Переландра

Клайв Стейплз Люїс

ПЕРЕЛАНДРА

Кільком жінкам із Вонтиджа

І

Зійшовши з потяга біля Вустера, я вирушив до Ренсома пішки – до його дому було милі три, – розмірковуючи дорогою про те, що пасажирам, які залишилися на станції, годі й уявити, що довелося побачити чоловікові, до якого я йшов. Понура рівнина, що лежала переді мною (селище починалося на північ від станції, яка стояла на самій околиці), нічим не вирізнялася з-поміж інших подібних рівнин. Насуплене передвечірнє небо було таке ж, як і будь-якої іншої осінньої днини. Кілька будинків та вкриті червонястим або жовтим листям дерева, які росли купками то тут, то там, особливого враження не справляли. І хто б міг подумати, що, пройшовши ще трохи цією непримітною місциною, я потисну руку чоловікові, який колись жив, їв і пив у світі, віддаленому від нас на сорок мільйонів миль, на планеті, з якої Земля видається крихітною зеленою цяточкою, і розмовляв зі створінням, що пам’ятало ті неймовірно далекі часи, коли у нас тут ще взагалі не було нічого живого?

Адже на Марсі Ренсом зіткнувся не тільки з марсіянами. Він зустрів там істот, званих елділами, ба навіть самого великого елділа, який править Марсом і якого там називають Оярсою Малакандри. Елділи дуже відрізняються від мешканців планет. Їхнє тіло – якщо тільки його можна назвати тілом – цілком інакше, ніж у  землян чи марсіян. Вони не їдять, не розмножуються, не дихають, не знають смерті, а відтак скидаються радше на здатні мислити мінерали, ніж на живих істот у нашому розумінні. Хоч елділи часто з’являються на планетах і, можна сказати, живуть там, дуже нелегко точно визначити, де саме знаходиться елділ у той чи інший момент. Самі вони вважають, що живуть у космосі (чи “глибоких небесах”), а планети для них – то не замкнуті світи, а просто рухомі об’єкти, ба навіть розриви у тому, що ми називаємо Сонячною системою, а вони – Полем Арболу.

За кілька днів до того Ренсом прислав мені таку телеграму: “Якщо можете, приїжджайте у четвер. Важлива справа”. Я здогадувався, про яку справу йдеться, а тому, хоч і твердив самому собі, що провести вечір у товаристві Ренсома буде вельми приємно, все ж не міг позбутися тривожного передчуття. Непокоїли мене, властиво, елділи. З думкою, що Ренсом побував на Марсі, я ще якось змирився… але зустріти елділа – істоту, яка живе вічно… Зрештою, і сама мандрівка на Марс була мені не надто до вподоби. Не може людина побувати на іншій планеті і повернутися звідти такою ж, якою була до того, хоч ті зміни, що в ній відбулися, ледве чи вдасться легко окреслити на словах. Коли ж мова йде про старого приятеля, то це неприємно й поготів, бо відновити давні невимушені стосунки тоді не так просто. Та ще гірше було те, що елділи не залишали Ренсома у спокої і після повернення на Землю – в цьому я переконувався дедалі більше. Час від часу він випадково прохоплювався словом, робив певний жест чи натяк, і хоч як старався потім виправити ситуацію, ставало зрозуміло, що у нього в домі бувають… скажімо, доволі дивні гості.

Неквапно крокуючи безлюдною дорогою, яка бігла через Вустерський громадський вигін, я вирішив, що недоброго передчуття треба все ж позбутися, й відтак заходився його аналізувати. Власне кажучи, чого я боюся? Втім, поставивши собі таке запитання, я відразу ж про це пошкодував. Слово “боюся” по-справжньому мене вразило. Досі я намагався переконати себе, що йдеться тільки про неприязнь, збентеження чи, врешті-решт, нудьгу. Та щойно у свідомості промайнуло коротеньке слівце “боюся”, як стало ясно, що я відчуваю саме страх – не більше і не менше. Я збагнув, що боявся весь час: по-перше, боявся, що рано чи пізно сам можу опинитися віч-на-віч із елділом, а по-друге – що мене у щось “вплутають”. Мабуть, цей страх у щось “вклепатися” знайомий кожному; людина вважає, що просто собі розмірковує, намагається у чомусь розібратися, аж тут раз – і опиняється в лавах комуністичної партії чи навертається до Церкви; двері раптом зачиняються, і вона вже там, усередині. Власне, так трапилося і з Ренсомом: він полетів на Марс (чи то пак на Малакандру) супроти власної волі, фактично випадково, я ж вплутався в усю цю історію через іншу випадковість, і тепер нас обох усе більше й більше втягувало в міжпланетну політику – хіба так я можу це окреслити. Не знаю, чи зумію пояснити, чому мені так не хотілося знайомитися з елділами. Це було не просто розважливе бажання сторонитися істот, які чужі нам за своєю природою, надзвичайно могутні та розумні. Справа, либонь, у тому, що всі ті речі, які мені довелося про них почути, спонукали до поєднання двох понять, які за нашими уявленнями вельми різняться між собою, і це поєднання справді вражало. Позаземний розум ми зазвичай відносимо до однієї із двох чітко визначених категорій: або до “наукового”, або до “надприродного”. Іноді маємо на думці Велсових марсіян (які, до речі, дуже відрізняються від справжніх малакандрійців) або описаних тим же автором мешканців Місяця, а іноді – ангелів, привидів, фей тощо; усе залежить від того, на який лад ми налаштовані у той чи інший момент. Та варто нам визнати, що істота, яка належить до тієї чи іншої категорії, справді існує, як відмінність між цими категоріями починає стиратися, а у випадку елділів зникає взагалі. Елділи однозначно не тварини, тож підпадають під другу категорію; проте вони мають певну подобу тіла, існування якого (в принципі) можна довести науково, і відтак належать до першої категорії. Тут, фактично, зникає бар’єр між природним та надприродним, і ми усвідомлюємо, наскільки спокійніше було у нас на серці, коли в існування цього бар’єра ще вірилося, – адже набагато легше сприймати нестерпну химерність світу, розділивши його навпіл, аби лиш уникнути потреби думати про обидві його половини в одному контексті. Інша справа, яку ціну нам, цілком можливо, доведеться ще заплатити колись за цей спокій – за облудне відчуття безпеки і свідомо допущену плутанину в думках.

“Яка довга й нудна дорога, – мовив я сам до себе. – Добре, що хоч не треба нічого нести.” І раптом аж здригнувся, а тоді подумки вилаявся, усвідомивши, що нести таки треба було – бо ж, коли я виходив з дому, у мене був наплічник із кількома необхідними речами, який я пізніше, вочевидь, забув у потязі. Хочете вірте, хочете ні, але перше, що спало мені на думку, було повернутися на станцію і спробувати “щось зробити”. Звісно, з таким самим успіхом я міг “щось зробити”, зателефонувавши туди від Ренсома, адже на ту хвилину потяг, яким я приїхав, – а разом із ним і мій наплічник – був уже хтозна де.

Тепер я розумію це не згірш за вас, але тоді мені здавалося, що треба неодмінно повернутися, і я вже навіть ступив було кілька кроків назад, коли чи то розум, чи сумління спонукало мене все ж рушити далі до Ренсома. Завдяки цьому я ще ясніше зрозумів, що йти туди мені страх як не хочеться. Дорога давалася так важко, наче я йшов проти сильного вітру, хоч насправді стояв один із тих тихих, спокійних вечорів, коли ніде ані не шелесне, а все навколо потрохи затягувала легка імла.

Що далі я йшов, то ясніше усвідомлював, що не можу думати ні про що інше окрім елділів. Врешті-решт, що насправді відомо про них Ренсомові? За його словами, ті елділи, з якими йому довелося зустрітися, зазвичай ніколи не бувають на нашій планеті… або щойно почали бувати тут після того, як він повернувся з Марса. Ренсом розповідав, що у нас є свої, земні елділи, проте вони зовсім інакші і переважно налаштовані до людей вороже. Саме тому наш світ і не спілкується з іншими планетами. Ми перебуваємо начеб у стані облоги; Земля – це, фактично, територія, захоплена ворогом – елділами, які оголосили війну і нам, і елділам “глибоких небес”, тобто космосу. На мікроскопічному рівні у нашому світі рояться міріади бактерій, а на макроскопічному на все наше життя невидимо впливають лихі елділи, і власне тут і криється справжня причина того фатального викривлення, яке становить головний урок усієї земної історії. Якщо все це так, то ми, ясна річ, мали б тільки радіти, що тим іншим, кращим елділам пощастило нарешті прорвати лінію оборони (ця лінія, за їхніми словами, збігається з орбітою Місяця), і вони стали відвідувати нашу планету. Звісно, якщо припустити, що Ренсомова розповідь цілком відповідає дійсності.

І тут мені до голови прийшла одна вельми неприємна думка. А що, коли Ренсома просто обвели довкола пальця? Адже якщо припустити, що якась сила з відкритого космосу хоче захопити Землю, то кращого прикриття для здійснення цього задуму годі й придумати. Де хоч найменший доказ існування на нашій планеті лихих елділів? Раптом мій друг мимоволі став своєрідним мостом для ворога, таким собі троянським конем, за допомогою якого цей ворог збирається захопити Землю? І знову, як і тоді, коли з’ясувалося, що мій багаж залишився у потязі, мене охопило бажання повернутися назад. “Вертайся, вертайся, – нашіптував мені просто у вухо якийсь голос, – пошли йому телеграму, повідом, що захворів, що приїдеш іншим разом, – та що завгодно”. Сила цього бажання мене просто вразила. Я зупинився і трохи постояв, переконуючи себе викинути з думки всілякі дурниці, а коли знову рушив вперед, то завагався – невже я й справді на межі нервового зриву? Не встиг цей здогад промайнути у мене в голові, як тут-таки перетворився на ще одну причину не йти до Ренсома. Звісно, я не годжуся для справ, які так діють на нерви, – а в телеграмі, ясна річ, саме про таку справу і йшлося. Мало того, мені взагалі не варто було на вихідні їхати кудись із дому. Тепер єдине розумне рішення – негайно, доки я ще при своїй пам’яті, повернути назад, дістатися додому і викликати лікаря, доки мене не спіткав ще істеричний припадок. Йти далі було б просто божевіллям.

