний замок, цю перлину Сходу, це дерево життя, посаджене над живими водами, коли перебуваєш у смертному грісі. Найнепрогляднішій пітьмі не зрівнятися з мороком такого стану… Знайте одне: хоч у душі тоді й далі світить сонце, яке надавало їй такого блиску й краси, а проте його наче й немає, бо душа вже до нього не причетна, хоч і здатна сприймати Божу велич, як ото кристал віддзеркалює сонячне світло. Ніщо не може такій душі зарадити; відтак хай які добрі вчинки вона робить, у смертному грісі перебуваючи, це не допоможе їй сягнути небесної слави, бо вчинки ці не походять із того джерела, яким є Бог – а наша чеснота стає справдешньою там і тільки там, – а відлучені від Нього, тому й не можуть виглядати у Його очах приємними. Власне кажучи, людина, припускаючись смертного гріха, намагається догодити не Богу, а дияволу; оскільки ж останній – суща пітьма, то й бідна душа стає пітьмою.

2. Я знаю одну людину, котрій Господь зволив показати, якою стає душа, що чинить смертний гріх2. Людина ця каже, що, на її погляд, ніхто не міг би грішити, збагнувши це; душа пішла б на будь-які випробування, що їх і уявити собі нелегко, аби лишень уникнути спокуси гріха. Вона пройнялася бажанням, щоб усі осягнули цю істину; ви ж, доньки, всякчас моліть Господа за тих, хто в такому ото стані перебуває, за всіх, хто став пітьмою – як і їхні вчинки. Бо як із кришталево чистого джерела витікають тільки чисті потічки, так і вчинки душі, яка у Божій благодаті, приємні і Господеві, і людям, позаяк живляться вони із джерела життя, начеб ото дерево над водою, яке не давало б ні плодів, ні прохолоди, якби не росло біля джерела, а те не живило б його, щоб не засохло і приносило добрі плоди. Так і з душею: якщо з власної вини відійде від джерела і пустить коріння у темних, гнилих водах, то й породжуватиме тільки бруд та порок.

3. Пам’ятайте, що ні джерело, ні сонце, яке сяє посеред душі, не втрачають своєї краси і осяйності; ніщо не може їх потьмарити. А ось якщо кристал, освітлений сонцем, закрити клаптем чорної тканини, то, само собою зрозуміло, сяяти він перестане, хоч сонце й далі на нього світитиме3.

4. О душі, викуплені кров’ю Христовою! Пізнайте себе і пожалійте. Невже, знаючи, хто ви, не захочете стерти смолу з кристала? Глядіть: якщо життя ваше добіжить кінця, ви ніколи більше не зможете втішатися світлом. Ісусе, як же тяжко бачити душу, що відійшла від світла! У якому жалюгідному стані ті нещасливі замкові покої! В якому сум’ятті почуття їхніх мешканців! А зверхники – всі ці управителі, дворецькі та чатові – як же погано вони справуються! Та й, зрештою, які плоди може дати дерево, що вкорінилося у дияволі?

5. Якось я чула від одної духовної людини, що її лякало не стільки скоєне людьми у смертному грісі, скільки те, чого вони не робили. Нехай же Господь у своєму милосерді порятує нас від такого великого зла; поки живемо, ніщо не заслуговує в наших устах назвиська “зло” настільки, як смертний гріх, бо саме він призводить до вічної погибелі. Саме цього, доньки, маємо боятися і про це маємо просити Бога у своїх молитвах, бо якщо Він не оберігає міста, то наші старання нічого не варті4, адже ми – не що інше як марнота.

Людина, про яку я оце згадувала, говорила мені, що завдяки Божій ласці зробила на основі всього цього два висновки: по-перше, вона дуже боїться образити Бога і тому безнастанно благає Його не дати їй згрішити; по-друге, вона набула свічадо смирення і бачить, що добро, яке чинимо, походить не від нас, а з джерела, біля якого росте дерево нашої душі, і від сонця, яке зігріває наші вчинки. Вона каже, що ця істина постала перед нею так ясно, що, творячи якесь добро або спостерігаючи, як його творять інші, вона завжди зводила все те до описаного повище джерела, добре розуміючи, що без такої допомоги ми мало на що спроможні; тому тут-таки починала славити Бога і зазвичай одразу ж забувала про свій добрий учинок.

6. Якщо будемо пам’ятати про ці дві речі, то час, який ви, сестри, витратите на читання, а я – на писання, не пропаде намарно. Вченим і мудрим людям це добре відомо й так, проте нашому слабкому жіночому розуму треба все докладно розтлумачити; можливо, власне тому Господь посилає мені на думку такі ото порівняння. Нехай же дарує нам ласку вповні ними скористатися.

7. Ці духовні, внутрішні речі настільки незрозумілі, що такій недотепі, як я, хоч-не-хоч доводиться говорити чимало зайвого, ба навіть безглуздого, доки зумію сказати хоч щось правильно. Тож нехай читач набереться терпіння – терплю ж я, коли пишу про те, на чому не надто знаюся. Достеменно, візьму часом папір, а сама – ото вже нетяма – й гадки не маю, що написати і з чого почати. Я добре розумію, як для вас важливо, щоб я, наскільки мені до снаги таке завдання, пояснила вам певні духовні питання. Завжди чуємо, що молитва – це благо, а устав нашого чину велить нам молитися аж он скільки годин6. Одначе в цьому випадку йдеться про те, що можемо зробити ми самі; про те ж, що чинить в душі Господь, про надприродне, сказано зовсім небагато7. Говоримо про це і тлумачимо на різні способи, і буде нам неабияка втіха, якщо розглянемо цю дивовижну небесну споруду, вельми незначною мірою відому смертним, хоч багато хто й проходить крізь неї. Попри те, що в деяких інших моїх писаннях Господь сподобив мене щось утямити8, розумію, що деякі речі – найважчі – я втямила тільки тепер. Гірше те, що, як я вже зазначала9, аби до них дістатися, треба буде не раз повторяти вже відоме, інакше мені, недотепі, не дати собі з цим раду.

8. Вернімося ж тепер до нашого замку, де чимало осель. Не слід уявляти собі, що їх розташовано одна за одною, от наче анфіладою; краще зверніть погляд до самої середини, де знаходиться тронна зала, а в ній – Цар; згадайте капустяну пальму10, у якої найсмачніше їстівне осердя ховається під листям. Так воно й тут: навколо зали багато кімнат, є вони й над нею. Все, що стосується душі, треба уявляти собі вельми великим та широким; не бійтеся перебільшити, бо спроможність душі  значно переважає можливості нашої уяви, і сонце, яке світить у тій тронній залі, осяює кожну її частину. Дуже важливо, щоб душа, яка тією чи іншою мірою віддається молитві, почувалася вільною та не бентежилася. Нехай ходить всіма кімнатами, і вгорі, і внизу, словом, повсюди, бо Господь наділив її великою гідністю, і вона не повинна всупереч власній волі довго залишатися на одному місці. Якби ж то вона потрапила до покою самопізнання та зуміла пізнати сама себе! Зрозумійте, це дуже важливо навіть для тих із нас, хто перебуває в одній  оселі із Господом. Бо хай як високо здійметься душа, ви ніколи нічого не зробите самі, і не могли б, навіть якби хотіли, бо смирення трудиться безупину, начеб ото бджола у вулику, інакше все це ні до чого. Не забуваймо, втім, що і бджола вилітає з вулика, вирушаючи до квітів у пошуках нектару; так само має чинити й душа, пізнаючи сама себе. Повірте мені і здіймайтесь часом угору, щоби споглядати безмір та велич Бога. Тут вона краще збагне власну ницість, аніж перебуваючи в собі, і легше буде їй позбутися того гаддя, що пролізло за нею до перших покоїв, де пізнаємо себе. Я вже зазначала, що Бог чинить їй велику милість, даючи змогу пізнати себе, проте, як то кажуть, мале – не перешкода великому, і, повірте мені, з Божою поміччю сягнемо більшої чесноти, ніж залишаючись прикованими до своєї нікчемної земної сутності.

9. Не знаю, чи добре я все це пояснила. Пізнати себе – достоту важливо, і мені хотілося б, щоб ви ніколи таке пізнання не занедбували, хай як високо здійметесь у небо. Доки живемо на землі, найголовніше для нас – то смирення. Отож, повторюю: похвально, достоту похвально прагнути увійти насамперед до того покою, де пізнаємо себе, а тоді вже підніматися до вищих осель. Це наша дорога, і якщо можна торувати шлях рівний і безпечний, то навіщо нам крила? Намагайтесь іти цим шляхом, чинячи поступ у самопізнанні, хоча, здається мені, нам ніколи до пуття не пізнати себе, якщо не намагатимемось пізнати й Бога. Споглядаючи Його велич, усвідомлюємо власну ницість; подивляючи Його чистоту, бачимо весь свій бруд; розважаючи над Його смиренням, розуміємо, як далеко до смирення нам самим.

