Мерзенна сила

Тут публікую уривки з “Мерзенної сили” – останнього роману “Космічної трилогії” К.С. Люїса, над перекладом якої я працював у  2008-2010 рр. (про саму трилогію читайте тут, а ще на сайті є “Нотатки перекладача“, присвячені власне “Мерзенній силі”). Перший розділ викладаю повністю, а далі – кілька “найсмачніших”, на мій погляд, уривків. Примітки і коментарі до цієї книжки (з них можна дізнатися багато цікавих речей, наприклад, про вплив на Люїса з боку Толкіна чи про те, звідки походять легенди про Мерліна та святий Ґрааль) див. тут. Отже…

Клайв Стейплз Люїс

МЕРЗЕННА СИЛА

(сучасна казка для дорослих)

Джейн МакНіл

Росте, мов тінь, мерзенна сила,

усе навколо вже вповила

сер Девід Ліндсей,

рядки про Вавилонську вежу з поеми “Бесіда”


Передмова

Я відразу кажу, що це – казка, аби не вводити в оману тих читачів, яким казки не до вподоби, адже після перших розділів вони можуть відчути певне розчарування. Якщо ж ви поцікавитесь, чому це я, маючи на думці писати про чародіїв, чортів, ярмаркових тварин та янголів, які владарюють над цілими планетами, розпочинаю свою оповідь з опису таких буденних, звичайнісіньких подій та осіб, то я відповім, що просто дотримуюся традиції. Ми не завжди її зауважуємо, бо всі ті дерев’яні хатки та кам’яні замки, мужні дроворуби та дріб’язкові королі, знайомством із якими зазвичай починаються казки, тепер видаються нам такими ж далекими та нереальними, як і відьми й велетні-людожери, про яких мовиться в тих казках далі. Проте річ у тім, що для людей, які колись у сиву давнину складали і слухали такі-от історії, все це виглядало, мабуть, буденніше, ніж для мене – Бректонський коледж; напевне, багато кому з давньогерманських селян і справді доводилося стрічати на своєму віку злих мачух, тоді як коледж, подібний на Бректонський, не траплявся мені більше ніде й ніколи. Отже, у цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць та чортовиння, але головне тут – та думка, яку я намагався окреслити ще у своїй книзі “Людина скасовується”. Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою – не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати. Вигаданий мною університет такий маленький лише тому, що так простіше дотримуватися вимог жанру; окрім невеликого розміру, Еджстоу нічим не нагадує Дургем – з тамтешнім університетом мене пов’язує тільки одна-єдина річ, та й та вельми приємна.

Якщо я не помиляюся, одна з основних висвітлених у цій книзі ідей спала мені на думку внаслідок розмов із одним колегою-науковцем ще до того, як я натрапив на дуже схожі міркування у працях п. Олафа Степлдона. Втім, якщо це моє припущення все ж хибне, п. Степлдон такий винахідливий і багатий на вигадку, що йому не гріх і поділитися своїми ідеями, а я захоплююся його винахідливістю (проте не філософськими поглядами) так сильно, що без особливих докорів сумління дозволю собі деякими з цих ідей скористатися.

Тим, кому хочеться більше дізнатися про Нумінор та Істинний Захід, доведеться, на жаль, зачекати, доки вийдуть друком численні рукописи мого друга, професора Дж. Р. Р. Толкіна.

Дія роману відбувається “десь після війни”. Він завершує трилогію, першою частиною якої є “За межі Мовчазної планети”, а другою – “Переландра”, проте читати його можна й окремо.

К. С. Люїс

Оксфорд, коледж св. Магдалини

Навечір’я Різдва 1943 року

І. ПРОДАЖ ЗЕМЕЛЬ КОЛЕДЖУ

1

“А по-третє, – сказала сама до себе Джейн Стадок, – у шлюбі треба допомагати одне одному та підтримувати й утішати одне одного”. Вона не була в церкві з дитинства аж до того дня, коли півроку тому вийшла заміж, і ці слова запали їй тоді у пам’ять.

Через прочинені двері вона бачила свою крихітну кухоньку і чула гучне, надокучливе цокання годинника. З кухні Джейн щойно вийшла: там усе було в порядку. Посуд після сніданку вона помила, рушники розвісила над плитою, підлогу протерла. В кімнатах теж панував лад, ліжка вже давно стояли застелені. Джейн уже навіть встигла сходити до крамниці і купити все потрібне на день, а ще не було й одинадцятої. Нехай Марк і повернеться додому до обіду, все одно в неї аж до шостої години тільки дві справи: влаштувати собі друге снідання і напитися чаю. Але ж сьогодні у них в коледжі засідання, і Марк неодмінно – в цьому вона майже не сумнівалася – десь біля п’ятої зателефонує і скаже, що затримається і пообідає на роботі. День лежав перед нею порожній, як їхнє з Марком помешкання. Лишень сяяло сонце і цокав годинник.

“Допомагати, підтримувати, втішати…” – сумно подумала Джейн. Насправді заміжжя обернулося для неї втратою цілого світу, де була і праця, і дружба, і сміх, і безліч цікавих справ; тепер же вона почувалася так, ніби відбувала одиночне ув’язнення. Ще ніколи їй не доводилося бачити Марка так рідко, як упродовж останнього півроку. Навіть коли він був удома, розмовляли вони дуже мало – йому то хотілося спати, то треба було спокійно подумати про свої справи. Коли вони спочатку приятелювали, а потім закохалися одне в одного, то їм, здавалося, й життя не вистачить, щоб про все переговорити. Але тепер… навіщо Марк із нею одружився? Він її ще любить? Якщо любить, то це слово, мабуть, означає для чоловіків і для жінок зовсім не одне й те ж. Невже жорстока правда полягає в тому, що всі ті безконечні розмови для неї були виявом любові, а для нього – тільки якоюсь прелюдією?..

“Ну ось, ще один ранок – на вітер, – роздратовано подумала Джейн. – Треба нарешті братися до роботи.” Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей – принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на “тріумфальному виправданні плоті” у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та “по-справжньому” засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення.  Але спочатку – мабуть, для того, щоб відтягнути першу мить, – стала гортати газету, яка лежала на столі, і раптом побачила фотографію на останній сторінці.

Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще – ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа у темряві, чекаючи світанку – лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання – і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, – та й то ненадовго.

Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон все ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.

Отже, спершу їй наснилося обличчя – смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх – головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені – такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, – і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік – сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і стали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: “Tiens… ah… ça marche[1], та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав – тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, – Джейн пригадала собі, що торік влітку бачила, як знімають шолом із водолаза, – відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. “Зупиніться! – закричала вона уві сні. – Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!” Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.

Таким був той сон – не кращий і не гірший за багато інших поганих снів. Але кімната попливла у Джейн перед очима – щоб не упасти, вона аж сіла у крісло, – не тільки через спогади про те нічне жахіття. Річ у тім, що  на фотографії у газеті була та сама голова, яка їй наснилася, перша (якщо тільки їх було дві) – не старого, а в’язня. Джейн не надто охоче взяла до рук газету і прочитала заголовок: “Страта Алькасана”; нижче дрібнішими літерами було написано: “Вченого-жінковбивцю гільйотиновано”. Вона неясно пригадувала, наче вже щось чула про цю справу. Алькасан, відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, вчора ввечері їй трапилося на очі це фото – обличчя й справді страшне… Але ні – газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці “Алхімії любові”:

На розум у жінок не сподівайся; їм годиться

хіба розважливість та м’якість матері…

“На розум у жінок не сподівайся…” А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… “Треба нарешті зосередитися, – сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: – То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?”

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…


2

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді і люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий – за залізницею; Нортумберлендський – трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський – навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися за душу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; з них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви – а нічого такого не було й у заводі, – то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бректонському коледжі проректором.

– Звісно, – говорив Кері, – це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте “супроти нас” викликає в нього неабияку втіху. Ще зовсім недавно він був “чужаком” і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається “Кері зі своєю зграєю”, як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на хід подій. Тепер же він став своїм, а “зграя” перетворилася на “нас”, “прогресистів”, “кращих людей коледжу”. Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

– Гадаєте, вийде? – запитав він.

– Ясна річ, – відповів Кері. – На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-“Віхола” може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав:

– Телфорд?

Втім, розуміючи всю абсурдність такого припущення, він постарався вкласти у своє запитання дещицю іронії.

– Боже мій, який іще Телфорд?! – розсміявся Кері. – Та ні. Я про лорда Фіверстоуна. Колись ми знали його як Діка Дивайна.

– Мені теж здалося, що Телфорд тут ні до чого, – Стадок і собі посміхнувся. – Добре, що Фіверстоун буде з нами. Знаєте, я ж його ніколи й не бачив.

– Та ну? – здивувався Кері. – Вам обов’язково треба з ним познайомитися. Послухайте, приходьте сьогодні до мене на обід. Його я теж запросив.

– З превеликою охотою, – щиро зрадів Стадок, а тоді, трохи помовчавши, запитав:

– До речі, а у самого Фіверстоуна все в порядку?

– Про що це ви? – не зрозумів Кері.

– Ну, пам’ятаєте, були розмови, що не можна тримати в раді коледжу людину, яка рідко коли тут і з’являється…

– А, Ґлосоп і вся та маячня… нічого з того не буде. Це ж просто казна-що, вам не здається?

– Між нами кажучи, так воно і є. Та все ж, як по правді, зовсім не просто пояснити сторонній людині, з яких причин чоловік, котрий майже весь свій час проводить в Лондоні, числиться водночас членом ради Бректонського коледжу. Вотсон, думаю, назвав би ці причини геть неістотними.

– Ну, не скажіть, пояснити це не так уже й складно. Хіба не важливо для такого коледжу, як наш, мати свою людину у столиці – та ще й людину вельми впливову? Цілком можливо, що Дік увійде до наступного кабінету міністрів. Та й зараз, у Лондоні, він приносить нам незрівнянно більше користі, ніж той Ґлосоп та іже з ним, нехай навіть вони просидять тут ціле життя!

– Щира правда, звісно. Та спробуйте викласти все це на засіданні ради…

– Знаєте, – перебив Марка Кері, і голос у нього зазвучав трохи прохолодніше, – треба, мабуть, сказати вам одну річ про Діка…

– І що ж це?

– Саме він наполіг на тому, щоб вас прийняли до нашого коледжу.

Марк промовчав. Він не любив, коли йому нагадували, що колись він не тільки не входив до гурту “прогресистів”, але й узагалі не був членом Бректонського коледжу. Та й сам Кері подобався йому далеко не завжди… принаймні, не в такі-от хвилини.

– Так-так, – вів далі проректор, – основним вашим суперником був Деністон і, між нами кажучи, його праці багато кому сподобалися більше. Проте Дік наполягав, що ви – саме той, хто нам потрібен. Він пішов до Герцогського коледжу, все там про вас рознюхав і гнув своє: праці, мовляв, працями, а нам потрібна саме така людина, і все тут. Мушу визнати, він мав рацію.

– Дуже мило з вашого боку, – мовив Стадок і дещо іронічно вклонився. Новий поворот у розмові його здивував. У Бректоні, як, мабуть, і в багатьох інших коледжах, здавна існувало неписане правило ніколи не згадувати обставин залучення того чи іншого члена до коледжу при ньому самому. Досі Марк якось не здавав собі справи, що “прогресисти” готові вже були відмовитися і від цієї традиції. Не здогадувався він і про те, що потрапив до коледжу не стільки через свої здібності, скільки завдяки чиїйсь протекції, а вже й поготів – що його кандидатуру мало не провалили. Марка охопило дивне почуття – от наче він допіру довідався, що його батько колись мало не одружився з іншою жінкою.

– Так, – продовжував тим часом Кері, – тепер уже зрозуміло, цілком зрозуміло, що Деністон нам не підійшов би. Звісно, колись він виявляв просто блискучі здібності, але відтоді геть пустився берега, зовсім звихнувся на тому своєму дистрибутизмі… Кажуть, може й у монастир піти.

– Та все ж дурнем його не назвеш, – озвався Стадок.

– Я радий, що ви познайомитесь з Діком, – перевів розмову на інше Кері. – В нас обмаль часу, але я хотів би ще поговорити з вами про одну річ, яка безпосередньо його торкається.

Стадок запитально глянув на нього.

– Ми з Джеймсом і ще кількома друзями гадаємо, – трохи понизив голос Кері, – що Діка варто обрати наступним ректором… Ну, ось ми й прийшли.

– Ще немає дванадцятої, – сказав Стадок. – Може, зайдемо до “Брістолю” та перехилимо по чарці?

Кері не заперечував, тож вони подалися до пабу. Якщо хочеш бути своїм, то треба часом і почастувати колег-“прогресистів”, хоч Стадокові тут доводилося важче, адже Кері був неодружений та ще й отримував проректорську платню. Втім, атмосфера у “Брістолі” панувала приємна, і Стадок замовив подвійне віскі для свого колеги та півпінти пива для себе.

3

Того єдиного разу, коли я гостював у Бректоні, мені вдалося вмовити господаря відпровадити мене до лісу і на годину залишити самого. Він вибачився за те, що мусить замкнути за мною браму на ключ.

Мало кого впускають до Бреґдонського лісу. Брама роботи Ініґо Джонса – то єдиний шлях, яким туди можна потрапити. Сам ліс, що тягнеться десь на милю зі сходу на захід смугою із півмилі завширшки, оточений високою стіною. Коли ви заходите з вулиці і прямуєте туди через коледж, то вам неодмінно дедалі сильніше здаватиметься, наче ви проникаєте у святая святих. Спершу треба пройти через Ньютонівський двір – всипаний гравієм прямокутник, зусібіч оточений гарними, хоч і надто пишними будівлями у григоріанському стилі; далі слід звернути у прохолодний, схожий на тунель прохід, де навіть опівдні зовсім темно, хіба що праворуч відчинено двері до зали – тоді ви мигцем побачите відблиски денного світла на стінах; по ліву руку вам впадуть у вічі дверцята до комори, звідки повіває запах свіжого хліба. Та ось прохід закінчується, і ви опиняєтесь у критій аркаді, що тягнеться навколо значно меншого за попередній двору, званого Республіканським; це вже найдавніша, середньовічна частина коледжу. Після сухого, сірого гравію трава під ногами виглядає напрочуд зеленою; тут панує тінява й затишок, і навіть кам’яні колони не можуть зіпсувати цього враження. Неподалік стоїть каплиця, а звідкілясь згори долинають хрипкі, скреготливі звуки: то натужно працює механізм великого старовинного годинника. Тож ви йдете тією аркадою, повз таблиці, урни та бюсти, встановлені у пам’ять про давно померлих членів Бректонського коледжу, сходите вниз кількома низенькими східцями і потрапляєте до залитого денним світлом двору, названого на честь леді Еліс. Зобабіч на вас поглипують підсліпуватими очима мансардних вікон трьохсотлітні будинки – невибагливі, з порослими мохом стінами, вкриті потьмянілою від часу черепицею. Ви буцім опиняєтесь у милому серцю давньому протестантському світі, а на думку приходить, либонь, Баньян або Волтонові “Життєписи”. З четвертого боку прямокутного двору, попереду, будинків немає; там росте кілька в’язів і стоїть якась стіна. Щойно тут ви вперше чуєте дзюркотіння води і туркотіння горлиць у лісі; вулиця вже так далеко, що жодні звуки звідти сюди не долітають. У стіні є двері, а за ними – крита галерея з вузькими вікнами, що виходять на обидві сторони. Виглянувши назовні, можна побачити, що ви переходите через міст, під яким котить свої темні води Вайнд. Мета вже зовсім близько. В кінці мосту є хвіртка, що веде на майданчик для гри в кеглі, а далі – висока стіна, за якою крізь браму роботи Ініґо Джонса можна побачити осяяну сонцем зелень і глибокі тіні.

Як на мене, то почасти саме та стіна пояснює, чому Бреґдонський ліс завжди вважався особливим – адже нікому й на гадку не спаде обгороджувати звичайнісіньку, непримітну місцину високою стіною. Коли я ступив на м’яку траву під деревами, то мав таке відчуття, наче мене тут чекають. Дерева у лісі ростуть достатньо густо, щоб можна було постійно бачили трохи віддалік суцільний покрив зеленої листви, проте водночас вам увесь час здається, наче ви на галявині – бо ж крокуєте вперед у м’якому сонячному сяйві, а довкола панує примарне царство тіней. Якщо не рахувати овець, які паслися попід деревами – власне завдяки їм трава не виростала висока – і час від часу піднімали свої довгасті, пришелепкуваті морди, щоб поглянути на мене, я був тут сам-один; втім, то була самотність, яку відчуваєш радше у великому порожньому будинку, аніж десь на природі. Пригадую, я подумав тоді: “У дитинстві мені було б тут або дуже страшно, або дуже добре”. За мить з’явилася інша думка: “Але ж, залишаючись на самоті – по-справжньому на самоті, – кожен стає дитиною…  хіба ні?” Юність і старість, очевидно, торкаються лишень поверхні нашого життя.

Півмилі – шлях на позір недалекий, проте мені здавалося, що збігло хтозна-скільки часу, заки я сягнув серцевини, самого осереддя лісу. Я точно знав, що це осереддя – тут, адже побачив те, задля чого, властиво, сюди й прийшов. То було джерело; вниз до нього вело кілька вищерблених східців, а береги колись давно вимостили каменем; від цього мурування збереглися, щоправда, тільки жалюгідні рештки. Я не став сходити донизу, а просто ліг на траву, простягнув уперед руку і легенько торкнувся пальцями древніх каменів. Переді мною лежало серце Бректонського чи то пак Бреґдонського лісу: саме з цим місцем було пов’язано безліч легенд, і я мав підозру, що якби не джерело, то, можливо, й коледж тут не з’явився б. Археологи в один голос стверджували, що береги обмурували каменем у самому кінці римсько-британської доби, напередодні англосаксонського вторгнення. Ніхто не міг з упевненістю сказати, який зв’язок існував між Бреґдонським лісом і родом правника Бректона, проте мені здається, що Бректони скористалися випадковим збігом, і чи то самі повірили, чи змусили повірити інших у те, що все це не просто так. Звісно, якщо хоч половина всього, що розповідають про те місце, – правда, то ліс набагато старший за Бректонів. Ледве чи сьогодні хтось надаватиме великої ваги Страбоновому “Балахтону”, але саме ця книга в XVI столітті спонукала одного з ректорів коледжу сказати, що “Британію ще в найдавніші часи годі було уявити без Бреґдону”. Втім, середньовічна пісня повертає нас не далі як у чотирнадцяте століття:

У Бреґдон в’їхавши надвечір,

Мерліна вчув я; він тужив,

знай своє горе голосив.

Ці рядки ясно свідчать про те, що вже тоді джерело, ще за римських часів обмуроване каменем, було відоме як “Мерлінова криниця”, хоч у письмових джерелах ця назва вперше згадується тільки за правління королеви Єлизавети, коли славний ректор на ймення Шовел звелів обгородити ліс стіною, аби “покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовувалися біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим; все вищезгадане слід викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти”. Втім, це аж ніяк не означає, що коледж і сам перестав цікавитися цією місциною. Ледь устиг старий доктор Шовел, що прожив мало не сто літ, захолонути у могилі, як один із Кромвелевих генералів, вважаючи своїм обов’язком руйнувати “священні гаї та пагірки”, послав кількох вояків із наказом надихнути місцевий люд на означену благочестиву справу. Кінець кінцем усе закінчилося нічим, але в самому серці Бреґдонського лісу між вояками та членами коледжу сталася сутичка, і на самісіньких східцях, що ведуть вниз до джерела, випущена з мушкета куля насмерть вразила вельми вченого і побожного Річарда Крова. Щоб звинуватити Крова чи то у прихильності до папістів, чи у язичництві, потрібна була, мабуть, неабияка сміливість, та все ж подейкують, що останні його слова звучали так: “Отакої, добродії, якщо вже сам Мерлін, син диявола, вірно служив своєму королеві, то яка ж ганьба впаде на вас, сучих синів, – бунтівників і царевбивців?” А ще кожен ректор у день свого обрання неодмінно випивав повну чашу води з Мерлінового джерела; цієї традиції дотримувалися завжди, за будь-яких обставин, а сама та чаша, дуже давня і гарна, вважалася найбільшим скарбом Бректонського коледжу.

Я думав про все це, лежачи на траві біля джерела, яке, звісно, било тут і за Мерлінових часів – якщо тільки той Мерлін і справді жив колись на білому світі. Саме тут сер Кенельм Діґбі бачив якось літньої ночі дивне видіння; тут писав вірші Коллінз і плакав Георг ІІІ; тут блискучий поет і загальний улюбленець Натаніель Фокс створив свою знамениту поему – і через три тижні наклав головою у Франції. Навколо панував такий спокій, а під густим покровом із листви було так затишно, що я й сам незчувся як заснув і прокинувся тільки почувши голос приятеля, що кликав мене ген-ген здалека.


4

Найсуперечливішим питанням, що мало розглядатися на засіданні ради коледжу, був продаж Бреґдонського лісу. В ролі покупця виступав НІКЕ – Національний інститут координованих експериментів, якому потрібна була ділянка для нової будівлі, де працівники цього непересічного закладу почувалися б зручніше. НІКЕ був одним із перших наслідків союзу між державою і лабораторною наукою – союзу, який дає багатьом розсудливим людям підстави сподіватися, що наш світ врешті-решт таки зміниться на краще. Передбачалося, що невдовзі буде усунуто майже всі набридливі перепони, які досі значно вповільнювали розвиток науки у країні. Прихильники прогресу вважали ці перепони наслідком “зашкарублого формалізму і доктринерства”. Фінансових проблем в інституту також майже не було – адже держава, спроможна під час війни щоденно витрачати десятки мільйонів на армію, вже напевне може дозволити собі вділяти кілька мільйонів на місяць для надзвичайно перспективних досліджень, до того ж у мирний час. Силует запроектованої споруди інституту не загубився б навіть на тлі нью-йоркських хмародерів, штат мав бути просто велетенським, а ставки – королівськими. Сенат Еджстоуського університету наполегливо і дипломатично відволікав увагу керівників нового інституту від Оксфорда, Кембриджа і Лондона, які по черзі розглядалися як імовірні осередки його діяльності. Не раз і не два еджстоуським “прогресистам” здавалося, що все втрачено, але тепер вони піднеслися духом. Якщо НІКЕ вдасться отримати бажану ділянку, то інститут переїде до Еджстоу, і тоді в місті неодмінно нарешті почнеться рух – тут усі були єдині. Кері якось навіть засумнівався, чи вдасться Оксфорду і Кембриджу за таких обставин зберегти свій статус головних університетських центрів країни.

