За межі Мовчазної планети

Клайв Стейплз Люїс

ЗА МЕЖІ МОВЧАЗНОЇ ПЛАНЕТИ

Моєму братові В.Г.Л.,

довічному критикові

цієї просторово-часової історії

ЗАУВАГА

Кілька вміщених нижче дещо зневажливих згадок про видані раніше твори такого штибу подано суто для того, аби додати оповіді ефектності. Авторові було б прикро, якби читач припустив, що він через брак вигадливості скористався фантазіями пана Герберта Велса або виявився надто невдячним, щоб визнати свій борг перед останнім.


І

Ледь упали на листя останні краплини зливи, як подорожній засунув мапу до кишені, втомлено поправив на спині наплічник і вийшов з-під прихистку розлогого каштана на середину дороги. Крізь просвіт у хмарах ще лилося жовтогаряче проміння призахіднього сонця, проте попереду, над пагорбами, небо вже потемніло. З кожного листка, із кожної травинки стікали краплі, а дорога сяяла, наче потік. Та подорожній не марнував часу на краєвид, а відразу ж рішуче подався вперед розміреним кроком бувалого ходака, який лишень недавно з’ясував, що йти доведеться далі, ніж передбачалося. Втім, саме так воно й було. Якби він озирнувся назад, то побачив би віддалік шпиль церкви у Надербі і, мабуть, згадав би не надто лагідним словом негостинний маленький готель. Зовсім не виглядало на те, щоб там було тісно від пожильців, та коли він попросився переночувати, йому відмовили. Колись він уже бував у цих краях і ще пам’ятав старенького добродушного господаря, але відтоді заклад перейшов до інших рук і тепер там порядкувала особа − кельнерка величала її “панею”, − що, вочевидь, належала до тієї ортодоксальної школи британських власників заїздів, для яких пожильці − то тільки зайвий клопіт. Відтак йому не залишалося нічого іншого, як пройти пішки ще добрих шість миль до Стерка − містечка по той бік пасма пагорбів, де, як запевняла мапа, мав бути заїжджий двір. Щоправда, досвід підказував подорожньому, що покладати на це особливої надії не варто, та в нього просто не було іншого вибору.

Мандрівець − високий, трохи сутулуватий чоловік, який мав на вигляд років тридцять п’ять – сорок, − крокував уперед швидко й упевнено, не надто розглядаючись довкола; схоже, він заглибився у якісь цікаві роздуми, наче намагаючись у такий спосіб скоротити собі шлях. Трохи поношений, але охайний одяг дозволяв майже безпомилково розпізнати у ньому представника інтелектуальної професії, який на канікулах вибрався у похід. На вигляд він скидався на лікаря чи шкільного вчителя, хоч йому й бракувало розважливої статечності першого чи невловимої безтурботності другого. Насправді то був викладач одного з кембриджських коледжів, вчений-філолог на ймення Ренсом.

Виходячи з Надербі, він розраховував, що дорогою до Стерка натрапить на якусь гостинну ферму, де й переночує. Проте виявилось, що місцевість по цей бік пагорбів майже безлюдна. Довкола, куди не глянь, тягнулися понурі поля, засаджені капустою та ріпою, і тільки де-не-де око могло зачепитися за таке-сяке деревце чи хирлявий живопліт. На відміну від родючіших земель на південь від Надербі, сюди не часто заглядали приїжджі, а від промислового району за Стерком подорожнього відділяли згадані вже пагорби. Тепер на цю пустельну місцину лягали сутінки, пташиний гомін змовк і запала тиша, незвична навіть для сільської Англії. На кам’янистій дорозі кроки відлунювали металом, і це потроху починало діяти на нерви.

Ренсом пройшов десь зо дві милі, коли попереду замиготіло світло. Тут, біля підніжжя пагорбів, було вже майже темно, і він усе ще плекав надію заночувати у заможному фермерському домі, коли, наблизившись, побачив перед собою крихітний цегляний будиночок, абияк зліплений, либонь, ще у минулому столітті. Зненацька двері розчахнулися, і назустріч, мало не збивши його з ніг, вибігла якась старша жінка.

− Ой, вибачте, сер! − вигукнула вона, уздрівши перед собою незнайомця. − Я думала, це мій Гаррі.

Скориставшись нагодою, Ренсом запитав, чи не можна влаштуватися десь поблизу на нічліг.

− Та ні, сер, − була відповідь, − хіба у Cтерці. А чому ж ви не зупинилися в Надербі?

Говорила жінка тихо, проте в її голосі ясно відчувалася тривога; було помітно, що подумки вона десь далеко звідти. Ренсом пояснив, що спроба знайти нічліг у Надербі закінчилася для нього невдало.

− Тоді не знаю, сер, бігме, не знаю, − мовила вона. − Заки дійдете до Стерка, навряд чи вам трапиться якийсь гожий дім. Хіба “Узгір’я” − там працює мій Гаррі… я, власне, й вибігла надвір, бо почула вашу ходу й подумала, що це він. Йому вже давно час бути вдома…

− “Узгір’я” − це що, якась ферма? − зацікавився Ренсом. − Вони пустять мене переночувати?

− Де ж пак, сер. Відколи померла панна Еліс, там ніхто й не живе, тільки професор та ще той добродій із Лондона. Їм таке й до голови не прийде. У них навіть прислуги немає, ото тільки мій Гаррі там наче за кочегара, та й то в дім його не пускають.