10. Це приносить подвійну користь: по-перше, зрозуміло, що біле здається ще білішим, коли покласти його поряд із чорним, і, навпаки, чорне виглядає чорнішим коло білого; по-друге, наш розум і воля стають кращими та шляхетнішими, їм легше чинити добро, коли ми повернуті до Бога; якщо ж ніяк не виберемося з болота своєї ницості, то це нам неабияк перешкоджає. Ми вже казали, що ті, хто скоїв смертний гріх, знаходяться у темних і гнилих водах; так і тут (нехай уже Господь пробачить мені таке порівняння) діється щось подібне. Якщо будемо постійно потопати в убогості земного світу, то нам ніколи не вибратися з драговини страху, легкодухості і боягузтва. Завше перейматимемось тим, що про нас подумають; чи не приведе та чи інша дорога нас до біди; чи не означатиме гордині те чи інше починання; чи можна нам, таким мізерним створінням, займатися таким піднесеним ділом як молитва; чи не вважатимуть нас кращими за інших, якщо ми не підемо звичним, протореним шляхом; чи не погано вдаватися до крайнощів, хоч би й у чесноті; чи не впадемо ми, грішні, з іще більшої висоти; можливо, ми й самі вперед не підемо, й іншим завдамо шкоди; чи варто нам узагалі виділятися з-поміж інших.

11. Боже мій, Боже, скільки ж душ погубив, напевне, диявол у такий ото спосіб! Їм здається, що всі ці страхи – а я могла б назвати їх іще більше – від смирення, а вони з’являються тому, що ми погано знаємо і бачимо самих себе. Не дивина – той, хто ніколи не здіймається над собою, мав би боятися речей іще гірших. Тому й тверджу вам, доньки мої, що маємо звертати свій погляд на Христа, наше найвище добро, і на Його святих. Ось де навчимося справжнього смирення. Христос і Його святі покращать наш розум, як я вже говорила11, і ми зможемо пізнавати самих себе без легкодухості і страху. Хоч це й перша оселя, та вона дуже багата і така цінна, що кожна душа, яка порятується від гаддя, що там водиться, неодмінно чинитиме поступ і далі, хоч диявол розставлятиме жахливі пастки та тенети, намагаючись завадити їй пізнати себе і знайти правильний шлях.

12.  Про першу оселю я можу розповісти багато – знаю її з власного досвіду. Не думайте лишень, що в ній мало кімнат – їх там чи не мільйон12, бо душі входять туди найрізноманітнішими способами, і кожна з них повниться добрими намірами. Проте диявол, прагнучи їх погубити, розставляє у кожному покої цілі легіони чортів, аби тільки перешкодити душам переходити з одного покою до іншого. Бідна душа ні сном, ні духом про це не відає, а він тим часом підлаштовує їй тисячу пасток. Тих, хто наблизився вже до царської світлиці, йому важче обвести довкола пальця; але тут всі ще поглинуті світськими насолодами, опановані почестями та марнославством, тож васали душі – чуття і властивості, даровані їй Богом, – ослаблені, і душу легко здолати, навіть якщо вона не хоче гнівити Бога і чинить добро. Той, хто усвідомлює, що саме в такому стані перебуває, повинен якомога частіше звертатися до Господа з молитвою і просити, щоб Його Благословенна Мати і святі заступалися й боролися за неї, бо слугам душі не до снаги її оборонити. Воістину, за будь-яких обставин сила має приходити до нас від Бога – нехай же подасть нам її у своєму милосерді, амінь.

13. Яке ж жалюгідне життя ми провадимо! Я вже згадувала деінде про те, якої шкоди зазнаємо, коли не розуміємо належним чином смирення і не можемо до пуття самі себе пізнати13, тож більше про це не говоритиму, хоч немає для нас нічого важливішого. Сподоби мене, Господи, сказати хоч щось корисне.

14. Зауважте, що світло, яке лине з царської зали, ледь-ледь доходить до першої оселі; не те щоб там було темно й чорно, буцім ото в душі грішника, та все ж там панує певна сутінь, крізь яку ледь-ледь пробивається світло. Винувата в цьому не сама оселя – як би це краще пояснити? – просто різне гаддя, всілякі там плазуни й отруйні змії, які прослизнули до покою разом із душею, не дають їй побачити світло; так буває, коли до світлого приміщення входить людина, якій потрапив до очей пил, і тому вона не може їх розплющити. В кімнаті світло, та її це ніскілечки не тішить, бо їй не дає проходу все те гаддя, і вона тільки його й бачить. Щось подібне, як на мене, діється і з душею, яка хоч і не в зовсім поганому стані перебуває, але настільки поглинута мирськими турботами і так переймається своїм маєтком, почестями, справами – про це я згадувала й раніше14, – що хоч би й хотіла бачити свою красу і насолоджуватися нею, та не може, бо завше щось їй заважає, ніяк вона того гаддя не здихається. Щоб увійти до другої оселі, вельми важливо намагатися відкинути якомога більше непотрібних справ та занять, у кого яких. Якщо не розпочати з цього, то годі на щось і сподіватися, важко буде навіть там, де душа на той час перебуває, залишитися у безпеці, хоч вона й увійшла вже до замку; коли перебувати постійно серед різного отруйного гаддя, то неодмінно рано чи пізно тебе вжалять.

15. Що ж буде, доньки мої, якщо ті, хто звільнився вже від таких тенет, як оце ми, і пройшов у замку далі, до інших потаємних осель, з власної провини повернуться назад до колишньої марноти? Так-бо було, через наші гріхи, з багатьма душами, які Бог обдарував ласками, а вони з власної волі впали знову у мізерію. Тут, в нашій обителі, ми вільні від клопотів зовнішніх, властивих світові; нехай же зволить Господь вчинити нас вільними і внутрішньо! Бережіть себе, доньки, від чужих турбот. Пам’ятайте, що мало в яких замкових оселях біси не ведуть уже борні за ваші душі. Подекуди, правда, їм на заваді стає сторожа – здається, я вже згадувала, що це властивості душі15, – та вельми важливо, щоб ми не були легковажними і бачили всі їхні підступи, інакше лукавий таки принадить нас під машкарою янгола світла16. У нього безліч способів завдати нам шкоди, проникаючи неквапно нам у душу; ми ж і тоді нічого не зауважуємо.

16. Я вже говорила17, що диявол діє тихо-тихо, як напилок, тому помічати його треба якомога раніше. Спробую розтлумачити вам це докладніше.

Приміром, він навіює котрійсь із сестер такий потяг до покаяння, що вона місця собі не знаходить, якщо тільки себе не мучить. Наче це не так уже й погано; та якщо мати настоятелька звеліла не катуватися без дозволу, а лукавий нашіптує сестрі, що, мовляв, заради такого доброго діла можна й не послухатися, і вона продовжує потай себе умертвляти, то лишень підірве здоров’я і порушить приписи уставу. Тож бачите, до чого доводить таке благо.

Іншій сестрі вселяє у серце сильне прагнення до досконалості. Саме по собі таке прагнення є добрим, але може дійти до того, що будь-яка, навіть щонайдрібніша провина інших сестер видаватиметься їй страшним гріхом, і вона стежитиме за ними та виказуватиме настоятельці; часом таке ревне бажання в усьому додержуватися уставу призводить до того, що своїх власних переступів уже не помічатиме. Сестрам же не відомо, що коїться у неї в душі, вони бачать лишень її учинки і, можливо, не надто добре їх сприймають.

17. Те, чого добивається тут диявол, – річ не така вже й незначна: він намагається остудити взаємну любов між сестрами, а це завдало б обителі неабиякої шкоди. Зрозумійте, доньки мої, що істинна досконалість полягає в любові до Бога і до ближнього; що досконаліше виконуватимемо ці дві заповіді, то досконалішими ставатимемо. Весь наш устав і приписи – то лишень засоби, які мають сприяти нам у якомога повнішому дотриманні зазначених заповідей. Забудьмо ж про нерозсудливу ревність, яка може заподіяти чималу шкоду. Нехай кожна стежить за собою. Більше я про це не розводитимусь, бо й так уже багато сказала в іншому місці18.