Якби таке питання було винесене на засідання ради коледжу років три тому, Марк Стадок цілком небезпідставно очікував би запеклої сутички між поборниками прогресу та загальної користі і сентиментальними прихильниками краси. Проте сьогодні, займаючи своє місце у видовженій горішній залі з вікнами, що виходили на південний бік двору леді Еліс, він нічого такого не чекав – адже знав уже, що справді важливі питання вирішуються не так.

“Прогресисти” гнули свою лінію з неабиякою майстерністю. Більшість членів ради ані гадки не мала про те, що на засіданні розглядатиметься питання про продаж лісу. Звісно, у порядку денному був пункт під номером 15 – “Продаж земель коледжу”, та оскільки такі питання розглядалися майже на кожному засіданні, це не викликало особливого зацікавлення. З іншого боку, під номером 1 стояли “Питання, що стосуються Бреґдонського лісу”, начебто ніяк не пов’язані з продажем. Ознайомити присутніх із цими питаннями взявся проректор Кері, який до того ж мав зачитати членам ради кілька листів. Перший лист надійшов від Товариства охорони пам’яток. Як на мене, його автори трохи промахнулися, поєднавши в одному листі відразу дві вимоги; з їхнього боку було б значно розсудливіше обмежитися простою констатацією того, що стіна навколо лісу знаходиться у достоту жалюгідному стані. Натомість вони відразу ж повели мову про те, що стіну потрібно негайно реставрувати, і навіть дозволили собі нагадати, що вже доносили це до відома коледжу раніше. Серед членів ради почалося глухе ремство, а коли насамкінець прозвучало припущення, що коледж міг би виявити трохи більше гостинності до відомих знавців старовини та археологів, які хотіли оглянути джерело, ремство стало відвертим. Мені не хотілося б звинувачувати проректора в навмисному перекручуванні змісту, проте Кері, читаючи листа, не мав, очевидно, жодного наміру приховувати чи принаймні якось згладжувати  недоліки цього послання. Словом, коли проректор нарешті дочитав того злощасного листа і сів на своє місце, мало не кожного з присутніх вже аж розпирало від бажання довести всьому світові, що Бреґдонський ліс є приватною власністю Бректонського коледжу, і взагалі, краще б він, отой світ, пильнував своїх справ і не пхав носа до чужого проса. Тоді Кері знову підвівся, щоб зачитати ще одного листа – цього разу від спіритів, які хотіли отримати дозвіл на проведення досліджень у лісі, “де, кажуть, відбувалися різні дивні явища”. Цей лист був безпосередньо пов’язаний із третім листом, якого Кері, з дозволу ректора, також зачитав присутнім; писали з кіностудії, де знали про прохання спіритів і хотіли зняти фільм – не про ті “дивні явища”, а про те, як спірити їх шукатимуть. В результаті Кері було вповноважено написати на всі три листи короткі відмови.

Потому почувся новий голос – то звівся на ноги і заговорив лорд Фіверстоун. Він висловив цілковиту згоду з реакцією ради на згадані вище зухвалі листи, проте тут-таки зазначив, що стіна довкола лісу й справді знаходиться у вельми незадовільному стані. Чимало членів ради – втім, Стадок до них не належав, – одразу ж уявили собі, що ось зараз Фіверстоун поставить нарешті на місце “того Кері з його зграєю”, і неабияк збадьорилися. Тієї ж миті зірвався на ноги і Джеймс Базбі, скарбник. Він повністю погодився з лордом Фіверстоуном, але додав, що відповідно до своїх повноважень радився нещодавно зі спеціалістами стосовно стану стіни, а тому має підстави стверджувати, що “незадовільний” – слово надто м’яке, і якось врятувати ситуацію можна хіба звівши довкола лісу нову стіну. Називати необхідну для цього суму йому страшенно не хотілося, і коли він нарешті здався, члени ради аж охнули, а лорд Фіверстоун холодно поцікавився: невже скарбник і справді пропонує коледжу піти на такі витрати? Базбі (кремезний колишній священик із кошлатою чорною бородою) трохи роздратовано відповів, що нічого він не пропонує, бо це питання можна розглядати тільки у тісному зв’язку з важливими міркуваннями стосовно фінансового становища коледжу, які він викладе пізніше. Після цих доволі лиховісних слів настала невелика пауза, а тоді до дискусії стали один по одному долучатися опоненти “прогресистів” – “чужаки” й “реакціонери”. Багато хто з них ніяк не міг повірити, що будувати навколо лісу нову стіну – то єдиний вихід. “Прогресисти” дали їм поговорити хвилин десять. Потім знову в усіх присутніх почало складатися враження, наче лорд Фіверстоун ллє воду на млин противників прогресу, адже він запитав: невже керівництво коледжу бачить тільки два варіанти розвитку подій – будувати нову стіну або зробити Бреґдонський ліс відкритим для загалу? Лорд наполягав, що хоче почути чітку й однозначну відповідь, і декому з “чужаків” навіть здалося, що він надто вже напосівся на бідного скарбника. Той же нестерпно довго терся та м’явся і врешті-решт ледь чутним голосом зізнався, що й справді – суто теоретично – обмірковував деякі інші варіанти. Можна, приміром, обнести ліс колючим дротом… та далі все потонуло в обуреному гаморі, над яким підносився хіба голос старого каноніка Джуела: “Краще вже його вирубати!” Кінець кінцем питання відклали до наступного засідання ради.

Про що йшлося в наступному пункті порядку денного, мало хто зрозумів достеменно. Кері взявся зачитувати довжелезне листування між коледжем і університетським сенатом на предмет запропонованого приєднання НІКЕ до Еджстоуського університету. В обговоренні, яке розпочалося опісля, найчастіше звучало слово “обов’язок”. “Наш коледж, – говорив Вотсон, – зобов’язався надавати новому інституту повну підтримку”. “Ми, образно кажучи, зв’язали собі руки й ноги, – говорив Фіверстоун. – Університет отримав карт-бланш”. Що насправді за всім цим крилося, ніхто з “чужаків” так і не зрозумів. Вони пам’ятали, що на попередньому засіданні запекло боролися проти НІКЕ та усього з ним пов’язаного, але зазнали поразки; проте що означала ця поразка, не збагнув тоді ніхто. Хоч Кері й давав на кожне запитання розлогу відповідь, щоразу це призводило лише до того, що його опоненти дедалі більше заплутувалися у непрохідних нетрях університетського статуту та ще заплутаніших хитросплетіннях відносин між коледжем і університетом. Як наслідок, у присутніх склалося враження, що переїзд НІКЕ до Еджстоу – для їхнього коледжу тепер питання честі.

Обговорення затягувалося, і не один член ради вже подумував про те, що час і пообідати, та коли Кері перейшов до пункту 3, це викликало серед присутніх неабияке пожвавлення – адже то була “Постанова про виправлення недоліків в оплаті праці молодших наукових співробітників”. Я не говоритиму тут про те, скільки отримували тоді молодші наукові співробітники Бректонського коледжу; зазначу тільки, що цього ледь вистачало на витрати, пов’язані з проживанням у коледжі – а це була обов’язкова умова. Стадок, який ще зовсім недавно й сам до них належав, дуже їм співчував і добре розумів, чому молоді науковці враз зосередилися і насторожилися. Якщо постанову затвердять, то це означатиме, що вони зможуть придбати собі новий костюм, принаймні раз на рік відпочити, їсти на обід м’ясо і купувати хоча б половину потрібних книг, а не п’яту частину. Коли скарбник підвівся, щоб відповісти Кері, до нього було прикуто чимало напружених поглядів. Базбі, звісно, сподівався, що ніхто не сумнівається: він і сам не в захваті від того, що в 1910 році, коли додавалися нові пункти до 18-го параграфу 17-ої статті Статуту, з молодшими працівниками повелися так негарно, і це становище, ясна річ, бажано було б виправити, та все ж, як скарбник, він зобов’язаний зазначити, що ось уже вдруге на цьому засіданні членам ради пропонують прийняти рішення, яке потягне за собою надзвичайно великі фінансові витрати, тож, як і раніше, йому залишається хіба сказати, що це питання можна розглядати тільки у контексті поточного фінансового становища коледжу, яке він має намір окреслити після перерви. Далі всі говорили і говорили, але ніхто так і не спромігся відповісти скарбникові, розгляд питання відклали, і коли чверть на другу члени коледжу висипали з зали для засідань у двір – не в одного вже розболілася голова й геть усім хотілося їсти і курити, – молодші співробітники лишень дійшли висновку, що нова стіна навколо лісу і підвищення їхньої платні – речі взаємовиключні. “Цілий ранок ми блукаємо тим клятим лісом”, – сказав один із них. “Ага, – підтакнув інший, – ще й досі з нього не вибралися”.

У такому настрої члени ради й повернулися за якийсь час назад до зали, щоб розглянути фінансові питання. В центрі уваги перебував тепер, звісно, скарбник Базбі. Надворі було тепло й сонячно, а в залі стояла важка задуха, яка вкупі з монотонним плином скарбникової мови поступово й непомітно немов гіпнотизувала присутніх; цьому, здавалося, сприяв навіть блиск його зубів, які на тлі густої чорної бороди видавалися просто-таки сліпуче білими. Працівники коледжів зазвичай не надто тямлять у грошових справах; якби вони справді зналися на фінансах, то ледве чи працювали б у коледжах. Тож напевне присутні зрозуміли тільки одне: становище не просто складне, а мало не катастрофічне. Наймолодші і найменш досвідчені перестали гадати, яке рішення прийме рада – звести нову стіну навколо лісу чи все ж підвищити їм платню; натомість вони злякалися, що невдовзі їхній коледж узагалі може закритися, бо ж, судячи зі слів скарбника, такої скрути він іще не переживав ніколи. Старшим, утім, вже не раз доводилося вислуховувати подібні речі, тож вони особливо й не переймалися, адже кожен новий скарбник мав за святий обов’язок чи не на кожному засіданні ради нарікати на надзвичайно складне фінансове становище. Я й на мить не дозволю собі припустити, що скарбник Бректонського коледжу згущував фарби. Дуже рідко великий заклад, безмежно відданий ідеалам науки, може похвалитися хоча б частковою відсутністю проблем із фінансами. Базбі викладав свої міркування просто бездоганно. Кожне його речення могло б послужити взірцем дохідливості, і якщо слухачам чи не всі окремо взяті твердження були набагато зрозумілішими, ніж загальна картина, то їм залишалося нарікати хіба на себе. Рада одностайно схвалила деякі дрібні поправки, запропоновані скарбником, а тоді члени у доволі стриманому гуморі вирушили пити чай. Стадок скористався нагодою, аби зателефонувати Джейн і сказати, що затримається на роботі і додому на обід не прийде.

Тільки десь біля шостої години всі підняті раніше питання звелися нарешті до одного: продажу Бреґдонського лісу. Звісно, “продажем Бреґдонського лісу” це не називали; скарбник говорив щось про “продаж ділянки, зафарбованої рожевим кольором на плані, який я, з дозволу ректора, пущу зараз довкола столу”. Втім, він відверто зізнався, що ділянка, на яку претендує НІКЕ, охоплює і частину лісу. Справді, коледж зберігав за собою смужку землі футів п’ятнадцять завширшки з південного боку Бреґдону. Члени ради заходилися вивчати план; маленький і не надто точний, він годився тільки для того, щоб скласти собі більш-менш загальне уявлення. У відповідь на запитання Базбі визнав, що, на жаль – чи на щастя, – джерело знаходиться на території, яка відходить інституту. Ясна річ, працівники коледжу матимуть право безперешкодного доступу до нього, а інститут бере на себе зобов’язання утримувати саме джерело і викладену каменем ділянку навколо у стані, який не викликатиме нарікань у найприскіпливіших археологів світу. Жодних порад скарбник не давав, а натомість просто назвав суму, яку НІКЕ пропонував коледжу. Після цього в залі запанувало неабияке пожвавлення. Переваги угоди з інститутом падали всім до ніг, наче спілі плоди. Проблема стіни вирішувалася сама по собі; те ж можна було сказати і про проблему охорони пам’яток старовини; коледж отримував значну фінансову допомогу; молодшим науковим співробітникам піднімали платню. Крім того, з’ясувалося, що в місті не було більше ділянок, які викликали б зацікавлення у НІКЕ, й у разі відмови керівництво інституту збиралося переїхати до Кембриджа. Після тривалих розпитувань скарбник навіть натякнув, що один кембриджський коледж буцімто зовсім не проти відступити велику ділянку землі, яка йому належить.

Кілька твердолобих консерваторів, для яких Бреґдонський ліс становив чи не найбільшу в житті цінність, ніяк не могли прийти до тями і збагнути, що ж насправді відбувається; здавалося, їм геть відібрало мову. Коли ж вони нарешті оговталися, то опинилися в дуже невигідному становищі; їх ледь не виставили на посміх, бо виходило, що вони сплять і бачать, як би то обгородити цілий Бреґдонський ліс колючим дротом. Коли врешті-решт на ноги звівся напівсліпий старий Джуел, у якого тремтіли руки і сльозилися очі, його голос зовсім потонув у загальному схвальному гаморі. Багато хто повернувся – дехто із щирим захопленням, – щоб поглянути на чітко окреслений профіль і напівдитяче, обрамлене сивим волоссям обличчя, яке видавалося ще блідішим на тлі сутінків, що вже почали непомітно заполонювати довгу залу. Та говорив канонік дуже тихо, і почути його могли тільки ті, хто сидів поруч. Тієї ж миті підхопився з місця і лорд Фіверстоун. Він випростався, склав руки на грудях і сказав, дивлячись старому просто у вічі:

– Якщо канонікові Джуелу нічого нам сказати, то чи не краще йому просто помовчати?

Джуел сягнув поважного віку вже перед Першою світовою, коли до старших людей ще ставилися з повагою, й так і не зумів призвичаїтися до сучасного світу. Він збентежено глянув на Фіверстоуна, і багато кому здалося, що канонік збирається з думками, аби дати лордові належну відповідь, та старий раптом лишень безпорадно розвів руками і поволі опустився на своє місце.

Справу було зроблено.


5

Вийшовши того ранку з дому, Джейн подалася до центру містечка і купила собі капелюшка. Вона завжди трохи зневажливо ставилася до жінок, які купують собі капелюшки десь так, як чоловіки купують собі випивку, – щоб заспокоїти нерви та підбадьоритися, – але їй навіть на думку не спало, що ось зараз вона робить точнісінько те саме. Джейн полюбляла одяг доволі строгого покрою і не надто яскравих кольорів, щоб кожному з першого погляду було зрозуміло: перед ним – людина серйозна й розважлива, а не якась там вітрогонка; їй здавалося, що все те шмаття її зовсім не цікавить. Тож вона навіть трохи роздратувалася, коли, виходячи з крамниці, наштовхнулася просто на пані Дімбл, яка відразу ж защебетала:

– О, привіт, люба! Що, купили собі нового капелюшка? То їдьмо до нас на обід, заодно й приміряєте обновку. Сесіл чекає в машині тут за рогом.

На останньому курсі Джейн училася в Сесіла Дімбла, викладача з Нортумберлендського коледжу. Його дружина, яку називали просто “матінкою Дімбл”, взяла собі за звичку опікуватися чи не всіма дівчатами з її групи. Не так уже й часто трапляється, щоб дружини університетських професорів приязно ставилися до студентів – а особливо до студенток, – проте пані Дімбл, здавалося, й справді їх полюбила, і вони постійно товклися у домі Дімблів, що стояв ген за рікою. До Джейн вона відчувала особливу симпатію; трапляється, що жваві й життєрадісні бездітні жінки прив’язуються отак до дівчат, яких вважають дуже милими, хоч і дещо легковажними. Останнім часом Джейн бувала у Дімблів не так часто, як раніше, і через це її трохи гризло сумління, тож вона не стала відмовлятися від запрошення. Вони переїхали міст через Вайнд на північ від Бректону, а тоді повернули на південь уздовж ріки, проминули приватні будиночки на околиці, норманську церкву, і прямою дорогою, що котилася вниз поміж стіною Бреґдонського лісу з одного боку і низкою високих тополь – з іншого, дісталися до садиби Дімблів.

– Як тут у вас гарно! – вихопилося у Джейн, коли вона вибралася з машини. Справді, сад Дімблів славився на ціле місто.

– Що ж, милуйтеся, поки ще можна, – озвався доктор Дімбл.

– Про що це ви? – здивовано спитала Джейн.

– Як, ти їй ще не сказала? – повернувся Дімбл до дружини.

– Та мені й самій це ніяк у голові не вкладається, – відповіла та. – Зрештою, пан Стадок працює у Бректоні, тож Джейн, мабуть, усе відомо.

– Уявлення не маю, про що ви говорите, – сказала Джейн.

– Ну, бачите, ваш коледж поводиться з нами дуже негарно… словом, нас звідси виганяють. Не хочуть продовжувати термін оренди.

– О Боже! – вигукнула Джейн. – Я навіть не знала, що ця земля належить Бректону.

– Отакої! – зажурилася пані Дімбл. – Звісно, одна половина світу й гадки не має, як живе друга половина. А я ж думала, що ви там умовляєте свого чоловіка принаймні спробувати нас порятувати…

– Марк ніколи не говорить зі мною про роботу.

– Добрі чоловіки з дружинами про справи не говорять, – підтримав її Дімбл, – хіба про чужі. От і моя Маргарет знає все про Бректон і нічого – про Нортумберленд. То що, ходімо обідати?

Дімбл здогадувався, що Бректон збирається продати ліс і загалом усі свої володіння на тому боці річки. Вся та місцина здавалася йому ще кращою та затишнішою, ніж тоді, коли він тільки-но оселився тут двадцять п’ять років назад, і йому страшенно кортіло поговорити про це з дружиною одного з працівників Бректонського коледжу.

– З обідом тобі доведеться почекати, доки я не побачу нового капелюшка Джейн, – мовила матінка Дімбл і швиденько повела гостю за собою нагору, втягуючи її у старомодну жіночу балачку. Джейн усе це було не надто до вподоби, та все ж їй трохи полегшало на серці; безперечно, вони з пані Дімбл  мали дуже різні погляди на життя, але з деякими її словами Джейн не могла не погодитися. Коли капелюшок нарешті відклали вбік, пані Дімбл раптом запитала:

– У вас усе гаразд, люба?

– Звісно, – відповіла Джейн. – А що? Чому ви питаєте?

– Просто ви самі на себе не схожі…

– Та ні, в мене все добре, – сказала Джейн, а про себе подумала: “Ну от, їй же до смерті хочеться знати, чи я часом не чекаю дитини. У таких жінок завжди одне в голові…”

– Можна, я вас поцілую? – ні з того ні з сього спитала пані Дімбл.

“Оце так питаннячко! – подумала Джейн. – Справді, “на розум у жінок не сподівайся”. Вона хотіла відповісти: “Звичайно”, та натомість цілком несподівано і з превеликою досадою усвідомила, що плаче. А тоді пані Дімбл раптом стала для неї просто “дорослою” – такою собі велетенською, теплою і м’якою істотою, до якої, бувало, біжиш у дитинстві вся заплакана, коли розіб’єш коліно або зламається улюблена іграшка. Коли на пам’ять Джейн приходили дитячі роки, вона часто пригадувала, як іноді намагалася будь-що вивернутися з маминих чи няниних обіймів – адже вважала себе вже “великою”. Тепер же вона ніби повернулася у ті часи, коли нерідко сама бігла до них від страху чи горя, шукаючи хоч якоїсь утіхи. Взагалі-то потреба в утісі кардинально суперечила всім сучасним поглядам на життя, та, доки вони зійшли донизу, Джейн встигла розповісти пані Дімбл, що дитини не чекає, але трохи сумує, бо дуже самотня, а ще їй наснився страшний сон…

За столом доктор Дімбл завів мову про легенди артурівського циклу.

– Просто дивовижно, – говорив він, – як там усе сходиться, навіть в дуже пізній версії, у Мелорі. Ви зауважили, що герої ніби діляться на дві групи? З одного боку чи, радше, в центрі – Ґвіневра, Ланселот і чимало іншого люду, всі надзвичайно вишукані і шляхетні, в них немає нічого специфічно британського. Але на задньому плані, так би мовити, за Артуром, купчаться всі ті темні постаті – Морґана з Морґаузою і багато інших; вони відзначаються питомо британськими рисами і зазвичай налаштовані до короля вороже, хоч і доводяться йому ріднею. І потім, усе там просто просякнуте магією… Пригадуєте ті чудові рядки про королеву Морґану, яка “підпалила цілий край жіночим чародійством”? Мерлін, звісно, теж типовий британець, хоч він і не ворог королю. Вам не здається, що це – прекрасно змальована картина британської дійсності напередодні англосаксонського завоювання?

– Що саме ви маєте на увазі, докторе Дімбл? – Джейн не зовсім вловила думку співрозмовника.

– Ну, бачите, одну частину населення становили, скажімо, “майже римляни”. Вони носили тоги, розмовляли латиною, яка, втім, зазнала сильного кельтського впливу, – нам би вона здалася подібною на іспанську. Крім того, всі вони на той час уже були християнами. Але в глибині країни, за густими лісами правили, либонь, справжні давньобританські царки, які говорили мовою, схожою на сучасну валлійську, а за жерців у них були друїди…

– А ким же був тоді сам Артур? – запитала Джейн. Вона ледь не зніяковіла, коли відчула, як на словах “подібною на іспанську” в неї тенькнуло серце.