− А як звуть професора? − спитав Ренсом зі слабкою надією в голосі.

− Хто його зна, сер, бігме, й гадки не маю. Той другий добродій − пан Дивайн, а Гаррі каже, що той перший − професор. Гаррі, знаєте, не надто у всьому цьому петрає, він у мене, бачте, простак, тому я й не люблю, коли він приходить додому так пізно. Вони сказали, що завжди відпускатимуть його о шостій. Він же й так там за цілий день напрацюється.

Монотонний голос і обмежений словниковий запас не дозволяли жінці як слід висловити свої почуття, однак Ренсом стояв поруч і бачив, що вона тремтить і ось-ось заплаче. Йому спало на гадку, що варто дорогою зазирнути до того таємничого професора і нагадати, що хлопця чекають вдома, а ще за якусь мить подумалось, що, опинившись у господі, серед людей свого кола, можна було б і погодитися на пропозицію зостатися у них на ніч. Так чи йнак, а в уяві у нього постала така яскрава картина відвідин “Узгір’я”, що справу було фактично вирішено. Ренсом поквапився повідомити жінці про свій задум.

− Бігме, сер, не знаю, як вам і дякувати, − зраділа вона. − Але ви вже, якщо ваша ласка, виведіть його за браму і простежте, щоб він пішов додому. Той професор таки нагнав йому страху, сер, і він навряд чи й піде, якщо тільки професор йому сам не звелить.

Ренсом запевнив жінку, що все так і зробить, та попрощався. За її словами, “Узгір’я” знаходилося ліворуч від дороги за п’ять хвилин ходу.

За розмовою він не зауважив, як заклякли у нього суглоби, тож перші кроки далися йому трохи важко. Лівобіч від дороги не було ані вогника − лишень рівне поле та якась темна маса, що спочатку видалася Ренсомові невеликим гаєм. Минуло, здавалося, більше п’яти хвилин, поки він дістався туди і з’ясував, що помилявся. Гаю тут не було. Дерева, що шуміли вгорі, росли неширокою смугою, бо поміж ними прозирало небо; від дороги їх відокремлював густий живопліт, у якому виднілася біла брама. Безперечно, це й було “Узгір’я”, а за деревами ховався сад і будинок. Ренсом поторсав браму, проте вона не піддалася. На якусь хвилину тиша і щораз густіша темрява, здавалося, розвіяли його рішучість, і він, попри втому, мало не подався далі дорогою до Стерка, проте вчасно згадав про обіцянку, яку дав жінці. За великого бажання через живопліт можна було продертися, проте власне таким бажанням він і не горів. Яким же телепнем він виглядатиме, коли наткнеться там на якогось дивака-пенсіонера − кому ж іще спаде на думку тримати в цій місцині браму на замку − і стане розповідати тому дурнувату історію про матір-істеричку, яка заливається слізьми, бо її придуркуватий синочок на півгодини затримався на роботі! Проте хочеш чи ні, а обіцянки треба виконувати, й оскільки проповзти через живопліт із наплічником на спині ледве чи було можливо, Ренсом зняв його з плечей і перекинув через браму. До цієї миті він іще вагався, аж раптом збагнув, що вибору вже немає і шлях до відступу цілковито відрізано: тепер рад-не-рад таки доведеться пробратися до саду хоч би лишень для того, аби забрати свого наплічника. Страшенно сердитий і на жінку з придорожньої хатини, і на себе, він опустився на землю і почав навкарачки пролазити через живопліт.

Виявилося, що зробити це не так уже й просто, і тільки через кілька хвилин Ренсомові, який ще й добряче подряпався та попікся кропивою, вдалося звестися на ноги в імлистій темряві за живоплотом. Ледь не навпомацки діставшись до брами, він підібрав свій наплічник і врешті-решт розглянувся навколо. Тут було світліше, ніж під деревами, тож він легко розгледів під’їзну дорогу, що вела до великого кам’яного будинку, перед яким лежала запущена, неохайна галявина. За кільканадцять кроків попереду дорога розгалужувалася: права гілка плавним закрутом підходила до парадних дверей, ліва ж ішла прямо і вела, безперечно, до господарських будівель за домом. Кидалися у вічі глибокі колії, тепер залиті водою; виглядало на те, що тут проїхала не одна важка вантажівка. Натомість доріжка праворуч, якою Ренсом і вирушив до дверей, поросла мохом. У жодному вікні в цілому будинку не світилося: деякі вікна були закриті віконницями, деякі зяяли чорнотою без віконниць чи штор, проте і ті, й інші здавалися однаково мертвими і аж ніяк не гостинними. Про те, що тут усе ж хтось є, свідчив тільки стовп густого диму, який піднімався звідкілясь з-за будинку і наводив на думку радше про фабричний комин або принаймні про якусь пральню, аніж про кухонну піч. Словом, якоїсь хвилини цілком вистачало, аби переконатися, що “Узгір’я” − це аж ніяк не те місце, де незнайомцеві можуть запропонувати залишитися наніч, і Ренсом, звісно, вже повернувся б назад на дорогу, якби так необачно не зв’язав собі рук обіцянкою.