На ту хвилину я вже дістався до краю вигону і тепер спускався пологим схилом; ліворуч виднівся гай, а праворуч стояла якась фабрична будівля, вочевидь, давно покинута. Внизу вечірня імла виглядала густішою, ніж на відкритому просторі. “Все починається з нервового зриву…”, снувалася думка. Є, здається, така душевна хвороба, коли звичайнісінькі речі навіюють недужому страшенну тривогу, вселяють страх… такий, який викликає у мене ось ця покинута фабрика. Вибалушені очиська бетонних конструкцій і якісь наче примарні уламки цегляних стін зирили на мене понад сухою травою, в якій то тут, то там виднілися сірі калюжі і залишки старої вузькоколійки. Мені пригадалися Ренсомові розповіді про побачене там, на іншій планеті, особливо про тамтешніх мешканців – наприклад, височенних цибатих велетнів, званих сорнами. Гірше за все було те, що вони, за його словами, хороші та добрі; більше того, він вважав їх набагато кращими за нас, людей… Ясно: Ренсом з ними у змові! Зрештою, й справді, звідки мені знати, обвели його довкола пальця чи він сам… Можливо, все значно гірше… І тут я знову зупинився.

Незнайомому з Ренсомом читачеві не збагнути, як мало глузду було в усіх цих думках. Навіть в ту мить у глибині душі я чудово усвідомлював: бодай і цілий усесвіт виявиться навіженим і вороже до нас налаштованим, Ренсом все одно залишиться таким же розважливим, світлим та чесним, як і раніше. Саме завдяки цьому я кінець кінцем подався далі, хоч це було так важко, що годі й описати. Там-таки, у глибині душі, я твердо вірив, що з кожним кроком наближаюся до друга, а проте почувався так, нібито наближався до ворога – зрадника, чаклуна, змовника… йду, як останній дурень, просто до дідька в зуби. “Так, спершу це назвуть нервовим зривом, – шепотів далі той же голос, – потім тебе покладуть до лікарні, а згодом запроторять до божевільні”.

Мертва фабрика залишилася позаду; спуск закінчився, я увійшов у холодну імлу. Раптом попереду щось промайнуло, і мене пронизав такий жах, що довелося аж прикусити губу, аби не закричати. Через дорогу всього лишень прошмигнув якийсь заблукалий кіт, та я через це пережиття зовсім знесилів, а внутрішній голос продовжував мене діймати: “Скоро вже, скоро і справді залементуєш, начеб тебе різали, – не вгавав він. – Бігатимеш тут кругом з дикими криками і не зможеш зупинитися.”

Неподалік стояв невеликий покинутий дім; вікна у ньому були позабивані дошками, і тільки одне підсліпувато витріщалося на дорогу, ніби око в голові мертвої рибини. Повірте, зазвичай слова “будинок із привидами” викликають у мене такі ж почуття, як у будь-якої пересічної людини, не більше, але й не менше. Та в ту мить думки про привидів набули вельми реальних обрисів. Є щось моторошне у самих цих словах: “привиди”, “примари”… Навіть мала дитина, яка ніколи не чула цього слова і гадки не має, що воно означає, здригнеться, коли у розмові між старшими пролунає: “Знаєш, а в цьому будинку є привиди”.

Нарешті я дійшов до роздоріжжя біля невеличкої методистської каплички, де мав повернути наліво; там, за буками, стояв Ренсомів дім, і я мав би вже бачити світло у його вікнах. Годинник у мене зупинився, тож я не знав, чи настав уже час встановлювати затемнення. Запали доволі густі сутінки, проте почасти це можна було пояснити млою і тим, що шлях пролягав під деревами. Боявся я, зрозуміло, не темряви. Трапляються моменти, коли нам здається, наче неживі предмети оживають, у них з’являється ледь не вираз обличчя, і власне, якщо можна так висловитися, вираз тієї ділянки дороги, яку ще треба було пройти, зовсім мені не подобався. “Неправда, – знов озвався внутрішній голос, – що ті люди, які по-справжньому сходять з розуму, цього не помічають”. Раптом я саме тут, на цьому місці й збожеволію? Тоді, звісно, мені просто мариться, що всі ці вологі від мряки дерева налаштовані дуже вороже і чатують на мене… Втім, ця думка не принесла мені втіхи. Якщо всілякі жахи нам тільки ввижаються, і ми це усвідомлюємо, то від цього аж ніяк не легше; навпаки, це лишень додає страху, адже стає зрозуміло, що до божевілля – один крок. Але найсильніше мене вразив такий моторошний здогад: напевне, тільки тим, кого всі інші мають за безумців, і відкривається справжнє, страхітливе обличчя світу…

Ось такі почуття сповнювали тоді моє серце, та все ж я непевним кроком побрів вперед, у холод і темряву, наполовину переконаний, що з кожним ярдом наближаюся до справжнього божевілля. Здоровий глузд дедалі більше втрачав вагу у моїх очах. Хіба ж він і раніше не був звичайнісінькою умовністю – такою собі зручною ширмою, звичним, второваним ходом мислення, який приховував від наших очей той цілковито чужий і ворожий усесвіт, де нам доводиться жити? Те, про що я довідався протягом кількох останніх місяців від Ренсома, виходило за межі “нормального”, та я зайшов уже надто далеко, щоб просто відкинути все це як звичайний вимисел. Якщо й були у мене певні вагання, то вони стосувалися хіба того, як мій друг витлумачив побачене, чи правильно все зрозумів; в існуванні тих, із ким він зустрівся на Марсі, – пфіфльтріґів, гросів, сорнів, навіть елділів, які вільно мандрують між планетами, – я не сумнівався анітрохи. Ба й та оповита таємницею істота, яку елділи називають Малелділом і перед якою схиляються з покорою, що й не снилася жодному земному диктаторові, не викликала в мене жодних сумнівів. Я знав, за кого має її Ренсом.

Ось і дім – абсолютно темний. Я відчував, що будь-якої миті можу розплакатися як дитина: ну чому він не вийшов до брами мені назустріч? Далі, зовсім уже по-дитячому, мені спало на думку, що він, напевне, причаївся десь тут у садку і зараз стрибне на мене з-за якогось дерева. А може я перший побачу схожу на Ренсома постать, яка стоятиме спиною до мене, заговорю до неї, вона обернеться – і я побачу, що це взагалі ніяка не людина…

Правду кажучи, я не маю особливого бажання зупинятися на почуттях і думках, які того вечора не давали мені спокою, бо ще й досі, пригадуючи, як ішов тоді до Ренсома, відчуваю пекучий сором, і тому охоче пропустив би цей епізод, якби не був переконаний, що без нього складно буде повністю зрозуміти події, про які піде мова далі. Так чи так, а мені й справді дуже важко описати, як я зумів тоді дістатися до дверей будинку. Страх і відраза гнали мене геть, я наче мусив пробивати якусь невидиму стіну, за кожен крок доводилося боротися, а коли мого обличчя торкнулася безневинна галузка з живоплоту, я мало не зойкнув, та все ж пройшов через браму і здолав коротеньку стежину, що вела до будинку. І ось я кінець кінцем опинився біля дверей, а там став нестямно стукати, шарпати за клямку і кликати Ренсома так, буцім на кону стояло саме моє життя.

Відповіді не було, тишу порушувало тільки відлуння моїх криків та грюків. На дверному молотку щось біліло; я здогадався, що це, звісно, записка. Щоб її прочитати, довелося запалити сірника, і я усвідомив, як сильно тремтять у мене руки, а коли сірник погас, навколо стало ще темніше. З третьої чи четвертої спроби мені вдалося розібрати такі слова: “Вибачте, мусив поїхати до Кембриджа. Повернуся останнім потягом. Їжа – в комірці, постіль – там, де завжди. Якщо зголоднієте, вечеряйте без мене. Е. Р.”. Тут мене знову з просто-таки диявольською силою пройняло бажання забратися геть. Ось мій шанс – шлях вільний! Коли хтось думає, що я кілька годин просиджу тут, у цьому домі, сам-один, то він дуже помиляється. Та вже за мить, коли у мене в уяві стала вимальовуватися зворотня дорога, я завагався. Знову йти попід тими буками – там уже було темно, хоч в око стрель, – та ще й повернувшись спиною до будинку (казна-що, звісно, але тієї хвилини мені здавалося, наче він піде за мною назирці)… ні, як по правді, таке мене зовсім не приваблювало. І тоді в моїй свідомості ніби прокинулися якісь залишки здорового глузду – не міг же я взяти й отак підвести Ренсома. Слід було принаймні перевірити, чи двері не замкнуто. Я потягнув за клямку – і вони прочинилися, а наступної секунди я, сам не знаю як, опинився всередині, а двері захлопнулися за мною.

У домі було зовсім темно і тепло. Я наосліп ступив кілька кроків уперед, сильно вдарився до чогось гомілкою, впав і якусь хвилину просто сидів долі, потираючи ногу. Цю кімнату – вона правила Ренсомові і за передпокій, і за вітальню – я наче знав дуже добре, тому й гадки не мав, на що міг тут наштовхнутися. Діставши з кишені сірники, я спробував одного запалити, але голівка тільки задиміла, а тоді відлетіла й упала на підлогу. Я затоптав її, принюхався – чи не тліє бува килим, – і тієї ж миті збагнув, що в кімнаті стоїть якийсь дивний запах. У мене не було жодного уявлення, що могло так пахнути. Цей запах відрізнявся від звичайних домашніх запахів так, як відрізняється від них запах якихось хімікалій, але власне до хімікалій він мав найменше відношення. Я чиркнув ще одним сірником, він спалахнув, та майже відразу й погас – не дивно, адже я сидів біля самого порога, а навіть у кращих за Ренсомів будинках біля входу відчувається протяг. Роздивитися мені вдалося хіба власну долоню, якою я намагався прикрити слабенький вогник. Вочевидь, треба було відійти трохи далі від дверей. Я обережно підвівся, навпомацки рушив уперед й одразу ж наштовхнувся на перепону – щось гладеньке й холодне. Торкнувшись чогось коліном, я збагнув, що запах іде саме звідти, і повернув ліворуч, намацуючи краї цього предмета. Виявилося, що в нього кілька граней, але з’ясувати, якої він форми, ніяк не вдавалося.

То був явно не стіл – верхньої дошки не було; я вів рукою повздовж якоїсь невисокої стінки так, що великий палець залишався назовні, а решта пальців потрапляли кудись всередину. Якби ця річ була з дерева, то я сказав би, що то чимала скриня чи ящик. Та це було не дерево. Спершу мені здалося, що поверхня вогка, але потім я дійшов висновку, що вона просто дуже холодна. Так чи йнак, сягнувши краю дивного предмета, я запалив третього сірника.

Переді мною було щось біле і напівпрозоре, схоже на кригу. Великий і довгий предмет, щось наче відкрита коробка дивної форми, яка – спершу я так і не зрозумів, чому, – викликала неясну тривогу. Всередині легко могла поміститися людина. Щоб краще роздивитися, я підніс запалений сірник вгору, відступив на крок назад – і знову через щось перечепився. Замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, й упав у темряву, не на килим, а на якусь холодну поверхню із тим же дивним запахом. “Та скільки ж тут усілякої чортівні, біс її бери?” – вилаявся я подумки.