– У цьому, власне, й питання, – відповів доктор Дімбл. – Скидається на те, що Артур походив із давнього британського роду, але був християнином і осягнув римське військове мистецтво; він намагався – і не без успіху – об’єднати країну. Його британській рідні це не припало до вподоби, а романізоване населення – всі ті Ланселоти та Лайонели – дивилося на бритів звисока. Саме тому сер Кей постає у тих легендах таким собі вайлуватим селюком: адже він належав до одного з місцевих родів. І за всім цим так і відчувається ледь прихований потяг назад, до друїдизму…

–  А яке місце посідає тут Мерлін?

– Мерлін? О, це постать надзвичайно цікава… Хтозна, можливо, спроба виявилася невдалою тільки через те, що він помер так скоро… Вам ніколи не впадало у вічі, якою достоту химерною постаттю був Мерлін? Він не належить до негідників, та водночас – чаклун. Друїд, щодо цього немає сумнівів, але знає геть усе про святий Ґрааль. “Син диявола” – твердить поговір, але ж Лайямон дає нам зрозуміти, ще це не зовсім так. Пам’ятаєте: “На небесах живе багато різних істот. Деякі з них добрі, а деякі – злі”.

– Все це звучить доволі загадково. Раніше я над цим і не замислювалася.

– Я часто думаю собі, – мовив доктор Дімбл, – чи не був Мерлін часом останнім представником чогось забутого, чогось такого, що зникло, відійшло у небуття, коли всі зв’язки з надприродним опинилися в руках або у священиків, або у чаклунів, образно кажучи, або у білих, або у чорних.

– Ну, годі вже тобі, годі, – втрутилася в розмову пані Дімбл, зауваживши, що Джейн ці слова наче трохи збентежили. – Так чи інакше, якщо той Мерлін і жив колись на світі, то це було дуже давно. Він помер багато століть тому і похований, як усім нам відомо, тут неподалік, у Бреґдонському лісі.

– Похований, але, кажуть, не помер, – поправив дружину доктор Дімбл.

Джейн мимоволі зойкнула – добре хоч, що не надто гучно, – а господар продовжував, ніби розмірковуючи вголос:

– Цікаво, що там знайдуть, коли почнуть копати рови під фундамент для того НІКЕ…

– Спочатку глину, а потім – воду, – сказала пані Дімбл. – Не думаю, що там і справді можна щось побудувати.

– Еге ж, – погодився з нею чоловік. – То навіщо тоді вони взагалі сюди перебираються? Не схоже, щоб той куций кокні Джулз був схильний до романтики, тож ледве чи він марить про те, щоб успадкувати Мерлінів плащ…

– Ще чого! – обурилася пані Дімбл.

– Так, – мовив доктор, – це не надто ймовірно. Хоч, як на мене, дехто з його людей не відмовився б таки цього плаща приміряти. Чи буде він їм до міри – то вже інше питання. От якби старий характерник сам об’явився раптом перед ними у тому своєму плащі – хотів би я тоді на них подивитися! Навряд чи це їм сподобалося б.

– Ой, Джейн зараз зімліє! – підхопилася раптом зі стільця пані Дімбл.

– Що з вами? – стривожився господар, здивовано дивлячись на зблідле обличчя гості. – Може, тут надто жарко?

– Та ні, нічого… дурниці…

– Ходімо до вітальні, – запропонував доктор Дімбл. – Обіпріться мені на руку.

Трохи згодом у вітальні, сидячи біля прочиненого вікна, за яким виднілася всипана жовтим листям трава, Джейн спробувала пояснити, чому так дивно поводиться, і розповіла Дімблам про свій сон.

– Мабуть, я виглядала останньою ідіоткою, – сказала вона насамкінець і додала: – А тепер можете провести зі мною сеанс психоаналізу.

Доктор Дімбл був просто приголомшений.

– Неймовірно… абсолютно неймовірно… – бурмотів він. – Дві голови… і одна з них – Алькасанова. Невже ми натрапили на слід?

– Годі, Сесіле, – застережливо мовила пані Дімбл.

– Гадаєте, мені треба піти до лікаря? – запитала Джейн.

– До лікаря? – перепитав доктор Дімбл так, ніби не зовсім її зрозумів. – А, он ви про що! Хочете піти до Брайзекра чи ще когось такого? – Джейн збагнула, що подумки він був тієї миті десь далеко-далеко. Очевидно, її сон нагадав йому про щось інше, та про що саме – вона не мала жодного уявлення.

Тим часом доктор Дімбл визирнув у вікно і скривився:

– Прийшов мій найтупіший учень. Доведеться зараз піти до кабінету і вислухати його твір про Свіфта, який, можу закластися, починається так: “Свіфт народився…”. Треба зосередитися, а зробити це буде ой як нелегко…

Він підвівся, підійшов до Джейн і поклав їй руку на плече.

– Послухайте, я не даватиму вам жодних порад. Та якщо ви все ж надумаєте поговорити з кимось про цей сон, то зверніться спочатку до мене або до Марджері, а ми вже підкажемо вам, куди йти.

– Ви не довіряєте панові Брайзекру? – спитала Джейн.

– Зараз я не можу нічого пояснювати, – сказав доктор Дімбл. – Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги – відразу дайте нам знати. На все добре.

Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому – не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.


*     *     *


ІІ. ОБІД У ПРОРЕКТОРА

4

Якби ви того дня отримали раптом нагоду поглянути на Еджстоу з висоти пташиного польоту, то далеко на півдні побачили б крихітну цятку, що стрімко мчала головною дорогою, а трохи згодом на сході, набагато ближче до сріблястої стрічки Вайнду, помітили б дим потяга, що рухався вперед значно повільніше.

Тією цяткою була машина, яка везла Марка Стадока до станції переливання крові у Белбері, де тимчасово розташувалися керівні структури НІКЕ. Машина та з самого початку справила на Марка вельми позитивне враження. Чохли на сидіннях були такої якості, що мимоволі виникало бажання спробувати їх на смак. А якою енергією, чоловічою силою – від жінок Марка тієї хвилини трохи млоїло – віяло від самих рухів Фіверстоуна, коли він спритно всівся за кермо, виставив у вікно лікоть і, міцно затиснувши в зубах люльку, завів двигун! Навіть вузькими вуличками Еджстоу вони їхали дуже швидко, а Фіверстоун тим часом знай сипав напрочуд влучними дотепами на адресу пішоходів та інших водіїв, які траплялися їм дорогою. Ось вони проминули залізничний переїзд та коледж святої Єлизавети, де колись вчилася Джейн, і тільки тоді лорд отримав можливість показати все, на що було здатне його авто. Мчали вони так, що навіть на напівпорожній дорозі обабіч постійно миготіли інші машини, власники яких, здавалося, вперше сіли за кермо, якісь розтелепи-перехожі, коні, собаки і кури, яким, на думку Фіверстоуна, “просто достобіса щастило”; втім, якась невдатна курка таки не встигла вчасно зійти на узбіччя. Повз них вихорем проносилися телеграфні стовпи, над головою з гуркотом пролітали мости, а села притьмом утікали назад, щоб за якусь мить зникнути за обрієм. Марк, сп’янілий від свіжого повітря і захоплений – а водночас у глибині душі й неприємно вражений – тією демонстративною зухвалістю, з якою вів машину Фіверстоун, тільки вигукував: “Як ми його?! Оце так! Сам винен!”, краєм ока поглядаючи час від часу на свого супутника та розмірковуючи про те, як вигідно вирізняється той на тлі метушливих та схильних до напускної бундючності Кері й Базбі. Довгий прямий ніс, стиснуті зуби, опуклі вилиці, сама манера носити костюм – все це не залишало жодних сумнівів, що перед тобою справжній чоловік, який впевненою рукою веде справжню машину туди, де роблять справжні справи. Невдовзі до цих справжніх справ долучиться і він, Марк… Раз чи два його все ж пройняло вагання: а чи достатньо добре лорд Фіверстоун водить машину, щоб отак стрімголов мчати вперед, геть забувши про гальма?

– На такі перехрестя нічого й зважати! – вигукнув Фіверстоун після того, як вони вкотре вийшли сухими з води, уникнувши зіткнення, – цього разу просто дивом.

– Авжеж! – крикнув Марк у відповідь. – До біса ті дурні правила!

– Самі водите? – запитав Фіверстоун.

– Бувало! – відказав Марк.

Димок, який ви побачили б на схід від Еджстоу, вказував на потяг, у якому Джейн Стадок поволі під’їжджала до селища Сент-Ен. Ті, хто прибував до Еджстоу з Лондона, мали всі підстави гадати, що це – кінцева станція. Але якщо роззирнутися навколо, то на маленькій платформі трішки віддалік можна було побачити невеличкий потяг із двох чи трьох вагонів та старенького паровоза, який химерно шипів і випускав звідкілясь ізнизу струмені білої пари. Більшість пасажирів цього потяга, здавалося, добре знає одне одного, а замість третього пасажирського вагона чіпляли часом спеціальний вагон для транспортування худоби. На платформі тут зазвичай громадилися великі плетені кошики з кролячими тушками або різним іще живим домашнім птаством; поруч походжали чоловіки у брунатних капелюхах та крагах, а іноді снували й собаки – тер’єри або вівчарки, які вже давно звикли мандрувати залізницею. Відходив той потяг о пів на другу; в одному з вагонів, що, час од часу посмикуючись, неспішно сунули за паровозом по насипу, сиділа й Джейн, споглядаючи Бреґдонський ліс крізь гілля поближніх дерев, на якому багряніло й жовтіло подекуди ще не опале листя; далі вони проминули переїзд біля Бреґдон-Кемпу, а тоді попри межу Броул-Паркського маєтку (в одному місці поміж деревами промайнула велика центральна садиба) дісталися до першої зупинки на станції Герцогський Ітон. Тут, як і згодом у Вулгемі, Кюр-Гарді і Форстоунзі, потяг, ніби зітхаючи, зупинявся, трохи подавшись назад; гуркотіли молочні бідони, по платформі гупали грубі черевики, а потім раптом западала тиша. Через вікно пригрівало осіннє сонце, і до вагона проникали польові й лісові запахи з-поза крихітної станції; складалося враження, що залізниця становить таку ж невід’ємну частину довкілля, як і ті поля та ліси. На кожній зупинці одні пасажири виходили з вагона, інші – заходили; то були і чоловіки з поморщеними, схожими на печене яблуко обличчями, і жінки у прикрашених штучними плодами капелюшках, і школярі. Втім, Джейн усіх їх якщо й помічала, то тільки краєм ока; теоретично вона вважала себе радикальною демократкою, але насправді поза книгами та часописами жодна верства населення – окрім хіба її власної – ще не набула для неї реальних обрисів. А між станціями тим часом пропливали химерні острівці, на позір настільки відокремлені від навколишньої дійсності, що, здавалося, достатньо на ходу вистрибнути з вагона, захопивши їх зненацька, аби здобути достоту неземне блаженство… Ось промайнув дім, за яким бовваніло кілька копиць сіна, а навколо розляглася широка зорана нива; ось стоять один за одним двійко підстаркуватих коней; ось маленький сад, в якому сушиться розвішена на мотузці білизна, а онде причаївся кролик: він вражено витріщив на потяг свої схожі на чорні цяточки оченята і настовбурчив вуха – ну чисто тобі два знаки оклику. Чверть по другій вони прибули до Сент-Ен; тут кінчалася і залізниця, і, здавалося, взагалі геть усе. За станцією в обличчя Джейн війнуло прохолодне повітря, і це її неабияк збадьорило.

Хоч усю другу половину дороги потяг, натужно попихкуючи парою і важко поскрипуючи на закрутах, пнувся під гору, далі все одно треба було ще трохи підніматися пішки, бо селище лежало на вершині пагорба – така картина звична радше для Ірландії, ніж для Англії, – а станція розташовувалася дещо віддалік. Дорогою, що звивалася між високими берегами, Джейн дісталася до церкви і відразу повернула ліворуч, на Саксон-Крос. По ліву руку будинків не було – там росли в ряд високі буки, за якими стрімко спадала донизу неогороджена рілля, а далі простягалася лісиста рівнина, яка синіла, скільки сягало око, до самісінького обрію. То була, мабуть, найвища точка всієї навколишньої місцевості. Праворуч же тягнулася хтозна й куди висока стіна. В ній виднілися двері, а біля дверей висів старий залізний дзвінок. Джейн раптом відчула приплив рішучості. Хоч вона й була певна, що, приїхавши сюди, впорола дурницю, та все ж подзвонила. Коли дзеленчання стихло, запала тиша, від якої тут, на височині, аж повівало якоюсь прохолодою; тиша ця тривала так довго, що Джейн уже стало здаватися, наче ніхто в цьому домі й не живе, і вона саме роздумувала, подзвонити ще раз чи повернутися і піти геть, коли за дверима почулися швидкі кроки.

Тим часом авто лорда Фіверстоуна вже давно прибуло у Белбері – розкішний особняк епохи Едварда VII, споруджений на замовлення одного мільйонера, який страшенно захоплювався Версалем. Складалося враження, що особняк цей пізніше пустив обабіч пишну парость трохи новіших та нижчих, сірих на вигляд будівель, де й розмістилася станція переливання крові.


*      *      *


VI. ТУМАН

2

Впродовж кількох наступних днів дедалі сильніше впадали у вічі деякі речі, котрі згодом відіграли помітну роль у нашій історії.

Туман, який оповив було й Еджстоу, і Белбері, не розвіювався, а, навпаки, ставав дедалі густішим. В Еджстоу говорилося, що він “іде від ріки”, але насправді імла повисла щільною пеленою над цілою центральною Англією. Місто вкрила справжня ковдра вогкої мряки, яка повільно осідала геть на всьому; на вкритих вологою столах можна було писати, а працювати доводилося при світлі навіть серед білого дня. Затяті противники змін могли й у цьому знайти привід для втіхи: тепер вони принаймні не бачили на власні очі, що діялося на місці, де колись зеленів Бреґдонський ліс; там лише безперервно щось брязкало, гугоніло та стугоніло, а ще звідти час від часу долинали крики та гучна лайка.

Декому полегшало на душі вже від того, що туман сховав усе це від їхніх очей, бо за рікою справді відбувалося щось достоту огидне і жахливе. Інститут координованих експериментів щораз сильніше й сильніше стискав Еджстоу у своїх лещатах. Сама річка, яка ще зовсім недавно вигравала то брунатно-зеленими, то бурштиновими, то сріблястими переливами, вже не бавилася з листям очеретів і не пестила попід берегами червонувате коріння дерев, а текла важким, темним і каламутним потоком, несучи незліченні цурпалки деревини, шматки паперу, порожні бляшанки та недопалки, поміж якими траплялися часом і райдужні плями нафти чи бензину. Проте ділянки на тому березі інститутові виявилося мало – і тоді він перейшов через ріку. Спочатку НІКЕ викупив був усі землі впритул до лівого, тобто східного, берега, однак тепер лорд Фіверстоун і професор Фрост у ранзі повноважних представників інституту викликали до себе Базбі, і скарбник уперше почув про те, що Вайнд пустять новим руслом, а отже, ріки в Еджстоу більше не буде. Ця інформація, звісно, мала ще суворо конфіденційний характер, та інститут, очевидно, вже здобув у суспільстві достатній вплив, аби втілити цей задум у життя. Відтак з’явилася потреба уточнити межі земельних ділянок. Коли Базбі збагнув, що НІКЕ має намір розширити свої землі так, що вони починатимуться буквально під вікнами коледжу, у нього відвисла щелепа. Трохи оговтавшись, він, ясна річ, рішуче відмовився – і тоді йому вперше натякнули, що в такому разі спірну ділянку просто реквізують. Сьогодні коледж іще може продати її за грубі гроші, та якщо інститут раптом наразиться на якийсь опір, то землю заберуть силоміць, запропонувавши взамін суто номінальну компенсацію. Під час цієї розмови стосунки між скарбником і Фіверстоуном псувалися просто на очах. Базбі довелося скликати надзвичайне засідання ради; він постарався якомога м’якше пояснити колегам стан речей, але й сам був до глибини душі вражений тим, яка хвиля ненависті здійнялася в залі після його виступу. Марно скарбник нагадував, що ті, хто зараз обурювався найголосніше, самі ще недавно голосували за те, аби продати ліс інститутові; втім, так само марно обурювалися й члени ради. Коледж потрапив у пастку. Вузьку смужку землі на лівому березі Вайнду продали; властиво, йшлося про прибудовану до східної стіни коледжу терасу, яка нависала над самою водою. Через добу інститутські робітники перекинули через приречену річку дощані кладки і заходилися переносити на лівий берег силу-силенну всякої всячини, звалюючи все те просто під стінами коледжу, і незабаром від затишної тераси залишилися самі спогади, а зяюче вікно Генрієти Марії засипали купою якогось мотлоху; з другого боку та купа сягала майже до східного вікна каплиці.

У ті дні чимало люду відцуралося “прогресистів” і пристало до їхніх опонентів, а ті, що залишилися, стали ще згуртованішими, адже скрізь наштовхувалися на відверту ворожість. Хоч сам коледж опинився на межі розколу, в місті не злюбили всіх бректонців без винятку, бо ж на загальне переконання саме вони завинили в тому, що НІКЕ взагалі перебрався до Еджстоу. Чесно кажучи, то була неправда, бо багато хто з вищого керівництва університету тоді повністю їх підтримував і схвалював чи не всі їхні наміри, але тепер про це воліли не згадувати. Базбі, не вагаючись, ділився з усіма, хто хотів його слухати, висновками, які виніс із розмови з Фіверстоуном і Фростом – мовляв, навіть якби рада й відмовилася продати землю над річкою, то це все одно нічого б не дало, – та йому ніхто не вірив, і до коледжу ставилися в місті дедалі гірше й гірше. Студенти перестали ходити на лекції, які читали бректонські викладачі, а скарбника і навіть Богу душу винного ректора відверто ображали просто на вулицях.

Пересічні городяни, які зазвичай дивилися на університет трохи косо, цього разу мали серйозний привід непокоїтися разом із викладачами і студентами. Ні лондонські газети, ні навіть “Еджстоу телеграф” майже не згадували про інцидент, під час якого було розбито вікна у Бректонському коледжі, але на цьому все не закінчилося. В місті подейкували про те, що на одній із убогіших вулиць поблизу залізничної станції хтось на когось напав, та про дві бійки десь у пабі. У газети надходило щораз більше скарг на інститутських робітників, які поводилися в місті зухвало і знай наражалися на неприємності, проте ці скарги одна за одною потрапляли просто до кошика для сміття, а очевидці прикрих подій здивовано читали в “Еджстоу Телеграф” про те, що новий інститут щасливо освоюється в місті, і про теплі, приязні стосунки, які налагоджуються між його працівниками та місцевими мешканцями. Хто на власні очі нічого поганого не бачив, а тільки чув про той чи інший випадок, нетерпляче чекав чергового випуску газети, сподіваючись дізнатися подробиці, проте, не знайшовши у “Телеграф” ані півслова на цю тему, переконував себе, що все це тільки чутки та й годі або ж хтось просто передав куті меду. Хто бачив, писав лист за листом у різні видання – та от тільки пуття з того не було жоднісінького.

Втім, якщо стосовно окремих епізодів можна було ще вагатися, то деякі речі були настільки очевидними, що сумніватися в них не доводилося. Місто заполонили натовпи приїжджих; винайняти кімнату в готелі чи посидіти з приятелем десь у барі вдавалося тепер далеко не завжди. У крамницях було не проштовхатися: грошей захожим, очевидно, зовсім не бракувало, і ціни на все невпинно повзли вгору. Доїхати кудись автобусом чи потрапити до кінотеатру перетворилося тепер на проблему. Спокійні будинки на зроду-віку тихих вулицях, здавалося, здригалися до самих підвалин, коли повз них раз по раз гуркотіли навантажені бозна-чим важкі автомобілі, на дорогах то тут, то там гучно ревіли клаксони, а на тротуарах знай миготіли різні чужинецькі обличчя – переважно доволі неприємні на вигляд. У невеликому провінційному містечку на взірець Еджстоу навіть люди з сусідньої округи зазвичай вважаються чужинцями; тепер же повсюди в тумані сновигали незнайомці, цілісінький день стояв страшенний гамір, хтось свистав, хтось співав, хтось горлав, хтось лаявся – коли північною говіркою, коли по-валлійськи, а коли й по-ірландськи. “Добром це не закінчиться”, – говорили городяни; незабаром панівною стала інша думка: “Послухайте, таке враження, що вони самі лізуть на рожен!” Ніхто вже й не пригадає, кому першому навернулося на язик сказати: “Нам потрібно більше поліції”. І тільки тоді газета ніби спам’яталася, і в ній з’явилася коротенька замітка – така собі хмаринка з долоню завбільшки, – де несміливо натякалося на те, що місцева поліція просто не здатна належним чином виконувати свої обов’язки за нових обставин.