Трьома східцями він піднявся до ґанку і подзвонив; не дочекавшись відповіді, подзвонив іще раз, а тоді втомлено присів на дерев’яну лавку, що стояла під ґанком. Просидів він там так довго, що піт, який зросив було йому обличчя, майже висох, а плечима став пробігати легенький холодок, хоч ніч була тепла і зоряна. Ренсом почувався тепер дуже змореним і, либонь, саме тому ніяк не міг підвестися і подзвонити у двері втретє. Поза тим, мирна тиша, що панувала в саду, краса літнього неба та совине пугукання, яке вряди-годи чулося десь неподалік, − все це навіювало на нього дрімотливий спокій. Він і справді ледь не поринув у напівсон, коли раптом якийсь шум змусив його розплющити очі. До нього долинуло щось наче тупотіння та човгання − подібні звуки можна почути на майданчику для регбі, коли між командами відбувається особливо запекла сутичка. Ренсом схопився на ноги.  Гамір наростав: десь неподалік люди у важких черевиках чи то билися, чи боролися, чи грали у якусь гру. Тепер стало чутно і крики. Щоправда, розібрати слів було неможливо, проте ясно чулися різкі, сердиті окрики захеканих чоловіків. Найменше за все на світі Ренсомові хотілося встряти у якусь темну історію, але він відчував, що мусить з’ясувати, у чому тут річ. І саме в цю мить почувся пронизливий крик:

− Відпустіть мене! Відпустіть! − І за секунду знову: − Я туди не піду! Відпустіть мене додому!

Випустивши з рук наплічник, Ренсом збіг донизу ґанковими східцями і бігом кинувся за будинок, скількимога напружуючи свої задерев’янілі і натомлені за день ноги. Помережані каламутними калюжами колії привели його до якоїсь подоби заднього обійстя, де, втім, стояло аж надто багато будівель. Краєм ока він побачив високий комин, низькі двері, освітлені зсередини червонявими відблисками вогню і якусь темну сферу, таку велетенську, що вона аж заступала зірки; її він спершу прийняв за купол невеликої обсерваторії. Одначе тут-таки все це вилетіло йому з голови, позаяк зненацька просто перед ним виникли постаті трьох чоловіків, які зчепилися між собою; вони чубилися так близько, що з розгону він мало в них не вгатився. З першого погляду йому стало зрозуміло, що це син старої, Гаррі, марно силкується вирватися з рук двох міцних чоловіків. Ренсом хотів було гримнути: “Що це ви робите з хлопцем?!”, проте натомість з його вуст злетіло лишень не надто переконливе: “Гей! Послухайте-но…”

Чоловіки вмить відскочили від хлопця, який аж заходився плачем.

− Ви хто в біса такий і що тут робите? − вигукнув огрядніший і вищий із них. У його голосі чулися власне ті нотки, яких так недоречно забракло Ренсомові.

− Я просто мандрую цими краями і пообіцяв бідолашній жінці…

− До дідька бідолашну жінку! Як ви сюди потрапили?

На допомогу Ренсому прийшло роздратування, і він доволі різко відповів:

− Через живопліт. Не знаю, що ви робите з хлопцем, але…

− Треба було нам завести собаку… − кинув товстун своєму товаришеві, не слухаючи Ренсома.

− Таж була тут собака, доки ви самі не вирішили скористатися нашим Тартаром для експерименту, − вперше озвався той. На зріст він був тільки трішечки нижчий від товстуна, проте значно стрункіший і, вочевидь, молодший. Його голос викликав у Ренсома якісь неясні спогади. Так чи інакше, він вирішив іще раз почати спочатку:

− Послухайте, не знаю, що ви робите з хлопцем, але його робочий день уже закінчився, і йому давно час додому. У мене немає ані найменшого бажання втручатися у ваші справи, але…

− Та хто ви такий?! − заревів товстун.

− Якщо вас цікавить моє ім’я, то мене звуть Ренсом. То…

− Стривайте, − спохопився стрункий, − ви бува не вчилися колись у школі Веденшоу?

− Вчився.

− А я власне ламаю собі голову, чому ваш голос від самого початку видався мені знайомим! Моє прізвище Дивайн, пригадуєте такого?

− Ну звісно ж, ясна річ! − відказав Ренсом, і вони потиснули руки з дещо робленою сердечністю, як то звично буває під час таких зустрічей. Правду кажучи, у школі Дивайн Ренсомові зовсім не подобався, як, утім, і всім іншим, кого він лишень собі пригадував.

− Зворушливо, чи не так? − осміхнувся Дивайн. − Ясне світло шкільних днів сягає навіть глушини між Надербі і Стерком. Варто ще згадати незабутні недільні проповіді в каплиці, і нам неодмінно підступить до горла клубок. Ви, мабуть, не знайомі з Вестоном? − він вказав на свого огрядного та гучноголосого товариша. − Не якимсь там Вестоном, а саме тим знаменитим Вестоном, великим фізиком. Він, знаєте, на сніданок споживає Ейнштейна, а на обід − Шредінґера, та ще й без солі… Вестоне, дозвольте відрекомендувати вам мого однокашника Ренсома. Доктора Елвіна Ренсома. Саме того знаменитого Ренсома, великого філолога. На сніданок він споживає Єсперсена, а на обід…

− Мене це не обходить, − перебив його Вестон, що й далі тримав за комір невдатного Гаррі. − Якщо ви гадаєте, що мене дуже тішить присутність тут цього суб’єкта, який допіру вламався до мого саду, то вас спіткає розчарування. Мені начхати, в якій школі він учився і на яке шарлатанство тратить тепер гроші, такі потрібні справжній науці. Я тільки хочу знати, чого йому тут треба, а тоді нехай забирається геть, і щоб я його більше не бачив.