18. Взаємна любов між нами настільки важлива, що мені хотілося б, аби ви ніколи про неї не забували. Якщо стежити за іншими, підмічаючи кожну дрібницю, яка часом і гріхом не є – просто ми їх мало знаємо, а тому бачимо з найгіршого боку, – то душа може й сама втратити спокій, і в інших його відібрати; ось таку дорогу ціну доводиться платити за таку начебто пильність. Диявол може спокушати так і настоятельку, і це ще небезпечніше. Тут потрібна неабияка розсудливість, бо якщо дійде до порушення уставу і приписів, то не слід дивитися на це крізь пальці; з настоятелькою треба поговорити, якщо ж це нічого не дасть – повідомити зверхникам. У цьому, властиво, й полягає любов. Так само слід чинити і з сестрами у разі якоїсь вагомої провини; в такому випадку мовчання через острах, що це може виявитися з нашого боку тільки спокусою, вже само по собі є спокусою. Але добре запам’ятайте: не можна обговорювати все це між собою, щоб диявол не обдурив нас – адже прищепивши нам звичку обсуджувати інших, він може здобути тут неабиякий пожиток для себе; тож говоріть тільки з тою, кого це безпосередньо стосується. У нашому домі, слава Богу, нічого такого немає, позаяк ми переважно мовчимо, та все ж краще бути насторожі.


ОСЕЛЯ ДРУГА

(нараховує лишень один розділ)

РОЗДІЛ 1

Йдеться про те, наскільки визначальною є наполегливість, якщо ставити собі за мету сягнути останніх осель, і про те, який сильний спротив чинить цьому диявол, а також про те, як важливо з самого початку не збитися з дороги. Подається дуже добрий, перевірений досвідом спосіб на все це.

1. Тепер поговорімо про ті душі, які входять до другої оселі, і про те, що вони там роблять. Скажу стисло, позаяк вже говорила про це детально деінде1, та навряд чи зумію уникнути повторень, бо вже й не пам’ятаю, що саме тоді казала. Якби мені вдалося подати одне й те ж по-різному, то, гадаю, ви не надто б мені дорікали, оскільки ми ніколи не втомлюємось читати книги про це, хай скільки їх маємо.

2. Отож, мова про тих, хто вже почав молитися і збагнув, як важливо не застрянути в перших оселях, проте не завжди налаштований достатньо рішуче, щоб їх покинути, позаяк не уникає нагод для гріха, а це дуже небезпечно. Втім уже те, що часом намагаються рятуватися від змій та іншого отруйного гаддя і розуміють, як добре їх позбутися, – велика для них ласка.

Почасти їм важче, ніж першим, хоч небезпека й менша, бо вони її усвідомлюють і відтак є підстави сподіватися, що підуть далі. Кажу, що їм важче, бо в першій оселі душі начеб ото німі, які нічого не чують, тому легше зносять німоту, ніж ті, що чують, але говорити не можуть, – таким було б гірше. Проте це зовсім не означає, що краще нічого не чути, бо ж розуміти, що нам говорять, – чудово. Отже, вони чують, як їх кличе Господь, адже наближаються до того місця, де Він перебуває, а Він добрий, великі Його милосердя і благість, і навіть якщо ми поглинуті марнотою, різними справами, насолодами, продажем та купівлею, що їх так полюбляє світ, навіть якщо грішимо і каємося – бо ж гаддя те вельми отруйне, знаходитися поблизу небезпечно, і справдешня була б дивовижа, якби ми жодного разу не спіткнулися об цю нечисть, – отож навіть попри все це Господь наш так високо ставить нашу любов до Нього і прагнення бути з Ним, що всякчас кличе нас до себе. Голос Божий для бідної душі вельми приємний та милий, і вона що має сили намагається чимдуж виконати Його веління. Тому й кажу, що їй важче, ніж було б, якби вона нічого не чула.

3.  Не думайте, однак, що ці заклики такі ж, як ті, що про них піде мова нижче2. Це просто слова праведних людей, проповіді, добрі книги і багато інших речей, про які ви, звісно ж, чули, – через них Бог промовляє до нас, – або недуги, випробування чи істини, через які Він нас повчає, коли ми молимося, хоч би й уділяли на це зовсім мало часу; Господь все одно неабияк цінує навіть ті недовгі хвилини. А ви, сестри, не нехтуйте цією першою ласкою і не журіться, якщо не відповісте Богові зразу; Він уміє чекати, чекатиме дні й роки, особливо якщо бачитиме вашу наполегливість і добру волю. Наполегливість потрібна тут понад усе, бо лишень завдяки їй можна сягнути багатьох вершин. Але чортівня чинить запеклий опір, бореться найрізноманітнішими способами; тому, властиво, й душі тут значно важче, ніж у попередній оселі. Там душа глуха й німа – ну, принаймні, чує дуже погано, і менше опирається, як ото людина, котра вже й не сподівається на перемогу. Тут, натомість, вона більше розуміє і більше може, а по ній стріляють так, що рад-не-рад, а почуєш. Саме тут і спокушають її біси отим своїм гаддям –себто мирськими втіхами – і доводять, що вдоволеність цим світом є мало не вічною; нагадують, який пошанівок вона мала у світі, скільки у неї було кревних і приятелів, яким шкідливим для здоров’я є покаяння (ввійшовши до цієї оселі, душа завжди прагне до хоч би й незначного поступу на цій ниві), словом, чинять сотні перепон.

4. Ісусе мій милий, яке ж сум’яття здіймає нечиста сила в душі, як мучиться вона, бідолашна, не відаючи, йти вперед чи повернутися до першої оселі! Проте розум, з іншого боку, підказує їй, що всі ті спокуси світу – то ніщо у порівнянні з тим, до чого вона прагне. Віра вчить її, що треба робити, а пам’ять показує, який кінець чекає зазвичай усі ті речі, нагадуючи, що ті, хто ставив їх на перше місце, все одно повмирали. Бачила вона й те, що тих, хто помер раптово, невдовзі забули; інші, що зазнали у житті слави й почестей, лежать зараз у землі, і по їхніх надгробних каменях хто тільки не топчеться, та й сама вона не раз проходила повз їхні могили, знала, що їхні тіла кишать червами і таке подібне. Воля схильна любити; бачить стільки різних благ і знаків Божої любові, що їй хочеться віддячити Йому хоч якось, особливо ж коли думає про те, що Той, хто її любить, ще й ніколи її не залишає, Він завжди з нею і дарує їй життя. Тоді розум підказує душі, що їй не знайти ліпшого друга, хай скільки років судилося прожити; що світом править лжа, а насолоди, які обіцяє їй лукавий, насправді повняться випробуваннями, клопотами і протиріччями. Ще розум говорить, що вже напевне душі не знайти поза замком ні безпеки, ні супокою, і краще їй не ходити чужими сторонами, коли у її власному домі повно всіляких благ – варто лишень захотіти в ньому залишитися. Хто ще може знайти у себе в домі все, що треба, та ще й приймає такого гостя, як сам Господь, котрий учинить душу владаркою над усіма благами, якщо тільки вона не прагне власної погибелі, буцім ото блудний син, який на чужині їв разом зі свиньми3.

5. Все це становить міцний ґрунт для перемоги над дияволом. Та, Господи Боже мій, як же псує все притаманний світові звичай прив’язуватися до марних речей! Віра наша така мертва, що ми віддаємо перевагу тому, що бачимо, а не тому, що вона нам говорить, хоча й бачимо на власні очі сумну долю тих, хто женеться за видимою марнотою. Та причиною цього є власне те згубне гаддя, про яке ведемо тут мову: той, кого вжалить отруйна змія, весь просякає трутизною і набрякає; так і ми. Якщо не стережемося, то всякчас труїмося і мусимо вживати багато ліків, щоб одужати; дяка Богові, що взагалі ще живемо. Звісно, душа зазнає тут неабияких випробувань, особливо коли лукавий збагне, що властиві їй вдача і вподобання спонукають її йти вперед; ціле пекло тоді напосяде на неї, аби лишень змусити повернутися назад і покинути замок.

6. Господи! Тут потрібна Твоя допомога, без неї ніхто не дасть собі ради4. У милосерді своєму не допусти, щоб ця душа піддалася на диявольські підступи і відмовилася від свого починання! Просвіти її, аби побачила, що у цьому полягає все її благо, і відвернулася від поганого товариства. Адже незмірну користь приносить спілкування з душами, які торують шлях духовного життя, не тільки з тими, хто перебуває в тій же оселі, що й вона, але й із тими, хто начебто вже ближче підступив до царської світлиці. Розмови з такими душами стануть для неї неабияким пожитком; так близько може з ними зійтися, що вони і її проведуть із собою. Нехай же пильно чуває і не дає нечистій силі здобути звитягу над собою, бо ж коли лукавий побачить, що вона радше віддасть життя, спокій і все, чим він її спокушає, ніж повернеться до першої оселі, то вмить від неї відстане. Нехай же повниться відвагою, а не уподібнюється до тих вояків, які ставали навколішки, щоб напитися води перед битвою (не пригадую вже, з ким)5; нехай твердо постановить собі, що стане на герць з усім бісівським поріддям і що немає зброї, могутнішої за хрест.