Джейн усього цього майже не зауважувала; в ті дні вона просто, як то кажуть, нудила світом, бо зовсім не знала, як бути далі. Хтозна, може Марк покличе її до себе у Белбері? А може, плюне на той інститут і повернеться додому? З його листів, туманних і розпливчастих, зрозуміти щось було годі. Може, варто все ж поїхати до Сент-Ен та побачитися з Деністонами? Сни не зникли, але Деністон мав рацію: відколи вона стала сприймати їх як “новини” – наскільки могла, звісно,  – їй стало легше; хтозна, чи інакше у неї вистачило б сил усе це витримати. Один сон, у якому, фактично, нічого й не відбувалося, повторювався знову і знову: Джейн лежить у своєму ліжку, але біля узголів’я  сидить на стільці якийсь чоловік, пильно стежить за нею і час від часу щось записує у блокноті. Запише і сидить далі, спокійно й терпляче, наче лікар. Це доволі бліде обличчя й так уже було їй знайоме, а тепер вона вивчила його майже досконало: пенсне, чітко окреслені риси, маленька гостра борідка. Напевне, і він уже б її вивчив – якби тільки міг бачити – принаймні не гірше, ніж вона його, адже не просто так стільки часу сидить тут над нею… Коли сон наснився вперше, Джейн Деністонам не написала, та й наступного разу зволікала, аж доки відсилати листа було вже пізно. Десь у глибині душі вона сподівалася, що, не отримуючи від неї вісток, вони приїдуть знову. Словом, їй дуже хотілося, щоб її потішили та розрадили, але самій їхати до Сент-Ен і зустрічатися там із тим керівником… ні, це вже трохи занадто. Не можна допустити, щоб вони втягнули її у ті свої справи…

Марк тим часом працював над реабілітацією Алькасана. Досі стикатися з поліцейськими досьє йому не доводилося, тож як слід в усьому розібратися було дуже непросто, і Фея невдовзі це помітила, хоч він і намагався не подавати виду. “Треба звести тебе з капітаном, – сказала вона, – він підкаже, за які ниточки тягнути”. Тож відтоді Марк став працювати пліч-о-пліч із її правою рукою – капітаном О’Гарою, симпатичним на вигляд сивим чоловіком, який розмовляв із сильним ірландським акцентом, походив із давнього роду і мав маєток у Каслмортлі. Хоч Марк і соромився в цьому зізнатися, але досьє з численними реєстрами, картотекою та безліччю підшивок із найрізноманітнішими документами так і залишилося для нього таємницею за сімома печатями. Тому матеріали переважно підбирав О’Гара, а Марк просто писав, і навіть ремствувати, що журналістика – то, мовляв, зовсім не його покликання, тепер якось не випадало. Писав він і справді дуже непогано (досі це, до речі, сприяло його науковій кар’єрі набагато більше, ніж йому хотілося визнавати), і статті та листи про Алькасана вдавалися. Їх друкували у таких газетах, куди Марк ніколи в житті не пробився би під власним іменем; лік читачів тут ішов на мільйони. Хай там як, а це було все ж приємно.

Поділився Марк із капітаном О’Гарою і своїми фінансовими проблемами. Коли в інституті платять? Бо йому трохи бракує дрібних грошей: першого ж дня у Белбері він загубив гаманця і так потім його й не знайшов. О’Гара у відповідь тільки розреготався:

– То підійдіть до економа, він вам і дасть, скільки треба.

– А потім їх вирахують із наступної платні, так?

– Чоловіче, – сказав капітан, – якщо ви вже потрапили до нашого інституту, нехай береже його Господь, то не мусите забивати собі баки такими питаннями. Ми ж маємо намір взяти під свій контроль всю фінансову систему в країні, чи не так? З грошима проблем не буде… самі їх робитимемо.

– А як же… – почав було приголомшений Марк, проте обірвав на півслові і лишень через кілька секунд додав: – Але ж якщо захочеш піти з інституту, з тебе все одно спитають…

– Про що це ви, молодий чоловіче? – здивувався О’Гара. – Звідси так просто не йдуть. Принаймні на моїй пам’яті пішов тільки старий Гінджест…

На той час слідство у справі Гінджеста встановило лише, що “вбивство було скоєне невідомим (або невідомими)”. Заупокійну службу відправляли у каплиці Бректонського коледжу.

Туман стояв уже третій день. Він став таким густим, що розгледіти щось крізь нього не вдавалося нікому – від напруження тільки починали боліти і сльозитися очі, – і ніби притлумлював усі звуки; в каплиці чутно було тільки, як монотонно спадають на бруківку краплі з дерев і дахів та галасують десь за стіною інститутські робітники. Пломінці над свічками, які горіли в каплиці, непорушно здіймалися догори, освітлюючи хіба туман, що клубочився навколо якимись ніби засмальцьованими пасмами, і майже не кидали світла на саме приміщення; якби не приглушене покашлювання і човгання ніг, то годі було б і здогадатися, що в каплиці зібралося чимало люду. Кері, з голови до п’ят у чорному, бовванів у білій імлі біля входу і через те видавався якимсь неприродно великим; він занепокоєно походжав туди й сюди поміж лавками, бідкаючись, що через туман “тлінні останки” можуть привезти із запізненням, і не без прихованого задоволення усвідомлюючи, яка відповідальність лежить у нього на плечах через усі ці клопоти з похороном. Взагалі на похоронах Кері був просто незамінний: по-чоловічому стримано і мужньо зносив він біль утрати, яка вражала його у саме серце і сповнювала гіркотою, проте й на мить не дозволяв собі забути, що власне на ньому великою мірою держиться цілий коледж, тож треба просто зціпити зуби і не давати волі почуттям. Якщо на похороні були присутні люди зі сторони, то, йдучи з коледжу, вони частенько перемовлялися: “Ви бачили, проректор просто з лиця спав, але тримається, ото молодчага”. Як не дивно, у такій поведінці Кері не було й краплі лицемірства. Він так звик втручатися у життя своїх колег, що без жодних докорів сумління втручався і в їхню смерть. Якби Кері мав аналітичний розум, то, либонь, рано чи пізно впіймав би себе десь на такому почутті: не може ж його впливовість, дипломатичний хист, вміння згладжувати гострі кути і смикати за потрібні ниточки зависнути у повітрі тільки через те, що хтось уже не дихає!

Заграв орган, і музика заглушила все: і кашель та шарудіння всередині, і звуки, що доносилися ззовні: незмінно роздратовані голоси робітників, скреготіння металу і навіть гучне гупання, що час від часу струшувало цілу каплицю: то під стіни надворі скидали якісь загадкові вантажі. Як і передбачав Кері, через туман машина, що мала привезти гріб із тілом покійного, затримувалася, й органіст грав уже добрих півгодини, коли біля дверей почалося пожвавлення і Гінджести обидвох статей – переважно зодягнуті у жалобу провінційні аристократи, які трималися неприродно прямо, – стали займати відведені для них місця. Принесли ректорський жезл, з’явилися педелі та цензори, а за ними – сам ректор університету; далі увійшли, співаючи, хористи, і щойно тоді внесли гріб, який химерним острівцем живих квітів поплив крізь туман, що ніби вливався до каплиці через відчинені двері, – ще густіший, холодніший і вогкіший, ніж досі. Почалася служба.

Правив канонік Сторі. Голос його ще не зовсім утратив колишню красу, а ще своєрідна краса крилася і в тому, що він перебував ніби осторонь від усіх решта – і через свою віру, і через глухоту. Канонік анітрохи не переймався тим, що виголошує молитви над тілом гордого старого атеїста, адже ні сном ні духом не підозрював про Гінджестове безвір’я і навіть не здогадувався про те, у який чудернацький переспів зливаються його слова з голосами знадвору. Ґлосоп аж здригнувся, коли один із тих голосів – у каплиці тієї миті саме стояла врочиста тиша – зненацька загорлав: “Гей, ти, придурку, забери до дідька своє лапище, бо розчавлю!”, а канонік незворушно відповів: “Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре!”. “От як заїду зараз по пиці!” – знов озвався голос за стіною. “Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне”, – відказав Сторі.

– Боже, яка ганьба… – прошепотів Кері скарбникові, який сидів поруч із ним. Втім, дехто з присутніх, особливо молодших, ледь стримувався від сміху і шкодував, що немає Фіверстоуна – той би вже повеселився.


*      *      *


VIII. МІСЯЧНЕ СЯЙВО НАД БЕЛБЕРІ

2

Сонце давно вже піднялося над обрієм, коли Джейн ще крізь сон відчула водночас і радість, і полегшення; якби поставила собі за мету те почуття висловити, то, либонь, проспівала би щось на взірець: “Радій, о ти, що спиш, відкинь свою печаль. Попереду тебе чека щаслива даль”. А коли вона нарешті прокинулася і побачила, що лежить, охоплена приємною знемогою, в ліжку, на яке падає з вікна косе проміння холодного зимового сонця, то зраділа ще більше. “Тепер він уже точно дозволить мені залишитися тут”, – подумалося їй. Трохи пізніше до кімнати увійшла пані Меґз, принесла сніданок і розпалила вогонь у каміні. Джейн сіла в ліжку і поморщилася від болю: дивна, трохи завелика нічна сорочка (коли вона її вдягнула, згадати було годі) прилипла до опіків, які відразу дали про себе знати. У поведінці Айві відчувалася якась ледь вловима переміна:

– Як гарно, що ми тепер тут обидві, правда, пані Стадок? – сказала вона, ніби натякаючи, що відтепер вони пов’язані між собою тісніше, ніж досі. Втім, замислюватися над цим Джейн зовсім не хотілося.

Невдовзі після сніданку прийшла панна Айронвуд, зробила їй перев’язку і запевнила, що скоро все буде гаразд.

– Пополудні можете встати, пані Стадок, – мовила вона, – а поки що я б на вашому місці полежала. Може, хочете щось почитати? У нас тут чималенька бібліотека.

– Тоді принесіть мені, будь ласка, книжки про Керді, – попросила Джейн. – А ще я почитала б “Менсфілд-парк” і Шекспірові “Сонети”. – Та коли пані Айронвуд повернулася з книжками, Джейн уже знову солодко спала.

Біля четвертої вона прокинулася, і коли до кімнати зазирнула пані Меґз, сказала, що напевне зараз встане.

– От і чудово, пані Стадок, – втішилася та. – За хвилинку я принесу вам чаю, а тоді приготую ванну – вона тут поруч… тільки вижену звідти Пана Бультитюда. Коли надворі холодно, він сидів би там цілими днями, ледащо…

Пані Меґз зникла, а Джейн тим часом вирішила, що досить уже марнувати час у ліжку – вона, звісно, й сама дасть собі раду з тим ексцентричним Паном Бультитюдом. Їй чомусь здавалося, що відразу за порогом на неї чекає безліч усіляких цікавих і приємних речей. Отож вона накинула на плечі плаща, взяла рушник і вирушила на пошуки ванної; саме тому пані Меґз, піднімаючись за якусь хвилину сходами, почула приглушений зойк і побачила, як зблідла Джейн притьмом вискакує з ванної і захлопує за собою двері.

– Ой лишенько! – розсміялася Айві. – Треба було вас попередити. Ну, нічого, зараз ми його звідти витуримо, – і, поставивши тацю з чаєм на підлогу, рушила до ванної.

– А він вас не… зачепить? – пробелькотіла Джейн.

– Де там, він у нас цілком безпечний, – запевнила Айві. – Тільки-от зрушити його з місця не так уже й просто… тобто не так просто для нас із вами, бо якби сюди нагодилася панна Айронвуд чи господар, то він би швиденько звідти вшився…

На цих словах вона відчинила двері – за ними біля ванни сидів навпочіпки величезний бурий ведмідь з крихітними оченятами й чималим опасистим черевцем. Айві довгенько корила його й ганила, вмовляла і навіть вгостила кількома штурханцями, а він знай невдоволено пихтів і сопів, аж доки врешті-решт не підвівся і страшенно повільно не посунув із ванної в коридор.

– Ти б краще вийшов надвір та трохи порухався, лежебоко, – не вгавала Айві. – І не соромно тобі людей лякати?.. Не бійтесь, пані Стадок, він у нас зовсім ручний. Хочете його погладити? Ану, ходіть-но сюди, Пане Бультитюд, поздоровкайтеся з панею.

Джейн невпевнено простягнула руку, та Пан Бультитюд був явно не в гуморі і не звернув на неї жоднісінької уваги. Він проминув її, пройшов ще кілька кроків, а тоді цілком несподівано всівся долі просто посеред коридору. Посуд на таці у Джейн під ногами задзеленчав, а внизу всі точно вже здогадалися, що то Пан Бультитюд вирішив трохи перепочити.

– Він що, отак гуляє по цілому будинку? Думаєте, це безпечно? – розгублено запитала Джейн.

– Пані Стадок, навіть якби господар захотів привести в дім тигра, то й тоді це було б цілком безпечно, – заявила Айві, і в голосі у неї прозвучали врочисті нотки. – Уміє він поводитися з тваринами… ото поговорить з ними, знаєте, по-своєму, і все, вони вже й оком на вас не поведуть, можете з них хоч мотузки сукати. Та й з нами вміє… ну, ви самі побачите.

– Якби ви були такі ласкаві віднести чай до мене в кімнату… – трохи прохолодно мовила Джейн.

– Звісно, – сказала Айві, спершись об одвірок, – ви могли б приймати ванну і в товаристві Пана Бультитюда… та тільки він такий великий і все-все розуміє, ну геть-чисто тобі людина… не знаю, чи це було б пристойно.

Джейн взялася за клямку.

– Добре, то я вас залишу, – мовила Айві, все ще не рухаючись з місця.

– Дякую, – сказала Джейн.

– Маєте все, що треба?

– Так, усе.

– То я пішла, – Айві начеб уже й справді зібралася йти, проте тут-таки знову повернулася до Джейн і додала: – Ми всі внизу на кухні: і матінка Дімбл, і я, і всі решта.

– О, то й пані Дімбл тут? – запитала Джейн, легенько наголосивши на слові “пані”.

– Тут усі звуть її матінкою Дімбл, – сказала Айві. – Я певна, вона нічого не матиме проти, якщо й ви її так називатимете. Справді, якщо подумати, то веселенький у нас тут дім… але за день-два звикнете, от побачите. Гаразд, то я пішла, а ви не баріться, бо чай охолоне… І взагалі, я б на вашому місці ванну не приймала, доки ті опіки не позагоюються.

Помившись, одягнувшись і зачесавшись – хоч щітка до волосся і дзеркало тут були доволі дивні, – Джейн вирушила на пошуки інших мешканців маєтку. У довгому коридорі панувала тиша – зимового пополудня така тиша буває в цілому світі хіба на горішніх поверхах великого дому. Вона дійшла до місця, де один коридор перетинався з іншим, і тут почула якісь глухі удари, розділені нерівномірними проміжками часу. Зиркнула праворуч: там коридор закінчувався еркером, а зі стелі звисала боксерська груша, яку раз по раз меланхолійно лупцював, стоячи на задніх лапах, Пан Бультитюд. Джейн розважливо вирішила звернути ліворуч і невдовзі натрапила на сходи, що вели вниз, у просторий вестибюль; світло лилося туди і з вікон, і з каміна, де палахкотіло яскраве полум’я. Навпроти починалися інші сходи, що виходили нагорі у тінисте приміщення, звідки, либонь, можна було потрапити до покоїв господаря. Від усього тут віяло якоюсь врочистістю, і Джейн ішла донизу ледь не навшпиньки; чи не вперше їй напрочуд ясно пригадалися останні хвилини у блакитній кімнаті і те дивовижне відчуття, якого довелося тоді зазнати. Опинившись внизу, вона відразу збагнула, куди йти далі, й, орієнтуючись на голоси, зійшла ще на два східці нижче, проминула опудало щуки у скляному футлярі, великий старовинний годинник і ввійшла до кухні.

У чималій печі весело потріскували дрова; відблиски падали на пані Дімбл, яка сиділа в кріслі біля столу і чистила овочі. Айві Меґз із Камілою поралися біля плити – в печі тут, очевидно, не готували, – а в інших дверях, за якими, безперечно, була посудомийня, стояв, витираючи руки, високий сивоголовий чоловік в гумових чоботях. Виглядало на те, що він допіру працював у саду.

– Заходьте, Джейн, – привіталася матінка Дімбл. – Ми й так не дамо вам сьогодні нічого робити, то просто сідайте собі ось тут біля столу, посидимо собі, побалакаємо. Це – пан МакФі, хоч, як по правді, сьогодні він тут бути не повинен. Ну, та все одно треба вам його відрекомендувати.

Пан МакФі старанно витер руки, повісив рушник на гачок за дверима, а тоді підійшов до Джейн, доволі церемонно вклонився і простягнув їй руку. Долоня в нього була велика і шорстка, а обличчя – проникливе, з чітко окресленими рисами.

– Дуже радий запізнатися з вами, пані Стадок, – мовив він. Джейн здалося, що говорить МакФі з шотландським акцентом, та насправді вимова у нього була ольстерська.

– Не вірте жодному слову, Джейн, – посміхнулася матінка Дімбл. – Він тут ваш перший ворог, бо не йме віри вашим снам.

– Пані Дімбл, – сказав МакФі, – я ж уже не раз пояснював вам різницю між особистою довірою до когось і вірогідністю, якщо дозволите, певних свідчень. Перша належить до царини психології…

– А від другої тільки світом нудиш, – докинула матінка Дімбл.

– Не звертайте на неї уваги, пані Стадок, – мовив МакФі. – Я й справді дуже радий вітати вас тут, у нас. А те, що я не раз вважав своїм обов’язком наголосити на необхідності проведення суто наукових експериментів, які підтвердили б або спростували вірогідність всього того, що ви бачите у своїх снах, жодним чином не торкається вас особисто.

– Звісно, – не надто впевнено, навіть трохи розгублено погодилася Джейн. – Ви маєте право на власну думку…

Жінки розсміялися, а МакФі відповів, трохи підвищивши голос:

– Пані Стадок, у мене немає думок із того чи іншого… зрештою, з будь-якого приводу. Мені вистачає фактів та їхніх наслідків – і все. Якби люди висловлювали поменше думок, – на останньому слові він невдоволено поморщився, – то на світі говорили б і друкували набагато менше всіляких нісенітниць.

– Цікаво, а кого ж це в нас у домі найбільше чути? – озвалася Айві Меґз (Джейн це трохи здивувало).

МакФі незворушно глянув на неї, а тоді витягнув із кишені маленьку олов’яну табакерку і видобув звідтіля пучку тютюну.

– Чого ви взагалі тут шукаєте? – не вгавала Айві. – Сьогодні жіночий день, забули?

– Я тільки хотів запитати, чи не залишили ви мені трохи чаю…

– А вчасно не можна було прийти? – поцікавилася Айві. Джейн подумала, що вона говорить із МакФі тим же тоном, яким недавно розмовляла з ведмедем.

– Зайнятий був, – виправдовувався ольстерець, сідаючи до столу. – Прополював селеру. Жінки, звичайно, багато на чому знаються зовсім не зле, але до городу їх краще не підпускати…

– Що означає – “жіночий день”? – запитала Джейн у матінки Дімбл.

– У нас тут немає прислуги, – пояснила та, – ми все робимо самі. Працюємо по черзі: одного дня – жінки, наступного – чоловіки… Даруйте? Ні, це дуже розумний устрій. Бачите, господар вважає, що чоловікам і жінкам не варто поратися по господарству разом – неодмінно посваряться. І знаєте, щось у тому таки є. Звісно, коли тут порядкують чоловіки, ми намагаємось не надто прискіпуватися… але загалом у них все виходить дуже непогано.

– Але чого б ото взагалі сваритися? – здивувалася Джейн.

– Ну, розумієте, просто у чоловіків і в жінок, скажімо, трохи відмінні методи. Чоловіки, бачте, не вміють допомагати, коли ви щось робите. Якщо треба, вони самі все зроблять, але просто допомагати – ні, це не для них, вони відразу дратуються, і те їм не так, і се їм не так…

– Основна проблема співпраці між представниками різних статей полягає у тому, що жінки говорять, не вживаючи іменників, – заявив МакФі. – От, наприклад, працюють на кухні двоє чоловіків, і один із них каже іншому: “Постав цю миску у більшу миску, вона на верхній полиці у зеленому креденсі”. Все ясно, правда? А як скаже жінка? “Постав це у те он туди”. А коли ви перепитаєте: “Куди-куди?”, відповість: “Таж туди, куди ж іще?!”, і потім ще й дивуватиметься, мовляв, це ж треба бути таким недотепою.

– Ось ваш чай, – сказала Айві, – і шматок пирога вам зараз принесу, хоч ви на це й не заслужили. А поїсте – йдіть собі нагору і балакайте там про свої іменники.

– Не про іменники, а за допомогою іменників, – поправив її МакФі, але вона вже вийшла. Джейн, скориставшись нагодою, нахилилася до матінки Дімбл і тихо сказала:

– Пані Меґз почувається тут, як удома.

– Вона і є тут удома, люба.

– Хочете сказати, вона тут прислуговує?

– Ну, не більше, ніж будь-хто інший у цьому домі. Ви ж знаєте, вона втратила будинок. Їй просто ніде більше подітися.

– Тобто господар просто її тут притулив?

– Ну звісно. А чому ви питаєте?

– Ну… не знаю… Мені, мабуть, трохи дивно, що вона отак просто називає вас матінкою Дімбл. Сподіваюсь, це не звучить надто по-снобськи…

– Ви забуваєте, що господар притулив тут не тільки Айві, але й нас із Сесілом.

– Жартуєте?

– Анітрохи. Айві і ми з Сесілом тут тому, що нас викинули з власних осель, нам просто ніде більше жити. Принаймні, нам із Айві. З Сесілом усе трохи інакше.

– А господар знає, що пані Меґз так із усіма тут говорить?

– Люба моя, тільки не питайте мене, що знає і чого не знає господар…

– Розумієте, коли ми розмовляли, він сказав, що не варто надавати надто великого значення рівності. Натомість у домі в нього, здається, все дуже демократично…

– Я ніколи й не намагаюся зрозуміти все, що наш господар говорить з цього приводу, – зізналася матінка Дімбл. – Можливо, він мав на увазі духовну рівність – а ви ж не вважаєте себе духовно вищою за Айві, правда? – або говорив про шлюб.

– А його погляди на шлюб ви розумієте?

– Люба Джейн, наш господар – чоловік дуже розумний, та все ж він, зрештою, чоловік, до того ж – неодружений. Коли він розмірковує про шлюб чи переповідає думки своїх очільників, я іноді думаю собі: навіщо стільки гучних слів, адже все так просто і само собою зрозуміло, що тут і говорити нема про що. Та в наш час, мабуть, багатьом жінкам, особливо молодим, усе ж корисно це послухати.