Я саме збирався піднятися на ноги й пошукати в кімнаті свічку, коли почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, і майже відразу побачив те, що так боявся побачити. Отже, я почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, але не міг би сказати, що почув голос, бо власне голос, людський голос це зовсім не нагадувало. Склади прозвучали чітко й розбірливо, ба навіть гарно, але звуки ці були, якщо ви тільки мене зрозумієте, явно не органічного походження. Ми легко відрізняємо голоси тварин (в тому числі й людський) від усіх інших звуків, хоч окреслити цю відмінність на словах не так уже й просто. Гадаю, і кров, і легені, і тепла, волога ротова порожнина залишають свій відбиток у кожному голосі. Тут же нічого схожого не відчувалося; два склади прозвучали так, наче їх зіграли на якомусь інструменті, а не вимовили, проте й механічним цей звук назвати було годі. Механізми ми створюємо з природних матеріалів, натомість тут складалося враження, ніби заговорив сам камінь, кристал чи промінь світла. У мене всередині все начеб обірвалося; таке буває, коли, вибираючись на прямовисну скелю, раптом втрачаємо під ногами опору.

Такий звук я почув. А побачив просто стовп дуже слабкого, примарного світла; здається, ні на підлозі, ні на стелі світлих плям не було, але цього я не певен. Стовп цей тільки ледь-ледь освітлював простір навколо себе. Досі все наче зрозуміло, та були у нього ще дві властивості, розібратися з якими не так уже й легко. По-перше, якщо я його бачив, то мав би зауважити, безбарвний він чи вирізняється якимсь кольором, проте скільки не напружую пам’ять, а так і не можу цього пригадати. Згодом я намагався уявити собі цей стовп і блакитним, і золотим, і фіалковим, і червоним, але жодна з цих барв тут не годиться. Навіть не пробуватиму пояснити, як може зоровий образ так швидко і безповоротно стертися з пам’яті. По-друге, варто згадати також про кут нахилу: стовп висів над підлогою не під прямим кутом. Сказавши це, спішу, одначе, додати, що такого висновку я дійшов щойно згодом; тоді ж здавалося, наче стовп світла стоїть вертикально, а щось дивне коїться з підлогою, яка раптом перестала бути горизонтальною: скидалося на те, ніби ціла кімната накренилася, буцім корабельна каюта. Хтозна, як це пояснити, але складалося враження, що істота, яка постала тоді в мене перед очима, співвідноситься з якоюсь іншою, позаземною системою координат, і що сама її присутність нав’язує мені цю чужу систему, скасовуючи водночас звичну, земну.

Я анітрохи не сумнівався, що бачу елділа, швидше за все – архонта Марса, себто Оярсу Малакандри. Тепер, коли це таки трапилося, від огидної паніки, яка проймала мене до того, не зосталося й сліду, та все одно почувався я, як по правді, дуже незатишно. Ця істота явно не належала до органічного світу; розум якимсь геть незрозумілим чином містився у стовпі однорідного світла, але був пов’язаний із ним зовсім не так, як людська свідомість пов’язана з нашим мозком і нервовою системою, – далебі, такі розважання не приносили великої приємності[1]. Все це не вкладалося у звичні для нас поняття. Хтозна, як я мав тепер реагувати – адже притаманна людям реакція як на живі створіння, так і на бездушні предмети видавалася тут цілком недоречною. Втім, з іншого боку, зникли всі сумніви, які не давали мені спокою дорогою, – я більше не роздумував над тим, як налаштовані ці химерні створіння – мирно чи вороже, шпигун Ренсом чи його просто підступно ошукали. Зате з’явився новий страх: тепер я знав, що елділи, за нашим визначенням, “добрі”, а проте зовсім не був певний, що це “добро” припаде мені до душі. Чесно кажучи, коли людину охоплює таке почуття, то це дуже страшно. Доки ви боїтеся якоїсь, скажімо, “злої” сили, то можете принаймні сподіватися, що вам на порятунок прийде сила “добра”. Та що, коли, зіткнувшись з цією “доброю” силою віч-на-віч, ви побачите, що вона теж викликає у вас неабиякий острах? Якщо їжа раптом виявиться отруйною, дім – абсолютно непридатним для життя, а найкращий друг – злим ворогом? Тоді вже на якийсь порятунок розраховувати годі – остання карта бита. Секунду чи дві власне такі думки панували у моїй свідомості. Нарешті переді мною постав посланець того іншого, позаземного світу, до якого я наче завжди тягнувся і прагнув, – і зовсім мені не сподобався. Я хотів, щоб він пішов геть, хотів, щоб нас розділяла якомога більша відстань, бездонна прірва або хоча б якась перегородка чи завіса. Та все ж я не дав тоді розпачеві повністю собою опанувати. Дивно, але мене рятувала і заспокоювала саме моя повна безпорадність. Все – я таки вклепався. Боротьба закінчилася, і що буде далі – вирішувати вже не мені.

І тут – цей звук був наче з іншого світу – скрипнули двері, почулися кроки, і на тлі сірої ночі, що зазирнула у дверний отвір, я побачив постать, в якій упізнав Ренсома. Зі стовпа світла знову пролунав ні на що не подібний голос, і Ренсом, зупинившись, відповів йому. Говорили мовою, якої я ніколи раніше не чув, а тому й гадки не мав, що могли означати ці чудернацькі багатоскладові слова. Навіть не намагатимусь якось виправдати почуття, що охопили мене, коли позаземний голос звернувся до мого друга, а мій друг відповів йому його ж мовою. Справді, виправдати їх годі; та якщо ви не повірите, що я почувався саме так, а не інакше, значить, не знаєте ні історії людства, ні власної душі. Так от, тоді я водночас обурювався, страшенно боявся і заздрив. На кінчику язика в мене вже вертілося: “Гей ти, клятий чаклуне, облиш-но свого приятеля і повернися до мене!”.

Та натомість я видихнув: “Ох, Ренсоме, дяка Богові, що ви вже тут!”.

ІІ

Двері – вже вдруге того вечора – захряснулися, і за кілька секунд Ренсом знайшов та запалив свічку. Я притьмом огледівся навколо, але не побачив нікого, крім свого друга. У вічі відразу кинулося щось велике і біле посеред кімнати. Тільки тепер я міг нарешті добре розгледіти цю річ: то був якийсь чималий, схожий на гріб ящик. Він стояв відкритий; кришка лежала збоку на підлозі, і саме через неї я, безперечно, й перечепився. І ящик, і кришка були зроблені з одного й того ж білого матеріалу, подібного на лід, але не такого прозорого і блискучого.

– Який же я радий вас бачити, слово честі! – мовив Ренсом, потискаючи мені руку. – Я сподівався, що зможу зустріти вас на станції, та мусив дуже поспішати, а в останній момент з’ясувалося, що треба ще з’їздити до Кембриджа. Мені зовсім не хотілося, щоб ви йшли сюди сам-один… – а тоді, зауваживши, мабуть, що я дивлюся на нього з доволі пришелепуватим виразом на обличчі, додав:

– Послухайте, з вами все гаразд? Ви дали собі раду із загородженням?

– Із загородженням? – не зрозумів я.

– Ну, хіба вам не важко було сюди дістатися?

– Он воно що! – мовив я. – Ви хочете сказати, що тут справа не просто в розхитаних нервах? Невже й справді щось мене сюди не пускало?

– Саме так. Вони не хотіли, щоб ви сюди приходили. Чогось такого я й боявся, але – даруйте вже – зовсім не мав часу, аби вам допомогти. Та я був певен, що ви якось із цим впораєтесь.

– Вони – це наші, земні елділи?

– Звісно. Якось їм вдалося пронюхати про те, що тут діється…

– Правду кажучи, Ренсоме, – перебив я його, – мені все це подобається щораз менше. Дорогою сюди мені спало на думку…

– О, та вони забиватимуть вам баки чим завгодно – тільки дайте їм волю, – безтурботно відгукнувся Ренсом. – Найкраще – просто не звертати на них увагу і робити свою справу. Навіть не пробуйте їм відповідати, бо втягнуть вас у безконечну суперечку – й оком не змигнете.

– Але послухайте, – сказав я, – це ж не жарти. Ви цілком упевнені, що цей темний правитель, порочний Оярса Землі, справді існує? Ви впевнені в існуванні двох сторін, які поборюють одна одну, і в тому, на чий бік ми маємо стати?

Він зміряв мене знайомим уже лагідним і водночас напрочуд твердим поглядом.

– А ви справді в цьому сумніваєтесь?

– Ні, – відказав я, трохи поміркувавши, і мені стало соромно.

– Тоді все гаразд! – весело вигукнув Ренсом. – А зараз ходімо вечеряти, і я вам усе поясню.

– То що це за гріб? – поцікавився я, коли ми перебралися на кухню.

– У ньому я маю вирушити в дорогу.

– Ренсоме! – скрикнув я. – Невже він… ну… тобто елділ… знову забере вас на Малакандру?

– Забере? – перепитав він. – Ох, Люїсе, нічого ви не розумієте! Забере, кажете, на Малакандру? Якби ж то! Та я віддав би все, що завгодно, аби тільки отримати змогу знов окинути поглядом ту ущелину, де жив, і побачити блакитну-преблакитну воду, що незліченними рукавами звивається поміж лісами… Або піднятися нагору й уздріти там сорна, який легко ковзає вниз схилом… Або повернутися туди ввечері, коли на небі саме з’являється Юпітер – такий яскравий, що на нього несила дивитися, – а всі астероїди шикуються таким собі Чумацьким Шляхом, і кожна зірочка у ньому сяє, наче Венера, коли дивимось на неї з Землі… А запахи! Хіба ж їх можна забути? Вам, певне, здається, що найсильніше ця туга має відчуватися вночі, коли Малакандра з’являється на небосхилі. Та ні – найчастіше вона проймає мене спекотними літніми днями, коли я вдивляюся у небесну блакить і розмірковую про те, що десь там, у неймовірній далечіні, за мільйони миль від Землі є місце, де я колись побував і куди більше ніколи не повернуся, і що саме зараз, в цю мить, над Мелділорном височіють велетенські квіти, і що десь там поспішають у своїх справах мої друзі, які раді були б знову мене побачити. Але ні, таке щастя мені не судилося. Мене посилають не на Малакандру, а на Переландру.

– По-нашому це Венера, правильно?

– Так.

– А що значить “посилають”?

– Пригадуєте, я розповідав, що перед відльотом із Малакандри Оярса сказав, що моя мандрівка туди може започаткувати цілком нову еру в житті Сонячної системи – Поля Арболу? За його словами, це могло означати, що ізоляція нашої планети, облога, добігає кінця.