7. Хоч я вже про це й говорила6, та це так важливо, що скажу ще раз: нехай душа забуде про втіхи та винагороди, бо не годиться з цього розпочинати, коли заходимося зводити таку величну й красну споруду. Якщо підвалину поставити на піску, то рано чи пізно завалиться ціла будівля, а нам ніколи не позбутися невдоволення і спокус. Не в цих оселях падає манна небесна; ті – далі, де все, чого душа лишень забажає, приноситиме їй насолоду7, бо бажатиме вона тільки того, чого бажає Бог. Дивовижно ось що: маємо сотні вад і недоліків, наші чесноти ледь-ледь пустили пагіння і дай Бог, щоб із них взагалі щось виросло, а нам не соромно шукати в молитві втіхи і нарікати на надмірну сухість! Нехай вас, сестри, ніколи таке не спіткає! Візьміть хрест, що його ніс на собі ваш Жених, і скажіть собі: ось наше діло. Хто з вам може більше витерпіти, нехай і терпить заради Нього; винагороджена буде сторицею. Все решта – не надто істотне; якщо Господь зволить вам щось із цього дати, піднесіть Йому хвалу і дяку.

8. Якщо Бог даруватиме вам внутрішні втіхи, ви можете дійти висновку, що готові і до зовнішніх випробувань. Проте Господеві краще знати, що принесе нам більшу користь; не слід радити Йому, що нам давати, бо на це Він може цілком резонно відповісти, що ми, мовляв, самі не знаємо, чого просимо8. Той, хто ступає на шлях молитви, має змагати лишень до праці та до рішучої постанови цілковито підпорядкувати свою волю волі Божій – ніколи цього не забувайте, це надзвичайно важливо. Далі я ще вестиму про це мову, а наразі просто будьте певні, що власне в цьому полягає найвища досконалість, якої можна сягнути на духовному шляху; що глибшим буде зазначене підпорядкування, то більше отримаємо від Бога і далі пройдемо цим шляхом. Не думайте, що для такого поступу потрібно розкрити якісь таємниці або здобути певні особливі знання; ні, все наше благо криється саме у підпорядкування Божій волі. Якщо з самого початку підемо не в той бік, а потім захочемо, щоб Господь чинив нашу волю і провадив нас туди, куди нам заманеться, то чи буде міцною така споруда? Тож стараймося робити все, що нам до снаги, й остерігаймося отруйного гаддя, позаяк Бог часто допускає, щоб нас переслідували і засмучували погані думки й відчуття сухості, яким дуже важко опиратися. Іноді Він навіть дозволяє тій гиді нас жалити, щоб ми надалі були обережнішими і щоб перевірити, чи справді ми каємося, що Його зневажили.

9. Тож якщо часом спіткнетеся, не давайте своєму духові занепадати і не зупиняйтеся, оскільки навіть це Господь може обернути на користь душі, наче ото аптекар, який спершу ковтає отруту, а потім – протиотруту, щоб перевірити її силу. Навіть якщо зовсім не усвідомлюємо, які ми жалюгідні створіння і скільки зла заподіюємо собі самі розхитаністю свого життя і думок, то достатньо такого нападу з боку бісівських сил, аби ми отямилися і спробували знову зосередитися. Що може бути гірше, ніж почуватися вигнанцем у власному домі? Чи слід сподіватися, що знайдемо спокій деінде, якщо не можемо знайти його у себе? Здатності нашої душі – ось та кревна рідня, ось ті найліпші і найвірніші друзі, з якими нам, хоч-не-хоч, доведеться звікувати життя. Інколи складається враження, що вони ополчилися супроти нас, буцім прагнучи помститися за те лихо, якого завдали їм наші пороки. “Мир, мир” – не раз говорив Господь, не раз повторював ці слова своїм апостолам10. Повірте, якщо не матимемо миру, якщо не здобудемо його у собі, то не знайдемо і деінде. Тож припиняйте цю борню, сестри. Кров’ю, пролитою за нас, благаю тих, хто ще не ввійшов до замку своєї душі, зважитися й увійти, а тих, хто потрапив уже досередини, – не дозволити бісівським полчищам витурити себе геть. Не забувайте, що повернення хвороби гірше за саму хворобу і частіше призводить до загибелі. Покладайтеся не на себе, а на Боже милосердя, і побачите, що Господь попровадить вас від однієї оселі до іншої й оселить врешті-решт у краю, де жодне гаддя не наважиться ні вжалити вас, ні навіть торкнутися. Звиватиметься у вас під ногами у безсилій люті, а ви знай з нього сміятиметеся, втішаючись благами, що переважатимуть всі сподівання, – ще в цьому житті, зауважте.

10. На початку11 я вже писала про те, як слід поводитися, переживаючи сум’яття, навіяне лукавим,  а також про те, що зосередженості в молитві не можна досягнути силою, її треба опановувати поступово; відтак більше про це тут не говоритиму. Скажу тільки, що, на мою думку, дуже важливо радитися з досвідченими людьми, інакше можна сповнитися хибною упевненістю, що йти цим шляхом нам не до снаги і якщо опиратимемось, то лишень заподіємо собі непоправної шкоди. Не здавайтесь, і Господь поверне все нам на добро, навіть якщо не знайдемо собі наставника, який міг би нас розрадити втішними словами. Від цього зла – маю на думці відмову від молитви – немає іншого ліку як тільки розпочати все спочатку; інакше з дня на день губитимемо потрохи свою душу, і дай Боже, щоб ми це добре зрозуміли!

11. Комусь може спасти на гадку, що, мовляв, якщо відмовитися від діла – так погано, то краще, либонь, зовсім до нього не братися і навіть не намагатися потрапити до замку. Я вже казала вам на початку, і Господь вам каже: хто любить небезпеку, в ній і загине12. Брама, що веде до замку, – то молитва. До того ж безглуздо вважати, що потрапиш на небо, не увійшовши спершу у себе, не спізнавши себе і не збагнувши, які ми нікчемні створіння і скількома речами завдячуємо Богові, та не благаючи у Нього – і то не раз і не два – милосердя. Сам Господь говорить: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене”13 (не пам’ятаю, чи саме так Він каже; здається – так), і ще: “Хто мене бачив, той бачив Отця”14. Якщо ніколи не будемо на Нього дивитися і розважати над тим, чим Йому завдячуємо і що Він помер за нас, то не знаю, як Його спізнаємо і як Йому служитимемо своїми ділами, бо хіба має ціну віра без учинків, здійснених завдяки заслугам Христа, нашого найвищого добра? Хто пробудить у нас любов до Господа?

Тож нехай Він покаже нам, як дорого ми Йому коштуємо, і що слуга не вищий за свого пана15, і що маємо трудитися, аби ввійти в Його славу. Моліться ж за те, щоб ми все це зрозуміли і не впадали всякчас у спокусу16.


ОСЕЛЯ ТРЕТЯ

(містить два розділи)

РОЗДІЛ 1

Мова про те, що заки перебуваємо у вигнанні, постійно відчуваємо невпевненість і загрозу, хай як високо здійнялися, а також про те, що треба відчувати страх Божий. Подано тут кілька добрих порад, які неодмінно стануть у пригоді.

1. Тим, хто завдяки Божому милосердю і власній наполегливості здобув звитягу у герці з бісівськими полчищами й увійшов до третьої оселі, можна лишень сказати: “Щасливий чоловік, що Господа боїться”1. Хоч я й не надто знаюся на цих речах, Всевишній виявив мені велику ласку, оце зараз, в цю мить пославши мені розуміння цього стиха. Звісно, цілком слушно називати такого чоловіка “щасливим”, бо ж він – на безпечному шляху до спасіння, якщо тільки з нього не зіб’ється2. Тож самі тепер бачите, сестри мої, як важливо вистояти і перемогти у борні, що точиться у попередній оселі. Потім Господь, я цього певна, оборонить сумління від небезпек, а це вже неабияке благо. Але ні, погано я висловилась, адже в цьому житті ні в чому не можна бути впевненим; відтак ніколи не забувайте оцих моїх слів: “якщо не зіб’ється зі шляху, на який ступив”.