– Здається, і такі жінки не мають з цього великої користі…

– Напевне, я тут не надто справедлива. Нам було легше. Нас виховували на молитовнику й оповідках із щасливим кінцем. Ми завжди були готові любити, поважати і слухатися, і займалися рахунками, і носили спідниці, і любили вальси…

– Вальси такі гарні, – озвалася Айві Меґз, яка щойно повернулася до кухні із шматком пирога для МакФі, – такі старовинні…

Тут відчинилися двері, і з коридора почувся голос: “Ну, то заходь, якщо заходиш”. Відтак усередину впурхнула дуже гарна з себе галка, за нею ввалився Пан Бультитюд, а останнім увійшов Артур Деністон.

– Артуре, я ж просила тебе не приводити сюди того ведмедя, коли ми куховаримо, – обурилася Айві. Тим часом Пан Бультитюд, який, очевидно, і сам не був певен, як прийме його товариство, тихенько – принаймні, так йому здавалося, – продибуляв через усеньку кухню і всівся на підлогу просто за кріслом матінки Дімбл.

– Щойно повернувся доктор Дімбл, але відразу пішов до господаря, – повідомив Деністон. – Вони чекають і вас, МакФі.


*      *     *


Х. ЗАХОПЛЕНЕ МІСТО

2

Марк зачинив двері до Візерового кабінету і тут же подумав: “Геть звідси, негайно! Доки вони там удвох, у мене є принаймні хвилина.” Навіть не зазирнувши до себе, щоб узяти капелюха, він притьмом збіг сходами донизу і вискочив надвір. Втримати його тієї миті у Белбері можна було хіба силоміць. Треба за будь-яку ціну попередити Джейн… а от що робити далі – хтозна. Навіть до Америки, яка раніше не раз служила притулком для різних втікачів, виїхати, мабуть, не вдасться, адже в газетах писали, що й у Сполучених Штатах, і в Росії гаряче вітають НІКЕ і всі починання нового інституту. Автором тих статей був, напевне, такий же бідолаха, таке ж сліпе знаряддя, як і він сам. Так чи так, а і на кораблі, якщо йому пощастить потрапити на борт, і в будь-якому іноземному порту, якщо поталанить туди дістатися, завжди слід сподіватися на зустріч із людьми НІКЕ, який, здавалося, обплутав своїми тенетами чи не кожну країну.

Перейшовши дорогу, Марк опинився під деревами. Відколи він вийшов із кабінету заступника директора, не минуло й хвилини, його не обігнала жодна жива душа, а проте попереду на стежці, як і вчора, з’явилася нараз довготелеса, трохи сутула постать, що поволі плуганилася йому назустріч, насвистуючи якусь мелодію. Марк ніколи ні з ким не бився, та тут тіло в нього виявилося значно проникливішим за розум: перш, ніж він встиг усвідомити, що робить, якийсь прадавній, успадкований від далеких предків імпульс скерував його кулак просто в голову стариганові, котрий знову став йому поперек дороги. Втім, рука тільки розітнула повітря; постать старого зненацька щезла, мовби її і не було.

Навіть ті, кому відомо більше за нас із вами, так ніколи і не дійшли повної згоди стосовно цього епізоду. Можливо, Марк і тоді, і напередодні, перебуваючи у стані надзвичайного збудження, бачив галюцинацію. Можливо, той Візер, на якого майже повсякчас можна було наткнутися де завгодно в численних коридорах та переходах Белбері, був у певному сенсі просто примарою – іноді трапляється, що сильна особистість, перебуваючи на останній стадії розкладу, залишає у самій структурі будівлі своєрідний відбиток, здатний впливати на людські чуття (зазвичай таке буває після смерті, проте інколи й перед нею), і позбутися цього відбитку можна хіба ту будівлю перебудувавши, бо жодні екзорцизми тут не допомагають. Ймовірно, врешті-решт, що душа, втративши свою добру сутність, отримує навзамін можливість потішити своє марнославство, множачись у просторі безліччю примар. Хай там як, а Візерова постать від контакту з Марковим кулаком просто здиміла.

За вузькою смугою дерев, що росли при дорозі, стежка навскоси перетинала вкрите памороззю поле, і Марк швидко покрокував уперед; вгорі блідою осінньою блакиттю туманилося вранішнє небо. Незабаром йому трапився перелаз, а далі стежка знову побігла полем уздовж узлісся, тоді трохи скрутила ліворуч, обігнула задвірки якоїсь ферми і пірнула в ліс. Попереду забовваніли дахи Кортгемптона; Марк на той час уже зігрівся і відчув, що зголоднів. Тут він перейшов через дорогу, якою саме сунула на пасовисько чимала череда – забачивши його, корови посхиляли голови і запирхали, – тоді перебрався містком через потічок, а там уже починалася так само подекуди припорошена інеєм вибоїста вулиця, яка й привела його до Кортгемптона.

Не встиг Марк увійти до села, як йому трапилася підвода з різним домашнім скарбом – комодами, ліжками, матрасами та ще всілякими клунками; над усім цим красувалася клітка з канарком, а попереду сидів чоловік, який правував запрягом, і жінка з трійком дітей. Відразу за підводою йшла пішки ще одна сім’я – чоловік із жінкою та дитиною; чоловік котив перед собою дитячу коляску, доверху наладовану різними дрібними речами. За ними з’явилася, пхаючи поперед себе ручний візок, ще якась родина, далі – важко навантажена двоколка, а ще далі – стареньке авто, водій якого раз по раз надсадно клаксонив, та все ж мусив просуватися вперед тим же темпом, що й усі решта. І такий-ото потік поволі сунув дорогою через ціле село. Марк ніколи не бував на війні, інакше відразу збагнув би, що перед ним – біженці. Понурі коні, перевантажені повози й машини, потомлені люди – все це ніби само по собі промовляло, що там, звідки вони прийшли, тепер панує ворог.

Рух на дорозі був такий насичений, що Марк ледь добувся до перехрестя біля корчми, де висіла таблиця з розкладом руху автобусів. Виявилося, що виїхати до Еджстоу можна аж о 1215, тож він трохи потинявся навколо, дивуючись, а проте й гадки не маючи, що ж, властиво, діється; зазвичай у Кортгемптоні було тихо і спокійно. Тепер, коли йому нарешті пощастило вибратися з Белбері, він почувався так, наче небезпека великою мірою залишилася позаду – люди нерідко схильні видавати бажане за дійсне, – і напрочуд мало думав про те, що буде далі. Часом Маркові приходила на думку Джейн, а часом – яєшня з беконом, смажена риба і запашна кава, що тече темним струменем із гарячого кавника до великої чашки. О пів на дванадцяту корчма нарешті відчинилася, і він тут же подався туди й замовив собі пінту пива та бутерброд із сиром.

Спочатку крім нього там не було нікого, та невдовзі стали один по одному з’являтися перші відвідувачі, аж доки їх не назбиралося десь четверо чи п’ятеро. Про сумну процесію, яка весь той час тягнулася за вікнами, спершу мова не заходила; як по правді, то спершу в пабі взагалі стояла тиша. Та ось якийсь дуже низенький на зріст чоловічок зі схожим на стару картоплину обличчям мовив, ні до кого зосібна не звертаючись: “Мені днями трапився був старий Рамболд”. Хвилин п’ять усі мовчали, аж доки інший відвідувач, молодик у крагах, не зронив: “Певно, шкодує тепер, що взагалі за таке взявся”. Відтак присутні заходилися спроквола перемивати кісточки тому Рамболдові, допоки тему не було вичерпано остаточно. Щойно тоді розмова стала дуже поступово проливати світло на причини появи у Кортгемптоні такої кількості біженців.

– Далі йдуть звідти, – кинув хтось, кивнувши на вікно.

– Еге ж, – підтакнув інший. – Там, певне, мало хто вже й залишився.

– А де їм усім тепер подітися – хтозна.

Мало-помалу картина стала прояснюватися. З’ясувалося, що всі ці біженці – з Еджстоу. Когось просто вигнали з дому, когось налякали заворушення, а ще більше – відновлення ладу, після якого у місті було встановлено щось дуже схоже на справжній терор.

– Кажуть, вчора заарештували десь біля двох сотень люду, – сказав корчмар.

– Так, ті інститутські поліцаї – справжні харцизяки, всі як один, – докинув молодик і розсміявся: – Нагнали-таки дрижаків моєму старому, скажу я вам!

– Я чув, їм що констебль, що звичайний роботяга – однаковісінько, – долучився до розмови ще хтось. – Не варто було звозити сюди всіх тих валлійців та ірландців.

Але цим уся критика й закінчувалася. Ні обурення, ні співчуття до біженців місцеві майже не виявляли, і Марка це глибоко вразило. Кожен із присутніх чув хоча б про один випадок із усіх тих неподобств, що коїлися в Еджстоу, проте всі сходилися на тому, що чутки ці дуже перебільшені.

– У ранковій газеті пишуть, що все вже заспокоїлося, – повідомив корчмар.

– Авжеж, авжеж, – погодилися всі решта.

– Невдоволені завжди знайдуться, – зауважив коротун зі схожим на картоплину обличчям.

– А невдоволення, воно, знаєте, таке… – протягнув іще хтось. – Словом, це ще не кінець, от побачите. Так просто все це не зупинити.

– Отож-бо й воно, – підсумував корчмар.

В пам’яті у Марка один по одному спливали уривки з газетних статей, що вийшли з-під його пера. Скидалося на те, що й він, і іже з ним попрацювали на славу, а панна Гардкасл, очевидно, трохи переоцінила опірність простолюду до пропаганди.

Сісти на автобус до Еджстоу виявилося зовсім не важко; він був порожнісінький, адже всі рухалися у протилежному напрямку. Зійшов Марк вгорі Маркет-стріт і відразу ж квапливо покрокував у напрямку Сендауна, де було їхнє з Джейн помешкання. Місто за час його відсутності, здавалося, геть змінило своє обличчя. Кожен третій дім стояв покинутий, а в добрій половині крамниць вітрини були позабивані дошками. Подолавши підйом, за яким починався район, забудований особняками, Марк побачив, що багато будинків там просто реквізували, і тепер на них біліли таблиці з символом НІКЕ – оголеним атлетом із блискавкою в руках. На кожному розі, а часто й просто посеред кварталу де стояли, а де тинялися туди-сюди, помахуючи кийками, інститутські поліціянти – всі як один у шоломах і з важкими револьверами на чорних блискучих ременях. Маркові врізалися у пам’ять бліді круглі обличчя; щелепи методично рухалися вгору-вниз: либонь, охоронці правопорядку полюбляли жувати жуйку. Всюди було порозклеювано оголошення, що починалися словами “За надзвичайного стану забороняється…”; внизу стояв підпис лорда Фіверстоуна.

Цікаво, Джейн вдома? Тільки б вона нікуди не пішла… Ще не дійшовши до будинку, Марк уже намацав у кишені ключа. Парадні двері було замкнуто; це означало, що Гатчинсони, які жили на першому поверсі, кудись поїхали. Він відчинив двері і зайшов досередини. На сходах було холодно й вогко; так само було й на сходовому майданчику, де, крім того, панувала ще й напівтемрява. “Джейн!” – гукнув він, відімкнувши двері, що вели до їхнього помешкання; втім, надія застати дружину вдома розвіялася вже остаточно. На килимку під дверима Марк побачив купку нерозпечатаних листів. У квартирі стояла повна тиша – ніде ні шелесь; не було чути навіть цокання годинника. Всюди панував бездоганний лад: Джейн, певне, пішла з дому якогось ранку, відразу після того, як всюди поприбирала. Кухонні рушнички були сухі-сухісінькі; впродовж останньої доби ними ніхто не користувався – це очевидно. Хліб у креденсі зачерствів, а молоко у глечику скисло. Вже давно переконавшись, що у помешканні нікого немає, Марк усе ж продовжував никати по кімнатах, вдихаючи застояне повітря і споглядаючи тихе запустіння, такі характерні для будь-якої покинутої оселі. Втім, тинятися тут і далі не було сенсу. В душі у нього здіймалася хвиля не надто вмотивованого гніву. До дідька, ну чому Джейн не сказала йому, що кудись збирається? А може, її хтось забрав? Хтозна, а раптом вона залишила для нього записку? На камінній полиці лежала купка листів, але він сам їх туди і поклав, щоб не забути відповісти. Тут Марк помітив на столі конверт, адресований пані Дімбл – так, це адреса дому Дімблів за Вайндом. Отже, та клята жінка була тут! Ті Дімбли завжди його недолюблювали – у цьому годі й сумніватися. Напевне, запросили Джейн погостювати трохи в них. Завжди пхають свого носа, куди не слід… Отже, треба піти до Нортумберленду і поговорити з Дімблом.

Від думки про те, як надокучили йому вже ті Дімбли, Маркові аж полегшало на серці. Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину, було б зовсім не зле; принаймні, це стало б непоганою переміною після всіх тих нещасть, які переслідували його останніми днями. По дорозі назад до міста йому захотілося випити. Підійшовши до дверей “Брістолю”, він побачив на них емблему НІКЕ, чортихнувся про себе й уже повернувся було, щоб іти далі, коли раптом пригадав собі, що він і сам, властиво, високопоставлений працівник інституту, тож жодним чином не належить до тієї публіки, якій дорогу до “Брістолю” тепер заказано. На дверях у нього спитали ім’я, а почувши відповідь, відразу стали поводитися навдивовижу догідливо й запобігливо. Всередині приємно потріскував у каміні вогонь, і Марк, відчуваючи, що добряче-таки того дня намотався, вирішив, що заслужив на велику порцію віскі – спершу одну, а потім і другу. Як наслідок, настрій у нього перемінився остаточно: на Дімблів він гнівався дедалі сильніше, натомість всі інші почуття поступово відходили кудись на задній план. Цьому, мабуть, сприяли й усі ті зміни, що відбулися в Еджстоу. Зрештою, хіба ж не була вся ця демонстрація сили інституту вельми красномовним свідченням того, наскільки краще і вигідніше все ж належати до НІКЕ, ніж бути якимсь там упослідженим “чужаком”? Та й узагалі… чи не поставився він до всього цього демаршу з невисловленим звинуваченням у вбивстві надто серйозно? Звісно, так уже Візер вирішує свої питання, і нічого тут не вдієш; старий просто хоче тримати всіх і вся в шорах, в залізному кулаку, щоб ніхто не смів і рипнутися. Отже, це тільки спосіб утримати його в Белбері та спонукати-таки перевезти туди й дружину. Кінець кінцем, а чому б і ні? Не може ж Джейн і далі залишатися сама в Еджстоу. Якщо вже вона вийшла заміж за чоловіка, який іде вгору і повинен перебувати в гущі подій, то нема на те ради – доведеться і їй стати світською дамою. Гаразд, так чи так, а зараз треба насамперед розшукати того Дімбла.

З “Брістолю” Марк вийшов, почуваючись, як сам би то висловив, геть іншою людиною. Відтоді й аж до моменту, коли настав час приймати остаточне рішення, та “інша людина” проявлялася у ньому цілком несподівано і раптово заполонювала – здавалося, раз і назавжди, – все його єство. Так, кидаючись сторчголов то в один бік, то в інший, торував він шляхи своєї молодості, наближаючись до того моменту, коли мав уже перетворитися на повноцінну особистість.


*      *      *


ХІ. БИТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ

1

– Нічого не бачу, – сказала Джейн.

– Дощ псує нам увесь задум, – озвався з заднього сидіння Дімбл. – Ми ще на Ітонській дорозі, Артуре?

– Здається… так, онде митний пост, – відповів Деністон, який сидів за кермом.

– Але який сенс нам отак їздити туди й сюди? – запитала Джейн. – Все одно нічого не видно, навіть з опущеним склом. Ми могли вже проїхати повз ті ворота хтозна-скільки разів. Залишається хіба вийти і пройтися пішки.

– Думаю, Джейн має рацію, сер, – підтримав її Деністон.

– Зачекайте! – вигукнула раптом Джейн. – Погляньте, що це? Зупиніться.

– Білих воріт тут наче не видно, – сказав Деністон.

– Та ні, не в тому річ, – мовила Джейн. – Подивіться он туди.

– Нічого не бачу, – пробурмотів Дімбл.

– Ви про те світло? – запитав Деністон.

– Ну звісно, це ж те багаття.

– Яке багаття?

– Багаття в невеликому видолинку, в гайочку, – пояснила Джейн. – Я геть про нього забула, не сказала ні Ґрейс, ні господареві, і оце щойно згадала ту частину сну – то був уже сам кінець, далі я прокинулася. Але це дуже важливо, бо саме там уже після підземелля я знову побачила його… ну, тобто Мерліна: він сидів біля вогнища в лісистому видолинку. Ходімо, швиденько!

– Що думаєте, Артуре? – запитав Дімбл.

– Думаю, треба йти за Джейн – куди б вона нас не повела, – відказав Деністон.

– Швидше! – поквапила їх Джейн. – Онде ворота. Треба тільки перейти поле…

Вони перейшли через дорогу, відкрили ворота і ступили на ріллю. Дімбл мовчав. Ноги у нього ледь не підкошувалися, а всередині все аж стискалося від нестерпного страху – і водночас його пік сором за те, що він так боїться. Можливо, доктор просто трохи краще за своїх супутників уявляв собі, що може трапитися, коли вони підійдуть до того вогнища.

Джейн, як проводир, крокувала попереду, Деністон намагався не відставати, час від часу підтримував її за руку та зрідка присвічував ліхтариком дорогу. Замикав процесію Дімбл. Говорити нікому не хотілося, тож ішли мовчки.

Досить було відійти від машини і заглибитися на кілька кроків у поле, як вони раптом немов перенеслися зі світу реального у примарний. Їх відразу оповила вогка темрява, і годі було сказати, що ховає вона попереду. Кожен крок униз видавався кроком у безодню. Вузенька стежина бігла попри живопліт, і мокрі й колючі щупальці-галузки ніби навмисне чіпляли їх за одяг. Коли Деністон вряди-годи блимав своїм ліхтариком, то все, що вихоплював із потемку той промінь слабкого світла – кущики трави, залиті каламутною водою борозни, брудне пожовкле листя, що тулилося ще де-не-де до чорної стіни мокрого, покрученого гілля, а одного разу навіть зеленувато-жовті вогники очей якоїсь дрібної тваринки, – виглядало звичним і буденним, так, наче оце допіру натягнуло на себе машкару розхожості, яку, втім, скине, щойно його залишать у спокої, а ще було якимсь напрочуд маленьким; коли ж світло гасло, вітряна, сповнена химерними звуками темінь відразу навалювалася на людей важкою холодною масою.

Страх, який Дімбл відчував уже давно, став поволі проникати і в думки його супутників – десь так, як через течу у днищі поступово наповнює корабельний трюм вода. Деністон із Джейн раптом збагнули, що досі не вірили в існування того Мерліна по-справжньому. Буквально годину тому, розмовляючи на кухні в сент-енському маєтку з Ренсомом, вони вважали, що вірять кожному його слову, та це враження було хибне. Найстрашніше чекало їх попереду. Тільки тут, у вільготній пітьмі, вдивляючись у мерехтливий червоний вогник попереду, вони почали нарешті усвідомлювати, що йдуть на побачення із кимось мертвим, але не померлим, що видобувся раптом на поверхню нашого часу з того темного провалля в історії, яке розділяло Британію римську і Британію англійську. “Темні віки”, – вертілося в голові у Дімбла; як же легко читати і писати ці слова, геть не замислюючись над їхньою суттю… Та ось тепер настав момент, коли їм судилося зіткнутися з тією темрявою безпосередньо. У населеному різними жахіттями лісистому видолинку попереду їх чекала не просто людина, а ціла епоха.

І зненацька вся та Британія, яку доктор вивчав ціле життя і про яку, здавалося, міг розповідати годинами, постала в нього перед очима як жива. Він ніби наяву бачив крихітні острівці християнства, маленькі міста, на яких ще спочивало світло давнього Риму, – Камулодунум, Карлеон, Ґластонбері; церква, одна-дві вілли, безладна купка вбогих халуп та земляні укріплення навколо – оце й усе місто. Та відразу за міською брамою починалися безконечні ліси, дрімучі й імлисті, встелені тисячолітнім килимом листя, яке щоосені опадало з дерев на землю – і так тривало з тих незапам’ятних часів, коли Британія ще не перетворилася на острів. Тут скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі – очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків. Втім, на переліссях діялися речі ще гірші, ніж у лісах. Невеликі твердині, де правили давно забуті королі. Маленькі общини чи просто збіговиська друїдів. Будинки, вапняний розчин для яких, згідно з ритуалом, замішували на крові немовлят. Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. І ось увесь той вік, насильно видертий, вирваний зі свого місця у потоці часу, а відтак іще жахливіший, рухався їм назустріч і через кілька хвилин мав цілковито їх поглинути.

Раптом вони мало не ткнулися обличчями прямо у живопліт і змарнували кілька хвилин, у непевному світлі ліхтарика допомагаючи Джейн виплутати волосся з-поміж колючого гілля. Поле скінчилося. Вогнища, яке то пригасало, то розгорялося, звідси майже не було видно. Залишалося хіба шукати ворота чи якийсь прохід у тому живоплоті. Вони довго йшли, добряче відхилившись від свого напрямку, аж доки таки натрапили на якісь ворота – щоправда, замкнуті, тож довелося просто через них перелізти. Зістрибнувши з нижньої перекладини на землю, вони опинилися по кісточки у воді. Кілька хвилин, повільно плуганячись під гору, вогню вони не бачили взагалі, а коли нарешті побачили, то виявилося, що він блимає ген-ген ліворуч, набагато далі, ніж їм уявлялося спочатку.