– Так, я пам’ятаю.

– Складається враження, наче й справді відбувається щось подібне. По-перше, обидві сторони, як ви їх охрестили, стали набагато виразніше виявляти себе у подіях, що відбуваються тут, на Землі, у наших справах. Скажімо, вони вже не надто приховують свої справжні кольори.

– Згоден.

– По-друге, темний правитель – наш “кривий” Оярса – замислив здійснити напад на Переландру.

– Але хіба він може пересуватися Сонячною системою? Як він туди потрапить?

– В тому-то й суть, що особисто, у своєму звичному образі – називайте це, як хочете, – не може. Я розповідав вам, що ще задовго до того, як тут, у нас, з’явилося життя, його було ув’язнено на нашій планеті, і якщо він зважиться поткнутися за межі місячної орбіти, то його силоміць повернуть назад. То була б зовсім інакша війна, і ми з вами принесли б у ній користі не більше, ніж блоха під час оборони Москви. Ні, він, скоріше за все, нападе на Переландру у якийсь інший спосіб.

– А яку роль у всьому цьому відведено вам?

– Ну… поки що напевне можу сказати тільки те, що мене туди посилають.

– Хто – Оярса?

– Та ні, це веління з набагато вищих сфер… зрештою, як і будь-яке інше.

– І що вам треба буде там робити?

– Цього мені не сказали.

– Ви просто входитимете до свити Оярси?

– Ні, Оярса там не залишиться, він просто мене туди доправить – і все. Далі, наскільки мені відомо, я зостануся сам.

– Але ж послухайте, Ренсоме… – тут голос у мене зірвався.

– Знаю, – мовив він і всміхнувся; усміх цей, здавалося, міг розтопити і кригу. – Суще безглуздя, правда? Доктор Елвін Ренсом виходить сам-один на герць супроти начал і властей… Справжнісінька манія величі, чи не так?

– Я не зовсім це мав на увазі, – мовив я.

– Та ні, Люїсе, це, саме це. Не знаю, як вам, а мені з того часу, як розпочалася ця історія, все це бачиться власне у такому світлі. Зрештою, якщо подумати, то хіба не те саме ми маємо щодня робити? У Біблії йдеться про боротьбу проти начал, властей, духів злоби у піднебесних просторах – до речі, наш переклад цих рядків дуже неточний, – і боротьбу цю мають вести звичайні люди.

– Так це ж зовсім інше, – заперечив я. – Там мова йде про моральний конфлікт.

Ренсом закинув голову і розсміявся:

– Ех, Люїсе, Люїсе, ви неповторний, просто неповторний!

– Кажіть, що хочете, Ренсоме, але різниця таки є.

– Безумовно. Але не така. У боротьбу – у чому б вона не полягала – може вступити кожен із нас, і тут немає й краплі манії величі. Ось подивіться… хіба ви не зауважували, що наша маленька війна, яка точиться тут, на Землі, поділяється на різні стадії, і кожну з цих стадій люди зазвичай сприймають так, наче вона не скінчиться ніколи? Проте насправді все змінюється просто на очах, і цього року наші успіхи й невдачі можуть бути зовсім інакшими, ніж минулого року. Ото й вам здається, що звичайні люди стикаються із темними елділами тільки на психологічному, душевному рівні – поборюючи спокуси і таке інше; маєте рацію, так воно й було, але тільки на стадії великої облоги, завдяки якій наша планета й отримала наймення Тулкандри – Мовчазної планети. Та якщо припустити, що ця стадія закінчується? Можливо, на наступній стадії кожному доведеться з ними зіткнутися… скажімо, у якийсь інший спосіб.

– Розумію.

– Тільки не подумайте, що мене посилають на Переландру, бо я якийсь особливий. Ніколи не знаєш напевне, чому ту чи іншу людину обирають для тієї чи іншої праці… або, буває, дізнаємось про причину тільки через багато-багато років, і, як правило, вона аж ніяк не може стати приводом для марнославства. Звичайно нас обирають зовсім не через те, чим ми самі пишаємось. Скоріше за все, мене посилають тільки тому, що ті двоє негідників, які викрали мене і завезли на Малакандру, мимоволі дали мені нагоду вивчити мову.

– Яку мову?

– Гресса-глаб, звісно. Мову, яку я вивчив на Малакандрі.

– Невже ви гадаєте, що на Венері розмовляють тією ж мовою?

– Хіба я вам не казав? – мовив Ренсом, нахиляючись над столом до мене. Ми вже доїли холодне м’ясо, допили пиво і тепер взялися до чаю. – Дивно, адже я докопався до цього тільки два чи три місяці тому, і з погляду науковця це одна з найцікавіших речей в усій цій історії. Виявляється, ми помилялися, вважаючи гресса-глаб суто марсіянською мовою. Насправді її можна назвати глаб-ерібол-еф-корді – давньосонячна мова.

– Господи, про що це ви?

– Бачите, колись всі розумні істоти, які жили на планетах Сонячної системи (принаймні на тих, де було якесь населення, – елділи називають їх Нижніми світами), розмовляли однією мовою. Більшість планет нашої системи, звісно, ніколи не були і не будуть населені… в усякому разі так, як ми це розуміємо. В нашому світі, на Тулкандрі, цю первісну мову було втрачено, коли нас спіткало те найбільше лихо. Жодна мова із відомих на сьогодні у світі не походить від неї.

– А як же тоді інші марсіянські мови?

– Хтозна, поки що важко сказати. Напевне я знаю тільки одне: вони незрівнянно молодші за гресса-глаб, особливо сурнібур – мова сорнів. Гадаю, це можна довести науковими методами. Як на мене, то сурнібур за малакандрійськими мірками взагалі ще не виріс із коротких штанців, адже навряд чи зародився раніше за наш кембрійський період.

– Отже, ви розраховуєте, що на Венері говорять гресса-глаб… чи то пак, давньосонячною?

– Саме так. Я прибуду туди, вже знаючи мову. Так значно простіше… хоч і не так цікаво з погляду філолога.

– Але ж ви й гадки не маєте, що вам доведеться там робити, в які умови ви потрапите!

– Що я там робитиму – це для мене повна загадка. Втім, знаєте, бувають завдання, про які заздалегідь краще й не здогадуватися… є речі, які спонтанно можна сказати набагато краще, ніж належно підготувавшись. Стосовно умов, то мені й справді відомо небагато. Там тепло: перед тим, як вирушити в дорогу, я маю роздягнутися. У наших астрономів немає жодного уявлення, яка у Переландри поверхня, бо зовнішній шар тамтешньої атмосфери надто щільний. Головне питання – обертається планета навколо власної осі чи ні, а якщо обертається, то з якою швидкістю. Існують дві гіпотези: вчений на ім’я Ск’япареллі вважає, що вона здійснює повний оберт навколо своєї осі за той же час, що й навколо Арболу… себто Сонця… а деякі інші астрономи дотримуються думки, що вона обертається навколо осі за двадцять три години. Це одна з тих речей, які мені ще доведеться з’ясувати.

– Якщо Ск’япареллі має рацію, то виходить, що на одному боці планети має панувати вічний день, а на іншому – вічна ніч?

Ренсом задумливо кивнув і за якусь мить мовив:

– Уявіть собі лишень, як цікаво побувати на межі між ними… Ви потрапляєте у країну вічного присмерку, довкола стає дедалі холодніше і темніше, і ось ви вже не можете йти далі, бо там немає повітря. Цікаво, чи можна стати на денному боці, біля самої межі, і зазирнути в недосяжну ніч? Звідти, либонь, вдалося б побачити одну-дві зірки – адже тільки там це й можливо, бо з Денної країни їх не видно… Ясна річ, якщо в них там розвинута цивілізація, то вони, напевне, створили щось на взірець водолазних костюмів чи підводних човнів на колесах для того, щоб досліджувати нічну півкулю.

В нього загорілися очі, і хоч досі я думав переважно про те, як важко мені з ним розлучатися і як мало в нас шансів побачитися знов, а проте не міг не пройнятися його завзяттям і жагою знань. Невдовзі він озвався знову:

– До речі, ви ще не поцікавилися, в чому полягає ваша роль.

– А що… мені теж треба летіти? – мене вмить охопили абсолютно протилежні почуття.

– Та ні, заспокійтесь. Вам доведеться тільки, якщо можна так висловитися, запакувати мене і потім розпакувати… якщо все піде добре.

– Запакувати? Ох, я й забув уже про ту труну… Ренсоме, як, скажіть мені, як ви збираєтеся мандрувати в цій штуковині? Де двигун? Як щодо повітря… їжі та води? Там же вистачить місця хіба для вас.

– Думаю, двигуном буде сам Оярса Малакандри. Він має доправити мене до Венери, і не питайте, як він це зробить. Я не маю жодного поняття, якими засобами чи знаряддями користуються елділи. Але той, хто ось уже кілька мільярдів років утримує на орбіті цілу планету, якось уже з цим упорається!

– Але що ви будете їсти? Як дихатимете?

– Оярса сказав, що мені не знадобиться ні їжа, ні повітря. Наскільки я розумію, під час мандрівки життя у моєму тілі наче завмре. Він намагався пояснити, але мені так і не вдалося як слід у цьому розібратися. Зрештою, то вже його справа.

– Послухайте, Ренсоме, невже ви анітрохи не боїтеся? – запитав я, бо мені знов аж мурашки забігали по шкірі від страху.

– Якщо ви хочете запитати, чи погоджується мій розум із тим, що Оярса безпечно доправить мене до Переландри, то я відповім: “Так”, – сказав Ренсом. – Якщо ж вас цікавить, як на це реагують мої нерви та уява, то відповідь, боюсь, буде “Ні”. Можна вірити в дію анестетиків, та все одно панікувати, коли перед операцією на обличчя одягають маску. Гадаю, десь так почувається перед розстрілом людина, яка вірить у загробне життя. Можливо, це стане для мене доброю практикою.

– Отже, я маю запакувати вас у ту кляту штуковину?

– Так, – відповів Ренсом. – Це перший крок. Щойно зійде сонце, ми вийдемо до саду і встановимо її так, щоб не заважали ні дерева, ні будівлі. Гадаю, грядка з капустою нам підійде. Тоді я залізу всередину, зав’яжу собі очі пов’язкою – у відкритому космосі ті стінки не зможуть як слід захистити мене від сонячного світла, – а ви загвинтите кришку. Після того, гадаю, ви просто побачите, як вона полетить геть.

– І що далі?

– Власне тут і починається найскладніше. Ви маєте приїхати сюди, як тільки вам повідомлять, щоб зняти кришку і випустити мене, коли я повернуся.

– А коли ви сподіваєтесь повернутися?