2. Життя це вельми нелегке, адже доводиться повсякчас бути насторожі, наче ворог уже на порозі; не можна ні спати, ні їсти без зброї, бо постійно остерігаєшся, щоб супостат не увірвався через якийсь непомітний прохід до твоєї твердині. О Боже, найвище моє благо! Як можеш Ти спонукати нас любити таке ото жалюгідне й мізерне життя? І хіба могли б ми не просити Тебе забрати нас звідси, якби не надія пожертвувати ним заради Тебе або віддати його на служіння Тобі, а тим паче – збагнути, що така Твоя воля? Якщо ж воля Твоя справді така, Господи, то добре б разом нам померти, як сказав апостол Тома3, адже жити без Тебе і постійно боятися, що втратимо Тебе без вороття – то все одно, що помирати багато разів. Отож і кажу вам, доньки мої, що ласка, якої маємо просити, полягає у дарі безпеки, що її мають блаженні. Бо ж серед тривог і страхів земного життя яка радість може бути у людини, яку тішить лишень те, що до вподоби Богові? Розважте, що деякі святі теж відчували таку радість, ще й значно сильнішу, ніж оце ми, а все ж впадали у важкі гріхи; тож не можемо мати певності, що Бог допоможе нам від них звільнитися і відбути належну покуту.

3. Далебі, доньки мої, такий страх мене проймає, коли все це пишу, що й сама не відаю, як пишу і як узагалі живу, коли такі ото думки навідуються до мене, а буває це вельми часто. Моліться, доньки, щоб Господь ніколи мене не покинув, бо чого можу сподіватися, якщо життя своє прожила так погано? Ви ж через це не журіться – бо не раз бачила я ваш сум, а все тому, що прагнете, аби моє життя було взірцем святості, і маєте рацію, я б сама цього хотіла. Та що вдію, якщо з власної провини погубила свою святість! На Бога я не нарікаю – Він усякчас спомагав мене, і цього було цілком достатньо, щоб ваше бажання справдилося. Не можу писати ці слова без сліз і дуже мені соромно, що мушу оце писати для тих, хто сам міг би мене повчати. Як же нелегко було мені виявити послух і взятися до писання! Нехай же зволить Господь – якщо вже роблю це заради Нього – вчинити так, аби труд мій обернувся вам на пожиток, а ви вблагали Його простити мене, таку ото нікчемну й зухвалу. Господь добре знає, що можу вповати лишень на Його милосердя, бо годі мені стати іншою, ніж я була; відтак зостається одне: покластися на Його благість, на заслуги Його Сина і на Пресвяту Діву, Матір Божу, одежу якої разом із вами ношу і я, недостойна. Ви ж підносьте хвалу Богові за те, що стали доньками Його Матері; маючи таку Матір, не мусите ображатися на мою жалюгідність. Тож наслідуйте нашу Владарку і розважайте над її величчю та над тим, як відрадно перебувати під її покровом, позаяк навіть моїх гріхів і моєї мізерності не вистачило, щоб хоч якось знеславити наш святий чин.

4. Дам вам, утім, ось яку пораду: хоч ви й долучилися до такого чину і маєте таку Матір чи Владарку, не вважайте, що ви у безпеці. Давид був дуже святим, а подивіться, яким став Соломон. Не покладайтесь надто ні на затворництво, ні на покаяння, ні на незмінні бесіди про Бога, ні на перебування у молитві, ні на віддаленість від мирської суєти, ні на те, що вам здається, буцім ви цю суєту зневажаєте. Ясна річ, все це дуже добре, та цього, як я вже зазначала, мало, щоб позбутися будь-якого страху. Тож пам’ятайте і всякчас повторюйте такий стих: Beatus vir qui timet Dominum5.

5. Я дуже відволіклась і не пригадую вже, про що говорила; коли починаю думати про себе, то почуваюся, наче птаха з перебитими крилами, бо не можу сказати нічого доброго. Тому зараз облишу цю тему; повернімося краще до того, про що я почала вже було вести мову6, себто до душ, які увійшли до третьої оселі. Господь виявив до них велике милосердя, допоміг подолати початкові труднощі. Гадаю, завдяки Божій благості таких душ на світі немало; вони прагнуть не ображати Господа, уникають навіть легких гріхів, люблять покаяння, збавляють чимало годин у розважаннях, використовують час із користю, творять діла милосердя на благо ближніх, виявляють стриманість у розмові, убранні й управлінні домом – звісно, якщо його мають. Ясна річ, таким людям можна тільки мимохіть позаздрити – скидається на те, наче ніщо не завадить їм дійти ба навіть до останньої оселі, та й Господь не відмовить їм, якщо вони цього прагнуть, позаяк саме таке прагнення дає всі підстави сподіватися на Його ласку.

6. О Йсусе, хто скаже, що не бажає такого блага, особливо якщо пройшов уже найважчі випробування? Напевне, ніхто. Всі ми твердимо, що хочемо його здобути, та для того, щоб Господь повністю заволодів нашою душею, слів недостатньо; так було з тим юнаком, якому Господь повідав, що треба зробити, аби сягнути досконалості7. Відколи я почала вести мову про ці оселі, він увесь час приходить мені на гадку, бо ж ми достоту такі самі, і зазвичай власне тому нічого особливого не відчуваємо під час молитви, хоч, звісно, на те можуть бути й інші причини. Не маю на думці ті нестерпні душевні муки, що через них переходить – часто без жодної провини – чимало праведних душ, доки Господь не визволить їх, принісши їм до того ж незмірну користь; не йдеться мені і про тих, хто страждає на меланхолію та інші недуги. Словом, один над нами суддя – Бог, і не нам судити про Його присуди. Мова, отже, про те, що відбувається найчастіше: такі душі усвідомлюють, що нізащо не припустяться з власної волі навіть щонайлегшого гріха і що життя своє та майно використовують на благо ближнього, тому не можуть спокійно сприймати те, що перед ними зачинено двері до світлиці, де перебуває Цар, слугами якого вони себе вважають. Проте й земні владарі не всіх своїх слуг – а їх у них чимало – впускають до своїх покоїв. Змагайте, доньки мої, змагайте до того, щоб увійти у себе; не зупиняйтесь на перших незначних досягненнях, бо ви – християнки, і ваш обов’язок – робити все це і набагато більше. Для вас досить служити Богові; не прагніть аж стільки, щоб залишитися потім біля розбитого корита. Погляньте на святих, які увійшли до царської світлиці, і побачите різницю між ними і нами. Не просіть, чого не заслужили, і не думайте, що ми, які ображали Бога, достойні того ж, що й вони.

7. Смирення, смирення! Не знаю, що за спокуса мною опанувала, та все такі думки мені приходять до голови: ось дехто стільки нарікає на те, що не відчуває благоговіння в молитві, а це ж, принаймні почасти, і через те, що їм бракує смирення. Не маю тут на увазі ті великі душевні муки, про які йшла мова повище8, – там справа зовсім у іншому. Випробуймо ж себе самі, сестри, або нехай Господь нас випробовує, Він-бо добре вміє це робити, хоч ми частенько не хочемо цього зрозуміти. Вернімося ж тепер до тих розважливих душ, що про них я оце вела мову; подивимося, що вони роблять для Господа, і відразу побачимо, як несправедливо з нашого боку нарікати на Нього. Він говорить нам, що потрібно для того, аби сягнути досконалості, а ми повертаємося до Нього спиною і засмучено відходимо, як ото юнак, про якого йдеться в Євангелії9; що ж Йому робити, якщо Він винагороджує відповідно до любові, яку маємо до Нього? Любов цю, доньки, творить не уява, а доводять учинки. Втім, не подумайте, що Богові ті наші вчинки потрібні, – аж ніяк; що Йому потрібне, то це наша рішучість у підпорядкуванні Йому своєї волі.

8. Нам може здаватися, наче ми все вже зробили, з власної волі зодягнувши монаше облачення і відмовившись заради Бога від мирської суєти і своїх маєтностей – хай навіть ці маєтності не більші за рибальську сіть апостола Петра10, – адже той, хто віддає все, що має, віддає дуже багато. Загалом це добра підготовка до подальших випробувань, якщо тільки душа не відступить і не повернеться до гаддя з перших покоїв, хоч би й подумки; якщо ж вона виявить наполегливість у такому ото віддаленні від світу, то, звісно, досягне мети. Одначе нагадаю вам, що тут є одна умова: треба вважати себе непутящим слугою, як сказав нам апостол Павло і сам Христос11, і вірити, що Господь зовсім не зобов’язаний чинити нам ласки, радше вже навпаки – що більше від Нього отримаємо, то більше заборгуємо12. Що можемо ми зробити для такого щедрого Бога, який і смерть за нас прийняв, і створив нас, і оберігає від усіляких напастей? Хіба можна мати якісь сумніви стосовно того, що нам хтозна-як пощастило, коли можемо хоч щось Йому віддати за все, чим ми Йому завдячуємо, і за все, чим Він нам прислужився (пишу це слово не надто охоче, та від правди не втечеш; Він же, по суті, нічого іншого й не робив, поки жив на землі). А ми знай просимо у Нього нових ласк і дарів!