Досі Джейн майже не замислювалася над тим, що може чекати їх попереду, і щойно тепер до неї стало доходити справжнє значення сцени, яку їй довелося зовсім недавно спостерігати на кухні в маєтку. Господар відпустив Дімбла з Деністоном попрощатися з дружинами, а потім усіх їх благословив. Отже, цілком можливо, що вони цього дощового вечора йдуть, спотикаючись, через зорану ниву просто в обійми смерті…  Смерть… про неї завжди чуєш (як-от про любов), про неї говорять поети… а вона, виявляється, он яка. Та не в тому суть. Джейн спробувала подивитися на смерть новими очима, адже, відколи покинула Еджстоу, відкрила для себе дуже багато нового. Вона вже давно не сердилася на господаря за те, що він так чи інак її позбувається, повністю віддає то Маркові, то Малелділу, нічого не залишаючи для себе. З цим Джейн погодилася. Про Марка вона багато цими днями не думала, бо це дедалі частіше породжувало в неї почуття жалю і провини. Натомість Малелділ… досі вона і про нього багато не думала. Джейн не сумнівалася ні в існуванні елділів, ні в існуванні тієї ще могутнішої та загадковішої істоти, якій вони корилися… якій корився господар, а через нього й усі в маєтку, навіть МакФі. Якщо їй і спадало коли-небудь на думку запитати себе, чи не пов’язане все це з тим, що її ще у школі навчили узагальнено окреслювати словом “релігія”, то вона воліла над цим не замислюватися; надто вже глибокою видавалася прірва між тими величними і хвилюючими речами, з якими доводилося стикатися останнім часом, та спогадами, приміром, про опецькувату матінку Дімбл, яка стає навколішки, щоб помолитися. Для неї ці явища належали до двох різних світів. З одного боку – навіяний снами страх, екстатична радість послуху, яскраве світло і дивні дзвінкі звуки, що долинали іноді з-за дверей господаревих покоїв, велична боротьба супроти страхітливої загрози, а з іншого – затхле повітря церковних закамарків, жахливі літографії із зображенням Спасителя (Христос мав на них добрих сім футів зросту і обличчя як у сухотного дівчати), бентежні заняття з підготовки до першого причастя, якась тривожна, гарячкова люб’язність священиків… Та якщо вони йдуть оце на смерть, то й далі відкладати цю думку “на потім” не годиться. Адже тепер могло статися – і виявитися правдою – все, що завгодно. Світ уже виявився зовсім не таким, яким уявлявся раніше. Давні бар’єри було зруйновано вщент, і тепер справді могло трапитися достоту все, що завгодно. Цілком можливо, що Малелділ – то просто Бог, а після смерті є життя, на небі чи у пеклі. Якусь мить це припущення жевріло у Джейн в голові, наче жарина, кинута на купу тирси, а тоді вона вся спалахнула – як спалахнула б і та купа тирси – однією-єдиною думкою: “Але… але ж це просто немислимо! Чому мені ніхто не сказав раніше?!” Тієї хвилини їй навіть на гадку не спало, що раніше вона й слухати не стала б нічого подібного.


*      *      *


ХІІІ. ГНІВ ГЛИБОКИХ НЕБЕС

1

– Зупинись! Стій, де стоїш, і скажи, хто ти і з чим прийшов у цей дім, – сказав Ренсом.

Чоловік у рваному вбранні, що стояв на порозі, трохи нахилив голову вбік – так, наче не розчув. Тієї ж миті до сіней увірвався вітер: він гучно грюкнув дверима до кухні, зачинивши там жінок, а з полиці зірвалася і з гуркотом упала в умивальник велика олов’яна миска. Незнайомець ступив крок досередини.

– Sta, – сказав Ренсом громовим голосом. – In nomine Patri et Filii et Spiritus Sancti, dic mihi qui sis et quam ob causam venenis.[1]

Чоловік зупинився і відкинув з чола мокре волосся. Світло впало йому на обличчя, і Ренсом побачив, що там панує вираз абсолютного, безмежного спокою. Здавалося, кожен м’яз у тілі незнайомця розслаблений так, як то буває хіба тоді, коли людина міцно спить; він стояв, не рухаючись, і кожна крапля з промоклого наскрізь плаща падала туди ж, куди впала попередня.

Секунду чи дві він без особливого зацікавлення розглядав Ренсома, а тоді повернув голову вліво – там за дверима, які порив вітру відкинув мало не до самої стіни, стояв МакФі.

– Виходь, – мовив незнайомець латиною. Ці слова було сказано тихо, ледь не пошепки, та водночас вони прозвучали так глибоко, що навіть у тих сінях, де що хотів, те й робив оскаженілий вітер, повітря сповнилося якоюсь дивною вібрацією. Та ще більше здивувався Ренсом, коли побачив, що МакФі негайно послухався і вийшов з-за дверей. Дивився ольстерець не на нього, а на прибульця, і раптом широко, на весь рот позіхнув. Той окинув його поглядом, повернувся до Ренсома і сказав по-латині:

– Хлопче, скажи панові цього дому, що я прийшов.

Вітер тим часом шарпав поли його плаща і знову розмаяв волосся, та сам він стояв нерухомо, наче могутнє дерево, і, здавалося, нікуди не поспішав. Та й голос у нього був саме такий, який годилося б мати дереву; густий, неквапний і терплячий, той голос наче піднімався через коріння, глину й каміння звідкілясь із надр самої землі.

– Пан цього дому – перед тобою, – відповів Ренсом тією ж мовою.

– Ну так, звісно, – кивнув прибулець. – А он той недоріка – твій єпископ.

Вираз обличчя в нього не змінився, але в проникливих очах майнула тінь усміху. Раптом він нахилився до Ренсома і тим же тоном повторив:

– Скажи своєму володарю, що я прийшов.

Ренсом незмигно дивився на нього.

– Ти справді хочеш, – запитав він нарешті, – щоб я покликав своїх володарів?

– В монашій келії і крук навчиться каркати по-латині, – кинув прибулець. – Гаразд, послухаймо, як ти їх покличеш, чоловічку.

– Для цього мені знадобиться інша мова, – сказав Ренсом.

– Що ж, крук може каркати і по-грецьки.

– Це не грецька.

– Тоді по-гебрейськи.

– І не гебрейська.

– Ну, якщо тобі кортить побалакати по–варварському, то це буде трохи важче, але я все одно тебе перебалакаю, – він усе ж наче посміхнувся, та посміх цей ховався глибоко у велетенських грудях і зовні виявився хіба у легенькому порухові плечей. – Гарна буде забава.

– Можливо, ця мова й справді видасться тобі варварським наріччям, – мовив Ренсом. – Її давно вже не чути навколо. Навіть у Нумінорі нею не говорили на вулицях.

Прибулець не здригнувся, обличчя в нього й далі було таке ж спокійне, як і досі, коли не ще спокійніше, проте в голосі з’явилося зацікавлення.

– Твої володарі дозволяють тобі бавитися небезпечними іграшками, – сказав він. – Скажи мені, рабе, що таке Нумінор?

– Істинний Захід, – відповів Ренсом.

– Ну, що ж… – протягнув незнайомець, а тоді, трішки помовчавши, додав: – В цьому домі до гостей ставляться не надто люб’язно. У спину мені дме холодний вітер, і я довго спав… Ти ж бачиш, я вже переступив твій поріг.

– Мене це мало обходить, – мовив Ренсом і кинув по-англійськи: – Зачиніть-но двері, МакФі. – Та відповіді не було, і, вперше відвівши погляд від велетенської постаті прибульця, він побачив, що ольстерець сидить на єдиному в сінях стільці і міцно спить.

– Що це означає? – запитав Ренсом, гостро глянувши на незнайомця.

– Якщо ти й справді господар цього дому, то не потребуєш жодних пояснень. Якщо ні, то чого я маю щось тобі пояснювати? Не бійся, з твоїм челядником усе буде добре.

– Побачимо, – відповів на це Ренсом. – Гаразд, заходь – я тебе не боюся. Повір, я більше боюся, що ти не забажаєш тут залишатися. Зачини двері сам, якщо хочеш, – бачиш, у мене болить нога.

Не зводячи з Ренсома очей, прибулець лівою рукою намацав у себе за спиною двері і зачинив їх. МакФі навіть не ворухнувся.

– А тепер, – знов озвався незнайомець, – скажи мені, хто твої володарі?

– Мої володарі – Оярси.

– Де ти чув це слово? – недовірливо зиркнув на нього незнайомець. – Якщо ти справді один із нас, то чому вдягаєшся, як останній раб?

– Дивлячись на твоє вбрання, – відказав Ренсом, – теж не скажеш, що ти – друїд.

– Гарна відповідь, – мовив незнайомець. – Що ж, бачу, ти справді володієш знанням… У такому разі дай відповідь на три мої запитання – якщо наважишся.

– Добре, я відповім, якщо зможу. А от хто на що наважиться – це ми ще побачимо.

Кілька секунд прибулець розмірковував, а тоді трохи наспівно, ніби повторюючи давно вивчений урок, поставив таке запитання (воно вклалося у два латинські гекзаметри):

– Що таке Сульва? Яким шляхом вона ходить? Чому її лоно з одного боку безплідне? Де в шлюбі немає любові?

Ренсом відповів:

– Сульву смертні називають Місяцем. Вона ходить найнижчою сферою, межею спустошеного світу. Той її бік, що повернутий до нас, розділяє наше прокляття, інший же дивиться у Глибокі Небеса, і щасливий той, хто зуміє перейти межу між ними і поглянути на нього. З цього боку лоно її безплідне, а в шлюбах немає любові. Там живе проклятий народ, сповнений гординею і хіттю. Коли чоловік бере жінку собі за дружину, то сплять вони не разом, а окремо, кожне – з хитромудро витвореним образом іншого, урухомленим за допомогою диявольського мистецтва, бо справжнє тіло їх не приваблює – такі витончені вони у своїх хтивих фантазіях. Діти їхні з’являються на світ у потаємному місці завдяки злим умінням.

– Ти добре сказав, – відгукнувся незнайомець. – Я думав, що відповідь на це запитання знають тільки троє людей у цілому світі. Але друге буде складніше. Де зараз перстень короля Артура? Який володар зберігає у своєму домі цей скарб?

– Цей перстень, – відповів Ренсом, – зараз на пальці в самого Артура, в царському домі на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі. Адже Артур не помер; Господь наш забрав його туди, і там він разом із Єнохом, Іллею, Мойсеєм і царем Мельхиседеком чекатиме кінця часів та повалення Сульви. Саме в Мельхиседекових палатах цей перстень і виблискує самоцвітами на пальці у пендраґона.

– Добре сказано, – схвально кивнув прибулець. – У нас вважалося, що це відомо тільки двом людям у світі. Але відповідь на третє запитання знав тоді тільки я. Хто буде пендраґоном у той час, коли Сатурн зійде зі своєї сфери? У якому світі осягнув той чоловік військове мистецтво?

– У світі Венери осягнув я мистецтво війни, – промовив Ренсом. – Лурґа зійде скоро – чекати зосталося вже недовго. Я – пендраґон.

Так мовивши, Ренсом відступив на крок назад, бо в очах у прибульця зблиснув якийсь зовсім новий вираз, і він подався вперед. Якби тієї миті їх побачив хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що зараз вони кинуться один на одного з кулаками. Та в незнайомця не було жодних ворожих намірів. Наче гора, повільно й важко, проте водночас і зграбно, опустився він на одне коліно – і тільки тоді перестав дивитися на Ренсома згори вниз.


[1] Стій. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, скажи мені, хто ти і навіщо сюди прийшов (лат.).

*      *      *


ХІV. “СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ – ЦЕ ЗУСТРІЧ”

2

– Як на мене, це все, що ми можемо наразі зробити, – мовила матінка Дімбл. – Квітами займемось пополудні. – Вони з Джейн були у невеликій цегляній хатині, що стояла неподалік від тих дверей у стіні, через які Джейн колись вперше потрапила до маєтку. Там мала оселитися Айві з чоловіком, і тепер треба було все підготувати й узагалі дати всьому лад. Термін, на який було ув’язнено пана Меґза, збігав сьогодні, тож Айві ще напередодні подалася до міста; вона збиралася заночувати у тітки і зранку зустріти свого ненаглядного біля в’язничної брами.

Коли доктор Дімбл почув, чим мала намір зайнятися того ранку його дружина, то сказав: “Авжеж, розпалиш вогонь у каміні і перестелиш ліжко… навряд чи на це піде багато часу”. Я теж чоловік і багато в чому розділяю думки доктора Дімбла, а тому так само, як і він, не маю жоднісінького уявлення, що могли кілька годин поспіль робити жінки в тій невеликій хатині. Навіть Джейн, і та ніколи б усього цього не передбачила. Пані Дімбл зуміла перетворити вельми, здавалося б, просте завдання – провітрити кімнату і приготувати ліжко для Айві та її чоловіка-арештанта – на щось середнє між грою і ритуалом.

Джейн пригадувала, як ще дитиною не раз допомагала прикрашати церкву до Різдва чи Великодня. Прийшли їй на пам’ять і епіталами шістнадцятого століття, де можна було подибати всілякі віковічні забобони, жарти і сентиментальні повір’я, в яких ішлося про подружнє ложе, добрі знаки на порозі дому і фей родинного вогнища. Сама вона виростала в атмосфері, де ні про що таке не було й мови; ще кілька тижнів тому всі ці речі не викликали в неї жодної симпатії. Справді, хіба ж не віддає сущим безглуздям від усього цього закляклого, архаїчного світу – чудернацької суміші напускної скромності та чуттєвості, стилізованого запалу нареченого і вдаваної сором’язливості нареченої, церковних благословень, не надто пристойних весільних пісень і поголовної впевненості, що кожен, за винятком, звісно, головних дійових осіб, має повне право в цей день ходити добряче під чаркою? Як людям узагалі спало на думку обставити стількома обрядами те, що чи не найменше у цілому світі для обрядів надається? Однак тепер Джейн не відчувала вже впевненості у такому своєму ставленні до шлюбного дійства; у чому була натомість переконана, то це у тому, що матінка Дімбл до того світу належала, тоді як сама вона поки що доступу туди не мала. Через усі свої правила доброго тону, ніби винесені просто з дев’ятнадцятого століття, матінка Дімбл сама того дня постала перед нею в образі особи доволі архаїчної – і це добряче її вразило. Джейн здавалося, наче вона мимохіть долучилася до товариства тих вічно заклопотаних, діловитих старших жінок, які, відколи стоїть світ, укладали молоду пару на подружнє ложе, супроводжуючи це несказанною сумішшю розмаїтих благословень та примовлянь, багатозначно киваючи та підморгуючи, а іноді й втираючи тихцем сльозу… тих немислимих жіночок у платтях з рюшами і мереживних накидках, які могли, не змигнувши оком, кинути пікантний, у шекспірівському стилі, жартик про гульфик чи рогоносців – і тут-таки побожно схилити коліна перед вівтарем. Дивно, але у звичайній розмові все було б навпаки: Джейн, як дипломований філолог, могла абсолютно холоднокровно дискутувати, скажімо, про ті ж гульфики, тоді як матінка Дімбл цілком у згоді з духом кінця минулого століття просто пропустила б такий сором повз вуха – якби тільки якийсь аж надто сьогочасний йолоп наважився зачепити цю тему в її присутності. Можливо, до химерного настрою Джейн трохи спричинилася і погода. Мороз відступив, і стояв один із тих напрочуд світлих, теплих днів, які трапляються часом на початку зими.

Тільки напередодні Айві розповіла Джейн свою історію. Виявилося, що пан Меґз вкрав якісь гроші у пральні, де працював раніше. Тоді він ще не знав Айві і потрапив до поганої компанії. Коли вони з Айві почали зустрічатися, він “зовсім-зовсім виправився”, та незабаром крадіжка все ж спливла наверх, і через півтора місяця після весілля його заарештували. Джейн під час цієї розмови говорила зовсім мало. Айві ніби не надто й усвідомлювала, що навіть дрібна крадіжка і незначний термін ув’язнення все одно таврують людину в очах суспільства, тож Джейн не мала нагоди (навіть якби хотіла) виявити те мало не машинальне співчуття, з яким люди зазвичай вислуховують розповіді про злигодні бідноти. З іншого боку, не випадало демонструвати і революційну широту поглядів, мовляв, така крадіжка – злочин не більший за всі інші способи збагачення. Айві, здавалося, не ставила традиційну мораль під сумнів і власне тому “страшенно всім цим переймалася”. Виходило, що з одного боку халепа, в яку потрапив пан Меґз, мала неабияке значення, а з іншого – жодного, бо Айві й на думку ніколи не спадало, що це може бодай найменшим чином вплинути на її стосунки з чоловіком – так, наче, виходячи заміж, хоч-не-хоч наражаєшся і на такий ризик.

– Я ж завжди кажу, доки не поберешся з чоловіком, ніколи всього про нього не знатимеш, – заявила Айві.

– Мабуть, що так, – погодилася Джейн.

– Ясна річ, для них усе так само, – додала Айві. – Мій старий татусь полюбляв примовляти, що зроду не взяв би собі маму за жінку, коли б знав, як вона хропе. А вона тільки підсміювалася: “Певно, що не взяв би!”

– Ну, як на мене, це вже трохи інше… – завагалася Джейн.

– Як не це, то те – все одно щось знайдеться, я так вважаю. Зрештою, їм теж не так уже й просто… Доводиться їм, бідакам, брати нас собі за дружин, якщо вони, звісно, не поганці якісь, а з нами, скажу я вам, теж часом дуже нелегко – навіть з найкращими. Пам’ятаю, якось, ще до того, як ви до нас переїхали, матінка Дімбл говорила щось докторові, а він саме читав – його ж, самі знаєте, без книжки і не побачиш ніколи… ще й виписує щось постійно, не те, що ми з вами, – так от, читає він собі і знай киває: “Так, люба”, хоч нам обидвом чудово було видно, що він зовсім не слухає. То я й кажу: “Ось так, матінко Дімбл, бачите, як вони до нас ставляться, коли ми за них виходимо? Навіть послухати не хочуть.” І знаєте, що вона мені на те відповіла? “Айві, Айві, – каже, – а тобі ніколи не спадало на думку бодай на хвилинку замислитися, чи може хоч хтось вислухати все, що ми говоримо?” Отак і сказала, уявіть собі. Звісно, я не збиралася так легко поступатися, та ще й перед доктором, і стояла на своєму: “Ясно, що може!” Але взагалі-то вона має рацію. Я, знаєте, частенько й сама отак розповідаю щось чоловікові та розповідаю, аж тут він підводить очі і щось перепитує – а я уже й не пам’ятаю, про що говорила!

– Та ні, це інше, – мовила Джейн. – Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…

– Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, – змінила тему Айві. – Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.

…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка – якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері – вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій – такий-от подружній злочин, – часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді – що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте “знову” й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. “Якщо вони знову зустрінуться…” Їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… Їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало – просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі – комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка – сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.

Жінка була вбрана у довге, до п’ят, плаття вогненної, ярої барви, яке ззаду переходило у пишний високий комір, а спереду мало такий низький виріз, що зовсім не прикривало великих грудей. Джейн пригадала, що вже бачила колись таке плаття: його мала на собі мінойська жриця, зображена на стародавній кносській вазі. Шкіра у жінки була смаглява й відливала медовим полиском, а голова, що нерухомо покоїлася на високій м’язистій шиї, дивилася просто на Джейн. Щоки у незнайомки горіли рум’янцями, вологі уста були напіврозтулені, а в темних і великих, сливе коров’ячих очах немов застиг загадковий вираз. Її обличчя не мало абсолютно нічого спільного з матінкою Дімбл, але саме про неї і згадала тієї миті Джейн, адже, дивлячись на те обличчя, ясно побачила вираз, який сьогодні увесь час ніби потай блукав обличчям дружини старого доктора. То було обличчя матінки Дімбл, тільки-от чогось йому бракувало, і саме це хтозна й чому вразило Джейн найбільше. “Якесь воно надто грубе, брутальне”, – подумала вона, та потім змінила думку: “Ні, то я сама, напевне, надто слабка, ні до чого не здатна…” Далі їй прийшло до голови, що та жінка з неї глузує, та за кілька секунд вона зміркувала, що незнайомка просто не звертає на неї уваги або й узагалі її не бачить, бо хоч і щирить зуби з якоюсь ледь не людожерською радістю, проте нею, здається, не надто й цікавиться. Вона спробувала відвести погляд – і їй це вдалося, – а тоді раптом помітила, що неподалік є ще хтось… четверо чи п’ятеро… ні, ціла ватага кумедних, схожих на казкових гномів чоловічків – опецькуватих і кругловидих дрібнолюдків у червоних каптурах із китичками. Поводилися вони на позір страшенно легковажно й аж надто вільно і, тут годі було сумніватися, таки з неї глузували: показували пальцями, лукаво кивали й підморгували, кривлялися, ставали на голову і ходили перевертом… Джейн не відчувала страху, можливо, тому, що гаряче сонячне проміння, яке лилося просто у відчинене вікно, добряче її розморило. Подумати лишень – таж надворі майже зима! Отже, якщо вона щось і відчувала, то хіба обурення. Її знову пронизала підозра, яка вже не раз приходила їй до голови раніше: а раптом усесвіт насправді зовсім позбавлений рації, геть безглуздий? Це почуття чомусь тісно переплелося з дитячими спогадами про той гучний, безтурботний, суто чоловічий сміх, яким так часто заходилися колись її неодружені дядечки… в дитинстві це страшенно її лютило; почасти саме від цього сміху вона й шукала тоді рятунку в серйозній і розважливій шкільній науці.

Втім, не минуло й хвилини, як Джейн таки злякалася – і то неабияк. Жінка піднялася – вона була просто велетенська, – і вся та гурма посунула просто до хатини. За мить незнайомка у ярому платті і нахабні гноми були вже поряд, у кімнаті, яку враз заполонив гучний гамір, у повітрі повіяло жаром, а на стінах заграли химерні відблиски. В руці велетка тримала смолоскип, який горів так яскраво, що аж засліплював очі, потріскував і разом із густим чорним димом розливав навколо їдкий смолистий запах. “Якщо вони не будуть обережніші, – подумала Джейн, – то підпалять дім”. Але особливо замислюватися над цим було ніколи, бо тут дрібнолюдки взагалі пустилися берега і стали витворяти просто казна-що. В одну мить вони вщент розгромили ліжко, постягували на підлогу простирадла, стали кидатися подушками – у повітрі аж побіліло від пір’я, – а тоді схопили ковдру і, вмить обравши найтовстішого з-поміж себе, заходилися його на ній гойдати.