– Хтозна. Це може бути і через півроку, і через рік, і через двадцять років. Саме в цьому й проблема. Боюсь, я кладу вам на плечі надто важкий тягар.

– Я можу померти.

– Знаю. Думаю, вам треба обрати собі наступника, і то вже, не відкладаючи цю справу на потім. Зрештою, у нас є четверо чи п’ятеро людей, на яких можна покластися.

– А як я дізнаюся, що ви повертаєтесь?

– Оярса вас попередить. Не переймайтесь, це ні з чим не переплутаєш. І ще одна річ: навряд чи я повернусь пораненим, але про всяк випадок було б добре знайти і привести сюди лікаря, якого можна було б посвятити у нашу таємницю.

– Гамфрі підійде?

– Чудово. А тепер ще одна, особиста справа. Бачте, я не міг внести вас до свого заповіту…

– Боже мій, Ренсоме, та я ніколи про таке й не думав!

– Звісно. Але мені хотілося б вам щось залишити. Та річ у тім, що я збираюся просто зникнути. Якщо я не повернуся, то рано чи пізно мою відсутність помітять, почнеться розслідування… можуть запідозрити й убивство. Тому мушу бути обережним, заради вашого ж спокою. Гаразд, а тепер треба залагодити ще одне чи два питання.

Ми схилилися один до одного і доволі довго говорили про справи, які зазвичай обговорюють не з друзями, а з родичами. Я дізнався про Ренсома багато такого, про що й гадки не мав раніше; він просив мене подбати про стількох диваків – “Раптом вам вдасться щось для них зробити”, – що я тільки тепер збагнув, якою великою чуйністю відзначався мій друг. Та з кожним словом нас наче затягувала дедалі густіша тінь майбутньої розлуки, схожа на якийсь цвинтарний присмерк. Я піймав себе на тому, що з любов’ю відзначаю його звичні жести, манери, мовні звороти, словом, все те, що ми завжди помічаємо у коханої жінки, а от у друга – лише в останні години перед тим, як надовго розпрощаємося, або коли вже зовсім мало часу залишилося до небезпечної операції, яка може закінчитися для нього фатально. Мене пройняло вельми властиве людській природі і, либонь, невиліковне невірство: я ніяк не міг усвідомити, що ось цей чоловік, зараз такий близький, реальний і – у певному сенсі – дуже від мене залежний, через кілька годин стане цілком недосяжним, перетвориться на образ, який житиме тільки в моїй пам’яті і ставатиме щораз невиразнішим та невловимішим. Врешті-решт ми обидвоє дещо збентежилися, бо кожен добре розумів почуття іншого. Тим часом стало дуже холодно.

– Скоро вже треба буде йти, – озвався Ренсом.

– Але ж він… Оярса… ще не повернувся, – сказав я, хоч, як по правді, тепер, коли часу в нас залишилося зовсім мало, мені вже хотілося, щоб усе це швидше скінчилося.

– Оярса нікуди й не відлучався, – мовив Ренсом. – він постійно був тут, у будинку.

– Ви хочете сказати, що він увесь цей час чекав у сусідній кімнаті?

– Ні, не чекав. Елділи не знають, що це таке. Ми з вами усвідомлюємо, що чекаємо, бо маємо тіло, яке втомлюється, коли довго перебуває в русі чи в одному положенні; отже, нам відоме поняття, так би мовити, накопичення часу. Крім того, ми розрізняємо обов’язкові і необов’язкові заняття, а відтак виробили концепцію дозвілля. У них же все інакше. Оярса перебував тут увесь цей час, але не чекав; з таким же успіхом можна сказати, що він ціле своє життя тільки те й робить, що чекає, або стверджувати, що чогось чекає дерево в лісі чи сонячний промінь на схилі пагорба. – Тут Ренсом позіхнув. – Я втомився, – сказав він, – та й ви теж. Але нічого, думаю, я добряче відісплюся в тому гробі. Ходімо, треба витягнути його надвір.

Ми вийшли до суміжної кімнати, і Ренсом наказав мені стати перед безликим сяйвом, яке не відає, що означає чекати; він взявся бути перекладачем, і якось мене відрекомендував, а тоді я своєю рідною мовою заприсягнувся всіляко сприяти великій справі, до якої мене залучили. По тому ми зняли з вікон затемнення і впустили у дім сірий, безрадісний ранок. Ухопившись за ящик – Ренсом із одного боку, я з другого, – ми витягнули його надвір; і сам ящик, і кришка, здавалось, аж обпікали пальці крижаним холодом. На траві лежала густа роса, і ноги в мене вмить промокли. Елділ уже був там, і тепер, коли розвиднілося, я ледь міг його розгледіти. Ренсом показав мені, як надійно закріпити на ящику кришку, минуло ще кілька достоту важких хвилин, і ось мій друг знову зник у домі, а за кільканадцять секунд з’явився вже без одягу – високий, білошкірий, він аж тремтів від холоду; якби тієї похмурої ранньої пори його побачив у такому вигляді хтось чужий, то міг би й не на жарт злякатися. Ренсом ліг у ящик – жах та й годі – і простягнув мені цупку чорну пов’язку, якою я мав зав’язати йому очі. На той час у мене з голови вже вивітрилися всі думки про Венеру, і я майже не сумнівався, що ми бачимося востаннє. Якби мені вистачило сміливості, то я, либонь, спробував би його зупинити, та ми були не самі, адже поруч знаходилася та інша істота – створіння, що не відчуває плину часу, – і я таки її боявся. Почуваючись, наче у страшному сні – згодом усе пережите тоді й справді не раз поверталося до мене в нічних жахіттях, – я закрив ящик із живою людиною всередині холодною кришкою і відступив убік, а за мить уже залишився сам. Як він полетів, я так і не побачив: мені стало погано, я відвернувся і пошкандибав у дім. Через кілька годин, замкнувши Ренсомову оселю, я подався назад до Оксфорда.

Збігав місяць за місяцем; так минув рік, а тоді ще трохи. Ми зазнавали повітряних нальотів і отримували погані новини, надії наші все посувались і посувались, а темні закутки світу перетворювалися на кубла, повні насильства. І от якось увечері по мене прийшов Оярса. Ми з Гамфрі негайно вирушили в дорогу; вночі довелося труситися у переповненому вагоні, вдосвіта – чекати пересадки на пероні, де дув пронизливий вітер, та ось настав ясний ранок, і з першими променями сонця ми опинилися врешті-решт в саду – на той час він перетворився на пустище, поросле буйними бур’янами, – а в небі, на тлі яскравих барв щойно народженого дня з’явилася крихітна темна плямка, яка все росла й росла, аж доки той-таки ящик майже нечутно не опустився на землю просто між нами. Ми як стій кинулися до нього і десь за півтора хвилини зуміли зняти й відкинути вбік важку кришку.

– Сили небесні, він розбився! – скрикнув я, зазирнувши всередину.

– Заждіть, – мовив Гамфрі, а тим часом чоловік, що лежав у такому схожому на домовину ящику заворушився і сів, струшуючи з обличчя та плечей червону масу, яка за мить до того видалася мені кривавим місивом, – і я, побачивши, як її підхоплює і розносить вітер, збагнув, що то пелюстки квітів. Секунду чи дві він моргав, ніби приходячи до тями, а тоді назвав нас обидвох на ім’я, потиснув кожному руку, підвівся і ступив на траву.

– Як справи? – поцікавився він. – Вигляд у вас щось не дуже…

Я на мить втратив дар мови, вражений побаченим: з того тісного прихистку вийшов якийсь новий Ренсом, що аж пашів здоров’ям та силою і, здавалося, помолодшав років на десять. Коли ми понад рік тому розлучалися, у нього почали з’являтися перші сиві волосини, а тепер борода, що спадала йому на груди, відливала щирим золотом.

– Ви порізали ногу, – озвався Гамфрі. Тепер і я помітив, що з п’ятки у Ренсома тече кров.

– Ух, а тут холодно, – сказав Ренсом. – Сподіваюсь, ви розігріли котел у домі? Мені не завадило б трохи теплої води… і якийсь одяг.

– Гамфрі про все подбав, – мовив я, поки ми йшли до будинку. – Боюсь, мені таке й на думку не спало б.

Ренсом пішов до ванної і, оповитий клубами пари, став митися, перегукуючись з нами через прочинені двері. Запитань у нас було стільки, що він не встигав на них відповідати.

– Ск’япареллі абсолютно не має рації, – гукав він, – там є і день, і ніч, десь так, як у нас… Ні, п’ятка у мене не болить… хіба оце щойно заболіла… Та будь-який старий одяг… покладіть он там на стільці… Ні, дякую, яєшні з беконом чи чогось такого мені взагалі не хочеться… Кажете, фруктів немає? Ну, добре, тоді поїм хліба або каші… За п’ять хвилин буду готовий.

Він усе запитував, чи з нами все гаразд, – чомусь у нього склалося враження, наче ми почуваємось не найкраще. Я спустився вниз, щоб приготувати щось на сніданок, а Гамфрі сказав, що хоче ще оглянути Ренсомову п’ятку. Коли він через кілька хвилин приєднався до мене, я саме розглядав червоні пелюстки, що висипалися з ящика.

– Прегарна квітка, – мовив я, простягаючи одну йому.

– Просто чудова, – погодився Гамфрі, оглядаючи пелюстку з зацікавленням ученого-натураліста. – Погляньте лишень, яка вона ніжна й тендітна! Наша фіалка порівняно з нею – справжній бур’ян.

– Давайте поставимо їх у воду.

– Не варто, вони вже майже зав’яли.

– І як він, на вашу думку?

– Назагал чудово. Єдине, що мені не подобається, – це та його п’ятка. Він каже, що кров з неї іде вже давно.

Тут до нас долучився Ренсом, уже повністю одягнений, і я налив усім чаю. А далі цілий день і майже цілу ніч він розповідав нам свою історію – її ви знайдете нижче.

ІІІ

Ренсом ніколи не говорив про те, як йому мандрувалося в тій летючій труні; сказав лишень, що описати це просто неможливо. Проте вряди-годи, коли йшла розмова про зовсім інші речі, в його словах проскакували дивні натяки.