9. Добре розважте, доньки, над тим, що я вам оце говорила – хоч і без ладу та складу, бо інакше не вмію. Господь дарує вам розуміння, і ви зумієте нестачу почуттів на молитві обернути на смирення, а не на сум’яття, якого так добивається лукавий. Будьте певні: тому, хто осягнув справжнє смирення, Бог, можливо, й не пошле особливих дарів, але дасть мир і послух, які принесуть більше радості, ніж іншим – якісь виняткові втіхи. Часто – ви самі про це читали – Бог посилає їх найслабшим душам, хоч, гадаю, ми не обміняли б міць тих, хто не зазнає особливих почуттів, на таку ото відраду. Втіхи любимо більше, ніж хрест. Випробуй же нас, Господи, Тобі-бо відома вся правда, і дай нам пізнати самих себе.


РОЗДІЛ 2

Далі мова про те саме, про нестачу почуттів на молитві і про те, що, на її думку, може тут трапитися, а також про те, як треба себе випробовувати і як випробовує Господь тих, хто перебуває в цих оселях.

1. Я знала люде           й – і навіть, насмілюся стверджувати, чимало, – які, дійшовши до описаного повище стану, багато років жили, наскільки можемо судити, праведно, в мирі як із тілом, так і з душею, й уже майже сягнули якщо не панування над світом, то принаймні повного в ньому розчарування, та тут Господь влаштовував їм якесь дрібне випробування, і їх охоплювало таке сум’яття і зажура, що я неабияк чудувалася і дуже за них боялася. Давати їм якісь поради не варто, бо ж вони так довго вправлялися у чеснотах, що твердо переконані, наче й самі можуть повчати кого завгодно, і вважають, що в них, мовляв, достатньо підстав, аби відчувати занепокоєння.

2. Тож мені не вдалося знайти розраду для таких людей; не знаю, як їх потішити, хіба щиро співчувати їхнім бідам – а побачивши когось у такій розпуці, від виявів співчуття годі втриматися, – і з ними не сперечатися, позаяк все утверджує їх у переконанні, що страждають вони заради Бога, тому не варто й намагатися доводити їм, що справа тут у недосконалості. Бачимо відтак ще одну злуду для тих, хто вже так далеко дійшов дорогою праведності; не варто дивуватися, що вони страждають, хоч, як на мене, що швидше вони перейдуть такі випробування, то краще. Вельми часто Бог хоче, щоб Його обранці усвідомили свою немічність, тому й залишає їх ненадовго без своєї допомоги – не довше, ніж треба для того, щоб вони пізнали себе, а я можу закластися, що багато часу для цього не знадобиться. Невдовзі починають розуміти, що це – випробування, бо добре бачать, чого їм бракувало; часом же страждають радше через те, що ще чутливі до земних невдач, навіть не надто вагомих, аніж через саму цю невдачу. На мою думку, це велика Божа ласка, бо така провина неабияк сприяє поступові у смиренні.

3. З тими ж, про кого я говорю, все інакше. Вони вважають свої страждання мало не святими і хочуть, щоб так думали й інші. Наведу вам, мабуть, кілька прикладів; так нам легше було все це зрозуміти і зважитися випробовували себе ще до того, як нас випробує Господь, адже дуже важливо добре підготуватися і пізнати себе заздалегідь.

4. Багатій, який не має ні дітей, ні спадкоємців, утратив частину свого маєтку, проте все одно в нього залишалося ще вдосталь всього, щоб і самому прогодуватися, і утримувати своє господарство, – ба навіть більше, ніж треба. Якщо він геть утратить спокій, так, буцім і шматка хліба більше не має, то як може Господь попросити його облишити все і йти за Ним?1 Зубожілий багатій міг би на своє виправдання сказати, що страждає, бо тепер не в стані допомагати бідним. Мені ж здається, що для Господа важливішою є наша покірність Його волі і внутрішній супокій, ніж таке милосердя. Якщо чоловік не допомагає бідним, оскільки Господь його на це не сподобив, то й Бог із ним, аби лишень він збагнув, що йому бракує свободи духа; Господь же дасть йому цю свободу, бо він її у Нього попросить.

В іншого чоловіка багато всілякої всячини, від наїдків аж столи вгинаються, та ось з’являється нагода ще більше примножити свої статки. Скористається він нею – то й добре, аби тільки потім не хотів здобути щораз більше й більше. Інакше навіть щонайкращі наміри – а це вельми правдоподібно, бо ж я вже сказала2, що то все люди праведні й віддані молитві, – не допоможуть йому піднестися до покоїв, які неподалік уже від царської світлиці.

5. Те ж саме відбувається, коли до таких ото людей поставляться зі зневагою або зачеплять їхню честь. Бог часто дарує їм ласку терпеливо це зносити, оскільки любить підтримувати праведність на людях, щоб вона не зазнала шкоди. Вони ж служили Йому, а Він – наше найвище благо; та все ж вони непокояться, бо їх, мовляв, мало цінують, і швидко це не минає. Господи, хіба ж не вони стільки розважали над страстями Христовими та розмірковували про те, що страждати корисно і що самі прагнуть страждання? Вони воліли б, аби ставили їх собі за взірець, і дай Боже, щоб вони не перекинули провину за свої страждання на інших, а обернули їх собі на заслугу.

6. Ви, сестри, напевне подумаєте, що все це не надто слушні приклади і вас вони не стосуються, бо ж тут нічого такого не буває, ми ані не маємо маєтностей, ані їх не прагнемо, і ніхто нас не ображає. Та однак можемо з усього цього виснувати багато такого, що так чи інакше має до нас відношення. Ви зрозумієте, чи справді від усього відмовилися, бо вам також трапляються нагоди, хоча й інакші, випробувати себе і пересвідчитися, чи подолали ви свої пристрасті. Повірте мені, справа не в тому, носимо ми монашу одежу чи ні, а в тому, чи стараємось вправлятися у чесноті і чи в усьому покірні Божій волі, чи узгодили з нею своє життя і чи хочемо, щоб сповнювалася воля Божа, а не наша3. Якщо ми ще до цього не дійшли, то не забуваймо, що, як я вже зазначала4, смирення – ось наша зброя! Саме смирення є цілющою оливою для наших ран. Якщо ми справді його маємо, то лікар наш, Господь, рано чи пізно прийде і принесе нам зцілення.

7.  У таких душ покаяння впорядковане так само, як і ціле їхнє життя. Вони вельми прагнуть прислужитися у такий спосіб Господеві, і в цьому немає нічого поганого, проте діють з неабиякою розважливістю, щоб не завдати шкоди своєму здоров’ю. Не бійтеся, що вони виснажать себе до смерті, – їхніми вчинками керує розум, бо любов ще не взяла над ним гору. Втім я хотіла б, аби любов усе ж ними опанувала, і вони служили Господу інакше й просувалися до мети швидше, бо ніколи до неї не дійдуть. Позаяк ми, на своє переконання, безупину йдемо і йдемо, то втомлюємося – адже дорога ця достоту нелегка, – і якщо не зіб’ємося з неї і не заблукаємо, то вже буде добре. Проте чи не здається вам, сестри, що якщо з одного краю до іншого можна дійти днів за вісім, то хіба не безглуздо витратити на цю мандрівку цілий рік, хай навіть через вітер, дощ, сніг і бездоріжжя? Чи не краще пройти цей шлях відразу, не зважаючи ні на що, ба й на отруйне гаддя? О, скільки добрих порад могла б я вам дати, опираючись на власний досвід! І дай Боже, щоб я сама успішно пройшла цю відстань, бо часом мені здається, що я ще цього не зробила.

8. Позаяк торуємо свій шлях так обережно, то всякчас нам наче камінь на серце давить, все нас лякає, і часто-густо ми не наважуємося й крока далі ступити – так, буцім можна дійти до останніх замкових осель навпростець, полишивши всі труднощі й перепони на когось іншого. Та це неможливо, сестри, тому постараймося ж із любові до Господа, віддаймо свою розсудливість і свої страхи в Його руки, забудьмо про свою вроджену немічність, яка може завдати нам чимало клопоту. Про наші тілесні потреби нехай дбають настоятелі – це їхнє завдання, наша ж справа – йти чимшвидше вперед, щоб уздріти нашого Господа. Хоч тут у нас утіх небагато, а часом і зовсім їх не маємо, можемо піддатися спокусі подбати про своє здоров’я, хоч від тривоги про нього воно кращим не стане – це мені добре відомо. Знаю також, що справа не в тому, дбаємо ми про своє тіло чи ні; це, властиво, важить тут найменше. Головне для нас – йти вперед з великим смиренням, бо ви, сподіваюся, зрозуміли, що саме нестача його і є найбільшою перепоною на нашому шляху. Маємо завше бути переконані, що пройшли дуже мало і відстаємо від своїх сестер; поза тим, слід не тільки вважати себе найупослідженішими, але й інших спонукати до того, щоб нас за таких мали.