− Не будьте телепнем, Вестоне, − мовив Дивайн уже серйознішим тоном. − Мій давній товариш заглянув до нас напрочуд вчасно. Ренсоме, прошу, не звертайте уваги на Вестонові манери. Як то кажуть, під суворою зовнішністю ховається шляхетне серце. Ви, звісно ж, не відмовитесь чогось випити та перекусити?

− Дуже люб’язно з вашого боку, − сказав Ренсом. − Але ж хлопець…

− Він трохи несповна розуму, − зашепотів Дивайн, відводячи Ренсома вбік. − Зазвичай працює, як віл, та іноді трапляються такі от припадки. Ми тільки хотіли відвести його до душової, щоб він там посидів якусь годинку та прийшов до тями. Не могли ж ми відправити його додому в такому стані. І все це лишень через нашу доброту… Зрештою, якщо хочете, можете самі відвести його додому, а тоді повернутися і заночувати в нас.

Ренсом стояв у неабиякому замішанні. Інтуїція підказувала йому, що тут діється щось вельми неприємне і підозріле, можливо, навіть злочинне, та з іншого боку йому, як і переважній більшості його однолітків та представників того ж суспільного прошарку, було властиве хоч і дещо безглузде, а проте глибоке переконання у тому, що з такими речами пересічна людина може зіткнутися хіба у книжках і що вони вже точно ніяк не пов’язані з професорами та старими шкільними товаришами. Поза тим, Ренсом усвідомлював: навіть якщо до хлопця тут ставляться погано, відбити його силою ледве чи вдасться.

Тим часом Дивайн щось неголосно втовкмачував Вестону; втім, збоку це виглядало цілком природно: просто господарі за присутності гостя впівголоса обговорюють, як його краще влаштувати. Кінець кінцем Вестон невиразно щось буркнув на знак згоди. Ренсом, якого тепер, на додачу до всього іншого, охопило ще й зрозуміле збентеження людини, яка мимоволі напрошується в гості, вирішив втрутитися і вже було повернувся до них, коли Вестон заговорив до хлопця:

− Ну й завдав же ти нам сьогодні мороки, Гаррі. Якби в цій країні були нормальні закони, то я б давно знайшов на тебе управу. Ану замовкни і витри шмарклі! Гаразд уже, сьогодні до душової не підеш…

− І ніяка то не душова, − схлипнув недоумок, − зовсім не душова. Я туди більше не піду…

− Він говорить про лабораторію, − устряв Дивайн. − Якось його там випадково замкнули на кілька годин, і він чомусь страшенно перелякався. Як то кажуть, знаєте, маленький полохливий індіанець! − Дивайн повернувся до хлопця: − Послухай-но, Гаррі, ось цей ласкавий добродій відведе тебе додому, тільки спочатку трохи перепочине. А ти поки що посидь собі тихенько у передпокої, я дам тобі чогось смачненького! − І він цмокнув губами, дуже схоже продемонструвавши звук, із яким вилітає з пляшки корок, − Ренсом пригадав собі, що ще у школі це був один із улюблених Дивайнових фокусів, − а Гаррі коротко реготнув, одразу зметикувавши, про що мова.

− Нехай заходить, − буркнув Вестон, повернувся і зник у домі. Ренсом було завагався, проте Дивайн став запевняти, що Вестон насправді дуже тішитиметься його товариством. Це була, звісно, неприхована брехня, але Ренсомові так хотілося нарешті відпочити і чогось випити, що він знехтував правилами пристойності і слідом за Дивайном і Гаррі увійшов до будинку. Невдовзі він уже сидів у кріслі і чекав на Дивайна, який пішов принести чогось підживитися.

ІІ

В кімнаті, до якої провели Ренсома, дивним чином поєднувалися розкіш і занедбаність. Незашторені вікна наглухо закривали віконниці, на голій підлозі впереміш валялися картонні коробки, стружки, старі газети і черевики, а на шпалерах світилися плямами ті місця, де за попередніх господарів були картини і меблі. Водночас посеред усього цього гармидеру стояли два дуже дорогі крісла, а у смітті – воно вкривало столи суцільним шаром – бляшанки з-під згущеного молока і сардин, дешевий посуд, черстві окрайці хліба, недопиті горнятка з чаєм та недопалки мирно сусідили із сигарами, устричними черепашками і порожніми пляшками з-під шампанського.

Господарі дому десь загаялися, і Ренсом мимохіть став думати про Дивайна. У нього виробилося особливе ставлення до цього чоловіка − та своєрідна неприязнь, що її зазвичай відчуваємо до осіб, якими у дитинстві захоплювались, аж доки не подорослішали. Дивайнові просто вдалося на півсеместра швидше, ніж іншим, опанувати той різновид гумору, який полягає у постійному пародіюванні сентиментальних та патетичних штампів, що звучать у мові дорослих. Кілька тижнів ціла школа − в тому числі й Ренсом − мало не падала від сміху, коли він із серйозним виразом обличчя просторікував про Незабутні Шкільні Роки та необхідність берегти як зіницю ока Честь і Совість, про Важку Ношу Білої Людини і Дух Чесної Боротьби. Та ще перед тим, як покинути Веденшоу, Ренсом дійшов висновку, що Дивайн − зануда, а в Кембриджі взагалі уникав його, лишень звіддалік дивуючись, чому це інші не зауважують, наскільки він банальний і позбавлений смаку. Потім Дивайна абсолютно несподівано обрали до ради Лестерського коледжу, а далі він не менш таємничим чином почав примножувати свої статки. З тих пір він змінив Кембридж на Лондон, де, як подейкували, “обертався в ділових колах”. Про нього часом згадували за розмовою, і тоді наприкінці зазвичай говорилося: “А він по-своєму збіса кмітливий хлопець, той Дивайн”, або заявлялося жалісливим тоном: “Ледве чи я коли-небудь збагну, як цей тип зумів злетіти так високо”. Наскільки можна було судити з короткої розмови у дворі, давній шкільний товариш Ренсома змінився зовсім мало.