“Обережно! Обережно!” – закричала нараз Джейн, бо велетка ні з того ні з сього стала торкатися смолоскипом різних речей у кімнаті. Ось торкнулася вази, що стояла на камінній поличці, і негайно звідти ніби виросла якась яскрава тоненька стяжка. Джейн подумала, що то вогонь, і кинулася туди, щоб його погасити, та тут побачила, що те саме сталося і з картиною на стіні, а потім, дедалі швидше і швидше, чи не з усім навколо. Здавалося, ясним вогнем спалахнули навіть китички на каптурах дрібнолюдків. Тієї миті, коли Джейн, здавалося, готова була вже збожеволіти від страху, вона раптом помітила, що над усім, чого торкався смолоскип, піднімається зовсім не полум’я, а… рослини. Ніжками ліжка повзло вгору пагіння плюща і жимолості, над гном’ячими каптурами піднімалися червоні троянди, а круг неї самої де не взялася сила-силенна велетенських лілій, які звідусіль тягнулися своїми жовтими язичками їй до ніг і стану. Через насичені запахи диму та квітів, палючий жар, миготливе юрмище довкола й разючу химерність усього, що відбувалося, Джейн аж запаморочилося в голові. Їй навіть на гадку не спадало, що все це, можливо, просто сон. Люди, буває, приймають сни за видіння, але ніколи – навпаки…

3

Свідомість у Пана Бультитюда була така ж кудлата, як і шерсть, й нагадувала людську настільки ж, наскільки скидався на людину він сам. Ведмідь не пам’ятав ні провінційного зоопарку, з якого накивав п’ятами під час пожежі, – людині таке не вивітрилося б із пам’яті до самої смерті, – ні того, як, перелякано пофоркуючи, прибився до маєтку в Сент-Ен, ні того, як поступово навчився відчувати любов і довіру до його мешканців. Зрештою, він ані не усвідомлював цієї любові і довіри, ані навіть не знав, що вони – люди, а він – ведмідь. Пан Бультитюд взагалі не знав, що живе на білому світі; все, що ми виражаємо за допомогою слів “я” і “ти”, в його свідомості не вміщалося. Коли пані Меґз щонеділі частувала його вранці бляшанкою солодкої патоки, він не розрізняв її і себе. Благо просто приходило і приносило втіху – оце й усе. Звісно, можна сказати, що любов у нього була доволі корисливою: він любив їжу і тепло, людські руки, які його гладили, і голоси, які звучали ласкаво і підбадьорливо. Та якщо в людей корислива любов передбачає холодний розрахунок, то тут нічого подібного не було і в помині. Пан Бультитюд скидався на людину-егоїста не більше, ніж на людину-альтруїста. В його житті не знаходилося місця для прози. Прагнення, що їх людський розум, не замислюючись, затаврував би як корисливі, для нього були трепетними, екстатичними сподіваннями, які проймали усе його єство, безконечними і пристрасними жаданнями, що несли в собі загрозу великої трагедії і водночас сяяли всіма барвами раю. Якби сучасна людина бодай на мить занурилася у те літепле, тремке й мінливе озерце первісної, якоїсь ще доадамової свідомості, то виринула б звідтіля, свято вірячи, що спізнала абсолют, адже і нижчі, і вищі за наш розум рівні розмислу так відрізняються від нашого, що на перший погляд мали б видаватися нам трохи схожими між собою. Іноді в нашій пам’яті зринають образи безіменного блаженства чи страху з раннього дитинства, образи, з жодними конкретними речами безпосередньо не пов’язані, – чиста якість, своєрідні потужні прикметники, що пливуть собі у позбавленій іменників порожнечі. В такі хвилини ми немов наближаємось до берегів згаданого озерця, посеред якого, там, куди нас не допровадять уже жодні спогади, й минало у теплих, темнистих водах усе життя Пана Бультитюда.

Того дня йому неабияк пощастило: його випустили надвір без намордника. Таке траплялося вкрай рідко – не тому, що ведмідь становив бодай найменшу загрозу для мешканців маєтку, а лише через те, що надто вже полюбляв він фрукти й овочі – ті, що посолодші. “Він, знаєте, й мухи не зобидить, – пояснювала Айві Джейн, – тільки-от совісті у нього немає. Дай йому волю – все поїсть, нам і яблучка не зоставить.” Та сьогодні про намордник чомусь забули, і Пан Бультитюд пречудово провів ранок на грядках, де росла ріпа. Сонце підбилося вже височенько, коли він перевальцем підійшов до стіни, якою було обнесено сад, а там став і задивився на чималий каштан, що ріс під самою стіною; ведмідь завиграшки міг видряпатися на нього і зістрибнути на землю вже по той бік, за межами маєтку. Айві описала б те, що діялося тоді у нього в голові, десь так: “Він же прекрасно знає, що йому туди не можна!”. Втім, сам Пан Бультитюд бачив усе трохи інакше. Він, ясна річ, не мав жоднісінького уявлення про якусь там мораль, проте господар наклав на нього певні заборони. Коли він підходив до стіни надто близько, його сковувала якась загадкова знемога, що не пускала далі, почуття наче захмарювалися, проте домішувалася до цього і протилежна спонука – перебратися-таки через стіну. Йому, звісно, було невтямки, навіщо це потрібно; щобільше, він навіть не зумів би поставити собі таке запитання. Якби цю спонуку вдалося хоч якось перекласти людською мовою, то вона вилилася б не в думку, а радше у якусь подобу міфа. У садку були бджоли – але не було вулика. Ті бджоли прилітали з-за стіни і туди відлітали. Отже, цілком природно, треба податися за ними. Гадаю, в голові у ведмедя вимальовувалися туманні образи – навряд чи можна назвати їх картинами – безконечних зелених лук, заставлених незліченними вуликами; там гули бджоли завбільшки з горобця, а соти повнилися чимось іще тягучішим, солодшим і золотистішим, аніж сам мед.

Сьогодні Пан Бультитюд непокоївся сильніше, ніж звичайно. Він сумував за Айві Меґз, хоч і не знав, що на світі живе така особа, і не пам’ятав її так, як пам’ятаємо своїх ближніх ми. Просто йому чогось бракувало, а от чого саме – хтозна. Айві з Ренсомом відігравали чи не найважливішу роль у його житті. По-своєму він добре відчував, що Ренсом посідає у маєтку вище становище, ніж усі решта. Для ведмедя зустрічі з господарем ставали справжніми містичними одкровеннями, адже на Венері той набув якогось слабкого відблиску давно втраченої людьми здатності ушляхетнювати тварин. Біля Ренсома Пан Бультитюд, тремтячи від збудження, підступав упритул до того останнього пругу, за яким починається вже особистість, мислив немислиме і робив неможливе, пробував бодай на мить виглянути – і часом таки виглядав – за межі свого волохатого світу, а потім знемагав від утоми. Натомість з Айві він почувався цілком у своїй тарілці; так дикун, який хоч і вірить, що десь далеко на небі живе всемогутній Бог, набагато вільніше почувається все ж у звичному товаристві всіляких дрібних лісовиків та водяників. Саме Айві годувала його, вгощала штурханцями, проганяла звідти, куди йому було зась, і з ранку до ночі з ним балакала. Вона готова була голову дати на відруб, що ведмідь “розуміє кожнісіньке словечко, яке йому кажуть”. Ясна річ, у буквальному сенсі це було зовсім не так, та з іншого боку Айві таки недалеко втекла від правди, бо часто-густо вкладала у свої слова не стільки думки, скільки почуття чи відчуття, знайомі і Панові Бультитюду, – приміром, фізичну ласку, жвавість або затишок. Тож по-своєму вони чудово розуміли одне одного.

Тричі Пан Бультитюд ставав до каштана та стіни задом і вже наче збирався йти геть – і тричі повертався назад, а тоді врешті-решт почав дуже повільно й обережно вибиратися на дерево. Діставшись до розгалуження, він надовго засів там, спозираючи внизу, вже за стіною, стрімкий, порослий травою схил, що спадав униз до дороги. Бажання і заборона зчепилися між собою з новою силою, і ведмідь завмер у нерішучості. Часом він узагалі забував, де опинився, а одного разу мало не заснув, але кінець кінцем все ж зістрибнув на землю – по той бік стіни. Побачивши, що це таки сталося, Пан Бультитюд страшенно перелякався і, затамувавши подих, завмер на траві біля самісінького узбіччя, а невдовзі звіддалік долинув якийсь шум.

На дорозі з’явився великий фургон. Водій був одягнений в уніформу зі значком НІКЕ, збоку сидів ще один чоловік в такій же уніформі.

– Ого… ти тільки глянь! – сказав колега водія. – Пригальмуй-но, Сіде. Як тобі оце?

– А що таке?

– Та протри очі, чоловіче!

– Ну і ну! – аж присвиснув від здивування Сід і справді пригальмував. – Ведмедисько… або й ведмедиця, хто їх розбере. Слухай, це ж не наша, правда?

– Яке там, наша в клітці сидить, сам бачив зранку.

– А раптом вирвалася і втекла? Ох і влетіло б це нам у копійчину…

– Навіть якби втекла, то все одно сюди не доперлася б… це ж треба із сорок з гаком миль на годину робити, ведмеді так не бігають. Чуєш, може прихопимо його з собою?

– Нам про ведмедів нічого не казали.

– Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

– Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все – хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері – то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

– Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

– Забираєшся? – перепитав Сід. – До дідька, от якби ще хтось сказав, як звідти забратися!

Лен промовчав і тільки сплюнув через вікно на дорогу.

– Так чи так, – знову заговорив Сід, – яка нам радість тягнути з собою цього бурмила?

– Ну, це ж краще, ніж повернутися взагалі з порожніми руками, – сказав Лен. – І потім, ведмеді таки трохи коштують. Я чув, що їм там потрібен ще один, а тут ось, будь ласка, бери собі на дурняка.

– Гаразд, як ти такий розумний, то виходь і запрошуй його до машини, – закпив з нього Сід.

– Зараз ми йому трохи дурманчику підсипемо…

– Тільки мого обіду не чіпай, чуєш?

– Гарний з тебе товариш, – буркнув Лен, порпаючись у засмальцьованому пакунку. – Тобі, знаєш, ще дуже пощастило, що я не стукач…

– Та невже? – прискалив око водій. – Знаю я всі ті ваші штучки, мене так легко не візьмеш…

Тим часом Лен видобув уже з пакунка чималий бутерброд і тепер щедро поливав його якоюсь пахучою рідиною з невеликої пляшки. Врешті вирішив, що досить, зістрибнув на землю і ступив крок уперед, не наважуючись, втім, відходити від машини далеко. Ведмідь тихо сидів ярдів за шість попереду, і Лен кинув йому бутерброд – іти далі було все-таки страшнувато.

За чверть години непритомний Пан Бультитюд уже лежав, важко дихаючи, на боці. Зв’язати йому морду і лапи було нескладно, а от підняти і затягнути до кузова – тут довелося помучитися.

– Трохи не підвередився, – прохрипів кінець кінцем Сід, тримаючись за бік.

– От дідько! – лайнувся Лен, витираючи з чола піт. – Все, поїхали!

Сід сів за кермо і кілька секунд віддихувався, час від часу примовляючи: “Ой, Боже мій…”, а тоді завів двигун, і фургон рушив з місця.

.

4

Марк тепер проводив увесь час або біля ліжка, де спав незнайомець, або у кімнаті з поцяткованою стелею, де проходив курс тренування об’єктивності. Саме це тренування описати в усіх деталях просто годі. У тих протиприродних схильностях, які намагався прищепити йому Фрост, не було нічого надто особливого чи драматичного, проте виносити на публіку певні подробиці не годиться; від них аж відгонило якоюсь не то старечою, не то малечою недоумкуватістю, тож краще, мабуть, їх просто опустити. Частенько Маркові здавалося, що один-єдиний вибух нестримного і навіть не надто добропорядного реготу вмить розвіяв би цілком ідіотську атмосферу цих тренувань, та, на превеликий жаль, про жодний сміх тут не могло бути й мови. В цьому, властиво, й полягав увесь жах: робити всілякі дрібні капості, які могли б розвеселити хіба якусь геть дурнувату дитину, доводилося під невсипущим наглядом професора, який тримав в руці секундомір, час від часу занотовував щось у записнику і взагалі поводився так, ніби тут відбувався серйозний науковий експеримент. Деякі з речей, що їх Фрост загадував робити Маркові, взагалі на перший погляд не мали жодного сенсу. Одна із вправ, наприклад, полягала в тому, що треба було вилазити на складану драбину і торкатися однієї з плям на стелі, яку вказував Фрост, просто торкатися її вказівним пальцем, а тоді злізати назад на підлогу. Втім, чи то за аналогією з іншими завданнями, чи тому, що в цьому вчинкові все ж крився якийсь прихований, потаємний сенс, саме ця вправа уявлялася Маркові найогиднішою і найнепристойнішою. І з кожним днем та ідея “правильного” чи “нормального”, яка з’явилася в нього тоді, коли він вперше переступив поріг цієї кімнати, ставала дедалі сильнішою і міцнішою, аж доки не перетворилася у нього в уяві на справжнісіньку височенну гору. Досі Марк якось і не замислювався ніколи над тим, що таке ідея; йому думалося, що це – просто уявлення про певні речі, що існує в людській свідомості. Однак тепер, коли його свідомість постійно атакували, а іноді й ущерть заполонювали образи безпутства і розкладу, якими повнилися тренування, та ідея височіла над ним як абсолютно незалежна дійсність, як тверда, непохитна скеля, на яку можна було без страху опертися.

Допомагав Маркові порятуватися і старий у спальні. Відколи з’ясувалося, що він таки говорить англійською, між ними зав’язалося вельми оригінальне знайомство. Властиво, важко стверджувати, що вони розмовляли. Так, обидва говорили, тільки-от розмови якраз і не виходило – принаймні, у тому сенсі, в якому досі завжди розумів це слово Марк. Незнайомець робив стільки туманних натяків і так завзято жестикулював, що у Марка, який не звик до такого хитромудрого способу спілкування, часом просто опускалися руки. Приміром, коли Марк пояснив, що не має тютюну, старий разів із шість поспіль набивав уявну люльку і чиркав сірником, а тоді блаженно заплющував очі, зображаючи таку безмежну насолоду, яку в людини на обличчі не часто й побачиш. Пізніше Марк спробував розтовкмачити йому, що “вони” хоч і не іноземці, та все одно страшенно небезпечні, тож, мабуть, найкраще буде, якщо при них він і надалі мовчатиме.

– Угу, – кивнув старий. – Ге?

А тоді, на мить приклавши пальця до губ, розіграв цілу пантоміму, яка, без сумніву, мала означати те саме, і так захопився, що довго не звертав уваги ні на що інше і знай примовляв:

– Ге… та щоб я – ви що! Від мене нічого не почують. Ге! Щоб я… ми ж то знаєм, ге? – І дивився на Марка з таким розумінням і почуттям таємного єднання, що в того аж світлішало на серці. Вирішивши, що тему вичерпано, Марк почав було: “Але на майбутнє…”, та незнайомець знову взявся до своєї пантоміми, яка скінчилася запитальним “Ге?”.

– Так, звісно, – відповів Марк, – Нам загрожує серйозна небезпека. І…

– Угу, – погодився старий. – Іноземці, ге?

– Ні, я ж вам сказав, що ніякі вони не іноземці, – заперечив Марк. – Навпаки, вони чомусь вас мають за іноземця. І саме тому…

– Так, так, – перебив його незнайомець. – Знаю. Просто так собі кажу – іноземці. Знаю, все знаю. Ні слова від мене не почують. Ми ж із вами… ге?

– Я пробую придумати якийсь план…

– Ну?

– Так, і власне думаю, чи…

Тут, одначе, старий раптом нахилився до Марка і вельми енергійно ствердив:

– Маю щось вам сказати.

– Що саме? – здивувався Марк.

– У мене є план.

– Який?

– Ге! – незнайомець змовницьки підморгнув, а тоді погладив себе по животі.

– То що у вас за план? – нетерпляче поквапив його Марк.

– От дивіться, – старий випростався і склав на грудях руки, немов готуючись до довгого філософського диспуту. – От дивіться: що, коли ми візьмемо добрий кавалок сиру і гарненько його собі засмажимо?

– Я, взагалі-то, про план втечі… – трохи розгубився Марк.

– Ну, – мовив незнайомець. – От візьміть мого батечка. Ніколи в житті не хорував! Як вам це, га?

– Дивовижно, – сказав Марк.

– Ясне діло, – підтакнув старий. – Ціле життя бурлакував, швендяв дорогами – і хоч би раз живіт прихопив. – І так, ніби Марк міг і не знати, про що мова, заходився дуже наглядно пояснювати жестами, що саме має на увазі.

– Напевне, свіже повітря йшло йому на користь, – припустив Марк.

– І як ви гадаєте, чому він завдячував своїм здоров’ям? – запитав старий. Слово “завдячував” він вимовляв із неабиякою втіхою, хоч і ставив наголос на перший склад. – То що, знає хтось, чому він завдячував своїм здоров’ям?

Марк уже рота відкрив, щоб відповісти, але старий застережно підніс догори руку – очевидно, питання мало суто риторичний характер.

– Своїм здоров’ям він завдячував, – надзвичайно врочисто виголосив старий, – смаженому сиру! Бо смажений сир, щоб ви знали, виганяє з живота воду – всю до краплини, отак! Як вам це, га? Отак!

Ще кілька таких розмов – і Маркові пощастило трохи дізнатися і про самого незнайомця, і про те, як він потрапив до Белбері. Зробити це було непросто, бо хоч старий бродяга і говорив переважно про себе, але часто-густо згадував при цьому всілякі інші розмови і хвалився дотепами й віцами, які йому пощастило тоді пустити. Для Марка то був темний ліс, бо він не міг дати собі раду з силою туманних натяків, пов’язаних із життям таких-от бурлак, хоч і опублікував якось статтю про бродяжництво, на яку багато хто згодом посилався. Та поступово, ставлячи питання за питанням, вдалося з’ясувати приблизно таке: спочатку якийсь невідомий – бродяга його у вічі ніколи раніше не бачив – забрав у нього одяг, а тоді він зненацька міцно заснув, хоч до того аніскілечки не хотів спати. Звісно, насправді ця розповідь прозвучала зовсім інакше. Старий вперто поводився так, наче Марк давно все знає, й у відповідь на будь-які уточнюючі запитання тільки багатозначно кивав, підморгував і жваво розмахував руками – це мало свідчити про повну довіру між ними. Скласти собі бодай приблизне уявлення про те, ким був той таємничий незнайомець, який не погребував навіть ветхими лахами старого бродяги, Маркові так і не вдалося. Після годин марних розпитувань, скроплених не одною чаркою – міцних напоїв у кімнаті не бракувало, – йому щастило почути хіба щось на кшталт “Ге, то був ще той хлопака! Такому, знаєш, пальця в рот не клади!” Вимовляв усе це бродяга зі щирим захватом і піднесенням, так, ніби той, хто поцупив його вбрання, нічого іншого і не заслуговував.

Судячи з мови старого, такий-ото захват узагалі посідав у нього чільне місце серед усіх інших емоцій. Він жодного разу не висловив хоч якогось морального судження стосовно всього, чого йому довелося зазнати протягом життя, і навіть не пробував хоч якось пояснити ту чи іншу подію. Коли з ним коїлося щось несправедливе і тим більше – незрозуміле, він, здавалося, не тільки не ремствував, а навіть тішився, – аби лиш то було щось дивовижне. Старий не надто переймався становищем, у яке потрапив, – раніше Марк навряд чи повірив би, що таке взагалі може бути. Сенсу в цих подіях бродяга не бачив, але ж йому ніколи й на думку не спадало шукати у чомусь сенс. Він побивався, що у них немає тютюну, й усвідомлював, що “іноземці” – люди страшенно небезпечні, проте вважав, що головне тепер – чимпобільше їсти й пити, доки є така нагода. Поступово Марк і собі став дивитися на все це його очима. Від бродяги погано пахло, їв він, як останній нехлюй, але безперервна гулянка, яку вони собі влаштували, ніби повертала Марка у те царство вічного дитинства, де веселилися всі ми, доки не настали часи добрих манер і пристойної поведінки. Кожен із них розумів хіба десяту частину того, що говорив інший, а проте єдність між ними ставала дедалі глибшою і міцнішою. Тільки через багато років Марк зрозумів, що саме тут, де не було місця марнославству, а загроза висіла не менша, ніж над тими дітьми з відомої казки, які залізли на кухню до велетня-людожера, він і потрапив, сам того не усвідомлюючи, до кола такого таємного і такого закритого для сторонніх, про яке йому колись і не мріялося.

Час від часу їхню самотність переривали; то Фрост, то Візер, то вони обидвоє по черзі приводили до кімнати різних незнайомців, які зверталися до бродяги якоюсь невідомою мовою, проте жодної відповіді не отримували і йшли геть. Саме в такі моменти старому у великій пригоді ставала звичка не замислюватися над тим, що годі пояснити, а ще – невловима, майже якась звірина лукавість. Навіть і без Маркових застережень йому й на думку ніколи не спало б заговорити до “іноземців” англійською – це ж одразу розвіяло б усю таємничість, що огортала їх усіх від самого початку, а власне таємничість належала до тих речей, які приваблювали його у житті найбільше. Вираз спокійної байдужості, часом – загадково-гострий погляд, що вже за мить змінювався все тією ж байдужістю, жодних ознак тривоги чи збентеження – все це зовсім збивало з пантелику Фроста з Візером. Заступник директора марно шукав в обличчі старого ознаки зла, проте не було там і ознак доброчесності, які відразу б його насторожили. Такого йому ще не траплялися. На своєму віку він стрічав різних людей – простаків, переляканих жертв, підлабузників, ймовірних спільників, суперників, осіб чесних, які дивилися на нього з відразою і ненавистю, – але таких не зустрічав ще зроду.