9. За такого смирення наш духовний стан буде просто чудовим; інакше ціле життя залишатимемось на одному місці, постійно страждаючи та караючись. Якщо ж не зречемося себе, то становище наше буде вельми важким і сутужним, адже будемо нести на собі нелегкий тягар людської нікчемності, від якого вільні ті, хто сягає наступних осель. Душі, які туди входять, неодмінно отримують від Господа  винагороду сторицею – бо ж милосердя Його не знає меж; втіхи, які Він дарує, перевищують все, на що можна сподіватися в цьому світі. Не думаю, одначе, що Господь вділяє вже тут духовні насолоди з усією щедрістю; просто показує, що чекає нас далі, в наступних оселях, аби додати нам охоти їх сягнути.

10. Вам, либонь, здається, що втіхи й духовні насолоди – це одне й те ж, то навіщо я їх розрізняю? Як на мене, різниця між ними є, і доволі суттєва, хоч я, звісно, можу й помилятися. Я розповім вам, що про це думаю, трохи згодом, коли описуватиму четверту оселю, яка йде відразу після цієї; так буде слушно, бо там мова піде про духовні насолоди, що їх дарує Господь. На позір вміння бачити зазначену різниця може видаватися не надто потрібним, та, ймовірно, стане комусь у пригоді, бо, оволодівши ним, ви намагатиметесь сягнути кращого, а поза тим, це неабияк втішить тих, кого Бог допровадив туди, і водночас збентежить тих, хто вважає, що вже здобув усе; якщо ж трапиться душа смиренна, то це спонукає її до вдячності Богові. Втім, нестача смирення призведе до безпричинної зажури, позаяк досконалість не в утіхах, а в силі любові і в діяннях, сповнених правдою та істиною.

11. Ви, можливо, запитаєте, чи варто розмірковувати про ці духовні насолоди і пояснювати їхню сутність, якщо все це правда – а так воно і є? Сама не знаю; поцікавтесь краще у того, хто звелів мені писати, оскільки я мушу не сперечатися зі зверхниками, а слухатися їх. Одне можу сказати вам точно: коли в мене цих насолод не було, і я не знала про них анічогісінько з власного досвіду, ба навіть і не сподівалася спізнати їх ще в цьому житті (і цілком слушно, бо для мене було величезною радістю дізнатися чи принаймні припустити, що я хоч у чомусь зробила Богові приємність), коли я читала у книгах про ті насолоди й ласки, якими Бог обдаровує своїх слуг, то дуже тішилася, і це спонукало мене підносити Йому гарячу хвалу. Якщо я, недостойна, так чинила, то як же прославлять Його добрі і смиренні душі! Поза тим, якщо хоч одна-однісінька душа піднесе Йому хвалу, то, на мою думку, слід про це сказати, щоб ми збагнули, яку радість втрачаємо з власної вини. Щобільше, якщо ці ласки – від Бога, то сповнюватимуть нас любов’ю і силою, які у свою чергу допоможуть душі чинити поступ на обраному шляху та зростати у своїх учинках і чеснотах. Не думайте, що це не має великого значення, якщо будемо робити все, що можемо, позаяк Господь справедливий, і якщо ми справді зробили все, Він дасть нам іншим способом те, чого не дав цим, бо незбагненні шляхи Його; так чи так, а Він, поза всіляким сумнівом, вчинить так, як буде для душі найкраще.

12. Як на мене, то душам, які з Божої ласки ввійшли до третьої оселі (як я вже зазначала6­­­­, це ласка достоту велика, оскільки звідти не так уже й далеко до вищих осель), було б вельми корисно змагати до повного послуху. Навіть якщо вони не належать до жодного чернечого чину, було б дуже добре, якби вони порадилися з кимось, як ото багато хто чинить, щоб ні в чому не діяти згідно зі своєю волею, бо саме так зазвичай заподіюємо собі шкоду; до того ж варто шукати не такого радника, який би їм припав до серця, і був би, як і вони, надто боязкий у духовних справах. Краще просити поради у тих, хто зрікся всього мирського, оскільки, спілкуючись з такими людьми, можна ліпше пізнати себе і зрозуміти, що те, чого, здавалося б, досягнути неможливо, насправді цілком приступне; усвідомлення цього неабияк підбадьорює душу. Приклад інших додає відваги, і, спостерігаючи, як високо вони злітають, ми й собі летимо, начеб ото пташенята, яких навчають батьки: спершу вони підлітають зовсім трішечки, та згодом здіймаються щораз вище й вище. Словом, така допомога завше приносить неабиякий пожиток, можете вже мені повірити, позаяк мені це відомо з власного досвіду. Хай як рішуче постановила собі душа не ображати Бога, дуже добре, якщо вона справді уникає будь-якої нагоди для цього, бо ж іще зовсім недалеко відійшла від першої оселі і легко може туди повернутися. Їхня мужність не має ще міцного підґрунтя, як у тих, хто вже загартований у випробуваннях й ані не боїться буревіїв цього світу, ані не прагне його втіх. Цілком, отож, можливо, що їм не встояти перед навалою спокус – адже лукавий, нам на біду, вельми вправно підлаштовує нам пастки і дуже підступно розставляє свої тенета – і, ревно прагнучи визволити інших від гріха, вони самі повернуться назад.

13. Дивімося ж на власні провини й забудьмо про чужі, бо таким розважливим людям притаманно всього лякатися, а може статися так, що той, хто нас налякав, може й навчити нас найголовнішому. Нам до снаги, либонь, перевершити таких людей у поводженні й манерах, і це добре, проте не найважливіше. Немає підстав прагнути, щоб усі торували той же шлях, що й ми, або наставляти інших у тому, в чому й самі не надто тямимо, адже, бажаючи облагодіювати інших – а таке бажання йде від Бога, – можемо все ж при цьому накоїти чимало помилок. Тож додержуймося краще того припису нашого уставу, який говорить, що маємо змагати до життя в мовчанні і надії­­­­­­7, а Господь сам подбає про ці душі. Якщо з дня на день проситимемо Його про це, то й таким чином принесемо їм багато добра з Божої ласки – нехай же буде Він благословенний на віки віків.

_________________________________________________


ПРОЛОГ

  1. Алюзія на “Життя” і “Шлях досконалості”.
  2. Це приховане посилання на “Життя”. Автограф цієї праці у 1576 р. був вилучений інквізицією і зберігався в її архівах до 1588 р.
  3. То було 2 червня 1577 р. Тереза завершила свою працю в Авілі 29 листопада того ж року.
  4. То були о. Єронім Ґраціан і духівник Терези д-р Алонсо Веласкес, майбутній єпископ Осми, а згодом – архиєпископ Сантьяго де Компостела.

ОСЕЛЯ ПЕРША

РОЗДІЛ 1

  1. Алюзія на Йо. 14, 2. Тереза вживає іспанські слова moradas, aposentos i piezas приблизно в одному й тому ж значенні; це “оселі” або “житла” у замку.
  2. Алюзія на Прип. 8, 31.
  3. Бут. 1, 26-27.
  4. У п. 1.
  5. Йо. 9, 2-3.
  6. Ймовірно, Тереза посилається тут на свої улюблені книги – “Третій духовний алфавіт” Осуни та “Сходження на гору Сіон” Ларедо. Див. “Життя”, р. 4, п. 7; р. 23, п. 12.
  7. Тереза також набула розуміння цієї істини через розумове видіння. Див. “Духовні свідчення”, 20.
  8. Бут. 19, 26.
  9. У відповідності з Йо. 5, 5 о. Ґраціан після слова “тридцять” додав “і вісім”.

10.  Алюзія на Мт. 6, 21.


РОЗДІЛ 2

  1. Алюзія на Пс. 1, 3.
  2. Ця особа – то сама Тереза. Див.“Духовні свідчення”, 20.
  3. Подібні порівняння див. у “Житті”, р. 40, п. 5, і “Духовних свідченнях”, 52.
  4. Алюзія на Пс. 127, 1.
  5. У п. 2.
  6. Див. “Конституції”, пп. 2, 7.
  7. Тереза нарікає на малу кількість книжок, де містична (надприродна) молитва пояснювалася б трохи глибше. У п. 1 наступного розділу вона стверджує, що існує чимало книг на аскетичну тематику. Відтак сама авторка дає зрозуміти, що у “Внутрішньому замку” йдеться переважно про містичні досвідчення.
  8. Мова про “Життя” і “Шлях досконалості”. Тереза говорить про Божий вплив у написанні її містичних праць. Див. “Життя”, р. 39, п. 8: “…багато з того, про що я тут пишу, не зародилося у мене в голові; все це підказав мені мій небесний Владика”.
  9. У п. 7.