Тут відчинилися двері, і ланцюжок споминів обірвався. До кімнати увійшов Дивайн; в руках у нього була таця з пляшкою віскі, склянками і сифоном.

− Вестон там метикує, чим би оце повечеряти, − сказав він, поставив тацю на підлогу біля Ренсомового крісла і взявся до пляшки. Ренсом, у якого геть пересохло в горлі, відразу ж із сумом спостеріг, що господар належить до тих людей, які не можуть одночасно говорити і щось робити. Дивайн почав було кінчиком коркотяга знімати сріблясту фольгу з шийки і корка, проте тут-таки й зупинився:

− А як це вас занесло до нашої глушини?

− Вибрався у похід, − відповів Ренсом. − Вчора заночував у Стоук-Андервуді, а сьогодні сподівався зупинитися в Надербі. Але у тамтешньому готелі мене не прийняли, от я й вирушив до Стерка.

− Боже мій! − здивувався Дивайн, і далі нехтуючи своїми обов’язками господаря. − Вам що, за це гроші платять чи це просто такий собі мазохізм?

− Я роблю це суто для власного задоволення, − запевнив його Ренсом, навмисне не зводячи очей із пляшки.

− А особі невтаємниченій можна розтлумачити, що в цьому такого цікавого? − Дивайн спохопився і відірвав від пляшки крихітний шматочок фольги.

− Навіть не знаю, як вам пояснити… Для початку, мені просто подобається сам процес…

− Отакої! Тоді ви, либонь, незле чулися й у війську. Як то кажуть: кроком руш… куди ж там пак, вже й не пригадаю…

− Та ні, у війську все якраз навпаки. Там жоднісінької хвилини не буваєш сам, там інші вирішують за тебе, куди прямувати, ба навіть як іти − серединою дороги чи узбіччям. А в поході все зовсім інакше, ти ні від кого не залежиш. Зупиняєшся собі, де хочеш, і йдеш далі, коли хочеш. Словом, доки мандруєш, питати дозволу просто нема в кого, вирішуєш собі все сам-один.

− Аж доки якось увечері вам не приносять у готелі телеграму: “Повертайтесь негайно!”, − посміхнувся Дивайн, здираючи нарешті з пляшки залишки фольги.

− Ну, хіба що ви з дурного розуму залишите комусь свій маршрут, та ще й від нього не відхилятиметесь. Мене, щонайгірше, почнуть розшукувати по радіо: “До уваги доктора Елвіна Ренсома, який, очевидно, мандрує десь у Центральних графствах…”.

− Починаю розуміти, − Дивайн уже витягнув було корок до половини, та знов зупинився: − От якби ви займалися бізнесом, то цей номер не пройшов би. Ну й пощастило ж вам, достобіса! Але хіба можна отак взяти і зникнути, навіть вам? Як же тоді дружина, діти, милі старенькі батьки − у вас що, нікого немає?

− Тільки заміжня сестра, але й та живе в Індії. Крім того, бачите, я ж викладаю у Кембриджі. А посеред довгих канікул викладача буцімто й не існує − ви мали б про це пам’ятати. Якщо навіть у коледжі нікому до пуття не відомо, де він, то поза коледжем − і поготів.

Врешті-решт корок із втішним для серця коротким хлопанням вискочив із пляшки. Ренсом підставив склянку.

− Скажете, скільки, − мовив Дивайн, піднімаючи пляшку. − Але мусить же тут все-таки бути якась заковика. Невже й справді ніхто не може з вами зв’язатися і не знає, де ви і коли повернетесь?

Ренсом похитав головою. Дивайн тим часом потягнувся було до сифона, та раптом стиха лайнувся.

− Схоже, содова закінчилася. Не заперечуєте, якщо я просто доллю води? Але треба сходити на кухню. Вам скільки?

− Долийте до повної, будь ласка.

Через пару хвилин Дивайн повернувся до кімнати і вручив довгожданий напій Ренсомові. Той, наполовину спорожнивши склянку, задоволено зітхнув і зауважив, що місце, яке Дивайн обрав для своєї оселі, викликає не менше запитань, ніж його, Ренсомів, спосіб збавляти час на канікулах.

− Що правда, те правда, − згідно кивнув Дивайн. − Та якби ви знали Вестона, то зрозуміли б, що набагато легше поїхати туди, куди він хоче, ніж влаштовувати суперечки з цього приводу. Це, що називається, колега із сильним характером.

− Колега? − перепитав Ренсом.