Отож Ренсом розповідав, що за земними мірками його стан під час мандрівки можна охарактеризувати як непритомність, та щось він все ж відчував – приміром те, що йому було дуже приємно, – і міг пригадати якісь ознаки. Одного разу, коли мова йшла про потребу “побачити життя”, тобто повештатися світом та запізнатися з людьми, Б. (він захоплюється антропософією) сказав щось – уже точно й не пригадаю – про те, що життя, мовляв, треба “бачити” у зовсім іншому сенсі. Гадаю, він мав на увазі якусь систему медитації, завдяки якій перед внутрішнім поглядом буцім постає “саме життя”. Так чи так, а Ренсом не зумів тоді приховати, що в його уяві з цим твердженням пов’язана якась дуже конкретна ідея. Ми, ясна річ, заходилися розпитувати і так напосіли, що у нього врешті-решт не залишилося іншого вибору, як признатися: під час польоту життя видавалося йому “кольоровою об’ємною формою”. Коли його запитали, якого кольору була та форма, він кинув на нас химерний погляд і тільки й сказав: “Власне, які кольори! Які кольори!”, та потім усе зіпсував, додавши: “Звісно, насправді то були зовсім не кольори, принаймні, не те, що ми називаємо кольором”, і за цілий вечір не зронив більше жодного слова. Іншого разу один наш приятель, шотландець МакФі, визнаний скептик, заходився розвінчувати християнське вчення про воскресіння тіла; найбільше він допався до мене і знай сипав питаннями на кшталт “То, кажете, у вас буде і горлянка, і нутрощі, хоч там не треба їсти? І статеві органи – там, де не треба паруватися? Ото вже повеселитеся, нічого не скажеш!” Слухаючи все це, Ренсом зненацька просто вибухнув: “Невже ви й справді такий осел, що не бачите різниці між життям нечуттєвим і позачуттєвим?!” Тоді МакФі, звичайно, переключився на нього. Кінець кінцем з’ясувалося, що, на Ренсомове переконання, теперішні функції і нахили, властиві людському тілу, зникнуть не тому, що атрофуються, а тому, що їх буде, за його словами, “поглинуто”. Пригадую, він вжив слово “позастатевий” і заходився дошукувати інші відповідні терміни (відкинувши “позагастрономічний”), а оскільки серед присутніх було ще кілька філологів, то розмова потекла зовсім іншим руслом. Втім, я абсолютно впевнений, що йому йшлося тоді про щось пережите під час мандрівки до Венери. Найзагадковішим же було, мабуть, ось що: якось я розпитував його – а він нечасто дозволяв мені таке робити, – і необачно мовив: “Звісно, я розумію, що все здавалося тоді надто невиразним, аби тепер передати словами”, а він, попри свою звичну стриманість, доволі різко перебив мене: “Навпаки, це слова надто невиразні. Власне в тому й річ: мені не вдається нічого належним чином висловити, бо це було надто чітко й виразно.” Ось і все, що я можу розповісти про Ренсомів політ. Безперечно одне: мандрівка на Венеру змінила його ще більше, ніж перебування на Марсі. Ясна річ, спричинити ці зміни могли і події, що трапилися на самій Венері після того, як він там приземлився.

Тепер я переходжу до того, що почув від Ренсома про приземлення. Отже, скидається на те, що його розбудило (якщо тільки це слово тут підходить) із того дивовижного стану, в якому він перебував під час польоту, відчуття падіння; значить, на той час він уже підлетів до Венери так близько, що міг розрізнити, де низ і де верх. З одного боку йому було дуже гаряче, а з другого – страшенно холодно, але ні те, ні інше надто його не діймало; невдовзі обидва ці відчуття взагалі відійшли на задній план – адже знизу крізь напівпрозорі стінки ящика почало пробиватися надзвичайно яскраве біле світло, яке ставало дедалі сильнішим і сильнішим, аж надто сильним, навіть попри пов’язку на очах. Безперечно, то було альбедо – зовнішній покрив дуже щільної венеріанської атмосфери, який доволі значною мірою відбиває сонячні промені. Хтозна чому, але, на відміну від Марса, тут він фактично не зауважував стрімкого зростання ваги свого тіла. Коли біле світло, здавалося, ось-ось стане просто нестерпним, воно раптом згасло взагалі, а незабаром зникло й відчуття жару та холоду, змінившись рівномірним теплом. Мабуть, на той час він уже потрапив у верхні шари переландрійської атмосфери; навколо панувала сутінь – спершу просто сіра, а трохи пізніше почали проявлятися і кольори. Наскільки видно було крізь стінки ящика, переважала барва золота чи міді. Поверхня планети мала би вже бути зовсім недалеко; ящик летів униз вертикально – так опускається ліфт у будинку – і дуже стрімко. Ренсома охопив страх: надто вже неприємно було падати отак невідь-куди, не маючи змоги навіть поворушити рукою чи ногою. Аж раптом усе навкруги затопила зеленкувата темрява, наповнена якимсь незрозумілим шумом – то була перша вістка з нового світу, – і стало відчутно холодніше.

Здавалося, він знову повернувся у горизонтальне положення і рухається вже не вниз, а вгору; це його страшенно здивувало, навіть спало на думку, що то, напевне, якісь дивні вибрики уяви. Тут зненацька з’ясувалося, що стінки його в’язниці стали подаватися; либонь, увесь цей час він, сам того не усвідомлюючи, намагався поворушитися і от тепер відчув, що таки може рухати ногами і руками, хоч вони й застрягають у якійсь в’язкій речовині. Стривайте, а куди ж подівся ящик? Як слід розібратися у своїх відчуттях йому ніяк не вдавалося. Його то кидало вниз, то здіймало догори, то несло вбік якоюсь хисткою поверхнею. Білої в’язкої речовини, схожої на матеріал, з якого було зроблено ящик, ставало щораз менше, і він раптом із жахом усвідомив, що це, властиво, й був ящик, який зникав, просто випаровувався, а за ним проступало неймовірне розмаїття насичених барв – яскравий новий світ, де поки що годі було намацати поглядом якісь конкретні обриси. За якусь хвилину від ящика не зосталося й сліду. Отож його доправили, висадили і… покинули. Він – на Переландрі.

Перше, що впало Ренсомові у вічі, була якась похила площина – ніби на зіпсованій світлині. Втім, за мить ця поверхня змінилася іншим схилом, далі вже два схили зійшлися докупи й утворили вершину, яка тут-таки начеб опала донизу і перетворилася на горизонтальну лінію, а та у свою чергу обернулася на підніжжя велетенського сяючого пагорба, який стрімко понісся назустріч Ренсому. Його знову стало підносити вгору, дедалі вище й вище; здавалося, ще трохи – і він дістанеться до палаючого золотого купола, що висів над ним замість неба. Ось і вершина, та не встиг він окинути поглядом широкий діл, який раптом розверзся під ним, виграючи зеленкуватими переливами і мережачись, наче мармур, білими пасмами, як уже помчав униз із швидкістю не меншою за тридцять миль на годину. Щойно тепер Ренсом відчув приємну прохолоду, яка оповивала ціле тіло, і збагнув, що вже якийсь час пливе, сам про це не здогадуючись. Він мчав верхи на гребені океанської хвилі; після небесної спеки вода здавалася йому прохолодною і свіжою, хоч за земними мірками була зовсім теплою, наче в мілкій затоці з піщаним дном десь у субтропіках. Плавно з’їхавши вниз і піднімаючись пологим схилом наступної хвилі, він ненароком ковтнув води; виявилося, що в ній немає солі, вона годилася для пиття, проте не була зовсім позбавлена смаку, як прісна вода на Землі. Досі Ренсом якось не помічав, що йому хочеться пити, і тільки тепер, ковтнувши, відчув таке задоволення, наче вперше пізнав саму насолоду. Він на секунду занурив розпашіле обличчя у кришталево-чисту, із зеленкуватим відливом воду, а коли підняв голову, то побачив, що знов опинився на гребені.

Землі ніде не було видно. Вгорі панувало чисте золоте небо, схоже на тло якоїсь середньовічної картини. Складалося враження, що воно дуже високе – на Землі такими високими виглядають хіба перисті хмари. Океан у далині теж відсвічував золотом, але був помережаний тінями; гребені поближчих хвиль і справді здавалися золотими, проте схили були зелені – вгорі смарагдові, а нижче зелена барва набувала дедалі темнішого відливу, доки у затінку, в глибоких западинах між хвилями не перетворювалася на синяву.

Все це відкрилося перед Ренсомовими очима тільки на мить, і ось він уже знову понісся пологим схилом донизу. Якось перевернувся на спину і дивився тепер на золоте склепіння цього світу, де тремтіли і переливалися відблиски блідіших кольорів – так ясного літнього ранку бігають лелітки по стелі ванної, коли ви ступаєте у воду. Не важко було здогадатися, що це – віддзеркалення хвиль, у яких він плив. На планеті любові таке явище спостерігається ледь не щодня. Володарка морів не втомлюється розглядати себе у небесному дзеркалі.

Його знову винесло на гребінь – землі все ще не було видно. Щось схоже на хмари – чи на кораблі? – з’явилося далеко ліворуч. Вниз, вниз, вниз… здається, цей схил не скінчиться ніколи. Тільки тепер він зауважив, що світло навколо доволі тьмяне. Тепла, приємна вода, достоту славне, сказати б, купання – на Землі таке  можливе тільки тоді, коли на небі яскраво сяє сонце. Тут усе було інакше. Вода виблискувала, небо палало золотом, та все це, попри неймовірне багатство барв, виднілося мовби через якийсь легенький серпанок; принаймні, на небо можна було дивитися спокійно, не мружачись. Властиво, самі назви кольорів – зелений, золотий, – якими довелося скористатися, описуючи побачене, надто жорсткі і грубі для того ніжного, мінливого світла, для того м’якого, по-материнськи ласкавого, тендітно-яскравого світу – чарівного, як світанок, теплого, як полудень, і лагідного, як надвечір’я. Так, цей світ чудовий, просто чудовий – і від надміру почуттів Ренсом аж глибоко зітхнув.

Тут над ним нависла така хвиля, що він аж злякався. На Землі ми часом теревенимо знічев’я про хвилі “ну просто з гору заввишки”, хоч насправді ті хвилі вкрай рідко підносяться вище за корабельну щоглу. Проте на Переландрі цей вислів цілком відповідав би істині. На суші йому, либонь, знадобився б цілий ранок, щоб вибратися на гору, подібну до тієї, що здіймалася попереду, тут же його винесло наверх за лічені секунди. Та ще не сягнувши вершини, Ренсом мало не скрикнув від несподіванки: на самому верху хвилі його чекала не гладка поверхня, а якась фантастична стіна химерних, зазубрених, геть неочікуваних тут виступів, що простяглася вздовж гребеня і на перший погляд не мала жодного відношення до води. Що це – скелі? Піна? Морські чудовиська? Не встигли ці запитання блискавкою промайнути у свідомості, як гребінь був уже поруч, і Ренсом мимоволі заплющив очі. Мить – і ось він знову лине донизу. Хай що то було, воно вже позаду, проте щось таки було, адже зачепило його по обличчю. Він обмацав лице руками, але крові не побачив. Значить, зіткнувся з чимось м’яким, що не завдало йому шкоди, лишень хльоснуло по лицю на великій швидкості. Здіймаючись на тисячі футів вгору до чергового гребеня, він знову перевернувся на спину і далеко внизу, у широкій долині, яка на мить там утворилася, побачив те, з чим зіткнувся. То було щось нерівне, з численними виступами та западинами по краях, і барвисте, наче клаптикова ковдра, – жовтогаряче, ясно-синє, кармазинове, жовте і фіалкове. Що це, Ренсом так і не збагнув; зрештою, роздивлятися було ніколи. В будь-якому разі, ця річ плавала, бо піднялася на гребінь сусідньої хвилі, перевалила через нього і зникла з очей, а ще дуже щільно прилягала до поверхні води, вигиналася разом із нею і набувала форми хвилі, тож коли одна половина ще виднілася перед гребенем, друга вже опинилася за ним. Словом, ця штука поводилася так, як поводиться рогожа на річковому плесі: вона рухається разом із водою і морщиться, повторюючи обриси кожної щонайменшої хвильки, яку ви здіймаєте веслом; от лишень засяг тут був значно ширший, адже площа її становила не менше тридцяти акрів, ба навіть більше.