Проте настав урешті-решт день, коли все змінилося.


*      *      *


ХV. БОГИ СХОДЯТЬ НА ЗЕМЛЮ

1

Маєток у Сент-Ен, здавалося, геть знелюднів. Тільки на кухні, за щільно зачиненими вікнами і трохи ближче, ніж звичайно, до вогню, сиділи Дімбли, Деністон з Камілою, МакФі, панна Айронвуд та Джейн із Айві, а далеко нагорі, в блакитній кімнаті, відокремленій від кухні довгими порожніми коридорами і сходами, знаходилися пендраґон із Мерліном.

Якби ви спробували того вечора піднятися сходами до передпокою, звідки можна було потрапити до блакитної кімнати, то на заваді став би не тільки страх, але й мало не фізичний опір, який просто не давав би рухатися далі. Якби вам пощастило все ж вийти нагору, то ви почули б навколо дивне подзвонювання, анітрохи не схоже на голоси, хоч і явно артикульоване, а якби там було темно, то напевне побачили б під господаревими дверима слабке сяйво, не подібне на місячне світло чи відблиски вогню. Втім, не думаю, щоб хто-небудь зумів тоді підійти до самих дверей. Увесь дім, здавалося, тремтів і гойдався, трохи ходором не ходив, наче корабель у Біскайській затоці не надто погожої днини. Ви неодмінно з жахом усвідомили б, що наша Земля – то насправді не основа світобудови, а просто куля, що з шаленою швидкістю обертається навколо власної осі і з такою ж швидкістю котиться вперед, та ще й не у порожнечі, а через густо населені та вигадливо поділені простори; поза тим, чуття, хоч і добряче зворохоблені, підказали б вам, що ті, хто навідався в той час до тієї кімнати, могли залишатися там і осяювати своїм світлом саме те місце на поверхні нашої планети тільки линучи крізь переповнений усілякими невидимими для нас створіннями безмір небес, які люди вважають холодним та безживним космосом.

Невдовзі після заходу сонця Ренсом із друїдом піднялися нагору і стали чекати гостей. Господар напівлежав на своєму дивані. Мерлін сидів обіч нього, міцно стиснувши руки і трохи нахилившись вперед; його посірілою щокою скочувалася часом краплина холодного поту. Спершу він хотів було стати навколішки, та Ренсом мовив: “Гляди, не роби цього! Хіба ти забув, що вони – такі ж слуги, як і ми?” Вікон ніхто не зашторював, і світло потрапляло до кімнати тільки знадвору, де морозне небо спочатку багряніло на заході дедалі слабшою загравою, а потім поступово вкрилося цяточками мерехтливих зірок.

Біля десятої, ще до того, як у блакитній кімнаті почало щось відбуватися, ті мешканці маєтку, що зібралися на кухні, вирішили напитися чаю і якраз сиділи за столом, коли сама атмосфера в домі нараз різко змінилася. Досі вони перемовлялися між собою тільки зрідка, та й то впівголоса; так поводяться діти, коли дорослі зайняті якоюсь важливою і геть незбагненною справою, наприклад, готуються до похорону або читають заповіт. Та раптом ні з того ні з сього всі разом голосно заговорили, перебиваючи одне одного, але без жодного натяку на якусь сварку; навпаки, всім стало враз страшенно легко й радісно на серці. Якби тієї миті до кухні нагодився хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що всі тут добре під чаркою: ще не настільки, щоб клонило на сон, але достатньо, щоб відчувати приплив безпричинних веселощів. Усі посхиляли голови одне до одного і, виблискуючи очима, жваво балакали і розмахували руками. Про що йшла мова, ніхто згодом так і не згадав. Дімбл стверджував, що в основному всі знай каламбурили, МакФі заперечував, що бодай раз у житті, навіть і того вечора, опустився до каламбура, проте всі погоджувалися, що були тоді страшенно дотепними і гострими на язик. Гра слів перейшла в гру думок, парадоксів, химерних образів, потішних анекдотів і сміховинних теорій, до яких, втім, за інших обставин варто було б поставитися і серйозніше; все це просто сипалося з них із подивугідною марнотратністю – аж паморочилося в голові. Навіть Айві, і та забула про своє горе. Матінка Дімбл пізніше завжди згадувала, як Деністон із її чоловіком стали посеред кухні і затіяли веселий словесний герць, віртуозно відбиваючи випади один одного і здіймаючись на крилах слів щораз вище і вище, ширяючи, немов ті птахи у піднебессі чи літаки у повітряному бою. Зроду-віку їй не доводилося ще чути такої красної, співучої, мелодійної мови (навіть якби вони й справді заспівали, то це нічого б не змінило), таких кмітливих здогадок, блискучих метафор і тонких натяків. Якби ж то ще згадати, про що там ішлося!

І тут несподівано все скінчилося; запала мовчанка. В кухні враз стало тихо і спокійно; так буває, коли вітряної днини ступаєш за ріг будинку, де дме вже не так сильно. Всі лише втомлено переводили подих, приголомшені і трохи збентежені.

Нагорі події розвивалися інакше. Настала мить, коли всередині у Ренсома з Мерліном усе раптом стиснулося; господар міцно взявся за край дивану, а друїд обіруч схопився за коліна і зціпив зуби. Зненацька між ними постав стовп ясного світла; якого кольору було те світло, не до снаги ні уявити, ні описати жодній людині. Більше нічого незвичайного вони не бачили, проте діялося ще багато всього для ока недоступного. Притьмом їх охопило неабияке хвилювання; кров у голові й у серці завирувала так шалено, а все тіло пройняв такий дрож, що обидва злякалися за свій здоровий глузд, який міг будь-якої миті просто розлетітися на друзки. В якийсь момент їм здалося, що так воно і сталося; а проте всі ті друзки – гострі прагнення, жваві веселощі, проникливі помисли, – розлетівшись блискучими краплинами навколо, невдовзі знову поєдналися докупи. Добре, що і Ренсом, і Мерлін трохи зналися на поезії, бо людина, яка не звикла бачити у слові множинності різних сенсів, могла б усього цього й не витримати. Чи не всі їхні думки стали раптом двоїтися і троїтися, ділитися і знову сходитися разом у найнеймовірніших поєднаннях. Для Ренсома, який багато років присвятив дослідженню слова, то була невимовна насолода. Він немов опинився у самому осередді мови, в її палаючому первісному горнилі. Все суще тут ламалося, розбивалося на найдрібніші частинки, виверталося навиворіт, перемішувалося, умертвлялося – і відроджувалося до життя у вигляді сенсу. Не дивина – адже до них прибув сам владар смислу і значення, вісник і посланець, переможець Аргуса; то був Оярса найближчої до сонця небесної сфери – Віритрильбія, якого люди величають Меркурієм або Тотом.

Після шаленого, буйного торжества слова всіх, хто зібрався внизу на кухні, почало трохи хилити до сну. Джейн і не зчулася, як мало не задрімала; книжка випала в неї з рук, вона здригнулася, розплющила очі й огледілася довкола. Як же тут тепло… як затишно… втіха та й годі. Їй завжди подобалося, як горять у каміні дрова, проте сьогодні поліна, здавалося, потріскували і пахли ще приємніше, ніж звичайно. Можна було подумати, що кухню сповнював дух кедрового дерева чи ладану, дедалі густіший і насиченіший. Мимохіть Джейн стала пригадувати собі різні запахи – духмяний аромат нарду і кориці,  чарівні пахощі Аравії… навіть щось іще солодше і приємніше, щось спроможне звести людину з розуму, проте, на диво, не заборонене. Хтозна, як таке може бути; їй надто хотілося спати, щоб глибше над цим замислюватися. Дімбли сиділи поруч і розмовляли, але потиху, так, що ніхто не чув, про що йшла мова. Джейн здалося, що обличчя у них якось перемінилися. Вони виглядали не старими, а радше зрілими, наче золотисті серпневі ниви перед жнивами, й аж випромінювали погідний спокій, що його приносить сповнення бажань. В іншому кутку Артур щось шепотів на вухо Камілі; вони також… але на той час затишок, тепло і приємний аромат уже так забили Джейн памороки, що дивитися на Деністонів вона просто не могла – не через заздрість (нічого такого і на думці не мала), а тому, що її трохи не засліплювало якесь химерне сяйво, от наче самі бог із богинею кохання вселилися в це молоде подружжя і тепер ясніли перед нею червленим посвітом, розливаючи навкруг одурманливо-солодкі трояндові пахощі. Довкола ж витанцьовували – краєм ока Джейн це помітила – не ті кумедні опецькуваті дрібнолюдки, яких вона бачила пополудні, а поважні й водночас запальні духи з барвистими крильцями та якимись хлоп’ячими, стрункими й гладенькими, ніби витесаними зі слонової кості примарними тілами.

Ренсом із Мерліном також відчули, що в домі потепліло; вікна були відчинені (коли і як вони відчинилися, ні господар, ні чародій не зауважили), але холодніше не ставало: теплом віяло саме знадвору. Поміж голим гіллям дерев, понад землею, яка після заходу сонця знов тужавіла від морозу, до кімнати залітав літній вітерець – тільки-от такого літа в Англії не бувало ще ніколи. Сповнений, сказати б, по самісінькі вінця – немов оті неповороткі річкові баржі, навантажені всякою всячиною так, що, здається, і з місця не зрушать, – казковим духом нічних квітів і терпким запахом тягучої камеді, напоєний солодкими пахощами стобарвних гаїв і прохолодним ароматом опівнічних плодів, цей вітерець лагідно ворушив фіранки на вікнах, скинув зі столу якогось листа і розкуйовдив волосся на голові у Мерліна. Кімната м’яко погойдувалася, ніби пливла; їхніх рук та облич торкнувся враз вільготний подих морської піни і хвиль – аж пробіг по всьому тілу дивний, нестримний трем. У Ренсома котилися по щоках сльози: він єдиний із усіх людей на Землі знав, звідки, з яких морів і з яких островів віє той вітер. Мерлін цього не знав, проте й у нього в грудях озвалася і замлоїла та невтішна рана, з якою народжується у цьому світі кожна людина, а з вуст тихо полилися слова прадавнього кельтського плачу. Втім, усі ті прояви були лишень провісниками, предтечами самої богині. Коли вся її доброчесність зосередилася і сфокусувалася у тій крихітній для неї точці на поверхні планети, що мчала крізь небесні простори, з усього того зворушливого тепла постало ще щось – щось незламне, гостре, загрозливо нестримне. Обидвох чоловіків пройняв дрож: Мерліна – бо він не знав, хто до них наближається, а Ренсома – бо він таки знав. І ось вона прийшла – полум’яна й осяйна, всевидюща і безжальна, готова вбивати й умирати, прийшла, випереджаючи навіть світло; то була сама милосердна любов, але не така, якою уявляють її смертні, не у тому зм’якшеному, олюдненому вигляді, в якому зазвичай поставала перед нами після Воплочення Слова. Вона з’явилася до них просто з-поза місяця, з третього неба, первозданна й невпокорена, – і ледь не спопелила їх на місці. Ренсом із Мерліном мало не осліпли та не оглухли; здавалося, вони не витримають, якщо це триватиме далі, – проте водночас не знали, чи витримають, якщо це припиниться. Так прибула звитяжна поміж планетами Переландра, яку на Землі величають Венерою.

Внизу на кухні МакФі раптом різким рухом відсунув назад крісло – аж завищала під ніжками кахляна підлога, ніби грифельна дошка під олівцем.

– Ганьба! – вигукнув він. – Ганьба нам, що сидимо тут і тільки на вогонь витріщаємося! Закладаюся, якби у нашого господаря не була покалічена нога, він знайшов би для нас якесь краще застосування!

– Ну-ну, далі! – підбадьорила його Каміла; очі в неї враз спалахнули завзятим блиском.

– Про що це ви, МакФі? – здивувався Дімбл.

– Про битву! – заявила Каміла.

– А ворогів не забагато, щоб вступати з ними у відкритий бій? – засумнівався Деністон.

– Може й забагато, – сказав ольстерець. – Та менше їх не стане у будь-якому разі. А як славно було б виступити проти них відкрито! Чесно кажучи, мені часом здається, що мене не особливо й хвилює, що буде далі. Але я не міг би спокійно лежати в могилі, якби знав, що вони перемогли, а я так і не потримав нікого з них за горло. Пригадую, під час першої війни влаштували ми біля Монші невелику вилазку… Хлопці, знаєте, переважно гамселили ворогів прикладами, щоб не зчиняти зайвої стрілянини, і потім один старий сержант сказав мені: “А черепи як тріщали… Ви коли-небудь чули щось краще?”

– Який жах, – обурилася матінка Дімбл.

– Так, приємного мало, – погодилася Каміла. – І все ж хотілося б зітнутися з ними відкрито, як у давнину. Мені б коня, а там будь, що буде…

– Нічого не розумію, – мовив Дімбл. – Я не бозна-який сміливець, до вас, МакФі, мені далеко. Та от щойно подумав собі, що сьогодні не особливо й боюсь загинути чи отримати рану в бою… дивина та й годі.

– А це цілком ймовірно, – озвалася Джейн.

– Я не маю на думці нічого героїчного, – сказала матінка Дімбл, – але в мене таке враження, що доки ми разом, нам і смерть не страшна.

Обличчя в усіх набули якогось нового виразу, так само по-новому зазвучали голоси. Вони сміялися – але вже якимсь інакшим сміхом, і відчували, що люблять одне одного ще сильніше, ніж доти. Кожен, поглядаючи на решту, думав: “Пощастило ж мені, що я тут. У такому товаристві й головою накласти не шкода”. А МакФі наспівував собі під ніс: “Загинув воєвода, та ви не журіться! – гукнув король Вільгельм…“.

Тим часом нагорі спочатку відбувалося щось дуже подібне. Мерлін поринув у спогади; він ніби наяву бачив вкритий памороззю Бадонський пагорб, довгі стяги з зображенням Пресвятої Діви, що майоріли над катафрактаріями – римсько-британською важкою кіннотою, золотоволосих варварів… чув посвист стріл, брязкіт мечів об кольчуги та залізні шпичаки на дерев’яних щитах, бойові кличі, крики та зойки… пригадував, як надходив того дня вечір, як мерехтіли на схилах пагорба вогнища, як щеміли від морозу рани і відбивалися у червоному від крові озерці перші зорі, а високо у блідому небі кружляли орли. Ренсомові ж, либонь, пригадувався в ті хвилини довгий, запеклий двобій у глибоких печерах на Переландрі. Та враз усе минулося. Наближалося щось міцне, бадьористе й іскристо-холодне, схоже на свіжий морський вітерець; весь страх кудись подівся, а кров у жилах аж застугоніла, ніби скоряючись розміреному ритмові військового маршу. Їм спало на думку, що оце щойно вони зайняли, напевне, своє місце у гармонійному устрої світобудови, поряд із безнастанною зміною зими і літа, злагодженим рухом атомів та спокійною покорою серафимів. Під незмірною вагою послуху їхня воля трималася невтомно і прямо, ніби каріатида, а самі вони, позбувшись будь-якого нахилу до мінливості чи ремства, мислили надзвичайно тверезо – проте водночас їм стало напрочуд легко і весело на серці. Всі тривоги залишилися в минулому; слово “тривога” взагалі не мало більше жодного сенсу. Жити означало без зусиль дотримуватися цього мірного поступу. Немов торкнувшись сталевого леза, Ренсом упізнав чисте й холодне сяйво Малакандри, невсипущого провідці древнього світу; люди йменують його Марсом і Тіром та переповідають легенду про те, як він не побоявся засунути руку вовкові в пащу. Господар привітав гостей небесною мовою, а тоді, вже латиною, попередив Мерліна, що настав час зібрати в кулак всю свою мужність. Три боги, які зійшлися на той час у блакитній кімнаті, були ближчі до людської природи, ніж ті два, що їх там іще чекали. З семи родів Віритрильбія, Переландра і Малакандра представляли ті два, які можна до певної міри зіставити з біологічними статями, тож цих богів людина ще могла сяк-так зрозуміти. З тими ж, які мали прибути тепер, все було інакше. Ясна річ, вони теж належали до якихось родів, та це вже виходить за межі людського пізнання. То були сутності ще могутніші: прадавні елділи, керманичі велетенських світів, які ніколи, від самого початку часів, не знали солодкого приниження органічного життя.

– Підкиньте-но дровенят у вогонь, Деністоне, – сказав на кухні МакФі. – Ну й холодний же видався вечір!

– Справді, холоднувато, – погодився Дімбл.

Це відчули всі; на думку приходила пожухла від морозу трава, якісь темні закапелки, похмурі лісові нетрі, могили… Далі чи не кожному стало уявлятися, як гине сонце, а за ним – і Земля, задихаючись у холодному чорному вакуумі, де єдиним джерелом світла є незмірно далекі зорі. А тоді, очевидно, не стане й зірок: усесвіт зникне у вогні вселенського вибуху – й усе поглине пітьма остаточного небуття, з якого не знає вороття сама природа. І що далі – потойбіччя? “Можливо”, – снувалося в голові у МакФі. “Безперечно, я в це вірю”, – думав Деністон. Але так чи так старе життя, всі його незліченні віки, дні й години, просто щезнуть, вгаснуть, мовби їх і не було. Чи може навіть всемогутня сила повертати назад час? Куди йдуть роки – і навіщо? Людині ніколи цього не зрозуміти. Всіх охопила незбагненна печаль. Хтозна, може, розуміти взагалі нічого…

Сатурн, якого на небесах величають Лурґою, стояв у блакитній кімнаті. Його дух тиснув на дім, а чи й на всю Землю важким холодом, під незмірною вагою якого ціла наша планета могла, здається, просто сплющитися, стати пласкою, наче млинець. У порівнянні зі свинцевим тягарем його предвічності інші боги мали, напевне, почуватися зовсім юними й ефемерними. Він скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувщині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум. Гору нагадувала і Сатурнова міць; його вік був не просто своєрідною трясовиною часу, здатною погубити будь-яку, ба навіть найсміливішу уяву, а живою пам’яттю, що не знає ні кінця, ні початку. Стрічаючись з іншими, молодшими небесними сутностями, ця пам’ять, ніби гранітні скелі під натиском океанських хвиль, не зазнавала жодної шкоди, сама ж могла занапастити кожного, хто необачно до неї наближався. Ренсома з Мерліном пройняв нестерпний холод; сила Лурґи відлунювала в них несповідимою тугою. А проте й Лурґу того вечора перевершили: раптом поміж ними об’явився дух іще величніший та могутніший; своїм незмірним маєстатом він приглушив та майже підкорив собі і променисту кмітливість Меркурія, і недремну пильність Марса, і ніжний чар Венери, і навіть приголомшливу ваготу Сатурна.

В кухні його прихід теж добре відчули. Згодом ніхто не пригадував, як поставили на плиту чайник і приготували гарячий пунш, а тоді хтось попросив Артура (єдиного в домі музику) заграти щось на скрипці. Крісла повідсували під стіну, й усі стали до танцю, хоч і не пам’ятали потім, що саме танцювали. Втім, то явно було не новочасне човгання, а якийсь давній танок, із тих, що збереглися тепер хіба десь на селі і незле підходили для кахляної кухонної підлоги; вони притупували ногами, плескали в долоні і високо підстрибували. Нікому й на думку не спадало, що зі сторони це може виглядати доволі кумедно; навпаки, настрій в усіх був піднесений і навіть врочистий. Їм здавалося, що кухня перетворилася мало не на королівський палац, а танець, часом несамовито запальний і швидкий, а часом – величаво повільний, виражає то бурхливу, героїчну енергію, то якусь надзвичайну шляхетність та поважність.

Нагорі блакитну кімнату осяяло сліпуче, воістину могутнє світло. Перед іншими ангелами людина може не встояти на ногах; перед цим – може просто померти, та якщо виживе, то її уст уже не покине усміх. Одна-єдина мить поряд із ним – і ви незмірно виростете у власних очах. Відчувши щонайслабший подих його присутності, навіть кульгавий ступатиме величним кроком, а жебрак носитиме своє дрантя так, немов то розкішні королівські шати. Царська велич і сила, святкова пишнота і врочистість – усім цим він аж променів, як променіє чистим сяйвом сонце, зійшовши у безхмарному небі погожої літньої днини. Відзначаючи важливі свята, ми б’ємо у дзвони та трубимо в сурми, над головами у нас величаво майорять різнобарвні стяги – і все це тільки слабке, ледь чутне відлуння властивого йому духу безмежної радості та тріумфу. Він нагадував довгу, увінчану короною білосніжної піни морську хвилю, що здіймається височенною смарагдовою аркою і шаленим вихорем налітає на берег, оглушливо ревучи і водночас заходячись нестримним сміхом, а ще – перші звуки музики на такій врочистій учті у таких пишних королівських палатах, що гості, особливо молодші, зачувши їх, аж проймаються трепетом, вельми схожим на страх. Адже то був сам великий Оярса Ґлунду, цар царів, через якого здебільшого і спізнавали поля Арболу радість сотворення; в давні часи люди звали його Юпітером і через злощасну, але не таку вже й незрозумілу помилку приймали створіння за Творця – навіть не підозрюючи, на скільки ще щаблів навіть понад ним піднімається у незнану височінь єрархія сотвореного буття.

Після його приходу у блакитній кімнаті настало справжнє свято. Ренсом із Мерліном ніби долучилися на мить до славослів’я, яке невпинно співають ці п’ятеро досконалих створінь, і забули про безпосередню, набагато прозаїчнішу мету цього зібрання. Та незабаром вони перейшли до діла – і Мерлін отримав силу.

Коментарі і примітки до цієї книжки див. тут.

Де і як можна придбати цю книжку, читайте на сайті видавництва.

2 thoughts on “Мерзенна сила”

  1. bogur said:

    Але ж у “Свічада” жахливі обкладинки! Катастрофа просто. Відбиває всю охоту брати книгу до рук.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s