− У певному сенсі, − Дивайн озирнувся на двері, а тоді присунув своє крісло поближче до Ренсомового і заговорив довірчим тоном: − У своїй справі він − голова. Суто між нами, я вкладаю трохи грошей у його досліди. Тут усе чисто, комар носа не підточить − ми, звісно, торуємо шлях поступу задля блага людства, і таке інше, але з часом може дійти і до промислового виробництва…

Доки Дивайн говорив, із Ренсомом стали діятися дивні речі. Спершу йому здалося, що Дивайн плете суцільну нісенітницю − щось наче промисловість виробляє його для поступу, але ж досліди у Лондоні не підточиш. Потім він збагнув: Дивайнових слів не розібрати тому, що їх просто не чутно − та й не дивина, адже сам Дивайн раптом опинився ген-ген, за добру милю звідти, хоч видно його було чітко, так, начеб ото Ренсом дивився на нього через перевернуту задом наперед підзорну трубу. З цієї далечіні, зі свого крихітного крісла він із новим виразом на обличчі пильно вдивлявся тепер у Ренсома. Під його поглядом той занепокоївся і спробував було поворушитися, проте тут-таки з’ясувалося, що він геть утратив владу над своїм тілом. Сиділося йому цілком зручно, проте руки й ноги наче хтось прибинтував до крісла, голову ж буцім затиснули в лещатах, у пречудових, навдивовижу м’яких лещатах, вивільнитися з яких, утім, не було жодної змоги. Страху він не відчував, хоч і знав, що мав би злякатися і що скоро таки злякається. А далі кімната повільно змеркла у нього в очах.

Згодом Ренсомові так і не вдалося дійти якогось певного висновку стосовно того, було видіння, яке тоді йому примарилося, звичайним сном, чи воно все ж таємничим чином провіщувало події, про які піде мова далі в цій книзі. Він побачив себе з Вестоном і Дивайном у невеликому садку, довкола якого бігла стіна, всипана зверху битим склом. Садок заливало яскраве сонячне світло, проте за стіною все було сповите непроглядною темрявою. Вони намагалися перелізти через стіну, і Вестон просив допомогти йому видряпатися нагору. Ренсом знай відраджував його від цього наміру − адже там було так темно, − та Вестон наполягав, і врешті-решт вони втрьох подерлися догори. Ренсом ліз останнім. Він вибрався на стіну і сів на ній верхи, підтягнувши під себе плащ, аби не поранитися уламками скла. Вестон із Дивайном уже зістрибнули було донизу, у темряву, та не встиг він зробити те саме, як раптом у стіні відкрилися двері − раніше вони їх не зауважили, − і найдивовижніші істоти, яких йому будь-коли доводилося бачити, ввели Вестона з Дивайном назад до саду і залишили їх там, а самі повернулися у темряву і зачинили за собою двері. Тим часом Ренсом зрозумів, що самому злізти зі стіни йому не вдасться. Він не злякався, але сиділося там надто вже незручно: правій нозі, яка знаходилася з зовнішнього боку стіни, було страшенно темно, натомість лівій − неймовірно світло. “Якщо стане ще темніше, нога у мене просто відпаде,” − промовив він уголос, а тоді поглянув вниз, у темряву, і запитав: “Хто ви?” Дивовижні істоти, либонь, ще не розійшлися, бо до нього нараз долинуло якесь багатоголосе пугукання на кшталт совиного: “Пу-гу… гу… гу… ”.

Поступово до Ренсома стало доходити, що нога у нього заклякла не стільки від темряви, скільки від холоду і нерухомості, бо на ній давно вже лежала друга нога; також він усвідомив, що сидить у кріслі в яскраво освітленій кімнаті, а поруч уже доволі довго йде якась розмова. У голові йому трохи прояснилося. Ренсом збагнув, що його або чимось споїли, або загіпнотизували, або зробили і те, й інше разом. Він все ще відчував надзвичайну слабкість, проте потрохи починав володіти своїм тілом. Намагаючись не виказати себе жодним порухом, він уважно прислухався.

− Вестоне, мені це починає вже набридати, − почувся Дивайнів голос, − особливо, якщо згадати, що я вкладаю у цю справу свої гроші. Кажу вам, він підійде нам не згірш за хлопця, а може й краще. Та вже ось-ось він почне приходити до тями, тож краще негайно перенести його на борт. Це взагалі треба було зробити ще годину тому.

− Хлопчисько підходив нам просто ідеально, − буркнув Вестон. − Послужити людству він не здатен, тільки й того, що наплодив би ще ідіотів. У цивілізованому суспільстві такого хлопця автоматично передали б до державної лабораторії для досліджень.

− Цілком можливо. Та в Англії його зникненням може зацікавитися Скотленд-Ярд. Зате ось цього любителя стромляти носа до чужого проса почнуть шукати допіру через кілька місяців, ба навіть і тоді ніхто не знатиме, де він зник. Прийшов сам-один, адреси не залишив, сім’ї не має. Врешті-решт, хто його просив втручатися у наші справи?

− Так то воно так, та все ж мені все це не до вподоби. Він, як не крути, людина, а хлопчисько − то зовсім інша справа, всього лишень, скажімо, лабораторний препарат. Втім, і цей − тільки індивід, до того ж із нього, мабуть, і користі жоднісінької. Ми ж, кінець кінцем, теж ризикуємо своїм життям. Коли йдеться про таке велике починання…

− Заради Бога, тільки не починайте знову. У нас немає часу.

− Гадаю, − сказав Вестон, − якби він був у стані щось розуміти, то погодився б.

− От і чудово. Беріть-но його за ноги, а я − за голову.