Слова у нашій розповіді течуть значно повільніше, ніж реальні події; не забуваймо, що Ренсом не пробув на Венері ще й п’яти хвилин, не встиг анітрохи стомитися і ще не почав перейматися тим, як вижити в цьому абсолютно незнайомому світі. Він цілком довіряв тим, хто його туди відправив, а тим часом прохолода води і свобода рухів самі по собі дарували йому насолоду, яка ще не втратила свіжості. Я вже натякав раніше на одну дивовижну особливість цього світу, котру достоту важко переповісти на словах: дивне почуття надмірного задоволення, яке незбагненним чином відчувалося чи не всіма чуттями. Вживаю тут слово “надмірне”, адже сам Ренсом, описуючи перші кілька днів свого перебування на Переландрі, каже, що йому тоді не давало спокою не почуття провини, а власне відсутність такого почуття – у цьому й полягала основна, за його словами, дивовижа, бо кожна хвилина життя там приносила таку велику і незвичайну насолоду, яка за нашими мірками пов’язується головно або з забороненими, або з надто вже екстравагантними втіхами. Та все ж і цей світ міг справляти суворе і навіть грізне враження. Щойно плавуча річ зникла з очей, як усе навколо залило нестерпно яскраве світло, спершу синє, а за якусь частку секунди вже фіолетове; золоте склепіння неба у порівнянні з цим сяйвом, здавалося, потьмяніло, і Ренсомові пощастило на мить окинути поглядом ширший простір, ніж вдавалося побачити досі. Перед ним відкрилася безконечна водна пустеля, а далеко-далеко, либонь, десь на самому краю видимого світу на тлі неба самотньо бовваніла колона примарно-зеленого кольору – єдина нерухома і вертикальна річ серед безмежжя хвиль, що невтомно змінювали одна одну. Потому знову запала насичена густими барвами сутінь – тепер вона здавалася ледь не темрявою, – а тоді вдарив грім. Звучав він зовсім інакше, ніж на Землі, – глибше, багатше і навіть, якщо гриміло далеко, дзвінкіше. Небеса тут не ревіли у гніві – вони радше реготали, просто заходилися веселим сміхом. Знову спалахнула блискавка, за нею – ще одна, і навколо завирувала гроза. Небо затягнули фіалкові хмари, і відразу ж упала небачена за силою злива – про краплі чи навіть струмені тут не йшлося, то була суцільна стіна води, яка хіба лишень трішечки відрізнялася густиною від води в океані. Ренсомові стало важко дихати. Громовиці кресали безперестанку, і в їхньому світлі перед ним постав зовсім інакший світ. Він наче потрапив у центр веселки або у хмару різнобарвної пари. Вода, яка майже витіснила повітря, перетворювала море і небо у напівпрозорий хаос, сповнений спалахами і зиґзаґами блискавиць. Ренсом ледь не осліп і чи не вперше на цій планеті трохи злякався. У мерехтливому світлі він, як і раніше, бачив тільки безмежне море і ту ж зелену колону ген-ген на обрії; берега ніде не було видно.

Гриміло так, що аж закладало вуха, а дихалося дедалі важче. Разом із дощем з неба сипалося ще щось; то були, вочевидь, живі створіння, подібні на жабенят, але жабенят ледь не прозорих, надзвичайно тендітних і витончених – можна було подумати, що вони належать до якоїсь вищої жаб’ячої раси, – а забарвлення робило їх схожими на бабок. Втім, вділити їм більше уваги було неспромога: у Ренсома з’явилися перші ознаки втоми, а неймовірне буяння барв у повітрі геть його спантеличило. Хтозна, як довго все це тривало; згодом пригадував тільки, що коли трохи прийшов до тями, хвилі вже дещо вляглися, і в нього навіть склалося враження, наче він сягнув межі морських гір і дивиться з останнього хребта кудись у долину. З’ясувалося, одначе, що дістатися до тієї долини не так уже й просто; кінець кінцем те, що у порівнянні з країною величезних водяних гір, куди він потрапив по прибутті на планету, здавалося спокійною гладдю, насправді виявилося хвилями не набагато нижчими за ті перші. Навколо плавало чимало чудернацьких штукенцій на взірець тієї, з якою він зіткнувся перед грозою. Звіддаля вони були схожі на архипелаг, проте зблизька скидалися радше на флот, бо теж мусили боротися з океанськими валами. Минуло трохи часу, і стало ясно, що буря минає. Дощ ущух, а хвилі тепер здіймалися не вище, ніж десь в Атлантиці. Веселкові барви трохи зблякли, зробилися прозорішими, і крізь них несміливо проглянуло золоте небо; втім, невдовзі воно вже запанувало над морем від обрію до обрію. Хвилі ставали щораз нижчими, дихати знову можна було на повні груди. Проте Ренсом тепер стомився вже по-справжньому; яскраві перші враження потрохи поступалися місцем страхові.

Одна з дивних плавучих латок плинула схилом чималої хвилі лишень за кількасот ярдів від нього, і він проводжав її поглядом, гадаючи, чи зуміє вибратися на неї, щоб трохи перепочити. Підозрював, що це, можливо, просто купа водоростей чи крони підводного лісу, які не витримають його ваги. Та не встигла ця думка набути чітких обрисів, як латка, котру він розглядав, піднялася на гребені хвилі так, що її можна було роздивитися супроти неба. Пласкою вона не здавалася: з брунатно-жовтої поверхні здіймалося чимало і легких, ледь не перистих, і важчих на вигляд підвищень, дуже різних заввишки, що темніли на тлі тьмяного сяйва, яким відливало золоте склепіння. Коли латка вигнулася, перевалюючи через гребінь хвилі, всі вони похилилися в один бік, а за мить уже зникли з очей. Втім, не далі як за тридцять ярдів від Ренсома тут-таки вигулькнула інша латка, і він поплив до неї. Помітив, як болять і якими слабкими стали руки, й уперше відчув приступ непідробного страху. Діставшись до латки, розгледів, що вона облямована справжньою бахромою, безсумнівно, рослинного походження, і тягне за собою цілий хвіст із темно-червоних переплетених шнурів та трубочок, помережаних бульбашками. Ренсом спробував ухопитися за цього хвоста, та був ще надто далеко, тож відчайдушно замахав руками і поплив швидше: латка рухалася повз нього із швидкістю добрих десять миль на годину. Знову простягнув руку і цим разом схопився за якісь тонкі червоні ниті, проте вони висковзнули, ледь не порізавши йому долоню. Тоді він кинувся просто вперед, у самісіньку гущу водоростей, і навмання замахав руками, намагаючись вчепитися хоч за що-небудь. Потрапив, здавалося, у якесь вариво: з безлічі трубочок тут густо виривалися бульбашки, які відразу ж і лускали; та наступної миті руки намацали щось міцніше, схоже на дуже м’яку деревину. Врешті-решт, сильно вдарившись до чогось коліном, він опинився на якійсь пружинистій поверхні, ледь дихаючи, проповз ще трішечки далі і знесилено простягнувся ниць. Так, сумнівів не зосталося: під ним була надійна опора, тепер можна було трохи перепочити.

Напевне, Ренсом досить довго пролежав долілиць, нічого не роблячи і навіть ні про що не думаючи. В усякому разі, коли його знову стало цікавити, що діється навколо, він відчув, що добре відпочив. Першим ділом з’ясував, що лежить на сухій поверхні, а приглянувшись, побачив, що ця поверхня вкрита чимось схожим на верес – от тільки мідного кольору. Легенько поворушив пальцями і намацав щось крихке, подібне на сухий ґрунт – щоправда, було його дуже мало, бо під сподом відразу натрапив на якісь тугі волокна, що спліталися в суцільний шар. Він перекотився на спину і тут-таки констатував, що поверхня під ним відзначається надзвичайною пружністю. Справа була, вочевидь, не тільки в пружній рослинності; складалося враження, наче під килимом із рослин, що, либонь, вкривав цілий плавучий острів, ховається щось схоже на велетенський гнучкий матрас. Повернувшись, Ренсом подивився в глибину суші, і перед ним розкрилася картина, що не так уже й відрізнялася від земних краєвидів: там лежала довга долина, буцім поросла травою мідного кольору, а обабіч неї плавно підносилися схили, вкриті різнобарвним лісом. Проте вже наступної миті усе змінилося: просто в нього на очах долина перетворилася на хребет, від якого збігали донизу пологі схили. Він мав би бути готовим до цього, та все ж, побачивши таке вперше у житті, просто онімів від здивування. Адже спочатку долина видалася цілком нормальною – йому геть вилетіло з голови, що пливе і він сам, і цілий острів з усіма горами й долами, і що ці гори й доли щохвилини міняються місцями, тож мапу височин і низовин острова можна зобразити хіба на кіноплівці. Такими є переландрійські плавучі острови: на світлині, яка не дає змоги роздивитися кольори і невпинну зміну ландшафту, ми побачили б щось подібне до земного краєвиду, проте насправді все тут зовсім інакше; поверхня острова суха і родюча, ніби тверда земля, та форма її увесь час змінюється, повторюючи обриси хвиль, якими пливе острів. Звикнути до цього нелегко, адже все решта з вигляду не надто відрізняється від земних пейзажів. Хоч Ренсом і збагнув, у чому тут річ, його нерви та м’язи ще не пристосувалися до нових обставин. Він звівся на ноги, зробив кілька кроків від краю острова, вниз – там на ту мить була долина, – і… розпластався долі, хоч і зовсім не забився, бо трава – назвімо її так – була дуже м’яка і пружна. Знову якось підвівся – тепер перед ним уже здіймався вгору доволі стрімкий схил, – та за кілька секунд упав вдруге. Напруга, яка не відпускала Ренсома з моменту прибуття на Переландру, нарешті відступила, і його розібрав сміх. Наче школяр, качався він, весело регочучи, у духмяній траві мідяного кольору.