10.  Рослина бл. 0,4 м заввишки, яка росте в Андалузії і Валенсії та нагадує пальму. Їстівна тільки м’яка серцевина цієї рослини.

11.  У п. 10.

12.  Див. п. 8. У своїй книжці Тереза уникає будь-якої чіткої структуризації та впорядкування осель під відповідними номерами. Таким чином вона дає нам можливість скласти уявлення про дивовижну глибину і розмаїття внутрішніх багатств.

13.  У “Шляху досконалості”, р. 39, п. 5. Див. також “Життя”, р. 13, п. 15.

14.  У р. 1, п. 8.

15.  У пп. 4, 12.

16.  Алюзія на 2 Кор. 11, 14.

17.  У “Шляху досконалості”, р. 38, п. 2; р. 39 всюди.

18.  Див. “Життя”, р. 13, пп. 8, 10; “Шлях досконалості”, р. 4; “Спосіб візитації монастирів”, пп. 17, 20, 21.


ОСЕЛЯ ДРУГА

РОЗДІЛ 1

  1. Див. “Життя”, рр. 11-13; “Шлях досконалості”, всюди.
  2. У IV, р. 3.
  3. Лк. 15, 16.
  4. Алюзія на Йо. 15, 5.
  5. Алюзія на Суд. 7, 5.
  6. Див. “Життя”, р. 4, п. 2; р. 11, пп. 10-15; “Шлях досконалості”, р. 20, п. 2; р. 21, п. 2; рр. 23, 36, 41.
  7. Алюзія на Муд. 16, 20.
  8. Алюзія на Мт. 20, 22.
  9. У V, р. 3, пп. 3-12.

10.  Йо. 20, 19-21.

11.  У п. 1.

12.  Алюзія на Сир. 3, 25.

13.  Йо. 14, 6.

14.  Йо. 14, 9.

15.  Алюзія на Мт. 10, 24.

16.  Алюзія на Мт. 26, 41.


ОСЕЛЯ ТРЕТЯ

РОЗДІЛ 1

  1. Пс. 112, 1.
  2. Переглянути свою працю Тереза довірила о. Єроніму Ґраціану, який поставився до цього завдання вельми скрупульозно і повносив свої виправлення по цілому рукопису. Наприклад, у цьому місці він викреслив слово “безпечний” і замінив його на “правильний”. Фактично, цілий цей розділ містить низку внесених Ґраціаном виправлень; останній, вочевидь, боявся, щоб свята не наголосила на впевненості у стані благодаті або у спасінні, оскільки це суперечило б вченню Тридентського Собору і збігалося б із певними поглядами, що їх висловлювали Alumbrados (Alumbrados (просвітленими)називали членів містичного, духовного руху в Іспанії. – Пер.). На щастя, Ґраціан вносив свої правки так, що оригінал залишався повністю читабельним. Єзуїт Рібера, у свою чергу, додав на полях коментарі до Ґраціанових виправлень, як-от: “Не можна викреслювати жодного слова з написаного святою матір’ю”. Ще один приклад перепалки, що точилася на полях Терезиного рукопису, можна знайти у п. 8 цього ж розділу. Зачіпаючи доволі делікатну тему, Тереза пише: “Хіба можна мати якісь сумніви стосовно того, що нам хтозна-як пощастило, коли можемо хоч щось Йому віддати за все, чим ми Йому завдячуємо, і за все, чим Він нам прислужився (пишу це слово не надто охоче, та від правди не втечеш; Він же, по суті, нічого іншого й не робив, поки жив на землі)”. Ґраціан замінив “за все, чим Він нам прислужився” на “за те, що помер за нас” і викреслив подальші слова. Рібера знову занотував на полях: “Не слід нічого викидати; свята дуже добре сказала”. Все це призвело до того, що на першій сторінці автографа “Внутрішнього замку” Рібера залишив такий докірливий напис: “Написане святою матір’ю в цій книжці часто викреслюється, натомість додаються інші слова або робиться нотатка на полях. Зазвичай ці зміни погано обгрунтовані, а початковий текст звучить набагато краще… Оскільки я досить уважно прочитав і переглянув цю працю, то, гадаю, повинен порекомендувати всім читати її у тому вигляді, в якому її написала свята мати, позаяк певні речі вона розуміла і висловлювала краще, і не звертати уваги на зміни чи доповнення, хіба що їх зробила власноручно сама свята, що трапляється доволі рідко. Ще в ім’я милосердя прошу кожного, хто читатиме цю книгу, з пошаною ставитися до слів і літер, написаних такою святою рукою, і намагатися зрозуміти її правильно. Навіть якщо вам не все зрозуміло, повірте, що вона краще на цьому зналася і що написане нею можна виправляти тільки у тому випадку, якщо цілковито розумієш те, що вона хотіла сказати. Якщо ж хтось не збагнув сенсу сказаного, то може те, що викладене цілком правильно, потрактувати абсолютно неправильно. Саме так і псуються та втрачаються книжки”.
  3. Йо. 11, 16.
  4. У п. 2.
  5. Пс. 112, 1.
  6. У п. 1.
  7. Мт. 19, 16-22.
  8. У п. 6.
  9. Мт. 19, 22.

10.  Мт. 19, 27.

11.  Спершу Тереза написала “як сказав нам апостол Павло”, а потім дописала між рядками: “і сам Христос”. Ґраціан викреслив і те, й інше, і написав: “Це говорить св. Лука у 17-ій главі”. Див. Лк. 17, 10.

12.  Алюзія на Лк. 12, 48.

13.  Посилання не надто ясне, можливо, на “Шлях досконалості”, р. 17, пп. 2, 7.


РОЗДІЛ 2

  1. Алюзія на згаданого в Євангелії молодика. Див. ІІІ, р. 1, п. 6.
  2. У п. 1. Див. ІІІ, р. 1, п. 5.
  3. Алюзія на Лк. 22, 42.
  4. У п. 4. Див. ІІІ, р. 1, п. 7.
  5. Алюзія на Пс. 119, 137. Схожим чином цей текст використано у “Житті”, р. 19, п. 9. Про різні способи поводження Бога з душею див. “Шлях досконалості”, рр. 16-18, зокрема р. 17, п. 7.
  6. У ІІІ, р. 1, пп. 1, 5, 8.
  7. Слова з кармелітського уставу (­Устав св. Альберта) та Іс. 30, 15.

_______________________________

Де і як можна придбати цю книжку, читайте на сайті видавництва.

Advertisements

12 thoughts on “Внутрішній замок”

  1. Вікторія said:

    Дуже рада,що знайшла хоч частину цього твору в неті(“Внутрішній замок” Св.Терези)на своїй мові.Але жалко,що переклад закінчився на найцікавішому.Чи можна сподіватися на продовження?В любому випадку,дякую!

  2. Вікторіє, переклад, звісно, не закінчився – книгу перекладено повністю і видано у 2008 р. у Львові. Просто за домовленістю з видавництвом я можу публікувати тут текст тільки частково, кілька перших розділів. Якщо Вас цікавить продовження – напишіть мені на е-мейл (див. “Контакти”), подивимось, що можна зробити.

    • Оксана said:

      цитата: Просто за домовленістю з видавництвом я можу публікувати тут текст тільки частково, кілька перших розділів.

      а що робити тим, котрі не встигли придбати примірник книги.
      У “Свічадо” вже немає цієї книги, навіть на сайті. :-(
      я їм писала, чи планують перевидати – мовчать

      • Знаю, але це вже, на жаль, не від мене залежить, тут багато чинників діє.

  3. Михаїл said:

    У мене э до Вас одне прохання, чи можете перекласти одну книжнку Петра Дамиани (1007—1072), автора трактата «De lande flagellorum» («Похвала бичам»)

  4. Щойно дізнався від отців-єзуїтів про те, що “Внутрішній замок” таки буде перевидано. Коли матиму якусь детальнішу інформацію, писатиму тут, а про здійснене перевидання обов’язково повідомлю окремою публікацією на сайті.

  5. Оксана said:

    “Свічадо” вже перевидало книгу!!! Ціна 39-90 грн

  6. Ох, якось я це прогавив… замотався :)

  7. Влад said:

    Можна купити електронну версію?

    • Це треба з’ясовувати у видавництві, але не думаю. Щодо паперової версії, то у 2014-му було 2-ге видання, можливо, його ще не розкупили повністю.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s