− Якщо ви справді вважаєте, що він невдовзі отямиться, то непогано було б дати йому ще одну дозу, − запропонував Вестон. − Нам все одно доведеться зачекати до світанку, а що доброго, коли він ще зо три години бушуватиме там, усередині? Нехай краще прокинеться, коли ми вже будемо в дорозі.

− Ваша правда. Пригляньте тут за ним, а я сходжу нагору і принесу все потрібне.

Дивайн вийшов. Крізь напівопущені повіки Ренсом бачив Вестона, який стояв просто над ним. Він не знав, як відреагує його тіло − і чи відреагує взагалі − на спробу зробити різкий рух, але добре розумів, що це − єдиний шанс. Щойно Дивайн зачинив за собою двері, як він з усієї сили кинувся під ноги Вестонові. Фізик повалився грудьми на крісло, і Ренсом, відчайдушним зусиллям вивільнившись з-під нього, підвівся і притьмом метнувся до передпокою. На мить його здолала слабкість, і він упав, та страх додавав сил, і за пару секунд йому вдалося дістатися до вхідних дверей. У передпокої панувала темрява, і хоч він, нестямно шарпаючи замки, таки зумів відчинити один тремтячими руками, ззаду почулися гучні кроки, і чиїсь руки схопили його за плечі і за ноги. Стікаючи потом, Ренсом копався, звивався і кричав на все горло, все ще без надії сподіваючись на порятунок; він би й сам не повірив, що здатний чинити такий відчайдушний спротив. На якусь мить йому навіть вдалося розчахнути навстіж двері; в обличчя війнуло свіже нічне повітря, на небі він побачив зорі, які підбадьорливо мерехтіли, а під стіною ґанку стояв його власний наплічник. Та тут-таки йому на голову впав важкий удар, і свідомість померкла. В останню секунду він почув, як захряснулися двері, а тоді сильні руки потягнули його назад до темного передпокою.

ІІІ

Прийшовши до тями, Ренсом поступово усвідомив, що лежить в ліжку у якомусь темному приміщенні. Голова у нього мало не розколювалася від болю, а все тіло скувала надзвичайна слабкість, і тому спершу він навіть не пробував підвестися і з’ясувати, де знаходиться. Витерши з чола піт і зауваживши відтак, що в кімнаті − якщо тільки це була кімната − доволі спекотно, Ренсом скинув із себе простирадла і при цьому торкнувся правою рукою до стіни, яка аж пашіла жаром. Тоді провів лівою рукою у повітрі з іншого боку: там було прохолодніше, тож джерело тепла знаходилося, вочевидь, десь за стіною. На обличчі, просто над лівим оком, він намацав чималу ґулю й одразу пригадав собі сутичку з Вестоном і Дивайном. Напевне, вони замкнули його у якомусь сараї позаду своєї печі. Звівши очі, він збагнув, що згори лиється тьмяне світло, і нарешті звернув увагу на те, що від самого початку міг розрізняти рухи своїх рук у темряві. Прямо у нього над головою знаходилося щось на взірець світлового люка − квадрат всипаного зірками нічного неба. Ренсомові здалося, що йому зроду ще не доводилося визирати в таку морозну ніч. Зорі палали у якійсь неперервній пульсації, ніби знемагаючи від нестерпного болю чи безмежного блаженства. Ренсом не міг відвести погляду від незліченних, безладно розкиданих у густій, оксамитовій чорноті міріадів маленьких сонць, яскравих, буцім уві сні; вони повністю приковували до себе увагу, хвилювали і тривожили душу так, що він аж сів на ліжку. Тут-таки мерехтіння зірок відгукнулося пульсуючим болем у нього в скронях, і це нагадало йому, що його чимось споїли. Він саме намагався сформулювати подумки теорію, згідно з якою те зілля мало якось вплинути на зіниці, і власне цим пояснюється небачена пишнота неба, коли його погляд привабило сріблясте сяйво, що з’явилося в куті люка і скидалося ледь не на блідий схід сонця в мініатюрі. Минуло ще кілька хвилин − і в поле зору вповз край повного місяця. Ренсом завмер із широко розплющеними очима. Такого сліпуче-білого, величезного місяця він не бачив ще ніколи. “Наче футбольний м’яч просто за шибкою”, − промайнула було думка, і відразу ж змінилася іншою: “Та ні − набагато більший”. На ту мить у нього вже не було сумнівів, що з його очима щось трапилося: місяць ніяк не міг вирости до такого розміру.