Кінець кінцем, досхочу насміявшись, Ренсом став учитися ходити. Виявилося, що навчитися ходити островом набагато важче, ніж, скажімо, кораблем у хитавицю, адже, хай які хвилі бушують на морі, палуба все одно залишається пласкою. Натомість ходити таким островом – це майже те саме, що ходити поверхнею води. Йому знадобилося кілька годин, щоб відійти від краю чи берега острова на якусь сотню ярдів, і він ледь не став пишатися собою, коли зумів пройти, не упавши, цілих п’ять кроків поспіль – розвівши руки і згинаючи в колінах ноги, бо ж щосекунди сподівався втратити рівновагу, а ціле тіло аж тремтіло від напруження, ніби він учився ходити по линві. Либонь, можна було б навчитися й швидше, якби падалося не так м’яко та якби не було так приємно, упавши, полежати трохи горілиць, вдивляючись у золоте склепіння неба, вслухаючись у безнастанний заспокійливий шум хвиль та насолоджуючись напрочуд ніжними пахощами трави. А ще дуже дивно було, скотившись у якусь улоговинку, за мить, розплющивши очі, бачити себе на вершині гори посеред острова, звідки він міг, ніби Робінзон Крузо, дивитися вниз на поля і ліси. Хотілося б, ясна річ, посидіти так хоч кілька хвилин, але Ренсом не встигав і озирнутись, як гори й доли розгладжувалися і цілий острів ставав пласким, наче млинець.

Врешті-решт він дістався до лісу. Тут росли якісь кущі заввишки з аґрусові, які кольором нагадували морські анемони, а над підліском височіли дивні дерева; схожі на труби сірі і фіалкові стовбури закінчувалися розлогими і густими кронами, забарвленими переважно у помаранчеве, срібне та блакитне. Триматися на ногах тут було легше, адже він міг тепер опиратися на дерева. У лісі стояв незвичайний аромат – вдихати щось подібне йому ще не доводилося ніколи; цей запах не те, щоб будив у ньому спрагу і голод, він радше перетворював спрагу і голод на зовсім нове почуття, що з тіла переходило в душу, сповнюючи її непідробною втіхою. Раз по раз Ренсом зупинявся, чіплявся за найближчий стовбур, щоб утримати рівновагу, і на повні груди вдихав повітря – так, наче саме дихання перетворилося на якийсь священний обряд. Ліс навколо весь час змінювався, і цього розмаїття вистачило б на добрий десяток земних краєвидів: він опинявся то на рівнині, де дерева стояли вертикально наче вежі, то у глибокій долині – аж дивно ставало, чому там не тече струмок, – то на косогорі, де ліс ніби біг вниз по схилу, то знову на вершині гори, звідки крізь похилені стовбури проглядало море. Якщо не враховувати далекого шуму хвиль, то довкола панувала повна тиша. Ренсом став ясніше усвідомлювати свою самотність, та це його нітрохи не тривожило, а тільки додавало всім неземним дивовижам, які бачив навкруги, присмаку якоїсь химерної несамовитості. Страху він не відчував, хіба трохи побоювався за свій здоровий глузд; часом йому здавалося, що тут, на Переландрі, криється щось незбагненне й абсолютно нестерпне для людського розуму.

Невдовзі Ренсом опинився між деревами, з яких звисали цілі грона великих жовтих плодів, подібних з виду на повітряні кульки. Він зірвав один плід і  зацікавлено повертів у руках: шкурка була гладка і тверда, надірвати її навряд чи вдалося б. Раптом один палець зовсім випадково простромив шкурку і провалився глибоко у прохолодну м’якоть. Секунду повагавшись, Ренсом підніс плід собі до рота. Мав намір зробити тільки один маленький ковточок, для проби, але смак м’якоті вмить змусив його відкинути всі вагання. То був, звісно, смак, так само, як спрага і голод, що їх він відчував, були справжніми спрагою і голодом. А проте цей смак настільки відрізнявся від будь-якого іншого відомого йому смаку, що називати його просто “смаком” скидалося лишень на данину педантичності. Ренсомові відкрився цілком новий різновид насолоди – насолоди, не знаної людям, незбагненної і неймовірної. На Землі за один-єдиний ковток цього напою точилися б запеклі війни, а цілі держави зраджували б одна одну. Повернувшись додому, Ренсом так і не зумів до пуття описати нам його смак, пояснити, який він був – гострий чи солодкий, пряний чи масний, м’який чи різкий… “Не те, не те” – тільки й чули ми у відповідь на свої розпитування. Коли плід спорожнів, він випустив його з рук і потягнувся було по другий, та нараз збагнув, що не відчуває більше ні голоду, ні спраги. Йому просто хотілося – і тут немає нічого дивного – ще раз зазнати тієї насолоди: вона виявилася надзвичайно сильною, ледь не духовною. Розум – чи те, що ми зазвичай так називаємо, – нетерпляче очікував повторення цього чуда, адже саме це задоволення було по-дитячому невинне, а він уже стільки всього пережив і не знав, що його чекає далі. І все ж щось чинило опір “розуму”. Важко було припустити, що опирається воля, бо ж якій волі вистачить снаги відвернутися від такої насолоди? Хай там як, а Ренсомові здавалося, що, взявши ще один плід, він усе зіпсує. Либонь, відчуття, якого йому довелося зазнати, відзначалася такою повнотою, що, намагаючись його повторити, можна було хіба звести нанівець перше враження – десь так само, як пробувати двічі прослухати одну й ту ж симфонію в один і той же день.

Так він стояв у задумі, розмірковуючи про те, скільки разів там, на Землі, прагнув зазнати насолоди знову і знову не на веління голоду чи спраги, а, властиво, всупереч їм, скоряючись розуму. Тим часом світло навколо почало змінюватися. Позаду стало темніше, та й попереду море і небо вже не виблискували поміж деревами так яскраво, як раніше. В земних умовах Ренсомові вистачило б і хвилини, щоб дістатися до узлісся, одначе тут, на острові, яким одна за одною пробігали хвилі, у нього пішло на це значно більше часу. Врешті-решт він опинився на березі, і перед ним розгорнулося достоту неймовірне видовище. Протягом цілого дня золоте небесне склепіння залишалося незмінним, і годі було визначити, де знаходиться сонце; тепер же сяяла лишень одна половина небосхилу. Самого світила не було видно, але на обрії понад водами океану здіймалася яскрава зелена арка, така сліпуча, що дивитися просто на неї Ренсом не міг, а понад нею ледь не на півнеба розкинулося щось схоже на променисте, різнобарвне віяло, яке нагадувало розкритий павичів хвіст. Озирнувшись назад, він побачив, що цілий острів ніби пойнявся блакитним полум’ям, а тінь від його самотньої постаті тягнеться через увесь ліс хтозна-куди, чи не до самого небокраю. Хвилі на морі зовсім вляглися, і понад водою піднімалися вгору клуби синьої і фіалкової пари, що своїми обрисами нагадували то якісь химерні, подібні на доломіти кристали, то величезних слонів; чуприну йому куйовдив легкий, приємний вітерець. День догоряв. Хвилі ставали дедалі нижчими, і кінець кінцем все навколо сповило врочисте безгоміння. Ренсом, підібгавши ноги, сидів на березі, почуваючись так, ніби він сам-один владарює над усією цією красою. Вперше йому спало на думку, що його, цілком можливо, відрядили до безлюдного світу, та тривога, породжена цим здогадом, тільки загострила відчуття блаженства від споглядання цієї фантастичної картини.

Ще одне явище, яке можна було передбачити шляхом логічних висновків, знову захопило Ренсома зненацька. Цілий день він ходив голий, смакував спілими плодами та лежав у м’якій траві, тож тепер мав би настати теплий літній вечір, острів мали б огорнути сірі, примарні сутінки. Та на заході ще не згасли величні, сливе апокаліптичні кольори, як схід уже занурився у непроглядну темряву, що невдовзі сягнула й західного обводу неба. Просто над головою ще якийсь час мерехтіли червоняві відсвіти, і Ренсом поквапом перебрався поближче до лісу. Вже тоді стало, як то кажуть, “темно, хоч в око стрель”. Проте не встиг він влягтися долі між деревами, як настала справжня ніч – острів поглинув безпросвітний морок. Якби Ренсом не знав, де знаходиться, то подумав би, що його зачинили у вугільному погребі. Він підніс до очей руку, але так її і не побачив. Незмірна, непроникна чорнота, здавалося, аж тиснула на зіниці. На небі, яке раніше відливало золотим сяйвом, не було ні зірок, ні місяця. Втім, ніч виявилася такою ж теплою, як і день, і ніби крадькома повівала на нього незнаними досі ніжними пахощами. Світ начеб утратив розмір; його межі зводилися тепер до меж Ренсомового тіла та м’якої трави, на якій він лежав, – зручного гамака, що легенько погойдувався, немов заколисуючи його дедалі лагідніше й лагідніше. Ніч вкрила його своєю ковдрою і визволила від самотності. Так спокійно він міг би лежати й у себе в спальні. І сон прийшов – упав на нього, як падає до рук стиглий плід, ледь не перед тим, як торкнешся гілки.

---

[1] У тексті я, звісно, описую те, що думав і відчував у той час, позаяк це – тільки особисті свідчення, одначе проблема сприйняття елділів за посередництвом людських чуттів, потребує, звісно, подальшого обговорення. Досі єдину серйозну спробу детально розглянути це питання було зроблено у першій половині сімнадцятого століття, тож як стартовий майданчик для подальших досліджень я можу порекомендувати такий уривок із Натвільція (De Aethereo et Aerio Corpore, Базель 1627, IIб xii.): :Liquet simplicem flammem sensibus nostris subjectam non esse corpus proprie dictum angeli vel daemonis, sedpotius aut illius corporis sensorium aut superficiem corporis in coelesti dispositione locorum supra cogitationes humanas existentis (“Скидається на те, що однорідне сяйво, яке ми сприймаємо за допомогою своїх чуттів, не є власне тілом ангела чи демона, а радше або чуттєвим осереддям, або поверхнею тіла, яке існує поза межами нашого сприйняття у небесній будові просторових відносин”). На мою думку, під “небесною будовою просторових відносин” автор має на увазі те, що ми сьогодні називаємо “багатовимірним простором”. Звісно, я не беруся стверджувати, що Натвільцій знався на багатовимірній геометрії, проте емпірично, досвідним шляхом, він дійшов до висновків, які згодом теоретично підтвердили математики.

Коментарі і примітки до цієї книжки див. тут.

Де і як можна придбати цю книжку, читайте на сайті видавництва.