Невдовзі місячне сяйво − якщо тільки то був місяць − затопило всі куточки приміщення, в якому стало світло, наче вдень, і Ренсом побачив, що перебуває у напрочуд дивній кімнаті. Внизу вона була такою тісною, що там ледве чи помістилося би щось, крім ліжка і присунутого до нього впритул столика, які там власне і стояли; одначе стіни відходили від підлоги під тупим кутом, і стеля відтак здавалася вдвічі ширшою за підлогу. Складалося враження, ніби лежиш на дні глибокої і вузької тачки. Це лишень переконало Ренсома, що з зором у нього справді серйозні проблеми, і хто знає, минуть вони чи так і зостануться назавжди. Проте з усіх інших поглядів він швидко приходив до тями, ба навіть починав відчувати якусь дивовижну легкість на серці і приємне збудження. Щоправда, й далі стояла нестерпна спека, і перед тим, як встати з ліжка й оглянути кімнату, Ренсом скинув із себе весь одяг, крім штанів і сорочки. Коли ж він врешті-решт зважився звестися на ноги, то з ним трапилося щось настільки екстраординарне, що якийсь час усі його думки вертілися лишень довкола вельми тривожної дії зілля, яке йому підлили. Хоч Ренсом майже не напружував м’язи, він ледь не стрілою вилетів з ліжка, шугнув догори, з розмаху вгатився головою в люк і лантухом звалився на підлогу біля протилежної стіни. Якщо вірити його попередньому враженню, стіна мала відхилятися у зовнішній бік, десь так, як бічна стінка тачки. Де ж пак − нічого подібного! Він оглянув її та обмацав… сумнівів не залишилося: стіна відходила від підлоги під прямим кутом. Ренсом знову − цього разу дуже обережно − підвівся на ноги. В усьому тілі він відчував надзвичайну легкість: доводилося докладати чималих зусиль, щоб не відриватися від долівки. Вперше йому до серця закралася підозра, що він, певне, помер і став примарою. Ренсома пройняв дрож, та вироблена за довгі роки звичка мислити раціонально допомогла відігнати від себе цю думку. Натомість він заходився досліджувати свою в’язницю. Брати результат під сумнів не доводилося: з невеликої відстані здавалося, що всі стіни похилені назовні, а стеля, отже, ширша за підлогу, та варто було підступити до стіни ближче, як виявлялося, що вона піднімається від підлоги строго перпендикулярно; в цьому можна було переконатися і за допомогою зору, і на дотик. Завдяки таким дослідженням Ренсом звернув увагу ще на два цікаві факти. По-перше, і підлога, і стіни кімнати були зроблені з металу і ледь відчутно, безгучно вібрували, причому складалося враження, що ця вібрація мала явно немеханічний характер, вона радше наводила на думку про живий організм. По-друге, хоч вібрація й була безгучною, тишу повсякчас порушувало якесь доволі мелодійне чи то подзенькування, чи побрязкування, що долинало звідкілясь від стелі. Годі було вловити у цих звуках правильний ритм; здавалося, металеву камеру, в якій він знаходився, постійно бомбардують маленькі дзенькітливі кулі. На той час Ренсом відчував уже неабиякий страх. То був не прозаїчний переляк, який охоплює людину, приміром, на війні; цей страх бив у голову, наче міцне вино, і його важко було відокремити від загального нервового збудження. Ренсомові почуття наче балансували на гострому емоційному лезі, і він міг будь-якої миті або зірватися у прірву нестямного жаху, або, навпаки, злетіти до висот екстатичної радості. Йому стало вже зрозуміло, що він не на підводному човні, а ледь-ледь відчутне тремтіння металу навряд чи могло бути викликане пересуванням на колесах. Залишався хіба корабель або якийсь літальний апарат… проте й ці здогади не проливали світла на всі ті дивні відчуття, що їх йому доводилося зазнавати. У повному замішанні Ренсом знову присів на ліжко й уп’явся поглядом у зловісний лик місяця.

Що ж, нехай це навіть якийсь літальний апарат… але чому тоді місяць такий великий? Він же ще більший, ніж здавався попервах. Такого місяця взагалі не буває… і тут Ренсом усвідомив, що знав це від самого початку, але жах спонукав його запхати це знання кудись на самісіньке дно свідомості. Тієї ж миті у нього в голові промайнула думка, від якої йому аж заперло віддих: в ту ніч взагалі не могло бути повного місяця! Коли він простував від Надербі до Стерка, ніч заповідалася безмісячна − стосовно цього у нього не було жодного сумніву. Навіть якби тоненький серпик нового місяця не привернув його уваги, то не міг же він за кілька годин вирости до таких розмірів! Та ніколи в житті не міг місяць перетворитися на цей одержимий манією величі диск − куди там футбольному м’ячеві, його вже не порівняти й із дитячим обручем, адже він заполонив добрих півнеба! І постривайте-но, а куди поділися такі знайомі плями на місяці, що нагадують обриси людського обличчя − таж це обличчя споглядало людей на Землі від початку часів, а тут його немає! “Це зовсім не місяць”, − подумав Ренсом і відчув, як волосся у нього на маківці стає сторч.

В цю мить у нього за спиною почувся якийсь звук, і він повернув голову. Прочинилися двері, й у прямокутнику сліпучого світла з’явилася висока, дебела постать. Двері тут же захряснулися. Перед Ренсомом стояв оголений чоловік, в якому він упізнав Вестона. На диво, з уст приголомшеного філолога не зірвалося ні докору, ні вимоги все пояснити; таке навіть не спало йому на думку. Цієї хвилини для нього існувала тільки страхітлива, велетенська куля над головою, Вестон же був просто людиною, і самої його присутності вистачило, щоб нервова напруга, яка досі допомагала Ренсомові чинити опір безмежному відчаю, врешті-решт прорвалася сльозами. Підвівшись і судорожно хапаючи повітря, він простогнав:

− Вестоне! Вестоне! Що це? Адже такого місяця не буває, правда?!

− Це не місяць, − відповів Вестон. − Це Земля.

Коментарі і примітки до цієї книжки див. тут.

Де і як можна придбати цю книжку, читайте на сайті видавництва.

Advertisements

7 thoughts on “За межі Мовчазної планети”

  1. patlatus said:

    а де решта?

  2. читаємо разом

  3. Bogdahn said:

    де можна купити книжки Трилогії у електроному форматі?

  4. Bogdahn said:

    паперові вже купили :)
    не зручно вночі…

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s